Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області
Saved in:
| Published in: | Матеріали до української етнології |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207757 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області / В. Максим // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 166-171. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860252875236573184 |
|---|---|
| author | Максим, В. |
| author_facet | Максим, В. |
| citation_txt | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області / В. Максим // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 166-171. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Матеріали до української етнології |
| first_indexed | 2025-12-07T18:45:49Z |
| format | Article |
| fulltext |
166
Віра Максим
(Київ)
Х Л І Б У ПОХОВА Л ЬНОМ У ОБРЯ Д І
С Е Л А С ТА РОКОЗАЧ Е БІ Л ГОРОД-
Д Н ІС Т РОВСЬКОГО РА ЙОН У ОД Е СЬКОЇ ОБЛ АС Т І
Село Старокозаче засноване у 1828 році
усть-дунайськими та запорозькими козака-
ми на місці колишніх козацьких зимівників,
останнім козацьким військом на терені сучас-
ної України. Воно (козацьке військо) відігра-
ло значну роль в заселенні та економічному
освоєнні краю. Тепер живуть і працюють тут
чимало спадкоємців тих давніх козацьких
традицій, які пройшли крізь віки. На сьогод-
ні у селі проживає 5,4 тис. осіб. Переважають
однорідні сім’ї української національності.
Проживає національно неоднорідних сімей
небагато, чисельність їх складає приблизно
8 % (росіяни, молдовани, останнім часом ста-
ли поселятися цигани).
Характерні риси давнього козацького роду
зберігають їх імена і прізвища, зокрема такі,
http://www.etnolog.org.ua
167
як Городецький Леонід, Скульниченко Тро-
хим, Старченко Валентина, Бокий Андрій,
Журавель Павло, Добра Варвара, Вареник Ма-
рія, Котельник Іван, Білий Семен, Желізняк
Гаврило, Кругла Параска та ін. Проведені екс-
педиції 2002–2008 років зі збору інформації
поховального обряду достатньо відобразили
його особливості, які зберегли як архаїчні, так
і релігійні елементи усної народної творчості.
Похорон – система ритуальних норм по-
ведінки та обрядових дій, пов’язаних з опові-
щенням про смерть, підготовкою небіжчика
до похорону та його проводами.
Після повідомлення односельцям про
смерть сусіди несли до хати померлого хто
відро картоплі, хто олії чи сала – сповіщені
учасники допомагали продуктами родичам
померлого. «Дехто рушничок принесе чи
хліба, старалися поспівчувати як могли» 1, –
розповідали жителі с. Старокозаче. Для при-
готування поминального обіду, який мав
відбутися в день похорону, родичі небіжчика
наймали переважно сусідів, рідних. Треба
було встигнути напекти багато обрядового
хліба – з півсотні калачів, помани. Поки по-
кійник знаходиться у хаті, обрядовий хліб з
коливом повинен лежати на столі.
За звичаєм, покійник одну ніч має зали-
шатися вдома. На столі ставлять відповідну
ікону (жінці – Матір Божу, чоловікові – Ісуса
Христа), кладуть один на одного два калачі,
зверху ще один обрядовий хліб (поману) та
ритуальну страву (коливо). Запалюють лам-
падку і свічку у мисочці із пшеницею. Як і
колись, зберігся звичай залишати на столі
склянку з водою і скибочку хліба, призначені
для душі покійного, перш ніж вона відлетить
«на той світ». За віруваннями старокозачан,
померлий вже тримає варту на воротях кла-
довища до наступних похоронів 2. В основі
обрядодії містяться вірування й уявлення
про потойбічний світ, спрямовані на забезпе-
чення благополуччя душі «на тому світі», «у
Царстві Небесному», а також на охорону жи-
вих від шкідливого впливу мерця.
В ритуалі з хлібом відчувається зв’язок зви-
чаю з аграрним культом предків. В той же час
обрядовий хліб виступає і як взаємодія помер-
лих з живими нащадками. Помана – круглий
калач без отвору, середина якого зверху закри-
та тістом, найпишніше оздоблена і майстерно
виплетена двома подвійноскрученими жгута-
ми у вигляді хреста. Назва запозичена із мол-
довської й румунської мов. В етимологічному
словнику української мови зазначено, що по-
молдовськи «помане» означає поминальні да-
рунки, а в румунській «pomana» – «поминки»,
походить від слова «спомин», «поминання» 3.
Значне місце в приготуванні хліба до похорону
займають калачі різноманітних форм. На поро-
зі хати, воротях і в ході поховальної процесії на
перехрестях, на кладовищі – усюди необхідно
роздавати калачі як ознаку жертвоприношен-
ня. Хліб, призначений для описаної обрядовос-
ті, має свою, закріплену традицією форму. Його
випікають із пшеничного дріжджового тіста,
сплетеного в декілька жгутів. Виплітають вели-
кий круглий калач діаметром до 30 см, із цилін-
дричним отвором на 10 см у центрі, і називають
«калачем, сплетеним удвоє». Печуть тут калачі,
сплетені двома жгутами між собою, та форму-
ють ще по два жгути тіста, сплетені між собою.
Такі називають «калачами, сплетеними учетве-
ро». Саме такі калачі створюють спіралевидні
мотиви, відомі також молдованам. Коливо (або,
як ще тут називають, «канун») – поминальна
каша із пшеничних зерен, засмачена солодкою
водою. Вона тісно пов’язана із християнськими
обрядами, походить від язичницьких ритуаль-
них каш. Ці хліби несуть ознаки давньої сіль-
ськогосподарської символіки. Активно присут-
ній у поминальному обряді містико-релігійний
зміст колива.
У с. Старокозаче зафіксовано поховальний
обряд в українській родині – похорони Доб-
рої Варвари (роки життя 1914 – 3 листопада
2003 рр.) 4.
Перед полуднем на прохання родичів при-
ходить священик до новоприставленої. Біля
столу із ритуальними стравами він проводить
панахиду. За відспівування померлої роди-
чі вручають священику два калачі, сплетені
вчетверо, поману, зверху накладені солодощі
та фрукти, перев’язані у хустці вузликом.
Коли мають виносити тіло померлої, на по-
розі хати «стелять дорогу». Кладуть на поріг
налавник, подушку з новою постільною бі-
лизною і зверху калач, загорнутий у рушник.
Чоловіки при винесенні тіла ногами вперед
потрійно опускають над порогом гроб. За на-
родним звичаєм, так померла прощається з до-
мом. Одразу онуці дарується ця постіль разом
із калачем. Якщо в родині немає онуки, то дар
передається похресниці. При врученні пода-
рунка родичі померлої кажуть: «На цьому світі
хай буде ваше, а на тому – покійної Варвари» 5.
Домовину з покійною ставлять на подвір’ї
на дерев’яні носилки, перев’язані з обох сто-
рін шістьома рушниками. На кришку гробу
кладеться рушник і калач. У двір виносять
стіл, застеляють його скатеркою. На нього
розкладають посуд із стравами, дві ложки,
http://www.etnolog.org.ua
168
дві виделки. Поруч ставлять два стільці, від-
ро з водою з прив’язаним до нього кухликом,
«щоб померла мала на тім світі» 6. Це все від-
дається комусь із рідних (онуку, племіннику
чи хрещенику) з тими самими примовляння-
ми. Переважаюче парне жертвоприношення
персонажам вказує на змістовне відроджен-
ня сімейної обрядовості. Одяг померлої роз-
дають комусь із родичів, щоб носили.
Біля воріт садиби на землю стелиться
рушник чи шматок нової матерії, у який за-
гортають калач. Виносячи гріб з покійником,
тричі приклоняють його біля воріт над «пере-
стеленою дорогою». Призначена старшою
розпорядниця похорону піднімає дарунок із
землі, вручає одному із родичів цей калач, за-
горнений в рушник, з тими самими словами:
«На цьому світі хай буде ваше, а на тому – по-
кійної Варвари». Той дякує, беручи його. Усі
присутні проходять за гробом.
Як тільки покійника винесли із двору на
дорогу, жінки, що залишилися вдома, відразу
зачиняють ворота та двері хати, щоб унемож-
ливити повернення покійного. У хаті заміта-
ють і миють швиденько підлогу. Пшеницю, в
якій стояла запалена свічка, викидають ку-
рям на подвір’ї.
Поховальна процесія йде спочатку до церк-
ви, а потім до кладовища. Труну і віко везуть на
вантажній машині, застеленій килимом. Боко-
ве дзеркало машини перев’язують рушником
чи хусточкою. Дещо раніше труну везли кінь-
ми на возі. Частіше люди несли покійника на
плечах. Шістьом чоловікам, які несуть труну
на ношах, перев’язують рушником руку. Якщо
жінки несуть віко, то їм руку перев’язують
хусткою. За гробом покійної серед скорботних
родичів та друзів дві жінки несуть кошик із
калачами й дарами. Призначена третя жінка
має завдання, згідно із вкладеною записочкою,
вручати на роздоріжжі дарунок комусь із лю-
дей процесії. Інша жінка несе менших дев’ять
калачів, намащених медом. Також потрібно
нести коливо у блюді із ложкою, а ще «сухе ко-
ливо» – цукерки із печивом у вазочці.
По дорозі до церкви півчі жінки співають
«Святий Боже, Святий Безсмертний, помилуй
нас». Процесія зупиняється на перехресті до-
ріг. Одна із жінок стелить на землю рушник, на
нього кладе калач. У цей час читається уривок
із Євангелія. Опісля жінки співають: «Слава
Тобі, Боже наш, слава Тобі!» Та сама жінка, яка
стелила рушник і клала калач, віддає калач із
дарунком комусь із родичів чи сусідів, згідно
із записочкою. При цьому говорить: «На цьо-
му світі хай буде ваше, а на тому – покійної
Варвари» 7. На кожному перехресті доріг чи на
мосту цей обряд повторюється і називається
в с. Старо козаче «стелити дорогу» померло-
му. Процесія зупиняється по дорозі до церкви
шість разів, і стільки разів повторюється обряд.
Після відспівування померлої процесія
прямує на кладовище. Звичайно, вона і нада-
лі зупиняється на перехрестях доріг, на мос-
ту. Кожного разу призначена родиною жінка
виймає із кошика по калачу, загорнутому в
рушник, і подає одному із родичів. Згідно зі
звичаєм, ці рушники розстеляють на землі,
останнім часом дорогою їх тільки приклада-
ють до автомашини.
Коли процесія зупиняється біля воріт
цвинтаря, на землю стелять рушник із двома
калачами, плетеними вчетверо, і зверху кла-
дуть поману. Труну із померлою проносять
над цим обрядовим хлібом, тричі нахиляючи
її до землі. Після церемонії поховання остан-
ні калачі із кошика, покладені біля воріт
цвинтаря, віддають родичу покійної. Калач
із рушником, що лежав на вікові, вручається
сторожу кладовища.
В той час, коли копачі засипають і фор-
мують могилу, жінка починає роздавати
присутнім людям вісім маленьких калачи-
ків, плетених удвоє й помазаних медом. При
цьому примовляє: «Візьміть за покійну Вар-
вару». А ті відповідають: «Хай Бог постане
перед нею і вашими родичами». Люди лама-
ють по кусочку калача і відразу вживають,
що підкреслює поминальний ритуал дійства.
Останній калач залишається жінці, що роз-
давала. Також услід підносять покуштувати
коливо. Просять: «Попробуйте за покійну
Варвару». Ті хрестяться і беруть три рази із
однієї ложки 8. У поховальному обряді основ-
ну магічну силу знову концентрує на собі
хліб. Аграрні компоненти і в цьому елементі
обряду є досить суттєвими. Цукерками, пе-
чивом (так званим сухим коливом) пригоща-
ють переважно дітей і бідних стареньких. На
цвинтарі усі ці поминальні страви роздають
«за спокій душі» померлого.
Повертаючись з кладовища, люди вдома
виконують обрядове омивання рук. Вони ми-
ють руки з милом, витирають їх одним чис-
тим рушником. На приготованих до обіду
застелених скатертиною столах кладуть нарі-
заний хліб, ложки. Посеред столу обов’язково
ставлять ритуальну страву – «канун» (коливо),
приготований із варених зерен пшениці, при-
крашений ягодами з вишневого варення або
чорносливом, викладеним у вигляді хрестика,
з горішками. Цього правила в оформленні ри-
http://www.etnolog.org.ua
169
туальної страви старокозачанки дотримують-
ся і дотепер. Усі присутні стають за стіл. Півчі
жінки читають молитву «Отче наш», співають
«За упокой», хрестяться, тоді сідають. Тричі
зачерпнувши ложкою, вживають коливо усі
присутні і промовляють «Царство Небесне».
На поминальному обіді готують три основні
народні страви – борщ, картопляний «соус» і
«лапшу» (локшину). Ще не так давно, в кінці
ХХ ст., готували на поминальний обід пісні
страви. Домашню локшину, приготовану без
яєць і посипану цукром зверху, подають на
кінець трапези холодною. Із напоїв ставлять
вино, узвар чи компот із свіжих фруктів. Уве-
чері після поминального обіду на столі зали-
шається калач. Всередину калача родичі по-
мерлої ставлять склянку, наповнену водою,
підсолоджену цукром. За розповідями одно-
сельців, існують повір’я, що душа померлого
навідується до своєї хати. У спогадах тра-
плялися випадки, що «вода вранці була над-
питою. Душа померлого її попила» 9. Цей зви-
чай ґрунтується на тому віруванні, що душа
покійника приходить у свою хату вечеряти.
Звичайно, вода за ніч випаровується, але, за
народними уявленнями, це доказ того, що по-
кійник з’являвся і випив воду 10.
На другий день після похорону вранці у
с. Старокозаче родичі відвідують померлого.
Несуть, як тут кажуть, «померлому сніда-
нок». Беруть із собою калач, пляшку вина, со-
лодке печиво, цукерки. Опісля пригощають
солодощами відвідувачів цвинтаря і кажуть:
«Візьміть за померлу Варвару». Їм відповіда-
ють: «Спаси Господи. Царство Небесне по-
мерлій Варварі», хрестяться і пригощаються.
Сторожу кладовища віддають рештки коли-
ва, пляшку вина.
Родичі померлої повертаються додому,
миють руки, накривають стіл стравами, які
залишилися після вчорашнього обіду. На-
самперед ріжуть кружальцями калач, що
залишився з ночі на столі. Готують ритуаль-
ну страву, яку тут називають «сухе коливо»
або «сита». Калач поливають посолодженою
водою. Спільне споживання цієї ритуаль-
ної страви («сити») має неабияке значення.
Усі присутні родичі разом читають молитву
«Отче наш» біля столу і, стоячи, першими
по черзі вживають шматочки калача, политі
«ситою». Хрестяться, кажуть «Царство Не-
бесне» і сідають обідати. Можливо, ця тради-
ція збереглася з давніх часів, закріпившись у
поховальному обряді як звичай.
Також на другий день після похорону ро-
дичі померлого несуть до церкви в хусточці
поману (поминальну паску з хрестом), ко-
ливо, сухарики, узвар або вино. Все це став-
лять на поминальний стіл, запалюють три
тоненькі свічки, встромляють їх у поману,
коливо і сухарики. Над поминальними стра-
вами священик править панахиду. У церкві
коливо роздається присутнім парафіянам.
Вони хрестяться, кажуть «Царство Небесне,
вічний спокій Варварі» і вживають тричі ко-
ливо із однієї ложечки. Основною складовою
обряду є формальна відправа над головними
ритуальними стравами, щоб достойно про-
вести в «інший світ» свого родича. Важливим
моментом цього ритуалу є український зви-
чай проводів померлих в Божий світ предків.
На дев’ятий день після похорону родичі
померлого йдуть до церкви, несуть із собою
панахиду. В склад панахиди входить коливо
із зерен пшениці, помана із двома калачами,
фрукти із домашнього саду і виноград, «сухе
коливо» (печиво і цукерки). Ставлять на поми-
нальний стіл пляшку вина і воду. Священик
править панахиду. Після її завершення лю-
дей запрошують скуштувати по три ложечки
колива і роздають «сухе коливо». Ті дякують,
бажають новопреставленій Варварі «Царства
Небесного» 11. Вдома родичі покійної готують
поминальний обід, запрошують близьких лю-
дей та сусідів і поминають померлих.
На сороковий день так само родичі помер-
лого несуть панахиду до церкви. Обов’язково
мають бути присутні помана, два калачі, пле-
тені вчетверо, підкладені під поманою. Ма-
ється на увазі три хлібини, як Трійця нероз-
дільна. Якщо хтось із родичів не зміг cпекти
поману, то купують в магазині три батони.
Також приносять до церкви коливо і «сухе
коливо» із різноманітних цукерок та печи-
ва. Після проведення священиком панахиди
родичі пригощають односельців коливом,
печивом та цукерками «за спокій душі» по-
мерлої. За народними віруваннями староко-
зачан, «душа померлого до сорока днів знахо-
диться посеред нас. Родичі моляться за його
душу. Просять Господа кожні сорок днів, щоб
Він його опреділив на небі. Тому тримають
воду на вікні до сорока днів» 12.
На поминальний обід «сорок днів» у хаті
померлого печуть сорок калачів, плетених
удвоє, і готують обід. Треба запросити до
хати «сорок душ людей», оскільки душа по-
мерлого ходить по землі до сорока днів, і
хатні повинні її обов’язково провести «на
той світ». Серед запрошених приходять півчі
жінки. Краї столу заставлені рядом калачів та
гостинцями так званої помани. Це може бути
http://www.etnolog.org.ua
170
чашечка із цукерками, рушничок або щось
інше за бажанням господаря. У кожний ка-
лач встромлена свічечка, куплена у церкві на
гроші, які люди клали на стіл в день похоро-
ну. Усі присутні стають біля столу, запалюють
свічечки і читають молитву «Отче наш». Гості
гасять свічки, а калачі з подарунками відкла-
дають в інше місце. Як і колись, починають
споживати коливо із однієї тарілки однією
ложкою. Передають його з рук у руки довкола
столу. Після колива куштують інші страви. Із
спиртних напоїв на стіл виставляють вино,
а горілку пити вважають «не по-Божому»,
тому не пригощають. Коли присутні збира-
ються іти, господарі слідкують, щоб запро-
шені гості не пішли без «помани» (гостинця) і
калача. Якщо не назбиралося за столом сорок
чоловік, родичі померлого розносять решту
калачів людям по хатах. Сільчани вважають,
якщо щось хороше дав людині, то «те й будеш
мати на тому світі». У селі виявилася стійкою
традиція роздавати калачі після поминаль-
ного обіду всім його учасникам.
Відзначають у селі й річницю від дня смер-
ті. Господарі запрошують на поминальний
обід родичів і тих, хто не зміг бути на похо-
ронах чи на сороковинах. Випікають більше
сорока калачів, готують подарунки, «покриті
серветкою, рушником чи хусткою». Першою
обов’язковою обрядовою стравою на обіді
вважається коливо – спеціальний харч «для
душі» померлих. У церкві священик править
річну панахиду за померлим.
Щороку проводи після Великодня на міс-
цевому цвинтарі с. Старокозаче відбуваються
через тиждень в понеділок. Люди приносять
із собою паски, крашанки. Раніше пекли ка-
лачі, плетені удвоє. Розкладають на могилах,
обідають після проведення поминальних мо-
литов. Таким чином поминають на могилках
своїх предків, а потім роздають поминальне
людям. На проводах роздають дітям і старцям
маленькі пасочки, крашанки та солодощі.
У Дмитрову суботу (Дмитра – 8 листопа-
да) у селі й нині односельці випікають калачі,
плетені учетверо. Також печуть завжди одну
поману «за спокій душі» померлого. Вважа-
ють, що з нею покійник відправляється у
Царство Небесне. Також варять пшеницю,
додають до неї потерті сухарі, цукор. Викла-
дають коливо на блюді, зверху роблять хрес-
тик із сушених родзинок чи слив. Коливо у
мисці та поману несуть до церкви в хустці,
зв’язаній вузликом, ставлять на поминаль-
ний стіл, запалюють три свічечки. Після
відправи панахиди частину поминального
роздають присутнім людям у церкві однією
ложкою за вищезазначеним ритуалом трира-
зового «вкушення».
У Дмитрову суботу господарі розносять
калачі, фрукти сусідам, дітям, частують ста-
рих, нужденних. А вони відповідають: «Цар-
ство Небесне спочилим». На кладовище
старо козачани не ідуть.
Яскрава символіка помани властива й ри-
туалу «стелити дорогу», а також, коли на стіл
кладуть калачі, коливо. Спогади в літературі
про обряд «стелити дорогу поманою» покій-
никові на початку ХХ ст. знаходимо у В. Гна-
тюка в с. Раранчу Чернівецького повіту 13. Тут
помана складається з куска полотна, калача,
свічечки і крейцера. Через цю поману перено-
сили небіжчика, і тоді керуючий похороном
казав забрати її комусь із оточуючих людей.
Дари із калачем були знаком вияву гостин-
ності. Подібний ритуал «стелити дорогу» на
воротах, мостах і церковній брамі описаний у
с. Молодєві Чернівецького повіту 14. Там клали
кусок полотна, булку, свічку (все разом нази-
вали «поманою») як оплату за переправу по-
кійника. Поману віддавали комусь із процесії
через труну. Подібні тенденції спостерігаємо
і в інших народів. Етнографом Е. Рікманом у
1979 році був описаний поховальний обряд в
с. Табани Бричанського району Молдовської
РСР 15. Коли в кузові вантажної машини було
встановлено гроб і віко, то при кінцях остан-
нього стелили по рушнику з малим калачем.
До дзеркала машини підвішували великий
калач і рушник. При зупинці поховальної
процесії на перехресті доріг, біля криниць,
мостів кожного разу старша дочка померлого
виймала із сумки і подавала з машини одному
із родичів по калачу, загорненому в рушник.
Ці дари молдовани називають «подур» (мос-
ти). За звичаєм, рушники розстеляли на землі,
але вже в цей час їх тільки прикладають до ав-
томашини. Аналізуючи різні етнографічні ас-
пекти духовної культури, можна вважати, що
обряд «стелити дорогу» із атрибутикою руш-
ників, калачів, помани відноситься до залиш-
ків давніх звичаїв і вірувань. Нові свідчення,
отримані тепер, значно доповнюють уявлення
про збереження архаїчного ритуалу.
У статті «“Потойбіччя” в уявленнях пра-
давніх українців» О. Яковлєва аналізує дум-
ку, що формування етнічної спільності укра-
їнців відбувалося в тісних етнокультурних
контактах із сусідніми народами (молдова-
нами, румунами), а також в умовах боротьби
з численними державами, котрі зазіхали на
українські землі 16. Як наслідок цього, систе-
http://www.etnolog.org.ua
171
ма вірувань і повір’їв українців виявилася
досить строкатою і складалася з цілого ряду
регіональних варіантів.
У процесі культурних контактів між різ-
ними етносами розвиваються й спільні еле-
менти обрядової символіки хліба. Вони при-
таманні значному історико-етнографічному
регіонові. Ці вироби несли ознаки давньої
сільськогосподарської символіки. Випікали
спеціальні калачі, помани. Такий звичай існу-
вав і в Молдові, і в Румунії. Оскільки хліб у на-
роді є святим, то ритуальні хліби, як помана,
печуться з хрестами. На обрядовій каші (ко-
ливі) на поминках також викладається хрест.
Містико-релігійний зміст колива не відійшов
на другий план. У Білгород-Дністровському
районі Одещини хліб став необхідним атри-
бутом ритуалу. Найстійкішими виявляються
ті символи, які є носіями міцних моральних
стосунків. Хліб значною мірою лишився сим-
волом поваги до землеробства, гостинності й
взаємодопомоги, займав почесне місце в сим-
воліці українського народу.
На похоронах та поминках у с. Староко-
заче хлібний обряд пронизує весь поховаль-
ний ритуал. Борошняні вироби посідають
важливе місце в поховальних і календарних
звичаях та обрядах українців, оскільки з
ними пов’язувалися добробут і щастя сім’ї.
Значне місце в приготуванні обрядового
хліба зай мали калачі. Умилостивлені й по-
шановані предки будуть сприяти добру,
врожайності, шлюбам, достатку. Етнограф
Валентина Борисенко також вважає, що
головною концепцією всього поховально-
го обряду був культ предків і вшанування
померлих, що мало важливе значення для
життє діяльності живих 17.
У с. Старокозаче традиційні народні похо-
вально-поминальні звичаї та обряди зберег-
лися до нашого часу. Вживаються переважно
в атрибутивному, знаковому значенні як до-
тримання звичаю, традиції, уваги й пошани
до померлої людини. Багатство архаїчних еле-
ментів і локальних варіантів засвідчує давни-
ну походження української сімейної обрядо-
вості та глибоку духовність нашого народу.
Примітки
1 Записала В. Максим 2007 р.
2 Записала В. Максим 2006 р.
3 Етимологічний словник української мови. –
К., 2004. – Т. 4. – С. 508.
4 Записала В. Максим 2003 р.
5 Там само.
6 Там само.
7 Там само.
8 Там само.
9 Записала В. Максим 2006 р.
10 Ящуржинский Хр. Остатки языческих об-
рядов / Хр. Ящуржинский // Киевская старина. –
1890. – Т. 28. – Янв. – С. 130.
11 Записала В. Максим 2003 р.
12 Записала В. Максим 2008 р.
13 Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди /
В. Гнатюк // Етнографічний збірник. – Л., 1912. –
Т. ХХХІ–ХХХІІ. – С. 347.
14 Там само. – С. 338.
15 Полевые исследования института этногра-
фии 1979. – М., 1983. – С. 94.
16 Яковлєва О. «Потойбіччя» в уявленнях пра-
давніх українців / О. Яковлєва // Народна твор-
чість та етнографія. – 2005. – № 3. – С. 78.
17 Борисенко В. Матеріали святково-обрядової
культури українців / В. Борисенко. – К., 2000. –
С. 172.
http://www.etnolog.org.ua
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207757 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2313-8505 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:45:49Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Максим, В. 2025-10-13T13:08:34Z 2010 Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області / В. Максим // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 166-171. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207757 uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Матеріали до української етнології Етнокультурна спадщина та сучасність Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області Article published earlier |
| spellingShingle | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області Максим, В. Етнокультурна спадщина та сучасність |
| title | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області |
| title_full | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області |
| title_fullStr | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області |
| title_full_unstemmed | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області |
| title_short | Хліб у поховальному обряді села Старокозаче Білгород-Дністровського району Одеської області |
| title_sort | хліб у поховальному обряді села старокозаче білгород-дністровського району одеської області |
| topic | Етнокультурна спадщина та сучасність |
| topic_facet | Етнокультурна спадщина та сучасність |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207757 |
| work_keys_str_mv | AT maksimv hlíbupohovalʹnomuobrâdíselastarokozačebílgoroddnístrovsʹkogoraionuodesʹkoíoblastí |