Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)

У статті простежено зміну самоназви українського народу з «Русь» / «русин», «русини» на «українці». В статье прослеживается смена самоназвания украинского народа из «Русь» / «русин», «русины» на «украинцы». The change of the own name of the Ukrainian people from «Rus» / «Ruthenian», «Ruthenians» int...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Матеріали до української етнології
Дата:	2014
Автор:	Балушок, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2014
Теми:	З історії та теорії науки
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207421
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях) / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2014. — Вип. 13(16). — С. 52-57. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859640152605851648
author	Балушок, В.
author_facet	Балушок, В.
citation_txt	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях) / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2014. — Вип. 13(16). — С. 52-57. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Матеріали до української етнології
description	У статті простежено зміну самоназви українського народу з «Русь» / «русин», «русини» на «українці». В статье прослеживается смена самоназвания украинского народа из «Русь» / «русин», «русины» на «украинцы». The change of the own name of the Ukrainian people from «Rus» / «Ruthenian», «Ruthenians» into «Ukrainians» is considered in the article.
first_indexed	2025-12-07T13:20:42Z
format	Article
fulltext	52 УДК 81:39(=161.2’282.2)“18/19” Василь Балушок (Київ) ЯК РУСИНИ СТАЛИ УКРАЇНЦЯМИ (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) У статті простежено зміну самоназви українського народу з «русь» / «русин», «русини» на «українці». Ключові слова: самоназва (ендоетнонім), русини, українці, етнічна самосвідомість (ідентич- ність), Україна. В статье прослеживается смена самоназвания украинского народа из «русь» / «русин», «ру- сины» на «украинцы». Ключевые слова: самоназвание (эндоэтноним), русины, украинцы, этническое самосознание (идентичность), Украина. The change of the own name of Ukrainian people from «Rus» / «Ruthenian», «Ruthenians» into «Ukrainians» is considered in the article. Keywords: the own name (endoethnonym), Ruthenians, Ukrainians, ethnic self-consciousness (identity), Ukraine. Уживання загальноприйнятої са- моназви (ендоетноніма), яка є найчіткішим індикатором етнічної само- свідомості, свідчить про ті чи інші яви- ща в етнічному житті спільноти. Історію української етнонімії розглядали А. Ген- сьорський [7, с. 18–21], С. Макарчук [19], Є. Наконечний [23] та інші дослідники. Однак вичерпно відповісти на запитання, що поставали, а також увиразнити карти- ну історії української етнонімії їм з тих чи інших причин не вдалося. Український народ, з огляду на певні обставини, які розглянемо нижче, змінив свою самоназву. У цьому процесі було ви- рішальне ХІХ ст. У пропонованій статті саме цей період здебільшого й аналізува- тимемо. Зміна етносом самоназви – до- сить рідкісне явище етнічної історії, ви- кликати до життя яке можуть лише дуже важливі причини. Першою самоназвою українського на- роду, що утвердилася по завершенні його формування, тобто наприкінці ХІІ – на початку XIV ст., була узагальнена фор- ма «русь» (у множині) і «русин» (в од- нині), пізніше – «русини» [5]. Цю фор- му етноніма та похідні від неї масово спостерігаємо в джерелах до початку XVIIІ ст. [4, с. 262–267]. Найпізніші, ви- явлені нами, документально зафіксовані випадки вживання етноніма «русь» / «ру- син» («руснак») у Східно-Центральній Україні припадають на першу половину XVIII ст. Так, цей термін ужито в дра- мі «Милость Божія», створеній у Києві 1728 року і присвяченій 80-річчю початку Хмельниччини, а також вступу на геть- манську посаду Данила Апостола. Зокре- ма в ній читаємо: «Козака за Жида 1 не важатъ: милѣйшій / Имъ Жидъ, нежели Русинъ...» [9, с. 36]. Самоназва «русин» (двічі), «руснак» (одноразово) та узагаль- нена форма «русь» містяться в списку ко- роткої редакції «Літопису» Г. Граб’янки, датованому 1739 роком [8, с. 79, 90, 91, 93]. У «Літописці короткому» списку 1740 року також фігурує назва «русь», «русь- кий народ» [8, с. 197, 199]. Після входження Східної України до складу Російської імперії в офіційному діловодстві етнонім «русь» / «русин» по- ступово витісняла введена московською владою форма «мало росіяни» 2. Це ста- ло наслідком руйнування загальноукра- їнської етнонімії: самоназву «русини» поступово відтіснили на Правобережжя, а потім – на захід української етнічної території. Історик О. Сокирко зазначив, що в Україні «початок XVIII ст. став часом, коли під тиском російського ім- перського проекту фактично припинила своє існування руська ідентичність» [28, с. 279]. У зв’язку із цим зауважимо, що О. Сокирко, з одного боку, чітко спосте- ріг руйнівний вплив офіційної російської влади на тогочасну етнічну самоназву українського народу, а з другого, – пе- http://www.etnolog.org.ua 53 ребуваючи в полоні конструктивістських концепцій 3, випустив з уваги, що етніч- на ідентичність, тобто самосвідомість, так просто, особливо коли не задіяний меха- нізм асиміляції, зникнути не може. Тому мову варто вести про руйнування не іден- тичності (тобто самосвідомості), а лише загальновживаного ендоетноніма. Проци- туємо слова автора одного з описів Хар- ківського намісництва кінця XVIII ст. І. Переверзєва, які свідчать на користь збереження в середо вищі різних етногра- фічних груп українського народу єдиної етнічної самосвідомості: «Жители Юж- ной России, отлученные одни от других расстоянием мест, инородным владением, различным чиноправлением, граждански- ми обычаями, речью, некоторые и религи- ею (униею)... Когда собираются они для поклонения в Киев с востока от Волги и Дону, с запада, из Галиции и Лодомирии [Волині. – В. Б.] и ближе к Киеву ле- жащих мест, взирают один на другого не так как на иноязычного, но будто на одно- родца...» * [24, с. 18]. До речі, ендоетнонім «русини» се- ред просто люду так швидко не зник, як в офіційних документах. Зокрема, етно- нім «русин» ужито в текстах дум, запи- саних у 1850-х роках фольк лористами на Чернігівщині [14, с. 312]. Не випадково М. Максимович 1841 року зазначив: «Не- зважаючи на обласні називання їх [укра- їнців. – В. Б.]: Галичанами, Подолянами, Волинянами, Українцями, Запоріжцями, Слобожанами, Чорноморцями – ім’я Ру- сина залишається загальним, родовим ім’ям...» [20, с. 105]. Етнограф, фолькло- рист та лексикограф ХІХ ст. М. Левчен- ко 4 також подав різні земельно-крайові назви українського народу [15]. Для ньо- го цей народ тоді ще виступав під назвою «русини». Навіть М. Грушевський, пуб- лікуючи на початку ХХ ст. німецькою мовою свою узагальнюючу працю з іс- торії України, назвав її «Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes» («Іс- торія українського (русинського) наро- ду») [10, с. 648]. Паралельно з руйнуванням давньої традиційної самоназви («русини») на те- ренах козацької України з’явився новий, ** Тут і далі, з огляду на особливості мови та з метою точного донесення змісту думки, цитуємо мовою оригіналу. спочатку лише як регіональний, етнонім, що згодом став загальноукраїнським ендо- етнонімом. Маємо на увазі етнонімічну назву «українці», що буквально означає «жителі України» (якою спочатку окрес- лювали прикордонні з Диким Полем східноподільсько-наддніпрянські землі). Походження ендоетноніма «українці» не- віддільне від історії козацької України. Наближені до цього етноніма терміни зафіксовані наприкінці XV – у XVI ст.: «українні воєводства», «українні землі», «українні замки» і близький до етноні- мічного «українні жителі». А наприкінці XVI – на початку XVII ст. трапляється й назва «українці», що означала спочатку лише жителів України-Кордону без будь- якої етнічної специфіки. Так, у докумен- ті 1596 року піхоту у війську Станіслава Жолкевського, що воювало проти повста- лих козаків, названо «ukraincy» [11, с. 92]. В іншому документі, стосовно ві- йни з татарами в 1617–1618 роках, зазна- чено, що до жовнірів приєдналося кіль- ка «Ukraincow» [11, с. 188]. У 1622 році «Ukraincy» напали на околиці Білгоро- да (тепер – Білгород-Дністровський) [11, с. 263]. А в брошурі Я. Дзвоновсько- го вміщено українську народну пісню «Konterfekt cudowny y siła Kozaka Płachty, Ukraińca» [30, с. 4]. Однак населення України терміном «українці» як етнічною самоназвою (та ще й усієї її території) на той час не послуговувалося. Спричинили ж утвердження назви «українці» як ендоетноніма події Ко- зацької революції середини XVII ст. і ви- никнення на території тодішньої власне України Гетьманської держави (офіційна назва – Військо Запорозь ке). Саме відто- ді термін «українці» поступово поширив- ся як самоназва серед жителів козацької України. Перший виявлений нами випа- док уживання цього терміна в значенні етноніма чи близького до нього зафік- сований 1657 року в листі волинського кореспондента І. Виговського про поль- ські плани щодо України: «Сказываеть: если бъ, то ненадобно, Украинцы [курсив наш. – В. Б.] вмѣстѣ съ Москвою, Вели- кого Княжества Литовского и Малые Ро- сіи, покамѣстъ князи рускіе держали въ Кіевѣ прежде живущие» [1, c. 768]. Хоча в цьому ж листі жителів України назва- но «Русью» [1, с. 769]. Утвердження ж терміна «українці» та похідних від нього http://www.etnolog.org.ua 54 («люди українські», «український козако- руський народ» і особливо часто – «народ український») як назви руського населен- ня козацької Украї ни фіксується із 70-х років XVII ст. Зокрема, ми натрапили на вживання цієї назви як етнонімічної в «Хроніці...» Ф. Софоновича [29, с. 231], «Літопису» Г. Граб’янки [8, с. 56, 67, 73, 82, 139, 145] і «Літопису» С. Величка [17, с. 25, 27, 33, 35, 37, 38, 121, 168, 171, 175; 18, с. 22, 33, 122, 171, 231, 261, 350, 408], у документах, у тому числі гетьманських універсалах, та в інших джерелах [2, с. 83, 57, 312, 319, 389, 390, 394, 516, 519; 25, с. 15]. Однак паралельно широко ви- користовували й назву «русь» / «русин», «русини», яка, на відміну від регіональ- ної назви «українці», була ендоетнонімом усього народу. З переміщенням на почат- ку XVIII ст. правобережних козацьких полків на Лівобережжя, туди ж змістився й новий регіональний етнонім «українці». Під дією офіційного російського справо чинства, яке ввело термін «малоро- сіяни», само назва «русини» («руснаки») поступово витіснилася. Цьому, очевид- но, сприяла й поява нового регіонально- го етноніма «українці». Так, поет кінця XVII – початку XVIII ст. К. Зіновіїв ви- користав цікаве формулювання, яке відо- бразило процес змін в етнонімії. Зокрема, уживане ним етнонімічне формулювання вміщує два ендоетноніми – давній і новий, а також етнонімічну назву, якою послу- говувалися в офіційному справочинстві: «правдивы(и) руснакъ козак украинецъ породы малоро(с)си(и)ско(и)» [12, с. 116]. У XVIII–XIX ст. термін «українці» поши- рився серед населення Лівобережжя як регіональний етнонім. Зокрема, Я. Мар- кович зауважив, що Україною вважають територію «между реками Остром, Супо- ем, Днепром и Ворсклою», «от чего и та- мошних жителей называют украинцами, степовиками и полевиками...» [22, с. 47]. На Правобережжі, яке до 1793–1795 ро- ків залишалося під владою Речі Посполи- тої, давня етнонімічна назва побутувала й надалі. Існування в період Гетьманщини двох голов них, територіально локалізованих (на сході й на заході) підрозділів укра- їнської етнічної спільноти з власними само назвами («українці» й «русини»), що входили до складу різних держав (Ро- сійської імперії і Речі Посполитої), у по- єднанні зі зникненням єдиного загально- українського ендоетноніма, сигналізувало про початок етнічної сепарації. А етнічна сепарація, тобто відокремлення з огля- ду на певні причини частини етнічної спільноти, при відповідних умовах веде до утворення нового етносу, виступаючи однією з форм етногенезу [6, с. 235–236]. Цей процес міг призвести до появи нового етносу і в Україні, зокрема на козацькому Лівобережжі. Однак такому історичному перебігу завадило прикордонне розміщен- ня України на межі з Диким Полем та пов’язане із цим існування Запорожжя, що, як і раніше, від часів поділу біль- шості українських земель між сусідніми державами, було єдиним для всіх частин краї ни. Окрім того, не сприяли сепарації й інтенсив ні зв’язки політично розділених Лівобережної і Правобережної України та нетривалість періоду такого роз’єднання. Процес нового етногенезу, що починався, не дістав подальшого розвитку й вилив- ся лише у формування двох субетнічних груп, локалізованих на сході і заході України, залишки яких відомі в новітні часи як «східняки» і «західняки». Не відразу утвердився як назва для всієї країни і термін «Україна». Загалом до поширення топоніма «Україна» на те- риторію нашої держави як її власної на- зви (та витіснення давньої назви «Русь») призвів ряд причин, головною з яких ста- ла монополізація Росією давньоруської спадщини і неможливість для української інтелігенції ефективно цьому протистоя- ти в умовах відсутності власної держав- ності [13, с. 37–38]. Саме тому українська інтелігенція в часи становлення модерної української нації взяла на озброєння на- зви «Україна» й «українці», з якими була пов’язана героїка славного козацького минулого. Піднесення українського на- ціонального руху почалося з першої по- ловини ХІХ ст. Цьому сприяла й та об- ставина, що українське «національне відродження» (насправді – націєтворен- ня) започаткувалося саме на землях Схід- ної України, тобто власне України, де ще живою була пам’ять про славне козацьке минуле, а тутешнє українське дворянство виступало прямим спадкоємцем козацької старшини. Саме тут, у середовищі нащад- ків козаків, з фольклорних і літератур- них творів та народної пам’яті виростає козацька легенда, яка поступово, силами http://www.etnolog.org.ua 55 національної інтелігенції, перетворилася на національний козацький міф як форму української національної ідеї. Романтизу- ючи козацьку Україну, українська інтелі- генція (М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, М. Дра- гоманов та ін.) почала використовувати назву «Україна» для позначення всієї країни, а термін «українці» – як загально- український ендоетнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Ліво- бережжі дією російської офіційної вла- ди етноніма «русь» / «русин», «русини». У цей період у Харкові видавали часопи- си «Украинский вестник» і «Украинский журнал». М. Максимович назвав укла- дені ним збірки народних пісень «Укра- инськие народные песни» (М., 1834) і «Сборник украинських песен» (К., 1849), а одну зі своїх етнографічних праць – «Дни и месяцы украинского селинина» (М., 1856). Він видавав також альманах «Украинец». А основний програмний до- кумент Кирило-Мефодіївського товари- ства (першої української націоналістичної організації, за Б. Андерсоном [3]), де «на повну силу і в сучасному розумінні за- звучали слова “українці”, “український народ”» [19, с. 209], був названий «Книги буття українського народу». Т. Шевченко хоч і не послуговувався ще у своїх творах терміном «українці», проте широко вико- ристовував назву «Україна». А, зважаю- чи на його вплив на різні верстви україн- ців, унесок Т. Шевченка в прищеплення їм цієї назви важко переоцінити. У вірші «Ще не вмерла України і слава, і воля» П. Чубинського (1863), який згодом став національним гімном України, термін «українці» вжито в прямому значенні. Зусиллями української інтелігенції ет- нонім «українці» поступово поширився по всій території України. Цей процес був досить тривалий. Зокрема, у творах мо- лодшого сучасника Т. Шевченка – подо- лянина С. Руданського – етноніми «укра- їнці» й «русини» ще вживані паралельно [26, с. 200, 426, 446, 447; 27, с. 224, 226, 227]. М. Драгоманов узяв за псевдонім означення своєї національності – «укра- їнець», але в назвах творів іще широко вживав слово «малоруський». Леся Укра- їнка також узяла етнонім «українка» собі за псевдонім, хоч інколи використовувала і назву «русини», «русько-український на- род» [16, с. 9, 296]. Серед народних верств етнонім «українці» як самоназва прижи- вався повільно. Остаточне утверджен- ня цього етноніма в Східно-Центральній Україні відбулося після Української рево- люції і національно-визвольних змагань 1917–1920 років. На Галичині й Буковині назва «Україна» й етнонім «українці» ак- тивно почали поширюватися тільки з кін- ця ХІХ ст., коли розпочався підйом укра- їнського національно-культурного руху. Утвердженню нової назви країни та ново- го ендоетноніма в цьому регіоні особли- во сприяли І. Франко, А. Шептицький, М. Грушевський та інші представники української інтелігенції, а пізніше – по- дії, пов’язані з Українською революцією, ЗУНР, національно-визвольними змаган- нями [23, с. 123–139]. Однак, як зазначив С. Макарчук, «сприйняття народоназви “українці” як власної всім “руським” на- селенням Галичини затягнулося до Дру- гої світової війни» [19, с. 211]. Остаточно- му утвердженню етноніма на цих землях сприяла боротьба під українськими гас- лами ОУН–УПА, через формування якої пройшли тисячі галичан, волинян і буко- винців, і в яку було втягнено більшість тамтешнього населення. На Закарпатті етнонім «українці» поширився найпізні- ше, фактично аж після приєднання до України – у 1944 році. Хоча, як відомо, ще в 1939 році тут існувала «Карпатська Україна» на чолі з А. Волошиним. Отже, у часи Т. Шевченка в суспільне життя країни інтелігенція активно впро- ваджувала назву «Україна», у цьому най- дієвішу участь брав і поет. Поширення ж народоназви «українці» як загальноукра- їнської в часі дещо відставало. Адже на- віть сучасники та тією чи іншою мірою соратники Т. Шевченка – М. Максимович і М. Левченко – ще вважали за загально- українську народоназву термін «русини». Якщо до цього додати, що в часи пере- бування Т. Шевченка в солдатах він був відірваний від активного суспільного життя в Україні, то можна припустити, що для нього термін «українці» так і не став загальноукраїнською етнічною само- назвою. До того ж поет народився і провів дитинство на Правобережжі, де до кінця XVIII ст. іншої самоназви народу, аніж «русь» / «русин», «русини», не вживали. Тому, очевидно, ми не помилимося, висло- вивши думку, що у свідомості Т. Шевчен- ка саме відбувався перехід від колишньої http://www.etnolog.org.ua 56 народоназви нашого народу («русини») до нової («українці»). Тобто він уважав себе і русином, і українцем, хоча у творах так і не віддав переваги ні одному із цих ен- доетнонімів. Припускаємо, він відчував, що назва «русини» вже відходила в минуле, а народоназву «українці» поет ще не наважу- вався вживати як загальноукраїнську. Примітки 1 Зауважимо, що етнонім «жид» у часи, коли Україна ще не входила до складу Росій- ської імперії, не мав образливого змісту. Саме так і сьогодні називають євреїв, наприклад, у Польщі. І лише після приєднання українських земель до Росії, під впливом росіян та офі- ційної російської влади, в Україні поступово поширилося сприйняття етноніма «жид» у не- гативному сенсі. У творах Т. Шевченка ця на- родоназва вжита без принижувального змісту. 2 Про походження етнонімічної назви «мало- росіяни», яку свого часу ввели в обіг саме українські книжники, див. наше попереднє дослідження [4, с. 265–266]. 3 Про конструктивістські концепції етніч- ності, батьківщиною яких є Північна Амери- ка, див. працю О. Посерна-Зелінського [31]. 4 Про цього подвижника української на- уки (псевдонім Богуслав Лучинський), який усе ще мало знаний в Україні, див. працю А. Матвієнка [21]. Література 1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – С.Пб., 1879. – Т. 11. 2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – С.Пб., 1882. – Т. 12. 3. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Мірку- вання щодо походження й поширення націо- налізму. – К., 2001. 4. Балушок В. Українська етнічна спільно- та: етногенез, історія, етнонімія. – Біла Церк- ва, 2008. 5. Балушок В. «Давньоруська народність»: що насправді ховається за терміном? // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Ле- онтія Войтовича (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність : зб. наук. праць. – Вип. 20). – Л., 2011. – С. 72–83. 6. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М., 1983. 7. Генсьорський А. І. Термін «Русь» (та по- хідні) у Древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй // До- слідження і матеріали з української мови. – К., 1962. – Т. 5. – С. 16–30. 8. Гисторія... Г. Граб’янки. Лѣтопис крат- кій... / упоряд. В. М. Мойсієнко. – Жито- мир, 2001. 9. Гординський Я. «Милость Божія», укра- їнська драма з 1728 р. // Записки Науково- го товариства ім. Шевченка. – Л., 1925. – Т. 136–137. – С. 136–137. 10. Грушевський М. Історія України- Руси. – К., 1991. – Т. 1. 11. Жерела до історії України-Руси. – Л., 1908. – Т. 8. 12. Зіновіїв К. Вірші. Приповісті поспо- литі / підгот. тексту І. П. Чепіги ; вступ. ст. В. П. Колосової та І. П. Чепіги ; іст.-літ. ко- ментар В. П. Колосової. – К., 1971. 13. Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. – Л., 1996. 14. Колесса Ф. Українська усна словес- ність. – Едмонтон, 1983. 15. Левченко М. Места жительства и мест- ные названия русинов в настоящее время // Основа. – 1861. – № 1. – С. 263–264. 16. Леся Українка. Зібрання творів : у 12 т. – К., 1977. – Т. 8. 17. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке / составил Самоил Велич- ко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. – К., 1848. – Т. 1. 18. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке / составил Самоил Велич- ко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. – К., 1851. – Т. 2. 19. Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий між народний конгрес україністів. Львів, 22–28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлен- ня. Історіографія україно знавства, етнологія, культура. – Л., 1994. – С. 206–211. 20. Максимович М. А. Собрание сочине- ний. – К., 1876. – Т. 1. 21. Матвієнко А. Захиcник нашої пам’яті [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriy-i-ya/ zahisnik-ashoyi-pamyati. 22. Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. – С.Пб, 1798. – Ч. 1. 23. Наконечний Є. Украдене ім’я (чому ру- сини стали українцями). – Л., 1998. 24. Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. – К., 1991. 25. Перетц В. Українське питання в освіт- ленню польського поета XVII віка // Запис- ки Наукового товариства ім. Шевченка. – Л., 1906. – Т. 71. – С. 5–21. 26. Руданський С. Твори : у 3 т. – К., 1972. – Т. 1. 27. Руданський С. Твори : у 3 т. – К., 1973. – Т. 2. http://www.etnolog.org.ua 57 28. Сокирко О. [Рецензія] Serhii Plokhy. Tsars and Cossacks: A study in Iconography. Cambridge Mass., 2002 (Harvard Papers in Ukrainian Studies) // Український гума- нітарний огляд. – К., 2004. – Вип. 10. – С. 275–279. 29. Софонович Ф. Хроніка з літописців старо давніх / підгот. тексту до др., передм., комент. Ю. М. Мицика, В. М. Кравченка. – К., 1993. 30. Франко І. Козак Плахта. Українська народна пісня, друкована в польській бро- шурі з р. 1625 // Записки Наукового това- риства ім. Шевченка. – Л., 1902. – Т. 47. – С. 1–28. 31. Posern-Zieliński A. Koncepcje etniczności w amerykańskich studiach etnicznych // Lud. – 1979. – T. 63. – С. 3–21. SUMMARY Ukrainian people changed their title (endoethnonym) because of certain circumstances. The first title of Ukrainian people, who established in the final stage of its formation (late XIIth–XIIIth – early XIIIth–XIVth centuries), was a joint term Rus (in plural) and Ruthenian (in singular), later Ruthenians. This form of exo- nym that is associated with the name of the country – Rus is found in the different documents of to the early XVIIIth century, common people used it longer. However, after entering the Eastern Ukraine into the Rus- sian Empire exonym Rus / Ruthenian in the official documents was replaced into Malorosiyany (small Rus- sians) by Moscow authorities. This process started the destruction of Ukrainian exonomy, though the ethnos continued to exist. The term Ruthenians retreats on the right bank, and then to the west of Ukrainian ethnic territory. Along with the destruction of the old name (Ruthenians), on the territory of the Cossack Ukraine there is a new, firstly a regional exonym Ukrainians. This term was caused by the events of Cossack Revolu- tion of the mid XVIIth century and the emergence on the territory of actual Ukraine (frontier territories of Wild Field) the Hetman state. In the XIXth century, in order to counter the monopolization of Russia to Old Ruthenian heritage, Ukrainian intellectuals began to use the term Ukraine to name the whole country, and the term «Ukrainians» – as an endoethnonym, opposed to the exonym Rus / Ruthenian, Ruthenians on the left bank of Dnieper. The process of spreading of new term was long enough. Even intellectuals (S. Rudan- skyi, M. Drahomanov, Lesya Ukrainka etc.) in parallel with the exonym «Ukrainian» occasionally used old name. Finally, the new term of Eastern-Central Ukraine is established after the revolution of 1917–1920, in Galicia and Bukovyna – as a result of raise of the national cultural movement, Ukrainian revolution and struggle of OUN–UPA in the mid-twentieth century, and in Carpathians after his accession in 1944. Keywords: the own name (endoethnonym), Ruthenians, Ukrainians, ethnic self-consciousness (identity), Ukraine. http://www.etnolog.org.ua
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207421
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2313-8505
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T13:20:42Z
publishDate	2014
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Балушок, В. 2025-10-07T09:10:47Z 2014 Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях) / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2014. — Вип. 13(16). — С. 52-57. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207421 81:39(=161.2’282.2)“18/19” У статті простежено зміну самоназви українського народу з «Русь» / «русин», «русини» на «українці». В статье прослеживается смена самоназвания украинского народа из «Русь» / «русин», «русины» на «украинцы». The change of the own name of the Ukrainian people from «Rus» / «Ruthenian», «Ruthenians» into «Ukrainians» is considered in the article. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Матеріали до української етнології З історії та теорії науки Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях) How did the Rusyns become the Ukrainians (Transformation of Ukrainian Ethnonymy in the XIXth–XXth centuries) Article published earlier
spellingShingle	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях) Балушок, В. З історії та теорії науки
title	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)
title_alt	How did the Rusyns become the Ukrainians (Transformation of Ukrainian Ethnonymy in the XIXth–XXth centuries)
title_full	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)
title_fullStr	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)
title_full_unstemmed	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)
title_short	Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)
title_sort	як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в хіх-хх століттях)
topic	З історії та теорії науки
topic_facet	З історії та теорії науки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207421
work_keys_str_mv	AT balušokv âkrusinistaliukraíncâmitransformacíâukraínsʹkoíetnonímíívhíhhhstolíttâh AT balušokv howdidtherusynsbecometheukrainianstransformationofukrainianethnonymyinthexixthxxthcenturies

Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ-ХХ століттях)

Репозитарії

Схожі ресурси