Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.

Метою дослідження є аналіз конструювання національної ідентичності в українських регіональних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст., які стали підґрунтям формування концептуальних засад та локальних моделей Українського проєкту. Акцент зроблений на важливості усвідомлення специфіки української історії, пов...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2023
Автор:	Верменич, Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2023
Назва видання:	Історико-географічні дослідження в Україні
Теми:	Історична географія
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209318
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст. / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2023. — Число 17. — С. 6-24. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-209318
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2093182025-11-19T01:05:57Z Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст. Creation of ukrainian project in regional and historical-geographical discourses of the XIX – early XX centuries Верменич, Я. Історична географія Метою дослідження є аналіз конструювання національної ідентичності в українських регіональних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст., які стали підґрунтям формування концептуальних засад та локальних моделей Українського проєкту. Акцент зроблений на важливості усвідомлення специфіки української історії, пов’язаної із численними геополітичними трансформаціями, війнами й соціальними збуреннями, що спричинили особливий інтерес до проблем простору, колонізаційних переміщень, освоєння нових територій. Виокремлення серед методологічних підходів геокультурного, дало змогу репрезентувати історико-географічні детермінанти, що характеризують взаємовідносини культури і національного простору, регіональних та локальних культурних практик. Основні результати дослідження сконцентровані на обґрунтуванні потенціалу української історичної науки у створенні інтелектуального фундаменту для формування нового образу країни та вибудові Українського проєкту, виробленні національної територіальної структури, яка базується на урахуванні географічних, мовних, релігійних, культурних особливостей її частин та специфічної регіональної ідентичності. У висновках доведено, що історіографічні схеми, уведені у науковий обіг упродовж ХІХ – початку ХХ ст., характеризувалися виразним акцентуванням уваги на регіональних особливостях українських земель, дослідженні специфічності історичної долі окремих територій, що опинилися у складі різних держав і зазнавали потужних асиміляційних та культурних впливів. Найбільш активно такі підходи застосовувалися у регіональних та історико-географічних дискурсах української інтелектуальної історії, яка охоплювала як стан суспільної думки на певному етапі, так і соціальну історію ідей та проєктів. Те, що було зроблено впродовж ХІХ ст. у галузі дослідження особливостей розвитку окремих частин України, допомогло М. Грушевському створити концепцію українського історичного процесу, детально виписану у трьох вимірах – хронологічному, проблемному і просторовому. Регіональні дискурсивні практики стали основою формування Українського проєкту, осмислення нового статусу української етнічної території, пробудження національної свідомості та історичної пам’яті, аналізу специфіки регіональної та локальної ідентичності українського народу. The purpose of the study is to analyze the construction of national identity in Ukrainian regional discourses of the 19th and early 20th centuries, which became the basis for the formation of the conceptual foundations and local models of the Ukrainian project. The emphasis is placed on the importance of understanding the specifics of Ukrainian history, associated with numerous geopolitical transformations, wars, and social upheavals, which caused a special interest in the problems of space, colonization movements, and the development of new territories. Highlighting the geocultural among the methodological approaches made it possible to represent the historical-geographical determinants characterizing the relationship between culture and national space, regional and local cultural practices. The main results of the study are focused on substantiating the potential of Ukrainian historical science in creating an intellectual foundation for the formation of a new image of the country and the construction of the Ukrainian project, the development of a national territorial structure based on the geographical, linguistic, religious, cultural features of its parts and specific regional identity. The conclusions prove that the historiographic schemes introduced into scientific circulation during the 19th and early 20th centuries were characterized by a distinct emphasis on the regional features of Ukrainian lands, the study of the specificity of the historical fate of individual territories that were part of different states and were subjected to powerful assimilation and cultural influences. Such approaches were most actively used in the regional and historical-geographical discourses of Ukrainian intellectual history, which covered both the state of public opinion at a certain stage and the social history of ideas and projects. What was done during the 19th century in the field of research on the peculiarities of the development of certain parts of Ukraine, helped M. Hrushevskyi to create a concept of the Ukrainian historical process, written out in detail in three dimensions – chronological, problematic and spatial. Regional discursive practices became the basis for the formation of the Ukrainian project, the understanding of the new status of the Ukrainian ethnic territory, awakening of national consciousness and historical memory, analysis of the specifics of the regional and local identity of the Ukrainian people. 2023 Article Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст. / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2023. — Число 17. — С. 6-24. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 2616-5295 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209318 94+323.1(477)"18" https://doi.org/10.15407/hgru2023.17.007 uk Історико-географічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історична географія Історична географія
spellingShingle	Історична географія Історична географія Верменич, Я. Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст. Історико-географічні дослідження в Україні
description	Метою дослідження є аналіз конструювання національної ідентичності в українських регіональних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст., які стали підґрунтям формування концептуальних засад та локальних моделей Українського проєкту. Акцент зроблений на важливості усвідомлення специфіки української історії, пов’язаної із численними геополітичними трансформаціями, війнами й соціальними збуреннями, що спричинили особливий інтерес до проблем простору, колонізаційних переміщень, освоєння нових територій. Виокремлення серед методологічних підходів геокультурного, дало змогу репрезентувати історико-географічні детермінанти, що характеризують взаємовідносини культури і національного простору, регіональних та локальних культурних практик. Основні результати дослідження сконцентровані на обґрунтуванні потенціалу української історичної науки у створенні інтелектуального фундаменту для формування нового образу країни та вибудові Українського проєкту, виробленні національної територіальної структури, яка базується на урахуванні географічних, мовних, релігійних, культурних особливостей її частин та специфічної регіональної ідентичності. У висновках доведено, що історіографічні схеми, уведені у науковий обіг упродовж ХІХ – початку ХХ ст., характеризувалися виразним акцентуванням уваги на регіональних особливостях українських земель, дослідженні специфічності історичної долі окремих територій, що опинилися у складі різних держав і зазнавали потужних асиміляційних та культурних впливів. Найбільш активно такі підходи застосовувалися у регіональних та історико-географічних дискурсах української інтелектуальної історії, яка охоплювала як стан суспільної думки на певному етапі, так і соціальну історію ідей та проєктів. Те, що було зроблено впродовж ХІХ ст. у галузі дослідження особливостей розвитку окремих частин України, допомогло М. Грушевському створити концепцію українського історичного процесу, детально виписану у трьох вимірах – хронологічному, проблемному і просторовому. Регіональні дискурсивні практики стали основою формування Українського проєкту, осмислення нового статусу української етнічної території, пробудження національної свідомості та історичної пам’яті, аналізу специфіки регіональної та локальної ідентичності українського народу.
format	Article
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
author_sort	Верменич, Я.
title	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.
title_short	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.
title_full	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.
title_fullStr	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.
title_full_unstemmed	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.
title_sort	творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах хіх – початку хх ст.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2023
topic_facet	Історична географія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209318
citation_txt	Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст. / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2023. — Число 17. — С. 6-24. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.
series	Історико-географічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT vermeničâ tvorennâukraínsʹkogoproêktuvregíonalʹnihtaístorikogeografíčnihdiskursahhíhpočatkuhhst AT vermeničâ creationofukrainianprojectinregionalandhistoricalgeographicaldiscoursesofthexixearlyxxcenturies
first_indexed	2025-11-28T14:44:01Z
last_indexed	2025-11-28T14:44:01Z
_version_	1850045699798859776
fulltext	Верменич Ярослава 6 Ярослава Верменич член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України E-mail: verrosla@gmail.com ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4445-9492 ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРОЄКТУ В РЕГІОНАЛЬНИХ ТА ІСТОРИКО"ГЕОГРАФІЧНИХ ДИСКУРСАХ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст. https://doi.org/10.15407/hgru2023.17.007 УДК 94+323.1(477)"18" Метою дослідження є аналіз конструювання національної ідентичності в україн- ських регіональних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст., які стали підґрунтям формування концептуальних засад та локальних моделей Українського проєкту. Акцент зроблений на важливості усвідомлення специфіки української історії, пов’язаної із численними гео- політичними трансформаціями, війнами й соціальними збуреннями, що спричинили особливий інтерес до проблем простору, колонізаційних переміщень, освоєння нових територій. Виокремлення серед методологічних підходів геокультурного, дало змогу репрезентувати історико-географічні детермінанти, що характеризують взаємовід- носини культури і національного простору, регіональних та локальних культурних практик. Основні результати дослідження сконцентровані на обґрунтуванні потен- ціалу української історичної науки у створенні інтелектуального фундаменту для фор- мування нового образу країни та вибудові Українського проєкту, виробленні національ- ної територіальної структури, яка базується на урахуванні географічних, мовних, релі- гійних, культурних особливостей її частин та специфічної регіональної ідентичності. У висновках доведено, що історіографічні схеми, уведені у науковий обіг упродовж ХІХ – початку ХХ ст., характеризувалися виразним акцентуванням уваги на регіональних особливостях українських земель, дослідженні специфічності історичної долі окремих територій, що опинилися у складі різних держав і зазнавали потужних асиміляційних та культурних впливів. Найбільш активно такі підходи застосовувалися у регіональних та історико-географічних дискурсах української інтелектуальної історії, яка охоплювала як стан суспільної думки на певному етапі, так і соціальну історію ідей та проєктів. Те, що було зроблено впродовж ХІХ ст. у галузі дослідження особливостей розвитку окре- мих частин України, допомогло М. Грушевському створити концепцію українського історичного процесу, детально виписану у трьох вимірах – хронологічному, проблем- ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ © Ярослава Верменич, 2023 Історична географія 7 ному і просторовому. Регіональні дискурсивні практики стали основою формування Українського проєкту, осмислення нового статусу української етнічної території, про- будження національної свідомості та історичної пам’яті, аналізу специфіки регіональної та локальної ідентичності українського народу. Ключові слова: Український проєкт, регіональна ідентичність, історична свідо- мість, регіональна історіографія, геокультурні підходи, ментальний простір. твердження національної ідеї є наслідком історичного розвитку та комплексної дії величезної кількості різноманітних факторів. Вона не існує поза історичним часом, не вічна і не народжується в одну мить. А народившись, живе складним життям, чутливо реагуючи на сус- пільні злами, часом навіть на незначні, ледве помітні зміни. Першооснова української національної ідеї полягає у розвитку історичної думки, про- цес її генези та еволюції виявився довготривалим і суперечливим вна- слідок непростої історичної долі українського народу та численних пере- шкод на шляху формування національної самосвідомості. Компаративний потенціал історичної науки в осмисленні національної ідентичності сут- тєво розширюється за рахунок застосування регіональних підходів та зрі- зів, які є більш наближеними, порівняно із загальноукраїнськими, і до об’єкта вивчення, і до суб’єктів дослідницького процесу. Історіографічні концепції ХІХ – початку ХХ ст. виразно позначалися домінуванням регіо- нальних сюжетів, пов’язаних із специфікою просторового світосприйман- ня та своєрідною «ситуаційною етнічністю», що зумовлювала світоглядні настанови того або іншого дослідника. Якщо сумарно оцінювати здо- бутки столітньої праці кількох поколінь істориків, що присвятили своє життя переважно вивченню регіоналізації України, слід насамперед звер- нути увагу на величезну емпіричну базу даних, вилучених з розпоро- шених архівів, у тому числі родинних, з народних переказів і етногра- фічних джерел. Заглиблення в емпірику і повага до факту в українській історіографії допомогли їй уникнути жорсткої формалізації і догматизму, на які виразно хибувала офіційна наука обох імперій та держав-наступ- ниць. Опрацювання та публікація величезного актового та іншого доку- ментального матеріалу вже сама по собі була науковим подвигом, якщо мати на увазі обмаль сил і коштів, постійні переслідування й звинува- чення. Але ж значно більше важило те, що українська історична наука продукувала на цьому фундаменті такі масштабні праці, якою стала, зокрема, багатотомна «Історія України-Руси» М. Грушевського та форму- вала концептуальні засади Українського проєкту. В основу Українського проєкту, побудованому на концепті комплекс- ного бачення ідентичності нації, поряд з іншими, закладалася й ідея ре- презентації українського простору у вигляді «ментальної мапи», «закріп- У Верменич Ярослава 8 лення» за етносом відповідного територіального обширу. Завдяки зусил- лям М. Грушевського відбулася його історична «приватизація», яка спри- чинила посилення артикуляції питань політичного самовизначення укра- їнського народу. Як свідчить історичний досвід, ідентичності зазвичай формуються у конфліктному просторі, за умов відсутності єдиної системи смислів, ускладненої зіткненням політичних орієнтацій. Саме органічно притаманна цьому процесу конфліктність дає змогу фіксувати наявність контрідентичностей спочатку у дискурсивному полі, а потім і у реаль- ному зіткненні протилежних ідентифікаційних практик. Насамперед це стосується конфліктів з різнопорядковими суб’єктами, а саме таким був конфлікт українського етносу з владними структурами Російської імперії. У сучасних умовах актуалізація інтересу до проблеми національної ідентичності значно посилена реаліями розв’язаної Росією війни проти України. Те, що відвертий реванш у стратегії РФ підкріплюється своєрід- ною «війною за ідентичність» – доволі показовий симптом, який свідчить про наміри агресора використовувати та посилювати фактор ідеологіч- ного протистояння. Ідеологія як система ідей, теорій і поглядів не тільки репрезентує можливість виявляти сутність, причини та наслідки будь-якої війни, характеризувати культурно-цивілізаційну приналежність певних соціальних сил, але й здатна здійснювати безпосередній вплив на перебіг війн та конфліктів. Роль ідеології у сучасній війні небачено зростає вна- слідок наявності гібридних механізмів впливу на суспільну свідомість та стрімкого формування інформаційного простору. Лише достовірне істо- ричне знання створює надійні бар’єри для перетворення минулого на арену політичних спекуляцій та маніпулятивних технологій, які так ак- тивно використовує наш північний сусід. А завдання науковців полягає у тому щоб застерегти суспільство від повторення помилок минулого. Осмислення складних і неоднозначних реалій українського буття в історичній думці ХІХ – початку ХХ ст. відбувалося в руслі пошуків «бу- дівельних блоків» національної ідентичності. За словами О. Субтельного, «шлях до національної свідомості був вимощений книгами», а «в аван- гарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики»1. Завдяки копіткій, наполегливій праці кількох поколінь професійних істориків і ентузіастів-аматорів історія України поступово втрачала ознаки провінціалізму та інтегрувалася до загального русла єв- ропейського історіографічного процесу. Його розвиток ішов від своєрід- ного «консервативного еволюціонізму» у двох основних напрямах. Одні дослідники віддавали перевагу підходам, запозиченим з арсеналу ——————— 1 Субтельний, О. Україна. Історія. К., 1991. С. 203. Історична географія 9 «культурної антропології», неокантіанства, фрейдизму і ставили у центр уваги людину, її психологію й поведінку. Інші обирали економічно детер- міновані моделі (часто запозичені з марксизму) і вважали головним пред- метом історичного дослідження виробничі відносини2. Регіональний вимір історичної науки виявився дуже плідним не тіль- ки для прояснення особливостей її розвитку, але й для розуміння своє- рідності культурної ідентичності, яка у своїй основі є регіональною. Йдеться, насамперед, про специфічні особливості ментальності, які вини- кають під впливом географічних, економічних, політичних умов і згодом перетворюються у стійку домінанту світосприймання і ціннісних орієнта- цій. Щодо України такий підхід передбачав передовсім відмежування національної історії від історії Росії, Польщі та Австро-Угорщини. Коли у ХVІІІ ст. українська історіографія почала виокремлюватися з російської, вона лишалася проблемною до того часу, поки у контексті процесів на- ціонального відродження не усвідомила себе як регіональна і водночас як локальний вимір загального історіографічного процесу. Бездержавність та розчленованість України спричинили крайню полі- тизацію історичного думання та жорстку конкуренцію трьох схем істо- ричного процесу на її терені – росієцентричну, польськоцентричну і спе- цифічну українську. Історична думка не могла лишатися осторонь про- цесів національного відродження і стимулювала їх. З другого боку, політичні устремління держав-метрополій зводилися до цілковитої асимі- ляції українців, заперечення існування окремого українського народу і заборон застосування назви «Україна». Складність виокремлення україн- ської історії із загальноросійської зумовлювалася ще й тим, що інди- ферентне спочатку ставлення російської офіційної науки до романтично- народницьких зацікавлень харківської і київської наукових шкіл зміни- лося на упереджене і навіть вороже після появи федералістських мотивів у програмі Кирило-Мефодіївського братства і хлопоманських настроїв серед польської шляхти. Якщо у першій половині ХІХ ст. російський уряд заохочував дослідження специфіки Правобережної України (з утилітар- ною метою доведення споконвічної «російськості» цього краю), то у дру- гій половині століття всякий особливий погляд на регіони Малоросії відкидався з порога. Відмежування української історіографії від «обще- русских» схем відбувалося в обстановці шаленого політичного й ідеоло- ——————— 2 Колесник, І.І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). К., 2000. С. 243-254. Верменич Ярослава 10 гічного тиску, репресій, цензурних заборон3. Незважаючи на це місцеві історичні школи, насамперед ті, які очолював М. Грушевський, наполег- ливо утверджували ідеї самодостатності українського історичного про- цесу та впливу історичної пам’яті на процеси націєтворення. Саме істо- рична пам’ять є тим генетичним кодом, розшифрування якого обумовлює переосмислення минулих подій та досвіду з метою конструювання націо- нальної ідентичності. Як слушно зазначає І. Гирич, «нація у вузькому значенні слова – це люди, які мають одну колективну пам’ять про своє минуле»4. Формування окремої самоідентичності українців виявилося тривалим та складним, початковий етап його проглядається саме на рубежі ХІХ і ХХ ст. Це був той час, коли представники української історичної думки почали шукати відповіді на питання: коли і як українська нація почала репрезентуватися як «уявлена спільнота», у якому руслі ішов процес перетворення цієї спільноти з етнічної на політичну? Осмислення того нового стану, в якому опинився український етнос в ХІХ ст., стало прі- оритетним завданням новонародженої української історіографії. На лік- відацію царизмом решток української автономії еліта відреагувала чіткою артикуляцією національної ідеї. Історична традиція в цих умовах віді- гравала роль каталізатора процесів національного самоусвідомлення. Це засвідчила «История русов» – напівісторичний, напівпубліцистичний твір, який, хоч і був опублікований лише через півстоліття після ство- рення, справив неабиякий вплив на світогляд Т. Шевченка, М. Гоголя і багатьох інших представників тогочасної демократичної думки. М. Гру- шевський називав «Историю русов» золотою книгою тодішнього україн- ського суспільства. Проте інтерес до української історії живили не тільки ностальгічні настрої, був він і суто прагматичним, оскільки нащадкам козацької старшини доводилося обґрунтовувати своє право на дворянські титули. Основи дослідження історії українського козацтва закладалися, почи- наючи з останньої чверті ХVІІ ст. у рамках романтичної традиції в ук- раїнському історієписанні і були пов’язані з посиленням інтересу козаць- кої старшини до минувшини. Однак першим, хто поставив дослідження історії українського козацтва на наукову основу, був А. Скальковський. У передмові до книги «История Новой Сечи или последнего Коша Запо- рожского», яка вперше побачила світ 1841 р., вчений зазначав: «Досі ——————— 3 Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847–1914). Збірник документів і матеріалів. Відп. ред. Г. Боряк. К., 2013. 4 Гирич, І. Українська історія: через ідентичність до держави. К., 2021. С. 8. Історична географія 11 ніхто не підозрював існування письмових актів у запорожців: одні вва- жали їх гайдамаками, малоросійськими козаками-втікачами; другі – людь- ми хоробрими в бою проти ворогів, одначе варварами жорстокими, майже дикими, невірними в слові, безграмотними невігласами. Тепер, коли від- найдені мною запорозькі документи подають нам дипломатичне, церков- не, військове, судове, торговельне, адміністративне і навіть приватне лис- тування запорожців, думка про них має змінитися». А. Скальковський розглядав запорозьке низове військо як окрему громаду, яка ніколи не була частиною Гетьманщини або Малої Росії, і підпорядковувалося геть- манському управлінню тільки в останню пору свого існування. Він докладно характеризує внутрішню структуру запорозького війська і уп- равління ним, громадське господарство, торгівлю, побут, писемність, су- дочинство, церковний устрій. Основна місія Січі, на думку А. Скальков- ського, – у боротьбі проти турків і татар в ім’я утвердження православ’я на Сході. Цій меті був підпорядкований увесь уклад життя козаків. Причини її занепаду він вбачав, поміж іншим, у незгодах, які роздирали Січ зсередини. «Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням»5. Неоціненний вклад у дослідження історії запорозького козацтва вне- сений працями М. Костомарова. Широко відомий як автор блискучих за змістом і формою історичних розвідок на теми української і російської історії, М. Костомаров трохи недооцінювався як оригінальний мислитель, як один з основоположників народознавства6. Новизна історіософської концепції М. Костомарова полягала у протиставленні історико-психоло- гічного і народознавчого підходів такому розумінню історичного про- цесу, в якому у фокусі перебували лише події політичної історії. Великий інтерес до історії української козацької держави якраз і був викликаний свідомим прагненням з’єднати, сполучити історичну науку з народо- знавством, які до М. Костомарова існували ніби у паралельних руслах, слабо взаємодіючи між собою. У полеміці з виразно москвоцентрист- ським напрямом офіційної російської історіографії викристалізовувалася запропонована М. Костомаровим вісь протистояння двох сил – народної, вічової і єдинодержавної. З утворенням Російської централізованої дер- жави відкривається період «Русі єдинодержавної», що прийшов на зміну ——————— 5 Скальковський, А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ, 1994. С. 18-19, 76-77, 443. 6 Ясь, О.В. Багатоликий Микола Костомаров: До 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова. К., 2018. Верменич Ярослава 12 «Русі удільно-вічовій». Проте, вважає вчений, демократичні начала Русі не загинули, а втілилися в рисах народної південноросійської історії. «Південноросійська», або «малоросійська», народність лишається носієм тих «федеративних начал», які домінували в історії Київської Русі. Відмінність у розвитку «двох руських народностей» М. Костомаров виводить із різниці у психологічному складі великоруса і південноруса. У психічному складі великоруса, вважає він, домінує прагнення «дати міцність і формальність єдності своєї землі», а звідси і готовність ско- ритися, сприйняти «єдиновладдя». Що ж до південноруса, то він втілює дух свободи, схильність до «невизначеності форм» і до анархії. «У натурі південноросійській не було нічого, що силувало, нівелювало, не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до означеної мети». Звідси виводиться феномен українського козацтва, генетично по- в’язаного з «староруськими вічовими началами». М. Костомаров зовсім не ідеалізує «південноруське плем’я» і козацьку державність, як це може здатися на перший погляд. Навпаки, він виводить із «вільної стихії», якій безмірно відданий українець, і руйнування суспільних зв’язків, і «вир прагнень, що обертали білячим колесом народне історичне життя». Укра- їнський народ, вважає він, не мав достатнього політичного виховання «щоб виграти свій процес в історії і на самобутніх началах організувати струнку громадянську цілісність». Підґрунтя трагедії, що спіткала укра- їнську козацьку державність, М. Костомаров вбачає в тому, що незва- жаючи на єдність віри і походження, «в суспільних поняттях історія за- лишила на двох наших народностях свої сліди і встановила в них поняття абсолютно протилежні»7. У протиставленні «двох руських начал» і «двох руських народностей» М. Костомарову не вдалося уникнути певних крайнощів і перебільшень. Але в його схемі російсько-українських відносин було схоплено головне: відмінність у ментальності росіян і українців, чим значною мірою був зумовлений драматизм української історії. Як би не ставитися до історіо- софських узагальнень М. Костомарова, не можна не віддати належне його прагненню розглядати Україну як специфічний регіон, який вимагає системного вивчення. Вчений не тільки обґрунтував право українців на власну, окрему від загальноросійської, історію, але й звернув увагу на землю як територіальну одиницю, що раніше жила своїм власним, неза- ——————— 7 Костомаров, Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследо- вания. Кн. 1. Т. 1-3. Санкт-Петербург, 1903. С. 40-60, 720. Історична географія 13 лежним життям і надалі виявляла себе «відмінними змаганнями в спіль- нім державнім устрою»8. М. Костомаров спростував думку А. Скальковського про те, що Січ була заснована феодалами. Перші січовики, вважав він, це козацька сіро- ма, бідняки, колишні селяни-втікачі. Проте погляд А. Скальковського на Січ як на своєрідне військово-чернече братство М. Костомаров загалом поділяв. Основними рисами козацької військової організації на його дум- ку, були «простота життя, готовність до всякої небезпеки, благочестя, повне братство між собою і повна послушність волі начальства»9. Компромісну позицію в питанні заснування Січі зайняв В. Антонович. Козацтво і Запорізька Січ, вважав він, виникли у результаті спільних зусиль народу й «освіченого класу» суспільства, своєрідного «націо- нального єднання». Але невдовзі цей потенціал єднання був, на думку В. Антоновича, втрачений10. Заслугу В. Антоновича становить уведення в науковий обіг величез- ної кількості документів з історії українського козацтва – зокрема, у тих 15 томах «Архива Юго-Западной России», які вийшли за його редакцією. Вченим закладалася традиція порівняльного (в регіональному розрізі) дослідження колонізаційних процесів і їх впливу на суспільне життя. У полеміці з польськими істориками, які навперебій вихваляли заслуги польської шляхти у колонізації України, він доводив, що колонізаційні процеси успішніше розвивалися там, куди не досягали «ні пани з жалу- ваними грамотами на землі, ні їхні підстарости з нагаями». «Один і той самий народ, в один і той самий час і за однакового рівня розвитку заселяв дві суміжні області; в одній з них колонізація рухалася за участі польської шляхти і призвела до кривавого зіткнення; в іншій, за відсут- ності шляхти, зразу встановилися правильні форми громадянського жит- тя, і, розвиваючись без усяких потрясінь, через півтора століття привели до відкриття першого на півдні Росії університету»11. Природно, що саме особливості козацької самоорганізації опинилися серед проблем, на які імперіями в різні часи накладалися ідеологічні «табу». Навіть публікація джерел з історії козацтва розглядалася як спра- ва, здатна живити «крамолу сепаратизму». Тому люди, які обирали ——————— 8 Грушевський, О. До статті Костомарова про федеративний лад старої Русі // Україна. 1928. № 3. С. 50-57. 9 Костомаров, Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследо- вания. Кн. 4. Т. 9-11. Санкт-Петербург, 1904. С. 19. 10 Антонович, В. Исследования о гайдамаках по актам 1700–1768 гг. К., 1876. С. 5. 11 Антонович, В. Польско-русские соотношения ХVІІ в. в современной польской призме // Твори. Т. 1. К., 1932. С. 177. Верменич Ярослава 14 предметом своїх наукових зацікавлень історію запорозького козацтва, свідомо ставали на шлях подвижництва. Одним з перших, хто не по- боявся поставити під удар власну наукову кар’єру заради повного і все- бічного відтворення історії любих його серцю запорожців, був Д. Явор- ницький. З-поміж 200 наукових праць, що становлять його творчий доро- бок, переважна більшість присвячена історичному феномену козацтва, його витокам, організації суспільно-політичного і соціального життя, воєнним операціям, побуту, звичаям. Це не був лише результат кабі- нетних вправ: за власними словами Д. Яворницького, перш ніж взятися за зображення історичної долі запорізьких низових козаків, він багато разів об’їхав всі місця колишніх Січей, не раз спускався порогами, докладно вивчав острови, балки, шляхи12. Об’єкт наукових зацікавлень Д. Яворницького – «запорозька воль- ниця» – був надзвичайно гострим з політичного погляду, і тому немає нічого дивного у неприхильному ставленні місцевих властей до його пошуків. Попечитель Харківського учбового округу Максимович прямо заявив: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію»13. Молодий вчений не зреагував на попередження, за що поплатився кар’єрою і душевним спокоєм. До його імені було міцно приклеєно ярлик «сепаратиста». Через це він не зміг дістати звання професора у Харкові, де викладав. Але й працюючи у Петербурзі, він щоліта подорожував по місцях, пов’язаних з історією запорозького козацтва. Невдовзі побачили світ його великі праці «Запорожье в остатках старины и преданиях на- рода» у 2-х тт. (1888), «Сборник материалов для истории запорожских козаков» (1888), «Очерки по истории запорожских козаков и Новорос- сийского края» (1889), «Вольности запорожских козаков» (1890) і, на- решті, «История запорожских козаков» (Т. І-ІІІ, 1892–1897). Варто заува- жити, що навколо наукового доробку Д. Яворницького ніколи не вщухали пристрасті. З одного боку, і сучасників, і нащадків вражали глибока, аж до самозабуття, зацікавленість вченого-ентузіаста українською історією, його подвижницька діяльність по відтворенню «запорозької старовини», величезний обсяг інформації про походження козацтва, суспільну орга- нізацію, господарство, побут Запорозької Січі, введений ним у науковий обіг. З другого боку, поява майже кожної з численних книг Д. Явор- ницького наражалася на гостру критику. ——————— 12 Яворницький, Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х тт. Т. 1. К., 1990. С. 6. 13 Шубравська, М.М. Д.І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К., 1971. С. 19. Історична географія 15 Значно реалістичніше зобразив життя запорожців, суспільний устрій січей М. Слабченко. Його дослідження з історії Запорожжя публікувалися у 1927–1929 рр. у працях «Комісії для виучування західноруського та українського права» і мали назви «Соціально-правова організація Січі Запорозької» та «Паланкова організація Запорозьких вольностей». Він неодноразово зазначав, що попри «гори більших або менших книг» з історії Запорожжя нез’ясованими лишилися його природа і суттєві особ- ливості організації. Чи було це щось унікальне, чи явище, яке належало до певного соціального типу – на ці та інші поставлені перед собою пи- тання М. Слабченко відповідав, спираючись на власну модель госпо- дарської та духовної культури Запорожжя і на величезну кількість доку- ментів, вперше введених у науковий обіг. Створена вченим нова схема історії Запорожжя і понині не втратила свого значення. Автор піддав аргументованій критиці як ідеалістичні оцінки А. Скальковського та сво- го вчителя Д. Яворницького, так і нові на той час «марксистські» схеми М. Яворського та М. Покровського. Якщо попередників М. Слабченка у дослідженні Запорозької Січі цікавили насамперед події політичної історії та військового побуту, то для нього пріоритетними були питання формування специфічної запо- розької державності, січового права, духовної і господарської культури запорозького козацтва. На думку вченого, Запорозька держава не була якоюсь аномалією, чимось унікальним в історії. Аналогії відшукувалися ним у лицарських орденах, об’єднаннях флібустьєрів, у суспільній орга- нізації донських козаків. Такі висновки ґрунтувалися на зіставленні різ- них точок зору на систему «запорозьких вольностей» і на власному оригінальному баченні цих проблем14. Помітний внесок у справу дослідження козацтва як суспільного стану й порубіжного соціуму внесений працями Н. Полонської-Василенко. У статті для збірника з історії Південної України, який, уже будучи набраним, не побачив світу з цензурних міркувань, вона проаналізувала процес заселення Півдня України у кінці ХVІІІ ст. та причини ліквідації Запорозької Січі. Знищення Січі, на її думку, створило для адміністрації краю чимало проблем, оскільки поміщики, від яких втікали селяни, про- тестували проти наданих переселенцям на південних землях пільг. Уряду доводилося маневрувати, щоб зреагувати на скарги попередніх власників селян і водночас інтенсифікувати колонізаційний процес на Півдні. Н. Полонській-Василенко належали також дві праці з історії Запорожжя, які з’явилися у «Записках історико-філологічного відділу Української ——————— 14 Санцевич, А.В. Видатний український історик М.Є. Слабченко. К., 1993. С. 47-48. Верменич Ярослава 16 Академії Наук» – «З історії останніх часів Запорожжя. Остання боротьба Запорожжя за його вольності» (1926) та «Маніфест 3 серпня року 1775 в світлі тогочасних ідей» (1927). Обидві вони присвячувались 150-річному ювілею зруйнування Січі. Подавши короткий історіографічний огляд праць про запорозьких козаків, авторка декларує необхідність «матері- алістичної ревізії запорізької історії». Запорозьке козацтво, вважає вона, не було ні лицарською організацією, об’єднаною узами общини, віри, призначення або цілі (Скальковський), ні вільною і нероздільною об- щиною, в якій здійснено «новий ідеал рівності, якого не знали Афіни і Спарта» (Яворницький). Дослідниця приділяє головну увагу процесам розшарування в козацтві і бачить на одному полюсі заможних козаків- власників, а на іншому – «сірому, що не має одягу»15. Заслугу Н. Полон- ської-Василенко слід вбачати у спробі визначити межі запорозької тери- торії, а також простежити поетапно процес обмеження автономних прав Запорожжя. Їй також належала ініціатива видання «Архіву Запорозької Січі», яку так і не вдалося реалізувати. Початок систематичного вивчення слобідського регіону справедливо пов’язується в історіографії з іменем Д. Багалія. Коли у 1888 р. з’явився підготовлений ним збірник документів «Материалы для истории коло- низации и быта степной окраины Московского государства в ХVІ–ХVІІІ столетиях», В. Антонович охарактеризував його не тільки як «вельми важливий внесок в історичну науку», але і як «першу і єдину працю у своєму роді» з історії степової Росії16. Сам Д. Багалій у 1918 р. писав, що 35 років вивчає «внутрішню історію» України і що «більше усього пра- цював по історії Слобожанщини». За словами Багалія, він прагнув дати справжню історію народу – «його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу – усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям»17. Особлива увага зверталася ним на вив- чення колонізації краю, його соціально-економічного і культурного роз- витку, становища різних груп населення у ХV–ХVІІІ ст., особливостей суспільної організації. У ході вивчення процесів колонізації Слобо- ——————— 15 Василенко-Полонська, Н. З історії останніх часів Запорожжя. Остання боротьба Запорожжя за його вольності // Записки історико-філологічного відділу Української АН. Кн. ІХ. К., 1926. С. 279. 16 Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. Кн. ІІ. 1878–1887. К., 1888. С. 205-206. 17 Багалій, Д.І. Історія Слобідської України. Харків, 1991. С. 14. Історична географія 17 жанщини Д. Багалій уважно досліджував взаємодію двох переселенських потоків – російського і українського, причому вважав їхнє взаємопро- никнення корисним. Зокрема, на основі архівних даних він розповів про переселення великої групи українських козаків на чолі з гетьманом Я. Острянином. Розрізняючи три типи колонізації – народну, державну і власницьку (поміщицьку, монастирську, старшинську), дослідник вважав, що основну роль у заселенні Слобожанщини відіграла саме народна колонізація. Ставлення до проблеми колонізації Слобожанщини було неоднаковим навіть у представників однієї наукової школи – київської. Приміром, Д. Багалій розглядав її як повернення нащадків русичів, українців і росіян на землі своїх предків. М. Грушевський до «колонізаційного походу на схід» ставився негативно – як до чинника, який звужував можливості українського державотворення під час Визвольної війни і зрештою спри- чинив руйнацію української державності. Звідси й різниця у акцентах щодо взаємин росіян і українців – для Д. Багалія вони незмінно дружні, як і має бути у «братів по крові». М. Грушевський же бачить у них на- самперед тертя й незгоди, хоч і визнає, що російський уряд ставився до переселенців прихильно, і поза військовою службою вони були звільнені від інших повинностей і поборів. Слобідські полки уряд намагався, хоч і безуспішно, перетворити у полігон для проведення військової реформи, а надаючи автономні права Слобожанщині, хотів у такий спосіб проти- ставити два значні етнічні регіони України один одному18. Чималий внесок у дослідження Слобідської України зроблений про- фесором Харківського університету М. Сумцовим. Його праця «Слобо- жане. Історико-етнографічна розвідка» (1918) точно вписувалася у тради- цію регіонального та історико-географічного вивчення України. Автор ґрунтовно дослідив історію колонізації краю і його етнографічного опра- цювання, соціальну структуру населення Слобожанщини, особливості його матеріальної та духовної культури, розвиток промисловості, побут і звичаї мешканців. Він переконливо доводив, що Слобожанщина є суто українським краєм, що зумовлене насамперед особливостями його осв- оєння19. Серед наукових шкіл, що склалися в українській історіографії у дру- гій половині ХІХ ст., пріоритетне місце належить тим, які очолював М. Грушевський. Його головною заслугою перед українським народом ——————— 18 Грушевський, М. Нарис історії українського народу // Твори у 50 т. Т. 22. Львів, 2015. С. 243. 19 Сумцов, М.Ф. Слобожане: історико-етнографічна розвідка. Харків, 1918. Верменич Ярослава 18 стало створення національної за своїм змістом історіософії. Те, що було зроблено впродовж ХІХ ст. у галузі дослідження особливостей розвитку окремих частин України, допомогло М. Грушевському створити концеп- цію українського історичного процесу, детально виписану у трьох ви- мірах – хронологічному, проблемному й просторовому. Опанування здо- бутків тогочасних європейських соціологічних шкіл, насамперед школи Е. Дюркгейма, дало йому змогу увести історичний процес в Україні у найширший антропологічний контекст і водночас визначити національ- ність як головний критерій державотворення. Водночас, як точно під- мітив Дж. Армстронг, концепція безперервного розвитку українського народу стала «блискучою інтелектуальною легітимізацією українського міфу»20. Як зазначає М. Попович, вже сама ідея подати історію України від найдавніших часів до наших днів не як якісь, за висловом ученого, «українські клапті в російській історії», а як суцільний історичний про- цес, мала невмируще значення. Початок праці М. Грушевського над «Історією України-Руси» підводив риску під цілою епохою української національної історичної самосвідомості і починав новий її етап. Завдяки Грушевському наявність окремої національної української історії не мож- на було заперечувати так само, як завдяки Шевченкові – наявність окре- мої української мови й літератури»21. Таким чином, вже наприкінці ХІХ ст. українська історична думка впритул підійшла до усвідомлення самодостатності української нації і об’єктивної потреби самовизначення на національній основі в коорди- натах Українського проєкту. Це означало, що національно-визвольний рух вступив у свою третю (за класифікацією М. Гроха), політичну фазу. На черзі було осмислення потреби у загальноукраїнській єдності, але поки що ця ідея ще не стала конструктом суспільної свідомості. Знадо- билися суворі випробування Першої світової війни, щоб принаймні час- тина українського соціуму усвідомила нагальну потребу вирішення осно- воположної для нього територіальної проблеми шляхом створення єди- ного українського національно-територіального комплексу. Складність цієї проблеми полягала у тому, що вона не піддавалася розв’язанню в обмежених державних рамках. Єдино прийнятним для її вирішення кон- текстом могли стати лише серйозні політичні трансформації на теренах Центральної і Східної Європи. ——————— 20 Armstrong, J. Myth and history in the evolution of ukrainian consciousness // Ukraine and Russia in their historical encounter. Edmonton, 1992. P. 129. 21 Попович, М. Нарис історії культури України. К., 1998. С. 491. Історична географія 19 Революційні роки були, зрозуміло, не найкращим часом для історич- ної науки, хоч безпосередня загроза для історико-культурної спадщини згуртовувала ентузіастів і змушувала їх працювати буквально на грані людських можливостей. Для істориків-регіоналістів багато важило те, що розроблювані ними проблеми вперше набули виразного політичного зву- чання, і вони мали змогу вступити в дискусію щодо українських кордонів у всеозброєнні історичного знання. Виразного політичного зафарбування набула, зокрема, проблема колонізації Слобожанщини і Півдня України, коли Тимчасовий уряд не визнав права України на Харківську, Катери- нославську, Херсонську і північну частину Таврійської губерній. Тому цілком зрозумілим є особливий акцент на цих проблемах у виданій у 1918 р. «Історії Слобідської України» Д. Багалія. Вчений доводив, що землі Слобожанщини «в дійсності належали прадідам українців», а в момент їх заселення не входили до складу території Російської держави22. Природно, що у порівнянні з своїми попередніми працями він значно розширив матеріал про автономію Слобожанщини, її полковий та терито- ріальний устрій. Під час переговорів про розмежування територій РСФРР і України, які проходили в Києві влітку 1918 р., Д. Багалій був запрошений як український експерт. Виступаючи з доповіддю на засіданні Політичної комісії мирної конференції 11 липня, він переконливо доводив, що чотири північні повіти Чернігівської губернії, українська частина Курщини і Во- ронежчини, територія колишньої Слов’яно-Сербії і Таганрог належать до основного масиву етнографічної території українського народу. У підго- товленій ним доповідній записці, оголошеній на спільному засіданні По- літичної комісії, говорилося, що «дике поле», «дикий степ» – це було не що інше, «як старий український, староруський світ. Не тільки Харків, але й усі інші міста сучасної Харківської губернії і всі слободи, всі хутори – результат і продукт української колонізації». Так само і т.зв. Новоросій- ський край «є старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями». На думку О. Оглоблина, «Історія Слобідської України» Д. Багалія «дала в руки українського уряду міцну наукову зброю в бо- ротьбі відродженої Української Держави за соборність своїх земель су- проти північного сусіда – Росії. І саме Багалій, історик Лівобережної України – старої Сіверської землі й нових Слобожанщини й Полудневої України – був найбільшим і безперечно вирішним науковим авторитетом ——————— 22 Багалій, Д.І. Історія Слобідської України. С. 28, 63. Верменич Ярослава 20 у складному й дражливому, але як же актуальному питанні про укра- їнсько-московський кордон»23. Підсумовуючи здобутки і втрати першого століття українського від- родження, М. Грушевський відзначав, що три чверті його припадає «на ученичі літа» нашої національної свідомості. Але останні роки ХІХ ст. засвідчили, що «свідомість і одушевлення ідеєю можуть дуже багато зро- бити навіть при найбільших перешкодах і дуже слабих силах». «Несо- гірший науковий рух» вчений розглядав як один з вагомих здобутків століття, і роль істориків у ньому виявилася визначальною. Звідси і оп- тимістичні прогнози патріарха української історичної думки; «які б сумні гороскопи не складали песимісти про будучність інших українсько-русь- ких земель, – писав він у 1901 р., – українсько-руська нація від націо- нальної смерті забезпечена – смерть перелетіла над нею…»24. Отже, на питання «чи здатне наукове знання стати стимулом само- розвитку творчого потенціалу нації?» історія дала ствердну відповідь. Створене зусиллями кількох поколінь науковців бачення історії України як самодостатнього процесу справило величезний вплив на формування Українського проєкту, розвиток національної свідомості та ідентичності. Регіональні та історико-географічні студії розхитували основу держав- ного централізму Російської та Австро-Угорської імперій, живили ідеї федералізації та автономізації. Із скромних народницьких дослідів і початків вивчення України народився, за словами М. Грушевського, справжній національний рух з своєю національною програмою, з пар- тіями, готовими втілювати цю програму в життя. На початку ХХ ст. історіографія внесла свій вклад у закріплення етноніма «українці», роз- мивання подвійної ідентичності, утвердження ідей соборності. Концепція безперервного розвитку українського народу як автохтона на своїй землі, хоч і перебувала ще значною мірою в руслі романтичної традиції, вияви- лася дієвим чинником національного самоствердження. Регіональний ракурс наукового пізнання дав змогу оцінити роль пев- ного регіону у трансляції цінностей світової й національної культури, зрозуміти його історично сформовану унікальність і водночас включе- ність в економічний, політичний, культурний простір країни. Регіон ос- мислювався як певна соціокультурна спільнота з притаманними їй меха- нізмами відтворення, самопізнання й самовираження. Дедалі більше нау- кова увага зосереджувалася на специфічній аурі регіональних типів ——————— 23 Оглоблин, О. Пам’яті Дмитра Багалія // Український історик. 1988. № 1-4. С. 100- 101. 24 Грушевський, М. На порозі століття // Твори у 50 т. Т. 1. Львів, 2002. С. 208-216. Історична географія 21 світовідчуття й світорозуміння, регіональних настроях і уподобаннях, що змінювалися впродовж віків. Історики – не судді, слушно зауважує В. Ткаченко, їхнє завдання полягає в тому, щоб описати й пояснити реальні історичні трансформації. Але в їхніх силах показати, що консо- лідація нації забезпечується взаємодією цілого ряду об’єктивних факторів та їхніх суб’єктивних відображень в колективній свідомості людей. Три чинники, що формували національну програму сто з лишнім років тому, лишаються актуальними і у наш час: усвідомлення широкою громад- ськістю спільності історичної долі, підтримання інтенсивності мовних і культурних зв’язків, що визначають рівень соціальної комунікації, забез- печення рівності всіх членів групи, організованих у громадянське сус- пільство25. Великою мірою забезпечити реалізацію такої програми може поглиблена, прискіплива увага до регіональної специфіки розвитку дер- жави, осмислення історичних закономірностей функціонування людських спільнот у просторових ареалах різних державних організмів, в умовах гострих міжетнічних і міжконфесійних зіткнень. Це дасть змогу набли- зитися до розуміння регіональної самобутності України, закоріненої в ґрунт і спосіб життя, збагнути логіку геополітичної регіоналізації та ди- наміку розвитку регіональної культури, збагатити палітру пізнання зако- номірностей і крутих «віражів» історичного процесу як у межах регіону чи країни, так і у цивілізаційному масштабі. Територіальні тенденції у соціальному розвитку держави мають свій яскраво виражений геополітичний вимір. Продуктивне подолання імпер- ської і радянської спадщини територіальної організації немислиме без предметного, неупередженого дослідження не тільки адміністративних поділів і переділів, але й геокультурного контексту життя територіальних спільнот, які стали об’єктами завоювань і політичних експериментів. Тут не обійтися без засвоєння новітніх методологічних підходів, що вибудо- вуються на зіставленні «старої» і «нової» традиції до висвітлення регіо- нальної історії і диференціації предметних полів й дисциплінарних пов- новажень макро- і мікроісторії, регіоналістики та історичної географії. Сьогодні в Україні гостро відчувається недостатній рівень формалізо- ваності й структурної кваліфікації наукового знання про регіони – як в історичній ретроспективі, так і у сучасному вимірі. Соціум чимало по- терпає від поглиблення міжрегіональної диференціації на фоні фрагмен- тарності законодавчо-нормативної бази регіональної політики, неузгодже- них моделей реформування системи місцевого самоврядування. І далеко ——————— 25 Ткаченко, В.М. Велика війна 1914–1918 рр. і Україна // Український історичний журнал. 2014. № 2. С. 217-231. Верменич Ярослава 22 не завжди усвідомлюється, що чимало деформацій, які нині гальмують процеси соціальної трансформації, сягають корінням не лише у радянську епоху, але й у більш віддалені від нас часи. Політика завжди була і буде територіальною, специфічним засобом оволодіння та переформатування простору, структурування і унорму- вання в ньому внутрішніх зв’язків. Сучасні реалії, на жаль, підтвер- джують тезу про те, що закладені в далекому минулому стереотипи світо- сприймання й реагування на «виклики долі» мають здатність відлунювати в сьогоднішній день. Суб’єктність є, і за неї варто боротися. Лише сильна Україна як невід’ємна частина сім’ї вільних народів матиме можливість не тільки повернути тимчасово втрачені території, але й реінтегрувати їх без шкоди для нас і всього європейського континенту. Варто всім усві- домлювати той факт, що незважаючи на агресію Росії та внутрішні непо- розуміння Український проєкт «живе» і кожний рік незалежності додає йому сил та стійкості. References Antonovich, V. (1876). Issledovaniya o gaydamakakh po aktam 1700–1768 gg. Kiev. [in Russian]. Antonovich, V. (1932). Pol’sko-russkiye sootnosheniya XVII veka v sovremen- noy pol’skoy prizme. Tvory. T. 1. Kyiv. [in Russian]. Armstrong, J. (1992). Myth and history in the evolution of ukrainian con- sciousness. Ukraine and Russia in their historical encounter. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian studies press. Bahaliy, D.I. (1991). Istoriya Slobidsʹkoyi Ukrayiny. Kharkiv: Osnova. [in Ukrainian]. Chteniya v istoricheskom obshchestve Nestora-letopistsa. (1888). Kn. II. 1878– 1887. Kiev. [in Russian]. Hrushevsʹkyi, M. (2015). Narys istoriyi ukrayinsʹkoho narodu. Tvory u 50 tt. T. 22. Lʹviv: Svit. [in Ukrainian]. Hrushevsʹkyi, O. (1928). Do statti Kostomarova pro federatyvny lad staroyi Rusi. Ukrayina. № 3. 50-57. [in Ukrainian]. Hrushevsʹkyi, M. (2002). Na porozi stolittya. Tvory u 50 t. T. 1. Lʹviv: Svit. 208- 216. [in Ukrainian]. Hyrych, I. (2021). Ukrayinsʹka istoriya: cherez identychnistʹ do derzhavy. Kyiv: Ukrayinsʹki propileyi. [in Ukrainian]. Kolesnyk, I.I. (2000). Ukrayinsʹka istoriohrafiya (ХVIII – pochatok XX stolittya). Kyiv: Heneza. [in Ukrainian]. Kostomarov, N.I. (1903). Sobraniye sochineniy. Istoricheskiye monografii i issle- dovaniya. Kn. 1. T. 1-3. Sankt-Peterburg. [in Russian]. Kostomarov, N.I. (1904). Sobraniye sochineniy. Kn. 4. T. 9. Sankt-Peterburg. [in Russian]. Історична географія 23 Ohloblyn, O. (1988). Pam’yati Dmytra Bahaliya. Ukrayinsʹkyi istoryk. № 1-4. 96- 105. [in Ukrainian]. Popovych, M. (1998). Narys istoriyi kulʹtury Ukrayiny. Kyiv: «ArtEk». [in Ukrainian]. Santsevych, A.V. (1993). Vydatnyi ukrayinsʹkyi istoryk M.YE. Slabchenko. Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny AN Ukrayiny. [in Ukrainian]. Shubravsʹka, M.M. (1971). D.I. Yavornytsʹkyi. Zhyttya, folʹklorystychno-etnohra- fichna diyalʹnistʹ. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. Skalʹkovsʹky, A.O. (1994). Istoriya Novoyi Sichi, abo ostannʹoho Kosha Zapo- rozʹkoho. Dnipropetrovsʹk: Sich. [in Ukrainian]. Subtelʹny, O. (1991). Ukrayina. Istoriya. Kyiv: Lybidʹ. [in Ukrainian]. Sumtsov, M.F. (1918). Slobozhane: istoryko-etnohrafichna rozvidka. Kharkiv: Vydavnytstvo “Soyuz”. [in Ukrainian]. Tkachenko, V.M. (2014). Velyka viyna 1914–1918 rr. i Ukrayina. Ukrayinsʹkyi istorychnyi zhurnal. № 2. 217-231. [in Ukrainian]. Ukrayinsʹka identychnistʹ i movne pytannya v Rosiysʹkiy imperiyi: sproba der- zhavnoho rehulyuvannya (1847–1914). Zbirnyk dokumentiv i materialiv. (2013). Vidp. red. H. Boryak. Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny. [in Ukrainian]. Vasylenko-Polonsʹka, N. (1926). Z istoriyi ostannikh chasiv Zaporozhzhya. Ostannya borotʹba Zaporozhzhya za yoho volʹnosti. Zapysky istoryko-filolohichnoho viddilu Ukrayinsʹkoyi AN. Kn. IX. Kyiv. 278-333. [in Ukrainian]. Yasʹ, O.V. (2018). Bahatolykyi Mykola Kostomarov: Do 200-richchya vid dnya narodzhennya Mykoly Kostomarova. Kyiv: Lybidʹ. [in Ukrainian]. Yavornytsʹky, D.I. (1990). Istoriya zaporozʹkykh kozakiv. 3-kh tt. T. 1. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. Yaroslava Vermenych CREATION OF UKRAINIAN PROJECT IN REGIONAL AND HISTORICAL- GEOGRAPHICAL DISCOURSES OF THE XIX – EARLY XX CENTURIES The purpose of the study is to analyze the construction of national identity in ukrainian regional discourses of the 19th and early 20th centuries, which became the basis for the formation of the conceptual foundations and local models of the Ukrainian project. The emphasis is placed on the importance of understanding the specifics of Ukrainian history, associated with numerous geopolitical transformations, wars, and social upheavals, which caused a special interest in the problems of space, colonization movements, and the development of new territories. Highlighting the geocultural among the methodological approaches made it possible to represent the historical-geographical determinants characterizing the relationship between culture and national space, regional and local cultural practices. The main results of the study are focused on substantiating the potential of Ukrainian historical science in creating an intellectual foundation for the formation of a new image of the country and the construction of the Ukrainian project, the development of a national Верменич Ярослава 24 territorial structure based on the geographical, linguistic, religious, cultural features of its parts and specific regional identity. The conclusions prove that the histo- riographic schemes introduced into scientific circulation during the 19th and early 20th centuries were characterized by a distinct emphasis on the regional features of Ukrainian lands, the study of the specificity of the historical fate of individual territories that were part of different states and were subjected to powerful assi- milation and cultural influences. Such approaches were most actively used in the regional and historical-geographical discourses of Ukrainian intellectual history, which covered both the state of public opinion at a certain stage and the social history of ideas and projects. What was done during the 19th century in the field of research on the peculiarities of the development of certain parts of Ukraine, helped M. Hru- shevskyi to create a concept of the Ukrainian historical process, written out in detail in three dimensions – chronological, problematic and spatial. Regional discursive practices became the basis for the formation of the Ukrainian project, the under- standing of the new status of the Ukrainian ethnic territory, awakening of national consciousness and historical memory, analysis of the specifics of the regional and local identity of the Ukrainian people. Key words: Ukrainian project, regional identity, historical consciousness, regional historiography, geocultural approaches, mental space.

Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ – початку ХХ ст.

Репозитарії

Схожі ресурси