Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Величко, Т.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Schriftenreihe:	Матеріали до української етнології
Schlagworte:	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207185
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках / Т. Величко // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 154-160. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207185
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2071852025-10-03T00:07:58Z Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках Величко, Т. Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті 2009 Article Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках / Т. Величко // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 154-160. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207185 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті
spellingShingle	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті Величко, Т. Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках Матеріали до української етнології
format	Article
author	Величко, Т.
author_facet	Величко, Т.
author_sort	Величко, Т.
title	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках
title_short	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках
title_full	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках
title_fullStr	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках
title_full_unstemmed	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках
title_sort	стан етнографічного музейництва півдня україни в 1960 -1980-х роках
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Семантика матеріального і духовного в етнокультурному контексті
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207185
citation_txt	Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках / Т. Величко // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 154-160. — Бібліогр.: 23 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT veličkot stanetnografíčnogomuzeinictvapívdnâukraíniv19601980hrokah
first_indexed	2025-11-30T14:22:52Z
last_indexed	2025-11-30T14:22:52Z
_version_	1850225538884435968
fulltext	154 Тетяна Величко (Київ) СТА Н ЕТНОГРАФІ ЧНОГО М УЗЕйНИЦТВА ПІВДН Я У К РА ЇНИ В 1960 –1980 -х РОК А Х У 1960–1980-х роках у музейній справі відбулися важливі зміни. У росій- ській історіографії цей період має назву «музейного буму», який позначився зрос- танням музейної мережі (і за кількістю музейних осередків, і за різноманітністю профільних груп і типів), побудовою но- вих експозицій, поширенням виставкової діяльності, розробкою нових форм роботи музеїв із відвідувачами, зокрема, появою «музейної педагогіки», значним зростан- ням відвідування музеїв [1]. Першою фундаментальною працею, у якій висвітлено основні етапи формуван- ня етнографічних колекцій та становлення етно графічних музеїв України, показано http://www.etnolog.org.ua 155 особ ливості й тенденції розвитку етногра- фічної музейної справи в історичній ретро- спективі, стала монографія Г. Скрипник «Етнографічні музеї України» [2]. Ґрун- товний аналіз розвитку українського етно- графічного музейництва ХІХ–ХХ ст., здій- снений науковцем, став вагомим внеском в активізацію досліджень у царині українсь- кого музейництва та показав актуальність детального обстеження зазначеної пробле- матики в окремих регіонах України. Питання розвитку української музей- ної справи в зазначений період детально розглянуто в дисертаційному досліджен- ні О. Крука. Певну увагу він приділяє й особ ливостям музейної етнографії в ці десятиліття [3]. Про внесок окремих гро- мадських музеїв України у справу збере- ження етно культурної спадщини йдеться в статтях Г. Скрипник [4], Г. Шевчук і А. Василенко [5]. Відомості про вивчення та колекціо нування музейними осередка- ми пам’яток культури грецького населен- ня Криму та Приазов’я зібрано М. Ара- джионі [6]. Певне послаблення цензурного тиску сприяло активізації українського етно- графічного музейництва. Важливим до- сягненням стало виникнення нової форми охорони етнокультурних пам’яток – ство- рення музеїв просто неба. Крім спеціалі- зованих осередків музейної етнографії, помітний внесок у справу етнографічного колекціонування зробили музеї історич- ного та краєзнавчого профілів. Щодо музеїв Півдня України, то етно- графічний напрямок їхньої діяльності розвивався менш інтенсивно, порівняно з іншими областями. До того ж, якщо музеї Одеської, Миколаївської, Херсонської об- ластей активніше провадили етнографіч- ну збирацьку та науково-дослідну роботу, то можливості кримських музейних уста- нов були більш обмежені, а етнографіч- ний складник із них був майже повністю вилучений. Одеський історико-краєзнавчий музей, утворений у 1955 р. внаслідок злиття кіль- кох довоєнних музеїв міста, зберігав мате- ріали колишнього етнографічного музею «Степова Україна». До експозиції вони не потрапили, хоча на початку 1960-х років ідея про необхідність музейно- го показу в цьому осередку традиційної культури строкатого населення Одещини зявилась у науковому журналі [7]. Водно- час, починаючи з 1958 р., співробітники осередку розпочали систематичну роботу з комплектування фондів музею етногра- фічними пам’ятками. Поповнення колек- ції музею відбувалося у двох напрямах: збирацька робота в самому місті й екскур- сії та експедиції в села і райони Одеської області. Збір експонатів під час шести-, восьмиденних експедицій проводився за попередньо складеним експозиційним планом; поряд із закупівлею найцінні- ших предметів відбувалося опитування з фіксацією місцевих назв предметів мате- ріальної культури та їхніх деталей. Най- більшу увагу музейні працівники приді- ляли комплектуванню колекції народного одягу українського, російського, болгар- ського та молдавського населення області. У результаті експедицій фонди музею та- кож значно поповнилися колекцією руш- ників. Деякі з етнографічних предметів було виставлено в експозиції [7]. На початку 1960-х років етнографіч- ний фонд Одеського музею становив по- над 700 предметів, серед яких найчисель- нішою були колекція народного одягу (103 од. зб.) та зібрання шитих і тканих рушників (102 од. зб.) [8]. Завдяки експе- диціям 1960–1980-х років ОІКМ володіє унікальною колекцією болгарських при- крас (62 предмети), основу якої склали надходження з етнографічної експедиції у південні райони Одеської області, що була організована співробітником музею Ю. Розуменко в 1982 р. [9]. Роботу з комплектації фондів етно- культурними пам’ятками провів також Миколаївський обласний краєзнавчий музей. Працівники музею організовували етнографічні експедиції в різні райони об- ласті, за результатами яких фонди музею попов нилися меблями, посудом, самова- рами, одягом, побутовими фотографіями, знаряддями праці, тканинами, народним одягом [10, с. 37, 40]. У цей період фон- дова колекція значно зростає: якщо в 1962 р. до музейного зібрання надійшло 1208 експонатів, у 1973 р. – 1400, то вже в 1981 р. кількість експонатів осередку сягала 11 тис. пам’яток (серед яких були, зокрема, й етнографічні предмети) [10, с. 37]. Так, результатом збирацької музей- ної роботи в селах Миколаївської області стала колекція унікальних рушників (да- туються кінцем ХІХ – початком ХХІ ст.), що нараховує понад 500 од. зб. [11]. http://www.etnolog.org.ua 156 Перед Херсонським державним істо- ричним музеєм, фонди якого постражда- ли під час Другої світової війни, стояло завдання відновлення. Наприкінці 1950-х років тут уже налічувалося 20 тисяч предметів, однак частка етнографічних пам’яток була незначною [8, с. 62]. На 1964 р. кількість експонатів етнокультур- ного значення становила понад 100 музей- них предметів. До складу цього зібран- ня входили предмети побуту, серед яких переважали дерев’яний посуд, кераміка Опішні та український народний одяг. Завдяки активізації науково-пошукової роботи осередку в 1970–1980-х роках фон- ди музею поповнилися народним одягом (понад 80 предметів) і цінною колекцією рушників, які репрезентували регіональні особливості вишивки Сумської, Полтав- ської, Херсонської областей [12]. Найгірший стан музейної етнографії в зазначений період був у кримських осе- редках. Уцілілі етнографічні колекції не експонувалися, про них не згадували в каталогах, вони не були доступні дослід- никам. Лише в довіднику етнографічних колекцій музеїв СРСР, підготовленому в 1964 р. до VII Міжнародного конгре- су з етнографічних та антропологічних наук, серед етнографічних зібрань музеїв Кримської області згадується етногра- фічна колекція обласного краєзнавчого музею, яка, за обережним висловом упо- рядників, «характеризує побут місцевого населення» [8, с. 57]. (Жодного слова не сказано про те, що ця колекція відбиває особливості традиційно-побутової куль- тури кримських татарів і болгар). Уже в путівнику по кримських музеях 1988 р. згадуються етнографічні колекції Алуш- тинського історико-краєзнавчого, Бах- чисарайського історико-архітектурного, Євпаторійського та Феодосійського крає- знавчих, Ялтинського історичного музеїв [13, с. 67, 76, 80, 92, 104]. Цілеспрямовану збирацьку роботу етно графічного матеріалу, на відміну від інших осередків УРСР, кримські музеї не здійснювали. Поповнення етнографічних колекцій відбувалося випадково (подарун- ки місцевих жителів), або завдяки переда- чі груп експонатів з інших музеїв. Так, ще в 1950-х роках до фондів Кримсько- го краєзнавчого музею надійшли пред- мети з української етнографії від Києво- Печерської лаври, Київського історичного музею, Полтавського музею [14]. Хоча в музеях південних областей України зберігались і поповнювались етно графічні колекції, більшість із них перебувала у фондосховищах, і лише де- які були представлені в експозиції. Спе- ціальні етнографічні експозиції не ство- рювалися, а експоновані етнографічні предмети мали допоміжну, ілюстративну функцію. Виставково-експозиційна робо- та музеїв у досліджуваний період підпо- рядковувалася типовому плану, за яким, крім відділу природи в краєзнавчих му- зеях, історія краю була поділена на дві «епохи»: «дорадянську» та «радянську», причому останній відділ мав займати не менше 40 % – 50 % експозиційної площі. Етнографічні експонати ілюстрували «важке становище селян» або застосовува- лися для показу окремих сторінок історії краю. В експозиції Маріупольського му- зею історії виникненню грецьких поселень у Північному Приазов’ї було присвячено лише один стенд [6, c. 33], а у виставко- вих залах Одеського краєзнавчого музею «зразки запорізької зброї та україн ської народної творчості XVIII ст.» були ви- ставлені лише в першому залі [15]. Суперечлива ситуація склалася з екс- позицією Бахчисарайського історико- археологічного музею. У музеї існувало два відділи: археологічний та історич- ний. Історичний знайомив відвідувачів з різними кімнатами ханського палацу та будівлями палатного комплексу. Тому де- які в експозиції були представлені побу- тові предмети: знаряддя праці та вироби бахчи сарайських майстрів-ремісників, по- суд іранського, турецького та кримського виробництв; у вітринах гаремного корпу- су експонувався жіночий одяг [16]. Хоча акценти в експозиції були розставлені за ідеологічними вимогами тогочасної влади, експонування пам’яток кримськотатар- ської культури було важливим кроком до відновлення в майбутньому етнографічно- го музейництва в регіоні. На початку 1980-х років ідеологічний тиск дещо зменшився, що позитивно позна- чилося на експозиційній роботі. З 1982 р. Бахчисарайський музей розпочав серію ви- ставкових проектів, на яких демонструва- лися предмети з етнографічних фондових колекцій. Уперше за декілька десятиліть заборони експонувалися гаптарські виро- http://www.etnolog.org.ua 157 би, східні килими та тканини, різьблене дерево, художній метал, арабські рукопис- ні книги XVI–XVIII ст. [13, c. 76]. На ди- намічне розширення музейної мережі Кри- му, зокрема на створення нових експозицій і виставок, вплинув розвиток туристично- екскурсійної справи, залучення музеїв до туристичних маршрутів. У середині 1980-х років у курортному місті Євпаторії при місцевому краєзнав- чому музеї відкрився єдиний у Криму й на Півдні України відділ історії релігії та атеїзму. Розташувався він у приміщенні мечеті Джума-Джамі, щойно відреставро- ваної пам’ятки архітектури XVI ст. Як і в інших музеях, експозиція відділу скла- далася з дореволюційного та радянського періодів. Хоча експозиція мала атеїстич- не спрямування (так, деякі експозиційні комплекси демонстрували «пристосуван- ство сучасного православ’я», «радянський спосіб життя», свята та обряди, що замі- нили релігійні), багато раритетних екс- понатів, які вперше було виставлено для широкого огляду, знайомили відвідувачів з релігіями, що сповідувало поліетніч- не населення дореволюційної Євпаторії: іудаїзмом, караїмізмом, ісламом, христи- янством [13, с. 82]. Новим явищем у розвитку музейної справи загалом та етнографічної зокрема стала поява музеїв на громадських заса- дах. В Українській РСР кількість осеред- ків цього виду постійно зростала: станом на квітень 1960 р. було створено 260 музеїв і музейних кімнат, у 1975 р. на обліку Міністерства культури перебувало 2539, а станом на 1 січня 1986 р. – 7898 громад- ських музеїв [3, c. 15]. За профільною спрямованістю громад- ські музеї були різними: музеї революцій- ної, бойової та трудової слави, меморіальні музеї, музеї історії підприємств, сільські, районі та міські краєзнавчі музеї, етногра- фічні музеї. Найкращі з них отримували звання народних, а деякі вливалися в дер- жавну музейну мережу. Так, три громад- ських музеї – Бориславський, Генічеський та Цюрупинський – стали відділами та філією Херсонського краєзнавчого музею; Болградський народний музей – філією Одеського історико-краєзнавчого; музей у Сартані – філією Маріупольського крає- знавчого музею. Один із найперших народних музеїв на Донбасі був створений у с. Старомлинові. Його фундатор і директор, житель села С. К. Темир, збирав матеріал про госпо- дарський побут, особливості традиційно- побутової культури маріупольських гре- ків, постійно брав участь в експедиціях, організованих Інститутом етнографії ім. М. М. Міклухо-Маклая. С. Темир – ав- тор низки статей про культуру маріуполь- ських греків, зокрема статті про історію с. Старомлинів у багатотомному виданні «Історія міст та сіл УРСР» [6, с. 33]. Неодноразово колекційну збирацьку роботу проводила громадськість грецько- го с. Сартана Маріупольського р-ну Доне- цької області. У 1964 р. до фондів Маріу- польського краєзнавчого музею надійшла колекція тканин, посуду, вишивок, писа- нок, зібраних жителькою села В. С. Гу- меч. У самому селі було створено музей на громадських засадах. Після його лікві- дації в 1974 р. до фондів Маріупольського музею надійшло понад 130 оригінальних пам’яток етнокультури маріупольських греків. Пізніше в Сартані відновив свою діяльність громадський музей, який згодом (у 1992 р.) отримав статус філії Маріупольського краєзнавчого музею та нову назву – Музей історії та етнографії греків Приазов’я [17]. Культура й побут болгарського насе- лення були представлені в громадських музеях Миколаївської та Одеської облас- тей. Музей історії с. Татарбунар, перший музей на громадських засадах в Одеській області, було створено відразу після вій- ни. Хоча провідна ідея експозиції відді- лу дорадянського суспільства полягала у висвітленні «боротьби українського та російського народів, інших народів за визволення з-під ярма турецьких і татар- ських завойовників», серед предметів, ви- ставлених у кімнатах музею, експонува- лися знаряддя праці, одяг, побутові речі бессарабських селян [18, c. 92]. Експонати, що висвітлювали етнокульту- ру болгарського населення, були представ- лені в громадському історико-краєзнавчому закладі, створеному на початку 1980-х ро- ків у с. Виноградівка Арцизького району Одеської області. У восьми експозиційних комплексах демонструвалася майже тисяча оригінальних предметів [18, с. 110]. Внесок у збереження та експонування болгарської культури зробив один із найві- доміших районних музеїв Одеської облас- ті – Болградський історико-краєзнавчий http://www.etnolog.org.ua 158 музей. Експонати музею – понад чотири тисячі оригінальних пам’яток – висвіт- люють сторінки історії та культури регіо- ну від найдавніших часів до сучасності. Болградський музей було створено на громадських засадах на початку 1960-х років. Його засновники – Л. В. Суботін і П. Ф. Ешмеков – проводили археологіч- ні дослідження у співпраці з академічни- ми установами Одещини. Водночас фонди музею комплектувалися етнографічними експонатами. При музеї діяв клуб, члени якого (учні шкіл) брали участь у музей- них дослідженнях [19]. Однією з рис, що характеризують ста- новлення та діяльність музейних осередків на громадських засадах, було залучення до музейних досліджень і збирацької ро- боти учнів місцевих шкіл. У доборі експо- натів краєзнавчої кімнати-музею в с. Тер- нівка Жовтневого району Миколаївської області неабияку роль відіграли члени краєзнавчого гуртка місцевої школи. Іні- ціатор створення музею, Божков, також залучав до збирацької робити мешкан- ців сусідніх сел. Один із експозиційних комплексів осередку демонстрував госпо- дарські знаряддя та побут тернівців [20]. Серед етно графічних болгарських експо- натів значну цінність мали деталі жіночо- го одягу, взуття [5, c. 51]. У громадських музеях Кримської об- ласті також експонувалися пам’ятки етно культури місцевого населення, але, по-перше, їх експонування не набува- ло самостійного значення (зазвичай такі пам’ятки демонстрували на одній чи двох вітринах або стендах), по-друге, не завжди на етикетках вказували етнічні характе- ристики експоната (найпоширенішим був напис «предмети побуту місцевого насе- лення»). Співробітник Кримського етно- графічного музею Ю. С. Вайсенгольц, яка надавала методичну допомогу в створенні багатьох музеїв Криму (у 1950-1980-х ро- ках була співробітником Кримського об- ласного краєзнавчого музею), згадувала, що в експозиції музею с. Ароматне (до війни там була розташована німецька ко- лонія Розенталь) були представлені пред- мети, що характеризували німецьку куль- туру, але це ніде не було зазначено [21]. Етнографічна складова була також відображена в деяких музейних осередках художнього профілю. Так, у с. Скворцове Сімферопольського району було відкрито музей декоративно-прикладного мистецтва народних умільців села [4, c. 77]. В історіографії щодо діяльності гро- мадських музеїв склалося двояке став- лення. З одного боку, стереотипне пла- нування експозиції громадських музеїв, їхня заідеологізованість (більше третини закладу займали «ленінські кімнати») пе- решкоджали музейному розвитку. З дру- гого боку, громадські музеї не завжди ви- никали лише за «вказівкою зверху», а й завдяки творчій ініціативі місцевої інте- лігенції та були відповіддю на зростання потреби суспільства в таких установах. Завдяки діяльності громадських музей- них осередків було взято на облік чима- ло раритетних предметів. Однією з маловідомих сторінок етно- графічного музейництва можна вважати створення приватних кримськотатарських колекцій і домашніх музеїв у місцях за- слання на Півдні України. Зазнавши депортації та обмеження національно- культурного розвитку, кримські татари не мали можливості повернутися до Криму й після Наказу Президії Верховної Ради СРСР від 6 вересня 1967 р., за яким з кримськотатарського населення було знято всі звинувачення. З кінця 1960-х років сформувався кримськотатарський визвольний рух, головною метою якого була боротьба за повернення на Батьків- щину. Одним із проявів цього руху за національно-культурне відродження ста- ла збирацька етнографічна робота, яку провадила кримськотатарська громад- ськість. Не маючи можливості виставити власні етнографічні колекції в держав- них музеях, колекціонери влаштовували домашні музеї. Найвідомішою з таких колекцій стало зібрання унікальних предметів декоративно-вжиткового мистецтва, яку зібрали в роки депортації відомі діячі кримськотатарського сценічного мисте- цтва Абляміт Умеров і його дружина Ха- тідже Добра. Збирати колекцію подруж- жя почало ще наприкінці 1950-х років. У власній квартирі в Ташкенті подруж- жя влаштувало маленькій «домашній музей у вигнанні». У 1995 р. колекцію привезли до Криму. Вона стала осно- вою етнографічних фондів Республікан- ського кримськотатарського музею мис- тецтв [22, с. 5]. http://www.etnolog.org.ua 159 Інша відома колекція – зібрання пред- метів побуту, посуду, домотканих виробів, яку з кінця 1970-х років в Узбекистані по- чала збирати Февзіє Куртнебієва. За двад- цять років аматору вдалося зібрати кілька сотень раритетних предметів, серед яких понад 50 експонатів, що колись були по- сагом нареченої – шовкові, лляні марама, плаття, жіноче взуття, прикраси. Найціннішою колекцією домотканих жіночих серпанків (марама) є приватне зібрання родини Куламетових (вироблені в Карасубазарі). Ця дивом збережена ко- лекція має власну надзвичайну історію. Після депортації кримських татар одна з російських жінок, яка жила в родині Куламетових, забрала й сховала речі, залишені господарями. Пізніше вона розшукала цю родину в Узбекистані й повернула їм скриню, у якій був посаг жінки із заможної карасубазарської ро- дини [23]. До фондів кримськотатарського музею мистецтв надійшли також колекції зраз- ків кримськотатарської торевтики, різьби та інкрустації по дереву, зібрані А. Німе- тулаєвим у Криму в 1975 р., вишивок та ювелірних прикрас, зібраних Ш. Консул у Самарканді. Надзвичайну наукову та художню цінність мають предмети орна- ментального шиття та ювелірного мис- тецтва південноузбережних і гірських кримських татар, зібрані Г. Закіріяєвою на території Краснодарського краю, куди після 1956 р. переїхали вислані на Урал татари з прибережних і гірських сіл Кри- му [22, с. 6]. Кримськотатарські приватні колекції, зібрані в місцях депортації, мають важли- ве значення для збереження етнокультур- ної спадщини народу, величезну наукову та художню цінність, сприяють відрод- женню кримськотатарського етнографіч- ного музейництва на сучасному етапі, складаючи основи фондів новостворених музейних осередків. Підсумовуючи, зазначимо, що період 1960–1980-х років в історії етнографіч- ної музейної справи Півдня України вва- жається суперечливим. З одного боку, підпорядкованість експозиційної роботи музеїв єдиній типовій структурі, ідео- логічний тиск і цензура мали негатив- ний вплив на розвиток музейної спра- ви. На стан збереження етнокультурної спадщини населення Півдня України вплинула національна політика радян- ської влади, особливо переслідування депортованих народів. Експонування предметів традиційної побутової куль- тури підпорядковувалося загальним ви- могам показу дореволюційного минуло- го та не було самодостатнім. Більшість етнографічних експонатів перебували в закритих спецсховищах, а якщо й були представлені в експозиції, то переважно мали ілюстративну функцію відносно загальної історичної тематики експози- ції про «дореволюційне минуле краю». З другого боку, науковий підхід до му- зейної справи, започаткований держа- вою, сприяв тому, що в експозиції посіли місце раритетні предмети, які замінили «ілюстративні» та «схематичні» матері- али експозицій 1930-х років. Водночас, порівняно з попередніми пе- ріодами, відбувалася певна активізація руху з охорони пам’яток етнокультурної спадщини. Новим помітним явищем ста- ло формування мережі музеїв на громад- ських засадах, які, хоч і не могли уник- нути формалізму та уніфікації у своїй діяльності, однак свідчили про громадські потреби в установах подібного типу та про творчу ініціативу місцевої громадськос- ті. Чимало громадських музеїв Півдня України зберігали та експонували етно- культурні пам’ятки багатоетнічного насе- лення. Проявом боротьби за відновлення національно-культурних прав кримських татар стало створення приватних етногра- фічних колекцій і домашніх музеїв. Діяльність державних і громадських музеїв у 1960–1980-х роках заклала фун- дамент для відновлення етнографічного музейництва в регіоні наприкінці 1980 – на початку 2000-х років. 1. Основы музееведения: Учеб. пособие. – М., 2005. – С. 181, 192. 2. Скрипник Г. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. – К., 1989. 3. Крук О. Розвиток музейної справи в Україні (кінець 1950-х–1980-ті рр.): Авто- реф. дис. ... канд. іст. наук. – Х., 2000. 4. Скрипник Г. Розвиток громадських етно- графічних музеїв на Україні // НТЕ. – 1981. – № 1. – С. 75–80. 5. Шевчук Г., Василенко А. Етнографічно- краєзнавчі матеріали в народних музе- ях // НТЕ. – 1970. – № 5. – С. 48–52. http://www.etnolog.org.ua 160 6. Араджиони М. Греки Приазовья: Исто- рия изучения и историография этнической истории и культуры (80-е гг. XVIII в. – 90-е гг. ХХ в.). – Симф., 1999. 7. Бабіна Н. Етнографічна робота Одеського історико-краєзнавчого музею // НТЕ. – 1964. – № 4. – С. 106. 8. Михайловская А., Равикович Д. Этно- графические коллекции в музеях СССР. – М., 1964. 9. Кольчак М. Болгарские украшения в кол- лекции Одесского историко-краеведческого музея // Вісник Одеського історико- краєзнавчого музею. – О., 2005. – С. 71. 10. Пискурева И. К вопросу истории Никола- евского краеведческого музея (вторая по- ловина ХХ – начало ХХІ вв.): Проблемы и перспективы // Музейний часопис (до 90-річчя Миколаївського краєзнавчого му- зею). – Миколаїв, 2003. 11. Лановенко Л. Орнаментальні мотиви рушни- ків Миколаївщини в колекції Миколаївського краєзнавчого музею // Там само. – С. 104. 12. Година Н. Про каталогізацію етнографіч- них колекцій Херсонського краєзнавчого музею // Проблеми історичного краєз- навства, музеєзнавства та відродження україн ського народознавства: тези доп. наук.-практ. конф. 15–16 верес. 1993 р. – Херсон, 1993. – С. 17, 18. 13. Музеи Крыма. Путеводитель. – Симф., 1988. 14. Храпунова Л. Этнографическая коллек- ция Крымского Республиканского крае- ведческого музея // Этнография Крыма ХІХ–ХХ вв. и современные этнокультурные процессы. Материалы и исследования. – Симф., 2002. – С. 397. 15. Музеи Одессы. Путеводитель. – О., 1967. – С. 12. 16. Бахчисарайский музей. Путеводитель. – Симф., 1972. – С. 37, 38, 58. 17. Маріупольські греки. Скарби народної культури. Огляд грецької етнографічної колекції Маріупольського краєзнавчого музею. – Донецьк, 2005. – С. 4. 18. Василенко А., Шишман А. Пам’ять наро- ду: Музеї України та інтернаціональне ви- ховання трудящих. – К., 1983. 19. Болградский историко-краеведческий му- зей // Сайт Болград и Инзов [Електрон- ний ресурс]. Режим доступу: htpp://io.com. ua/s27374. 20. Явоненко О. Плакат про сільський му- зей // Соціалістична культура. – 1958. – № 7. – С. 39. 21. Інтерв’ю з Ю. С. Вайсенгольц, 1938 р. н., Сімферополь, 21.11.2006 // Особистий ар- хів Т. В. Величко. 22. Заатов І. Вступ // Кримськотатарське декоративне мистецтво (ХІХ–ХХ ст.). – Сімф., 2001. 23. Каримова Г. Музей в Старом Крыму // Центр информации и документации крымских татар [Електронний ресурс]. Ре- жим доступу: http://www.cidct.org.ua/ru/ Avdet. http://www.etnolog.org.ua

Стан етнографічного музейництва Півдня України в 1960 -1980-х роках

Institution

Ähnliche Einträge