Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"

Метою статті є пошук відповідей на актуалізовані сучасними мілітарними викликами питання: як і коли на карти Європи та світу потрапила Україна? Який простір вона займала в різний час? Як історичні назви українських земель змінювалися протягом століть? Прояснення цих питань в умовах російсько-українс...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Історико-географічні дослідження в Україні
Datum:	2024
1. Verfasser:	Верменич, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2024
Schlagworte:	Історична географія
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209382
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна" / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2024. — Число 18. — С. 5-32. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860258966984982528
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
citation_txt	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна" / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2024. — Число 18. — С. 5-32. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історико-географічні дослідження в Україні
description	Метою статті є пошук відповідей на актуалізовані сучасними мілітарними викликами питання: як і коли на карти Європи та світу потрапила Україна? Який простір вона займала в різний час? Як історичні назви українських земель змінювалися протягом століть? Прояснення цих питань в умовах російсько-української війни набувають смисложиттєвого значення та стають домінантами формування національної ідентичності та безпекової політики в інтересах зміцнення обороноздатності та стійкості України. Методологія дослідження базується на застосуванні геоісторичних підходів, орієнтованих на цілісне відтворення просторової динаміки в межах території, яка в різні часи мала назву «Україна» та ретроспективний аналіз її локальних просторово-культурних форм. Основні результати пов’язані із спростуванням міфів агресора щодо неісторичного характеру України та відсутності її в європейському геополітичному та картографічному просторі. У висновках доведено, що російсько-українська війна за ідентичність має всі ознаки глибинного онтологічного конфлікту двох світів, різних за своїм устроєм, організацією, принципами існування. Гібридна зброя здатна наносити нищівні удари у найбільш вразливі ділянки когнітивного протистояння та акумулювати інформаційні ресурси для формування імітаційних інтелектуальних дискурсів. Картографічні та топонімічні виміри війни стають не тільки ареною дискусій, але й фактором прямого маніпулювання суспільною свідомістю. Широке застосування напрацювань української історичної географії та картографії обумовлює можливість репрезентувати ґрунтовний науковий аналіз суспільно-просторової динаміки в ареалі українських земель та спростувати фальшиві інтерпретації її історичного минулого. The purpose of the article is to find answers to the questions actualized by modern military challenges: how and when did Ukraine get on the maps of Europe and the world? What space did it occupy at different times? How have the historical names of Ukrainian lands changed over the centuries? Clarification of these issues in the conditions of the Russian-Ukrainian war acquire meaningful significance and become dominant in the formation of national identity and security policy in the interests of strengthening the defense capability and stability of Ukraine. The research methodology is based on the application of geohistorical approaches focused on the holistic reproduction of spatial dynamics within the territory, which at different times was called «Ukraine» and the retrospective analysis of its local spatial and cultural forms. The main results are related to the refutation of the aggressor’s myths about the non-historical character of Ukraine and its absence in the European geopolitical and cartographic space. The conclusions prove that the Russian-Ukrainian war for identity has all the signs of a deep ontological conflict of two worlds, different in their structure, organization, principles of existence. Hybrid weapons are able to deliver devastating blows to the most vulnerable areas of cognitive confrontation and accumulate information resources for the formation of simulated intellectual discourses. Cartographic and toponymic dimensions of the war become not only an arena of discussions, but also a factor of direct manipulation of public consciousness. The wide application of the developments of Ukrainian historical geography and cartography makes it possible to represent a thorough scientific analysis of socio-spatial dynamics in the area of Ukrainian lands and to refute false interpretations of its historical past.
first_indexed	2025-12-07T18:52:47Z
format	Article
fulltext	Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 5 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Ярослава Верменич член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України (Київ, Україна) verrosla@gmail.com https://orcid.org/0000- 0002-4445-9492 https://doi.org/10.15407/hgru2024.18.005 УДК 93+528.9(477) ГЕОІСТОРИЧНІ ТА КАРТОГРАФІЧНІ ПРОЄКЦІЇ НАЗВИ «УКРАЇНА» Метою статті є пошук відповідей на актуалізовані сучасними мілітарними викликами питання: як і коли на карти Європи та світу потрапила Україна? Який простір вона займала в різний час? Як історичні назви українських земель змінювалися протягом століть? Прояснення цих питань в умовах російсько-української війни набувають смисложиттєвого значення та стають домінантами формування національної ідентичності та безпекової політики в інтересах зміцнення обороноздатності та стійкості України. Методологія дослідження базується на застосуванні геоісторичних підходів, орієнтованих на цілісне відтворення просторової динаміки в межах території, яка в різні часи мала назву «Україна» та ретроспективний аналіз її локальних просторово-культурних форм. Основні результати пов’язані із спростуванням міфів агресора щодо неісторичного характеру України та відсутності її в європейському геополітичному та картографічному просторі. У висновках доведено, що російсько-українська війна за ідентичність має всі ознаки глибинного онтологічного конфлікту двох світів, різних за своїм устроєм, організацією, принципами існування. Гібридна зброя здатна наносити нищівні удари у найбільш вразливі ділянки когнітивного протистояння та акумулювати інформаційні ресурси для формування імітаційних інтелектуальних дискурсів. Картографічні та топонімічні виміри війни стають не тільки ареною дискусій, але й фактором прямого маніпулювання суспільною свідомістю. Широке застосування напрацювань української історичної географії та картографії обумовлює можливість репрезентувати ґрунтовний науковий аналіз суспільно- просторової динаміки в ареалі українських земель та спростувати фальшиві інтерпретації її історичного минулого. Ключові слова: назва «Україна», історична географія, картографія, регіональний простір, локальна культура. ілітарний досвід України яскраво продемонстру- вав небезпеки, пов’язані із застосуванням агресо- ром маніпулятивних технологій та інформаційно-комуніка- ційних механізмів у намаганні знищення української іден- тичності. Сучасна російсько-українська війна – це війна М 6 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 цінностей та історичних наративів, війна за громадську думку та емоції, війна, що використовує інформацію як смислову зброю. Онтологічна невизначеність ситуації екзистенційних протистоянь завжди пов’язана із зіткненням різних смислових рефлексій та моделей інтерпретацій подій, протилежного розуміння реальності. Специфіка наративної складової сучасних війн полягає в створенні нового воєнного дискурсу, спрямованого на формування викривлених смисло- вих установок сприйняття реалій. Невизначеність стратегічних наративів обу- мовлює множинність інтерпретацій реальності та зниження якості інтелекту- ального аналізу ситуації. Самостійно «добувати істину» є доволі проблематич- ним, тому більшість людей задовольняється вже «добутими» знаннями, як правдою, яку хтось постачає, звісно «без власної користі». Надійним запобіж- ником проти гібридних маніпуляцій може бути лише системне формування у громадській думці когнітивного бар’єра – специфічного психологічного захис- ного механізму. З метою протидії гібридним наративам потрібно системно й послідовно спростовувати міфи та репрезентувати реальну картину історичних подій. Створення штучної віртуальної реальності досягається внаслідок констру- ювання певних міфологічних образів. В першу чергу вони стосуються історії країни, яка є жертвою агресії. Історичні події і факти розглядаються в парадигмі агресора, усталені конструкти піддаються ревізії, фактично відбувається перепи- сування історичного наративу. В такій ситуації спростування міфів – єдиний шлях, який здатний протидіяти конструюванню маніпулятивних стратегій та формуванню бажаного противнику «образу світу». Проблема адекватного розу- міння подій та їх інтерпретацій в ході гібридної війни набуває особливої зна- чущості з огляду на те, що в контексті інформаційного протистояння конфлікти інтерпретацій можуть використовуватися в якості різновиду зброї поряд з ін- шими невійськовими компонентами гібридних дій. Когнітивні дисонанси у пи- таннях ідентичності, інтерпретаційні суперечності, наявність численних неузго- джених назв, полярні версії розгортання подій та діаметрально протилежна термінологія лише посилюють протистояння сторін. Динаміка сучасних просторових трансформацій змушує ретельно осмислю- вати їх глибинну логіку та наполегливо спростовувати міфи агресора щодо неісторичного характеру України та відсутності її в європейському геополі- тичному та картографічному просторі. Беззаперечним фактом є те, що від другої половини ХVІ ст. назва «Україна» вже постійно фігурує у польських і турецьких джерелах та з’являється на картах. З ХVІІ ст. Україна інтегрується до євро- пейської картографії, що дає підстави розглядати старовинні карти в якості не лише географічних, але й політичних та історичних документів, які засвідчують її безперервне існування з давніх часів. Пересвідчитись у цьому можна пере- глянувши атлас «Україна на старовинних картах», в якому уміщено 86 репро- дукцій карт із зображенням українських земель в європейській картографії від середини ХVІІ до другої половини ХVІІІ ст. За охопленням території серед них виділяються карти усієї України, окремих її частин і карти країн, до складу яких Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 7 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 входили українські землі. Кожна карта містить докладні коментарі, текст яких подано українською та англійською мовами1. Характерна для деяких історичних періодів відсутність назви «Україна» (як у вигляді етноніма, так і у вигляді топоніма) на картах, у дискурсах, у повсякден- ному слововжитку породила проблему історичної суб’єктності названої цим іменем держави. Проблему надуману, якщо йдеться про історію України як цілісності і у широкому часовому діапазоні. Допустимість занурення в історичні пласти на будь-яку глибину із застосуванням при цьому назви «Україна» прак- тично ніким не оспорюється. Але справа набирає іншого вигляду й звучання, коли в історичних дослідженнях йдеться про застосування топоніму «Україна» до окремих історичних періодів – до тих спільнот, які ще не знали такої назви або були штучно позбавлені права на її вживання метрополіями, від яких залежали. Вперше назва «Україна» застосовується для позначення порубіжних земель стосовно Київської землі та/або Переяславського князівства (межової території з половцями) й Галицько-Волинського князівства (пограниччя з Польщею). Назва згадується у давньоруських історико-літературних пам’ятках ХІІ–ХІІІ ст., зокре- ма у Київському літописі під 1187 р. в епізоді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича та у Галицько-Волинському літописі під 1213 р., 1280 та 1282 рр.,2 проте у всіх цих випадках йдеться не про власну назву якоїсь території, а про її окраїнне місцезнаходження. Лише впродовж ХVІ ст. термін «Україна» поступово набуває значення конкретного географічного поняття, а з середини ХVІІ ст. позбувається «позаетнічного» статусу, що відображав лише факт погра- ничного розташування відносно сусідів. «Україна – значить земля, що лежить скраю». Так починає свою популярну оповідь про Україну канадський історик О. Субтельний3. Виникає питання: скраю чого? Відповідають найчастіше так: скраю Росії. Але з історичного погляду така відповідь некоректна. Адже поняття «Україна» виникло тоді, коли Росія як держава ще не існувала. Українська держава постала на краю Великого Степу, на межі між Європою і Азією (античні географи цю межу проводили по р. Танаїс (Дон) та Боспору Кіммерійського (Керченській протоці). Т.зв. Циркумпон- тійська зона, що утворилася навколо Чорного моря, була ареалом етногенезу багатьох індоєвропейських народів. До їх числа належать і українці. У баченні Н. Яковенко поняття «Україна» нерозривно пов’язане з поняттям «кордон». Документи від початку ХVІ ст., що походять з великокнязівської канцелярії називають прикордонні зі Степом околиці «українами», а їхніх меш- канців «українниками» чи «людьми окраїнними». У різні часи поняття «Україна» не тільки розширювалося, але й «обростало специфічними пульсуючими ———————— 1 Україна на стародавніх картах. Кінець ХV – перша половина ХVІІ ст. Атлас репродукцій. К., 2009. 2 Енциклопедія історії України: Україна–Українці. Кн. 1. К., 2018. 3 Субтельний, О. Україна. Історія. К., 1991. С. 17. 8 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 значеннями». Але до 1580 р. в офіційному дискурсі Речі Посполитої і на перших польських картах (як, приміром, на карті В. Городецького 1558 р.) назви «Україна» намагалися уникати, замінюючи її нейтральними «пограничними міс- цевостями» (finitimarumque locorum). Лише в універсалі Стефана Баторія 1580 р. слово «Україна» вжите стосовно всіх руських воєводств – не лише Київського, Брацлавського й Волинського, але й давніх польських – Подільського й Руського4. Полемізуючи із поширеними росієцентристськими поглядами на Україну як на «окраїну» С. Шелухин виводив походження її назви від слова «украяти». «Украяти» – значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після сього окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, з своїми окраїнами». Отже, «вкраїна – то сторона, край, область», «земля в певних межах, територія», це ім’я утворене народом «для означення себе і своєї території, свободи, неза- лежності»5. До аналогічного вживання поняття «україна» – як синоніму «про- вінції» – («по наших українах в Австрії») вдавався і М. Драгоманов6. Вживання поняття «край» для позначення всієї української етнічної території, було особливо характерним для часів Української революції 1917–1920 рр., коли існувала гостра потреба роз’яснювати світові, «хто такі українці і чого вони хочуть». Чітке визначення прийнятних меж застосування термінів «Україна», «Русь», «Малоросія» в часовому вимірі і у регіональному контексті становить для історичної науки завдання, що незмінно зберігає свою актуальність і мабуть, ще довго буде предметом дискусій. Величезна література, що стосується переважно співвідношення цих понять, як правило, не містить заглиблення у специфіку регіональних самовизначень на різних історичних етапах. Грані між відповід- ними етнонімами, топонімами, політонімами в літературі розмиті. Ретельно та фахово складний процес еволюції вживання поняття «Україна» та «Українний» у ранньомодерну добу за допомогою діахронно-семантичного методу дослідив Т. Чухліб. У його баченні, одним із випадків використання слова «Україна» та «Українний» протягом ХV – першої половини ХVІІ ст., стало означення по- граничної (прикордонної) території Великого князівства Литовського7. Ретельний аналіз джерел ХІІІ–ХVІІІ ст. щодо найменування сучасних укра- їнських територій дав змогу О. Моці прослідкувати у просторі і часі викорис- тання термінів «Русь», «Мала Русь», «Україна», охарактеризувати динаміку про- ———————— 4 Яковенко, Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем ХVІ – кінцем ХVІІ ст.) // Міжкультурний діалог. Т. 1. Ідентичність. К., 2009. С. 83-86. 5 Шелухин, С. Назва України // Хроніка – 2000. 1992. Вип. 2. С. 52-54. 6 Драгоманов, М. Переднє слово (до «Громади» 1878 р.) // Вибране. К., 1991. С. 276-336. 7 Чухліб, Т. Назви «Україна» та «Українний» в офіційному тезаурусі держав Східної Європи та Малої Азії: діахронно-семантичний аналіз (1490-ті рр. – середина ХVІІ ст.) // Україна в Цент- рально-Східній Європі. 2018. Вип. 18. С. 13-58; Його ж: Уживання назви «Україна» в міжнародних угодах Війська Запорозького зі Швецією, Туреччиною і Кримом (1710–1712 рр.) // Український історичний журнал. 2024. № 1. С. 57-77. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 9 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 цесу становлення самосвідомості на українській етнічній території, проаналі- зувати трансформаційні зміни в найменуванні різних частин території Східної Європи у другій половині ХІІІ–ХVІІ ст. Продовживши своє попереднє дослі- дження, яке стосувалося застосування терміну «Руська земля» у вузькому і широкому значенні в часи Київської Русі8, автор дійшов висновку, що «транс- формація свідомості місцевого населення у географічному відношенні була тісно пов’язана із еволюцією їх самоназви в етнічному плані»9. Спираючись на дані стародавніх карт, які збереглися в архівах європейських країн, відмінні значення терміна «Русь» в документах ХVІ–ХVІІІ ст. проаналі- зувала К. Угрин. Дослідниця доводить українське походження назви та акцентує увагу на тому, що в європейській картографічній традиції вона використову- валася для позначення окремих територій тогочасної України або всієї України- Руси. К. Угрин здійснена також спроба з’ясування смислової відмінності між прикметником «руський» та іменником «Русь», які у слов’янських мовах похо- дять із різних граматичних форм, а у європейському слововживанні є подіб- ними, що призводить до появи плутанини та помилок. В контексті узагальнення різноманітних підходів до вживання топоніму «Русь», авторкою запропонована власна типологія та класифікація термінів, які використовувалися для позна- чення Русі на західноєвропейських картах10. Крізь призму історичних документів та етнографічних карт українських земель прослідковує традицію застосування поняття «Русь» та «Україна» А. Байцар у монографії «Україна та українці на європейських етнографічних картах». У дослідженні розглядається розвиток уявлень про межі розселення українського етносу, детально аналізується картографічний матеріал з етногео- графії України. На думку автора «картографування українських етнічних земель невіддільне від історії розвитку суспільства загалом і від еволюції засобів кар- тографічного відображення географічного простору, воно відбувалося на тлі безперервних політичних процесів у Європі – утворення і занепаду держав, формування нових кордонів тощо»11. З поняттям «Русь» у сенсі його багатозначності навряд чи здатен позма- гатися будь-який топонім. Ще з часів давньоруської держави ним позначалися і назва народу (чи народів) і доволі невизначена територія, і країна. К. Багря- нородний у написаному в середині Х ст. трактаті «Про управління імперією» розрізняє «внутрішню» Русь (Київську, Чернігівську й Переяславську землі) і «зовнішню» (простір між Новгородом і Смоленськом). У «Повісті минулих літ» цим поняттям охоплено практично увесь східнослов’янський ареал. Історична ———————— 8 Моця, О. Південна «Руська земля». К., 2007. 9 Моця, О. «Русь», «Мала Русь», «Україна» в післямонгольські та козацькі часи. К., 2009. С. 6-7. 10 Угрин, К. Поняття «Русь» в західноєвропейській картографії (ХVІ–ХVІІІ ст.). Чернівці, 2010. С. 9. 11 Байцар, А. Л. Україна та українці та європейських етнографічних картах. Львів, 2022; Його ж: Назви України або її частин на географічних картах (ХІІ–ХІХ ст.) // Сучасні напрямки розвитку географії України. Львів, 2022. С. 29-91. 10 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 назва «Русь» зберігалася за регіоном Подніпров’я і після розпаду давньоруської держава. У вигляді частини Великого князівства Литовського у документах ХV ст. фігурує «вся Роуская земля». На той час також існувало дві Русі – крім Литовської, у джерелах фіксувалася ще й Польська – Руссю продовжували називати Галичину з Холмщиною. Термін «Руська земля» використовувався у середньовіччі в широкому сенсі, на означення усього масиву східнослов’янських земель. Що ж до того, значно вужчого, яке в часи Київської Русі стосувалося Київщини, Переяславщини й Чернігівщини, то воно, за спостереженнями О. Русиної, зникає за часів та- тарської зверхності. Натомість постали нові, незнані за давньоруських часів поняття «Київська земля» і «Сіверська земля». За Галицьким Пониззям у ХIV ст. закріпилася назва «Поділля», що міцно утвердилася поруч з традиційними історико-географічними термінами «Галичина» та «Волинь». У межах цих земель сформувалися татарські фіскально-адміністративні округи («тьми»), більшість яких у другій половині ХIV ст. трансформувалася в уділи литовських князів12. До кінця ХIV ст. Велике князівство Литовське лишалося, якщо застосо- вувати сучасну термінологію, своєрідною федерацією земель-князівств, яка збе- рігала правові традиції давньоруської держави. Уже Гедимін титулував себе як литовського і руського князя («rex Lethowinorum et multorum Ruthenorum»). За О. Субтельним, литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. У вітчизняній історіографії існувала навіть думка, що ВКЛ стало відновленою руською державою13. М. Довнар-Запольський, зокрема, доводив, що руський вплив за своїм місцем у системі державності ВКЛ переважав польс- ький14. Д. Багалій вважав, що «з культурного погляду український елемент керував, панував над литовським» і що «отого антагонізму, що був поміж Литвою і Польщею, не було між Литвою і Руссю»15. До таких, «патріотично зафарбованих» висновків істориків підводив сам факт широкої автономії, забезпеченої у ВКЛ колишнім руським князівствам (до речі, вони становили 9/10 території новоствореної держави). Федерацією цю державу, якщо говорити про початковий період її історії, можна вважати з певною поправкою на умовність терміна, оскільки до середини ХVІ ст. форми представництва земель у центральних органах влади у ній були відсутні. Але умовно федеративною цю державу робив етнокультурний симбіоз різних наро- дів, кожен з яких мав юридично зафіксовану гарантію автономності свого буття. Українськими князівствами (Київським, Чернігово-Сіверським, Волинським, ———————— 12 Русина, О.В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998. С. 40. 13 Субтельний, О. Україна. Історія. С. 72. 14 Довнар-Запольский, М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. К., 1901. С. 7-8. 15 Багалій, Д.І. Нарис української історіографії // Вибрані праці у 6-ти тт. Т. 2. Харків, 2001. С. 117. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 11 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Подільським) правили удільні князі з литовської династії Гедиміновичів. Приміром, до 1393 р. практичну автономію Поділля забезпечували племінники Ольгерда – Юрій, Олександр та Костянтин Коріатовичі. Літопис зберіг відомості про те, що ці князі «увійшли у приязнь з отаманами, почали боронити Поділь- ську землю, а баскакам данину давати перестали». За Н. Полонською-Василенко, ця згадка пояснює успіхи литовської експансії в українських землях: литовці приходили сюди не як окупанти-завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням і зуміли порозумітися з місцевими громадами. Аналогічною була ситуація і на Волині. М. Грушевський звертав увагу на те, що молодший брат Ольгерда Любарт зберіг для Волині виняткове становище – вона була «зовсім особим світом», лишалася українською землею16. Перші політико-адміністративні карти у вигляді друкованих карт держав і карт окремих адміністративних одиниць з’являються в Європі у ХVІ–ХVІІ ст., а у ХVІІІ вже набувають значного поширення. Тогочасні карти друкували, як правило, в одну (чорну) фарбу і тому для наочності відтворення інформації їх розмальовували вручну акварельними фарбами виокремлюючи всю територію політичної чи адміністративної одиниці або наносячи вздовж державного кор- дону чи адміністративної межі подвійний кольоровий кант (для кожної одиниці – свій колір). Хоча карти стосувалися території окремих держав та їх регіонів, проте достовірне зображення державних кордонів і адміністративних меж не відносилось до першочергових завдань при їх укладанні. Одним умовним знаком позначалися і державні кордони і адміністративні межі. Як зазначає Р. Сосса, «враховуючи дрібний масштаб створюваних карт, відсутність належних графічних матеріалів-першоджерел, тогочасний рівень техніки укладання, оформлення та видання карт, зображення політико-адміністративного розмежу- вання територій було доволі схематичним»17. До ХVІ ст. загальний термін «Русь» застосовувався рівною мірою на озна- чення і Московії й майбутніх теренів України та Білорусі. Принаймні на руко- писній карті світу 1459 р. італійця Фра-Мауро, виготовленій для португальського короля Альфонса V, на лівобережжі Дніпра окреслено провінцію Роксан і територію кочових племен на схід від неї – Тартарію; присутня на цій карті і Біла Русь (Rossia Biancha) та Литва (Lituania). Провінції Rubea Russia, Podolia, Tartaria pars зафіксовані також на карті Східної Європи, укладеної для видань «Гео- графії» К. Птолемея М. Кузанським. На карті Польщі В. Гродецького 1558 р. позначені Червона Русь, Закарпаття, Волинь, Поділля. В «Атласі» фламандського картографа Г. Меркатора (Кремера) 1585 р. (197 карт) на українських територіях виокремлюються Червона Русь, Покуття, Волинь, Поділля, Сіверщина (на карті «Русія»), а також Таврика ———————— 16 Полонська-Василенко, Н. Історія України. У 2-х тт. Т. 1. К., 2002. С. 311. 17 Сосса, Р. Перші карти українських земель з політико-адміністративним поділом // Історико- географічні дослідження в України. 2019. Вип. 14. С. 101-118. 12 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 Херсонеська (останній присвячена окрема карта як додаток до карти «Литва»)18. В Іпатіївському літопису, що найповніше зберіг південноруське написання, у десятках варіантів повторюються похідні від терміна «Русь» – «Роусь», «Роуси», «крепость Роуская», «Роуская рать», «обычаю Роускую», «князи Русцеи» тощо. У іноземних джерелах фігурують Rus, Ruthenia, Russia, Rutzeland, Russland, Rusco та інші. Рис. 1. Карта Польщі та Угорщини С. Мюнстера (Базель, 1540) На карті «Польща і Угорщина» німецького гуманіста й космографа С. Мюнстера, неодноразово перевидаваній, починаючи з 1540 р., упродовж шести десятиріч, загальна назва «Русь» застосована в одному ряду з регіо- нальними топонімами Волинь, Поділля, Покуття, Кодимія (рис. 1). Щоправда, кордони між ними на цій карті відсутні. Чи не вперше вони з’являються на карті Г. Меркатора – «Опис Європи» (1554 р.), а через кілька років – і в атласі світу «Огляд земної кулі» А. Ортелія. Йдеться про карту Польщі В. Гродецького 1558 р., з позначенням кордонів і назв Русі (Руського, Белзького та Брестського воєводств), Поділля та Волині (рис. 2). Загалом же, як констатує К. Галушко, «Russia» блукає картами ХV – початку ХVІІІ ст. від північних схилів Карпат до ———————— 18 Вавричин, М. Відтворення України. Історія картографії, краєзнавство, біографістика. Львів, 2012. С. 41-60. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 13 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Білого моря. Звичаєм західноєвропейських карт є наявність двох Русей (При- карпаття й Новгородщини) і окремої від них Московії. Створюється враження, що для сучасників з Центральної та Південної Європи Русь знаходилася у недалекій Галичині, для Північної – на території близької їм Новгородщини, а Московія не збігалася ні з тим, ні з іншим. Хоча, звичайно, варіантів «накла- дання було багато різних». У Г. Меркатора Русь – широкий простір, спадкоємиця конгломерату князівств Давньої Русі, або ж увесь православний простір Східної Європи. У С. Мюнстера «просто» Русь присутня у Галичині, «Біла Русь» – у Московії19. Рис. 2. Карта Польщі В. Гродецького, вміщена в атласі світу А. Ортелія (Антверпен, 1570) Що ж до поняття «Україна» як топоніма, то аж до ХVІІ ст. застосування його в літописах і актових документах мало географічно-орієнтувальний характер – ним позначалися окраїнні (порубіжні) території, які перебували під політичним протекторатом (або цілком в адміністративно-політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Московії, Туреччини. «Незважаючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великої літери, вони ще не були власними географічними назвами. Не випадково майже завжди знаходяться в словосполученні, мають ———————— 19 Галушко, К. Украинские пределы. Украина и украинцы в европейской картографии от Античности до ХХ века. К., 2014. С. 31-33. 14 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 пояснювальні слова: «Литовська Україна», «Смоленская Украина», «Малоросій- ська Україна», «государеви Украинские городы» тощо. Поступово одна з цих форм набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком форму- вання козацької державності20. Рис. 3. Карта Тавріки Херсонеської із латинського видання Атласу Г. Меркатора (Амстердам, 1630) Від другої половини ХVІ ст. назва «Україна» вже постійно фігурує у поль- ських і турецьких джерелах та з’являється на картах. У листі турецького султана до польського короля 1564 р. про Кам’янець-Подільський говориться як про «замок на Україні». Україна позначена на карті 1572 р., зробленій на замовлення короля Карла ІХ для його брата Генріха, князя Анжуйського. «Україна Руська, Київська, Волинська, Подільська і Брацлавська» згадується в універсалі поль- ського короля С. Баторія 1580 р. Київський біскуп Й. Верещинський у листуванні з польським урядом зазначав, що Україна «є довша і ширша, ніж Мала і Велика Польща»21. На північ від Києва територія України на той час не поширювалася. На Чернігівщині та Новгород-Сіверщині домінували московські впливи. Уперше про свої претензії на давньоруську спадщину Московія заявила в кінці ХV ст. у ———————— 20 Моця, О. «Русь», «Мала Русь», «Україна» в післямонгольські та козацькі часи. С. 39-45. 21 Територія України / Під ред. В. Січинського. Прага, 1944. С. 12, 31. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 15 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 дипломатичних переговорах з ВКЛ. Іван ІІІ московськими послами був названий «государем усієї Русі». На протест Вільна Москва заявила, що уся Руська Земля, у тому числі й Київ, є «отчиною» московських князів. Узурпації Московією права на київську спадщину у ХVІ ст. чимало прислужилася висловлена московським митрополитом Макарієм ідея про перетікання найвищої православної духовної влади з Києва до Суздаля і Владимира, а згодом до Москви. Саме вона, за Д. Бовуа, стала «синонімом політичної гегемонії Московії над усіма землями Slavia Orthodoxa, а водночас інтегральною частиною російської імперської ідеї»22. Регіональне суперництво й часті конфлікти на московсько-литовському пору- біжжі переросли у московсько-литовські війни 1500–1503 і 1508 рр., в ході яких до Московії відійшла значна територія з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Гомель, Путивль, Любеч, Трубчевськ, Стародуб, Брянськ. Рис. 4. Карта Великого Литовського князівства М.-К. Радзивілла (Амстердам, 1613) На карті Великого князівства Литовського, виданій в Амстердамі 1613 р. (автор – Т. Маковський) Україна чітко прив’язана до Дніпра і виступає як аналог понять «Волинь» та «Низ» («Volynia Vlterior, quae tum Ukraina tum Nis») (рис. 4). ———————— 22 Бовуа, Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793–1830. Львів, 2007. С. 20. 16 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 Ця карта явно відбила інтерес до феномена козацтва та ареалів його розташу- вання, а, отже, увагу привернули і дніпровські пороги, і острови, і міста з відповідним назвами. Карта Т. Маковського є переконливим свідченням того, що територія, населена такою активною людністю, довго не лишатиметься в офіційних дискурсах «безіменною». Рис. 5. Генеральна карта України, укладена Г.Л. де Бопланом у 1648 р. ЦДІАК України. Ф. 2194. Оп. 1. Спр. 1. (Копія 1829 р.) Справжня революція у кодифікації України як держави пов’язана з іменем французького інженера Г.Л. де Боплана, який, перебуваючи з 1630 по 1647 р. на службі у війську польського короля, керував спорудженням укріплень та обо- ронних споруд у дніпровському регіоні. В опублікованій у 1651 р. у Франції невеликій праці «Опис України» він відтворив для західного читача картину України, якою її побачив – з докладними відомостями географічного та еко- номічного характеру, описанням порогів, побуту і звичаїв запорозьких козаків, кримських татар23. «Опис України» лише за життя автора витримав 4 видання, а пізніше вийшов у численних перекладах голландською, іспанською, англійською, ———————— 23 Боплан, Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. К., 1990. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 17 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 латинською, німецькою, польською, російською мовами (до української черга дійшла лише 1990 року). Не менше значення мають карти, які укладав Г.Л. де Боплан на основі власних топографічних вимірів. Багато разів копіювалися і перевидавалися його дві карти України – Спеціальна і Генеральна (рис. 5), а також карта Дніпра. На основі Спеціальної карти України, виданої у 1650– 1653 рр. В. Гондіусом в Данцігу, амстердамський картограф Й. Блау створив чотири окремі карти регіонів Правобережної України – Київщини (рис. 6), Поділля, Брацлавщини і Покуття; французький географ Сансон доповнив цю серію картою Волині і видав її у Парижі. Рис. 6. Карта Київського воєводства Й. Блау, бл. 1670 р. ЦДІАЛ України. Ф. 742. Оп. 1. Спр. 693 Генеральна карта України Г.Л. де Боплана охоплює майже всю територію тогочасної України – від Червоної Русі на Заході до Чорноморського узбережжя на Півдні. На її основі німецький картограф Й.Б. Гоманн опублікував у 1712 р. карту «Ukrania quae et Terra Cosaccorum» (рис. 7). У картуші карти зображено гетьмана І. Мазепу. Цю карту передрукував інший німецький картограф і вида- вець Й.Х. Вайгель із зміненим картушем, на якому були зображені козаки на конях. Карта України («Славетний український край…», 1728 р.) неодноразово публікувалась в атласах німецького видавця М. Зойттера (рис. 8), у 1770 р. її перевидав Т.К. Лоттер у «Новому атласі» («Atlas Novus») (рис. 9)24. ———————— 24 Сосса, Р.І. Історія картографування території України. К., 2007. С. 82. 18 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 Рис. 7. Карта України Й.Б. Гоманна, бл. 1712 р. ЦДІАК України. Ф. 739. Оп. 1. Спр. 179 Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 19 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Рис. 8. Карта найобширнішого Українського королівства з Київським та Брацлавським воєводствами та прилеглими провінціями. Укладена М. Зойттером у 1740 р. ЦДІАЛ України. Ф. 742. Оп. 1. Спр. 695 20 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 Рис. 9. Географічна карта Королівства Польщі і Великого Литовського князівства. Укладена Т.К. Лоттером у 1780 р. ЦДІАЛ України. Ф. 742. Оп. 1. Спр. 436 Зрозуміло, що інтерес до України, спричинений величезною популярністю видань Г.Л. де Боплана, був посилений безпрецедентним впливом на політичний клімат у Європі Національної революції середини ХVІІ ст. Саме з нею пов’язане формування відчуття специфічної «руської» (фактично української) політичної ідентичності на православній основі, а водночас і модель власного, історичного минулого, відмінного від польського. Європа реагувала на це з інтересом і з певним острахом – її не могли не лякати і наочно продемонстрований феномен солідарності «збройного люду», і виразно присутні у діях повсталих елементи міжетнічного антагонізму. За Н. Яковенко, «грандіозна війна, що втягнула в себе мільйони людських доль, перекраяла мапу України й опосередковано підштовх- нула до зміни геополітичних структур Центрально-Східної Європи»25. З цією подією був безумовно пов’язаний і зафіксований О. Моцею вихід терміна «Україна» за межі земель, що первісно позначалися цим словом. ———————— 25 Яковенко, Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. К., 2005. С. 259, 313. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 21 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Уявлення про те, у якому вигляді у вітчизняному і європейському баченні у цей складний час поставав географічний простір під назвою «Україна», дають карти другої половини ХVІІ ст. На карті Сансона 1663 р. напис «Україна» іде через Правобережжя й Лівобережжя. Його ж атлас 1665 р. дає вже дві карти України – Волині, Київщини й Середнього Подніпров’я та Лівобережжя з При- азов’ям (рис. 10). На картах цього ж автора, що видавалися у 70-х рр. ХVІІ ст., Україна знов представлена як ціле – від Холмщини до Лівобережжя й земель Запорожжя. На цих і на інших європейських картах назва «Україна» фігурує у різному написанні: Ukrania, Ucrainia, Ukraina, Ukraine, Ucrainiae. На першій карті, виконаній українським гравером О. Тарасевичем у 1683 р., під загальною назвою Ukraina подано назви таких земель: Поділля, Покуття, Червона Русь, Волинь, Полісся, Сіверія. На цій карті позначено понад 20 українських міст26. Рис. 10. Коронні польські землі, що включають Королівство Польщі, князівства й провінції Пруссії, Куявії, Мазовії, Чорної Русі тощо, Князівства Литовського, Волині, Поділля тощо, України тощо. Укладена Н. Сансоном у 1655 р. Париж О. Струкевич звертає увагу на роль самоназви «Україна» як одного з го- ловних національних ідентитетів на початковому етапі націєстановлення. У ХVІІ і на початку ХVІІІ ст. однієї самоназви не існувало; конкурували і паралельно застосовувалися назви «Мала Русь», «Малоросія», «Мала Росія», «Україна», «Русь». Прикметним є факт частого застосування поняття «Вітчизна» для під- ведення різних самоназв під спільний знаменник: «мила Вітчизна наша» ———————— 26 Територія України. С. 36-39. 22 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 (Б. Хмельницький), «Україна Вітчизна наша милая» (І. Брюховецький), «своя Вітчизна Україна» (Я. Лизогуб), «Вітчизна наша Малоросійська» (І. Скоропад- ський), «Мала Росія – Вітчизна наша» (П. Орлик)27. Процес українського само- визначення, однак, у ХVІІ–ХVІІІ ст. не дістав завершення, а тому назва «Україна» продовжувала супроводитися уточнювальними словами – «Малоро- сійська», «Козакоруська», «Козацька». «Ставши територіальним осередком геть- манської держави, Україна не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва «Русь – Мала Русь»28. Поняття «Мала Русь» з’явилося на початку ХIV ст. – в процесі створення Галицької митрополії, яка була зареєстрована у патріархаті Візантії як митро- полія Малої Русі (Russia Mikra) на відміну від Київської митрополії (Russia Makra). На той час термін «Мала Русь» не мав ніяких ознак меншовартості. Очевидно, він спирався на грецьку й римську традиції поділу територіальних масивів на внутрішні («мала» – як ядро) і зовнішні («велика» – як периферія). За спостереженням Н. Яковенко в церковно-адміністративному значенні Констан- тинополь вживав поняття «Мала Росія» на позначення українських єпархій Київсько-Галицької митрополії аж до їх підпорядкування Московському патрі- архатові у 1686 р.29. Похідний від нього термін «Малоросія» усталився у лекси- коні ХVІІІ ст. на означення Гетьманщини (Лівобережної України); після ліквіда- ції української автономії вона вживалася стосовно Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній. За цією логікою і новоприєднані внаслідок російсько-турецьких воєн тери- торії називали Новоросією. Назва Україна була присутня лише у найменуванні Слобожанщини. Цей недогляд царського уряду, для якого поняття Україна було цілковито неприйнятне, очевидно, пояснювався тим, що Слобідська Україна сприймалася як «окраїна». До речі, саме так (у формі «Okraina») цей регіон був позначений на карті Московії І. Масси 1633 р. і на глобусі Корнеліуса 1660– 1670 рр. На глобусі 1697 р. позначені і Окраїна, і Україна. У ХVІІІ ст. робилися неодноразові спроби чітко розмежувати ці два поняття. У документі 1775 р., який приписують французькому послу при російському дворі Дюрану, йдеться про потребу розрізняти Україну і Окраїну. Перша – земля козаків – це територія між Польщею і Росією. Друга – майже не заселена територія між Південною Московією і Малою Тартарією. Після поневолення України Росією, зазначав Дюран, «багато нещасних мешканців України емігрували в «Окраїну». З огляду на це В. Січинський доводив, що версія про походження назви «Україна» від слова «окраїна» (Московії чи Польщі) не витримує критики30. ———————— 27 Струкевич, О. Націотворення в ранньомодерній Україні: спроба періодизації // Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України. К., 2007. С. 287. 28 Моця, О. «Анти» – «руси» – «українці». Формування ідентичності у слов’ян півдня Східної Європи V–ХІХ ст. К., 2012. С. 16. 29 Яковенко, Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. С. 21. 30 Територія України. С. 40-41. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 23 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Що ж до топоніма «Новоросія», то він був нав’язаний царськими урядов- цями (з благословення Катерини ІІ) з політичною метою – стерти у суспільній свідомості пам’ять про належність цієї території запорозькому козацтву і легіти- мізувати російську експансію у цьому краї. Інтереси російського експансіонізму сягали далеко – аж до оволодіння всією «візантійською спадщиною». Химерний «грецький проєкт», що його намагалася реалізувати Катерина ІІ, являв собою модифіковану версію теорії «Третього Риму»: у своїх далекосяжних мріях цари- ця бачила власного онука на поновленому престолі візантійського імператора. Утім, її задум сягав значно далі: Катерині ІІ було важливо не лише легітимізувати завоювання у Причорномор’ї, але й, за її словами, підпалити Туреччину «з чоти- рьох кутів» – з Кавказу, Криму, Молдавії, Греції. Російський флот уже перебував у Середземному морі, водночас спішно карбувалися нагородні медалі із зобра- женням повалених мінаретів константинопольської Святої Софії. Паралельно творився міф про Росію як частину Європи і центр національного «відроджен- ня» балканських народів. Попри офіційне несприйняття назви «Україна» у слововжитку Росії цю са- моназву пропагували козацькі канцеляристи. В «Літопису Самовидця» Україна згадується 6 разів, у літопису Г. Грабянки – 75 (підрахунки О. Моці). Паралельно вживалися і Малоросія, і Малоросійська Україна, і Мала Україна Малоросійська. В Літописі Величка фігурує і «козако-руський», і «козако-український» народ. Частіше, проте, українців іменували черкасами. Багатьма європейськими політи- ками й інтелектуалами ця ситуація уже тоді сприймалася як неприродна й ненормальна. У 1869 р. француз К. Делямар опублікував у вигляді брошури пе- тицію-звернення до сенату Франції під назвою «П’ятнадцятимільйонний євро- пейський народ, забутий історією». Рутенський народ, за К. Делямаром, за своєю чисельністю співставний з народом Іспанії. Але поневолені Московією «руси» й «русини» були позбавлені завойовниками права на власне ім’я. «Чи знищено цей народ? Звичайно, ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції й свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яск- раво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати»31. У баченні росіян початку ХІХ ст. Україна асоціювалася виключно з Мало- росією. Уявлення про те, що саме лівий берег Дніпра і є Україною, настільки міцно усталилося, що жоден тогочасний автор навіть не намагався вдаватися до якихось пояснень. «Коли ж ішлося про Південь, степові території – в уяві ви- никали Одеса, море, економічний бум, але в жодному разі не було згадки про українців». Власне, й самі українці, констатує Р. Шпорлюк, просуваючись на Південь і розширюючи в такий спосіб український простір, не вбачали у цьому ———————— 31 Брицький, П.П., Бочан, П.О. Німці, французи і англійці про Україну і український народ у ХVІІ–ХІХ століттях. Чернівці, 2011. С. 227-229. 24 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 процесі ознак націєтворення. Лише у 1870-х рр. М. Драгоманов чітко обґрун- тував причини, з яких «Новоросія» підпадає під визначення України32. Змінивши у кінці ХVІІІ ст. свої обриси, Росія поглинула території та народи надзвичайно різноманітного культурного та історичного досвіду – від «західних» шведів Фінляндії до «азіатських» уламків ногайських і татарських орд Причор- номор’я. Стрімкість, з якою відбувалися ці зміни, випереджала здатність суспіль- ної думки опанувати етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, класову й майнову структуру. Створювалося враження, що історію Північного Причорномор’я доцільно пере- писати, «стираючи з нього сліди орієнтального минулого і видобуваючи із забут- тя або створюючи наново «європейське» (античне) минуле краю». Паралельно ставиться завдання поширити на новоприєднані території вже звичний образ Малоросії, «малорусифікувати» колишню Річ Посполиту й Оттоманську Порту». Хоч на зламі ХVІІІ і ХІХ ст. мало кому б спало на думку, що можна «виобразити» Україну з таких різнорідних елементів, як «козацька» Малоросія, «запорозька» й «татарська» Новоросія, «польські» Волинь та Поділля, австрійська Галичина на тій підставі, що всі ці різнорідні регіони мають одну історію і населені одним народом33. Зруйнувавши «під корінь» Запорозьку Січ, імператриця намагалася стерти і пам’ять про козацьку «вольницю». Для встановлення повного контролю над територією Січі царизмові необхідно було по-перше, перервати козацьку тради- цію розселення й міського розвитку, а по-друге, утвердити нові символи росій- ської присутності в краї. Перше завдання розв’язувалося переважно перетворен- ням колишніх козацьких зимівників у слободи, друге – створенням уособлень імперської величі у вигляді нових міст. Як зазначає В. Горобець, ідеологеми «Третього Риму», базовані на «привласненні» візантійського спадку, стали клю- човими елементами при розумінні сакральної основи зовнішньої політики мос- ковського керівництва наступних десятиліть, у тому числі підґрунтя стосунків з Україною»34. А. Каппелер зафіксував у цьому контексті такі найбільш поширені прийоми російської експансії: дипломатична гра та пареманювання на свій бік іноетнічних еліт; багатоступеневий наступ на окраїни (з попереднім оголошен- ням протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевияв- лення); воєнне загарбання; виправдання анексії політичними аргументами35. Текст Маніфесту Катерини ІІ про зруйнування Запорозької Січі дає наочне уяв- лення про те, що уніфікаційна політика у цьому регіоні була значною мірою про- диктована панічним страхом перед загрозою самодержавству, яку являла собою станово-корпоративна організація Гетьманщини і передусім Запорозької Січі. ———————— 32 Шпорлюк, Р. Україна: від імперської окраїни до незалежної держави // Схід-Захід. 2001. Вип. 4. С. 27-30. 33 Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах. Т. 1. К., 2004. С. 274-276, 281. 34 Там само. С. 166. 35 Каппелер, А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. Львів, 2005. С. 20. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 25 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Спрацьовували й об’єктивні чинники – значення українських територій зрос- тало в міру просування Росії на Південь. Уніфікаційна політика супроводилася системою заходів, підпорядкованих завданням соціальної інтеграції (кооптація частини старшини у російське дворянство), військового реформування (пере- творення козацького війська на регулярні частини російської армії), мовного нівелювання. Територіальні зрушення кінця ХVІІІ ст. змінили геополітичну ситуацію на північному узбережжі Чорного моря. О. Стегній та М. Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання причорноморських територій Росією революціо- нізувало політичну та історичну географію України і ґрунтовно змінило відно- сини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття. Геополітичні зміни створили передумови для великих міграційних про- цесів, а ці процеси, у свою чергу, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися історично, значно розширилися; те- риторія нового освоєння істотно відрізнялася «від усіх державно-адміністратив- них структур, в яких українці жили в минулому»36. На відміну від ХVІІІ, ХІХ ст. в історії Російської імперії зафіксувало сталість кордонів – як міждержавних, так і адміністративних. Натомість на перший план поступово виходила проблема ментальних кордонів і своєрідних «ментальних карт» у суспільній свідомості. Створюючи для України нові «поверхи» управлін- ської ієрархії у вигляді генерал-губернаторств, військових губернаторів, градона- чальників тощо, царизм намагався запобігти розростанню революційної кризи, наближення якої відчувалося уже наприкінці ХІХ ст. Проте всі ці напівзаходи, як і серйозні асиміляторські зусилля, виявилися малоефективними. Цілеспрямо- вана русифікаторська політика Російської імперії у регіоні «нового освоєння» виявилася безсилою проти нечисленних і політично аморфних протестних рухів, в яких частка націоналізму ставала дедалі помітнішою. Втім, навіть увійшовши у свою політичну стадію, український рух не позначився істотно на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь- які відмінності між росіянами і українцями, повністю асимілювати їх відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія єдності «трьох гілок ро- сійського народу», але й закріплення за новоприєднаними землями назв «Юго- Западный край» та «Новороссия». Скасування у 30-х рр. ХІХ ст. дії традиційного українського права, а також залишків міського самоуправління поставило остан- ню крапку у долі української автономії. Не дивно, що у російському суспільстві завжди домінувало принципове невизнання українців як окремого народу. «Південна Україна сприймалася як частина російської держави не лише в суто правовому значенні (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який начебто вийшов «з ———————— 36 Стегній, О.Г., Чурилов, М.М. Регіоналізм в Україні як об’єкт соціологічного дослідження. К., 1998. С. 29. 26 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 однієї колиски»: включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів». Покликанням імперського центру вважалося зібрати воєдино ці частини колись «єдиного цілого» і поступово «стерти» відмінності між ними, які накопичилися за період «примусового роз’єднання». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України37. Від сумнозвісного Валуєвського циркуляру до Емського указу 1876 р., від репресій проти кирило-мефодіївців до закриття київського відділу Російського географічного товариства боротьба царизму проти «шкідливої українофільської пропаганди» набирала обертів і перетворилася на довгу смугу гонінь на україн- ську думку й слово. Лише революція 1905–1907 рр. дещо послабила ідеологічний прес, уможливила появу української преси і видавничої справи. Послаблення, проте, виявилися доволі умовними: імперський стереотип «зрадників-мазепин- ців» продовжував тиснути на незміцнілу національну свідомість українців і міц- но тримав більшу їх частину в лабетах імперських догм. Однак не можна не бачити й того, що від середини ХІХ ст., під впливом загальносвітових процесів національного пробудження, українська ідея переживала період своєрідного ре- несансу. Зусиллями М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драго- манова українська ідея еволюціонувала від концепту «другої руської народності» до обґрунтування права українців на власне національне життя. Великою мірою сприяла цьому репрезентація українського простору в якос- ті своєрідного онтологічного базису та ментального ресурсу нації. Тенденцію розгляду території як локального соціально-історичного організму у вітчизняній географічній традиції обстоював засновник української географії С. Рудницький. Саме на дослідженні «зрощування території й населення» у більш-менш одно- цільний організм базувалося його бачення завдань політичної географії38. Потуж- ний наголос С. Рудницького на тому, що національна територія є головною ознакою нації, став одним із факторів обґрунтування можливості утворення Української держави та визначення меж етнічної території українців (рис. 11). Сьогодні цілком виправданим стало його припущення про те, що психічна структура людини великою мірою залежить від «специфічностей терену»39. Про співвідношення простору і часу та його відображення в історичних дослідженнях мислителі почали розмірковувати ще у ХVІІІ ст. Для географів це створило дилему визначення статусу своєї науки: вона мала лишатися в системі природничих наук і водночас, набуваючи антропологічного чи культурного ви- міру, увійти в коло гуманітарних і соціальних наук. Що ж до істориків, то вони ще довго не надавали просторовому чиннику серйозного значення, будучи пере- конаними, що оскільки історія ґрунтується на часовій послідовності, хроноло- гічний принцип в історієписанні є визначальним. Власне, ще й досі проблема ———————— 37 Турченко, Ф., Турченко, Г. Проект "Новоросія" і новітня російсько-українська війна. К., 2015. С. 16-17, 33. 38 Рудницький, С. Українська справа зі становища політичної географії. Берлін, 1923. С. 7. 39 Рудницький, С. Чому ми хочемо самостійної України. Львів, 1994. С. 25. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 27 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 «історія і простір» через розмитість обох понять вважається однією з складних для розуміння. За Р. Козеллеком, «від того, як визначається простір та історія, на користь якої версії я приймаю рішення, залежатиме й визначення співвідно- шення між простором та історією. Ніхто не буде заперечувати той факт, що історія, хоч би чим вона була, завжди має справу з простором, або, точніше кажучи, історії розгортаються в просторових координатах. Однак узагальню- ючий потенціал обох категорій є настільки високим, що значення їх або близьке, або стає емоційно перевантаженим». Рис. 11. Карта Україна, укладена С. Рудницьким (Берн, 1919). ЦДІАК України. Ф. 2194. Оп. 1. Спр. 22 Р. Козеллек звертає увагу і на те, що й сама категорія «простір» вже має свою історію. У різні часи і історики, й географи мусили відшукувати відповідь на питання: де та грань, за якою параметри життєвого простору людини транс- формуються в історичні, потрапляючи під вплив людини і використовуючись нею? «Простір може бути метаісторичною передумовою будь-якої мислимої історії і водночас сам може набувати історичних рис, бо зазнає соціальних, економічних і політичних змін. Ця можливість подвійного використання кате- горії простору стала причиною численних двозначних міркувань. Шкала спів- відношень між історією та простором зміщується залежно від того, під яким 28 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 кутом зору доводиться розглядати просторові параметри – історичним чи мета- історичним»40. Отже, виявлення й підтримання базових смислів територіальності як сус- пільної цінності стає сьогодні стратегічним завданням академічної науки. Геопо- літичні реалії початку ХХІ ст. і різке загострення конфліктності у сучасному світі змушують фокусувати увагу насамперед на бар’єрних функціях кордону, особ- ливостях «гібридних» ментальностей та ідентичностей, сферах впливу релігійних вірувань, проявах девіантної поведінки тощо. За таких умов на перший план виступає двоєдине завдання: зберегти цілісність світового співтовариства й мож- ливість інтеграції і водночас забезпечити право кожної з цивілізацій на збе- реження своєї ідентичності. Проблеми, про які йде мова, не в останню чергу зумовлюються практичною відсутністю вітчизняної традиції поглибленого вивчення еволюції територіаль- ного устрою і систем управління. М. Грушевський звертав на цю обставину увагу ще у 1907 р., вважаючи необхідним створення окремої української кафедри для читання «дуже потрібного» курсу: «про політичний та адміністративний устрій ріжних частей української території, що входить у склад ріжних держав, та про ті ріжні законодавства, які мають силу в них»41. Відсутність спеціального нау- кового напряму дослідження територіальної структури українського суспільства (і відповідної навчальної бази) легко пояснити, якщо виходити з розуміння полі- тичних пріоритетів держав-метрополій. Але його нерозвинутість у незалежній Україні обертається не тільки серйозними прогалинами у науковому просторі, але й численними втратами у практичній політиці. Самоврядні традиції україн- ського народу мають глибокі корені і далеко ще не вичерпаний креативний потенціал. Впродовж віків всупереч украй несприятливим історичним умовам ішов плідний процес пошуку форм громадської самоорганізації, і владним струк- турам держав-метрополій ніколи не вдавалося створити цілковито контрольо- вану систему територіальної організації. Проте їх зусилля, незмінно спрямовані на централізацію управління й уніфікацію форм суспільного життя, створили ефект роздвоєння, з яким Україні доводиться жити й сьогодні. Саме тому, без здійснення ґрунтовного наукового аналізу територіальних проблем складно го- ворити не лише про ступінь просторового освоєння величезного масиву інфор- мації, що стосується соціального самопочуття, ціннісних і духовно-моральних уподобань мешканців окремих регіонів, але й про загальну картину суспільної динаміки в ареалі українських земель. А також про варіативну специфіку суб- культур та регіональних ідентичностей, які сьогодні великою мірою визначають політичну атмосферу в країні. ———————— 40 Козеллек, Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. К., 2006. С. 98-105. 41 Грушевський, М. Справа українських катедр і наші наукові потреби // Твори у 50 т. Т. 1. Львів, 2002. С. 482. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 29 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 REFERENCES • СПИСОК ЛIТЕРАТУРИ Bahaliy, D.I. (2001). Narys ukrayinsʹkoyi istoriohrafiyi. In Vybrani pratsi u 6 tt. T. 2. Kharkiv: Zoloti storinky. 660 s. [in Ukrainian]. [Багалій, Д.І. (2001). Нарис української історіографії. Вибрані праці у 6-ти тт. Т. 2. Харків: Золоті сторінки. 660 с.]. Baytsar, A.L. (2022). Nazvy Ukrayiny abo yiyi chastyn na heohrafichnykh kartakh (XII–XIX st.). In Suchasni napryamky rozvytku heohrafiyi Ukrayiny. Lʹviv. 29-91. [in Ukrainian]. [Байцар, А.Л. (2022). Назви України або її частин на географічних картах (ХІІ–ХІХ ст.). Сучасні напрямки розвитку географії України. Львів, 2022. С. 29-91]. Baytsar, A.L. (2022). Ukrayina ta ukrayintsi ta yevropeysʹkykh etnohrafichnykh kartakh. Lʹviv: ZUKTS. 328 s. [in Ukrainian]. [Байцар, А.Л. (2022). Україна та українці та європейських етнографічних картах. Львів: ЗУКЦ. 328 с.]. Boplan, H.-L de. (1990). Opys Ukrayiny, kilʹkokh provintsiy Korolivstva Polʹsʹkoho, shcho tyahnutʹsya vid kordoniv Moskoviyi do hranytsʹ Transilʹvaniyi razom z yikhnimy zvychayamy, sposobom zhyttya i vedennya voyen. Kyiv: Naukova dumka. 256 s. [in Ukrainian]. Боплан, Г.Л. де. (1990). Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. Київ: Наукова думка. 256 с.]. Bovua, D. (2007). Rosiysʹka vlada ta polʹsʹka shlyakhta v Ukrayini 1793–1830. Lʹviv: Kalʹvariya. 294 s. [in Ukrainian]. [Бовуа, Д. (2007). Російська влада та польська шляхта в Україні 1793–1830. Львів: Кальварія. 294 с.]. Brytsʹkyy, P.P., Bochan, P.O. (2011). Nimtsi, frantsuzy i anhliytsi pro Ukrayinu i ukrayinsʹkyy narod u XVII–XIX stolittyakh. Chernivtsi: Tekhnodruk. 308 s. [in Ukrainian]. [Брицький, П.П., Бочан, П.О. (2011). Німці, французи і англійці про Україну і український народ у ХVІІ–ХІХ століттях. Чернівці: Технодрук. 308 с.]. Chukhlib, T. (2018). Nazvy «Ukrayina» ta «Ukrayinnyy» v ofitsiynomu tezaurusi derzhav Skhidnoyi Yevropy ta Maloyi Aziyi: diakhronno-semantychnyy analiz (1490-ti rr. – seredyna XVII st.) In Ukrayina v Tsentralʹno-Skhidniy Yevropi. Vyp. 18. 13-58. [in Ukrainian]. [Чухліб, Т. (2018). Назви «Україна» та «Українний» в офіційному тезаурусі держав Східної Європи та Малої Азії: діахронно-семантичний аналіз (1490-ті рр. – середина ХVІІ ст.). Україна в Центрально-Східній Європі. Вип. 18. С. 13-58]. Chukhlib, T. (2024). Uzhyvannya nazvy «Ukrayina» v mizhnarodnykh uhodakh Viysʹka Zaporozʹkoho zi Shvetsiyeyu, Turechchynoyu i Krymom (1710–1712 rr.) In Ukrayinsʹkyy istorychnyy zhurnal. 1. 57-77. [in Ukrainian]. [Чухліб, Т. (2024). Уживання назви «Україна» в міжнародних угодах Війська Запорозького зі Шве- цією, Туреччиною і Кримом (1710–1712 рр.). Український історичний журнал. № 1. С. 57-77]. Dovnar-Zapol’skiy, M.V. (1901). Gosudarstvennoye khozyaystvo Velikogo knyazhestva Litovskogo pri Yagellonakh. Kiyev. 807 s. [in Russian]. [Довнар-Запольский, М.В. (1901). Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. Киев. 807 с.]. Drahomanov, M. (1991). Perednye slovo (do «Hromady» 1878 r.) In Vybrane. Kyiv: Lybid. 688 p. [in Ukrainian]. [Драгоманов, М. (1991). Переднє слово (до «Громади» 1878 р.). Вибране. Київ: Наукова думка. 688 с.]. 30 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 Entsyklopediya istoriyi Ukrayiny: Ukrayina–Ukrayintsi. (2018). Kn. 1. Kyiv: Naukova dumka. 773 s. [in Ukrainian]. [Енциклопедія історії України: Україна–Українці. (2018). Кн. 1. Київ: Наукова думка. 773 с.]. Galushko, K. (2014). Ukrainskiye predely. Ukraina i ukraintsy v yevropeyskoy kartografii ot Antichnosti do XX veka. Kiyev. 143 s. [in Russian]. [Галушко, К. (2014). Украинские пределы. Украина и украинцы в европейской картографии от Античности до ХХ века. Киев. 143 с.]. Hrushevsʹkyy, M. (2002). Sprava ukrayinsʹkykh katedr i nashi naukovi potreby In Tvory u 50 t. T. 1. Lʹviv: Svit. 458-484. [in Ukrainian]. [Грушевський, М. (2002). Справа українських катедр і наші наукові потреби. Твори у 50 т. Т. 1. Львів: Світ. С. 458-484]. Kappeler, A. (2005). Rosiya yak polietnichna imperiya. Vynyknennya. Istoriya. Rozpad. Lʹviv: Vydav- nytstvo Katolytsʹkoho ukrayinsʹkoho universytetu. 360 s. [in Ukrainian]. [Каппелер, А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. Львів: Видавництво Католицького українського університету. 360 с.]. Kozellek, R. (2006). Chasovi plasty. Doslidzhennya z teoriyi istoriyi. Kyiv: Dukh i Litera. 429 s. [in Ukrainian]. [Козеллек, Р. (2006). Часові пласти. Дослідження з теорії історії. Київ: Дух і Літера. 429 с.]. Motsya, O. (2007). Pivdenna «Rusʹka zemlya». Kyiv: Korvin pres. 264 s. [in Ukrainian]. [Моця, О. (2007). Південна «Руська земля». Київ: Корвін прес. 264 с.]. Motsya, O. (2009). «Rusʹ», «Mala Rusʹ», «Ukrayina» v pislyamonholʹsʹki ta kozatsʹki chasy. Kyiv: Naukova dumka. 320 s. [in Ukrainian]. [Моця, О. (2009). «Русь», «Мала Русь», «Україна» в післямонгольські та козацькі часи. Київ: Наукова думка. 320 с.]. Motsya, O. (2012). «Anty» – «rusy» – «ukrayintsi». Formuvannya identychnosti u slov’yan pivdnya Skhidnoyi Yevropy V–XIX st. Kyiv: Naukova dumka. 216 s. [in Ukrainian]. [Моця, О. (2012). «Анти» – «руси» – «українці». Формування ідентичності у слов’ян півдня Східної Європи V–ХІХ ст. Київ: Наукова думка. 216 с.]. Polonsʹka-Vasylenko, N. (2002). Istoriya Ukrayiny. U 2-kh tt. T. 1. Kyiv: Lybidʹ. 672 s. [in Ukrainian]. [Полонська-Василенко, Н. (2002). Історія України. У 2-х тт. Т. 1. Київ: Либідь. 672 с.]. Rudnytsʹkyy, S. (1923). Ukrayinsʹka sprava zi stanovyshcha politychnoyi heohrafiyi. Berlin: Ukrayinsʹke Slovo. 282 s. [in Ukrainian]. [Рудницький, С. (1923). Українська справа зі становища політичної географії. Берлін: Українське слово. 282 с.]. Rudnytsʹkyy, S. (1994). Chomu my khochemo samostiynoyi Ukrayiny. Lʹviv: Svit. 416 s. [in Ukrainian]. [Рудницький, С. (1994). Чому ми хочемо самостійної України. Львів: Світ. 416 с.]. Rusyna, O.V. (1998). Ukrayina pid tataramy i Lytvoyu. Kyiv: Alʹternatyvy. 320 s. [in Ukrainian]. [Русина, О.В. (1998). Україна під татарами і Литвою. Київ: Альтернативи. 320 с.]. Shelukhyn, S. (1992). Nazva Ukrayiny In Khronika. 2000. Vyp. 2. 52-54. [in Ukrainian]. [Шелухин, С. (1992). Назва України. Хроніка. 2000. Вип. 2. С. 52-54]. Shporlyuk, R. (2001). Ukrayina: vid impersʹkoyi okrayiny do nezalezhnoyi derzhavy In Skhid-Zakhid. Vyp. 4. 10-43. [in Ukrainian]. [Шпорлюк, Р. (2001). Україна: від імперської окраїни до незалежної держави. Схід-Захід. Вип. 4. С. 10-43]. Sichinskyi, V. (1944). Terytoriya Ukrayiny. Praha: UNO. 190 s. [in Ukrainian]. [Січинський, В. (1944). Територія України. Прага: УНО. 190 с.]. Ярослава Верменич • Геоісторичні та картографічні проєкції назви «Україна» 31 ISSN 2616-5295. Історико-географічні дослідження в Україні. Вип. 18 Sossa, R. (2019). Pershi karty ukrayinsʹkykh zemelʹ z polityko-administratyvnym podilom In Istoryko- heohrafichni doslidzhennya v Ukrayiny. Vyp. 14. 101-118. [in Ukrainian]. [Сосса, Р. (2019). Перші карти українських земель з політико-адміністративним поділом. Історико- географічні дослідження в України. Вип. 14. С. 101-118]. Sossa, R.I. (2007). Istoriya kartohrafuvannya terytoriyi Ukrayiny. Kyiv: Lybidʹ. 336 s. [in Ukrainian]. [Сосса, Р.І. (2007). Історія картографування території України. Київ: Либідь. 336 с.]. Stehniy, O.H., Churylov, M.M. (1998). Rehionalizm v Ukrayini yak ob’yekt sotsiolohichnoho doslid- zhennya. Kyiv. 217 s. [in Ukrainian]. [Стегній, О.Г., Чурилов, М.М. (1998). Регіоналізм в Україні як об’єкт соціологічного дослідження. Київ. 217 с.]. Strukevych, O. (2007). Natsiotvorennya v rannʹomoderniy Ukrayini: sproba periodyzatsiyi In Terra cossacorum: studiyi z davnʹoyi i novoyi istoriyi Ukrayiny. Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny. S. 276-293. [in Ukrainian]. [Струкевич, О. (2007). Націотворення в ранньомодерній Україні: спроба періодизації. Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України. Київ: Інститут історії України НАН України. С. 276-293]. Subtelʹny, O. (1991). Ukrayina. Istoriya. Kyiv: Lybidʹ. 512 s. [in Ukrainian]. [Субтельний, О. (1991). Україна. Історія. Київ: Либідь. 512 с.]. Turchenko, F., Turchenko, H. (2015). Proekt «Novorosiya» i novitnya rosiysʹko-ukrayinsʹka viyna. Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny NAN Ukrayiny. 165 s. [in Ukrainian]. [Турченко, Ф., Турченко, Г. (2015). Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна. Київ: Інститут історії України НАН України. 165 с.]. Uhryn, K. (2010). Ponyattya «Rusʹ» v zakhidnoyevropeysʹkiy kartohrafiyi (XVI–XVIII st.). Chernivtsi: Chernivetsʹkyy natsionalʹnyy universytet. 176 s. [in Ukrainian]. [Угрин, К. (2010). Поняття «Русь» в західноєвропейській картографії (ХVІ–ХVІІІ ст.). Чернівці: Чернівецький національний університет. 176 с.]. Ukrayina i Rosiya v istorychniy retrospektyvi. (2004). Narysy v 3-kh tomakh. T. 1. Kyiv: Naukova dumka. 503 s. [in Ukrainian]. [Україна і Росія в історичній ретроспективі. (2004). Нариси в 3-х томах. Т. 1. Київ: Наукова думка. 503 с.]. Ukrayina na starodavnikh kartakh. Kinetsʹ ХV – persha polovyna ХVII st. (2009). Atlas reproduktsiy. Kyiv: DNVP «Kartohrafiya». 208 s. [in Ukrainian]. [Україна на стародавніх картах. Кінець ХV – перша половина ХVІІ ст. (2009). Атлас репродукцій. Київ: ДНВП «Картографія». 208 с.]. Vavrychyn, M. (2012). Vidtvorennya Ukrayiny. Istoriya kartohrafiyi, krayeznavstvo, biohrafistyka. Lʹviv. 550 s. [in Ukrainian]. [Вавричин, М. Відтворення України. Історія картографії, краєзнавство, біографістика. Львів. 550 c.]. Yakovenko, N. (2005). Narys istoriyi serednʹovichnoyi ta rannʹomodernoyi Ukrayiny. Kyiv: Krytyka. 584 s. [in Ukrainian]. [Яковенко, Н. (2005). Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика. 584 с.]. Yakovenko, N. (2009). Vybir imeni versus vybir shlyakhu (nazvy ukrayinsʹkoyi terytoriyi mizh kintsem XVI – kintsem XVII st.) In Mizhkulʹturnyy dialoh. T. 1. Identychnistʹ. Kyiv. S. 83-86. [in Ukrainian]. [Яковенко, Н. (2009). Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем ХVІ – кінцем ХVІІ ст.). Міжкультурний діалог. Т. 1. Ідентичність. Київ. С. 83-86]. 32 Історико-географічні дослідження в Україні ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ ISSN 2616-5295. Historical and Geographical Studies in Ukraine. Issue 18 Yaroslava Vermenych Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Corresponding Member of the NAS of Ukraine, Head of the Department Historical Regional Studies, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine) verrosla@gmail.com https://orcid.org/0000-0002-4445-9492 GEOHISTORICAL AND CARTOGRAPHIC PROJECTIONS OF THE NAME «UKRAINE» The purpose of the article is to find answers to the questions actualized by modern military challenges: how and when did Ukraine get on the maps of Europe and the world? What space did it occupy at different times? How have the historical names of Ukrainian lands changed over the centuries? Clarification of these issues in the conditions of the Russian-Ukrainian war acquire meaningful significance and become dominant in the formation of national identity and security policy in the interests of strengthening the defense capability and stability of Ukraine. The research methodology is based on the application of geohistorical approaches focused on the holistic reproduction of spatial dynamics within the territory, which at different times was called «Ukraine» and the retrospective analysis of its local spatial and cultural forms. The main results are related to the refutation of the aggressor’s myths about the non-historical character of Ukraine and its absence in the European geopolitical and cartographic space. The conclusions prove that the Russian-Ukrainian war for identity has all the signs of a deep ontological conflict of two worlds, different in their structure, organization, principles of existence. Hybrid weapons are able to deliver devastating blows to the most vulnerable areas of cognitive confrontation and accumulate information resources for the formation of simulated intellectual discourses. Cartographic and toponymic dimensions of the war become not only an arena of discussions, but also a factor of direct manipulation of public consciousness. The wide application of the developments of Ukrainian historical geography and cartography makes it possible to represent a thorough scientific analysis of socio-spatial dynamics in the area of Ukrainian lands and to refute false interpretations of its historical past. Key words: the name «Ukraine», historical geography, cartography, regional space, local culture.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-209382
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2616-5295
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:52:47Z
publishDate	2024
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Верменич, Я. 2025-11-20T14:14:37Z 2024 Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна" / Я. Верменич // Історико-географічні дослідження в Україні. — 2024. — Число 18. — С. 5-32. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 2616-5295 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209382 93+528.9(477) https://doi.org/10.15407/hgru2024.18.005 Метою статті є пошук відповідей на актуалізовані сучасними мілітарними викликами питання: як і коли на карти Європи та світу потрапила Україна? Який простір вона займала в різний час? Як історичні назви українських земель змінювалися протягом століть? Прояснення цих питань в умовах російсько-української війни набувають смисложиттєвого значення та стають домінантами формування національної ідентичності та безпекової політики в інтересах зміцнення обороноздатності та стійкості України. Методологія дослідження базується на застосуванні геоісторичних підходів, орієнтованих на цілісне відтворення просторової динаміки в межах території, яка в різні часи мала назву «Україна» та ретроспективний аналіз її локальних просторово-культурних форм. Основні результати пов’язані із спростуванням міфів агресора щодо неісторичного характеру України та відсутності її в європейському геополітичному та картографічному просторі. У висновках доведено, що російсько-українська війна за ідентичність має всі ознаки глибинного онтологічного конфлікту двох світів, різних за своїм устроєм, організацією, принципами існування. Гібридна зброя здатна наносити нищівні удари у найбільш вразливі ділянки когнітивного протистояння та акумулювати інформаційні ресурси для формування імітаційних інтелектуальних дискурсів. Картографічні та топонімічні виміри війни стають не тільки ареною дискусій, але й фактором прямого маніпулювання суспільною свідомістю. Широке застосування напрацювань української історичної географії та картографії обумовлює можливість репрезентувати ґрунтовний науковий аналіз суспільно-просторової динаміки в ареалі українських земель та спростувати фальшиві інтерпретації її історичного минулого. The purpose of the article is to find answers to the questions actualized by modern military challenges: how and when did Ukraine get on the maps of Europe and the world? What space did it occupy at different times? How have the historical names of Ukrainian lands changed over the centuries? Clarification of these issues in the conditions of the Russian-Ukrainian war acquire meaningful significance and become dominant in the formation of national identity and security policy in the interests of strengthening the defense capability and stability of Ukraine. The research methodology is based on the application of geohistorical approaches focused on the holistic reproduction of spatial dynamics within the territory, which at different times was called «Ukraine» and the retrospective analysis of its local spatial and cultural forms. The main results are related to the refutation of the aggressor’s myths about the non-historical character of Ukraine and its absence in the European geopolitical and cartographic space. The conclusions prove that the Russian-Ukrainian war for identity has all the signs of a deep ontological conflict of two worlds, different in their structure, organization, principles of existence. Hybrid weapons are able to deliver devastating blows to the most vulnerable areas of cognitive confrontation and accumulate information resources for the formation of simulated intellectual discourses. Cartographic and toponymic dimensions of the war become not only an arena of discussions, but also a factor of direct manipulation of public consciousness. The wide application of the developments of Ukrainian historical geography and cartography makes it possible to represent a thorough scientific analysis of socio-spatial dynamics in the area of Ukrainian lands and to refute false interpretations of its historical past. uk Інститут історії України НАН України Історико-географічні дослідження в Україні Історична географія Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна" Geohistorical and cartographic projections of the name «Ukraine» Article published earlier
spellingShingle	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна" Верменич, Я. Історична географія
title	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"
title_alt	Geohistorical and cartographic projections of the name «Ukraine»
title_full	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"
title_fullStr	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"
title_full_unstemmed	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"
title_short	Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"
title_sort	геоісторичні та картографічні проєкції назви "україна"
topic	Історична географія
topic_facet	Історична географія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209382
work_keys_str_mv	AT vermeničâ geoístoričnítakartografíčníproêkcíínazviukraína AT vermeničâ geohistoricalandcartographicprojectionsofthenameukraine

Геоісторичні та картографічні проєкції назви "Україна"

Institution

Ähnliche Einträge