Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу

Стаття присвячена творчій спадщині Станіслава Оріховського — талановитого представника гуманістичної думки доби Відродження, відомого українського і польського письменника, мислителя та суспільно-політичного діяча XVI ст. Акцентується увага на засвоєнні Оріховським понять історичного часу й причинно...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Український історичний журнал
Date:	1991
Main Author:	Сас, П. М.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 1991
Subjects:	Портрети істориків минулого
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209937
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу / П.М. Сас // Український історичний журнал. — 1991. — № 1. — С. 87–98. — Бібліогр.: 43 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860156357699698688
author	Сас, П. М.
author_facet	Сас, П. М.
citation_txt	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу / П.М. Сас // Український історичний журнал. — 1991. — № 1. — С. 87–98. — Бібліогр.: 43 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український історичний журнал
description	Стаття присвячена творчій спадщині Станіслава Оріховського — талановитого представника гуманістичної думки доби Відродження, відомого українського і польського письменника, мислителя та суспільно-політичного діяча XVI ст. Акцентується увага на засвоєнні Оріховським понять історичного часу й причинності в історії, котрі, як відомо, стали наріжним каменем історизму нового часу. Найважливіші риси ренесансної історичної свідомості, що постали у його працях, показано в контексті здобутків західноєвропейської гуманістичної культури. Статья посвящена творческому наследию Станислава Ориховского — талантливого представителя гуманистической мысли эпохи Возрождения, известного украинского и польского писателя, мыслителя и общественно-политического деятеля XVI в. Акцентируется внимание на усвоении Ориховским понятий исторического времени и причинности в истории, которые, как известно, стали краеугольным камнем историзма нового времени. Важнейшие черты ренессансного исторического сознания, отраженные в его трудах, показаны в контексте достижений западноевропейской гуманистической культуры.
first_indexed	2025-12-07T17:53:25Z
format	Article
fulltext	ПОРТРЕТИ ІСТОРИКІВ МИНУЛОГО П. М. Сас (Київ) Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу Стаття присвячена творчій спадщині Станіслава Оріховського — талановитого пред ставника гуманістичної думки доби Відродження, відомого українського і польського письменника, мислителя та суспільно-політичного діяча XVI ст. Акцентується увага на засвоєнні Оріховським понять історичного часу й причинності в історії, котрі, як відомо, стали наріжним каменем історизму нового часу. Найважливіші риси ренесан сної історичної свідомості, що постали у його працях, показано в контексті здобутків західноєвропейської гуманістичної культури. Останнім часом історико-культурні проблеми Відродження на Україні дедалі частіше потрапляють у полё зору дослідників давньоукраїнської літератури та суспільно-політичної думки XV—XVII ст. Ними, зокре ма, порушуються питання про співвідношення та взаємозв’язок між гуманістичними уявленнями епохи Ренесансу і потужним пластом ду ховної культури України, орієнтованої на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі, реформаційним рухом на українських землях, а також безсмертними надбаннями західноєвропейського Від родження. З ’явилися наукові розвідки про жанрово-стильові особли вості літератури цієї доби, ренесансний ідеал людини, погляди гумані стів на політичну організацію суспільства 1. Визначився напрям у роз робці даної тематики, пов’язаний з аналізом феномену засвоєння ук раїнськими представниками літературного барокко певних ренесансних ідей і тенденцій2. Філософські питання Відродження та ренесансного ‘ Н а л и в а й к о Д. С. Україна і європейське Відродження // Вітчизна.— 1972.— № 5.— С. 183— 199; Н а л и в а й к о Д. С. Станіслав Оріховський як україн ський латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI— XVIII ст. та інші слов’янські літератури.— К-, 1984.— С. 161— 185; К а ш у б а М. В. Этика в Киево-Могилянской академии // Памятники этической мысли на Украине XVII — первой половины XVIII ст.— Киев, 1987.— С. 5— 46; Л и т в и н о в В. Д. Проблемы государства в трудах Ст. Ориховского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (Историко-философский очерк).— Киев, 1988.— С. 237— 254; С т р а т и й Я. М. Ренессансно-гуманистические представления о сущности чело века и смысле его жизни в духовной культуре Украины во второй половине XIV — первой половине XVII в. // Т ам ж е.— С. 289—300; М и к и т а с ь В. Л. Українська література XIV — XVI ст. // Українська література XIV—XVI ст. — K., 1988. — C. 5.—-28; П а с л а в с к и й И. В. К вопросу о философских взглядах дея телей Острожской академии : (Идеи неоплатонизма в произведениях Василия ■Суражского и Клирика Острожского) // Федоровские чтения. — 1981.— М., 1985. — С. 76—83; П а с л а в с ь к и й І. В. Культурно-національний рух на Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. в оцінці М. Грушевського // Жов тень.— 1989.— № і.— С. 95—97; Я к о в е н к о H. Н. Просвещение и школа на Украи не в XIV— XVII вв. // Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР : С древнейших времен до конца XVII в.— М., 1989.— С. 266—282; З а м а л е е в А. Ф., 3 о ц В. А. Отечественные мыслители позднего средневековья (конец XIV— первая треть XVII в.).— Киев, 1990.— 176 с.; П е л е ш е н к о Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст.— K., 1990.— 143 с. 2 І в а н ь о І. В. Про українське літературне барокко // Українське літературне ■барокко.— K., 1987.— С. З— 18; О х р і м е н к о О. П., О х р і м е н к о О. Г. Розвиток і взаємозв’язок східнослов’янського барокко // Там же.— С. 19—45; Н а л и в а й ко Д. С. Українське літературне барокко в європейському контексті // Там же.— С. 46—75; І с і ч е н к о Ю. А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст. на Україні.— K., 1990.— 180 с.; П а х л ь о в с ь к а О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв’язки XV — XX ст.— K., 1990.— 215 с. ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № 1 87 Портрети істориків минулого гуманізму посіли певне місце в ряді монографічних досліджень з істо рії філософської думки на У країні3. Відзначимо, що дослідники проблем українського Відродження поступово долають конфесійний підхід до вивчення пам’яток новола- тинської літератури, створених українськими за своєю самосвідомістю авторами. (Винесення таких творів за межі духовної культури України характерне, зокрема, для деяких польських науковців) 4. Стає все оче виднішим, що твори українських та українсько-польських латиномов- них поетів, письменників і вчених Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. Чуя, Г. Тичинського, І. Туробінського, С. Оріховського та інших, які спо відували ідеї гуманізму і Відродження, є надбанням як польської, так. і української культур 5. Незважаючи на певні здобутки у розробці питань, пов’язаних з формуванням культури Відродження на українському терені, проблема в цілому вивчена ще недостатньо. У ряді наукових праць ренесансні явища на Україні розглядаються за принципом їх «подібності» (анало гії) до формальних стильових «знаків» європейського Відродження (звідси, до речі, труднощі в окресленні поняття «Відродження» сто совно України та визначенні його хронологічних меж). Нітрохи не при меншуючи значення і не беручи під сумнів доцільність подібних студій, наголосимо все ж на необхідності уважнішого розгляду процесів Від родження на українських землях, так би мовити, «з середини», без* чого важко судити про їх сутність. У цьому зв’язку можна погодитися з до слідниками італійського Відродження М. Л. Андрєєвим та P. І. Хло- довським, які виходять з чіткого розмежування епохи Відродження і ренесансного стилю (з останнім одночасно і у взаємозв’язку функ ціонували маньєризм, класицизм, протобарокко та різні позаренесанснь стильові тенденції). Таке розмежування дає змогу виявити діалектику зв’язків власне ренесансних явищ з феодальним середньовіччям, яке щільно їх оточувало. З цієї точки зору факти звернення письменників та митців Відродження до позаренесансних явищ не обов’язково мали свідчити про їхній відхід від прогресивних поглядів, реакційність6. Доречно також зауважити, що ренесансний гуманізм у цілому не запе речував християнства, а лише відходив у його тлумаченні від середньо вічної аскетичної традиції. Характерним прикладом цього був «христи янський гуманізм» Еразма Рогтердамського і Томаса Мора, які мали попередників в італійському гуманізмі 7. Одним з важливих напрямів досліджень, який досі ніхто з науков ців предметно не розглядав, є, на наш погляд, визначення типу істо ризму, що зумовлювався характером історичної свідомості та духовні стю Відродження і утверджував якісно відмінні від середньовічної історіографії парадигми . Тобто йдеться про предметну окресленість 3 3 а х а р а И. С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII—XVIII вв. (Стефан Яворский).— Киев, 1982; Л и т в и н о в В. Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України.— K., 1984; П а с л а в с ь к и й І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці X V I— першій третині' XVII ст.— K., 1984.— 127 с.; Історія філософії на Україні: У 3-х т.— K., 1987.— Т. 1. 4 U l e w i c z Т. Sarmacjа : Studium z problematyki słowiańskej XV і XVI w.— Kraków, 1950; Ko r o t aj W., K o r o t a j o w a К. Książka literacka w polskich bibliote kach prywatnych XVI і XVII w. (na podstawie wybranych przykładów) // Z dziejów życia literackiego w Polsce XVI і XVII wieku.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1980.— S. 221—246; B a r y c z H. Szlakami dziejopisarstwa staropolskiego: Studia nad . historiografia w, XVI—XVIII. — Wrocław— Warszawa — Kraków — Gdańsk — Lódż, 1981; S t a r n a w s k i J. Dzieje wiedzy o literaturze polskiej (do końca ̂ wieku XVIII).— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. 5 Я р е м е н к о В. Українська поезія XVI століття // Українська поезія XVI сто ліття.— K., 1987.— С. 13, 17. 6 А н д р е е в М. Л., Х л о д о в с к и й Р. И. Итальянская литература зрелого »* позднего Возрождения.— М., 1988.— С. 8—10. . 7 Г о р ф у н к е л ь A. X. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрожде ния.— М., 1977.— С. 7. * Загальну характеристику розвитку історичної науки на Україні у XVI— 88 ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, '№ Ґ Портрети істориків минулого* історизму, який би не стільки допомагав виявити формальну, стильову схожість з Відродженням певних явищ духовного життя України, скільки б засвідчував і конституював ренесансний тип культури. Спро буємо простежити це на окремих аспектах творчості однієї з найяскра віших фігур українського Відродження XVI ст.— письменника, публі циста і мислителя Станіслава Оріховського (1513—1566 рр.). Народився Оріховський у селі Оріховці Перемишлянської єпархії Руського воєводства. Його батько — окатоличений український шлях тич Станіслав Оріховський, мати — дочка православного священика шляхтянка Ядвіга Баранецька. Початкову освіту він здобуб у Перемиш лі, потім навчався в університетах Кракова, Відня, Віттенберга, Падуї і Болоньї. Мешкаючи тривалий час у різних європейських містах, юнак близько познайомився з відомими вченими, державними й церков ними діячами — людьми найрізноманітніших ідеологічних переконань. Так, уВідні він навчався у відомого австрійського гуманіста Олександ ра Брассікана, у Віттенберзі — тісно зблизився з німецькими рефор маторами Мартіном Лютером і Філіппом Меланхтоном. 'У Німеччині: до кола його знайомих належали такі визначні гуманісти й науково- культурні діячі, як Лукас Кранх-старший, Ульріх фон Гуттен, про славлений художник Альбрехт Дюрер. В Італії він підтримував друж ні стосунки з кардиналами Фарнезе, Контаріні та Гунічі. У 1543 р. Оріховський назавжди повернувся на батьківщину і оселився в своєму маєтку. Під тиском обставин змушений був прийняти сан священика8. Отже, світогляд цієї непересічної особистості формувався під впли вом української, а також польської культур, західноєвропейської гу маністичної освіченості, традиційних католицьких цінностей і рефор маційних вчень. Попри всі ідейні, конфесійні та культурні впливи ста лою залишалася самосвідомість письменника й мислителя, який завж ди вважав себе українцем (русином). Не вдаючись у деталі цього пи тання , відзначимо, що твори Оріховського органічно впліталися в кон текст української культури XVI — першої половини XVII ст. не лише- як бібліографічний факт, а й передусім як джерело реального впливу на суспільну свідомість православного населення Речі Посполитої9, а також як матеріал для створення українськими письменниками-полемі- стами суспільно-політичних концепцій. Так, один з них — X. Філалет, звертаючись до міркувань «перемишльського каноніка» Оріховського «о зацности и правдивости» православної церкви, з пафосом писав в «Апокрисисі»: «Слишишь... человека свЪдЪцтво о Греческой Церкви,, за уваженьем значной Божей опатрности над нею пред колкадесят лЪт выданые!» 10. Та й пізніше, у XVIII ст., як «руського оратора» оціню вали Оріховського в Київській академії» п . 3 точки зору ідейного змісту творчість Оріховського умовно можна розділити на два періоди. Перший — охоплює 40—50-ті роки, коли були видрукованї «Відступництво Риму», «Про целібат», «Напучення коро леві польському Сигізмунду-Августу», «Про турецьку загрозу», «Хре щення у русинів», «Розрив з Римом» та інші його твори. В них послі XVIII ст. див.: X и ж н я к 3. І. Києво-Могилянська академія і розвиток історичноГ науки // Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських наро дів.— K., 1988.— С. 42—49. 8 О р і х о в с ь к и й С. Лист до Яна Франціска Коммендоні 10 грудня 1554 р. // Українська література XIV—XVI ст.— С. 156—161; Історія філософії на Україні.— Т. 1.— С. 187. Детальніше див.: Г о л е н и щ е в - К у т у з о в И. Славянские литературы. Статьи и исследования.— М., 1973.— С. 133, 135; Н а л и в а й к о Д. С. Станіслав Орі ховський як український латиномовний письменник Відродження.— С. 172— 179. 9 Л ю б о в и ч H. Н. История Реформации в Польше: Кальвинисты и антитри- нитарии.— Варшава, 1883.— С. 76. 10 Ф и л а л е т X. Апокрисис // Русская историческая библиотека.— СПб., 1882.— Т. 7.— С. 1578, 1580, 1582. 11 Я р е м е н к о В. Назв. праця.— С. 12. ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, М° 1 89“ Портрети істориків минулого довно засуджувався папський абсолютизм, зажерливість духовенства і підпорядкування світської влади духовній. Другий період творчості письменника припадає на 60-ті роки. Тоді побачили світ такі грунтовні його трактати, як «Діалог, або розмова щодо екзекуції Польської Ко рони», «Химера», «Квінкункс, тобто зразок Польської Корони», «По- літія Королівства Польського». Вони засвідчили істотну еволюцію по літичних поглядів Оріховського (він, зокрема, почав визнавати супре- матію папи римського й вищість духовної влади над світською). Р а зом з тим український мислитель не зрікся гуманістичних переконань та багатьох ренесансних ідей. Аналіз творів Оріховського показує, що в них помітно відбилися риси ренесансного типу історизму, котрий виходив за рамки середньо вічного, теологічного тлумачення історії. Як відзначив М. А. Барг, для християнського бачення історії характерним було переконання в без перервності божого промислу, а отже, в континуїтеті * світської історії. Власне історизму, тобто виділення в суцільному потоці часу різних умов людського буття, при такому баченні не існувало. А тому не ви никало й питання про виникнення нових чи трансформацію існуючих суспільних інституцій, про заміну одних — іншими. Лише в епоху Від родження соціальний час поступово почав сприйматися як історичний, замість абстрактного поняття часу в центрі гуманістичної етики поста ло уявлення про конкретний, поточний його момент. Теперішнє дедалі більше усвідомлювалося як зчеплення минулого з майбутнім, а «свій» час — «вік нинішній» — відрізнявся від минулих «віків», які назавжди відірвались від нього. Утверджувався ренесансний циклізм, тобто пе реконання в періодичному поверненні історичних форм, але не суб станції історії, що зумовлювалося вольовими впливами людей 12. Риси ренесансного бачення історії органічно вкраплювалися в ідей ну канву творів Оріховського. За процесами виникнення й розвитку держави та різних форм її політичного устрою він схильний вбачати внутрішні причини, які випливали з людської природи. Отримавши «бо жий дар» — розум і мову, людина як суспільна істота існувала вже без втручання творця. Вся подальша після появи людини історія фак тично являла собою реалізацію нею «божого дару» в земному житті. Хоч за своєю природною, тлінною сутністю людина нічим не відрізня лася від тварин, однак розум і здатність до спілкування через мову з подібними до себе засвідчили її богообраність і підняли на недосяж ну висоту над тваринним світом. Завдяки інтелекту люди змогли осяг нути моральні закони, а отже, навчилися відрізняти корисне від шкід ливого, справедливість від несправедливості, правду від неправди, доб ро від зла. Категорії моралі стали тією внутрішньою пружиною, що рухала людину по шляху історії. Для Оріховського етичний характер мала вже сама проблема виникнення держави. Остання, на його дум ку, з’явилася не за божим промислом, а в результаті діяльності люди ни, що усвідомила своє богообране призначення на землі. І той пер ший з людей, хто запровадив найбільш розумну й досконалу форму державного устрою — «політію», мав на меті виправлення гріховної, схильної до злого людської натури. Людина, вважав Оріховський, на буває доброчесності лише в суспільстві «під зверхністю влади одного» й тоді, коли вона «виправляється» «добрими звичаями, суворими пра вилами і науками». Поза суспільством не існує моральних законів, отже, не може існувати й самої людини. Розум і мова, одержані від бога, дають їй шанс на «добре та цнотливе життя» у цьому світі. Н а ділені свободою волі люди можуть робити вибір між добром і злом, справедливістю й несправедливістю, правдою та кривдою лише в рам * Від лат. continuum — безперервне, суцільне. 12 Б а р г М. А. Эпохи и идеи : Становление историзма.— М., 1987.— С. 244, 245, 250, 253. 90 ISSN 0130—5 2 4 7 Укр. іст. журн., 1991, М I Портрети істориків минулого ках суспільства. Пов’язані у ньому правами, облагороджені звичаями і «виправлені» науками вони утверджують свою родову гідність — сто ять вище від усіх земних істот. Водночас той, хто «відчуває огиду до суспільства й добровільно йде від людей», тобто нехтує моральними і правовими регламентаціями громади, перестає бути людиною. Він або перетворюється на найгіршого звіра, або стає рівним богові13. Подібно до інших гуманістів Оріховський визнавав активне начало в людині. Для нього був неприйнятним образ християнина, що пасивно сприймає навколишню суспільну дійсність, зосереджуючись виключно на порятунку своєї душі й очікуванні потойбічної відплати. Для мис лителя принциповою була думка про те, що людина використовує свою природжену зброю — розум і кмітливість — для утвердження власної доброчесності. Вона не тільки прагне жити в суспільстві, де реалізу ються і дістають громадське схвалення найкращі моральні риси інди віда, а й робить особистий внесок у зміцнення засад цього суспіль ства, дбає про нього й охороняє його 14. З цієї точки зору кожен інди від має самодостатню цінність. Від нього залежить, чи стане він лю диною, гідною вищих моральних надбань суспільства, чи перетворить ся на «обридливу і лиху тварину». Зауважимо, що подібне тлумачення проблеми свободи волі характерне, зокрема, для такого яскравого мис лителя італійського Відродження, як Джованні Піко делла Мірандола (1 4 6 3 — 1494 рр.) 15, а також гуманіста і найбільш помітної фігури су спільної думки Німеччини кінця XV — початку XVI ст.— Еразма Рот- тердамського 16. На погляд Оріховського, людину спонукають до життя в колек тиві не тільки моральні закони. Необхідність суспільства як такого де термінується й економічними та психологічними причинами: з одного <боку, фізична неможливість людини обійтися без допомоги інших лю дей, з другого — так званий «природний нахил» одного до одного. Все це, за його словами, і «прирікає» людину на життя в суспільстві. Отже, Оріховський розглядає феномен людини крізь призму вла стивих їй духовних та матеріальних потреб. Під таким же кутом зору оцінював він і політичну організацію суспільства. Подібно до того, як не може обійтися окрема людина без товариства собі подібних, так і взяті самі по собі складові частини політичного «тіла» позбавлені індивідуального буття. Відторгнуті від королівства родини, міста і по віти втрачають свої колишні чесноти і занепадають, стають понево леними 17. Слідом за Арістотелем Оріховський вважав, що найважливішими засадами будь-якої країни є державний устрій і «верховенство», а та кож «кінцевий результат», на який вони «запрограмовані». Для функ ціонування суспільного організму польської політії, підкреслював він, потрібний створений за певними принципами уряд. Найголовніші його функції полягають у тому, щоб радити, судити і примушувати. Оскіль ки радою та судом займалося, за визначенням Оріховського, те «коло», тцо судить, а останнє підлягало королю, то, отже, «найвищим урядом» у Речі Посполитій є король. Володарюючи згідно з волевиявленням -«кола», він виступав символом шляхетської демократії, був її «голо вою» і «устами» 18. Розкривши у такий спосіб засади політичного устрою Речі Поспо литої, Оріховський переходить до питання про його витоки, правову 13 О г z е с h о w s k i S t. Policyja Królestwa Polskiego. — Przemyśl, 1984.— S. 35. 36. 14. Ibid.— S. 37. 15 Б p а г и н а Л. М. Социально-этические взгляды итальянских гуманистов (вто рая половина XV в.).— М., 1983.— С. 245. 16 Э р а з м Р о т т е р д а м с к и й . Философские произведения. — М., 1986.— С. 230—234. 17 O r z e c h o w s k i St. Policyja Królestwa Polskiego.— S. 36. 18 Ibid.— S. 38. ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № 1 91 Портрети істориків минулого основу і моральну санкцію. У своїх міркуваннях письменник виходив з того, що поняття «верховенство» і «королівська влада» не тотожні. Той факт, що уряд не може виводити сам із себе свою першооснову^ (остання мислилась Оріховським як «зверхність»), підтверджувався^ на його думку, аналогією з натуральним рядом чисел, який завжди має початок рахунку. До того ж процес виведення влади одного уряду з іншого — безконечний, а це суперечило есхатологічним уявленням. Отже, доводив Оріховський, існує певна найвища зверхність, з якої й бере початок королівська влада. Історичні погляди Оріховського значною мірою зумовлювалися канонами священної історії. Він чітко розрізняв часову дистанцію* між сучасним йому «нашим віком» та «стародавнім віком». Останній був для нього сивою давниною, що безповоротно відійшла у минуле. Письменник сприймав стародавній вік як «героїчну» добу, історичний зміст якої визначали події священної історії (період від Адама до Хри ста, від Старого до Нового завіту). Помітними віхами, що становили внутрішню хронологію старого віку, були «королювання» біблійного- Адама (власне «старий вік») та початок царювання Саула (заснов ника Ізраїльсько-Іудейського царства кінця XI ст. до н. е.). В ті часц* існувала найбільш довершена форма державного устрою, що давала «справжнім королям» можливість воювати, судити і священнодіяти. Оріховський критично оцінював погляди давньогрецьких філософів та істориків, які під терміном «ап і^иа Іешрога» (стародавні часи) розуміли добу, що охоплювала життя й подвиги міфологічних героїв і богів Сатурна, Бахуса, Януса, Геркулеса, Ясона, Ахіллеса та ін. Роз глядаючи цей відтинок історичного минулого крізь призму священної історії, Оріховський називав «справжніми» героїв, що фігурували у Біблії, зокрема, Адама, Сета, Еноха і Ноя. Саме вони, а не язичники, вважав він, були «бездоганними королями», що боронили народ силою зброї, творили над ним суд і священнодіяли, тобто були «наділеними владою священиками». Справжніми «героями», «богатирями» вони стали завдяки тому, що вірили в істинного бога і користувалися його- милістю19. У «стародавній вік», «богатирські часи», існувала чиста первісна християнська релігія. Люди не тільки перебували в одній іс тинній вірі, а й корилися «урядним священикам» і не знали ідолопо клонства. Однак зло в світі ще не було викоренено. Навпаки, дедалі більше поширювалися різні злочини, «які суперечили людській су спільності». За це бог покарав людей всесвітнім потопом. Тут і далі Оріховський ставав на ту точку зору, що причини будь-яких змін у житті людського суспільства («псування» звичаїв та їх очищення, ут вердження «несправедливої» або «справедливої» форми державної влади) коренилися в самих людях, зумовлювалися їхньою діяльністю. Отже, в подібних поглядах наявні елементи ренесансного історизму. Так, з появою астрології й мистецтв, а потім і античної філософії роз почалося, вважав Оріховський, «відступництво» людей від «єдиної правдивої християнської віри». Беручи за зразок священну християн ську історію, «відступники» спотворили її, перекроюючи на «дияволь ський» лад: замість істинного бога вони придумували язичницьке бо жество, замість справжніх християнських героїв і подвижників тво рили псевдогероїв 20. Свій час («наш вік») Оріховський усвідомлював як такий, що від різняється і від античності («стародавнього віку»), і від недавнього минулого, яке у нього хронологічно стягувалось у «свій вік». Це порів няно недавнє минуле Оріховський розглядав у рамках світської історіГ й оцінював його як період розквіту польської політії — від королюван ня Болеслава Хороброго (1025 р.) включно до королювання Сигізмун- 19 ІЬісІ.— Б. 41—43. 20 ІЬІСІ.— Б. 43, 46, 47. 92 ^SSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № / Портрет істориків минулого д а 1 (1506—1548 рр.). Поняття поточного часу він включав у катего рію історичного часу «наш вік», прикметами якої були розлад поль ської політії, псування звичаїв та поширення єресей. Тому сучасність для Оріховського — «злий в ік» 21. Цим питанням він навіть присвятйв окрему працю 22. «Наш вік» був не тільки фізичним проміжком часу, який порів няно із «стародавнім віком» стояв набагато ближче до другого при шестя. Основна його відмінність від попередніх часів полягала в тому, що суспільство одержало нову форму політичного й державного уст рою — польську політію. Почасти успадкувавши історичні форми дер жавності, що існували раніше, вона, однак, якісно відрізнялася від них. І це робило її «найзнаменитішою політією між усіма політіями» 23. Отже, як випливає з творчості Оріховського, виникнення польської по літії було своєрідною вершиною на шляху політичного розвитку су спільства. Письменник схилявся до ідеї історичного розвитку також у питанні про співвідношення жрецьких і королівських функцій. Він дотримувався схеми, за якою у «стародавній вік» одна особа спочатку виступала у двох іпостасях — була і верховним священиком, і коро лем. Згодом відбулося розмежування цих функцій, причому «вища» зверхність переходила не до короля, а до верховного священика. Цей принцип став основоположним при створенні польської політії, що й забезпечувало тривалий час її процвітання. Золотий вік для Польсько го королівства, наголошує Оріховський, минувся внаслідок втрати вер ховним священиком своїх прерогатив та поширення в країні єретичних учень. Підкресленням факту настання лихих часів для польської політії Оріховський виявляв загострене відчуття «свого віку». В межах по точного часу, сучасного моменту кожна людина спрямовує свою волю не тільки на порятунок чи згубу, які чекають на неї у потойбічному світі. Вона також реалізує свої можливості й виявляє моральні чес ноти, що мають цінність у земному житті. Загалом такі погляди, в яких передавалося усвідомлення людиною швидкоплинності часу й розумін ня необхідності якнайповнішого його використання для конкретних справ, ставали прикметною рисою менталітету * XVI ст. Час перетво рювався на мірило активної діяльності індивіда, спрямованої на його утвердження в різних сферах суспільного життя. Люди почали дедалі більше цінувати його. У поемі польського поета С. Кльоновича «Роксо- ланія» (1584 р.) є такі рядки з цього приводу: «З вежі годинник видзвонює всі скороплинні години, Знати несхибно дає кожну хвилину життя. Стрілки показують точно минущого часу перебіг, Зубчасті кола й на мить не зупиняють свій рух, Звуком подвійним, приємним для вуха, сурма виграває, Отже, засвідчує нам: часу частина пройшла. Безповоротність годин, що прудко збігають на безвість, Завжди нагадує нам: час — найкоштовніший скарб»24. Подібне сприйняття часу було характерним для епохи Відроджен ня. Воно контрастувало з середньовічними уявленнями про його «над мір» та «нестерпну повільність». Основне у новому погляді на час по лягало в усвідомленні безмежних можливостей, які він давав людині для виявлення своєї доблесті25. 21 Ibid.— S. 26, 27. 22 O r z e c h o w s k i St . Opowiadanie upadku przyszłego Polskiego z. r. 1560.— Warszawa, 1901. 23 O r z e c h o w s k i S t. Policyja Królestwa Polskiego.— S. 26. * Сукупність певних стереотипів мислення і символів, властивих свідомості лю дей тієї чи іншої культурно-історичної епохи. У менталітеті відображається історично зумовлене й усталене розуміння людьми явищ об’єктивного світу. 24 К л ь о н о в и ч С. Ф. Роксоланія.—К-, 1987.— С. 68—69. 26 Б а р г М. А. Указ. соч.— С. 248. ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № 1 93 Портрети істориків минулого Хоч Оріховський і схилявся до ідеї історичного розвитку політич них інститутів суспільства, однак незмінними вважав одвічні якості людської натури, моральні мотиви її вчинків. З уявлень про сталість людської природи логічно випливало переконання в позачасовій природі добрих і злих учинків людини. Ті самі гріхи, вважав він, які існували в давнину, залишилися невикорененими й тепер. Тому людина змушена постійно робити вибір між добром і злом — цими вічними супутниками свого буття, що з’явились у сакральні часи й циклічно відтворювалися впродовж століть аж по «наш вік». Тому для Оріховського не існує часової дистанції між сучасними йому єресями і давно минулим «від ступництвом». Перші у нього виступають зліпком з другого. У «старо давні віки» гріховна природа людей штовхнула частину з них на роз рив з єдиною істинною релігією й на вихід з-під влади одного верхов ного священика, що прислужилося появі язичництва. Такі самі явища Оріховський спостерігає в навколишній дійсності. Зокрема, він гнівна засуджує антитринітаріїв — «польських епікурійців», які єретично твер дили про нерівність бога-Отця і бога-Сина; порівнює богословські ви кладки Лютера з «хибними поглядами» Зенона та стоїків; корені дог матів польських євангелістів знаходить у вченні Сократа 26. В останній період своєї творчості Оріховський послідовно обстою вав ідею духовної зверхності верховного священика щодо світської влади. Це, в кінцевому підсумку, сприяло обгрунтуванню супрематіГ папи римського. Ототожнюючи видиму церкву з градом божим», він підкреслював, що в ній завжди існувала ієрархічна підпорядкованість верховному священику. Церква як «град божий» завжди — і за Адама, Ноя, Мойсея, і за Христа, а також у «наш вік» залишалася тотожною собі, незмінною в плані своєї інструментальності (поза церквою немає порятунку). У цьому зв’язку папа римський виступає законним наступ ником священницького верховенства, починаючи від Адама і до тепе рішнього часу. Усі, хто не хоче визнати цього, невідворотно повторю ватимуть один і той же гріх, незалежно від того, в яку епоху вони жили чи живуть. Тому кожен, хто відступається від папи, наголошував Орі ховський, «впадає у такий же блуд, якого припустились стародавні язичники, коли відступилися від Ноя як найвищого священика» 27. В плані історичної рефлексії Оріховський ставить питання пра зв’язок світоглядних засад своєї епохи (а отже, й власних поглядів) з ментальністю «стародавнього віку. Його хвилює, яким чином муд рість древніх — їх філософія та «знамениті» науки — логіка, матема тика, фізика й метафізика — може служити дискурсивним засобом пізнання істини (в чому він як гуманіст переконаний). Оріховський без вагань залучає «правду» давньогрецьких філософів до своєї світогляд ної концепції. Причому робить це в дусі характерного для середньо віччя антиномічного стилю мислення. Так, розглядаючи реальні і трансцендентні * атрибути священної й світської історії за схемою: правдивий бог — фальшивий бог, правдивий священик — фальшивий священик, правдивий король — фальшивий король, мислитель звертав ся до давньогрецької філософії як своєрідного інтерпретатора встанов леного богом світопорядку. Він вважав, що стародавні філософи до- сягли на цьому шляху певних успіхів. Разом з тим через своє «від ступництво» від істинної релігії та церкви вони орієнтувалися на не гативну полярність згаданої схеми (фальшиві бог, священик, король)* внаслідок чого припускалися помилок в основних висновках. З точки 26 O r z e c h o w s k i St . Policyja Królestwa Polskiego.— S. 47, 48. 27 Ibid.— S. 49. * Лат. discursiuus, від discursus — міркування, довід, аргумент. Той що здій снюється шляхом логічних міркувань, розсудковий, опосередкований. Антиномія — суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключа ють одне одне, але однаково переконливо доводяться логічно. * Ті, що лежать поза межами свідомості і пізнання, непізнаванні. 94 ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № t Портрет істориків минулого зору Оріховського «правдиві» елементи у вченнях давньогрецьких фі лософів становлять самодостатню цінність, оскільки так чи інакше вони є відображенням тих «правдивих» проявів божого творіння, що їх охоп лює церква як «град божий» на землі. Звідси висновок: «Тих філософів правда, яка у них є, не їм у їх ніх блудах, а нам в божому костьолі служить». Тобто розумні, на по гляд Оріховського, надбання стародавніх учених по праву належать християнству. В такому ж дусі оцінює він «героїчну добу» Арістотеля, яку називає «віком святих патріархів». Отже, для Оріховського пер шорядне значення має інструменталізм давньогрецької філософії — придатність останньої для віднайдення істини та місце її в екзегезі * християнської доктрини 28. Зауважимо, що в «Книзі антиварварів» (1520 р.) подібні думки висловив Еразм Роттердамський. Висміюючи аргументи противників античної науки, які виходили з того, що вона язичницька, а значить не варта уваги, Еразм писав, що за такою логікою потрібно відмови тися від сокир та інших інструментів, оскільки вони винайдені язични ками. Основна його думка зводилася до того, що у світовій гармонії, яку він вважав сутністю християнського світобачення, ерудиція, до християнська наука та література виконують роль стимулу для люд ської діяльності29. Спираючись на етичне вчення Арістотеля про щастя, Оріховський підійшов до сприйняття у містичній формі ідеї розвитку всього сущого («кожна річ, яка має свій певний початок, мусить мати і певний кінець, до якого вся прямує, в котрому прагне здобути власну досконалість і умиротворення, і на цьому кінці, як на найкращому й остатньому добрі, зупиняється, не чекаючи і не шукаючи нічого ліпшого за цей кінець») 30. Такий розвиток Оріховський розумів як саморозвиток тво ріння, визначений наперед волею творця. Він обстоював думку про те,, що «кінець» людини означав останню, найбільш довершену форму роз витку її духовного світу, яка включала момент досягнення нею найви щого християнського благочестя, а також її потойбічне життя. В даному пункті Оріховський принципово розходився з Арістоте- лем, оскільки для останнього поняття щастя (благослов’я) пов’язува лося не з християнськими цінностями й до того ж обмежувалося рам ками земного життя людини. Загалом подібні риси світогляду були типовими для античної думки, яка не могла подолати грань між сфе рами історії та вічності, в той час як, наприклад, вже для містиків XII ст. ця грань практично не існувала 31. Тому не дивно, що Оріхов ський не погоджувався з античними філософами, для яких сенс люд ського буття полягав у тому, «щоб людина сама себе пізнала й на то му зупинилась, і мала це для себе за найкраще й найбільш жадане добро»32. Він вважав хибною логічну посилку, за якою, по-перше, людське щастя (благослов’я) починається й закінчується на цьому сві ті; по-друге, що воно залежить виключно від самої людини, від її волі* здатності до самопізнання і є результатом дотримання хороших зви чаїв, доброго виховання та облагородження науками. Оріховський пов ністю поділяв християнську догму про те, що людина може стати щас ливою лише завдяки вірі в бога, яка стоїть вище за раціональне. Звід си сенс людського існування на землі зводився до того, щоб заслужити порятунок для душі у потойбічному світі. Перспектива вічного життя, * Роз’яснення й тлумачення біблійних текстів. 28 O r z e c h o w s k i St . Policyja Królestwa Polskiego.— S. 49—51. 29 С м и р и н М. М. Эразм Роттердамский и реформационное движение в Герма нии : Очерки из истории гуманистической и реформационной мысли.— М., 1978.— С. 50, 55. 30 O r z e c h o w s k i St . Policyja Królestwa Polskiego.— S. 51—53. 31 Б а p г М. А. Указ. соч.— С. 172. 32 O r z e c h o w s k i St. Policyja Królestwa Polskiego.— S. 56. ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, M 1 95 Портрети істориків минулого підкреслював Оріховський, і є справжнім «благородним і досконалим кінцем» для людини. Всі чесноти, яких вона набуває, спираючись на розум і здатність до самопізнання, не принесуть справжнього щастя без «останнього кінця, до якого земля, небо, ангельська і архангель ська природа вся веде, той останній кінець є не що інше, як благо словенний навіки бог» 33. Подібно до того, як людина в процесі духовного поступу сягає свого вершинного розвитку, так і суспільство, розвиваючись, прихо дить до фази найбільшої досконалості. «Кінець» Речі Посполитої оз начав для Оріховського створення умов для «щасливого й доброго» життя людей 34. В творчості Оріховського помітно відбилися риси гуманістичної історичної свідомості. Взагалі, інтерес до історії спостерігався серед найширших кіл європейських гуманістів доби Відродження. Абсолют ного переважання у той час набув риторичний напрям в історіографії. Він характеризувався поглядом на історію як на скарбницю ілюстра тивного матеріалу, корисного для вправ з граматики й риторики або ж для кращого засвоєння норм моральної філософії. Джерелом для історіографії слугувала антична мудрість, сучасний досвід ігнорувався. Лише в одиничних випадках, наприклад, у творі італійця Франческо Патріці «Десять діалогів про історію» (1572 р.), ренесансний історизм не зводився тільки до повторення мудрості древніх. Зокрема, Патріці вбачав в історії засіб задоволення не стільки морально-дидактичних, скільки соціальних потреб. На його думку, вона мала служити повно му пізнанню фактів минулого та встановленню істини 35. Оріховський також виступав проти того, щоб розглядати історію виключно як ілюстративний матеріал, придатний тільки для мораль них уроків. Причому цю думку він висловив майже за десять років до появи згаданого твору Патріці. Так, у «Квінкунксу» (1564 р.) Орі ховський наголошував на соціальному значенні історії, звернення до якої сприяє кращому з’ясуванню сучасних явищ суспільного життя і дає змогу побачити їх у перспективі. Досить нетрадиційною для XVI ст. була його здогадка про те, що з’ясовану причинну зумовленість істо ричних подій правомірно розглядати як певну закономірність, що може повторитися в інший час і в іншому місці. Порівнюючи перебіг су спільно-політичних подій у Чехії в період гуситських війн із ситуацією, яка склалася в Польському королівстві на початок 60-х років XVI ст., Оріховський доводив, що в їх основі лежать однакові причини. Звідси його песимістичні попередження щодо майбутнього Польщі, коли не -буде зроблено належних висновків з чужого історичного досвіду. «Іде до нас, іде, панове мої,— писав він,— привид братів наших чехів, збу рених Гусом, до якої ворожнечі й кровопролиття прийшли були, читайте про те в історії таборитів і гуситів..., в тій історії ті всі звичаї, той же початок і ті ж ознаки занепаду люду того знайдете, які у нас в Поль щі можете вже бачити..., в тій історії те знайдете, що через недбалість архієпископа празького те мужнє і знамените Чеське королівство і ко роля було втратило, і в крові своїй домовій плавало, що до нас, поля ків, певно прийде таким же звичаєм і шляхом, як до чехів було при йшло..., те в Польщі буде, що мусить бути, якщо наш архієпископ гньоз- ненський вчасно нас не розбудить спільно з нашим королем, тим злим речам, що прийшли, поки ще може, не запобіжить»36. У питанні про метод і цілі історії Оріховський також значною мі рою виходив за рамки поширеного в той час імітування високих зраз ків античної спадщини з метою морального виховання на конкретних прикладах. Віддаючи належне античній мудрості, він разом з тим зу 33 Ibid.— S. 59. 34 Ibid.— S. 54. 35 Б а р г М. А. Указ. соч.— С. 278, 280. 36 O r z e c h o w s k i S t. Qvincunx.— Kraków, 1858.— S. 104. «96 ISSN 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № 1 Портрети Істориків минулого мів побачити й серед своїх сучасників постаті істориків, які своїм та лантом не поступалися древнім. До них Оріховський відносив поль ського історика Мартина Кромера, праці якого прирівнював до славно звісних творів Ксенофонта і Цезаря. Значення його історичних студій він вбачав у тому, що автор «Хроніки Польщі» розкрив історичну са мобутність польського народу і показав усьому світові, «що за народ ми є» . Завдяки цьому Польща вийшла з тіні історичної невідомості, а її народ зміг посісти почесне місце «між людьми високого розуму» 37. Оріховський виходив з того, що історія зберігає пам’ять про пози тивний досвід минулих поколінь (гідну пам’ять), спонукає сучасників до засвоєння цього досвіду і проектує його на майбутнє. Той, хто пише історичні хроніки, підкреслював він, повинен дбати про істину. Непри пустимо покладатися на почуття або ж свідомо спотворювати факти. Найперше й непорушне правило при висвітленні подій полягає в тому, щоб історик «не писав чогось помилкового, ...щоб не опустив чогось правдивого: ...щоб не зважав ні на приязнь, ні на ненависть»38. Така оцінка історії та праці історика не була вельми оригінальною. Відомо, що схожих поглядів дотримувався ще Ціцерон. Проте Оріхов ський не обмежувався подібними сентенціями, до речі, досить популяр ними серед європейських гуманістів доби Відродження. (Аналогічні думки про методику історіописання висловлював також Ф. Прокопович у курсі риторики 1706 р., який він читав у Київській академ ії39). Роз мірковуючи над проблемою методу в історіографії, Оріховський зумів по-новому підійти до розуміння процесу створення історичних праць. Він доводив, що достовірно зафіксовані хроністом події, свідком яких автор був особисто або ж мав про них вичерпну інформацію, потрібні б важливі не лише для історичної пам’яті нащадків. Не виключено, що ці матеріали добре прислужаться також історикам, які їх «зможуть по-іншому повернути місцями, часами, ...історіями і пригодами» з тим, щоб побудувати на їх основі власний «зруб», тобто створити оригі нальний історичний твір 40. Отже, на відміну від представників риторичного напряму європей ської історіографії періоду Відродження, які в основному обмежува лися посиланнями на авторитет античних авторів, Оріховський вводив в історіографію поняття новітнього історичного документу, який охоп лював сучасні, поточні події та явища суспільного життя. Він обгрун товував також необхідність критичного підходу до такого роду істо ричного джерела (вимога достовірності первісної інформації). Це був невеликий, але знаменний крок у напрямі розвитку ренесансної істо ріографії, який у майбутньому привів до утвердження історії як нау кової дисципліни. Характерно, що завдання історії Оріховський вбачав не тільки в тому, щоб прославляти діяння виключно коронованих осіб, а й у тому, аби показати, «що то був за народ..., над яким той король панував» 4І, і власним прикладом підтверджував це положення. Так, у «Хроніках польських» та інших творах він розглянув теорію походження слов’ян ських народів (на жаль, обсяг статті не дає можливості розглянути її детально). Щоправда, Оріховський у.традиційному для тогочасної істо ріографії дусі вважав суб’єктом історії лише представників панівного класу. В даному випадку, однак, нас цікавить насамперед те, який зміст вкладав він у поняття поточного документального матеріалу як джерела для історіографії. Показовою щодо цього є ретельна докумен sr O r z e c h o w s k i S t. Dyalog albo rozmowa okoto exekucui Polskiej Korony.— Kraków.— S. 81. “ O r z e c h o w s k i S t. Kroniki Polskie:Od zgony Zygmunta 1-go.— Warszawa, 1805.— S. 7, 9. 39 X и ж н я к 3. И. Киево-Могилянская академия.— Киев, 1988.— С. 120. 4e O r z e c h o w s k i S t. Kroniki Polskie.— S. 8. 41 Ibid.— S. 10. 7. ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1991, № 1 97 Портрети істориків минулого тація Оріховським у його «Хроніках польських» ходу роботи загаль ного з ’їзду шляхти, який відбувся неподалік від Львова (1553 р.). Мо тивував він це тим, щоб «великих мужів вірність, розсудливість, а та кож особлива роль в обороні Речі Посполитої... не зникли з пам’яті» 42. Даниною характерному для доби Відродження прагненню людини до прижиттєвої та посмертної особистої слави було те, що Оріховський вважав власну персону гідною пам’яті нащадків. У «Хроніках поль ських» цій темі присвячено чимало сторінок 43. Як бачимо, до відбору фактологічної бази для історіографії український мислитель підходив з позицій антропоцентричного світогляду і прагматизму. Інтерес гума ніста до такої теми, як вплив людських вчинків на перебіг історичних подій був одним із свідчень того, що його історичне мислення певною мірою зазнало секуляризації. Таким чином, у творах Оріховського, незважаючи на наявність традиційних середньовічних уявлень, відбилися характерні риси рене сансного типу історизму. Зокрема, це дістало свій вияв у тому, що Орі ховський схилявся до концепції історичної причинності, за якою діяль ність людей і людська природа взагалі визнавалися «винуватцями» тих чи інших змін у суспільному житті. З позицій гуманістичної етики він приділяв підкреслену увагу сучасним йому подіям, і, що важливо, зміг побачити своєрідність «свого часу» та відмінність його від віків мину лих, тобто підійшов до розуміння історичної ретроспективи. У деяких випадках Оріховський ішов навіть далі риторичного напрямку історіо графі! Відродження, роблячи наголос на суспільному значенні історії. Все це вказує на. те, що Оріховський як мислитель і гуманіст стояв урі вень з кращими представниками гуманістично! думки країн Західної Європи, а в дечому навіть випереджав свій час. З констатації цього факту випливає і більш загальний висновок— найвищі прояви інтелек туального життя України XVI ст. розвивалися в основному річищі за хідноєвропейської культури ренесансної доби. Одержано 06.02.90 Статья посвящена творческому наследию Станислава Орнховского — талантливого представителя гуманистической мысли эпохи Возрождения, известного украинского и польского писателя, мыслителя и общественно-политического деятеля XVI в. Акценти руется внимание на усвоении Ориховским понятий исторического времени и причин ности в истории, которые, как известно, стали краеугольным камнем историзма нового времени. Важнейшие черты ренессансного исторического сознания, отраженные в его трудах, показаны в контексте достижений западноевропейской гуманистической куль- туры. , « 1Ы<1.— Б. 80. « 1Ы<1.— Б. 73—79, 99—108, 135— 145. ШАГ 0130—5247, Укр. іст. журн., 1991, № 1
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-209937
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-5247
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T21:23:49Z
publishDate	1991
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Сас, П. М. 2025-12-01T07:39:11Z 1991 Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу / П.М. Сас // Український історичний журнал. — 1991. — № 1. — С. 87–98. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209937 Стаття присвячена творчій спадщині Станіслава Оріховського — талановитого представника гуманістичної думки доби Відродження, відомого українського і польського письменника, мислителя та суспільно-політичного діяча XVI ст. Акцентується увага на засвоєнні Оріховським понять історичного часу й причинності в історії, котрі, як відомо, стали наріжним каменем історизму нового часу. Найважливіші риси ренесансної історичної свідомості, що постали у його працях, показано в контексті здобутків західноєвропейської гуманістичної культури. Статья посвящена творческому наследию Станислава Ориховского — талантливого представителя гуманистической мысли эпохи Возрождения, известного украинского и польского писателя, мыслителя и общественно-политического деятеля XVI в. Акцентируется внимание на усвоении Ориховским понятий исторического времени и причинности в истории, которые, как известно, стали краеугольным камнем историзма нового времени. Важнейшие черты ренессансного исторического сознания, отраженные в его трудах, показаны в контексте достижений западноевропейской гуманистической культуры. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Портрети істориків минулого Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу Украинско-польский мыслитель эпохи Возрождения Станислав Ориховский: на пути к историзму нового времени Article published earlier
spellingShingle	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу Сас, П. М. Портрети істориків минулого
title	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу
title_alt	Украинско-польский мыслитель эпохи Возрождения Станислав Ориховский: на пути к историзму нового времени
title_full	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу
title_fullStr	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу
title_full_unstemmed	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу
title_short	Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу
title_sort	українсько-польський мислитель доби відродження станіслав оріховський: на шляху до історизму нового часу
topic	Портрети істориків минулого
topic_facet	Портрети істориків минулого
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/209937
work_keys_str_mv	AT saspm ukraínsʹkopolʹsʹkiimislitelʹdobivídrodžennâstaníslavoríhovsʹkiinašlâhudoístorizmunovogočasu AT saspm ukrainskopolʹskiimyslitelʹépohivozroždeniâstanislavorihovskiinaputikistorizmunovogovremeni

Українсько-польський мислитель доби Відродження Станіслав Оріховський: на шляху до історизму нового часу

Institution

Similar Items