Музей українського рушника: минуле і сьогодення
У статті на основі власних та архівних матеріалів розглянуто історію становлення Музею українського рушника Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Приділено увагу формуванню колекції й створенню тимчасових виставок рушників у різних приміщеннях Заповідника. Ґрунтовно описано...
Saved in:
| Published in: | Матеріали до української етнології |
|---|---|
| Date: | 2017 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2017
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208449 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Музей українського рушника: минуле і сьогодення / Н. Заїка // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2017. — Вип. 16(19). — С. 239-248. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859796846876033024 |
|---|---|
| author | Заїка, Н. |
| author_facet | Заїка, Н. |
| citation_txt | Музей українського рушника: минуле і сьогодення / Н. Заїка // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2017. — Вип. 16(19). — С. 239-248. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Матеріали до української етнології |
| description | У статті на основі власних та архівних матеріалів розглянуто історію становлення Музею українського рушника Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Приділено увагу формуванню колекції й створенню тимчасових виставок рушників у різних приміщеннях Заповідника. Ґрунтовно описано процес реставраційно-відновлювальних робіт на будівлі Трьохсвятительської церкви.
В статье на основе собственных и архивных материалов рассмотрена история становления Музея украинского рушника Национального историко-этнографического заповедника «Переяслав». Уделено внимание формированию коллекции и созданию временных выставок рушников в разных помещениях Заповедника. Основательно описан процесс реставрационно-восстановительных работ на здании Трехсвятительской церкви.
The history of the formation of the Ukrainian Rushnyk Museum of the National Historical and Ethnographic Preserve Pereyaslav is considered in the article on the basis of its own and archival materials. Attention is paid to the creation of the collection and temporary exhibitions of rushnyky in different apartments of the preserve. The process of restoration and renewal works of the Three Saints Church building is presented thoroughly.
|
| first_indexed | 2025-12-02T14:01:39Z |
| format | Article |
| fulltext |
239
УДК 746.3:39:069(477.41) Наталія Заїка
(переяслав-Хмельницький)
МУЗЕй УКРАЇНСЬКОГО РУШНИКА:
МИНУЛЕ І СЬОГОДЕННЯ
У статті на основі власних та архівних матеріалів розглянуто історію становлення Музею
українського рушника Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». При-
ділено увагу формуванню колекції й створенню тимчасових виставок рушників у різних примі-
щеннях Заповідника. Ґрунтовно описано процес реставраційно-відновлювальних робіт на будівлі
Трьохсвятительської церкви.
Ключові слова: Трьохсвятительська церква, музей, рушник, реставрація, експозиція.
В статье на основе собственных и архивных материалов рассмотрена история становления Му-
зея украинского рушника Национального историко-этнографического заповедника «Переяслав».
Уделено внимание формированию коллекции и созданию временных выставок рушников в разных
помещениях Заповедника. Основательно описан процесс реставрационно-восстановительных ра-
бот на здании Трехсвятительской церкви.
Ключевые слова: Трехсвятительская церковь, музей, рушник, реставрация, экспозиция.
The history of formation of the Ukrainian Rushnyk Museum of the National Historical and Eth-
nographic Preserve Pereyaslav is considered in the article on the base of own and archival materials.
Attention is paid to the creation of the collection and temporary exhibitions of rushnyky in different
apartments of the preserve. The process of restoration and renewal works of the Three Saints Church
building is presented thoroughly.
Keywords: Three Saints Church, museum, rushnyk, restoration, exposition.
Родини і хрестини, заручини і ве-
сілля, проводи в дорогу та зустріч
дорогих гостей – усі ці обрядодії супро-
воджував рушник. У його орнаментах
містяться прадавні магічні знаки: образи
Дерева життя, Богині-Берегині, символи
землі, води, небесних світил, які знайшли
подальше втілення й розвиток у цілій
низці звичаїв та обрядів. Рушник як обе-
ріг передавали з роду в рід, із покоління
в покоління.
Музей українського рушника розміщу-
ється на території Музею народної архітек-
тури та побуту Середньої Наддніпрянщи-
ни, у його північній частині. Експозиція,
що її відкрили 1995 року, розташована в
приміщенні Трьохсвятительської церкви
1651 року із с. Пищики Сквирського ра-
йону Київської області.
Створення постійної музейної експо-
зиції в церковному приміщенні пов’язане
насамперед зі збереженням церкви як
пам’ятки народної дерев’яної архітекту-
ри та необхідністю демонстрації унікаль-
ної колекції рушників. У 60–70-х роках
ХХ ст., коли радянська влада масово
закривала й знищувала церкви, поста-
ло питання, як цьому зашкодити. У ба-
гатьох випадках такі приміщення почали
використовувати для створення музейних
закладів. Не оминуло вирішення цього
питання й переяславських музейників на
чолі з М. Сікорським.
Авторка цієї статті опублікувала роз-
відки про храм [1], музейні предмети, що
експонуються в приміщенні [2; 3; 5], та
про окремі аспекти становлення музею [4].
Метою дослідження є висвітлення про-
цесу формування колекції рушників, ста-
новлення й розвитку Музею українського
рушника, а також популяризація пам’ятки
архітектури, у якій він розмістився.
Варто згадати, як формувалася колек-
ція рушників. Спочатку тривала експе-
диційна робота. Директор Національно-
го історико-етнографічного заповідника
«Переяслав» М. Сікорський розповів:
«Ми збираємо це добро ще з 1952 року.
Якби ви знали, скільки сіл обійшли наші
невтомні жінки: Є. Нестеровська, І. Скот-
нікова, М. Чухно, О. Юзвікова, О. Рак
та З. Соболь. Потім до них підключилися
В. Шкулета, М. Єрмольєв, М. Шавейко,
В. Юзвіков, М. Жам. Тому й маємо таке
багатство – вся історія українського руш-
ника» (СМІ).
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
240
У 50–60-х роках ХХ ст. масовим зби-
ранням і дослідженням рушників ніхто
по-справжньому, по-науковому, не за-
ймався. М. Сікорський уже тоді розумів,
що для української національної культу-
ри таке ставленнядо рушника є великим
злочином. Він вважав, що рушник – це
національне надбання, його треба берег-
ти, бо в ньому втілено глибокий духовний
світ людини.
З кожним роком кількість експонатів
зростала. О. Юзвікова розповіла: «Збира-
ли ми дуже багато експонатів. Брали все
підряд: що за гроші, що так. Фонди були
завалені експонатами, не встигали при-
ймати та описувати. Норма-план кожно-
го науковця – 100 експонатів, тож брали
мішки й гайда по селах. Транспорту ми
не знали, тому всюди ходили пішки, інко-
ли підвозили нас “попутки”, а називали
нас “мішечниками”» (ЮОІ). «Мої дівча-
та – так по-домашньому називав Михайло
Іванович своїх колег – заслужили великої
шани, хоч з них і кепкували деякі недале-
кі люди, а вони трудилися, не звертаючи
уваги ні на які незгоди. Тож зібрали уні-
кальну колекцію рушників» (СМІ).
За роки збирацької й дослідницької
праці поталанило зібрати 3944 оригіналь-
ні рушники з різних регіонів України.
Саме тоді в М. Сікорського зародилася
ідея створити Музей рушника. О. Юзві-
кова нагадала про це: «Велика кількість
рушників, не було вже де їх експонувати.
Виникла потреба створити окремо музей»
(ЮОІ).
Спробою створити таку експозицію
були постійні виставки. Першу відкрили в
1966 році в будинку комунарів. Споруду,
у якій виставили на показ рушники (ко-
муна «Червоний шлях» біля с. Стовп’яги
Переяслав-Хмельницького р-ну Київ-
ської обл.), перевезли й встановили на
території Музею народної архітектури та
побуту в 1965 році, а вже в 1966 році під
керівництвом М. Сікорського, наукових
працівників Є. Нестеровської та О. Юзві-
кової було створено експозицію. Сім кім-
нат використали як експозиційну площу
для показу процесу ткання й зразків дав-
нього та сучасного ткання. Виставка про-
існувала до 1992 року.
Друга виставка «Рушник та вишив-
ка» була створена 1970 року в приміщені
церковно-приходської школи (с. Велика
Каратуль Переяславського пов. Полтав-
ської губ., 1903 р.), яка також експону-
ється на території Музею народної архі-
тектури та побуту. Ідея її відкриття, як
і попередньої, належала М. Сікорському.
До творчої групи входили наукові пра-
цівники Є. Нестеровська, О. Юзвікова,
а згодом долучилася Г. Слюсар. Для екс-
понування обрали коридор і класну кім-
нату. На стінах – давні рушники ХVІІІ–
ХІХ ст., вишиті рушниковими швами;
у вітринах – національний одяг, зразки
вишивок, народної творчості.
Цікавими спогадами знову поділилася
О. Юзвікова: «Десь приблизно в 1978 чи
1979 році приїхав до Переяслава Іван Гон-
чар – заслужений діяч мистецтв УРСР.
Іван Гончар приятелював з М. І. Сікор-
ським уже багато років, часто приїздив
до Переяслава, цікавився кожним музеєм,
адже він також був етнографом, краєзнав-
цем. На той час у нього була своя колекція
рушників. Як розповідав І. Гончар, за до-
вгі роки роботи йому поталанило зібрати
понад вісімсот оригінальних рушників з
різних областей України. Михайло Івано-
вич запропонував І. Гончару подивитися
виставку. Увійшовши до класної кімнати,
Іван Макарович став, мов зачарований,
серед розмаїття рушників. Промайнуло
хвилин п’ять, ніхто з присутніх не про-
мовив жодного слова. У приміщенні па-
нувала божественна тиша. Його погляд
зупинився на старовинному, так званому
монастирському рушнику, який ми купи-
ли за 25 руб. у селі Помоклі. Зашитий
він рожевими нитками (орнаментом «де-
рево»), з голубими зірками по полю. Ми
винесли його на подвір’я, простелили на
зеленій траві. Іван Гончар став на колі-
на перед рушником і промовив: “Це чудо,
я такої краси ніколи не бачив! Кланяюся
низько до землі цій жінці, що створила
це чудо!!!”. На очах Івана Макаровича
забриніли сльози, й далі він тихо промо-
вив: “Український рушник – це моє жит-
тя”» (ЮОІ).
У 1984 році експозицію виставки в цер-
ковно-приходській школі зняли.
У 1988 році міськком партії зобов’язав
Михайла Івановича створити музей у
церкві Бориса і Гліба (мікрорайон Бори-
сівка) в м. Переяславі-Хмельницькому.
Колишній старший науковий співробіт-
ник фондів заповідника Г. Остронос зга-
дував про це: «Михайло Іванович упи-
рався, мовляв, далеко від міста, хто туди
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
241
буде ходити? Навіть пішов на хитрощі.
Попросив мене й В. Скрягу поговорити
“нишком” зі старшими жінками цього
села, щоб вони створили “двадцятку” для
реєстрації приходу. Але нічого з цього не
вийшло» (ОГМ).
М. Сікорський знайшов вихід із си-
туації: «Тут буде музей – Музей історії
українського рушника» (СМІ). Допоміг
директорові І. Гончар, запропонувавши
звернутися з листом до Київського обл-
виконкому з проханням передати Бо-
рисівську церкву (пам’ятку архітектури
1863 р.) на баланс Переяслав-Хмельниць-
кого державного історико-культурного
заповідника для створення експозиції
українського рушника Середньої Над-
дніпрянщини. Рішення було прийнято по-
зитивне. У Борисівській церкві зробили
капітальний ремонт, а згодом створили
експозицію українського народного руш-
ника Середньої Наддніпрянщини.
Це унікальна церква, про яку писав
Т. Шевченко: «На левом берегу Альты
выглядывает из-за зеленых верб неболь-
шая беленькая церковь, воздвигнутая иж-
дивением христолюбивих граждан Пере-
яслава» [9]. Кам’яну церкву Свв. Бориса
і Гліба збудували в 1839 році поблизу
хутора Колдоїдовка (мікрорайон Борисів-
ка) на місці загибелі в 1015 році одного із
синів князя Володимира Святославича –
молодого князя Бориса. У 1664 році на
цьому місці поставили великий кам’яний
хрест і звели над ним дерев’яну капличку,
яка стояла тут аж до будівництва кам’яної
церкви в 1839 році.
Доля церкви Свв. Бориса і Гліба, як
і доля українського народу, була дуже
складною. Під час колективізації церк-
ву пограбували, обез хрестили. Спочатку
(1960-ті рр.) в ній зберігали зерно, пізні-
ше – мінеральні добрива. Церква руйну-
валася на очах, і нарешті постало питання
її реставрації.
У 1974 році розпочалися реставраційні
роботи, які проводили співробітники Ки-
ївської міжобласної спеціальної науково-
реставраційної майстерні УСНРВУ Держ-
буду УРСР. Ремонтні роботи тривали
майже двадцять років. Приміщення ре-
монтували зовні, а в середині 80-х років
ХХ ст. приступили до внутрішніх робіт.
На той час розпис був майже наполовину
втрачений. На жаль, на його відновлення
часу не вистачало, утім, залишки забіли-
ли, тож сподіваємось, що згодом розкри-
ють бодай частково.
У 1989 році господарем церкви став Му-
зей. У травні цього року створили творчу
групу, до складу якої ввійшли М. Сікор-
ський, В. Савенко, Т. Богуш, М. Кічен-
ко, М. Герасько. Підбором експонатів за-
ймалися працівники фондів Г. Остронос
та І. Пільх; художником-оформлювачем
була З. Гончарук. Працювали дружно, за-
взято – зранку до вечора щодня, без ви-
хідних. Михайло Іванович багато читав,
вивчаючи матеріали про рушник. Наро-
джувалися нові ідеї, які втілювали в екс-
позицію. Продумували кожну деталь, до
кожного експоната ставилися дуже від-
повідально, щоб не порушити святість
самого храму, або ж, не дай Бог, чимось
осквернити його. Тож працювали дуже
виважено.
За стислий термін (упродовж шести
місяців) створили унікальну експозицію
Музею історії українського рушника, яка
гармонійно вписалася в архітектуру хра-
му. У жовтні цього самого року відбулося
урочисте відкриття Музею. Першу екс-
курсію провела старший науковий співро-
бітник відділу фондів Т. Богуш.
Експозиція повністю розкрила значен-
ня рушника в житті українців від най-
давніших часів до сучасності. Особливо
цікаво представлено розділ «Регіональні
особливості рушників». У вівтарній час-
тині церкви, під куполом, створено ори-
гінальне сплетіння рушників з різних
регіо нів України.
Штатними працівниками музею, згідно
з наказами директора, були М. Кіченко,
С. Радіоненко, А. Костенко, А. Саприга
та Н. Пашуля.
Особливістю Музею історії українсько-
го рушника було ще й те, що в храмі водно-
час правилися церковні служби. Директор
Заповідника пішов назустріч віруючим,
дозволивши інколи відправляти служби в
приміщенні. Це було надзвичайно гарно.
Мешканка мікрорайону Борисівка Н. За-
харчук розповіла: «Храм-музей жителям
Борисівки дуже подобався. Музей нада-
вав храму святковості, а служба – величі,
святості та благодаті» (ЗНО). Перше бого-
служіння відбулося 15 травня 1990 року
(храмове свято – день перенесення мо-
щей Бориса і Гліба), яке проводив о. Се-
мен (служитель Київського Патріархату).
Через рік (15 травня 1991 року) відбулася
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
242
незабутня подія. Коли до здобуття неза-
лежності нашої держави залишалося кіль-
ка місяців, а дух вільності уже панував
по всій Україні, борисівчани зустрічали
колону віруючих, які прямували хрес-
ною ходою з Переяслава. Процесію очо-
лили рухівці та просвітяни, одягнені в
національне вбрання, з жовто-блакитни-
ми стягами (М. Товкайло, М. Корпанюк,
П. Колесник, Г. Самутіна, В. Воловик,
Г. Остронос та ін.). Усі вони взяли участь
у святковій Літургії у храмі Свв. Бориса і
Гліба та освяченні води в капличці.
Музей і храм співіснували понад
два роки, однак сільська громада вима-
гала, щоб споруду використовували за
призначенням. Тож, виконуючи розпоря-
дження обласної держадміністрації від
22.03.1993 р. «Про порядок передачі ре-
лігійним організаціям культових споруд,
які становлять історичну та культурну
цінність», Музей зняв свою експозицію.
Сумно й важко було на душі в наукових
працівників, але Михайло Іванович за-
спокоїв колег: «Перш за все ми зберегли
храм, адаптуючи його інтер’єр під музей.
Храм уцілів в ті часи саме завдяки му-
зею. Якщо б не музей, то храм був би або
зруйнований, або загинув – перетворився
на руїни, а завдяки експонатам ми змогли
врятувати нашу духовність. Тож низький
уклін вам – рушники! А нам потрібно мо-
білізувати усі зусилля, щоб відновити,
надати друге життя Музею українського
рушника» (СМІ). Знову тривали пошуки.
На той час у Музеї просто неба віднов-
лювали церкву, яку перевезли із с. Пищи-
ки Сквирського району Київської облас-
ті. У Михайла Івановича зародилася ідея
створити в ній Музей рушника, хоча спо-
чатку була інша ідея – у цій церкві від-
крити Музей стародруків. У газеті «Ко-
муністична праця» за 25 липня 1987 року
надрукували статтю Н. Каменської –
в. о. заступника директора історико-куль-
турного заповідника, з якої ми довідали-
ся, що «на площі Возз’єднання намічено
реставрувати пам’ятник народного зодче-
ства – дерев’яну церкву 1651 року, пере-
везену із села Пищики Сквирського райо-
ну Київської області, там буде створено
музей стародруків. Буде реставровано
в’їзний двір, в якому заплановано ство-
рити виставковий зал» [6]. На цьому міс-
ці, зі слів тодішнього головного інженера
В. Скряги, зробили розбивку й вирили
траншею під фундамент. Проте з певних
причин у церкві із с. Пищики створити
експозицію не вдалося.
Тому прийняли рішення повернути-
ся до першої ідеї Михайла Івановича –
створити Музей українського рушника.
Історія самої церкви та її перевезення
складна. Трьохсвятительську парафіяль-
ну церкву перевезли, як уже згадувалося,
із с. Пищики Сквирського району Київ-
ської області. Збудували її в 1651 році,
використовували як культову споруду.
У 1930 році церкву закрили. У середи ні
ХХ ст., унаслідок соціальних катакліз-
мів, вона втратила своє значення й пере-
жила період значної руйнації. Постано-
вою Ради Міністрів України № 970 від
24.08.1963 р. храм із с. Пищики було
визнано пам’яткою державного значення.
Зважаючи на аварійний стан і неможли-
вість консервації в автентичному середо-
вищі, у 1986 році реставраційна бригада
Заповідника перевезла церкву на терито-
рію Музею народної архітектури та побу-
ту Середньої Наддніпрянщини [1].
Наказом № 66 від 12 грудня 1985 року
по Переяслав-Хмельницькому держав-
ному історико-культурному заповідни-
ку в с. Пищики для маркування церкви
1651 року відрядили Б. Коваленка та
П. Щербину (з 17 по 25 грудня 1985 р.).
Ось що розказав Б. Коваленко: «Марку-
вання робив усередині церкви з нижніх
колод. Нижні колоди були дубові, далі
соснові до перших заломів, десь до 4 ме-
трів» [8].
Церкву перевозили з 1986 року в кіль-
ка етапів. Участь у цьому процесі брали,
згідно з наказами по Переяслав-Хмель-
ницькому історико-культурному заповід-
нику, П. Щербина, М. Петруня та М. Тес-
ля [8].
Розібрану церкву розвантажили в Му-
зеї народної архітектури та побуту Се-
редньої Наддніпрянщини біля верхнього
озера. Реставратор М. Свитко розпові-
дав: «Осінь. 1987 рік. Під керівництвом
П. Щербини та І. Шевченка реставрацій-
на бригада в складі В. Шевченка, О. По-
пова, М. Свитка, В. Москаленка та Б. Ко-
валенка робила попередню зборку церкви,
щоб провірити наявність усіх деталей»
(СМС). Інший реставратор (В. Шевчен-
ко) пригадав розповідь свого батька Івана
Андрійовича Шевченка: «Церкву в селі
Пищики розбирали наймані бригади, тож
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
243
Іл.1, 2. Фрагменти експозиції Музею
українського рушника Національного
історико-етнографічного заповідника
«переяслав»
Іл. 3. Церква Трьохсвятительська парафіяльна 1651 р. із с. пищики Сквирського
р-ону Київської обл. Музей українського рушника Національного історико-
етнографічного заповідника «переяслав»
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
244
Іл
.
4.
Е
кс
по
зи
ці
я
М
уз
ею
ук
ра
їн
сь
ко
го
ру
ш
ни
ка
Н
ац
іо
на
ль
но
го
іс
то
ри
ко
-
ет
но
гр
аф
іч
но
го
за
по
ві
дн
ик
а
«п
ер
ея
сл
ав
»
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
245
багато дерева пропало. А коли складали її
біля верхнього озера на музеї, то виявили,
що багато дерева не хватає, не відповідає
маркування, тобто краще дерево розікра-
ли ще в селі Пищики. Тому потрібно було
робити нові “замки”, обрізали, підганяли,
щоб хоч якось її скласти. Церква вийшла
менша розмірами. У церкві було чотири
прибудови (до центральної нави), але це
дерево до Переяслава не привезли. Пере-
везли два куполи: один згнив, а другий
склали біля верхнього озера. Встановити
цей купол на новій церкві було уже не-
можливо, бо він не відповідав теперішнім
розмірам церкви. Церква вийшла менша
розмірами на пару замків, без прибудо-
ви, без дзвіниці, без “рідних” куполів та
хрестів. Якби цю церкву перевозили наші
музейні реставратори, то матеріал був би
збережений» (ШВІ).
Зводити церкву на території Музею
народної архітектури та побуту почали
1989 року. Розбивку робив П. Щербина.
Фундамент копали й заливали Б. Кова-
ленко, В. Москаленко. Керував роботами
головний інженер В. Скряга. У бригаді
було лише четверо чоловіків: О. Попов,
Б. Коваленко, В. Москаленко та М. Свит-
ко, які виклали стіни до перших зало-
мів. Згодом приєдналася реставраційна
бригада у складі Ф. Дарди, Г. Храброго,
А. Кравченка, М. Приходька, В. Шевчен-
ка, М. Потапенка та В. Отечка. Дах май-
стрував І. Ігнатович.
Храм відновлювали впродовж 1989–
1995 років (майже шість років), не вра-
ховуючи першого етапу його перевезен-
ня – 1986 рік. Під час транспортування
споруда втратила свої первісні розміри,
адже автентичні замки, якими кріпилися
дерев’яні балки, згнили. Крім того, уна-
слідок реставраційних робіт були втраче-
ні прибудови до центральної нави, іконо-
стас і хрести [1].
Церкву можна було описати так:
дерев’яна, тридільна, триверха, на основі
трьох зрубів, виповнених з дубових, те-
саних щільно припасованих колод. Зруби
всіх трьох дільниць прямокутні, однако-
ві заввишки. Установили її на цегляний
фундамент з виступаючим цоколем. Зовні
вона обшита горизонтальною шалівкою,
виступаючі кути обшиті вертикальною
дошкою по всій висоті. Загальна площа –
76,16 м2. Освітлюється п’ятьма прямо-
кутними вікнами, розміщеними у верхній
частині зрубу стін вівтаря та нави, а при-
твор (бабинець) – напівкруглим вікном
над вхідними дверима. Двері – двостул-
кові, дубові, оббиті зовні залізом. Верхи
трьох частин церкви (притвору, нави, ві-
втаря) мають по два заломи на кожному
ярусі, під залізним покриттям. З них ви-
ступають восьмерики (їх по три на кожно-
му ярусі). Центральний восьмерик (нава)
другого ярусу за розмірами ширший і ви-
щий ніж два інші (притвор, вівтар), вони
мають прямокутну форму. Восьмерики
третього ярусу декоративні, глухі. Ма-
ківки вивершені хрестами складного про-
філю (ковані). Перед притвором – ґанок
(паперть) з шістьма східцями. Дах дво-
схилий, тримається на шести різьб лених
колонах. Фронтони у верхній та нижній
частинах ґанку прикрашені декоративною
накладною різьбою. Усередині церква за-
шита пресованим картоном, пофарбова-
ним олійними фарбами голубого кольору.
Зовні церква оброблена мастилом [1].
З грудня 1994 року розпочалася робота
над створенням експозиції Музею україн-
ського рушника. Було написано наукове
обґрунтування, складено структурний і
тематико-експозиційний плани. Згідно з
першим рушники було систематизовано за
регіональними особ ливостями, технікою
виконання та датуванням. Другим етапом
роботи було нашити на рушники петлі
(понад тисячу). У березні, коли потеплі-
ло, Михайло Іванович викликав до себе
й сказав: «Роби Музей українського руш-
ника» (СМІ). Це велика відповідальність,
а навичок тоді ще не було. Експозицію
монтували М. Кіченко, М. Герасько; часто
приїздив В. Скряга й здійснював технічну
роботу. Допомагали наукові працівники
Заповідника, зокрема Н. Лада, Ю. Калі-
нович та ін. Працівники відділу фондів
І. Пільх, Г. Остронос, І. Дунайна, С. Ще-
пінська допомагали підбирати експонати.
Розміщувати експозицію в новому при-
міщені було непросто, адже перед очима
стояла попередня експозиція з Борисо-
Глібської церкви. Утім, нам пощастило
знайти оптимальне рішення показу руш-
ників у новому приміщенні.
У травні 1995 року Музей українського
рушника було відкрито. Першу екскурсію
провела авторка цих рядків. У написанні
тексту для проведення екскурсії велику
допомогу надала колишній головний збе-
рігач Л. Годліна.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
246
Експозиція займає вівтар, наву та баби-
нець. У першій залі експонуються знаме-
ниті переяславські рушники ХІХ – почат-
ку ХХ ст., хоча їхня орнаментика й бере
свій початок з прадавніх віків. Переяс-
лавський тканий рушник – це унікальна
сторінка в історії українського народного
мистецтва. У минулому Переяславщина
була одним із центрів ткацтва в Україні.
Рушники ткали в кожному селі, у кож-
ній оселі, проте в повіті вирізнялися кіль-
ка сіл, у яких ткацтво стало промислом
(Лецьки, Віненці, Помоклі, Строкова та
Велика Каратуль). У сс. Віненці та Вели-
ка Каратуль ткацтвом займаються донині
(вироби майстринь із цих сіл експону-
ються у вівтарній частині). Роботи пере-
яславських майстрів неповторні за ком-
позиційною насиченістю та за розмірами:
кінці рушників майже досередини запо-
внювали горизонтальними, вертикальни-
ми й рапортними смугами або суцільним
орнаментом.
Серед великого різноманіття тканих
рушників вирізняються кролевецькі руш-
ники, що експонуються в другій залі.
Червоний колір та елементи орнаментів,
які мають оберегове значення, перетворю-
ють їх у святкові й обрядові. Без них не
обходилася жодна значна подія в житті
українців. Обрядова роль кролевецького
рушника зумовлювалася цілою низкою
символів-оберегів: двоголові орли (знак
небесного оленя); чаші (Богині-береги-
ні); церковки-дзвіниці – монастирки. На-
носили ці орнаменти на полотно руками
майстри-надомники, що проживали в
околицях Кролевця та Ромен. У середині
ХІХ ст. виникли перші мануфактури з
виготовлення знаменитого кролевецького
рушника. Він завоював славу не тільки в
Російській імперії, а й за кордоном.
Арки церкви прикрашено давніми тка-
ними поліськими рушниками ХІХ ст. Для
їх орнаментики характерним є горизон-
тальне розташування візерунка з перева-
жаючими в колориті чорним, червоним,
інколи вкрапленням синього тонів.
Велика збірка музею – вишиті рушни-
ки різними техніками. Найдавніші й най-
цікавіші з них у мистецькому плані – це
вироби, які вишиті рушниковими швами,
так звані полтавські (ХVІІІ–ХІХ ст.). До
цієї групи належать рушники давньої
Полтавщини (Переяславщина, частина
Черкащини) та Полтавського етнорегіону.
Особливо цікавими в колекції є рушни-
ки «монастирські», або «чернечі», почат-
ку ХІХ – початку ХХ ст. (Чигиринщина,
Лубенщина, частково Переяславщина).
Це унікальні твори народного мистецтва.
Їх вирізняє в композиції асиметричність,
в орнаментиці – стилізація рослинних
форм до геометричних; присутність ан-
тропо-, зоо- та орнітоморфних форм та ін-
ших знаків-символів. Це перетворює по-
бутовий предмет в обрядовий, ритуальний
атрибут: рушник для народин, весілля
тощо.
Експозиція гармонійно вписалася в ар-
хітектуру храму, надавши Музею не лише
краси, але й духовності. Музей укра-
їнського рушника – це музей, у якому
храмує душа, про що свідчить книга від-
гуків [7].
За роки функціонування Музею було
розгорнуто виставки, зокрема «Монас-
тирські рушники» (2002); «Рушники за-
топлених сіл Переяславщини» (2008);
«Авторські роботи майстра по вибійці
Чорнобая З. М.» (2015) та ін.
Показовою є відвідуваність музею: що-
річно понад чотири тисячі екскурсантів
споглядають рушникове диво України.
У Музеї українського рушника прово-
дять культурологічні заходи. Так, з наго-
ди 20-річчя створення Музею 26 вересня
2015 року провели Всеукраїнську акцію
вишивання рушника єдності – «Обнімі-
мося ж, брати мої!».
Музей українського рушника гармоній-
но вписується в дерев’яні інтер’єри Трьох-
святительської церкви, поєднавши в собі
етно графічну історію українства. Рушни-
ки як етнографічний матеріал вивчають
студенти, мистецтвознавці, вони є взірцем
для сучасних дизайнерів і модельєрів.
Кожен рушник унікальний, адже в експо-
зиції немає жодного муляжу, а представ-
лено винятково автентичні зразки народ-
ної вишивки.
Список інформантів
ЗНО – Захарчук Ніна Олександрівна,
1949 р. н., родом із с. В’юнище Переяслав-
Хмельницького р-ну Київської обл. Записала
Н. Заїка у 1994 р. в м. Переяславі-Хмель-
ницькому Київської обл.
ОГМ – Остронос Григорій Митрофанович
(1939–2014). Записала Н. Заїка у 1994 р. в
м. Переяславі-Хмельницькому Київської обл.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
247
СМС – Свитко Микола Степанович,
1955 р. н., родом із с. Монастирок Переяслав-
Хмельницького р-ну Київської обл. Записала
Н. Заїка у 1994 р. в м. Переяславі-Хмель-
ницькому Київської обл.
СМІ – Сікорський Михайло Іванович
(1923–2011). Записала Н. Заїка у 1994 р. в
м. Переяславі-Хмельницькому Київської обл.
ШВІ – Шевченко Володимир Іванович,
1960 р. н., родом з м. Переяслава-Хмель-
ницького Київської обл. Записала Н. Заїка у
1994 р. в м. Переяславі-Хмельницькому Ки-
ївської обл.
ЮОІ – Юзвікова Олена Іванівна (1929–
2015). Записала Н. Заїка у 1994 р. в м. Пере-
яславі-Хмельницькому Київської обл.
Джерела та література
1. Заїка Н. Л. Церква із села Пищики –
пам’ятка народної архітектури XVII ст. /
Н. Л. Заїка // Храми Переяславщини: іс-
торія, традиції, сучасність; стан збережен-
ня пам’яток. – Переяслав-Хмельницький,
2006. – С. 71–76.
2. Заїка Н. Л. Монастирські рушники з
колекції Національного історико-етнографіч-
ного заповідника «Переяслав» / Н. Л. Заїка,
Л. С. Чередніченко // Могилянські читан-
ня 2006 року : зб. наук. пр.: Доля музейних
зібрань / Нац. Києво-Печер. іст.-культ. запо-
відник ; ред рада: В. К. Колпакова (відп. ред.)
та ін. – Київ : Фенікс, 2007. – Ч. 2. – С. 49–53.
3. Заїка Н. Л. Вибійка на Переяславщині
кінця ХІХ – середини ХХ ст. (за фондовою
колекцією НІЕЗ «Переяслав») / Н. Л. Заї-
ка // Українське мистецтво: матеріали, до-
слідження, рецензії : зб. наук. пр. – Київ,
2011. – Вип. 11. – С. 31–35.
4. Заїка Н. Л. До історії створення музею
українського рушника / Н. Л. Заїка // Краєзнав-
ство Переяславщини: дослідження, проблеми,
постаті: матеріали круглого столу, 16 жовтня
2015 р., м. Переяслав-Хмельницький / [редкол.:
О. В. Колибенко та ін. ; упоряд. Т. Ю. На-
гайко]. – Переяслав-Хмельницький : Домбров-
ська Я. М., 2016. – Вип. 3. – С. 54–63. – (Серія
«Краєзнавча бібліотека Переяславщини»).
5. Заїка Н. Л. «Кролевецькі» рушники кін-
ця ХІХ – початку ХХ ст. в експозиції Музею
українського рушника Національного історико-
етнографічного заповідника «Переяслав» /
Н. Л. Заїка // Зб. наук. пр. «Сіверщина в істо-
рії України». Національний заповідник «Глу-
хів». Центр пам’яткознавства НАН України і
УТОПІК. – Київ ; Глухів, 2017. – С. 454–456.
6. Каменська Н. Г. Про минуле міста і його
завтрашний день // Комуністична праця. –
1987. – 25 липня.
7. Книга вражень та побажань Музею
українського рушника за 1995–2002 рр.
8. Книга наказів історико-культурного за-
повідника з 14.07.1957 по 23.12.1991 рр.
9. Шевченко Т. Зібрання творів : у 6 т. /
Тарас Шевченко. – Київ, 2003. – Т. 4: По-
вісті. – 600 с.
SUmmary
Birth and christening, engagement and wedding, send-off to the road and meeting of the dear
guests – all these rituals are accompanied with rushnyk. Its ornaments contain ancient magic
signs: images of the life tree, Berehynia Goddess, symbols of the earth, water, heavenly bodies,
that have found further embodiment and development in a number of customs and rituals. Rush-
nyk, as a protection, has been passed from one generation to another.
The Museum of Ukrainian Rushnyk is situated on the territory of the Museum of Folk Archi-
tecture and Life of the Middle Over Dnipro Lands in Pereyaslav-Khmelnytskyi. The exposition
has been opened in 1995 and it is arranged in the Three Saints Church (1651) from Pyshchyky
village, Skvyra district, Kyiv region. The creation of permanent museum exposition in the church
is first and foremost connected with its preservation as a monument of folk wooden architecture
and the necessity to demonstrate a unique collection of rushnyky.
Mykhailo Ivanovych Sikorskyi has already understood at that time that such inattention, or
even neglect of rushnyk is a great crime. He has supposed rushnyk to be a national acquirement;
it should be respected, as it is a deep and high spiritual world of the person.
The Preserve has been lucky enough to collected 3944 original samples from different regions
and districts of Ukraine for many years of research work. The permanent exhibitions have become
the first attempts to create such an exposition. The first of them has been opened in 1966 at the
Communards House. Seven rooms have been used as an expositional area to show the process of
weaving and samples of ancient and modern weaving. The exhibition has been existed until 1992.
The second exhibition Rushnyk and Embroidery has been created in 1970 at the church paro-
chial school (Velyka Karatul village, Pereyaslav district of the Poltava province, 1903), which is
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
248
also exhibited at the Museum of Folk Architecture and Life of the Middle Over Dnipro Lands.
In 1984 the exhibition exposition at the church parochial school has been removed.
In 1988, the City Committee of the Party has obliged M. Sikorskyi to create a museum in
the Church of Borys and Hlib (Borysivka microdistrict) in Pereyaslav-Khmelnytskyi. Just in six
months a unique exhibition of the Museum of the Ukrainian Rushnyk History has been created.
It has fitted harmoniously with the temple architecture. The museum has been opened solemnly
in October, 1989. The museum and temple have coexisted for more than two years. However,
the village community has demanded the building to be used for its purpose. In 1993 the museum
has removed its exposition.
Since December, 1994, the work to create a new exposition of the Ukrainian Rushnyk Museum
has been started. It is opened in May, 1995. The exposition occupies an altar, a nave, a dummy.
Famous Pereyaslav rushnyky of the XIX – early ХХth centuries are exhibited in the first hall.
Krolevets rushnyky are distinguished in a huge variety of woven rushnyky.
Horizontal arrangement of the pattern with the predominance of black and red colours, some-
times with the dissemination of blue tones are typical for the ornamentation of ancient woven
ryshnyky of the XIX century from Polissia.
Embroidered in various techniques rushnyky form a great collection of the museum. The ar-
ticles embroidered with the special seam for rushnyk, the so-called Poltavski (XVIII–XIX centu-
ries) are the oldest and the most interesting works among them in the artistic design. Conventual
or monastic rushnyky of the early XIXth – early XXth centuries are the works of a peculiar in-
terest. The exposition has harmoniously fitted with the temple architecture, lending the museum
both beauty and spirituality.
Keywords: Three Saints Church, museum, rushnyk, restoration, exposition.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-208449 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2313-8505 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T14:01:39Z |
| publishDate | 2017 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Заїка, Н. 2025-10-30T11:25:01Z 2017 Музей українського рушника: минуле і сьогодення / Н. Заїка // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2017. — Вип. 16(19). — С. 239-248. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208449 746.3:39:069(477.41) У статті на основі власних та архівних матеріалів розглянуто історію становлення Музею українського рушника Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Приділено увагу формуванню колекції й створенню тимчасових виставок рушників у різних приміщеннях Заповідника. Ґрунтовно описано процес реставраційно-відновлювальних робіт на будівлі Трьохсвятительської церкви. В статье на основе собственных и архивных материалов рассмотрена история становления Музея украинского рушника Национального историко-этнографического заповедника «Переяслав». Уделено внимание формированию коллекции и созданию временных выставок рушников в разных помещениях Заповедника. Основательно описан процесс реставрационно-восстановительных работ на здании Трехсвятительской церкви. The history of the formation of the Ukrainian Rushnyk Museum of the National Historical and Ethnographic Preserve Pereyaslav is considered in the article on the basis of its own and archival materials. Attention is paid to the creation of the collection and temporary exhibitions of rushnyky in different apartments of the preserve. The process of restoration and renewal works of the Three Saints Church building is presented thoroughly. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Матеріали до української етнології Українська музеологія: історія формування джерельної бази, наукові студії Музей українського рушника: минуле і сьогодення Article published earlier |
| spellingShingle | Музей українського рушника: минуле і сьогодення Заїка, Н. Українська музеологія: історія формування джерельної бази, наукові студії |
| title | Музей українського рушника: минуле і сьогодення |
| title_full | Музей українського рушника: минуле і сьогодення |
| title_fullStr | Музей українського рушника: минуле і сьогодення |
| title_full_unstemmed | Музей українського рушника: минуле і сьогодення |
| title_short | Музей українського рушника: минуле і сьогодення |
| title_sort | музей українського рушника: минуле і сьогодення |
| topic | Українська музеологія: історія формування джерельної бази, наукові студії |
| topic_facet | Українська музеологія: історія формування джерельної бази, наукові студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208449 |
| work_keys_str_mv | AT zaíkan muzeiukraínsʹkogorušnikaminuleísʹogodennâ |