Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки
Історія продукує розмаїті смисли, думки, потрактування, інтерпретації, візії, концепції й теорії. У певному розумінні вона поєднує багатоманітний колективний досвід людства. З огляду на це доречно розглядати історію на межі політики й культури, пам’яті й цінностей, соціуму й потреб національного роз...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Вісник НАН України |
|---|---|
| Дата: | 2025 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2025
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208568 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки / В.М. Литвин // Вісник Національної академії наук України. — 2025. — № 8. — С. 12-23. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-208568 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Литвин, В.М. 2025-11-01T17:12:26Z 2025 Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки / В.М. Литвин // Вісник Національної академії наук України. — 2025. — № 8. — С. 12-23. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 1027-3239 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208568 https://doi.org/10.15407/visn2025.08.012 Історія продукує розмаїті смисли, думки, потрактування, інтерпретації, візії, концепції й теорії. У певному розумінні вона поєднує багатоманітний колективний досвід людства. З огляду на це доречно розглядати історію на межі політики й культури, пам’яті й цінностей, соціуму й потреб національного розвитку. Тому автор звертається до ключової епохи в історії України, до питання про Давньоруську / Києво-Руську / Старокиївську / Староруську спадщину, яке набуло особливого звучання в ХIХ ст. та пізніші часи, аж до наших днів. Потрактування в такому ключі української минувшини з проєкцією її на сьогодення може допомогти подолати сучасні виклики, які постали нині перед нашою державою. History produces various meanings, thoughts, interpretations, visions, concepts and theories. In a certain sense, it combines the diverse collective experience of humanity. In view of this, it is appropriate to consider history on the border of politics and culture, memory and values, society and the needs of national development. Therefore, the author turns to a key era in the history of Ukraine, to the question of the Ancient Rus / Kievan Rus / Old Kievan / Old Russian heritage, which acquired a special resonance in the 19th century and later times, up to the present day. Interpreting the Ukrainian past and present through this lens with its projection onto the present can help overcome the modern challenges that our state is currently facing. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Статті та огляди Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки The Kyivan Rus heritage at the political and scientific crossroads of centuries-long controversy Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки |
| spellingShingle |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки Литвин, В.М. Статті та огляди |
| title_short |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки |
| title_full |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки |
| title_fullStr |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки |
| title_full_unstemmed |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки |
| title_sort |
києво-руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки |
| author |
Литвин, В.М. |
| author_facet |
Литвин, В.М. |
| topic |
Статті та огляди |
| topic_facet |
Статті та огляди |
| publishDate |
2025 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Вісник НАН України |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The Kyivan Rus heritage at the political and scientific crossroads of centuries-long controversy |
| description |
Історія продукує розмаїті смисли, думки, потрактування, інтерпретації, візії, концепції й теорії. У певному розумінні вона поєднує багатоманітний колективний досвід людства. З огляду на це доречно розглядати історію на межі політики й культури, пам’яті й цінностей, соціуму й потреб національного розвитку. Тому автор звертається до ключової епохи в історії України, до питання про Давньоруську / Києво-Руську / Старокиївську / Староруську спадщину, яке набуло особливого звучання в ХIХ ст. та пізніші часи, аж до наших днів. Потрактування в такому ключі української минувшини з проєкцією її на сьогодення може допомогти подолати сучасні виклики, які постали нині перед нашою державою.
History produces various meanings, thoughts, interpretations, visions, concepts and theories. In a certain sense, it combines the diverse collective experience of humanity. In view of this, it is appropriate to consider history on the border of politics and culture, memory and values, society and the needs of national development. Therefore, the author turns to a key era in the history of Ukraine, to the question of the Ancient Rus / Kievan Rus / Old Kievan / Old Russian heritage, which acquired a special resonance in the 19th century and later times, up to the present day. Interpreting the Ukrainian past and present through this lens with its projection onto the present can help overcome the modern challenges that our state is currently facing.
|
| issn |
1027-3239 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/208568 |
| citation_txt |
Києво-Руський спадок на політичних і наукових перехрестях багатовікової полеміки / В.М. Литвин // Вісник Національної академії наук України. — 2025. — № 8. — С. 12-23. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT litvinvm kiêvorusʹkiispadoknapolítičnihínaukovihperehrestâhbagatovíkovoípolemíki AT litvinvm thekyivanrusheritageatthepoliticalandscientificcrossroadsofcenturieslongcontroversy |
| first_indexed |
2025-11-25T22:16:29Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:16:29Z |
| _version_ |
1850558586340507648 |
| fulltext |
12 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (8)
КИЄВО-РУСЬКИЙ СПАДОК
НА ПОЛІТИЧНИХ І НАУКОВИХ
ПЕРЕХРЕСТЯХ БАГАТОВІКОВОЇ
ПОЛЕМІКИ
Історія продукує розмаїті смисли, думки, потрактування, інтерпретації,
візії, концепції й теорії. У певному розумінні вона поєднує багатоманітний
колективний досвід людства. З огляду на це доречно розглядати історію
на межі політики й культури, пам’яті й цінностей, соціуму й потреб на-
ціонального розвитку. Тому автор звертається до ключової епохи в іс-
торії України, до питання про Давньоруську / Києво-Руську / Старокиїв-
ську / Староруську спадщину, яке набуло особливого звучання в ХIХ ст.
та пізніші часи, аж до наших днів. Потрактування в такому ключі укра-
їнської минувшини з проєкцією її на сьогодення може допомогти подолати
сучасні виклики, які постали нині перед нашою державою.
Доба давньої Русі є однією з ключових епох в історії України,
позаяк із нею пов’язують етнокультурну генезу українців як на-
ції. Поряд з цим, упродовж «довгого» ХІХ ст., яке здебільшого
локалізують у розширених хронологічних межах — від кінця
XVIII і до початку ХХ ст., на світовій арені панували нації та
національні держави. Останні відігравали важливу роль у між-
воєнну добу, що формувала обрій уявлень і концептуальних
пропозицій між Першою і Другою світовими війнами.
З огляду на окреслені вище чинники та соціо- і етнокуль-
турні передумови питання про Давньоруську / Києво-Руську /
Старокиївську / Староруську спадщину набуло особливого зна-
чення для українського національного руху протягом ХІХ ст., а
також у пізніші часи. На думку професора Сергія Плохія, «під-
несення в 1840-х роках українського руху в Російській імперії
перетворило історію Київської Русі на поле битви прихиль-
ників і опонентів славіста Міхаіла Поґодіна. Згідно з поґодін-
ською теорією, Київ і довколишні землі початково населяли
великоруські племена, які міґрували на північ після монголь-
ської навали середини XIII століття. Лише після того, як вони
пішли, заявляв Поґодін, край заселили «малороси» чи то пак
українці. На кону стояло питання російської та української іс-
doi: https://doi.org/10.15407/visn2025.08.012
ЛИТВИН
Володимир Михайлович —
академік НАН України, доктор
історичних наук, професор,
головний науковий співробітник
Інституту історії України
НАН Укра їни
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 8 13
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
торичної ідентичности, а ще — котрий із двох
східнослов’янських народів має більші права
на спадщину києворуських князів» 1.
Варто наголосити, що змагання за Старо-
київський спадок сполучало культурницькі
устремління українців із політичною зацікав-
леністю, тобто відображало політизацію укра-
їнського національного проєкту, що формулю-
вав власні вимоги та окреслював перспективні
цілі. Не випадково Михайло Грушевський —
автор найвідомішого та наймасштабнішого
багатотомника з національної історії — ствер-
джував, що на обширах підавстрійської Гали-
чини «за старою традицією терміни «Русь»,
«Русин», «руський» позначають національність
українську» 2.
Заувага автора «Історії України-Руси» де-
монструє особливу роль Києво-Руської, чи
Староруської, спадщини та змагання довкола
неї, що тривали протягом кількох століть 3. Од-
нак цю сторінку інтелектуальної, політичної
та культурної історії зарано здавати до архіву,
оскільки в тому чи іншому вигляді змагання за
Києво-Руський спадок тривають і донині.
У минулому боротьба за Давньоруську спад-
щину значною мірою була зумовлена імпер-
ськими потребами та інтересами, а сьогодні
вона спричинена неоімперськими мотивами
Російської Федерації як країни-агресора. Такі
ідеологічні устремління та примарні геополі-
тичні змагання, зорієнтовані на здобуття ре-
ваншу, спонукають російських політичних і
державних діячів, а також багатьох інтелекту-
алів привласнювати український історичний
спадок, передусім Старокиївську спадщину.
Звісно, (горезвісні) потуги функціонерів,
ідеологів і звичайних «гвинтиків» російського
режиму, влучно названого рашизмом, не є ори-
1 Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні
ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. Київ, 2015.
C. 11—12.
2 Грушевский М. Освобождение России и украинский
вопрос. Статьи и заметки. Санкт-Петербург, 1907.
С. 199.
3 Толочко О.П. Києво-руська спадщина в історичній
думці України початку XIX ст. В кн.: Україна і Росія в
історичній ретроспективі: нариси. Київ, 2004. Т. 1.
С. 250—251.
гінальними. Такі зазіхання на культурно-істо-
ричний набуток давньої Русі рясно побутують
навіть у концепціях, візіях і поглядах росій-
ських демократів різних часів. Саме тому про-
тягом усього ХІХ ст. тривала гостра полеміка,
яку інколи називають змаганнями за так зва-
не «руське первородство» чи протистоянням
«північан» і «південців».
Так, у межах зазначеної полеміки доволі го-
стро дискутували ще в середині 1880-х років
російський етнограф Олександр Пипін і один
з українських громадівців, мовознавець Кость
Михальчук. Останній піддавав сумніву навіть
саму можливість замирення щодо предмету
давньої полеміки, позаяк гадав, що «великоро-
сійська асиміляція» зводить нанівець реальні
можливості національно-культурної співпраці
між росіянами й українцями 4.
Вплив полеміки довкола Києво-Руської
спадщини на українську суспільно-політичну і
наукову думку був колосальним і всеосяжним.
Зокрема, літературознавець Петро Голубенко
(Шатун) відзначав, що «боротьба за культур-
но-історичну спадщину Київської Руси між
українськими і російськими істориками не має
рівнозначних прикладів у світовій історії, хоч
один з українських дослідників і проводить
таку аналогію» 5. У цій цитаті йдеться про ві-
дому публікацію історика Віктора Новицького,
який порівнював змагання за Києво-Руську
спадщину з протистоянням романської й гер-
манської традицій у західноєвропейській іс-
торіографії 6. Зазначимо, що це порівняння по-
стало у вигляді рефлексій щодо змагань націо-
нальних традицій у європейській історіографії
ХІХ ст., тобто за доби панування імперських
націй на світовій арені.
4 Михальчук К.П. Открытое письмо к А.Н. Пыпину по
поводу его статей в «Вестнике Европы» о споре меж-
ду южанами и северянами. К истории отношений к
Украинству представителей прогрессивной части
Русского образованного общества. Киев, 1909.
С. 4—11.
5 Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних вза-
ємин. Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1987. С. 102.
6 Новицький В. Історична праця проф. О.Є. Прєсняко-
ва і розмежування великоруської та української істо-
ріографії. Україна. 1930. Кн. 40. С. 55—57.
14 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (8)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
Певна річ, славнозвісна дискусія «південців»
і «північан» мала давні початки, що сягають
ранньомодерних ча сів, із численними політич-
ними порахунками, культурними передумова-
ми, імперськими впливами тощо 7. Наприклад,
українсько-американський історик Френк Си-
син слушно звернув увагу на те, що в певному
вигляді полеміка довкола Старокиївської спад-
щини тривала щонайменше від славнозвісного
«Синопсису» Інокентія Гізеля.
Загалом Синопсис обґрунтовував ідею єд-
ності минувшини трьох східнослов’янських
народів, результатом якої була теза про похо-
дження з Києва сучасної династії московських
царів. Втім, багатьох дослідників вводить в
оману вже сама назва твору Інокентія Гізеля:
«Синопсис или краткое собрание от разных
летописцев о начале Славяно-российского на-
рода, и первоначальных князей богоспасаемо-
го града Киева, и о житии св. благоверного ве-
ликого князя Киевского и всея России первей-
шего самодержца Владимира, и о наследниках
благочестивейшей державы его Российской
даже до пресветлейшего и благоверного госу-
даря нашего царя и великого князя Алексея
Михайловича, всей Великой, Малой и Белой
России Самодержца». Виважений і вдумли-
вий аналіз змісту «Синопсису», як і доби його
написання, дозволяє зрозуміти авторське ба-
чення Києва, Руси-України як осердя усього
східнослов’янського світу та православного
слов’янства.
На думку Френка Сисина, його автор «ви-
користовував києво-руську минувшину для
обслуговування потреб московського / росій-
ського самодержця, хоча й включив до свого
твору лише нечисленні епізоди російської іс-
торії. Закладаючи підвалини для династичної
історії східних слов’ян, Синопсис не тільки
відкрив шлях політичній історії Російської
держави — він також чи не вперше застосував
для аналізу російської історії поняття славено-
роської нації / народу і відтак націоналізував
російську історіографію і унеможливив зве-
дення російської ідентичності лише до ототож-
7 Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взає-
мин. Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1987. С. 83—101.
нення з династією або державою. І коли з само-
стійним українським національно-політичним
досвідом Синопсис впорався швидко, то його
спробу злиття української та російської історії
було шито білими нитками»8.
Загалом змагання за Старокиївську спадщи-
ну відображало багатовікову боротьбу україн-
ства за виокремлення з імперських етно- й со-
ціокультурних координат. Якраз у такому роз-
різі доречно розглядати полеміку «південців» і
«північан», яка хоч-не-хоч репрезентує тривалі
змагання, що точилися за Києво-Руський спа-
док протягом різних історичних періодів і епох.
Сучасні історики звертають увагу на те, що
«українські претензії на києво-руську спадщи-
ну не були наполегливими й консеквентними.
Денаціоналізація інтелектуального життя, що
розпочалася від другої половини XVII ст. в
підросійській Україні, призвела до занепаду іс-
торичної думки та місцевої традиції пригаду-
вання києво-руського минулого. Вшанування
пам’яті святого рівноапостольного князя Воло-
димира було локальним і не виходило за межі
місцевого патріотизму. До середини ХІХ ст. в
Києві не було жодної української організації,
яка сприяла б відродженню історичної свідо-
мості, прирощенню нових знань про історію
Київської Русі. У тогочасному історієписанні
«українська», або «малоросійська» за тодіш-
ньою термінологією, минувшина нероздільно
пов’язувалася з історією козацтва. Вивчення
Київської Русі відбувалося в руслі «загально-
російської» історичної схеми, на основі динас-
тичного принципу, виробленого московськи-
ми книжниками-історіографами та прийнято-
го офіційною російською історіографією»9.
Адже можливості українства в умовах су-
цільного панування імперського культурного
поля, освяченого відповідною ідеологією й мо-
нархічною політичною культурою, були вкрай
обмеженими. Тим паче, що українська наука
8 Сисин Ф. Образ Росії та українсько-російських взає-
мин в українській історіографії кінця XVII — почат-
ку XVIII сторіччя. В кн.: Переяславська Рада 1654 року
(історіографія та дослідження). Київ, 2003. С. 442.
9 Ричка В.М. Лицар Духу: Володимир Великий в історії
та пам’яті. Київ, 2015. C. 127.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 8 15
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
протягом усього ХІХ ст. була змушена присто-
совуватися до вимог імперського режиму. Про-
те навіть за таких ідеологічних, політичних і
культурних передумов, обставин і впливів Ки-
єво-Руська спадщина опинилася в епіцентрі
гострих полемічних змагань.
За спостереженням літературознавця Пе-
тра Голубенка (Шатуна), «давнє історичне ім’я
України «Русь» і назва української держави Х—
ХІІ ст. «Київська Русь» стали джерелом гарячо-
го і затяжного спору між українськими і мос-
ковськими істориками, який продовжується й
до нашого часу. Головними питаннями цього
спору є: який народ і чию культуру являє со-
бою «Київська Русь», хто перейняв «київську
спадщину» і продовжує в наш час її культур-
но-історичні традиції? Здавалося б, відповідь
на ці питання дуже проста: вона є вже в самій
назві Київської держави. Якщо Київ був і за-
лишається українською столицею і символом
України, то «Київська Русь» була українською
державою, а українці — її спадкоємці і продо-
вжувачі в наш час. Але в дійсності боротьба за
київську спадщину привела до парадоксаль-
них наслідків: українці втратили не лише свою
державу, а й саме ім’я давньої України «Русь»,
яке було присвоєне північним переможцем —
Москвою. Назвавши себе Росією або Великою
Руссю, Московія тим самим стверджувала себе
спадкоємцем і продовжувачем Київської Руси,
а отже, і своє право на «собирание земель рус-
ских». У супроводі цієї маскаради і творилася
Російська імперія. Незважаючи на те, що Мос-
ковське царство і в національно-етнічному, і в
культурно-історичному сенсі було відмінною
від Київської Руси формацією, північне плем’я
московитів пригадало свою колишню держав-
ну належність до «руських» підданих і, посила-
ючись на династичні зв’язки своїх князів з ки-
ївською династією, привласнило назву «Русь»
для новопосталої московської держави»10.
Російське привласнення етноніму й політо-
німу Русь добре розумів і підкреслював Ми-
хайло Грушевський, оскільки сприймав його
у світлі імперської концептуалізації історії
10 Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних вза-
ємин. Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1987. С. 93.
східного слов’янства, а відтак, цілком логічно
виступив руйнівником і деконструктором цієї
сумнозвісної «концептуалізації». Зокрема, у
своїй знаменитій статті «Звичайна схема «рус-
скої» історії й справа раціонального укладу іс-
торії східного слов’янства» він наголошував,
що «Київська держава, право, культура були
утвором одної народності, українсько-русь-
кої, Володимиро-Московська — другої, вели-
коруської. Сю ріжницю хотіла була затерти
Поґодінська теорія, населивши Подніпров’я
X—XII вв. великоросами й казавши їм потім,
в XIII—XIV вв., звідси виемігрувати, але я сум-
ніваюся, що хто-небудь схоче тепер боронити
стару історичну схему сею ризикованою, всіма
майже полишеною теорією. Київський період
перейшов не у володимиро-московський, а в
галицько-волинський XIII в., потім литовсько-
польський XIV—XVI вв. Володимиро-Москов-
ська держава не була ані спадкоємницею, ані
наступницею Київської, вона виросла на сво-
їм корені, і відносини до неї Київської можна
б скорше прирівняти, напр., до відносин Рим-
ської держави до її галльських провінцій, а не
преємства двох періодів в політичнім і куль-
турнім житті Франції. Київське правительство
пересадило в великоруські землі форми сус-
пільно-політичного устрою, право, культуру,
вироблені історичним життям Києва, але на
сій підставі ще не можна включати Київської
держави в історію великоруської народності.
Етнографічна і історична близькість народ-
ності українсько-руської до великоруської не
повинна служити причиною до їх перемішу-
вань — вони жили своїм життям поза своїми
історичними стичностями і стрічами»11.
По суті наукова, суспільно-політична та пу-
бліцистична діяльність Михайла Грушевського
була спрямована на відвоювання й звільнення
Києво-Руської спадщини з російського імпер-
ського полону. До того ж тільки руйнація ім-
перської схеми історії східного слов’янства до-
зволила українству започаткувати власний на-
11 Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й
справа раціонального укладу історії східного сло-
в’ян ства. В кн.: Грушевський М. Твори. Львів, 2002.
Т. 1. С. 77.
16 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (8)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
ціональний і державний проєкт на тернистих
поворотах ХХ ст.
Слід наголосити, що саме великокняжа /
царська / імперська та червона Москва повсяк-
часно висувала необґрунтовані претензії на
Києво-Руську спадщину, «легітимізуючи» свої
політичні й ідеологічні інтенції сакраменталь-
ною «теорією ІІІ Риму» чи іншими «аргумен-
тами» подібного штибу. Цю позицію де-факто
успадкувала й сучасна / неоімперська Росія 12.
Більше того, зазіхання на спадщину Київської
Русі слугує нинішньому російському режиму
«виправданням» воєнної агресії проти Украї-
ни, особливо широкомасштабного вторгнення,
розпочатого 24 лютого 2022 р.
Зрештою, Михайло Грушевський завжди
підкреслював нерозривний зв’язок Русі-Украї-
ни з європейською минувшиною. Ці рефлексії
яскраво й виразно проступили в його відо-
мій праці «На порозі Нової України: гадки і
мрії», написаній за часів Української револю-
ції 1917—1921 рр. М. Грушевський навіть об-
стоював думку, що «зв’язана тісно і безпосе-
редньо з Західною Європою — Німеччиною
в першу голову, а дальше — з Італією також,
Україна перейшла з деяким тільки опізненням
добу італійсько-німецького Відродження (Ре-
несансу), німецької реформації й католицької
реакції, яка всім тягарем своїм упала на укра-
їнські землі з кінцем XVI в. Тимчасом як Мос-
ковщина все більш розгублювала спадщину,
одержану від Київської держави, і все глибше
поринала в східних, вірніше — середньо- і пів-
нічноазійських впливах, Україна жила одним
життям, одними ідеями з Заходом. У нього
черпала культурні засоби, у нього брала взі-
рці для своєї культури. Правда, вони не запо-
зичались невільничо. Вони переходили через
призму присвоєння і перетворення. Старі
східні й візантійські традиції, вірніше — та
оригінальна комбінація, яку витворила україн-
ська творчість часів Київської держави, не зі-
ставалась і тепер пасивною. Вона брала участь
в переробленні нових західних здобутків і
12 Широкорад А.Б. Русь и Литва: Рюриковичи против
Гедеминовичей. Москва, 2004. С. 242—257.
впливів, приносила до них свої оригінальні
нюанси»13.
Таким чином, М. Грушевський надавав Ста-
рокиївській спадщині засадничого значення не
тільки у справі цілковитої сепарації українства
з імперських координат, а й для осмислення
давніх зв’язків України з європейським світом.
У такому світлі Давньоруський спадок, на дум-
ку вченого, являв собою важливий культурний
і світоглядний орієнтир, що дозволяв вписати
українську історію до загальноєвропейської й
світової минувшини.
Водночас М. Грушевський-історик вирізняв-
ся проникливим розумінням трансформації
суспільно-політичних форм і соціокультурних
моделей, що постали з Києво-Руської спадщи-
ни. За його спостереженням, «старий боярин-
купець і воїн переважно переходить в бояри-
на-поміщика, яким він стане потім у наступні
сторіччя, XIV—XV, і, поступово дрібніючи, як
вся стара київська спадщина, під натиском но-
вих форм, обернеться в боярина — дрібного
військово-службового напівпривілейованого
землевласника литовської епохи. Це — загаль-
ний процес, що, хоча й з різною швидкістю й
у неоднакових деталях, розвивається в різних
частинах України (і в інших землях старої київ-
ської системи)»14.
Ще один аспект, на якому акцентував увагу
Михайло Грушевський, пов’язаний із роллю
Галицько-Волинської держави у збереженні й
передачі Старокиївської спадщини. Недаремно
Галицько-Волинську державу чимало істориків
першої половини ХХ ст. розглядали як одну з
базових основ формування майбутнього укра-
їнства. За висловом М. Грушевського, «Галиць-
ко-Волинська держава, що проіснувала у своє-
му повному обсязі ще ціле століття після татар-
ської навали (а у во линській своїй частині ще
довше, можна вважати — до другої половини
XV в.), мала велике значення для збереження
(і розвитку) політичної й культурної спадщини
13 Грушевський М. На порозі Нової України: гадки і
мрії. В кн.: Грушевський М. Твори. Львів, 2007. Т. 4,
кн. 1. С. 235.
14 Грушевський М. Україна. Історія. В кн.: Грушев-
ський М. Твори. Львів, 2009. Т. 9. С. 279.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 8 17
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
київської епохи й підтримки та зміцнення на-
ціонального життя» 15.
Надзвичайну роль Києво-Руська спадщи-
на відіграла й у формації Литовсько-Руської
держави, точніше Великого князівства Ли-
товського, Руського й Жмудського. Михайло
Грушевський, як і його вчитель Володимир
Антонович, засновник Київської документаль-
ної та земельно-обласної школи українських
істориків, підкреслював виняткове значення
давньоруських впливів, передусім культурних
і політичних запозичень, у формації Великого
князівства Литовського. У широкому сенсі Во-
лодимир Антонович навіть розглядав цю схід-
ноєвропейську державу як незаперечну спад-
коємницю давньої Русі 16.
Подібних поглядів дотримувався й Михай-
ло Грушевський, але значно їх конкретизував
і нюансував. За його спостереженнями, «сус-
пільно-політична еволюція в землях в. кн. Ли-
товського розвивалася в далеко повільнішо-
му темпі, староруська традиція визначалася
ще дуже великою свіжістю й силою, звичаєве
право й практики поодиноких земель служи-
ли підставою правних відносин і тільки пово-
лі уступали перед модифікаціями, які вносив
державний процес вел. князівства. Державна
спадщина староруських часів давала себе дуже
сильно відчувати до самої середини XVI в. (а
навіть і дещо пізніше)» 17. Відтак Михайло Гру-
шевський підкреслював ту роль, яку відіграла
давньоруська спадщина у процесі переходу від
однієї доби національної історії до іншої істо-
ричної епохи.
Сучасні вчені висвітлюють націєтворчий
процес із різних перспектив і позицій. Аме-
риканський історик і прихильник українства
професор Тімоті Снайдер відзначає, що «ве-
ликі князі литовські були могутніми європей-
ськими воєначальниками XIII—XIV ст. Вони
15 Там само. С. 283.
16 Антонович В. Очерк истории княжества Литовского
до смерти В.К. Ольгерда. В кн.: Антонович В. Моно-
графии по истории Западной и Юго-Западной Рос-
сии. Киев, 1885. Т. 1. С. 1—132.
17 Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1994.
Т. 5. C. 19.
завоювали розлогі території, що простягались
від їхніх рідних балтійських земель на південь
через східнослов’янські терени аж до Чорно-
го моря. Збираючи докупи залишки Київської
Русі після монгольського завоювання, язични-
ки литовці інкорпорували більшість територій
цієї ранньої східнослов’янської держави. Пра-
вославні руські бояри, призвичаєні до мон-
гольського панування, могли вважати Литву не
завойовником, а союзником, і тоді як литовська
військова потуга прямувала на південь, до Ки-
єва, києво-руська цивілізація — православ’я,
церковнослов’янська мова та зріла правова
традиція — поширювались на північ, до Віль-
нюса. В той же час, коли Вільнюс замінив Київ
як центр православної слов’янської цивілізації,
на литовські території почали зазіхати дві ка-
толицькі держави: Тевтонський Орден та Поль-
ське королівство. Язичницькі великі князі вмі-
ло торгувались за своє хрещення, і наприкінці
XIV ст. великий князь Йоґайла обміняв хре-
щення за католицьким обрядом на польський
трон»18.
З іншої перспективи означений процес
сприйняття Старокиївської спадщини пред-
ставляє Сергій Плохій. Він підкреслює, що
«Люблінська унія створила новий політич-
ний простір для опанування та військового,
економічного та соціального освоєння з боку
православних княжих еліт, які, замість того,
щоб втратити свій престиж і владу внаслідок
унії, насправді підвищили їх. Коли освічені
люди, які були на службі в князів, почали на-
повнювати цей простір змістом, пов’язаним з
політичними та культурними амбіціями своїх
господарів, вони шукали паралелі та прецеден-
ти в історії (діяльність Володимира Великого,
Ярослава Мудрого та Данила Галицького). Не-
зважаючи на увагу до минулого, вони дійсно
створили дещо нове. Цим винаходом зрештою
стане «Україна» — термін, що вперше з’явився
у києво-руські часи, але відновився в регіоні
під час відродження князівської влади у XVI
столітті. Цій назві й новому простору, створе-
ному Люблінською унією, знадобиться час та
18 Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна,
Литвa, Білорусь. 1569—1999. Київ, 2012. С. 35.
18 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (8)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
нова суспільна верства, щоб стати одним цілим
та поширити термін «Україна» на землі далеко
за правим берегом Дніпра»19.
Проте етнонім і політонім Україна постав
не відразу. Цьому передував доволі тривалий
процес упродовж низки століть, протягом
якого щодо українських земель вживали різні
означення і назви, зокрема у світлі старих тра-
дицій Києво-Руської спадщини. Проте побу-
тували й перехідні назви, зокрема Роксоланія.
Українська історикиня Наталія Яковенко під-
креслює: «місце цієї назви в окресленій вище
руській ідентичності дещо проблематичне.
Вона зручно маркувала статус Русі як рівно-
правної одиниці Польського королівства, але
після освоєння києво-руської спадщини слово
таки ставало «чужим», бо, згідно з ним, роль
«кореня і початку» відводилася сарматам-рок-
соланам, а не «народові святого Володимира».
Відтак, дилема вибору назв, по суті, являла со-
бою дилему двох версій «руськості». Ясно, що
обидві версії були цілком лояльними стосовно
політичної батьківщини — Речі Посполитої,
але, дещо спрощуючи, «роксоланську» версію
можна ототожнити з толерантним ставленням
до всього польського, а її оминання — з нехіт-
тю до «Польщі»20.
Отже, саме Україна постала як спадкоєми-
ця та продовжувачка соціо- й етнокультурних
традицій давньої Русі. Доречно зазначити, що
традиції києво-руського та білорусько-ли-
товського літописання розглядаються у світлі
спадкоємності «козацьких літописів» ХVІІ —
початку ХVІІІ ст. Літописи Самовидця, Грабян-
ки, Величка містять досить багато відомостей
стосовно формування та розвитку в середови-
щі тодішньої козацької старшини національної
самосвідомості й відчуття державної окреміш-
ності, пов’язаних із давньоруськими культур-
ними й політичними традиціями 21.
19 Плохій С. Брама Європи. Історія України від Скіф-
ських воєн до Незалежності. Харків, 2016. C. 110.
20 Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з
історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку
XVIII століття. Київ, 2012. C. 18.
21 Моця Б.О. Історія формування структур прикор-
донної охорони на території сучасної України до по-
Таким чином Литовська, чи Литовсько-
Руська, доба була дуже важливим чинником як
для творення, так і для конструювання історії
України. Вона дозволяла «перекинути місток»,
тобто сполучити княжу добу давньої Русі та
епоху України-Гетьманщини. Завдяки цьому
Михайлу Грушевському і його наступникам
вдалося запропонувати й утвердити ідею тя-
глості історії України від давніх до новітніх ча-
сів. Адже саме національна історія, опрацьова-
на й простежена крізь плин століть, виступала
поважним чинником легітимації буття наро-
дів / націй у «довгому» ХІХ ст.
Проте Михайло Грушевський зазвичай уни-
кав апріорі накинутих схем. Навіть більше, він
украй скептично ставився до відповідних кон-
цептуалізацій. Натомість учений віддавав пе-
ревагу не виразним і простим термінологічним
пропозиціям, а концептуалізаціям, які найпо-
вніше відображали розмаїття фактографічного
матеріалу й подієве багатство світу історії. Саме
тому М. Грушевський відзначав як флуктуації,
так і масштабні впливи «ріжних культур», під
дією яких «на основі слов’янській вироблялася
оригінальна і багата, зазначена характерними,
своєнародними ознаками культура руська кня-
жого періоду. Той чи інший вплив брав пере-
вагу часами, але нігди не підлягала вона йому
пасивно. В раніші часи на тім терені панував
переважно вплив східний, ірансько-алтай-
ський, який дає себе знати найбільш виразно в
культурі так званій скитській; з хрестом пере-
важає інший вплив, візантійський. Імпонувала
Русі багата матеріальна культура Візантії, зло-
жена з елементів античних і східних, і ще біль-
ше — переховані там скарби духові»22.
Втім, Михайло Грушевський був змушений
змагатися з асимілятивними тенденціями, що
нав’язувалися на імперських культурних тере-
нах як в імперії Романових, так і в імперії Габ-
сбургів. Численні культурні втрати, пов’язані
чатку 20-х років ХХ століття. Гілея: Науковий вісник.
2010. Вип. 37. С. 167.
22 Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії
Русі, виголошений у Львівськім університеті 30 ве-
ресня 1894 р. В кн.: Грушевський М. Твори. Львів,
2002. Т. 1. С. 67.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 8 19
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
з російською акультурацією української елі-
ти, вимагали чіткої й неоднозначної позиції
у боротьбі за Києво-Руську спадщину протя-
гом українського національного Відродження
ХІХ ст.
Зрештою, Михайло Грушевський обстоював
думку про новітнє українське Відродження, а
одним із його джерел убачав переосмислення і
реконцептуалізацію саме Старокиївської спад-
щини. «Літературна традиція була затрачена,
відколи на старім корені київського книжного
письменства защеплено нову паросль — мос-
ковську: стара українська книжна література
являлась ніби предком московської, тим самим
ніби чужою для України, і українське слово зі-
ставалось при самих пробах простонародної
мови, що уважались тільки курйозом, чимсь
зовсім маловажним, тимчасом як для поважної
літературної роботи прийнято у самих україн-
ців великоросійську мову, заведену протягом
XVIII в. і по всіх вищих українських школах.
Саме ім’я було страчене — бо перейняте вели-
коросійським народом, літературою, держа-
вою, і для потомків старої Русі приходилось
знаходити нові імена: малоросійського, козако-
руського, южноруського і т. ін. народу, історія
сього народу починалася звичайно від XVII в.,
найбільше XIII—XIV вв., а історія давніша
зв’язувалася з історією Московської держави
як її антецедент», — наголошував М. Грушев-
ський 23.
Навіть більше, потужні асиміляційні тен-
денції загрожували суцільним розчиненням
українства в річищі руйнівних перетворень,
нав’язуваних імперською системою. Особливо
руйнівними вони були на обширах Російської
імперії, яка йшла шляхом суцільної руйнації
національних культур і повної акультурації на-
ціональних еліт.
23 Грушевський М. Українсько-руське літературне від-
родження в історичнім розвої українсько-руського
народу. Відчит проф. Михайла Грушевського на на-
уковій академії, спорядженій дня 1 падолиста 1898 р.
на пам’ятку столітніх роковин відродження україн-
сько-руської літератури. В кн.: Грушевський М. Тво-
ри. Львів, 2002. Т. 1. С. 114.
«Українсько-руський нарід зіставсь без ні-
чого і, здавалось, був призначений на вимер-
тя. І ся смерть здавалася вже зовсім близькою.
Автор першої граматики народної української
мови, виданої 1818 p., мотивував свою працю
чисто антикварними мотивами: що знання
української мови буде потрібно з часом для
розуміння життя українського народу, розу-
мій — коли тої мови вже не буде; він називав її
«не живим і не мертвим язиком», язиком на ви-
мерті — «исчезающим наречием» — двадцять
літ по появі «Енеїди». Так безрадісно і безрадно
виглядав тоді український нарід», — зазначав
історик 24.
«З кінця 18 в. (від Івана Котляревського) на
Україні почався рух у напрямку запроваджен-
ня до писемного й книжкового вжитку живої
народної української мови. До того часу пи-
семна й книжна мова на Україні мала в собі
дуже велику домішку старих слов’янізмів (слів,
зворотів, граматичних форм), що залишилися
у спадщину від старокиївських часів, і тому
вона, та книжна й писемна мова, дуже відріз-
нялася від живої народної української мови,
розвиток якої протягом століть ішов нормаль-
но й безупинно», — відзначав український іс-
торик й економіст Дмитро Соловей 25. Отже,
лише незвичайні успіхи і розвій українського
національного відродження ХІХ ст. змогли від-
вернути і якоюсь мірою запобігти повній дена-
ціоналізації українства.
За радянських часів Києво-Руська спадщи-
на розглядалася й репрезентувалася у світлі
провідних ідеологічних догм комуністичного
режиму. Більше того, добу Київської Русі було
практично вилучено з історії України, яку за-
ступила сурогатна «історія Української РСР».
Відтак навіть процес становлення українців
як нації було викривлено й відсунуто в часі на
кілька століть.
Український правник і політолог Василь
Маркусь у рецензійній статті, присвяченій
публікації четвертого тому «Української ра-
24 Там само.
25 Соловей Д. Національне питання в ленінській теорії
та практиці. До 50-річчя більшовицького режиму в
СССР і на Україні. Сучасність. 1966. № 9. С. 111.
20 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (8)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
дянської енциклопедії», слушно констатував,
що «для росіян т. зв. древньоруський період є
властиво давнім періодом історії Росії; росіяни
беззастережно присвоюють собі спадщину Ки-
ївської Руси, тоді як українці повинні почина-
ти своє національне існування з потатарського
періоду»26.
В результаті такої ідеологічної аберації роз-
мивалися наріжні засади історії України, котрі
замінювалися суцільно ідеологізованою «істо-
рією Української РСР».
Такі спотворювальні метаморфози свого
часу яскраво прокоментував і оцінив укра-
їнський літературознавець і дисидент Юрій
Бадзьо. Він наголошував, що «волею сучас-
ної радянської історіографії українців та бі-
лорусів вигнано з ранньофевдальної сім’ї
слов’янських народів. Їх поглинули «русские
племена», «давньоруська народність», «рус-
ский народ», «единый русский народ киев-
ских времен». Починається зі спекуляції іс-
торичним поняттям «Русь», «руський», а
закінчується перекресленням етнічної істо-
рії України та Білоруси ранньофевдального
періоду. «Давньоруська народність» декля-
рується як спільний етнічний предок трьох
східньослов’янських народів, але насправді
вона кваліфікується лише як російський ет-
нос — «русские», «русский народ» і т. д.» 27.
У широкому сенсі ці спостереження, реф-
лексії, роздуми були реакцією на тодішні прак-
тики й стратегії тоталітарного режиму, який
«творив» і у вигляді історичних спотворень і
фальсифікацій легітимізував існування квазі-
спільноти — так званого радянського народу.
Та насправді замість нової «наднаціональної
спільноти» поставала панівна великодержав-
на і шовіністська спільнота на чолі з народом-
вождем — росіянами. Саме російському народу
мала належати першість у всіх уявних, можли-
вих і неможливих «досягненнях тріумфуючо-
26 Маркусь В. Четвертий том УРЕ. Сучасність. 1962.
№ 1. С. 67.
27 Бадзьо Ю. Знищення і русифікація української істо-
ричної науки в совєтській Україні. Відкритий лист
до російських і українських істориків. Український
історик. 1981. № 1-4. С. 87.
го соціалістичного суспільства». Звичайно, ці
ідеологічні настанови не лише переносилися в
прийдешність, а й транслювалися на минувши-
ну. Відтак, давньоруська спільнота однозначно
подавалася як російська апріорі.
Юрій Бадзьо слушно діагностував повторні
зазіхання російського «старшого брата», поза-
як вони нав’язували суцільну асиміляцію неро-
сійських народів. На його думку, «якби ці су-
часні, цілком однозначні терміни вживалися як
умовне позначення історичних реалій, позна-
чення, що йде від історичних понять «Русь»,
«руський», то й тоді вони були б невиправдані
й недопущені, бо пов’язували б східньо сло в’ян-
ську історію 6—13 ст. лише з російським етно-
сом, а поняття «український», «білоруський»
надавали б тільки етнографічного сенсу. За до-
помогою науковоподібної ідеї «давньоруської
народности» історіографія проводить у підтек-
сті науково абсурдну й політично підступну
думку про те, що якби не було татаро-монголь-
ської навали, то зі східніх слов’ян витворився б
один народ, звичайно, русский» 28.
Подібну позицію займають і сучасні україн-
ські історики, які відзначають і маркують цей
зв’язок: «З’єднуючою ланкою між дореволю-
ційною і радянською історіографією слугували
теоретичні побудови і міркування видатно-
го російського історика О. Преснякова, якого
слід вважати одним із засновників концепту
радянської історіографії щодо рівноправності
сучасних східнослов’янських народів на києво-
руську спадщину та концепції давньоруської
народності» 29.
Слід акцентувати увагу на тому, що штуч-
ність російських зазіхань на Старокиївську /
Києво-Руську спадщину розуміла принаймні
частина російських істориків. «Культурно-іс-
торичний зв’язок Московської держави з Ки-
ївською державою існує лише в уяві росій-
ських великодержавників. Цього не можуть
не визнати і деякі московські дослідники, хоч
і не можуть відмовитися від Київської Руси,
28 Там само.
29 Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності
в історичній науці СРСР (1930-ті — перша половина
1940-х рр.). Вінниця, 2005. С. 51.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 8 21
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
як факту давнього «історичного існування Ро-
сії», — стверджував Петро Голубенко 30.
Втім, спроби окремих російських істориків
та учених-гуманітаріїв посісти хоч би дещо
відмінну позицію порівняно з проголошени-
ми ідеологічними схемами були приречені на
фіаско. Відтак, такі вчені потрапляли у горни-
ло ідеологічних кампаній і адміністративних
чисток.
Отже, суцільний ідеологічний підтекст озна-
ченого висвітлення й представлення історії
давньої Русі у радянський історіографії є оче-
видним. За висловом Юрія Бадзя, у такий спо-
сіб «перекидається ідеологічний і політичний
місток між царською Росією і Радянським Со-
юзом, коріння «нової історичної спільности»
шукається в «давньоруській народності», в
національно-історичній дійсності февдальної
та февдально-буржуазної Росії. З погляду на-
укової методології це абсурдно й дивовижно,
але за політичною логікою — закономірно й
правильно, адже «ДН», «единый русский на-
род киевских времен» і «єдиний радянський
народ» — це ідеологічні близнюки, ланки од-
ного політичного ланцюга, два кінці — ретро-
спективний і перспективний — однієї політи-
ки, політики русифікації неросійських народів
СРСР»31.
За візією Петра Голубенка (Шатуна), радян-
ська історіографія успадкувала й адсорбува-
ла міфологію імперії щодо свого походження,
модифікувавши її під свої потреби. Ця ідео-
логічна метаморфоза є показовою, позаяк де-
монструє, як держава «нового пролетарського
типу» успішно засвоює й адаптує імперську
спадщину. На думку Петра Голубенка, «скла-
довими елементами цього міту є: 1. Теорія
праруської народности, як спільного кореня
«великоруського», «білоруського» і «малорусь-
кого» народів, з підкресленням їх кровного і
слов’янського братерства. 2. Теорія єдности
30 Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних вза-
ємин. Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1987. С. 103.
31 Бадзьо Ю. Знищення і русифікація української істо-
ричної науки в совєтській Україні. Відкритий лист
до російських і українських істориків. Український
історик. 1981. № 1-4. С. 54—64.
історії цих народів з явно виявленою тенден-
цією до іґнорації національних особливостей
в історії українського народу. 3. Привласнення
Ро сією історично-культурної спадщини Київ-
ської Руси, з проголошенням Києва матір’ю го-
родів російських. 4. Теорія єдности російської
культури і залежности української культури
від російської, з підкресленням її благотвор-
ного впливу. Всі ці елементи російського міту
є приявними в світогляді не лише російської
інтелігенції — вони поширені російською лі-
тературою такою і на Заході. Російська імперія
тисне на західньоевропейську думку також і
своєю «науковою системою»»32.
Власне, сполучення тоталітарної ідеології
та науки, передусім історичної, є магістраль-
ним напрямом політичних, дослідницьких,
культурних та інших практик, які повсюдно
нав’язував радянський режим. Однак поши-
рювачами імперських догматів та ідей були
не тільки радянські функціонери й науковці,
а й російські емігранти у ХХ ст., які повсякчас
стверджували, що Старокиївська, чи Києво-
Руська, спадщина належить Росії.
Іван Лисяк-Рудницький — один із найціка-
віших українських інтелектуалів ХХ ст. — від-
значав надзвичайну дражливість і важливість
представлення місця та ролі Києво-Руської
спадщини не лише в межах українства, а й на
теренах західного культурного світу. На його
думку, це «заплутане питання, яке дуже близь-
ко зачіпає нас, полягає в тому, що стара назва
українського народу — «Русь» — була при-
власнена російською нацією і державою. Ця
термінологія має величезний вплив на спо-
сіб мислення західних учених, що звичайно
пов’язують новітню Росію із середньовічною
Руссю, про яку вони говорять як про «Київську
Росію». Таким чином новітню Україну позбав-
ляють історичних підвалин, і вона, так би мо-
вити, зависає в повітрі. Не дивно, що українці
так гостро виступають проти загарбання того,
32 Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних вза-
ємин. Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1987. С. 65.
22 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (8)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
що вони вважають своєю законною історич-
ною спадщиною»33.
Відповідно, побутування означення «Київ-
ська Росія», яке протягом ХХ ст. вживалося в
працях західних дослідників, спричиняло не-
гативні рефлексії українських істориків. Проте
відзначимо, що Іван Лисяк-Рудницький посі-
дав у цьому питанні доволі помірковану пози-
цію. На його думку, «для українських істориків
було б кориснішим зосередити свої зусилля
на питаннях змісту і суті, аніж на терміноло-
гії. Розглядаючи середньовічну Русь, слід під-
креслювати, що не лише її географічний центр
тяжіння розміщувався в регіоні, який ми сьо-
годні називаємо Україною, а й за своїми по-
літичними інституціями, соціальним ладом і
культурним складом Київська держава ближча
до головної течії української, аніж до росій-
ської історичної традиції. Можна захищати цю
резонну і вірогідну позицію, не заперечуючи,
що в російській нації і державі є елементи ста-
роруської спадщини. Лише сприйнявши цей
предметний погляд, західні історики відчують
потребу термінологічно розрізняти Русь і Ро-
сію. Доки цього не станеться, донкіхотська сло-
весна полеміка проти терміна «Київська Росія»
не приноситиме користі, і, правдоподібно, буде
непродуктивною»34.
Врешті, сучасні науковці посідають щодо
Києво-Руської / Старокиївської спадщини
більш виважену позицію, зокрема наголошу-
ють на тривалих історіографічних змаганнях.
Скажімо, професор Сергій Плохій констатує,
що у «XX столітті дискусія зробила нове коло:
одні науковці доводили, що Київська Русь — це
спільна батьківщина східних слов’ян і колис-
ка «давньоруської» народности; інші заявля-
ли, що києво-руська історія належить тільки
33 Лисяк-Рудницький І. Проблема термінології та пері-
одизації в українській історії. В кн.: Лисяк-Рудниць-
кий І. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 1. С. 44.
34 Там само. С. 45—46.
російській або, навпаки, українській нації. Чи
правда, що Київська Русь постала з діяльности
вікінгів / норманів / варягів? А може, її ство-
рили та керували нею східні слов’яни (адже
вони становили більшість населення)? Якщо
її створили східні слов’яни, то хто має більші
права на Київську Русь — росіяни чи українці
з білорусами (спільно або окремо)? Ці питан-
ня стояли у центрі полеміки впродовж століть.
Перше з них втратило політичну гостроту в
перебігу націєтворення після краху комунізму
у Східній Европі, але не зникло зовсім. Розпад
СССР і смерть совєтської історіографії, сум-
нозвісної своїм антинорманізмом, звільнила
істориків від необхідности заперечувати нор-
манські погляди з ідеологічних причин. Одна-
че коли після короткочасного загравання на
початку 1990-х років Росії з Заходом він по-
вернувся в російську національну свідомість у
традиційній ролі «іншого», відродився й анти-
норманський курс у російській історіографії та
популярній літературі. Розпад СССР поновив у
східнослов’янських країнах жваве змагання за
києворуську спадщину. Думка про те, що укра-
їнці — справжні нащадки спадщини Русі, до
1991 року висловлювана лише в емігрантських
публікаціях на Заході, в незалежній Україні
отримала нове життя і на академічному, і на
популярному рівні. В українському публічно-
му дискурсі Київська Русь стала першою укра-
їнською державою, зображення києворуських
князів з’явилися на банкнотах, а тризуб — сим-
вол київських князів — став гербом незалеж-
ної України»35.
Отже, змагання за Києво-Руську спадщину
набули нової гостроти, позаяк опинилися в
епіцентрі боротьби України проти неоімпер-
ської експансії Москви.
35 Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні
ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. Київ, 2015.
С. 11—12.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 8 23
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
Volodymyr M. Lytvyn
Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine
THE KYIVAN RUS HERITAGE AT THE POLITICAL AND SCIENTIFIC
CROSSROADS OF CENTURIES-LONG CONTROVERSY
History produces various meanings, thoughts, interpretations, visions, concepts and theories. In a certain sense, it com-
bines the diverse collective experience of humanity. In view of this, it is appropriate to consider history on the border of
politics and culture, memory and values, society and the needs of national development. Th erefore, the author turns to a
key era in the history of Ukraine, to the question of the Ancient Rus / Kievan Rus / Old Kievan / Old Russian heritage,
which acquired a special resonance in the 19th century and later times, up to the present day. Interpreting the Ukrainian
past and present through this lens with its projection onto the present can help overcome the modern challenges that our
state is currently facing.
Cite this article: Lytvyn V.M. Th e Kyivan Rus heritage at the political and scientifi c crossroads of centuries-long contro-
versy. Visn. Nac. Akad. Nauk Ukr. 2025. (8): 12—23. https://doi.org/10.15407/visn2025.08.012
|