"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2010
Main Author:	Курочкін, О.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2010
Series:	Матеріали до української етнології
Subjects:	Етнокультурна спадщина та сучасність
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207761
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля / О. Курочкін // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 143-150. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207761
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2077612025-10-14T00:00:57Z "Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля Курочкін, О. Етнокультурна спадщина та сучасність 2010 Article "Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля / О. Курочкін // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 143-150. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207761 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнокультурна спадщина та сучасність Етнокультурна спадщина та сучасність
spellingShingle	Етнокультурна спадщина та сучасність Етнокультурна спадщина та сучасність Курочкін, О. "Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля Матеріали до української етнології
format	Article
author	Курочкін, О.
author_facet	Курочкін, О.
author_sort	Курочкін, О.
title	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля
title_short	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля
title_full	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля
title_fullStr	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля
title_full_unstemmed	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля
title_sort	"циганщина" як структурний компонент традиційного весілля
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Етнокультурна спадщина та сучасність
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207761
citation_txt	"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля / О. Курочкін // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2010. — Вип. 9(12). — С. 143-150. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT kuročkíno ciganŝinaâkstrukturnijkomponenttradicíjnogovesíllâ
first_indexed	2025-11-24T07:12:09Z
last_indexed	2025-11-24T07:12:09Z
_version_	1849654854589349888
fulltext	143 Олександр Курочкін (Київ) «Ц И ГА Н Щ И Н А» Я К С Т РУ КТ У РН И Й КОМ ПОН Е Н Т Т РА Д И Ц І Й НОГО ВЕ СІ Л Л Я Характеризуючи у 20-х роках минуло- го століття два основні напрями у вивченні традиційного українського весілля – соціо- логічний (в особі Ф. Вовка, В. Охримовича) та міфологічно-символічний (в особі О. По- тебні, М. Сумцова, Хр. Ящуржинського), ви- датний вітчизняний історик М. Грушевський недвозначно висловився на користь подаль- ших наукових розробок із цієї проблемати- ки. «Але обряд сей, – писав він, – дає такий складний і разом з ним безконечно цінний і багатий синтез різних категорій, мотивів і різних епох, що коло нього ще лишається ба- http://www.etnolog.org.ua 144 гато праці» 1. У тій самій розвідці М. Грушев- ський слушно визначив українське весілля як «unicum у світовому фольклорі» й указав на те, що для дослідників соціальної еволю- ції та словесного мистецтва воно «являється незрівнянним в багацтві матеріалу архівом, далеко ще не проаналізованим вповні, не сис- тематизованим, тим менше – не хронологізо- ваним в подробицях» 2. Незважаючи на значні досягнення укра- їнської етнографії та фольклористики XX ст., наведені вище думки лишаються актуаль- ними й сьогодні. У вивченні такого склад- ного комплексу традиційної культури, яким є весілля, існує ще чимало прогалин. Одна з них – феномен весільного рядження, про який ітиметься в нашому повідомленні. Слід зазначити, що останнім часом зроб- лено певні кроки щодо вивчення інституту традиційного маскування в системі різдвяно- новорічної та поховальної звичаєвості 3. Сту- дії над цими матеріалами підводять до ви- сновку про необхідність розширити рамки пошуку. Лише розглянувши функціонування масок у всіх ритуальних циклах, можна пере- йти до етапу їхньої наукової типологізації та класифікації, а це у свою чергу допоможе кра- ще збагнути загальні принципи формування системи символічних образів у традиційній обрядовості й фольклорі. Ряджені – легітимні учасники весільного ритуалу, але зі специфічними функціями й повноваженнями. На ці ролі нікого не запро- шують і не призначають, там панує цілкови- та добровільність та імпровізація. На відміну від весільних чинів, убрання весільних ря- джених – це не так «розпізнавальний знак», як символ перевтілення в іншу особу чи іс- тоту. Карнавальний персонаж прагне бути невпізнаним, іншим, не самим собою. Звідси такі характерні ознаки його зовнішності й поведінки, як перевдягання в незвичайний, чудернацький костюм, приховування, розма- льовування або маскування обличчя, відверте порушення / перевертання соціальних і етич- них норм, особлива жестикуляція, мова тощо. Важливо підкреслити, що в українській традиції весілля є другим після різдвяно- новорічних свят звичаєвим комплексом щодо багатства й частоти застосування елементів рядження і маскування. Ураховуючи древній генетичний зв’язок календарної і родинної обрядовості (шлюбні сезони в аграрному сус- пільстві чітко підпорядкувалися господар- ській діяльності), можна зрозуміти значну семантичну і структурну подібність обох на- званих ритуальних циклів. Цю спорідненість яскраво демонструють і обрядові маски-об- рази, які вільно мігрують з періоду зимових святок у весільний карнавал і навпаки. Водночас за деякими параметрами та ознаками весільне рядження істотно відріз- няється від календарного й різдвяно-ново- річного зокрема. Якщо останнє було пре- рогативою неодруженої молоді (переважно парубочої), то перше становило привілей сімейних (пошлюблених) чоловіків і жінок. Порівняно зі святочним, весільне маскуван- ня виглядає менш упорядкованим і ритуаль- но організованим, проте в ньому яскравіше виступають елементи карнавальної пародії, ігрової імпровізації і спонтанної творчості. За кількістю задіяних персонажів весільне рядження можна поділити на індивідуальне й колективне. Перша форма трапляється в різних ланках ритуалу, тоді як друга тяжіє до його завершальної фази. Для позначення маскованих персонажів весілля у сфері усного мовлення українців уживається цілий ряд спеціальних термі- нів. Вони варіюються в різних діалектних і етнографічних ареалах: «машкарі», «рядже- ні», «перебрані», «перебиранці», «веселики», «діди», «цигани», «татари», «ловчі», «пере- зов», «перезва», «пропійці» та ін. Деякі з цих номінацій поширювались і на учасників різд- вяно-новорічних обходів, тоді як інші мали суто весільну прив’язку. У багатьох європейських народів, зокрема в східних слов’ян, популярним визначенням рядженого виступають лексеми «циган» та «циганка». Неповторний і колоритний спосіб життя цієї етнічної групи, яка у всіх країнах й у всі часи стійко зберігала звичай ендогамії, не змішувалася з корінним населенням, і з якою асоціювалися такі стереотипи поведінки, як схильність до мандрування, крадіжок, жебра- цтва, чаклунства, ворожбитства, різних ар- тистичних професій тощо, надзвичайно добре підійшов для узагальненої характеристики карнавального персонажа. Саме в цьому сен- сі, за визначенням Л. Івлєвої, «циган як діюча особа стає квінтесенцією рядження» 4. Високий ступінь занурення ромської спільноти в живу стихію українського бут- тя наочно демонструють вітчизняні тлумач- ні та інші словники. Вони містять значний набір лексичних термінів та фразеологізмів, похідних від етноніма «цигани»: «цигани- ти», «циганія», «циганкуватий», «циганчук», «циганщина», «циганський піт», «циганське життя», «циганський дощ», «менжує як ци- http://www.etnolog.org.ua 145 ган кіньми», «скакати циганської халяндри» тощо. Цікаво, що в освічених колах Украї- ни і Росії вже у XVIII ст. слово «перецига- нювати» вживалося в значенні пародіювати чи здійснювати довільний переклад з однієї мови на іншу. Про це свідчить напис на ко- пії «Енеїди» І. Котляревського з рукопис- ного збірника Київського митрополита Єв- генія з такою поміткою «Перецыганенная Енеида съ русскаго яз. на малороссийский 1794 г. октябрь» 5. Ключове значення для нас має термін «циганщина». Найімовірніше, він досить пізнього походження. Ініціатором його вве- дення в нау ковий і мовний дискурс, напевне, можна вважати П. Чубинського. Публікую- чи в IV томі славнозвісних «Трудів…» (1877) власний запис весілля в селі Бориспіль (Пе- реяславського повіту Полтавської губернії), дослідник згадав про звичай «циганити», що відбувався в деяких місцевостях Малоросії наприкінці весілля. Цей уривок варто навес- ти повністю: «Хто хоче з родні гулять в весіллі, той прибiрається заздалегідь і зазиває до себе весільних, а потім уже, як обійдуть усіх, по- чинають циганить. Убіраються циганами, ци- ганками, москалями, жидами: іноді з чоловіка роблять жінку, а із жінки чоловіка; чоловіка завивають в намітку; одного роблять церков- ним старостою і дають йому капшук з дзвон- ком, а другому – карнавку і йдуть собі всі до сусідів, до родні і цілим гуртом обійдуть так хат тридцять з музиками і циганять: цигани да москалі крадуть, жиди переводять; а другі на церкву да сирітські діти просять. Попереду ідуть – просять, а ззаду ідуть – крадуть. Все, що випросять або вкрадуть, несуть до батька мо- лодого. Тут все те продають, а тії, що крадуть да просять, самі ж і купують – все переводять на гроші. Найбільше крадуть муку, гречку, жито, кури й гуси. Курей і гусей не продають, а ріжуть і їдять самі, як п’ють горілку» 6. Утвердженню терміна «циганщина» в українському мовному середовищі й науко- вому вжитку завдячуємо Б. Грінченку, який увів його до свого «Словаря української мови» 1909 року. Б. Грінченко суттєво відко- ригував і розширив тлумачення цього слова, виділивши в ньому кілька семантичних зна- чень: «Циганщина, – читаємо у словнику, – весільний обряд у вівторок (чи середу), який полягає у випрошуванні переодягненими (циганами та ін.) весільними гостями різ- них дарів, котрі потім пропиваються. Також: люди, котрі беруть участь в цьому обряді і самі набуті даяння» 7. Слід підкреслити, що «циганщина» в зна- ченні весільного рядження є питомо україн- ською лексемою. Тлумачний словник В. Даля не наводить цього терміна. Словник української мови за редакцією Д. Ушакова трактує «ци- ганщину» несхвально, як «стиль вульгарно- сентиментальних пісень і їх виконання, ство- рений в наслідування циганських мелодій і циганської манери виконання» 8. У тій самій інтерпретації означений термін пізніше по- трапляє в сучасні тлумачні словники україн- ської мови. Хоча білорусам, як і росіянам, відомі об- рази весільних циган, збірний термін «циган- щина» в значенні звичаєвої реалії в них також не набув поширення, що підтверджують про- фільні енциклопедичні видання «Етнографія Білорусії» (Мінськ, 1989) і «Бєларуская міфо- логія» (Мінськ, 2004). Окрім часто вживаної лексеми «циганщи- на», колективне весільне рядження українців у різних локальних традиціях часто ховаєть- ся за назвами: «кури», «йти на кури», «пупи», «ловчі», «складчина», «машкари», «переби- ранка», «рядини», «діди», «нести сніданок», «обжинки», «старече весілля» тощо. Усі ці ви- значення належать до другої, так званої «пе- резвянської» частини весілля (після обряду комори), коли строга й урочиста церемонія шлюбного зближення родів набуває яскраво вираженого пародійного звучання й перетво- рюється на розважально-сміхове дійство, на- сичене еротичними мотивами й символікою. У масштабах усієї України весільне ря- дження представлене дуже нерівномірно. За матеріалами XIX–XX ст., цей обрядово-зви- чаєвий комплекс широко побутував на тере- нах Середнього Подніпров’я, Поділля, Сло- божанщини, Полтавщини, Полісся і Півдня. Значно менше інформації є про весільні мас- ки із західноукраїнських земель (Прикарпат- тя, Закарпаття, Галичина, Опілля, Волинь), де їх присутність часто обмежується ігрови- ми персонажами «фальшивих молодих» або лише «підставної молодої». Такий стан речей має своє історичне пояснення, що випливає з ефекту так званої «подвійної християніза- ції». Мовиться про те, що Західний регіон, на відміну від інших українських територій, пережив не одну, а дві хвилі наступу на на- родні (язичницькі) звичаї та обряди: спочат- ку після запровадження греко-візантійського православ’я, а згодом – греко-католицизму. Треба віддати належне цій конфесії, і влас- не католицизму, що зуміли значно краще, ніж православ’я, «відредагувати» народний http://www.etnolog.org.ua 146 весільний ритуал у плані його очищення від «скверни бісовського поганства». Головним осередком побутування весіль- ної «циганщини» слід визнати зону Наддні- прянщини і Півдня України. Саме тут цей звичаєво-обрядовий комплекс найбільш розбудований і виразний, до того ж у ньому найкраще зберігся шар архаїчних елементів і традицій. Ідеться не лише про самі маски, а й про малодосліджений пласт весільного фольк лору: драматичного, музичного, тан- цювального, ігрового, пісенного (зокрема, так звані сороміцькі пісні), який дозволяє ретроспективно зазирнути в дохристиянські часи й, бодай фрагментарно, реконструювати давню слов’янську шлюбну церемонію. Порівняльний аналіз варіантів «циганщи- ни» XIX – початку XX ст. з різних територій підтверджує хронологічну прив’язку цього звичаю до вівторка чи середи, як це помітили П. Чубинський та Б. Грінченко. Прикметно, що групове рядження паралельно влаштовували в хаті молодого і молодої. Про це дізнаємось з опису весілля в Гадяцькому повіті Полтавської губернії, який здійснив О. Гриша: «У вівторок однаково робиться що у молодого батька, то й у молодої батька: як циганщина, як батька й матір продавати, як жито молотити і усе чисто однаково робиться 9. Водночас маємо непоодинокі свідчен- ня про перенесення колективного ряджен- ня на інші дні весільного тижня. Зокрема, Хр. Ящуржинський, спираючись на фольк- лорно-етнографічні матеріали з Херсонщи- ни, у 1896 році писав на сторінках «Киевской старины»: «В четвер рядяться, хто жидом, хто циганом, і йдуть по сусідах, просять курей, а іноді й самі ловлять їх, варять і пригощають- ся» 10. Розгорнуті описи традиційного весілля з Чернігівщини, здійснені наприкінці XIX ст. (наприклад у с. Британи Борзенького пов. і в містечку Мрин Ніжинського пов.), пов’язують «циганщину» з п’ятницею. Етнографічні матеріали XX ст. дозволяють простежити тенденцію до перенесення обрядо- во-ігрового рядження на 1-й або 2-й день після укладання шлюбу. Насичена програма пере- звянської частини традиційного ритуалу так само згортається до завершальних забав у по- неділок. Це пов’язано із загальними процесами редукції і трансформації народної обрядовості в умовах зростаючого впливу індустріалізації й міської культури. Характеризуючи весілля в с. Нова Прага в 1916 році І. Бесараба зазна- чав: «У наш час в Херсонській губернії весіл- ля справляють набагато скромніше, ніж у по- передні роки; головна причина цього – сильне подорожчання життя і бажання насліду вати городянам, які спростили народний весільний ритуал, що вимагав великих витрат і багато часу для його виконання» 11. Якщо в XIX ст. «циганщина» була лише одним з епізодів у великому перезвянському циклі, то у ХХ ст., у зв’язку із загальним скороченням весілля, її програма в багатьох випадках навіть зростає за рахунок ігрових сценок і обрядів, які раніше виконувалися протягом кількох днів. Жартівливо-розважальний комплекс ве- сільної звичаєвості українців, що включає в себе елементи ігрового рядження, виявився, на диво, життєстійким. Наші польові до- слідження останніх десятиліть показали, що карнавальне дійство «циганщина» про- довжує активно побутувати. Очевидно, що успадковані від предків стереотипи народної сміхової культури сьогодні виконують пе- редусім важливу вітальну й захисну функ- ції – допомагають жителям пограбованого і зруйнованого соціальними експериментами українського села не втратити душевного оптимізму, вистояти в агресивному й анти- гуманному середовищі. «Циганщина» – кульмінація весільної карнавальної звичаєвості. Це своєрідний «обряд у обряді» або «вистава у виставі», де справжні молоді з усім почтом «чинів» відхо- дять у тінь, а їхнє місце займають нові химер- ні герої. Головними дійовими особами «ци- ганщини» є антропоморфні маски, кількість і склад яких варіюється в різних локальних традиціях. Серед типових персонажів весіль- ного рядження можна виділити кілька груп: побутові – «дід», «баба», «молодий», «молода»; представники соціальних верств і професій – «піп», «ченець», «жебрак», «солдат», «моряк», «лікар», «медсестра», «перукар», «фотограф», «мисливець», «міліціонер»; етнічні – «ци- ган», «циганка», «жид», «москаль», «татари» та ін. До групи фантастичних істот належать «чорт», «смерть», «мрець», «відьма». Маски- образи тварин, очевидно, найархаїчніші. У весільному карнавалі українців останніх двох століть вони фіксуються набагато рід- ше, ніж в обрядовості календарного циклу. З різних територій відоме весільне ряджен- ня «козою», «ведмедем», «биком» («туром»), «конем»; до цього ряду слід віднести й умовні маски «журавля» («бусла»), «зайця». Основні принципи створення карнаваль- них образів носять архетипічний, інтернаціо- нальний характер. Учасники «циганщини» широко використовують прийом травесту- http://www.etnolog.org.ua 147 вання (від лат. travestire – переодягнення) – жінки тимчасово вбираються в чоловіків, а чоловіки – у жінок. При цьому всіляко під- креслюються головні фізіологічні і культуро- логічні відмінності представників протилеж- ної статі: чоловіки підмощують груди, зад, а часом і живіт як ознаку вагітності, одягають бюстгальтери, жіночі панталони, парики з до- вгим волоссям, широко використовують кос- метику; натомість жінки малюють або накле- юють собі вуса і бороду, чіпляють між ногами різні предмети, які віддалено нагадують чо- ловічі геніталії (буряк і дві цибулини, моркву і дві картоплини, качан кукурудзи, пляшку тощо). Типовість весільного рядження шля- хом травестування засвідчує відоме україн- ське прислів’я «Один тому час, що батько у плахті (…а мати щодня, та й дива нема) 12. Ви- слів «батько у плахті» – не просто метафора, а згадка про реальний звичай, який практику- вався в деяких районах України ще в другій половині XIX ст. На це вказує, зокрема, ціка- вий коментар до наведеного прислів’я, який знаходимо в описі Чернігівської єпархії за 1873 рік. Кореспондент із церковного стану, якого дуже непокоїли пережитки язичництва серед сіверян, указав на те, що в них батько молодої на другий день весілля одягається в жіночий одяг – плахту, і у зв’язку із цим на- вів уривок з «Кормчої книги», у якому ска- зано: «Святіи отцы не повелѣваютъ мужемъ облачатися въ женскія ризы, еже творяху на праздникъ Діонисовъ пляшуще» 13. Поруч з обрядовим травестуванням у ве- сільному рядженні українців, як і багатьох інших народів, застосовується прийом ви- вертання верхнього хутряного одягу, насам- перед кожуха. За давніми віруваннями, таке вивертання – магічний акт, що актуалізував і посилював позитивні якості вовни як сим- волу багатства й родючості. За допомогою вивернутого кожуха моделювали зоо- й ан- тропоморфні маски «журавля», «кози», «вед- медя», «діда», «цигана» та ін. Карнавальна інверсія часто сполучаєть- ся з гротескним реалізмом, коли характерні особливості зовнішності того чи іншого об- разу навмисно шаржуються й доводяться до абсурду. Показові з цього погляду карика- турні постаті «фальшивих молодих», побуту- вання яких фіксується майже у всіх регіонах України. Підміна наречених здійснюється як ігрова містифікація. Народне розуміння комічного виявляється в тому, що на роль молодого намагаються підібрати огрядну, не- високу жінку, а роль молодої дістається дуже високому й худорлявому чоловікові. Цей фі- зичний контраст і диспропорція одразу впа- дають у вічі й породжують природну сміхову реакцію. За визначенням В. Проппа, «смішні саме недоліки, але лише такі, наявність і ви- гляд яких нас не ображає і не обурює, а також не викликає жалю і співчуття» 14. На відміну від різдвяно-новорічного кар- навалу, весільне рядження не знає поділу ма- сок на «чисті» і «нечисті», «красиві» і «некра- сиві». Усі персонажі «циганщини» відверто вульгарні й потворні, хоча й не позбавлені пев- ного натуралістичного шарму. Універсальний принцип створення образів весільних «цига- нів» – використання старих поношених речей («усякого драння та лахміття»). Такий підхід значно полегшував процес святкового пере- втілення й служив додатковим аргументом для ігрових бешкетів, для яких характерними були падіння на землю, у сніг, обливання во- дою, обмащування сажею, багнюкою тощо. До того ж старий і подертий одяг немовби ставив «циганів» на один рівень із жебраками, чим пояснюються прошацькі мотиви, властиві виконавцям цієї ролі. Як і реальні мандрівні цигани, їхні карнавальні двійники звичайно ходили з великими торбами (мішками, ланту- хами), у які складали все, що вдалося випро- сити або вкрасти (звідси, напевне, походить українське дієслово «циганити»). Головні характеристики циганів-ромів в українському словесному та видовищно-дра- матичному фольклорі залишаються майже незмінними протягом кількох століть. Пор- третуючи цей образ, насамперед прагнуть наголосити темну пігментацію шкіри та во- лосся. Ці ідентифікаційні ознаки відповіда- ють реальним антропологічним показникам ромів, але в умовах «святкового інобуття» вони абсолютизуються й перетворюються на комічний штамп. Актори, які виконують ролі «циганів» у весільному рядженні, най- частіше використовують різні засоби гриму- вання (сажа, вугілля, вакса тощо). Виразними атрибутами цього персонажа є також чорне волосся на голові, чорні вуса та борода. Інко- ли сажею вимащують руки «цигана». Жар- туючи, він намагається обійняти ними всіх зустрічних, особливо жінок. Етнографічні матеріали з царини весіль- них обрядових ігор українців дозволяють говорити про різні типи інтерпретації карна- вального костюма «циганів»: від більш-менш реалістичних до умовно-символічних. Паро- діювання циганської ноші рядженими може виявлятися, наприклад, у тому, що по подо- http://www.etnolog.org.ua 148 лу рясних барвистих спідниць спеціально нашивали бляшані кришечки з-під пива або води (Полтавщина, Миколаївщина, Одещи- на), що створювало відповідний «шумовий ефект». Замість золотих і срібних сережок ве- сільні «циганки» чіпляють на вуха кружаль- ця червоного або зеленого перцю, одягають «добре намисто», зроблене з буряків, картоп- лі, цибулі, котушок з-під ниток тощо. Пере- дражнюючи справжніх циганок, ряджені мо- жуть носити в руках карти для ворожіння, а за спиною – сповиту ляльку або живого кота й таке інше. Слід зауважити, що народний канон ін- терпретації весільних «циганів» ураховував не лише їхні зовнішні прикмети, а й профе- сійну спеціалізацію. У різних варіантах ве- сільних ігор трапляються пародійні постаті «циганів-ковалів», «циганів-медведників», циганів, які вирізували ложки, виготовляли щітки, «наджковували» сита та решета, про- давали глину тощо. Отже, бачимо, що в ниж- ніх шарах культури, на побутовому рівні, представників етнічної меншини ідентифі- кували не лише за національною та антропо- логічною ознаками, а й за родом господар- ської діяльності. В акціональному плані «циганщину мож- на визначити як карнавальний похід за курми та іншими харчовими продуктами. Багато- денна й багатолюдна церемонія відзначення весілля вичерпувала запаси м’яса й алкоголь- них напоїв конкретної сім’ї. Щоб поновити їх, члени родової і територіальної громади вдавалися до старовинної форми організації святкового бенкету – «складчини» або «брат- чини». Практична реалізація цього звичаю за традицією покладалася на гурт маскованих персонажів, які уособлювали «вищі сили». Їм належало обійти двори всіх учасників ве- сілля, зібравши в кожному певну натуральну данину. Процесія ряджених «циганів» відвер- то пародіювала «весільний поїзд» і нерідко пере ростала в масове драматичне дійство видовищно-демонстративного характеру. За свідченнями багатьох респондентів, учасни- ки цієї процесії рухалися селом з піснями, вигуками, танцями, усіляко намагаючись привернути до себе увагу. Зазвичай у пере- звянському циклі обрядів справжніх (най- маних) музик уже не було, тому їхні функції брали на себе охочі до жартів весільні гості, які створювали карнавальну шумову како- фонію, відому в народі під назвами «бабська музика», «музика під язик», «музика до ско- ку» тощо. Традиційним музичним супрово- дом «циганщини» були примітивні акустичні пристрої побутового призначення: рубель і качалка (імітація скрипки), пусте відро, за- слінка від печі, миска, ложки заміняли бу- бон та барабани. Пародійними музичними інструментами могли бути також гребінець з папером, коса, пилка, коромисло, на яке натя- гували струни з мотузки чи дроту, називаю- чи цю конструкцію «басом» або «козобасом». Широко використовувались і такі генетично найпростіші музичні інструменти, як части- ни тіла людини (ударне або духове звучан- ня відтворювали лясканням пальців, плес- канням у долоні, свистом тощо). Пізніше до «циганського оркестру» стали підключатися бубоністи й гармоністи. Варто зазначити, що традиція шумового проведення весілля йде з часів язичництва й базується на давньому повір’ї: «Чим більше галасу на весіллі, тим ве- селіше буде життя». Неодноразово проти цієї традиції виступали ревнителі християнсько- го благочестя, які картали паству за дотри- мання «богомерзкого» звичаю «плескання в долоні» й «козлогласія». Карнавальний характер процесії весіль- них ряджених та інших ритуальних обходів у циклі «перезви» яскраво презентують і за- діяні в них буфонадні транспортні засоби. Найчастіше в цій ролі виступають: передок від воза, господарські візки, тачки, причепи, моторолери, мотоцикли; аналогічну функцію могли виконати також старі дерев’яні ночви, балія, човен, сани, борона, гілка дерева тощо. Сьогодні такі екіпажі можуть прикрашати написи, скажімо, як «Жигулі» або «Мерс». Усі ці транспортні засоби слід вважати модифіка- ціями універсальної карнавальної колісниці. Якщо в першій половині весільного ри- туалу (поїзд молодого, поїзд до вінця, пере- везення молодої до молодого) по-святковому прикрашені коні виконували важливу цере- моніальну функцію, то в «циганщині» кінь і його дублери стають атрибутами пародійно- гротескного дійства. Для походу за курми інколи споряджали щось схоже на шатро або халабуду кочових циганів. У неї запрягали стару сухоребру шкапу, яку «ще минулого року хотіли пустити під ніж». До карнаваль- них обходів «циганщини» подекуди залучали живого цапа, козу, свиню, віслюка (Південна Україна), але частіше функції коней брали на себе самі учасники перезвянських забав. Тягнучи за собою візок, на якому могли сиді- ти вдавані молоді, хрещені батько й матір та інші учасники весілля, «коні» часто зупиня- http://www.etnolog.org.ua 149 лися і, скаржачись на свою втому, вимагали «мірку овса чи сінця», що означало додаткову порцію горілки. В українській карнавальній традиції доб- ре відомий прийом «олюднення» тварин, коли їх, задля сміху, декорували елементами жіночого чи чоловічого вбрання. Жартуючи на весіллях, коня могли взути у старі чоботи, живу козу вбрати як наречену, одягти на роги цапові капелюха тощо. Ця народна традиція знайшла відображення в акварелі А. Базиле- вича «Циганщина» (1969). За даними П. Та- расевського, серед українців Воронежчини в ході весілля розігрувалась комічна сцен- ка «циган на ярмарку»: «То він у Панька, як гуляли, кобилу вводив у хату, хата просто- ра. –“Купіть кобилицю! Тут, Боже, хороша, семи годів! А коли хочете, в зуби подивіц- ця!” – Та підніме хвіст та до стола веде. А тоді взяв, вивів, найшов Панькові штани, надів кобилі на задні ноги. Паньчиха сміялась, що кобила штани замочила – вони замерзли» 15. У контексті ігор та розваг весільного поне- ділка нами зафіксоване активне побутування маски «кози» в окремих селах лівобережного і правобережного Подніпров’я. Зображення цього персонажа не вимагало особливої під- готовки: один з учасників бенкету (чоловік чи жінка) накривався вивернутим кожухом, брав у руки пічний рогач чи двозубі дерев’яні вила і в такому вигляді скакав під оплески присутніх. Етнографічні матеріали із Звени- городщини, датовані 20-ми роками минулого століття, підтверджують участь рядженого «козою» в обрядових обходах «циганщини», спрямованих на збирання дарів для колек- тивної трапези. За спостереженнями інфор- матора, «цигани начіпляють на себе: підкови, цвяхи, колодочки, – у руках хвойди. Циган- ки – начіпляють ганчірок, з решетами, щіт- ками, і ворожать. За собою водять “козу”: на чоловіка накинуть кожуха вовною наверх, то одного рукава вивернуть і поставлять на го- лові, та зав’яжуть так, ніби то голова; а роги вчеплять “козі” з ложок, мордочку – теж із ло- жок. “Коза” танцює і горілку п’є, а по шляху сипле горіхи та цукерки, а тому діти юрмою біжать за “козою”. Цигани всього просять. Коли хто дасть курку, то носять її в руках, а все інше зсипають у купу – в відра чи в мішок, як ото борошно, озвар, вугілля, сало, зерно, квасолю, часник і інше» 16. Серед ранніх описів «циганщини» при- вертає увагу низка матеріалів, у яких весільні ряджені імітують поведінку мисливців чи гра- біжницькі наїзди чужинців-кочовиків, про що говорять і їх народні визначення – «лов- чі», «татари». За відомостями В. Кравченка, у с. Сколобів Волинської округи ще у 20-х роках минулого століття звичай «різати кури» від- бувався за таким сценарієм: «…весільна дру- жина надіває собі на плечі рядна, голови обмо- тують хустками або рушниками й обтикають пір’єм. Далі сідають на коні й гацають по “во- локах” – грабують кури. Після того хто може, той конем ускакує до молодого в хату… А в хаті – трощать ослони, табурети і т. ін., ріжуть- патрають курей, й ще копають шанці знадво- ру біля хатнього порога і т. ін.» 17. Цікаво, що в цьому випадку тема «ворожого набігу» сполу- чається з мотивом «ритуального безчинства», який нагадує елементи архаїчного потлачепо- дібного свята, коли заради престижу роздава- ли подарунки й допускали свідоме нищення майна. Класичні приклади інституту потлача (від слова індіанців – нутка «патсхатл» – дава- ти подарунок) описані етнографами в мелане- зійців та індійців північно-західного узбереж- жя Північної Америки. Рядження – стійкий компонент традицій- ного весільного ритуалу. У сучасній науковій літературі його нерідко відносять до друго- рядних структурних частин повесільного циклу. Це явна помилка. Хоча «циганщина» і її локальні модифікації – «вовча вечеря», «кури», «ловчі» тощо дійшли до нас у транс- формованому вигляді, їх звичаєво-обрядове наповнення дозволяє реконструювати пере- житкові стереотипи побуту родового ладу й давньослов’янського оргіастичного свята, пов’язаного з жертвоприношенням язич- ницьким богам-покровителям шлюбу. Пер- манентне скорочення весільного ритуалу призводить до того, що «циганщина» вбирає в себе деякі елементи перезви й перетворю- ється на своєрідну камеру схову звичаєво- ігрової архаїки. Разом з тим відбувся процес вивітрювання релігійно-магічного змісту весільної обрядовості й посилення в ній еле- ментів демонстративно-драматичного і роз- важального комплексу. Важливо наголосити, що, асоціюючи себе із циганами, учасники весільного карнава- лу не втрачали власної етнічної тотожнос- ті, залишалися в просторі своєї автентичної культурної традиції. Кращим доказом може слугувати багатий видовищно-ігровий та пісенно-танцювальний репертуар «циган- щини», побудований на українському фольк- лорному матеріалі, часом дуже давнього походження. Аналіз цього репертуару заслу- говує самостійного уважного дослідження. http://www.etnolog.org.ua 150 Примітки 1 Грушевський М. Історія української літерату- ри / М. Грушевський. – К., 1993. – Т. I. – С. 265. 2 Там само. – С. 277. 3 Див.: Курочкін О. До проблеми етнографічно- го вивчення масок на Україні / О. Курочкін // На- родна творчість та етнографія. – 1988. – № 6; Ку- рочкін О. Маски в поховальних іграх українців / О. Курочкін // Родовід. – 1992. – № 4; Курочкін О. Українські новорічні обряди «Коза» і «Маланка» (з історії народних масок) / О. Курочкін. – Опіш- не, 1995 та ін. 4 Ивлева Л. Ряженье в русской традиционной культуре / Л. Ивлева. – Пг., 1994. – С. 65. 5 Маслов С. Рукописи Софійської катедри в Ки- єві / С. Маслов // ЗНТШ. – 1906. – Вип. IV. – С. 143. 6 Весілля : у 2 кн. – К., 1970. – Кн. I. – С. 144. 7 Грінченко Б. Д. Словарь української мови / Б. Д. Грінченко. – К., 1909. – Т. IV. – С. 429. 8 Толковый словарь русского языка / под ред. Д. Ушакова. – М., 1940. – Т. IV. – С. 1230. 9 Гриша Он. Весілля у Гадяцькому пов. у Пол- тавщині / Гриша Он. // Матеріали до української етнології. – Л., 1899. – Т. І. – С. 156. 10 Ящуржинский Хр. Свадьба малорусская как религиозно-бытовая драма / Хр. Ящуржинский // Киевская старина. – К., 1896. [Окремий відтиск]. – С. 40. 11 Бессараба И. В. Материалы для этнографии Херсонской губернии / И. В. Бессараба // Сборник ОРЯС. – Пг., 1916. – Т. XCIV. – № 4. – 401. 12 Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше / М. Номис. – К., 1993. – С. 215. 13 Историко-статистическое описание Черни- говской епархии. – Чернигов, 1873. – Кн. І. – С. 7. 14 Пропп В. Я. Проблемы комизма и смеха / В. Я. Пропп. – С.Пб., 1997. – С. 68. 15 Тарасевський П. Весілє в Борисівці. Валуй- ський повіт в Воронежчині / П. Тарасевський // Матеріали до української етнології. – Л., 1919. – Т. XIX–XX. – С. 156. 16 Кримський А. Звенигородщина з погляду діалектологічного та етнографічного / А. Крим- ський. – К., 1930. – С. 131–132. 17 Архівні наукові фонди рукописів та фоноза- писів ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. – Ф. 15, од. зб. 704, арк. 13. http://www.etnolog.org.ua

"Циганщина" як структурний компонент традиційного весілля

Institution

Similar Items