Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
Досліджуючи житло греків Приазов’я, автор робить висновок, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок перебування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням....
Saved in:
| Published in: | Матеріали до української етнології |
|---|---|
| Date: | 2015 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2015
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207465 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття / І. Пономарьова // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2015. — Вип. 14(17). — С. 98-109. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860250439483654144 |
|---|---|
| author | Пономарьова, І. |
| author_facet | Пономарьова, І. |
| citation_txt | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття / І. Пономарьова // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2015. — Вип. 14(17). — С. 98-109. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Матеріали до української етнології |
| description | Досліджуючи житло греків Приазов’я, автор робить висновок, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок перебування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:42:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
98
УДК 728.6(477.7=14) Ірина Пономарьова
(Маріуполь)
НАРОДНЕ ЖИТЛО ТА ГОСПОДАРСЬКІ СПОРУДИ
ГРЕКІВ ПРИАЗОВ’Я НАПРИКІНЦІ ХІХ –
НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Відомо, що етнічна група приазовських
греків, які були переселені сюди з Кри-
му у ХVІІІ ст., за переписом 2001 року
складає 91 548 осіб і проживає переважно
в околицях м. Маріуполя Донецької об-
ласті. Певні особливості етнічного коло-
риту й досі зберігає традиційна культура
греків Приазов’я. Серед галузей народної
культури етнічна специфіка проявляється
і в житлі грецького населення України.
Після переселення з Криму, за час про-
живання в Приазов’ї житло греків зазнало
певних змін. Причому тут можна просте-
жити дві тенденції: по-перше, – це риси,
властиві тільки грекам, а по-друге, – це
елементи, характерні для інших етніч-
них спільнот регіону. Однак слід зазна-
чити, що житло двох груп греків, за са-
моназвою – урумів та румеїв, майже не
відрізняється.
Дослідники традиційного житла гре-
ків у Приазов’ї, зокрема О. Будіна [37]
і Л. Лиганова [47], акцентують увагу на
його кримському корінні, але в Криму
грецькі садиби також мали етнічні від-
мінності [38, с. 12]. Однак поступово,
протягом XX ст., у помешканнях греків
Приазов’я відбулися зміни під впливом
етнокультурних взаємин. Аналіз сучас-
них польових матеріалів дає право за-
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
99
свідчити і певне збереження традиційно-
го вигляду садиби впродовж тривалого
часу, і його трансформацію під впливом
зовнішніх чинників, що пов’язано, зокре-
ма, із запозиченнями від сусідів-україн-
ців [56, с. 35].
За матеріалами наших польових дослі-
джень маємо змогу розглянути характер-
ні типи забудов двору, які є найпошире-
нішими й побутують понад 200 років у
селах греків Приазов’я. У них переважає
відкритий тип двору, з декількома варі-
антами поєднання житла і господарських
споруд. Найдавнішим типом забудови
є однорядна, де житло та всі господар-
ські будівлі розміщуються під одним да-
хом. Прикладом може слугувати садиба
Ф. Булі, побудована наприкінці XIX ст.
у с. Ласпа 1.
При Г- та П-подібній забудовах їхні
елементи найчастіше були пов’язані лише
частково. Ми маємо план-схему земель-
ного господарства з типовим Г-подібним
подвір’ям у с. Мангуш 1878 року, що за-
свідчено в документах «Маріупольської
землевпоряджувальної комісії повіту Го-
ловного Управління землеустрою» 2. За
цими документами ми визначили, що в
одноосібному володінні Дорофєєва Анас-
таса Климентійовича в 1909 році перебу-
вало 22 десятини землі. На його ділянці
були розташовані будинок, двір, господар-
ські споруди в Г-подібному порядку. Жит-
ло, як і більшість старих грецьких споруд,
повернено торцевим боком на схід. Таким
чином забезпечувалося якнайкраще при-
родне освітлення внутрішніх приміщень.
Зазвичай, навпроти входу в будинок роз-
ташовували господарські споруди. Анало-
гічні плани садиб, побудованих на почат-
ку XX ст., нами зафіксовано в багатьох
населених пунктах, але в приморських
селах старих забудов майже не залишило-
ся, наприклад у с. Урзуф, за деяким ви-
нятком 3, мешканці змінюють традиційне
розташування будівель відповідно до су-
часних вимог.
На сьогодні житло відносно вулиці
найчастіше розміщують так, що перед бу-
динком залишається невелика земельна
ділянка для озеленення деревами та кві-
тами. Значно рідше дім споруджують у
глибині двору.
До комплексу традиційної грецької са-
диби – харалди, биченея (рум. 4 села Ве-
лика Янісоль, Константинополь, Кара-
куба), йурт (урум. 5 Велика Янісоль <
тур. уurt – житло, будинок), пчанея (рум.
Мала Янісоль, Сартана), бичанея (рум.
Велика Янісоль), азбар (урум.), барх
(урум. Карань, Ласпа < тюрк. bаrk), чи-
зих (урум. Керменчик), ев барх (урум.
Бешеве, Карань, Керменчик) – зазвичай
входили будинок, літня кухня та госпо-
дарські споруди [9; 15; 16]. Відводилося
також місце для молотьби зерна катком і
його подальшої обробки [20].
На початку XX ст. «греческие дворы в
Мариупольском уезде, кроме жилых хат,
на улице имеют отдельные летние кухни
“хибарки”, напротив хаты – сараи и заго-
родки, на огородах исключительно – по-
ловники. Колодцы устраиваются на ули-
це» [32, с. 14]. Кожний елемент садиби
має свої етнічні локальні назви, залежно
від ареалу розповсюдження.
Зупинимося детально на вигляді дея-
ких господарських споруд, які зараз зали-
шилися лише у спогадах людей літнього
віку. Так, на кожному сільському подвір’ї
в XIX – на початку XX ст. будували клу-
ню. Це було господарське приміщення до-
сить великих розмірів (10 м × 15 м). Стіни
споруджували з хмизу з використанням
дерев’яного остова чи з дикого каменю,
залежно від природних умов. Дах по-
кривався очеретом або житньою соломою.
У клуні зберігали сільськогосподарський
реманент, підводи, солому з половою 6.
Слід зазначити, що традицію будувати
такі господарські приміщення греки запо-
зичили від сусідів-українців, наприклад,
мешканці с. Велика Янісоль зводили їх,
беручи до уваги споруди сіл Андріїв-
ка [14] й Олексіївка.
Садибу відмежовували огорожею – гу-
нея, фрахти (рум. < грец. о φράχτης – ого-
рожа), яку виготовляли з різних матері-
алів (лоза, камінь, глина, цегла, дерево),
залежно від природно-географічного чин-
ника. Цікавим є той факт, що в селах
найчастіше огорожі зводили лише з боку
вулиці. Менш розповсюдженим було по-
вністю огороджене з усіх боків подвір’я –
мєндерєк (урум. Бешеве). Під час наших
досліджень ми зафіксували наступні
типи конструкцій огорож: паркани з боку
вулиці, складені з каменю або цегли,
саманний паркан – чöплüк йапу (урум.
Керменчик). Часто сусідні господарства
відділялися одне від одного ровом або
парканом з дерну, кізяка, каменю, хмизу.
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
100
До середини XX ст. з боку сусідів на го-
родах не робили огорожі, а викопували
неглибокий рів (до 0,5 м завширшки). На
сьогодні переважають огорожі з дерева,
цегли, рідше – з каменю та металу. В ого-
рожах робили хвіртки, ворота із земля-
ним підвищенням.
Звертає на себе увагу той факт, що в
XIX ст. у грецьких садибах було багато
господарських споруд, які свідчили про
пріоритетні заняття жителів грецьких
сіл [52, с. 257, 272, 288].
Превалююча кількість комор вказує на
те, що серед місцевих жителів переважа-
ло заняття землеробством, а більша кіль-
кість повіток свідчить про скотарський
характер господарства в селі. Так, жителі
північних волостей Маріупольського по-
віту орієнтувалися на землеробство і ви-
рощували зернові культури, а у волостях,
розташованих ближче до Маріуполя, за-
ймалися переважно тваринництвом, бо
був добрий збут вирощеної продукції, що
сприяло розвитку торгівлі.
План традиційної грецької садиби
практично не зазнав змін до 1930-х років,
доки радянська влада не почала запрова-
джувати політику колективізації. Відтоді
зникла необхідність у клунях, де сім’ї
зберігали зерно, та місцях для його оброб-
ки. У селах з’явилися колгоспні господар-
ські приміщення. Наприклад, у с. Урзуф
у приміщенні церкви було влаштовано
колгоспну комору, де зберігали зерно 7.
Тоді це було розповсюдженим явищем не
лише в грецьких селах. Протягом кількох
десятиліть у планах більшості садиб від-
булися значні зміни, пов’язані зі зміною
господарської діяльності.
На розбудову садиб у кожній грецькій
родині впливали різні фактори. Зазви-
чай кількість господарських будівель та
їх оздоблення залежали від матеріально-
го статку. Щоб з’ясувати, як змінювалися
господарські споруди в грецьких садибах,
ми звернулися до статистичних джерел.
У 1926 році в Мангуському районі нара-
ховувалося 3 613 господарств, з яких 13 %
не мали жодної худоби, але коні були у
20 % господарств, велика рогата худоба –
у 41 %, вівці – у 33 %, свиней утримували
в 6 % господарств [53, с. 10]. Ці дані свід-
чать, що більшість домогосподарств мали
корівники та загони для овець.
Нині садиба складається з таких час-
тин: будинок (часто стара та нова будівлі
в одному дворі), двір, город і господарські
споруди для птиці й худоби.
У процесі облаштування в Приазов’ї
греки використовували для спорудження
своїх будинків передусім підручні при-
родні матеріали. На початковому етапі в
основу будівництва був покладений до-
свід попередніх поколінь, перенесений
із Криму, але за час перебування греків
на нових місцях зазнали змін вибір буді-
вельних матеріалів і типи споруд. Якщо
розглянути це явище в ретроспективі, то
зазначимо, що типи будівель у грецьких
поселеннях пройшли через певні стадії:
землянки, плотово-мазанкові, глинобит-
ні, саманні, лимпачеві (сирцева цегла),
кам’яні [32, с. 16–18], дерев’яні, шлако-
блокові і цегляні забудови.
На початковому етапі свого перебуван-
ня на території Азовської губернії греки
використовували ті будівельні матеріали,
які можна було отримувати без особливих
зусиль – глину, крейду, вапно, каміння.
Зокрема, поблизу м. Маріуполя були ве-
ликі родовища. Коли греки-переселенці
в 1780 році прибули на узбережжя Азов-
ського моря, то тут вже були будови з ка-
меню, дерева, глини [6, арк. 5 зв.].
Губернатор В. Чертков у вересні
1780 року зазначив, що переселенці буду-
ють хати «из плит на глине, кои по осмотру
моему оказались совершенно прочными
и в построении безубыточными, потому
что весь берег реки Кальмиуса наполнен
таким каменем» [27, арк. 265]. Це було
пов’язано з тим, що греки, поселившись на
березі Азовського моря, використовували
вже відому їм кримську техніку зведення
житла з каменю, хоча вчений Г. Тимошев-
ський, який досліджував історію м. Ма-
ріуполя, зазначив, що «вначале построй-
ки, по бедности, по спешности <…> были
бедны, малы и непрочны» [54, с. 84].
Описи м. Маріуполя, здійснені Г. Тітовим
у 1848 році, надають нам інформацію про
споруди того часу: «Несколько каменных
домов, несколько правильных улиц, два
ряда деревянных лавок <…> Дома в
Мариуполе построены, большей частью,
из земляного кирпича и дикого камня,
который бесконечными пластами напо-
лняет почву того времени» [55, с. 136].
Точніша інформація подана у відомості
1795 року, де зафіксовано, що в Маріу-
полі і розташованих поблизу селах нара-
ховувалося: кам’яних будинків – 118, із
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
101
земляної цегли – 121, дерев’яних – 213,
плетених – 17 [54, с. 77]. Як бачимо, на
початковому етапі греки в Маріуполі зво-
дили переважно дерев’яні житла, хоча
використовували для спорудження своїх
осель і господарських приміщень усі відо-
мі їм будівельні матеріали. Це пов’язано з
тим, що грецькі населені пункти, і м. Ма-
ріуполь зокрема, виникли внаслідок дер-
жавної колонізації, тому переселенців
забезпечували всім необхідним для обла-
штування [43, с. 319–320], особливо буді-
вельним деревом.
Стосовно сільських населених пунк-
тів, то інформацію про використання
основного будівельного матеріалу в пер-
ші роки перебування греків у Приазов’ї
ми можемо знайти у відомостях Феодосія
Макаревського, який описав перші церкви
Катеринославської єпархії. У 1780 році
парафіяни сіл Керменчик, Старий Крим,
Ласпа, Богатир облаштували маленькі
плетені церкви з лози і хмизу. З каменю
були побудовані церкви в селах Камар,
Мангуш, Сартана, Стила, Чердаклі, Чер-
малик, Ялта, а каркасно-стовпові церкви
з’явилися в селах Бешеве, Велика Яні-
соль, Мала Янісоль, Улакли.
Наприкінці XVIII – на початку
XIX ст. у грецьких селах були поширені
найпростіші види житла. Ю. Іванова на-
водить інформацію про печери та курені
в селах Мала Янісоль та Каракуба, що
належать до перших років заснування
цих населених пунктів [42, с. 163]. Також
будували землянки – криті заглибини в
землі, які були ще раніше відомі на те-
риторії Південно-Східної Украї ни [37,
с. 94]. Грецькі землянки – патитку спит
(рум.), кулüпє (урум. Карань, Камар <
тур. kulübе – хижа), чаоаш (урум. Велика
Янісоль) – мало чим відрізнялися від ана-
логічних споруд сусідів-українців. Нами
зібрана інформація, що дає уявлення про
цей найбільш забутий тип грецького жит-
ла. Загалом слід зазначити, що землян-
ки в грецьких селах мають спільні риси:
прямокутні в плані, стіни з дерну, хмизу,
саману або вальків, обмазані глиною, дах
був двосхилим, критий хмизом або соло-
мою. Були землянки як із заглибленням,
так і наземні.
З часу переселення греків до Приазов’я,
більш як 180 років, залишалася жилою
землянка у с. Велика Янісоль. Вона є
зразком типового раннього грецького
житла: прямокутна в плані (7 м × 5 м),
із заглибленням до 80 см, стіни зробле-
ні з хмизу, обмазані глиною. Єдине не-
велике вікно знаходилося на протилежно-
му причілку від дверей. Двосхилий дах
без стелі спочатку був критий очеретом,
потім – дерев’яними дошками, а в кінці
1940-х років – хмизом, який обмазували
глиною. До житла вели земляні сходин-
ки. Внутрішні й зовнішні стіни землянки
були побілені білою глиною 8.
У с. Ласпа землянки також були пря-
мокутними, хати заглиблювали на 1–1,5 м
у землю для економії будматеріалів і
кращого збереження тепла взимку. Сті-
ни таких будівель робили з дерну або
плели з лози і хмизу з подальшою об-
мазкою глиною ззовні і всередині. Одна
з нечисленних фотографій такого житла
(1957) зберігається в родинному архіві
жителя с. Ласпа Ю. Барбара [44, с. 49,
52]. У с. Мала Янісоль під час польових
досліджень у 1967 році В. Наулком була
зафіксована землянка – хуматисспит
(рум. < грец. τо χώμα – земля, τо σπίτι –
будинок) – із заглибленням у землю на
70 см і підвищенням на 1,5 м над землею 9.
Опис аналогічної землянки мешканця
цього села Ф. Айнагоза було здійснено
дослідницею з Інституту етнографії імені
М. Міклухо- Маклая О. Будіною: «Зем-
лянка была длиной 12 м. Короткие стены
землянки завершались в виде треуголь-
ников, на которых держалась невысокая
двускатная крыша» [37, с. 93].
Дослідниця з Донецького обласного
краєзнавчого музею Л. Лиганова описала
землянки 1929 та 1945 років у с. Старий
Керменчик. Одна була побудована просто
на землі, без заглиблення, а друга – на
фундаменті з каміння та черепиці [47,
с. 72]. Стіни й дах землянки зводили
зазвичай за 3–4 дні. Схема будівництва
мала кілька етапів: спочатку рили котло-
ван, потім зводили зазначеним способом
стіни, причому східну й північну додат-
ково утеп лювали дерном. Дах утеплюва-
ли сіном, обкладали дерном і обмазува-
ли глиною з піском. Після цього робили
дверні прорізи й тамбури для вхідних
дверей 10.
Перші грецькі поселенці будували та-
кож і турлучні житла, у яких дерев’яний
каркас стін заповнювали глиняними валь-
ками. У с. Старий Керменчик перші по-
селенці робили плетені стіни, простір
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
102
між дерев’яними стовпами заповнювали
вальками, але до початку XX ст. таких
будинків залишилося вже мало і з дерну
виготовляли вальки лише для підсобних
приміщень 11.
Найшвидшим способом було зведен-
ня плотового житла з хмизу та очере-
ту – чирпи (урум. Карань). Наприклад,
у с. Велика Янісоль через три роки після
переселення була збудована церква з пло-
ту. Для стін використовували дерев’яні
стовпи, які забивали через кожні 1,5 м,
потім обплітали їх хмизом і обмазували
розчином глини, піску й кінського гною 12.
У XIX ст. цей вид будівель був роз-
повсюджений у населених пунктах, роз-
ташованих на річці Вовча, де було до-
статньо очерету для заповнення каркаса,
причому каркасне будівництво з вико-
ристанням очерету було характерним і
для сусідів-слов’ян. Мазанки такого типу
були поширені в південній смузі України,
особливо в місцевостях, ближчих до Дні-
пра [39, с. 100].
Дослідник житла кримських татар
Б. Куфтін [45, с. 50; 46, с. 22–24] підкрес-
лює етнокультурну взаємодію народів
Криму і Кавказу, де подібні конструкції
будівель також були розповсюдженими,
хоча існує думка, що розвиток кавказько-
го і кримського типів будинків відбувався
самостійно через схожі економічні і при-
родно-географічні умови [33, с. 24]. На
сьогодні ми маємо докладні описи типу
будинку-плетінки, який був поширений
по всій території Криму ще з монголо-та-
тарських часів (XIII ст.) [34, с. 15–16].
Надалі плетені конструкції будівель набу-
ли широкого розповсюдження з огляду на
географічний чинник, тобто залежно від
наявності матеріалу для будівництва. Цей
традиційний кримський тип споруд був
використаний греками на нових місцях
проживання як найбільш швидкий при
будівництві жител і тимчасових церков у
селах [48, с. 1007–1010]. Однак у цілому
цей тип конструкцій не набув широкого
розповсюдження в Приазов’ї.
Найчастіше з каменю робили огорожі,
зводили сараї, рідше – будинки, що на-
було поширення в селах Бешеве, Велика
Каракуба, Гнатівка, Карань, Ласпа. По-
близу цих сіл знаходилися каменоломні,
де добували й обробляли камінь. Так, на-
приклад, у балці Пляти Таш (урум. Бе-
шеве) видобували плаский камінь, який
використовували для вулиць та господар-
ських будівель. Фототека грецьких спо-
руд з каменю, зібрана в музеях, а також
під час наших польових досліджень, є
свідченням широкого використання цього
типу будівель у кінці XVIII – на початку
XX ст. як серед урумів, так і серед ру-
меїв [8, 10, 11].
Наприкінці XIX – на початку XX ст.
у багатьох грецьких населених пунктах
був розповсюджений і тип кам’яних жит-
лових споруд [7, арк. 1 зв.] з кладкою на
вапняному розчині або глині. Часто ці
будівлі зводилися за допомогою системи
махас (урум., рум. < тюрк. mаkаs – но-
жиці). Доми будували з дикого каменю,
де крокви (стропила) зв’язувалися зі сті-
нами двома поперечними балками за від-
сутністю подовжньої балки. Цей метод,
розповсюджений у Сасанідській Персії і
на території Малої Азії, є одним з найдав-
ніших, причому в Крим він був завезений
малоазійськими греками в XIV ст. [34,
с. 16]. У цьому випадку ми можемо при-
пустити, що грецька традиція будівництва
кам’яних споруд була передана татар-
ському населенню центральної, гірської,
передгірної та східної частин Криму. Це
відрізняє грецький будинок від житла ін-
ших жителів Причорноморського регіону,
зокрема українців.
Греки-переселенці до середини XIX ст.
будували житло без фундаменту. Уза-
галі кам’яний фундамент набув розпов-
сюдження переважно з другої половини
XIX ст. Про це свідчить «Санитарное
описание школ Мариупольского уезда»,
де йдеться про школи, зведені в 1870–
1880-х роках у грецьких населених пунк-
тах. В описі наголошено, що всі грецькі
шкільні споруди побудовані «из жженого
кирпича на каменном фундаменте» [51,
с. 102, 110, 138, 142, 145, 161, 164, 168,
187, 190, 220, 230, 234].
Традиційні кримські кам’яні і плотові
споруди [33, с. 32] у Приазов’ї замінили
саманні хати. Тривалий час найпопуляр-
нішим матеріалом для будівництва житла
був саман (рум., урум. < тюрк. sаmаn –
солома), т’єрпіч (урум. Карань), кєрпіч
(урум. Камар < тюрк. kеrрiç – цегла) – ви-
сушені на повітрі, але необпалені брикети
з ґрунту чи глини, топрах (урум. Беше-
ве < тур. tорrаk – ґрунт), чамур (урум.
Богатир, Карань, Старий Крим), жамур
(урум. Карань < тур. çаmur – грязь),
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
103
хома (рум.), пілос (рум. Велика Кара-
куба < грец. πηλός – будівельна глина) –
з домішкою різаної соломи або інших во-
локнистих матеріалів. Греки, як відомо,
надавали перевагу скотарству. Можливо,
саме з цієї причини при виготовленні са-
ману замість соломи нерідко замішувала-
ся вовна [49, с. 166]. Саман робили з гли-
ни, яку замішували з соломою, нарізали
та розкладали для сушіння у спеціально
відведених місцях – т’єрпічлік (урум.).
Термін саман, поширений серед греків-
еллінофонів [2, арк. 921], трапляється і в
українських селах.
Для вивчення питання про будівництво
житла греками-переселенцями в перші
роки їхнього перебування в Приазов’ї ві-
діграє вагому роль рапорт генерал-губер-
натора В. Черткова, у якому він наголо-
сив на престижності будинків з каменю й
глини, які переселенці зводили відповідно
до їхніх традиційних звичаїв, а землянки
використовували лише як тимчасове жит-
ло [27, арк. 108].
У статистичній літературі другої по-
ловини XIX ст. щодо матеріалів для бу-
дівництва житла греків Маріупольського
повіту [52, с. 257, 273] вживали термін
«земляна цегла», що є різновидом саману:
чорна цегла – саман з дерну, мулу або з
гною – джатма (урум. Керменчик) і жов-
та цегла – саман з глини. Усі види «зем-
ляної цегли» робили з додаванням соломи
або полови – палав (урум. Камар), пулов
(рум. Мала Янісоль). Нині чорний саман
трапляється серед руїн будинків надзви-
чайно рідко. У с. Гранітне (Карань) і сьо-
годні знаходиться напівзруйнований бу-
динок, зведений у середині XIX ст., де ми
мали можливість зафіксувати чорний са-
ман з дерну (0,4 м × 0,25 м × 0,25 м). Чор-
на цегла практично незруйнована, незва-
жаючи на те, що вже кілька років лежить
під відкритим небом. У її розломах видно
дрібну солому і пісок, важить кожна з
них близько п’яти кілограмів. Складалася
стіна з чорного саману за допомогою чер-
воної глини [2, арк. 2128–2134]. У при-
бережному селі Урзуф чорну саманову
цеглу тривалий час виготовляли з мор-
ського мулу – піло (рум.) – з додаванням
соломи або полови. З 1920-х років почали
використовувати земляну цеглу з в’язкої
жовтої глини 13. У Мангуші цеглу – тула
(урум. < грец. η τоύβλα) – робили з розчи-
ну глини, піску й просяної соломи 14.
Така сама технологія виготовлення са-
ману мала розповсюдження в Криму, де
було достатньо глини, піску та води [33,
с. 30]. Греки-переселенці протягом більше
100 років перебування в Приазов’ї не змі-
нювали кримську технологію, але присто-
сування для нарізки саману запозичили
в сусіднього українського населення, яке
також будувало мазанки з саману 15.
Під час наших етнографічних дослі-
джень ми переконалися, що в грецьких
селах частіше зустрічалися кам’яні й гли-
нобитні будинки 16, а дерев’яні й турлуч-
ні споруди не прижилися. У перші роки
переселення царська влада, заохочуючи
грецьку колонізацію, забезпечувала гре-
ків деревом, але в подальшому це було
для неї економічно невигідно.
Стіни – гунея (рум.), дувар (урум. <
грец. τо ντоυβάρι, тур. duvаr 17 – стіна) –
каркасних, дерев’яних, кам’яних і са-
манних будинків обмазували землею чи
глиною – топрахла (урум. Камар). Най-
частіше це була суміш, основу якої скла-
дали глина та пісок, який видобували в
кар’єрах. Наприклад, мешканці с. Велика
Янісоль брали цей будівельний матеріал
за селом – у місцевості Хумчурурья.
Як свідчать джерела, у 1780–1781 ро-
ках для греків-переселенців державним
коштом було побудовано 50 кам’яних та
18 дерев’яних будинків і 2006 мазанок
[27, арк. 108 зв.], тому можна сказати,
що глина в той період була основним бу-
дівельним матеріалом. При будівництві
житла використовували різні види глини:
червона – хизил балчих (урум. < тюрк.
kızıl bаlçık – червона, руда глина), біла зви-
чайна – ах топрах (урум. Керменчик <
тюрк. аk tорrаk – біла земля), чапохма
(рум.), хара балчих (урум.), жовта вог-
нетривка – сари балчих (урум. < тюрк.
sаrı bаlçık – жовта глина). Червона глина
використовувалася багатьма тюркськими
народами, головним чином, для зведення
хлібної печі, а жовта – для оздоблення
стін, бо вона не пропускає воду. Після
чого стіни обробляли піском і потім їх
білили білою глиною або вапном, яке
видобували в печерах або привозили
з маріупольських заводів. У 1850 році
в м. Маріуполі було два таких заво-
ди [40, с. 163].
З внутрішнього боку стіни будинків
обов’язково штукатурили глиною з піс-
ком, а з 1960-х років – цементом і вапном.
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
104
Після обмазування стін – топрахла
(урум. Камар) – їх білили білою глиною.
Протягом більш ніж 150 років після
переселення долівки – тöшеклік (урум.
Бешеве, Мангуш), тöшеме (урум. Ка-
рань < тюрк. döşеmе – підлога), ев тüбü
(урум. Улакли), єнус (рум.) – у грецьких
будинках були земляними – пат (рум.
Велика Янісоль), пату (рум. Сартана <
грец. πατώ – ступати). І ще до 1930-х ро-
ків у грецьких селах повсюдно долівку
мазали глиною. Також часто її підводи-
ли розчином з червоної глини: на відста-
ні 15–20 см від стіни проводили черво-
ну смужку-облямівку – зенджеф (урум.).
Лише впродовж останніх п’ятдесяти років
у грецьких будинках почали робити під-
логу з дощок [2, арк. 342].
Спираючись на дані «Статистико-
экономической таблицы», що була складе-
на в 1885–1886 роках у Маріупольському
повіті [52, с. 257–288], можна дійти ви-
сновку, що тоді основою для будівництва
житла були земляна цегла, камінь і дере-
во, причому в кожній волості надавалася
перевага певним будівельним матеріалам.
У Бешівській волості (села Старе Бешеве,
Велика Каракуба) налічувалася найбіль-
ша кількість житлових споруд із земляної
цегли – 979, з каменю – 4, з дерева – жод-
них. У Богатирській волості (села Бога-
тир, Константинополь, Улакли), навпа-
ки, житлові будинки були переважно
дерев’яними – 290, тоді як саманних до-
мів було – 191, а кам’яних – 11. У Вели-
коянісольській волості (села Велика Яні-
соль, Камар) у с. Камар з 465 будинків,
120 були з дерева, тобто чверть житлових
споруд. У Гнатівській волості, у с. Стила
були будинки тільки із земляної цегли.
Споруд з інших будівельних матеріалів
тут взагалі не виявлено. У с. Новий Кер-
менчик Грунауської волості із зафіксова-
них 128 жител 35 були з каменю, 91 – із
саману і 2 – з дерева. Мешканці Каран-
ської волості (села Карань, Нова Карань,
Ласпа) мали із саману 1 099 будинків і
68 – з каменю, а дерев’яних споруд не
було. Така сама тенденція спостерігалася
і в Малоянісольській волості (села Мала
Янісоль, Анадолія, Чердаклі), де дерев’я-
них хат не зафіксовано, мінімальна кіль-
кість кам’яних – 13, але будівель із зем-
ляної цегли налічувалося 1 251. Дещо
інша ситуація в Мангуській волості
(села Мангуш, Старий Крим). У с. Ман-
гуш кам’яні житла складали третину всіх
будинків (261 з 839 споруд), дерев’яних
було мало – 6. У с. Старий Крим зовсім
не було дерев’яних будинків, а кам’яних
споруд зафіксовано тільки 5. Будівлі Сар-
танської волості (села Сартана, Чермалик,
Митрополитське) також не відрізнялися
різноманітністю будівельних матеріалів.
Житлових споруд у вказаних селах налі-
чувалося 1 527, з яких тільки одна була з
каменю, а інші – із земляної цегли. Села
Старий Керменчик і Нова Каракуба (Гон-
чариха) входили до складу Старокермен-
чицької волості, де були житлові споруди
з саману (717), дерева (74) і каменю (65).
У Ялтинській волості (села Ялта, Урзуф),
відповідно до статистичних даних, у Ялті
налічувалося 20 % кам’яних будов (129 з
662), а в с. Урзуф – 33 % (99 із 297 бу-
динків). За результатами досліджень має-
мо статистичні дані, що загалом у грець-
ких населених пунктах житлових споруд
із земляної цегли налічувалося 10 086, із
каменю – 757, з дерева – 562 [52, с. 289].
На прикладі спорудження сільської
церкви у с. Велика Янісоль можемо про-
стежити зміни, що відбувалися у будівни-
цтві. Як було вказано вище, у 1779 році
перша церква в селі розміщувалася в зем-
лянці, у 1781 році її побудували з пло-
ту [3, арк. 10], наступну – із саману, а в
1881 році – з цегли. Церква була зруйно-
вана в 1933 році.
До середини XIX ст. змінилася техні-
ка будівництва: повсюдно стіни до вікон
зводили з каменю, а решту будівлі – із са-
ману. З другої половини XIX ст. у грець-
ких селах відбувається помітне соціальне
розшарування. Заможні греки почали об-
лицьовувати цеглою саманні стіни зовні
або ж зводити будинки з випаленої цегли.
З середини XIX ст. у Приазов’ї почали
будувати заводи, які виготовляли цеглу.
Так, у м. Маріуполі в 1850 році було вже
чотири таких заводи [40, с. 163]. На по-
чатку XX ст. заможні греки заздалегідь
замовляли для своїх будинків цеглу, бо
на неї був великий попит. Цеглу висо-
кої якості тоді виробляли в м. Маріуполі
на цегельних заводах І. Горенштайна та
Д. Хараджаєва [50, с. 135].
За радянських післявоєнних часів ши-
рокого розповсюдження набуло житло, по-
будоване зі шлакобетону, а нині жителі сіл
надають перевагу житлам з цег ли 18. На-
ведемо дані щодо житла з господарських
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
105
книг с. Мангуш (1964–1966). Результати
дослідження цих джерел свідчать, що
48 % грецьких родин у селі проживали
в будівлях, зведених до 1918 року. Біль-
шість нових хат за радянських часів по-
будували росіяни та українці [1]. Така
ситуація пов’язана не з матеріальним ста-
новищем, а з тим, що грецькі будівлі були
в доброму стані і передавалися у спадок.
Діти залишалися жити в батьківських
оселях, тим самим зберігаючи сімейні та
етнічні традиції 19.
Протягом тривалого часу в грецьких
будинках стелі – тавань (рум. Урзуф,
Ялта < грец. τо ταβάνı – стеля), таван
(урум., рум. < тюрк. tаvаn – стеля), ара-
фі (рум. Велика Каракуба) – були од-
ним з елементів, що відрізняли житло
греків від домів інших етносів. Тради-
ційно в грецьких будинках їх робили з
дощок. У XIX – на початку XX ст. для
стель обирали кращий ліс. Тому селяни
купували ліс на спеціальних складах, які
знаходилися переважно на вузлових стан-
ціях (Оленівка, Карань) або в м. Маріу-
полі [50, с. 142].
Досі існує кілька способів встанов-
лення стелі – на балках, підшивної та
обштукатуреної. Нами зафіксовано такі
технології встановлення стелі: спочатку
дошки клали поряд одна з одною, потім
перекривали один ряд дощок іншим; тре-
тій, найбільш поширений спосіб, – до-
шки настилали на балки. Іноді на балках
фіксували дати найважливіших сімейних
подій 20. Донедавна стелю не фарбували,
лише в 1960–1970 роках дерев’яні стелі
почали фарбувати у світлий колір. Ці осо-
бливості ми зафіксували у с. Ласпа, де
збереглися будинки з дерев’яною стелею
кінця XIX ст. 21.
За інформацією, наданою нам у с. Ве-
лика Янісоль, стелю робили зі струганих
дощок, а потім обмазували її глиною. Така
стеля відзначалася міцністю й доб ре збе-
рігала тепло 22. Її будували за традицій-
ною грецькою технологією: балки укла-
далися до однієї центральної – омурга
(урум. Карань, Керменчик; оmurgа – хре-
бет) – та вгорі з’єднувалися з кроквами.
На відстані 120–150 см одна від одної на
них закріплювали дошки. Якщо ж дерева
було недостатньо, то балки укладали на
відстані через дошку. Між дошками зали-
шали проміжки 20–25 см, потім їх засти-
лали очеретом і підмазували глиною. Сте-
лю білили, а зверху на дошки вкладали
шар сирого глиняного розчину (до 20 см).
Нині дошки підшивають до стельових ба-
лок, а потім штукатурять 23.
Форма дахів – дам (урум. < тур. dаm –
дах), öртü (урум. Карань, Мангуш), mеnє
(урум. Бешеве, Богатир, Карань < тюрк.
tере – пагорб, вершина), табан (рум.) –
у різних населених пунктах була як дво-
, так і чотирисхилою [36, с. 99]. У кож-
ному селі побутували власні традиційні
форми. Наприклад, у с. Мала Янісоль
більш популярними були двосхилі дахи,
а в селах Велика Янісоль, Керменчик –
чотирисхилі 24. Вкривали дахи соломою,
очеретом – хамуш (урум.), черепицею [31,
с. 44], рідше бляхою 25 та дерев’яними до-
шками 26. Все це пов’язано з природними
умовами. Наприклад, у с. Велика Янісоль
у центрі населеного пункту знаходиться
невелике болото – Арим (урум. Велика
Янісоль), де мешканці села брали очерет
для накривання даху 27.
Опрацьовані нами статистичні матеріа-
ли за 1885–1886 роки дають право говори-
ти, що в цей період у всіх грецьких селах
основним матеріалом для покриття даху
була солома, за винятком с. Ялта, де біль-
шість дахів були вкриті черепицею [52,
с. 257, 272, 288]. Однак, як свідчать дже-
рела, мали місце і дерев’яні дахи – евте-
леси (урум.) [24].
Існувала унікальна технологія покрит-
тя чотирисхилого даху соломою або оче-
ретом. Перший ряд снопів укладали осно-
вою вниз, а колосками догори. Наступні
ряди укладали колоссям донизу, але їх за-
здалегідь змочували рідкою глиною, щоб
снопи не спресувалися, не пропускали
воду і їх не зносило вітром 28. До жердин
снопи (діаметром до 25 см) прив’язували
скрученим джгутом соломи. Така техно-
логія покриття дахів на сьогодні забута,
але у с. Карань до 1950-х років хати на-
кривалися соломою саме в такий спосіб 29.
Для покриття даху соломою методом
«у натруску» зверху солому намазували
червоною глиною, яка виконувала захис-
ну функцію 30. Іноді замість соломи або
очерету для покриття житла використову-
вали ковилу 31. Технологію настилати дах
соломою греки перейняли від українців,
оскільки в Криму греки для цього час-
то використовували очерет [49, с. 165].
Стріхи з житньої соломи зафіксовані ще
в 30-х роках XX ст. [37, с. 107]. Аналі-
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
106
зуючи польові матеріали, зібрані в 1961–
1971 роках, О. Будіна дійшла висновку,
що чотирисхилий дах у греків є резуль-
татом етноконтактів з українцями, бо для
спорудження даху запрошувалися україн-
ські майстри.
З кінця XIX ст. у будинках найзамож-
ніших греків солому й очерет почали за-
мінювати черепицею – т’єраміт (урум.
Камар, Улакли), т’іраміт, тирамідъ
(рум. < грец. κεραμίδι, тур. kіrеmіt – чере-
пиця). Черепиця була кількох видів: опук-
ла – татарка, пласка – марсельська 32 й
минаївська. Найбільшого поширення на-
була черепиця татарка [4; 5]. Заводи, які
виготовляли черепицю, розміщувалися як
у селах, так і в Маріуполі. Наприклад,
у 1850 році в місті нараховувалося чотири
черепичні заводи [40, с. 163]. На почат-
ку XX ст. для покриття дахів почали ви-
користовувати толь, який виготовляли на
фабриках у Маріуполі [50, с. 135]. Донині
збереглися дахи з черепичним покриттям,
а нові забудови здебільшого накривають
бляхою або шифером [2, арк. 1143].
Дерево використовувалося для виго-
товлення віконних луток. У кожному селі
був свій майстер – пєнжєрєжі (урум. <
тюрк. реnсеrесі – майстер з виготовлення
віконних рам), який виконував функції і
столяра, і скляра. Особливу увагу забу-
довники приділяли внутрішнім віконни-
цям – пенжери (урум. Бешеве, Кермен-
чик, Камар), хапахья (рум.). До початку
XX ст. віконні рами – іра (рум. Урзуф,
Ялта), яра (рум. Велика Янісоль) – були
одностулкові. Двостулкові ставні – ха-
пах (рум. Сартана), хапах’я (рум. Вели-
ка Янісоль) – встановлювали традиційно
всередині житла. Із 1920-х років їх почали
встановлювати ззовні [21]. Зовнішні хатні
двері – аксупорта (рум. Велика Янісоль,
Велика Каракуба < грец. η εξώπоρτα – зов-
нішні двері), капу (урум. Богатир, Ка-
рань, Керменчик < тюрк. kарı – зовнішні
двері) – були одностулковими, внутріш-
ні – часто двостулковими.
У будинках XIX ст. у сінях був ви-
ступ даху біля входу над нішею – кощень
(урум.), де карниз даху, стріхи – чатах,
сачах (урум. Камар < тюрк. çаtı – стрі-
ха) – використовували для веранд. У ба-
гатьох селах існували будинки з тера-
сами – халдирма (рум. Мала Янісоль,
Сартана, Чердаклі < тур. kаldırmak – під-
німати), хадрама (рум. Сартана), шиле-
ват (урум.). Найбільш давніми житла-
ми були оселі з вбудованими галереями.
Зовнішні галереї кріпилися на чотирьох
стовпах «вроде колон с дверцами» [31,
с. 44] й були продовженням довгого даху,
з фасадного боку будинку [12; 13; 22; 23;
25; 26; 28–30]. Для підвищення над рів-
нем землі долівку галереї укладали ди-
ким каменем і засипали землею. З почат-
ку XX ст. долівку настилали дошками.
Функції галереї були вельми різноманіт-
ними: від господарських до естетичних.
У с. Урзуф на початку XX ст. повсюдно
були будинки з галереями 33, але під час
наших польових досліджень не було за-
фіксовано домів з такими архітектурними
частинами. На сучасному етапі відбулася
трансформація галерей у закриті веранди,
які є елементом житла будь-якого населе-
ного пункту Донецького регіону. Однак
слід зазначити, що в деяких селах оселі
з галереями взагалі не були поширені, на-
приклад, у с. Велика Янісоль 34.
Ми маємо фото грецького двоповер-
хового будинку з галереями на кожному
поверсі [25], що є аналогом кримських
домів, які описав Б. Куфтін 35. Оселі з
галереями були широко розповсюджені в
Західній Анатолії (Мала Азія), де поді-
бні архітектурні вирішення відомі з дав-
ніх часів, а їхнє походження має античне
коріння [57, s. 43–45]. Унаслідок етно-
контактів цей елемент житла набув досить
широкого ареалу розповсюдження: Гре-
ція, Албанія, Болгарія, Бессарабія [37].
На нашу думку, галерея була запозичена
від греків тюркськими народами, водно-
час і татарами в Криму [35, с. 82]. Легкі
галереї вздовж передньої або бічної сті-
ни хати були також поширені в українців
Південної України [39, с. 104].
Плани будинків поступово трансфор-
мувалися протягом часу – від однокамер-
них до сучасних багатокамерних житло-
вих споруд. Найпростіші оселі в греків
були двокамерними: сіни та житлова
кімната. Сіни були теплими, опалювали-
ся вогнищем. У с. Велика Янісоль понад
100 років (до 1964 р.) зберігався будинок,
де сіни і опалювальна система посідали
центральне місце. Сіни в цьому випадку
були передпокоєм, кухнею і приміщенням
для зберігання домашнього начиння та
харчів. У житловій кімнаті знаходилися
поміст-підвищення та корпус печі, за до-
помогою якої цю кімнату обігрівали. План
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
107
кримського житла з Карасубазарського
району повністю співвідносний з розгля-
нутим нами житлом маріупольських гре-
ків [45, табл. 6].
У с. Стара Ласпа збереглася хата кін-
ця ХІХ ст, де можна побачити первинний
план забудови. План приміщень включав
такі частини: сіни, кухня, житлова кім-
ната, зала. Наприкінці ХІХ ст. у селах,
розташованих неподалік від м. Маріупо-
ля, уже були поширені багатокімнатні бу-
динки, які в плані були квадратними.
Певні етнічні особливості зберігали-
ся у влаштуванні опалювальної системи.
Комплекс складався з місця для вогнища
та хлібної печі, що були розташовані в
центрі будинку біля його роздільної вну-
трішньої стіни. Топили піч хмизом, тра-
вою, але частіше гноєм, що заготовляли,
розрізаючи його на квадрати і висушую-
чи. Висушений кізяк добре обігрівав жит-
ло, бо давав сильний жар.
Інтер’єр осель також мав свої етнічні
особливості. Сволок і карнизи оздоблюва-
ли різьбленням. У кімнатах на стінах ви-
вішували вишивані вироби, рушники. На
лавах розкладали довгі вузькі подушки.
Найхарактернішим було глинобитне або
дерев’яне підвищення – софа. На ньому
родина не лише спала, але й також тут
греки снідали, виконували різноманітну
домашню роботу. Майже кожен грець-
кий будинок мав такий поміст-софу до
1930-х років. На сьогодні в селах ще збе-
реглися помости в деяких оселях, які були
споруджені на початку ХХ ст., але тепер
вони майже не використовуються для сну.
Отже, досліджуючи житло греків
Приазов’я, можна дійти висновку, що в
ньому поєдналися як етнічні елементи, так
і запозичення, які виникали внаслідок пе-
ребування в інших природних умовах та
через контакти з оточуючим населенням.
Примітки
1 Садиба Ф. Булі, побудована наприкінці
XIX ст. у с. Ласпа [2, арк. 936].
2 Выписка из приговора Мангушской сель-
ской общины, Мангушской области, Мариу-
польского уезда, Екатерининской губернии
от 2 августа 1909 года по книге приговоров
за № 110; Выкопировка с плана Екатери-
нославской губернии Мариупольского уезда,
села Мангуш на усадебный и полевой отруб-
ной участки, что на общем плане значатся
под №№ 199, 199а, поступившие во владение
крестьянина Дорофеева Анастаса Клементье-
ва. 1909 г. [див.: 2, арк. 854].
3 Садиба С. Кудакоцева в с. Урзуф. 1927 р.
[2, арк. 1344].
4 Тут і далі «рум.» – румейський.
5 Тут і далі «урум.» – урумський.
6 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р.
від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 543].
7 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р.
від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2,
арк. 1178].
8 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р.
від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 631].
9 Записав Всеволод Наулко в 1967 р. від
Ф. Айнагоза, 1876 р. н., у с. Мала Янісоль.
(Особистий архів В. І. Наулка. Польовий зо-
шит № 1, 1967).
10 Записала Ірина Пономарьова в 1994 р.
від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 226].
11 Записав Всеволод Наулко в 1967 р. від
І. С. Сизмас, 1891 р. н., у с. Керменчик.
(Особистий архів В. І. Наулка. Польовий зо-
шит № 1, 1967).
12 Записала Ірина Пономарьова в 1992 р.
від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 261].
13 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р.
від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф [2,
арк. 1187].
14 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р.
від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф
[2, арк. 542].
15 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р.
від М. Д. Хорош, 1905 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 77].
16 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р.
від М. Д. Хорош, 1905 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 52].
17 Термін duvar з’явився в турецькій мові
лише на початку XIV ст. [див.: 57, s. 9].
18 Записала Ірина Пономарьова у 2002 р. від
М. Хорош, у с. Велика Янісоль [2, арк. 556].
19 Записала Ірина Пономарьова у 2004 р.
від Г. І. Гуртіна, 1926 р. н., у с. Мангуш
[2, арк. 38].
20 Записала Ірина Пономарьова у 2002 р.
від А. Н. Негрей, 1905 р. н., у с. Мала Яні-
соль [2, арк. 779].
21 Будинок Ф. Болі. 1890 р. [див.: 2,
арк. 165].
22 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р.
від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 667].
23 Записала Ірина Пономарьова у 2003 р.
від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф
[2, арк. 980].
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
108
24 Записала Ірина Пономарьова у 2000 р.
від С. К. Темір, 1918 р. н., у с. Старомлинів-
ка [2, арк. 486].
25 Родовище залізняку знаходилося не-
далеко від с. Каракуба, угору по р. Кальмі-
ус [див.: 41, с. 497].
26 Записала Ірина Пономарьова у 2004 р.
від Д. В. Фомичової, 1929 р. н., у с. Граніт-
не [2, арк. 24].
27 Записала Ірина Пономарьова в 1996 р.
від М. О. Хорош, 1929 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 112].
28 Записала Ірина Пономарьова у 2001 р.
від Д. Ф. Сарбаш, 1926 р. н., у с. Мала Яні-
соль [2, арк. 755].
29 Записала Ірина Пономарьова в 1998 р.
від А. К. Хараш, 1910 р. н., у с. Улакли
[2, арк. 342].
30 Записав Всеволод Наулко в 1967 р. від
Ф. Айнагоза, 1876 р. н., у с. Мала Янісоль.
(Особистий архів В. І. Наулка).
31 Будинок Ф. Ю. Айнагоза у с. Мала Яні-
соль [2, арк. 43].
32 Марсельську черепицю виготовляв це-
гельно-черепичний завод у с. Стародубів-
ка [див.: 17; 18; 19].
33 Записала Ірина Пономарьова у 2005 р.
від С. І. Кудокоцева, 1918 р. н., у с. Урзуф
[2, арк. 1139].
34 Записала Ірина Пономарьова в 1993 р.
від М. Д. Хорош, 1905 р. н., у с. Велика Яні-
соль [2, арк. 32, 49].
35 Бахчисарай. Старинный двухэтажный
татарский дом [див.: 45, табл. ХІ].
Джерела та література
1. Архів Мангуської селищної ради, ф. 1,
39, оп. 1. Господарські книги за 1964–1966 рр.
2. Архів Маріупольського державно-
го гуманітарного університету, ф. 1, оп. 1,
спр. 06-3, арк. 1–2567. Матеріали польових
етнографічних досліджень (МПЕД) за 1990–
2005 рр.
3. Державний архів Автономної республі-
ки Крим, ф. 535. Поповы. Документы лично-
го происхождения, оп. 1, спр. 2557, арк. 10.
План строения греческой слободы Боль-
шой Енисалы на 116 дворов; муж. п. 190;
жен. п. 161.
4. Донецький обласний краєзнавчий музей
(далі – ДОКМ), ф. № 398–408-КС (с. Ман-
гуш, завод Т. И. Алагозова, завод М. Нику-
лина, с. Сторокерменчик, завод Михайлова и
Челпанбаева, нач. XX в.).
5. ДОКМ, ф. № 468–471-КС. Черепица-
татарка (с. Константинополь, нач. XX в.).
6. Інститут рукопису Національної бібліо-
теки України імені В. І. Вернадського (далі –
ІР НБУВ), ф. V. Одеське товариство історії та
старожитностей, спр. 704, арк. 5 зв. Описание
городов и уездов бывшего Екатеринославско-
го наместничества. Азовская губерния. 1780.
7. ІР НБУВ, ф. V, спр. 706, арк. 1 зв. За-
круткин М. Д. Сведения о с. Урзуф Мариу-
польского уезда.
8. Маріупольський краєзнавчий музей
(далі – МКМ), ф. № 927-Н. Б. Каракуба.
Старинный греческий дом. 1930 г.
9. МКМ, ф. № 932-Н. Комора з деревини
у с. В. Янісоль. 1930 р.
10. МКМ, ф. № 934-Н. Стара хата в селі
В. Каракуба. 1930 р.
11. МКМ, ф. № 959-Н. Будинок, який, за
переказами, споруджено під час заснування
Маріуполя.
12. МКМ, ф. № 961-Н. Стара хата у
с. В. Каракуба. 1932 р.
13. МКМ, ф. № 962-Н. Стара хата у
с. С. Бешеве. 1930 р.
14. МКМ, ф. № 964-Н. Клуня у госпо-
дарстві грецького селянина-одноосібника з
с. Андріївка.
15. МКМ, ф. № 993-Н. Забудови греків у
с. Сартана. Кухня та комора для зберігання
зерна.
16. МКМ, ф. № 994-Н. Обора для худо-
би у грецькому поселенні Сартана. 22 квітня
1928 р.
17. МКМ, ф. № 1360-Н. Вимішування
глини.
18. МКМ, ф. № 1361-Н. Виробництво мар-
сельної черепиці.
19. МКМ, ф. № 1362-Н. Дроблення глини.
20. МКМ, ф. № 1369-Н. Обмолот та ві-
яння зерна на грецькому подвір’ї с. Старий
Крим. 1930 р.
21. МКМ, ф. № 1382-Н. Орнаментовка
вік на грецької хати у с. Стила. 1930 р.
22. МКМ, ф. № 2795-сов. Зовнішній вид
грецької хати у с. В. Каракуба. 1930 р.
23. МКМ, ф. № 2797-Ф. Стара хата у
с. Стила. 1930 р.
24. МКМ, ф. № 3543-Ф. Грецька хата.
25. МКМ, ф. № 4964-Ф. Грецький буди-
нок. 1929 р.
26. МКМ, ф. № 4966-Ф. Грецький буди-
нок у с. М. Янісоль. 1929 р.
27. Російський державний архів давніх ак-
тів, ф. 16, оп. 1, спр. 588, ч. 8.
28. Російський етнографічний музей
(далі – РЕМ), фототека, кол. 3282, № 4. Хата
заможного селянина у с. Ст. Крим. 1914 р.
29. РЕМ, фототека, кол. 3282, № 5. Хата
заможного селянина у с. В. Каракуба. 1914 р.
30. РЕМ, фототека, кол. 3282, № 6, 7.
31. Анторинов А. Домашний быт мариу-
польских греков // Императорское общество
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
109
любителей естествознания, антропологии и
этнографии (при Московском университе-
те). – Москва, 1874. – Т. 13. – Вып. 1. Труды
этнографического отдела. – Кн. 3. – Вып. 1. –
С. 44–47.
32. Бабенко В. А. Этнографический очерк
народного быта Екатеринославского края. –
Екатеринослав, 1905. – 144 с.
33. Берштам А. Н. Жилище Крымского
предгорья // Крымские татары : Хрестоматия
по этнической истории и традиционной куль-
туре / авт.-сост. М. А. Араджиони, А. Г. Гер-
цен. – Симферополь : Доля, 2005. – С. 23–40.
34. Боданинский У. Археологическое и
этнографическое изучение татар в Крыму. –
Симферополь, 1930. – 31 с.
35. Бонч-Осмоловский Г. А. Крымские
татары : Этнографический очерк // Крымские
татары : Хрестоматия по этнической истории и
традиционной культуре / авт.-сост. М. А. Ара-
джиони, А. Г. Герцен. – Симферополь : Доля,
2005. – С. 82–97.
36. Будина О. Р. Жилище болгар, греков,
албанцев // Материальная культура компакт-
ных этнических групп на Украине. Жили-
ще. – Москва : Наука, 1979. – С. 83–129.
37. Будина О. Р. Развитие жилища в
этнически смешанной среде (по материа-
лам греков Донецкой области) // Культурно-
бытовые процессы на Юге Украины. – Моск-
ва : Наука, 1979. – С. 92–126.
38. Васюков С. И. Крым и горные татары. –
Санкт-Петербург, 1904. – 124 с.
39. Вовк X. К. Студії з української етно-
графії та антропології. – Київ : Мистецтво,
1995. – 336 с.
40. Военно-статистическое обозрение Рос-
сийской империи. – Санкт-Петербург, 1850. –
Т. 11. – Ч. 4.
41. Географическо-статистический словарь
Российской империи. – Санкт-Петербург,
1863. – Т. 1. – 681 с.
42. Греки России и Украины / сост., отв.
ред. Ю. В. Иванова. – Санкт-Петербург :
Алетейя, 2004. – 624 с. ; илл.
43. Дубровин Н. Ф. Присоединение Крыма
к России. Рескрипты, письма, реляции, до-
несения : в 4 т. – Санкт-Петербург, 1885. –
Т. 2. – 946 с.
44. Душка В. Село над Кальмиусом. Очер-
ки истории села Старая Ласпа. – Донецк :
Кальмиус, 2005. – Кн. 1. – 236 с.
45. Куфтин Б. А. Жилище крымских та-
тар в связи с историей заселения полуостро-
ва. – Москва, 1925. – 80 с.
46. Куфтин Б. А. Южнобережные татары
Крыма // Крым. – Москва, 1925. – № 1. –
С. 22–30.
47. Лыганова Л. А. Поселения, плани-
ровка усадьбы, типология архитектурных
особенностей и интерьер греческого жили-
ща в Приазовье (кон. XIX – нач. XX вв.) //
Проблемы археологии и архитектуры. – До-
нецк ; Макеевка, 2001. – Т. 2 : Архитекту-
ра. – С. 65–75.
48. Макаревский Ф. Материалы для ис-
торико-статистического описания Екатерино-
славской епархии. Церкви и приходы прошед-
шего XVIII столетия. – Дніпропетровськ :
Дніпрокнига, 2000. – 1080 с.
49. Наулко В. И. Развитие межэтнических
связей на Украине. – Киев : Наукова думка,
1975. – 276 с.
50. Путеводитель по Екатеринославской
губернии и Донецкому бассейну. – Екатерино-
слав : Польза, 1914. – 351 с.
51. Санитарное описание школ Мариу-
польского уезда. – Екатеринослав, 1904.
52. Статистико-экономические таблицы по
Екатеринославской губернии. Мариуполь-
ский уезд. – Екатеринослав : Издание Ека-
теринославского губернского земства, 1887. –
Вып. 2. – 439 с.
53. Статистичний бюлетень Маріупольщи-
ни. – 1926–1927. – № 9–11.
54. Тимошевский Г. И. Основание г. Ма-
риуполя и некоторые данные к его истории //
Мариуполь и его окрестности. – Мариуполь,
1892. – С. 63–95.
55. Титов Г. Письма из Екатеринослава. –
Одесса : Тип. Брауна и К. – 1849. – 167 с.
56. Чижикова Л. Н. Материальная культу-
ра компактных этнических групп на Украи-
не. – Москва, 1979.
57. Ögеl В. Тürk kültür tаrіhіnе gіrіş. –
Ankara : Gazi Üniversitesi İletişim Fakültesi
Basımevi, 2002. – Сіlt 3.
http://www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207465 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2313-8505 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:42:18Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Пономарьова, І. 2025-10-08T10:22:51Z 2015 Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття / І. Пономарьова // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2015. — Вип. 14(17). — С. 98-109. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207465 728.6(477.7=14) Досліджуючи житло греків Приазов’я, автор робить висновок, що в ньому поєдналися як етнічні елементи, так і запозичення, які виникали внаслідок перебування в інших природних умовах та через контакти з оточуючим населенням. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Матеріали до української етнології Народознавчі дослідження сучасної етнокультури Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Article published earlier |
| spellingShingle | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Пономарьова, І. Народознавчі дослідження сучасної етнокультури |
| title | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття |
| title_full | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття |
| title_fullStr | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття |
| title_full_unstemmed | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття |
| title_short | Народне житло та господарські споруди греків Приазов’я наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття |
| title_sort | народне житло та господарські споруди греків приазов’я наприкінці хіх – на початку хх століття |
| topic | Народознавчі дослідження сучасної етнокультури |
| topic_facet | Народознавчі дослідження сучасної етнокультури |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207465 |
| work_keys_str_mv | AT ponomarʹovaí narodnežitlotagospodarsʹkísporudigrekívpriazovânaprikíncíhíhnapočatkuhhstolíttâ |