Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки

Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки

У статті розглядається хід співпраці Турецької Республіки з Європейським союзом, НАТО та іншими регіональними структурами безпеки. Авторка досліджує історичні, економічні і політичні передумови європейської та євроатлантичної інтеграції Туреччини. У статті дається оцінка перспективам вступу Туреччин...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :Сходознавство
Дата:2009
Автор: Чубарова, Р.Р.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України 2009
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20795
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки / Р.Р. Чубарова // Сходознавство. — 2009. — № 45-46. — С. 170-181. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20795
record_format dspace
spelling Чубарова, Р.Р.
2011-06-05T16:28:11Z
2011-06-05T16:28:11Z
2009
Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки / Р.Р. Чубарова // Сходознавство. — 2009. — № 45-46. — С. 170-181. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
1682-671Х
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20795
У статті розглядається хід співпраці Турецької Республіки з Європейським союзом, НАТО та іншими регіональними структурами безпеки. Авторка досліджує історичні, економічні і політичні передумови європейської та євроатлантичної інтеграції Туреччини. У статті дається оцінка перспективам вступу Туреччини до Європейського союзу. Зазначається, що успіх Турецької Республіки залежать від спроможності країни налагодити співпрацю з Грецією і Вірменією, а також від послідовного дотримання нею прав людини і вирішення курдської проблеми.
В статье рассматривается ход сотрудничества Турецкой Республики с Европейским союзом, НАТО и другими региональными структурами безопасности. Автор анализирует исторические, экономические и политические предпосылки европейской и евроатлантической интеграции Турции. В статье дается оценка перспективам вступления Турции в Европейский союз. Отмечается, что успех Турецкой Республики зависит от ее способности наладить сотрудничество с Грецией и Арменией, а также от последовательного соблюдения прав человека и решения курдской проблемы.
The article deals with intercourse of the Turkish Republic with the European Union, NATO and other regional security structures. The author investigates historical, economic and political background of Turkey’s European and Euro-Atlantic integration. The article stresses that prospects of eventual EU membership of the Turkish Republic are closely connected with its ability to address efficiently such security challenges as strained relations with Greece and Armenia, insufficient implementation of human rights, separatism of Kurds etc.
uk
Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України
Сходознавство
Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
Европейский и евроатланический курс Турции как фактор ее национальной безопасности
European and Euro-Atlantic course of Turkey as a factor of realization of its national security
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
spellingShingle Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
Чубарова, Р.Р.
title_short Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
title_full Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
title_fullStr Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
title_full_unstemmed Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
title_sort європейський та євроатлантичний курс туреччини як чинник реалізації її національної безпеки
author Чубарова, Р.Р.
author_facet Чубарова, Р.Р.
publishDate 2009
language Ukrainian
container_title Сходознавство
publisher Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України
format Article
title_alt Европейский и евроатланический курс Турции как фактор ее национальной безопасности
European and Euro-Atlantic course of Turkey as a factor of realization of its national security
description У статті розглядається хід співпраці Турецької Республіки з Європейським союзом, НАТО та іншими регіональними структурами безпеки. Авторка досліджує історичні, економічні і політичні передумови європейської та євроатлантичної інтеграції Туреччини. У статті дається оцінка перспективам вступу Туреччини до Європейського союзу. Зазначається, що успіх Турецької Республіки залежать від спроможності країни налагодити співпрацю з Грецією і Вірменією, а також від послідовного дотримання нею прав людини і вирішення курдської проблеми. В статье рассматривается ход сотрудничества Турецкой Республики с Европейским союзом, НАТО и другими региональными структурами безопасности. Автор анализирует исторические, экономические и политические предпосылки европейской и евроатлантической интеграции Турции. В статье дается оценка перспективам вступления Турции в Европейский союз. Отмечается, что успех Турецкой Республики зависит от ее способности наладить сотрудничество с Грецией и Арменией, а также от последовательного соблюдения прав человека и решения курдской проблемы. The article deals with intercourse of the Turkish Republic with the European Union, NATO and other regional security structures. The author investigates historical, economic and political background of Turkey’s European and Euro-Atlantic integration. The article stresses that prospects of eventual EU membership of the Turkish Republic are closely connected with its ability to address efficiently such security challenges as strained relations with Greece and Armenia, insufficient implementation of human rights, separatism of Kurds etc.
issn 1682-671Х
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20795
citation_txt Європейський та євроатлантичний курс Туреччини як чинник реалізації її національної безпеки / Р.Р. Чубарова // Сходознавство. — 2009. — № 45-46. — С. 170-181. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT čubarovarr êvropeisʹkiitaêvroatlantičniikurstureččiniâkčinnikrealízacíííínacíonalʹnoíbezpeki
AT čubarovarr evropeiskiiievroatlaničeskiikursturciikakfaktoreenacionalʹnoibezopasnosti
AT čubarovarr europeanandeuroatlanticcourseofturkeyasafactorofrealizationofitsnationalsecurity
first_indexed 2025-11-25T21:10:25Z
last_indexed 2025-11-25T21:10:25Z
_version_ 1850552014277181440
fulltext 170 ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ КУРС ТУРЕЧЧИНИ ЯК ЧИННИК РЕАЛІЗАЦІЇ ЇЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ Чубарова Р. Р. Одним із провідних напрямків зовнішньої політики Турець- кої Республіки є європейський. Турецька держава, починаючи з XV ст., впливає на події в Європі. У ХІХ ст. Османська імперія була залучена до “європейського концерту націй”, таким чином ставши суттєвим чинником дипломатичного життя в цій частині світу. У процесі того, як Османська імперія втрачала могутність та підпадала під вплив великих держав, у першу чергу Франції та Великобританії, чиновники та військове керівництво Порти стали розглядати Європу як модель розвитку власної держави. Це від- крило шлях до країни європейським цінностям державотворення, управління та суспільної поведінки. Модернізація та європеїзація в Туреччині утвердилися в 1923–1924 рр. завдяки реформам Мус- тафи Кемаля Ататюрка. Європрагнення Турецької Республіки отримали новий ім- пульс після Другої світової війни, багато в чому завдяки під- тримці з боку США – союзника у протистоянні з СРСР у “холод- ній війні”. Зі вступом Туреччини до НАТО країну стали розгля- дати як противагу СРСР на південному фланзі західної оборо- ни. Відносини Туреччини з Європейським Союзом мають свою передісторію і певні юридичні підстави. Так, першу заявку на членство в Європейському співтоваристві Турецька Республіка подала 31 липня 1959 р., але переворот 1960 р. став на заваді здійсненню практичних кроків із втілення євроінтеграційної по- літики Туреччини. У 1961 і 1962 роках уряд Ісмета Іненю пода- вав заявку вдруге. В результаті переговорів 12 вересня 1963 р. був підписаний Договір про асоціацію між Європейським Еко- номічним Співтовариством і Турецькою Республікою. Стаття 28 Договору передбачала надання Туреччині статусу повноправно- го члена в ЄЕС. На першому етапі інтеграції, що тривав п’ять років із можливістю подовження, запроваджувалися преферен- ції для експорту продуктів сільського господарства з Туреччини до країн ЄЕС, Туреччина отримувала кредити на розвиток інф- раструктури [Турция между Европой и Азией 2001, 343]. Дру- 171 гий, перехідний, етап розпочався згідно з підписаним 23 листо- пада 1970 р. Додатковим Протоколом. 1 січня 1973 р. вступила в силу підписана 1971 р. Конвенція про Асоціацію. Тепер Туреч- чина брала на себе зобов’язання зменшити мито, податки і збо- ри, скасувати кількісні та рівнозначні їм обмеження і прийня- ти Єдиний Зовнішній Тариф Співтовариства. Натомість країни ЄЕС зобов’язалися зменшити обмеження на турецький промис- ловий експорт, а для турецьких сільськогосподарських товарів упродовж 22 років встановлювався режим преференцій. На тре- тьому етапі передбачалося створення митного союзу, прийнят- тя регламенту міграції турецького капіталу та робочої сили до Європи. Не дивлячись на неотримання обіцяної допомоги від Співтовариства, Туреччина виконала свої зобов’язання до 1995 р. Турецька Республіка стала членом митного союзу ЄС у 1996 р., а в 1999 р. на Гельсінкському саміті Туреччина домоглася на- дання їй статусу країни-кандидата на вступ до ЄС. Водночас, із завершенням “холодної війни” необхідність стри- мувати СРСР усіма силами відпала, тому в Європі почали вислов- люватися сумніви щодо належності Туреччини до європейського простору, особливо з огляду на те, що лише 5 % території країни знаходяться не в Азії. ЄС обрало пріоритетність східноєвропей- ського розширення за рахунок країн колишнього соціалістичного табору, тобто знову переважали політичні міркування. Натомість питання приєднання Туреччини до організації тимчасово стало другорядним. Саміт ЄС в Копенгагені в червні 1993 р. став новим рубежем у відносинах ЄС – Турецька Республіка. Так, останній слід було ви- конувати критерії, прийняті на саміті. Окрім пункту про розвину- ту ринкову економіку, були розроблені політичні критерії. Вони вимагають від країн-кандидатів досягнути сталої демократії, до- тримуватись прав людини, поважати принцип верховенства пра- ва, захищати права національних меншин [Larrabee, F. Stephen 2003, 50]. З 80-х років ХХ століття відбувається політизація ці- лей Європейського Союзу. У той самий час для Туреччини голо- вним був економічний зиск від вступу, особливо після ринкової лібералізації на початку 1980-х років, за прем’єр-міністра Тургу- та Озала. Копенгагенські критерії були механізмом захисту ЄС від небажаного на той момент розширення, а невідповідність правової ситуації в Туреччині стала вагомим аргументом тих, хто 172 протестує проти вступу цієї країни до організації. Люксембурзь- кий саміт 1997 р. став причиною ще більшого охолодження сто- сунків між Анкарою і Брюсселем. На ньому Туреччину так і не визнали кандидатом на вступ і замість цього розробили стратегію набуття цього статусу. У 2000 р. на Ніццькому саміті ЄС пішов на компроміс, щоб по- кращити відносини з Анкарою. Серед причин пом’якшення кур- су можна назвати: тиск США на Брюссель, покращення грецько- турецьких відносин, формування більш виваженої щодо Туреччи- ни позиції німецького уряду. Отже, в Ніцці було прийнято Доку- мент щодо Партнерства зі вступу для Туреччини, який являв со- бою перелік коротко- і середньострокових завдань для виконання країною-кандидатом та механізм моніторингу. Зазначалося, що дата вступу Анкари до ЄС залежить від належної реалізації До- кументу. Найважливішими питаннями серед політичних залишаються: політика щодо національних меншин, роль військових в держав- ному управлінні, кіпрське питання. Що стосується зобов’язань Турецької Республіки у сфері дотримання прав людини, то вона здійснила низку реформ. Зокрема, було обмежено повноважен- ня поліції при затриманні, скасовано перешкоди розслідуванню справ щодо корупції, збільшено кількість цивільних осіб у Раді Національної Безпеки, змінено карний кодекс і антитерористич- ний закон. Найпомітнішим досягненням стало скасування смерт- ної кари: в серпні 2002 р., за винятком військового часу, а в жовтні 2005 р. – повне скасування. Європейський Союз продовжує пильно спостерігати за політи- кою Анкари по відношенню до національних меншин. Ще за Ло- заннською угодою 1923 р. такими визнали: грецьку, вірменську і єврейську спільноти. Застереження Анкари до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, стосовно прав нацмен- шин, і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, стосовно права на освіту, викликають певне занепокоєння. Також Турецька Республіка не приєдналась до Рамкової конвен- ції про захист національних меншин та Європейської хартії про мови регіональних і національних меншин, складених під егідою ради Європи. Постійно піднімається питання про перешкоди ро- боті шкіл для дітей трьох уже згадуваних нацменшин, а також для представників народу рома. 173 Одним із болючих питань у відносинах Анкара–Брюссель за- лишається курдська проблема. В Туреччині нараховується 8–12 млн. курдів, здебільшого в Південно-Східній Анатолії, у вели- ких містах, зокрема в Анкарі і Стамбулі. Турецька влада не ви- знає курдів національною меншиною – це походить іще з часів Ататюрка і становлення Турецької держави на засадах турецької ідентичності. Іншими словами, всі, хто проживав на території Ту- реччини, могли стати громадянами нової держави за умови відмо- ви від власної національної приналежності. В результаті, існуючі мусульманські меншини піддалися поступовій асиміляції. Курди продовжують стикатися із закриттям шкіл, де викладання ведеть- ся курдською мовою, із вилученням записів з національною му- зикою. Ситуація у східних і південно-східних провінціях, де біль- шість населення – курдського походження, залишається тривож- ною з відновленням активних дій Партією робітничих Курдиста- ну. Хоча надзвичайний стан відмінено, у деяких провінціях все ще діє посилений режим безпеки. Правозахисники побоюються, що служби безпеки можуть діяти неадекватно, внаслідок чого по- страждає цивільне населення. Основні перешкоди на шляху інтеграції Туреччини до Європей- ського Союзу носять політичний характер, але наявні й економічні причини неможливості вступу на даний момент. Наразі населення країни нараховує 67,8 млн. чол., за цим показником серед країн ЄС Туреччину випереджає лише Німеччина. На середину ХХІ ст. Ту- реччина може стати найбільш населеною державою в Європі. Але за показником доходу на душу населення Туреччина відстає навіть від Греції і Португалії. Рівень зайнятості працездатного населення становить 47,8 %. У сільському господарстві зайнято 34 % населен- ня [Turkey 2008 Progress Report 2008, 61]. Зберігається непропорцій- ний розвиток провінцій, за якого частина провінцій, особливо схід- ні, залишаються малоіндустріалізованими і відсталими. Туреччина продовжує боротися з високою інфляцією, що в минулому десяти- літті досягала 80 %. Ще один недолік – недостатні темпи привати- зації та її корумпованість. Усе перераховане свідчить про розрив між економічним станом Туреччини і рівнем економічного розви- тку країн-членів Європейського Союзу, що може створити зайвий тягар на структурі фонду і фінансову політику Союзу. Той факт, що Брюссель не дав чітко зрозуміти Анкарі, як швид- ко будуть реалізовані її євроінтеграційні прагнення, призвів до 174 того, що остання досить прохолодно ставиться до розвитку Єв- ропейської політики безпеки і оборони. Турецька політична еліта вважає: її усунули від прийняття рішень у межах цієї ініціативи і це ще раз доводить незамінність НАТО і США для єфективної реалізації зовнішньої політики Турецької Республіки. Анкара не раз блокувала спроби ЄС отримати дозвіл на використання фон- дів НАТО для своїх потреб. Сфера, в якій внесок Туреччини буде позитивним для ЄС, – енергопостачання. Через її територію проходять важливі тран- спортні мережі, що поєднують Західну Європу з Каспієм і Пер- ською затокою. Трубопровід Баку-Джейхан – один із них. Спів- робітництво Туреччини з ЄС в цій галузі дозволить зменшити за- лежність від газу з Росії. Питання лише в тому, чи варто задля цього приймати Туреччину до Європейського Союзу. Вісь “Анкара – Вашингтон” дозволяє поєднати європейську регіональну підсистему з глобальною системою міжнародних відносин. Оскільки США на сьогодні – єдина наддержава, при- родно, що Вашингтон здійснює свій політичний, економічний, ідеологічний вплив як на рівні регіональних підсистем, так і у світі в цілому. США вигідна прив’язка Туреччини до Європей- ського Союзу, оскільки зі вступом союзниці до Співтовариства гарантуватиметься тривала економічна стабільність і демокра- тичність держави. У будь-якому регіональному об’єднанні постає питання лідер- ства. Маючи велику територію, людські ресурси, природні багат- ства, підтримку Сполучених Штатів і ключі від енергопостачан- ня з Азії до Європи, а також контроль над Середземноморськими протоками, Туреччина може стати впливовою державою в ЄС і домінувати на Півдні Європи. Окрім цього, Туреччина як держа- ва, наближена до США, певною мірою збільшить їхній уплив у регіоні. Зрозуміло, що на все це “стара Європа” дивиться з три- вогою. Коли ми говоримо про те, що основними причинами євроінте- грації Туреччини є економічні блага, то не помиляємось. Проте в останні роки певні групи в країні намагаються скористатися ви- сокими параметрами політичного життя в ЄС. Наприклад, націо- нальні меншини, які мешкають в Туреччині, відстоюють її вступ до Європейського Союзу, бо розвинута система захисту прав лю- дини в Європі дозволить їм краще захищати власні права. Про- 175 ісламістські групи і партії, до яких належить і правляча Партія справедливості і розвитку, зможуть розширити місце релігії в сус- пільному і політичному житті держави, зважаючи на те, що світ- ськість поки що залишається міцною опорою Турецької Респу- бліки. Офіційна Анкара наголошує: вступ до Європейського Со- юзу важливий тому, що він дозволить Туреччині приєднатися до зони миру і процвітання. Майбутнє залучення Туреччини до роз- робки зовнішньополітичної стратегії ЄС не лише зміцнюватиме безпеку Турецької Республіки, але й слугуватиме доказом значу- щості цієї держави в Європі. Отже, відносини Турецької Республіки з Європейським Сою- зом є значною складовою регіональної політики Анкари в Євро- пі. Прагнення Туреччини забезпечити сталий економічний розви- ток і політичну стабільність дотичні вимогам Брюсселю і побою- ванням звичайних європейців. Туреччина залишається “чужою” для значної частини європейців – через суб’єктивні і об’єктивні фактори. Їй необхідно подолати бар’єр негативних стереотипів та страхів, які походять аж від того часу, коли 1453 р. турки захопили Константинополь Західноєвропейська і тюркська, або, в ширшо- му розумінні, ісламська, культури відмінні за цивілізаційним по- казником. Виникає правомірне питання: чи потрібна ЄС держава- член з численним населенням і мобільною робочою силою, яка спроможна ефективно конкурувати в галузі сільського господар- ства. Саме із бажанням стримати поступ євроінтеграції Туреччи- ни пов’язана започаткована Францією ініціатива Середземного союзу, який певні сили намагаються подати у якості альтернати- ви вступу Турецької Республіки до ЄС. Така негативна тенден- ція може призвести до блокування переговорів між Анкарою та Брюсселем щодо інтеграції Туреччини до Євросоюзу. Натомість Туреччина має достатній потенціал для того, щоб у майбутньому грати помітну роль у ЄС і європейській регіональній підсистемі. Армія на сьогодні залишається гарантом демократії і консти- туційності державного правління в Туреччині. Її позиції залиша- ються міцними в суспільстві і владних ешелонах. Оскільки в Ту- реччині чітко усвідомлюють свою вразливість через сусідство із зонами нестабільності (Близький Схід, Кавказ, Балкани), все, що стосується безпеки держави, виноситься на перше місце в зо- внішньополітичній стратегії. У рамках Європейської регіональ- ної підсистеми функціонують кілька інституцій, співробітництво 176 з якими може гарантувати Турецькій державі безпеку і захист у ворожому середовищі. Це НАТО, Європейська політика безпеки і оборони, що розробляється в ЄС, і Західноєвропейський Союз. Вступу Туреччини до Північноатлантичного блоку передува- ло військово-політичне співробітництво зі Сполученими Шта- тами Америки. Після Другої світової війни СРСР взяв курс на зміцнення своїх позицій у Середземномор’ї та на Чорному морі. Ця політика набула форм висунення територіальних претензій Вірменської і Грузинської РСР до Туреччини та заяв про бажан- ня перегляду режиму Проток. Натомість США ухвалили доктри- ну “стримування” комунізму, а точніше – намагань Радянського Союзу розширити сферу свого впливу. Складовою втілення док- трини “стримування” стала доктрина Трумена, названа так че- рез звернення президента США Трумена до Конгресу 12 березня 1947 р. У ньому Трумен пообіцяв підтримку Сполучених Шта- тів усім народам, яким загрожує тоталітаризм. Згідно із законом США від 15 травня 1947 р. було укладено американо-турецьку угоду від 12 липня 1947 р., відповідно до якої Туреччина отри- мала фінансову допомогу, що була використана на військові цілі. Мета угоди полягала у зміцненні сил безпеки Туреччини для за- хисту свободи, незалежності і збереження економічної стабіль- ності. Модернізація армії Туреччини проводилася за допомогою американських військових радників і завдяки поставкам зброї зі Сполучених Штатів. Створення потужної у військовому відно- шенні Туреччини в майбутньому значно полегшило її вступ до НАТО. До того ж, у рамках доктрини “стримування” і відповідно до укладеної 4 липня 1948 р. угоди, Туреччина увійшла до чис- ла держав-реципієнтів економічної допомоги згідно з планом Маршала. Це дозволило Турецькій Республіці значно посилити свій економічний потенціал, розвинути промисловість, приват- не підприємництво. Зазначимо, що США підтримували Туреч- чину, оскільки вона була важливим форпостом у справі захисту південно-європейських рубежів, а також країн Близького та Се- реднього Сходу від радянської експансії. Туреччина приєдналася до Північноатлантичного договору 18 лютого 1952 р. На сьогодні принципи політики щодо НАТО викла- дені в “Білій книзі з оборони” Турецької Республіки. Членство Ту- реччини в НАТО є наріжним каменем її оборони і безпеки [Beyaz Kitap]. Анкара визнає, що НАТО перестало бути організацією, що 177 просто захищає території членів, і тепер “Альянс робить внесок у гарантування безпеки в Євроатлантичному регіоні”. Туреччина ви- знає і підтримує адаптаційний процес НАТО. Участь у миротвор- чих і гуманітарних акціях за межами блоку стала помітною складо- вою політики безпеки Турецької Республіки. Так, турецькі збройні сили долучились до повітряних операцій у Косовому і багатонаціо- нальних миротворчих сил KFOR. Анкара вважає, що ніщо не може послабити роль НАТО або звузити повноваження цієї організації. Останнє твердження, скоріше, стосується співвідношення по- вноважень НАТО і Європейського Союзу у сфері гарантування безпеки. Ідентичність європейської безпеки і оборони (ESDI) ста- ла одним із вимірів процесу трансформації НАТО в рамках Брюс- сельського саміту НАТО 1994 р. Рішення про ESDI було ухвалено в 1996 р. на спільній міністерській зустрічі НАТО і Західноєвро- пейського Союзу. З іншого боку, держави-члени ЄС готували іні- ціативу “Європейська політика безпеки і оборони” (ESDP) – один із механізмів реалізації Спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Через ці рішення виникло питання про те, яким чином держави, що не входять до ЄС, зокрема Туреччина, сприймуть нові повноваження Співтовариства. Так, у Стратегічній концепції НАТО 1999 р. зафіксовано, що ініціативу ESDP буде враховано в роботі НАТО, і всі європейські держави мають взяти участь у по- силенні безпекового і оборонного вимірів ЄС на основі майбутніх угод із НАТО і ЄС. Коли ж у 2003 р. країни ЄС погодились утво- рити окремий військовий штаб, члени НАТО сприйняли це як за- грозу солідарності всередині Альянсу. Погляди Туреччини і ЄС з приводу участі в ESDP тих членів НАТО, які не входять до ЄС, розходяться. Туреччина побоюється, що може залишитися поза процесом прийняття рішень, які мо- жуть стосуватися її власної безпеки. Планується, що сили кризо- вого реагування ЄС будуть розміщені в сусідніх із Туреччиною регіонах, тому Анкара побоюється втратити контроль над своїм геополітичним полем. У ширшому розумінні мова йде про те, чи вважають Туреччину частиною Європи. Через свої побоювання Туреччина блокувала дозвіл країнам ЄС на доступ до фондів і по- тужностей НАТО. Проблема турецького вето була остаточно зня- та в грудні 2002 р. у Спільній декларації НАТО і ЄС. У свою чергу, США занепокоєні напруженими відносинами Брюсселя і Анкари в тому, що стосується європейської оборони. 178 Саме цю лінію розлому Вашингтон вважає небезпечною для підт- римання солідарності і єдності серед членів НАТО. США наполя- гають на тому, аби Туреччина разом з іншими членами Альянсу, які не входять до ЄС, набула спеціального статусу задля участі в безпекових ініціативах Співтовариства [Terzi 2004, 108]. Наразі ситуація залишається такою, що не задовольняє Туреччину. Так, якщо ЄС здійснює військову операцію у безпосередній близькос- ті від території Туреччини без використання потужностей НАТО, Туреччина може залучитися до такої операції лише після запро- шення від ЄС. Якщо Туреччина має таке запрошення або задіяна у військовій операції із залученням сил НАТО, вона може брати участь в ухваленні лише військових рішень, які стосуються ви- конання конкретного завдання, а не у вирішенні політичної або стратегічної сторони питання. Фактично, через події, що відбуваються в архітектурі європей- ської безпеки, Туреччина потерпає від зменшення свого безпеко- вого статусу. Турецька Республіка знаходиться в безпосередній близькості до Балканського і Середземноморського субрегіонів, Чорноморсько-Каспійського і Близькосхідного регіонів. Таким чи- ном, Туреччина розташована в середині стратегічно важливої зони, де перетинаються інтереси не лише регіональних, а й позарегіо- нальних гравців. Вони мають можливість заручитися підтримкою Туреччини в цих системах, але будь-які спроби зменшити вплив Анкари в її геополітичному полі призводять до деструктивної ре- акції останньої. Згадане вето Туреччини мало б сприяти тому, аби її голос у НАТО щодо кооперації з ЄС був почутий, але така де- структивна, по суті, поведінка Туреччини не могла тривати довго. Окрім цього, напередодні вирішення питання про початок перего- ворів про вступ Туреччини до Європейського Союзу, Анкара ви- рішила не загострювати зайвий раз стосунки з партнерами і про- демонструвала свою здатність на компроміс. В обмін на турецьку поступку, на засіданні Європейської Ради в Копенгагені було пого- джено, що члени ЄС, що не є учасниками програми “Партнерство заради миру”, тобто Кіпр і Мальта, не братимуть участі в операціях із використанням фондів НАТО. У декларації з ESDP від 16 грудня 2002 р. Європейський Союз пообіцяв якомога ширше залучати до своїх операцій ті держави НАТО, які не є членами ЄС. У центрі занепокоєнь Туреччини, через викладену вище про- блему, перебуває нез’ясоване до кінця питання про природу Єв- 179 ропейської політики безпеки і оборони. Анкара проти того, щоб ESDP жорстко протиставляла себе НАТО. Це може статися, якщо ESDP сприйматиметься суто в контексті подальшої інституціалі- зації Європейського Союзу, а його метою стане вирішення власни- ми силами безпекових питань, які стосуються лише членів ЄС. Спробою покласти край побоюванням Турецької Республіки залишитись осторонь процесів, що визначають стан безпеки в ре- гіоні, став пакет документів, прийнятих 2001 р. в Анкарі. Перший розділ цього пакету, у якому викладено зобов’язання не викорис- товувати ESDP будь-яким чином проти держав-cоюзників, для Туреччини був найбільш визначальним. Розділ, присвячений спо- собу, в який не-члени ЄС, але союзники цієї організації, можуть долучитися до операцій ЄС, передбачає запрошення Радою таких союзників до участі в автономних операціях ЄС. Визначено, що міркування союзників щодо забезпечення власної безпеки будуть враховані. Причому, якщо операція ЄС плануватиметься в без- посередній географічній близькості від союзника, не члена ЄС, з ним проводитимуться консультації, на основі яких буде вирішено питання про його участь в операції. У 2002 р. згадані документи були остаточно погоджені Главами держав і урядів держав-членів ЄС і отримали назву Ніццька імплементаційна угода. Спільна де- кларація ЄС–НАТО про початок партнерства, ухвалена 16 грудня 2002 р., максимально відповідала вимогам Анкари. Третім компонентом політики Туреччини в галузі безпеки в означеному регіоні є Західноєвропейський Союз, заснований 17 березня 1948 р. Брюссельським договором. Із завершенням хо- лодної війни ЗЄС, водночас встановивши зв’язки з НАТО, став безпековою складовою Європейського Союзу. ЄС взяв курс на всеохоплююче членство європейських держав, що дозволило Ту- реччині, не входячи до ЄС, стати асоційованим членом ЗЄС у 1992 р. Підкреслимо, що Турецька Республіка подала заявку на вступ до ЗЄС ще в 1988 р., через рік після заявки на вступ до ЄС, ідучи в руслі єдиної проєвропейської політики. Туреччина має право брати повноцінну участь у засіданнях Ради ЗЄС, робочих груп і допоміжних органів, у плануванні, деяких військових опе- раціях тощо. Фактично, Туреччина має статус, максимально на- ближений до реального членства. Отже, Турецька Республіка надає першочергового значен- ня обстоюванню національної і регіональної (європейської) 180 безпеки. Для цього вона прагне використати можливості різно- манітних регіональних організацій. Якщо у роки холодної війни Північноатлантичний блок був основним інструментом для цьо- го, то в постбіполярний час функції підтримання регіональної безпеки і стабільності притаманні й іншим структурам. Анкара не хоче залишитися поза процесом прийняття рішень у тих євро- пейських структурах, членом яких вона не є, що спричиняє певну конфліктність між Туреччиною і цими організаціями. Євроінтеграційне майбутнє та авторитет Турецької держави в НАТО залежать і від того, яку стратегію обере Анкара у стосун- ках із Вірменією та Грецією. Керівництво Турецької Республіки демонструє прагнення подолати напруження у відносинах із сусі- дами, проте на реальне зближення впливає низка інших факторів: принципова позиція правих сил як у Туреччині, так і за її кордо- нами; традиції тюркської єдності та загальна геополітична ситу- ація в регіоні. У підсумку зазначимо, що з XV століття Турецька держава по- чала відігравати помітну роль в історії Європи. На сьогодні очіку- вання Турецької Республіки щодо забезпечення своєї національ- ної безпеки і економічного процвітання безпосередньо пов’язані з європейською регіональною політикою. Водночас, європейська ідентичність Туреччини піддається сумнівам. На думку європей- ських функціонерів нестабільність турецької економіки, пробле- ми із захистом прав людини і національних меншин у Туреччині заважають приєднанню Турецької Республіки до Європейського Союзу. Досить поширеним залишається погляд на ісламську куль- туру як ворожу християнській Європі. Насправді ж, секуляризова- на Туреччина має достатньо можливостей для того, аби в майбут- ньому конкурувати з традиційними “двигунами” Європейського Союзу. Що стосується сфери безпеки, то Анкара є послідовним членом НАТО і розглядає його як важливий механізм гарантуван- ня національної і регіональної безпеки. Проте той факт, що НАТО більше не є єдиною безпековою організацією на теренах Європи, примушує Турецьку Республіку шукати додаткові формати спів- робітництва з європейськими ініціативами у сфері безпеки. Про- тистояння Брюсселя й Анкари призводить до посилення позицій США в Європі, заважає реалізації окремих проектів ЄС у цари- ні безпеки, оскільки Вашингтон вимушений захищати свою со- юзницю і впливати на європейські структури в такий спосіб, аби 181 інтеграція Туреччини до них набула більш конкретних рис. Утім, безпекова політика у цьому випадку також пов’язана з бажанням Туреччини підтвердити свою європейську ідентичність. ЛІТЕРАТУРА Турция между Европой и Азией. Итоги европеизации на исходе ХХI века. Москва, 2001. Beyaz Kitap. Genel Plan ve Prensipler Dairesi Başkanlığı. (http://www.msb.gov.tr/Birimler/GnPPD/GnPPDBeyazKitap. htm#WHITE%20PAPER). Larrabee, F. Stephen. Turkish Foreign Policy in an Age of Uncertainty. RAND, Santa Monica, 2003. Terzi Ö. Evolving European Security Capabilities and EU – Turkish Relations // Perceptions – Journal of International Affairs, 2004. Vol. IX, n. 1. Turkey 2008 Progress Report. European Commission. Brussels, 2008.

Схожі ресурси