Харчові заборони. Спроба класифікації
Saved in:
| Published in: | Матеріали до української етнології |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207759 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Харчові заборони. Спроба класифікації / Л. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 158-164. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860200206559084544 |
|---|---|
| author | Артюх, Л. |
| author_facet | Артюх, Л. |
| citation_txt | Харчові заборони. Спроба класифікації / Л. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 158-164. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Матеріали до української етнології |
| first_indexed | 2025-12-07T18:10:44Z |
| format | Article |
| fulltext |
158
Лідія Артюх
(Київ)
Х А РЧОВІ ЗА БОРОН И. С П РОБА К Л АСИФІ К А Ц І Ї
Заборони й обмеження, пов’язані з їжею,
можна зарахувати до найстійкіших елементів
у системі народного харчування. Становлячи
яскраве й самобутнє явище побутової куль-
тури етносу, вони містять у собі елементи й
комплекси етичних, конфесіональних, об-
рядових уявлень, норм звичаєвої поведінки,
характерних для певної етнічної спільно-
ти. Нерідко саме в них може відображати-
http://www.etnolog.org.ua
159
ся етно культурна історія народу. У системі
звичаєвих заборон харчові й донині зберегли
чи не найбільше архаїчних елементів, а то й
комплексів.
Часто в пресі, художній літературі та нау-
кових працях українське слово «заборона»
підміняється поняттям «табу». Очевидно,
усе-таки не можна ототожнювати будь-яку
звичаєву заборону з табу в суто етнографіч-
ному значенні цього слова. Як заборона, так
і табу є соціонормативним регулятором по-
ведінки зі знаком мінус. У структурній опо-
зиції їхня функція переноситься на перше
місце: не робити / робити, не здійснювати /
здійснювати, не їсти / їсти, не готувати /
готувати і т. ін. Табу і звичаєва заборона пе-
редбачають покарання порушників Вищими
силами і змушують непокірних дотримува-
тися встановлених правил.
Однак є суттєві відмінності в особливос-
тях цих регуляторних структур і їх функціо-
нуванні. Табу передбачає передусім колек-
тивну відповідальність за його порушення.
Кожен член певної спільноти має бути пе-
реконаний у тому, що порушення ним табу
нанесе шкоду всім. Крім того, табуація – це
прояв певної владної волі осіб, котрі наділе-
ні функцією посередника між Вищим світом
і громадою (людьми) – жерцями, вождями,
очільниками.
Якщо розглядати табу як прояв волі влад-
них структур суспільства і колективної відпо-
відальності кожного перед усіма, то можна зау-
важити, що звичаєва заборона, яка функціо нує
протягом століть в українському побуті, є зна-
чно простішою і водночас складнішою нор-
мою. У ній зберігається одна із спільних з табу
компонент – небезпека неминучого покарання
за порушення, але при цьому відсутня особис-
та відповідальність перед спільнотою, колек-
тивом, родиною. Кожен боїться лише за себе,
своє життя, здоров’я, добробут. Покарання
може виявитися таким великим, що зачепить
усю родину порушника. Тому можна припус-
тити, що табуація – це інститут, який посту-
пово зникає з розпадом родового суспільства,
часто заміняючись звичаєвими заборонами.
Останні не мають такої ваги, як беззаперечне
правило чи закон, проте виконуються людьми
мотивовано (або й немотивовано) впродовж
десятиліть і століть. Мотивація заборони може
змінюватися носіями на догоду конфесійним,
атеїстичним, раціональним чи іншим нормам
або й зовсім зникати, у чому проглядається іс-
тотна відмінність сутності заборон від сутнос-
ті приписів у народній звичаєвості. Навіть по-
збавлені мотивації, вони краще зберігаються в
побуті й функціонують довше.
Як табу, так і заборона не є соціальними
нормами абсолютно сталими – вони можуть
з’являтися і зникати в процесі розвит ку сус-
пільства в різних умовах. Скажімо, з поширен-
ням нових релігій виникають нові заборони і
зникають деякі старі. Водночас упровадження
в суспільство християнства повністю нівелює
одну з головних компонент заборони-табу –
острах перед негайним покаранням. Пока-
рання за порушення заповідей, скоєні людьми
сьогодні, відкладаються в часі й просторі на
інший час. Порушники неминуче будуть по-
карані, але після фізичної смерті і на «тому»
світі. Саме так із заборонних норм виникають
та утверджуються норми моральні, які й ви-
ступають як соціальні регулятори. Моральні
норми впроваджуються в побут переважно не
як символи звичайної віри, а швидше у формі
пошани, поважання успадкованих традицій
(заповідей, доброчесних приписів).
Подібна відсутність мотивації ритуалу
(вчинку) характерна не лише для пізніших
суспільств, але й для ранніх форм цивіліза-
цій. К. Леві-Стросс зауважив, що в більшості
первісних народів досить складно з’ясувати
моральне виправдання якому-небудь звичаю
чи соціальній установці або отримати розум-
не пояснення: «У відповідь на подібні питан-
ня туземець обмежується заявою про те, що
такий стан речей існував завжди, що такими
були воля богів чи настанови предків». Якщо
ж етнограф все-таки добивається відповіді, –
продовжує К. Леві-Стросс, – «то з’ясовується,
що вони завжди носять сліди пізнішого під-
ведення раціонального підґрунтя або ж вто-
ринного осмислення звичаю. Не підлягає
сумніву, що неусвідомлені причини виконан-
ня певних обрядів чи дотичність до окремої
віри дуже далекі від тих, на які посилаються,
щоб їх визначити. Навіть у нашому суспіль-
стві кожна людина сумлінно дотримується
певних правил поведінки за столом, норм
громадського етикету, численних моральних,
політичних і релігійних норм, вимог до одя-
гу, однак їх походження і реальні функції не є
для неї предметом обміркованого аналізу» 1.
Заборона – це елемент мови (вербальної
чи німої), характерної для певної етнічної чи
субетнічної традиції чи окремої території,
який бере на себе функції регулятора правил
поведінки (у повсякденному, святковому, ри-
туалізованому побуті) людини в суспільстві.
Щоб розглянути харчові заборони в укра-
їнців, спробуємо типологізувати їх, ство-
http://www.etnolog.org.ua
160
ривши, якщо можливо, зручну структуру.
Пропонуємо спробу класифікації харчових
заборон українців. Такі заборони можна по-
ділити на кілька типів:
1. Заборони на споживання певних про-
дуктів, харчів, страв, тобто заборона на пред-
мет, незалежно від часу споживання чи в
зов сім незначній залежності від різноманіт-
них умов.
2. Заборони готувати або / й споживати
їжу в певний час (години дня, день / ніч), день
тижня, сезон року, фази місяця, свято чи ка-
нун свята, тобто часові заборони.
3. Заборони на деякі дії, пов’язані з підго-
туванням продуктів харчування, приготу-
ванням їжі, споживанням страв, а також дії
з домашнім начинням, піччю (вогнем), водою
та іншим, а отже, заборони на дію.
У свою чергу остання категорія заборон
може бути поділена на два підрозділи:
3а. Заборони чинити якісь дії з продукта-
ми харчування, харчами, стравами, незалеж-
но від персони, котра чинить дію, тобто забо-
рони для всіх членів суспільства (громади,
населеного пункту тощо).
3б. Заборони чинити дії з харчами та стра-
вами певним означеним особам: дівчатам,
жінкам, вагітним, «нечистим» жінкам (у пев-
ні періоди), чоловікам, коліям, гицелям та ін.
1. Заборони на предмет. Це і є, власне,
харчові заборони, яких за звичаєм мають до-
тримуватись усі носії етнічних традицій.
Однією з найдавніших в історії україн-
ської харчової культури є заборона на кони-
ну, яка була вилучена з харчового раціону на-
селення за часів Київської Русі. Розглянувши
різноманітні мотиви відмови від споживання
м’яса коней (гігієнічні, господарські та ін.),
можна цілком переконливо стверджувати,
що на таку заборону знач ний і домінуючий
вплив справила нова релігійна, християн-
ська, традиція, яка була впроваджена на Русі
всупереч язичництву і навдивовижу швидко
ввійшла в побут давньо руського населення,
закріпилася й існує вже не одне століття 2.
Відомий російський радянський етнолог
С. Токарев, використавши певною мірою кла-
сифікацію К. Мошинського, умовно поділив
слов’янський домашній тваринний світ на
три категорії:
1) чисті тварини (велика рогата худоба,
вів ці);
2) тварини, що виконують подвійну роль –
як захисників людини від нечистої сили, так і
союзників останньої (кінь, коза, собака);
3) тварини, пов’язані з нечистою силою
(кіт) 3.
Стосовно тварин як харчового продукту ця
класифікація не викликає заперечень у пер-
шому й останньому пунктах, оскільки страви
з м’яса великої і малої рогатої худоби завжди
були бажаними на столі в українців. Щодо
кота, то він належить до тих тварин, м’ясо
яких заборонено вживати в їжу (тих, що ма-
ють на ногах (лапах) пазурі, а не копита). До
тієї самої категорії зараховували також вовків,
лисиць, ласиць, тхорів, куниць, дрібних гри-
зунів. У середньовічних приписах і поучен-
нях століттями точилася дискусія стосовно
ведмежатини, бобровини й зайчатини (позаяк
ці тварини теж мають пазурі, але традиційно
* ЯК ПАН ВУЖА ЇВ.
– Колись один пан упіймав вужа, на дванадцять шматків порізав і наказав своєму кухареві у дванадцяти водах
помити й у дванадцяти водах зварити. А кухар узяв, та й від кожного шматочка ще по малесенькому шматочкові
врізав, окремо зав’язав у шматину і разом полоскав у дванадцяти водах і разом варив. А тоді подав панові, а собі
лишив ті маленькі шматочки. Й дивиться в дірку від ключа, коли ж пан поїсть того гада й помре. Пан взяв один
шматочок, взяв другий, подивився – всі рівні, отже кухар не від’їв від вужа. І почав їсти. Один шматок, другий
з’їв, третій – не вмирає! Усі з’їв. А кухар бачить, що не вмирає, і свої з’їв. І тоді він усе став знати: од чого та рос-
лина, од чого ця. Чує, як вони говорять до себе. Колись їдуть вони з паном разом (а він і кучером був у пана, бо
пан був бідний), і чує, як хтось питається в коров’яка: «А до чого ти?». А коров’як відказує: «А я до ґили!» [на-
родна назва грижі. – Л. А.]. Кухар це почув, та як засміється! Пан і зрозумів, що кухар теж усе знає. Питає його:
«Ти вужа їв?». «Їв», – каже. «Ну то мовчи, нікому не кажи, будеш доктором». (Записала Л. Артюх у с. Половецьке
Бердичівського р-ну Житомирської обл. 1989 року).
** В Україні широко побутує повір’я, що на Здвиження (Здвиги, Воздвиження Чесного Хреста – 27 вересня) не мож-
на ходити до лісу під ризиком бути покусаним зміями, бо в цей день «гади здвигаються» (кубляться) перед зимо-
вою сплячкою. На Здвиження не слід спускатися в льох, лишати його відкритим, бо туди можуть заповзти змії,
що небезпечно для людей. Крім того, в одних випадках після Здвиження, в інших по Покрові (14 жовтня) суворо
забороняється «ритися в землі», «порпатися в городі». До того часу слід вибрати усі овочі-коренеплоди (картоп-
лю, моркву, петрушку, пастернак тощо), аби не турбувати сплячих змій. Потурбовані змії можуть прокинутися
і розповзтися по землі в невчасну пору, а вони дуже небезпечні в цю пору. Убивати їх не можна: це принесе не-
щастя вбивцеві.
http://www.etnolog.org.ua
161
входили до харчового раціону як давньорусь-
кого населення, так і в пізніші часи українців,
поляків, біло русів та інших, і заборони їх не
торкнулися.
У другій категорії не викликає запитань
собака, який так само, як вовк чи лисиця, має
кігті на лапах, а окрім того, за біологічною
класифікацією належить разом з ними до
родини собачих. Про коня й конину вже зга-
дувалося. Щодо кози й цапа, то їх належність
до копитних «дозволила» їм увійти до скла-
ду «їстівних» тварин. Проте їх «двоїстість»
у системі уявлень українців беззапереч на.
З одного боку, коза є виразним символом
плодючості й продуктивності, з другого, – чо-
гось нечистого, пов’язаного з чортом.
Згадаймо новорічні «вистави», де голов-
ним персонажем виступає Коза, яка вмирає й
воскресає під яскравий рефрен:
Де коза ходить,
Там жито родить.
Де коза рогом,
Там жито стогом.
Де коза ногою,
Там жито копою.
Де коза хвостом,
Там жито кущом.
Тут, як уважає український етнолог О. Ку-
рочкін і більшість його попередників, чітко
проглядається «первісне магічне значення
новорічної гри-вистави, її аграрна спрямо-
ваність» 4. У цих іграх утілено стародавні
уявлення про коловорот у природі: вмиран-
ня / засинання восени й воскресіння навесні.
Обрядові дії з Козою відбуваються саме на
Новий рік, у період зимового сонцестояння,
коли природа повертається до нового сон-
ця й починає оживати. Коза начебто будить
сили природи, спрямовуючи їх на новий щед-
рий урожай 5.
З другого боку, ця тварина в уявленнях
українців виступала як хтонічна істота. До
прийняття християнства коза й цап входили
до переліку жертовних тварин (звідси – жер-
товне козеня, «цап відбувайло»), тому, воче-
видь, ставлення населення до них після його
прийняття, так само, як і до коня, змінюєть-
ся, хоча й не так радикально. Їхнє м’ясо спо-
живали, але з певними обмеженнями: його не
готували й не святили на Великдень, не їли
на Різдво й Зелені Свята. М’ясо цих тварин не
вживали в їжу вагітні жінки. У Молінні Дани-
ла Заточника (ХII ст.) проголошується: «Глаго-
леть бо в мирських притчах: не скотъ въ скот
х коза; ни звyрь въ звyрех ожь» («Говориться ж
у мирських притчах: не скотина серед скотини
коза, не звір серед звірів їжак») 6.
До продуктів харчування не належали
слимаки, комахи, жаби, змії. Уявлення про
нечистоту змії як продукту харчування під-
тверджує оповідання, записане на межі Поділ-
ля й Полісся у 80-х роках ХХ ст.* Подібний
сюжет зафіксовано ще Василем Кравченком на
початку ХХ ст. 7 Приклади з народних оповідань
підтверджують тезу про подвійну сутність
змії в уявленнях українців. «Нечистість» змії
виявляється якраз у забороні споживати
її м’ясо. Зв’язок змії зі світом чарівників і
ворожбитів безсумнівний. Однак у народних
повір’ях в українців, як і в більшості слов’ян,
змія є ще й істотою, котра охороняє земні
надра **, має виражений хтонічний характер.
Отже, з одного боку, вона нечиста, шкідлива,
неїстівна, а з другого, – недоторканна у сфері
свого побутування й така, що виступає
посередником між світом живих і світом
мертвих, між «цим» і «тим» світами.
Це лише кілька прикладів предметних
харчових заборон з абсолютно різною моти-
вацією «невживання». Цікаво, що з класи-
фікаційного ряду Нижчого Світу, до якого в
індоєвропейських космогонічних поглядах
належать міфологічний змій (змія), водяні
тварини: бобер, видра, черепаха, жаба, риба,
«земляні»: миша, кріт, а також комахи-пара-
зити 8, їстівними в українській харчовій тра-
диції залишаються бобер і завжди – риба.
Щодо останньої, то вона навіть уводиться в
обмежений харчовий раціон під час постів,
коли інші продукти тваринного походжен-
ня забороняється вживати. Бобровину спо-
живали не лише в м’ясоїд, але й обмежено в
піст. Готували, наприклад, страву з боброво-
го хвоста. Оскільки він мав покриття, схоже
на риб’ячу луску, його можна було вважати за
«пісну» страву.
2. Серед часових харчових заборон
однією з найпоширеніших і найдавніших
в Україні є постування: відмова в певні дні
тижня чи сезони року від споживання їжі
тваринного походження (м’ясних і молочних
продуктів, яєць). Виняток становила, як уже
згадувалося, тільки риба.
Піст як харчова заборона має виразний
мотив співпереживання стражданням Ісуса
Христа, скорботи й співчуття у дні Його
загибелі, сподівання очиститися від земних
гріхів у такий спосіб.
Для періоду раннього християнства на
Русі найвиразнішими часовими заборона-
ми стали саме пости. Постування як усми-
http://www.etnolog.org.ua
162
ріння плоті було набільш характерним для
блаженних іноків, пустельників, печерників
і взагалі ченців. Деякі з них навіть отримува-
ли почесне прізвисько – «постник»: «…Бысть
первый Дамиан презвитеръ. Бяше таковъ
постник, яко разве хлеба и воды ничто не
ядяше до дьне смерти своея» 9; «С ними и
Пиминъ, блаженный Постник въ един день
скончался» 10. У Молінні Данила Заточника
є звернення до мирян: «Но егда веселиши-
ся многими брашны, а мене помяни, сухъ
хлебъ ядуща; или пиеши сладкое питие, а
мене помяни, теплу воду пиюща от места не-
заветрена, егда лежиши на мягких постелях
под собольими одеялы, а мене помяни, под
единым платом лежаща и зимою умирающа,
и каплями дождевыми аки стрелами сердце
пронизающе» 11.
Український письменник Іван Вишен-
ський, виправдовуючи ченців, котрих засу-
джували миряни за нестриманість у питві та
їжі на свята, писав: «Тому неборакові в місяць
раз випаде напитися й то не перебираючи,
а що знайде, гірке або квасне пиво, а чи мед,
то і хлебче, аби тільки наситити й утішити
ту поганку-утробу, а наситившись, терпить, у
келію влізши, доки йому друге таке свято тра-
питься. А в тебе як середа – Різдво череву, а як
п’ятниця – Великдень» 12. Він пропагував по-
стування як шлях до спасіння душі: «Отаким
обичаєм може спастися такий володар, король
чи князь... Так ото чинили й перші благочести-
ві християнські царі (знаходимо про це в цер-
ковних історіях), ходили вони пішо в пустиню
й там, у тих, хто в Христі люто жив, просили
вдатися до Бога із своєю покорою, щоб дав їм
поміч і посприяв, причащалися там із ними
сухим хлібом ще й за звичаєм хвалили те при-
гощання та пошанування, кажучи: “Ніколи
ще царська вельми вигадлива трапеза так мене
не усолоджувала і не давала такого любовного
наситку, як твій сухий хліб, отче!”» 13.
Різними були вимоги щодо строгості по-
стів у мирян і в ченців. Павло Алеппський
неодноразово зауважував скудність монас-
тирської трапези в піст: «Подали обід з піс-
них страв, бо це було в понеділок, в котрий
вони не їдять риби»; «Ми сіли за трапезу: за
нею не було нічого, окрім мочених турець-
ких бобів, квасолі, звареної без олії, схожої
на горох, шинкованої капусти з водою і сіл-
лю, котра заготовляється на весь рік, і більш
нічого. Олію й вино… споживають тільки
по суботах і неділях. Але вони п’ють яблуч-
ну воду» 14. Можливо, архідиякон мовив про
яблучний квас. У Густинському Троїцькому
монастирі мандрівників здивував аскетизм
місцевих отців церкви: «Щодо отців монасти-
ря, то перед кожним з них поставили тарілку
каші з олією і більше нічого. Такий у них зви-
чай. Ніхто не їсть вишуканих наїдків, окрім
приїжджих і “поклонників”. На іншому столі
подавали м’ясні страви для “поклонників” і
наших служителів із мирян» 15.
На цінне свідчення про піст у козацькому
побуті натрапляємо у французького інжене-
ра Г.-Л. де Боплана, який тривалий час пра-
цював на Січі: «Вони [козаки. – А. Л.] дуже
шанують святкові дні і дотримуються постів,
які в них тривають 8 або 9 місяців на рік і по-
лягають в утриманні від м’яса. Вони настіль-
ки вперті в дотриманні цієї формальності,
що переконують себе, ніби порятунок їхньої
душі залежить від зміни їжі» 16.
Проте українці не ставилися фанатично
до постів. В етнографічних матеріалах кінця
ХIХ – початку ХХ ст. міститься чимало свід-
чень послаблених вимог до постування для
малих дітей, хворих, вагітних. Василь Крав-
ченко записав у с. Солотвин Бердичівського
повіту: «Як дуже слаба людина, то хто з рід-
них піде до батюшки, попросить слабому
доз волу їсти, батюшка дозволить, тоді слабий
їсть скором, а батюшка за його одмолиться» 17.
Здебільшого такі дозволи стосувалися молоч-
них продуктів і яєць, м’ясо та всілякі м’ясні
продукти лишалися під забороною.
Звичаєм заборонялося споживати м’ясо й
сало не лише в піст, був іще тиждень, що пе-
редував Великому постові – Масляна (Мас-
ниця). В Україні цього тижня вже не їли м’яса,
проте дозволені були молочні продукти, та й
то в незначній кількості – вареники із сиром,
сирні бабки-запіканки, млинці й налисники
із сиром і яйцями, масло тощо.
Чимало заборон, пов’язаних з харчуван-
ням, перегукуються з уявленнями про світ-
лий і темний час доби (день / ніч, ранок / вечір)
про добрі й недобрі дні тижня, про сприятли-
ві чи несприятливі фази місяця.
Ранок і день у народних уявленнях зазви-
чай асоціюються з добрим началом, а вечір і
ніч – з недобрим чи навіть ворожим. В. Крав-
ченко на початку ХХ ст. записав на Поліссі:
«Одрізану звечора цілушку не годиться їсти
самому, а треба віддати худобі. Лише той, у
кого бракує худоби, може з’їсти сам» 18; «Як
сонце сяде, не можна позичати лопати, що
хліб у піч нею саджали, бо мала дитина не
спатиме» 19. Так само чинили й на Тернопіль-
щині: «Хлібну лопату не давати на ніч з хати,
бо дитя не спатиме» 20. Не годилося вилива-
http://www.etnolog.org.ua
163
ти помиї надвір уночі або ввечері, викидати
в цей час із хати сміття з остраху, що в хаті
переведеться добро.
Багато всіляких заборон було пов’язано з
неділею й п’ятницею, зокрема, заборона вчи-
няти й пекти хліб у п’ятницю й неділю, запа-
рювати квашу.
3а. Заборони на дію з їжею, а також піччю,
начинням, помелом тощо. Чи не найбільше
таких заборон, які почасти функціонують і
досі, пов’язано з похоронами й поминками.
Мотивація цих дій переважно втрачена, але
подекуди можна натрапити на пояснення,
які можуть пролити світло на причину за-
борони, а можуть бути лише пізніми тракту-
ваннями. Наприклад, існує заборона корис-
туватися на поминках виделками, причому є
різні пояснення: «Виделок на обід не можна,
бо не баль»; «Їдять тільки ложками, бо Ісуса
мучили й кололи перед смертю. То й нам не
можна виделок, бо покійного теж на тім сві-
ті колотимуть»; Виделок на обід не дають, бо
вони «одколюють», і хазяйство піде слідом за
покойним»; «Вилок не дають, колоти в цей
день не можна, штрикати, бо щось за покій-
ним зійде» 21.
Ця заборона перегукується зі звичаєм,
який пам’ятають подекуди й досі, – не різати,
а ламати хліб на поминках: «Хліб за столом
«за царства» не різали»; «На цвинтарі лама-
ють хліб, як роздають...» 22. Можна припус-
тити, що ці звичаї пов’язані з повір’ям про
душу, яка начебто витає в хаті до сорока днів,
і таким чином відмова від металевих гострих
предметів, що традиційно вважаються обе-
регами (ніж, виделка, голка), пояснюється
саме острахом зашкодити душі в її «закон-
ний» період перебування вдома.
Так само є багато всіляких заборон на дії
коло води й вогню (не плювати на вогонь і
воду, не палити сміття в печі, не палити в печі
стружками після виготовлення домовини, не
виливати помий надвір уночі, не викидати
залишків свячених продуктів тощо).
3б. Заборони чинити дії з харчами, страва-
ми й дотичними до них предметами певним
суб’єктам. Тут можна згадати заборони ді-
вчатам бгати коровай (крім того, жінки-ко-
ровайниці мають жити в щасливому шлюбі),
гуляти на весіллі на другий день (окрім ви-
діленого їм снідання), чоловікам ходити на
родини (одвідки, одвідини) до породіллі. Не
слід було жінці під час регул (так звані «кри-
тичні дні») пекти хліб, ходити в коровайниці.
Професійна чистота мала бути головною
умовою при найманні робітників у пекарські
й м’ясницькі цехи ще в середньовічній Украї-
ні. Туди не могли потрапити колишні гицелі,
кати, шкуродери і навіть їхні діти, а також
люди, що обмивають мерців. Наприкінці
80-х років ХХ ст. на Полтавщині професійний
колій розповідав, що його кликали на полю-
вання, але він відмовився, бо після вбивства
будь-якої істоти м’ясо заколотої ним худоби
було б неїстівним – твердим, «мертвим». На-
віть копаючи город, він остерігався поранити
крота чи сліпака, щоб не втратити професій-
ної досконалості 23.
Заборона на суб’єкт дії, тобто заборона,
пов’язана з особою, яка готує страву чи харчі,
споживає їх або має дотичність до начиння
для приготування їжі чи печі (плити), мають
різноманітні прояви. Регламентується роз-
поділ деяких простих операцій між жінками
й чоловіками, причому в одних випадках в
опозиції чоловіче / жіноче позитивний заряд
несе чоловіче начало (частіше), а в інших – жі-
ноче (не так часто).
У зимовій обрядовості, її елементах,
пов’язаних з ідеєю «початку», перевага відда-
ється особам чоловічої статі. Посівальника-
ми на Новий рік мають бути тільки чоловіки
(хлопці й хлопчики), жінкам не годиться на-
віть заходити в чужу оселю. Новорічний По-
лазник (Карпати) так само має бути чоловічої
статі чи чоловічого роду, незалежно від того,
чи його функцію виконує людина чи твари-
на. Кутю і Сніп-Дідух на покуть ставить за-
звичай хлопець або чоловік.
Зрозуміло, що це лише незначна кількість
прикладів харчових заборон. Вони зберегли
свою стійкість у вигляді народних оповідань,
повір’їв у духовному житті народу і є неоці-
ненним джерелом для його вивчення.
Примітки
1 Леви-Стросс К. Структурная антропология /
Клод Леви-Стросс. – М. : Наука, 1983. – С. 25–26.
2 Артюх Л. Конина у системі харчових заборон
українців / Лідія Артюх // Народна творчість та
етнографія. – 2005. – № 6. – С. 24–30.
3 Токарев С. А. Религиозные верования
восточно славянских народов ХIХ – начала ХХ ве-
ков / С. А. Токарев. – М. ; Ленинград, 1957. – С. 54.
4 Курочкін О. Українці в сім’ї європейській.
Звичаї, обряди, свята / Олександр Курочкін. – К. :
Бібліотека українця, 2004. – С. 85.
5 Артюх Л. Традиційна українська кухня в на-
родному календарі / Л. Артюх. – К. : Балтія-Друк,
2006. – С. 38.
6 Памятники литературы Древней Руси.
ХІІ век. – М., 1980. – С. 394.
http://www.etnolog.org.ua
164
7 Кравченко В. Звичаї в селі Забрідді Житомир-
ського повіту на Волині. Етнографічні матеріали,
зібрані Кравченком Василем / Василь Кравчен-
ко. – Житомир, 1920. – С. 13.
8 Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевро-
пейский язык и индоевропейцы. Реконструкция
и историко-типологический анализ праязыка
и протокультуры / Т. В. Гамкрелидзе, В. В. Ива-
нов. – Тбилиси, 1964. – Т. 2. – С. 489–490.
9 Памятники литературы Древней Руси.
ХІІ век. – С. 470.
10 Там само. – С. 494.
11 Там само. – С. 392.
12 Вишенський І. Твори / Іван Вишенський. –
К. : Дніпро, 1986. – С. 54–55.
13 Там само. – С. 45.
14 Путешествие Антиохийского патриарха Ма-
кария в Россию в половине ХVII века, описанное
его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. –
М., 1897. – Вып. 1. – С. 71–72.
15 Путешествие Антиохийского патриарха Ма-
кария в Россию в половине ХVIІ века, описанное
его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. –
М., 1897. – Вып. 2.– С. 91.
16 де Боплан Г.-Л. Опис України / Гійом-Левас-
сер де Боплан. – К. ; Кембридж, 1990. – С. 90.
17 АНФРФ ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН
України. – Ф. 15, од. зб. 156.
18 Кравченко В. З побуту й обрядів північно-за-
хідної України / Василь Кравченко. – Житомир,
б. р. – С. 102.
19 Кравченко В. Народні оповідання й казки.
Етнографічні матеріали / Василь Кравченко. –
Житомир, б. р. – Т. 2. – С. 4.
20 Записала Л. Артюх 1984 року в с. Гаї-Роз-
тоцькі Зборівського р-ну Тернопільської обл.
21 Записала Л. Артюх в с. Сьомаки Староси-
нявського р-ну, с. Зайчики Волочиського р-ну
Хмельницької обл., с. Межиріч Канівського р-ну
Черкаської обл., с. Правобережна Сопілка Кобе-
ляцького р-ну Полтавської обл.
22 Записала Л. Артюх в с. Водяна Балка Дикан-
ського р-ну, с. Піски Лубенського р-ну Полтав-
ської обл., с. Василівка Волинського р-ну Кірово-
градської обл.
23 Записала Л. Артюх в с. Стасі Полтавсько-
го р-ну Полтавської обл.
http://www.etnolog.org.ua
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207759 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2313-8505 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:10:44Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Артюх, Л. 2025-10-13T13:11:46Z 2010 Харчові заборони. Спроба класифікації / Л. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 158-164. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207759 uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Матеріали до української етнології Етнокультурна спадщина та сучасність Харчові заборони. Спроба класифікації Article published earlier |
| spellingShingle | Харчові заборони. Спроба класифікації Артюх, Л. Етнокультурна спадщина та сучасність |
| title | Харчові заборони. Спроба класифікації |
| title_full | Харчові заборони. Спроба класифікації |
| title_fullStr | Харчові заборони. Спроба класифікації |
| title_full_unstemmed | Харчові заборони. Спроба класифікації |
| title_short | Харчові заборони. Спроба класифікації |
| title_sort | харчові заборони. спроба класифікації |
| topic | Етнокультурна спадщина та сучасність |
| topic_facet | Етнокультурна спадщина та сучасність |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207759 |
| work_keys_str_mv | AT artûhl harčovízaboronisprobaklasifíkacíí |