Петлюра і петлюрівщина
У статті розповідається про те, як, за яких історичних обставин С. Петлюра зміг вибитися в політичні діячі, став лідером найбільш знавіснілої течії буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні в 1917—1920 рр. Читачі також зможуть дізнатися про те, в чому ж полягала сутність його діяльност...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1990 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1990
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210357 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Петлюра і петлюрівщина / І.С. Хміль // Український історичний журнал. — 1990. — № 3. — С. 107–119. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859806337206059008 |
|---|---|
| author | Хміль, І.С. |
| author_facet | Хміль, І.С. |
| citation_txt | Петлюра і петлюрівщина / І.С. Хміль // Український історичний журнал. — 1990. — № 3. — С. 107–119. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | У статті розповідається про те, як, за яких історичних обставин С. Петлюра зміг вибитися в політичні діячі, став лідером найбільш знавіснілої течії буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні в 1917—1920 рр. Читачі також зможуть дізнатися про те, в чому ж полягала сутність його діяльності й чим вона завершилася.
В статье рассказывается о том, как, при каких исторических обстоятельствах С. Петлюра смог выбиться в политические деятели, стал лидером наиболее оголтелого течения буржуазно-националистической контрреволюции на Украине в 1917—1920 гг. Читатели также смогут узнать о том, в чем состоял смысл его деятельности и чем она завершилась.
|
| first_indexed | 2025-12-07T21:25:17Z |
| format | Article |
| fulltext |
АНТИГЕРОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ
І. С. Хміль (Київ)
Петлюра і петлюрівщина
У статті розповідається про те, як, за яких історичних обставин С. Петлюра зміг виби
тися в політичні діячі, став лідером найбільш знавіснілої течії буржуазно-націоналістич
ної контрреволюції на Україні в 1917—1920 рр.
Читачі також зможуть дізнатися про те, в чому ж полягала сутність його діяль
ності й чим вона завершилася.
В драматичних подіях громадянської війни на Україні 1917—1920 рр.
відіграла свою зловісну роль петлюрівщина. Це була найбільш знавіс
ніла течія української буржуазно-націоналістичної контрреволюції. На
віть більшість тих, хто з різних причин не поділяв платформу Радянської
влади, не мала бажання підпасти під визначення «петлюрівець». Воно
сприймалося як лайка. Тим часом серед цих сил були й помірковані
течії, зокрема ліві українські соціал-демократи й українські есери, які,
зрештою, перейшли на бік Радянської влади, стали її активними будів
никами. Ці питання до останнього часу залишалися поза увагою віт
чизняних історіографів. Тепер виникло завдання відійти від чорно-білих
трафаретів при зображенні історії громадянської війни. Точаться диску
сії з приводу як різних ідейно-політичних груп, так і окремих діячів —
їх представників. У ході цих дискусій дехто висловлює міркування щодо
переоцінки нашого ставлення до С. Петлюри і руху, який був названий
його ім’ям. Думається, що це йде, якщо не від злого заміру, то від
необізнаності. Сам С. Петлюра як особа та політик не залишив для
цього щонайменших підстав.
Народився Симон у 1879 р. у Полтаві в сім’ї Василя Петлюри —
дрібного візника із селян. Початкову освіту здобув у духовній бурсі,
що називалася «духовним училищем», потім учився у духовній семінарії.
Це коштувало дешевше, ніж навчання у гімназії та університеті. Науки
давалися йому важко. В. Королів-Старий, який з ним навчався в бурсі,
писав у своїх спогадах, що разом вони провчилися тільки два роки,
бо в другому класі Петлюра залишився на другий рік «для більшого
вдосконалення в науках», як стереотипно жартували у таких випадках
учителі '.
Коли С. Петлюра був в одному із старших класів семінарії, Пол
таву відвідав М. В. Лисенко. Студенти влаштували славетному укра
їнському композиторові захоплену зустріч. Взяли участь в ній і семіна
ристи. Власті, в тому числі й церковні, сприйняли це як виклик. Виникло
питання про показове покарання, у семінарії вибір упав на С. Петлю
ру— переростка, не дуже вправного в навчанні. Його виключили із
семінарії.
Розгніваний батько відмовився його утримувати. І С. Петлюра по
чав шукати, до якого життєвого берега пристати. Парадокс людської
натури: обрати як професію те, що самому важко давалося. Він вирішив
стати вчителем. Однак репутація опального семінариста завадила йому
це зробити. Тоді він подався за кордон, у Львів, щоб, повештавшись
в тамтешньому університеті, козиряти згодом цим. Але й це не спра
цювало, коли він повернувся на Кубань: бути вчителем йому не дозво-
1 Королів-Старий В. З моїх споминів про Петлюру // Збірник пам’яті
Симона Петлюри (1879—1926).— Прага, 1930.— С. 178.
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990. № З 107
Антигерої вітчизняної історії
лили. Там над ним змилостивився професор Ф. А. Щербина, який
очолював «експедицію по дослідженню степових областей». Він узяв
Петлюру до своєї контори, щоб той розбирав архівні матеріали 2. Вони
розповідали про козацькі часи на Кубані. Отак Петлюра вперше до
відався про них. Тому, коли дехто з буржуазно-націоналістичних авторів
заявляє, що нібито із семінарії Петлюру виключили за прояви «рево
люційного та мазепинського духу», це виглядає відвертою підробкою.
2 Щербина Ф. Симон Петлюра на Кубані // Там же.— С. 190.
3 Славинський М. Симон Петлюра (1879—1926).— Збірник пам’яті Симона
Петлюри.— С. 10—11.
‘Мазепа І. Україна в огні і бурі революції: 1917—1921.— Мюнхен, 1951.—
Т. III.—С. 130.
5 Королі в-С т а р и й В. Назв, праця.— С. 180.
До 1905 р. експедиція Ф. А. Щербини завершила свою роботу. І тут
починається революція. Петлюра сприйняв її, зрозуміло, з полегшенням:
вона зводила рахунки з тими, хто ускладнив йому життя. Він з’явля
ється в колі членів РУП (Революційної української партії), милостинею
якої користувався, ще перебуваючи у Львові. Його влаштували техніч
ним секретарем редакції ліберально-буржуазної газети «Рада», яку ви
давав Є. X. Чикаленко. Незабаром одне з відгалужень РУП, котре
оформилося як Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП), заснувало власну газету «Слово», і Петлюра почав працю
вати в ній. Та проіснувала вона недовго — з наступом реакції її закрили.
Багато хто з тих, котрі захоплювалися революцією, подався до
Петербурга. Серед них був і Петлюра. Там він, за словами одного з його
біографів, «ради хліба насущного служить у приватному транспортному
товаристві», а звідти переїхав до Москви «знову-таки на приватну служ
бу — бухгалтером у більшому підприємстві» 3.
Перебуваючи у Петербурзі, він зустрічався з київськими журналі
стами, що видавали журнал «Вільна Україна», і навіть спробував пи
сати для нього. Один з майбутніх його сподвижників, І. Мазепа, прига
дуючи згодом своє знайомство з ним, писав: «Я спостеріг, що в питаннях
теоретично-політичних і особливо економічних він не почував себе силь
ним. Цим я пояснив собі той факт, що в петербурзькій «Вільній Україні»
Петлюра вів головно огляд внутрішнього життя та літературну хроніку,
тоді як майже всі статті теоретично-програмового характеру належали
іншим авторам»4.
У 1912 р. на хвилі нового революційного піднесення, яке охопило
Росію, в Москві почав друкуватися російською мовою журнал «Укра-
инская жизнь». Апологети петлюрівщини вписали його до біографії
свого кумира як «знаменну віху». Вони зобразили справу таким чином,
нібито Петлюра був «співредактором» чи навіть «фактичним редакто
ром» часопису. Насправді ж видавцем і редактором журналу був
О. X. Саліковський, досвідчений і відомий на той час журналіст, котрий
мав широкі зв’язки та необхідні кошти. Тим часом Петлюра, працюючи
бухгалтером, підробляв у нього, публікував біографічні довідки про
українських діячів (пізніше, коли він сам став «діячем», їх видали окре
мою брошурою «Незабутні»). Причому це було тільки у 1912 р., бо
протягом двох наступних років журнал не виходив і відновив своє існу
вання лише в 1915 р., коли Петлюра вже ніякого відношення до нього
не мав.
Коли почалася перша світова війна, В. Королів-Старий, перебуваючи
в Москві, навідався до Петлюри. Пізніше він пригадував: «Господар
був дуже вбого одягнений, якийсь надто змучений, надто нужденний,
з жовтим, висхлим обличчям» 5. Проте війну сприйняв як ревний патріот
і недарма зайняв посаду у благодійній організації земського союзу, що
займалася побутовим обслуговуванням діючої армії. Місце це було аж
ніяк не престижне. Те, чим він займався, після того, коли С. Петлюра
почав удавати із себе «військового діяча», навіть серед його однодум
108 ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № K
Антигерої вітчизняної історії
ців сприймалося з уїдливим глузуванням. Проте посада була безпеч
ною, давала йому можливість забезпечувати сім’ю матеріально, а також
пристойно одягнутися у напіввійськову форму, якою він, зрештою, хи
зувався як «військовий діяч».
У травні 1917 р. в Києві зібрався перший військовий з’їзд українців,
скликаний Центральною радою. Серед більш як 700 присутніх був і
Петлюра. Діячі Центральної ради знали його по причетності як до
РУП і УСДРП, так і до редакцій «Слова» й «Украинской жизни».
В. Винниченко, який був тоді лідером УСДРП і заступником голови
Центральної ради, згодом написав у зв’язку з цим про Петлюру: «Колись
він був в с.-д. партії, потім під час реакції як багато колишніх «рево
люціонерів» від неї одстав, не хотів брати участь в нелегальних рево
люційних організаціях партії і навіть перед самою революцією заявив,
що до партії не належить. Але під час революції на першому військо
вому з’їзді знов заявив себе, як соціал-демократ» 6. З огляду на це його
не тільки включили до складу президії, але той же Винниченко запро
понував обрати головою з’їзду. Ця пропозиція викликала бурхливу
незадовільну реакцію, оскільки представляв не армію, а земський союз,
її рішуче відкинули, погодившись на компроміс — голову не обирати,
з’їзд має вести президія в цілому 7.
6 Винниченко В. Відродження нації.— Київ—Відень, 1920.— Ч. II.— С. 218.
7Христюк її. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917—
1920 рр.— 1921.— Т. 1.— С. 126.
а Винниченко В. Назв, праця.— С. 218.
9 Розповів це С. Моркотун, який, будучи при Тимчасовому уряді поліцейським
чиновником, а потім секретарем гетьмана Скоропадського, водночас очолював цю
ложу в Києві, був її «гросмайстром». Коли його шляхи та Петлюри розійшлися, Мор
котун написав йому відкритого листа, який спочатку 1 листопада 1919 р. був опублі
кований в паризькій газеті «Спільна справа», що видавалася В. Л. Бурцевим, а потім
обійшов усю європейську пресу. Петлюра, однак, не наважився спростувати висунуті
проти нього звинувачення (La Cause Commune.— 1919.— 1.ХІ; Христюк П. Заміт
ки і матеріали до історії української революції. 1917—1920 рр.— 1921.— Т. III.—
С. 141; Винниченко В. Відродження нації.— Ч. III.— С. 163; Онацький Є.
По похилій площині.—Мюнхен, 1964.— Ч. І.— С. 65, 81 тощо).
І все ж таки Петлюра ввійшов до складу «українського військового
генерального комітету», обраного з’їздом. УСДРП хотіла мати там свою
людину, і В. Винниченко, який диригував цим, засвідчив, що Петлюру
«було обрано не за його належність до війська, а через те, що він
себе заявив членом соціал-демократичної партії»8. Але в комітеті те,
що Петлюра не належав до армії, виявилося не недоліком, а перевагою.
Він, як ніхто інший серед його 18 членів, міг вільно розпоряджатися
своїм часом і фактично став головою комітету.
Так через збіг обставин Петлюра потрапив у фокус подій. У ньому
заграли амбіції. Він намагався бути на виду, роздмухуючи кампанію
за виділення українців в армії у складі окремих «українізованих» ча
стин. Через місяць після закінчення першого військового з’їзду він ор
ганізував другий і виступив на ньому з доповіддю про «військове бу
дівництво». Петлюра влаштував з приводу проголошення І універсалу
Центральної ради парад і молебень. Це стало йому в пригоді пізніше:
у Генеральному секретаріаті, сформованому незабаром Центральною
радою, для нього знайшовся портфель генерального секретаря військо
вих справ.
Через два роки стане відомо, що Петлюрі в той час приділяла
особливу увагу масонська ложа «Об’єднані слов’яни», членом якої він
був 9. Вона мала проантантівську орієнтацію і виступала за продовжен
ня війни з німецько-австрійським блоком до «переможного кінця». Поки
існував Тимчасовий уряд, Петлюра не мав проблем, виконуючи наста
нови ложі. Домагаючись створення в армії «українізованих» частин, він
розглядав їх як атрибут автономії України, котра зобов’язана, як і вся
Росія, брати участь у війні.
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № З 109
Антигерої вітчизняної історії
Становище, однак, змінилося після перемоги Великого Жовтня
коли народжений революцією Радянський уряд, згідно з Декретом про
мир, пішов на перемир’я і переговори з державами Четверного союзу.
За цих обставин країни Антанти і США докладали всіх зусиль, щоб
зберегти якщо не весь Східний фронт, то, принаймні, хоча б його ча
стину. Надії на це вони пов’язували насамперед з Центральною радою,
яка протистояла Радянській владі на Україні. їх представники в Києві
розгорнули роботу в цьому напрямку. Особливо вони розраховували на
Петлюру як на «військового міністра», за лояльність якого поручилася
масонська ложа. У грудні 1917 р., у дні, коли Центральна рада обмір
ковувала, як їй ставитися до переговорів у Бресті, що їх почала Радян
ська Росія, з ним зустрілися емісари Франції і передали йому кілька
десятків тисяч карбованців для організації гайдамацьких частин і про-
антантівського видання.
Події, однак, розвивалися інакше. Центральна рада, намагаючись
втриматись при владі, визнала більш доцільним для себе вести пере
говори з Четверним союзом, ніж сподіватися на обіцянки Антанти й
США. Що ж мав робити Петлюра з його зобов’язаннями перед масон
ською ложею, представниками Антанти та французькою субсидією? Він
пішов у відставку з посади секретаря військових справ. Пристойним
приводом виявилася критика на його адресу з боку керівних кіл Цент
ральної ради за поразки, яких зазнавали буржуазно-націоналістичні
формування в боротьбі з революційними силами України. Петлюру зви
нувачували у військовій некомпетентності (щоправда, на його місце
було призначено М. Порша, який також ніколи не служив в армії і,
отже, був не компетентнішим за свого попередника). Інакше кажучи,
Петлюра міг посперечатися з критиками, але віддав перевагу відставці,
щоб довести своє алібі щодо рішення Центральної ради на користь мир
них переговорів.
Як і чим вони завершаться — цього тоді ніхто не міг знати. Петлюра
на всяк випадок подався на Полтавщину, щоб на гроші, одержані від
французьких емісарів, сформувати гайдамацьку частину. І «організу
вав», оголосивши загін отамана О. Волоха «Кошем Слобідської Укра
їни». Ця самодіяльність відставного «секретаря військових справ» до
помогла не тільки виправдати його у колах контрреволюції, а й створити
ореол «рятівника». Коли Центральна рада доживала свої останні дні
в Києві, на її боці — як військова сила — залишився тільки «Галицько-
Волинський курінь» Є. Коновальця. А тут у вирішальний момент січне
вого повстання київського пролетаріату з’явився Петлюра із своїм «ко
шем» і здобув над повстанцями перемогу, взяв особисту участь у
розправі над арсенальними.
Центральну раду це, однак, не врятувало — через два дні вона зму
шена була залишити Київ. «Кіш» прикрив її відхід до прифронтового
містечка Сарни. Там уже стояли на вихідних позиціях, щоб рушити на
Україну, німецькі війська. Треба було створити враження, що «союз
ник», якому вони збиралися «допомагати»,— реальний. Петлюра із за
лишками своїх гайдамаків та січових стрільців Коновальця уособлював
цю «реальність». У радіограмах і листівках, які розкидали німецькі
літаки, Петлюру видавали за «визволителя» України. Свого апогею фарс
досяг 1 березня 1918 р., коли німецькі війська пробилися до Києва,
їх командування дозволило Петлюрі ввійти першим до міста і навіть
інсценізувати на Софійській площі парад своїх гайдамаків. А коли мо
лебні й дзвони ущухли, «надвечір,— як писав В. Винниченко,— тихенько,
скромно, але з тяжким, моторошним і, здавалось, з бесконечним гурко
том почали вкочуватися у столицю України німецькі війська» 10.
10 Винниченко В Назв, праця.— Ч. II.— С. 296.
За таких обставин лаври «визволителя» були для Петлюри більш
ніж сумнівні (навіть з погляду контрреволюції). Розуміли це й ті, хто,
110 ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № З
Антигерої вітчизняної історії
зважаючи на розголос, який набуло його ім’я, почав з ним свою полі
тичну гру. Тоді це було товариство, що видавало газету «Час». До його
складу входили, зокрема, згадуваний вище В. Королів-Старий, В. Д. Пе-
трушевський і якийсь Синицький. Саме вони, коли Петлюра опинився
з німецькими військами у Києві, запросили його до редакції і запропо
нували відійти від офіційних справ в уряді. З їх подачі він став головою
Київського губеріального земства, а згодом, вже при гетьманаті, очолив
Всеукраїнський земський союз.
Таким чином, Петлюру відмежували від тих трагічних наслідків,
які принесла Україні німецько-австрійська окупація (і в той же час
його ім’я не відійшло у небуття). Воно з’явилося, зокрема, під меморан
думом, з яким Всеукраїнський земський з’їзд, що відбувся в червні
1918 р. у Києві, звернувся до Скоропадського. Документ цей був витри
маний у дусі конструктивного співробітництва з гетьманом, але і містив
критику становища, в якому опинилася Україна. Такі речі працювали
на Петлюру. Проте на думку тих, хто стояв за ним, цього було замало,
коли стало зрозуміло, що режим іноземної окупації з її гетьманською
маріонеткою — приречені. Тому його зробили «жертвою режиму»: на
прикінці серпня 1918 р. не без відома та участі свого шефа по масонській
ложі, який, як відзначалося вище, був підручним гетьмана, заарешту
вали, інсценувавши арешт керівників Українського національного союзу
(УНС). Останніх одразу ж звільнили, а Петлюру, хоч він і не входив
до складу керівництва УНС, залишили в ув’язненні, досить-таки симво
лічному: він міг підтримувати будь-які контакти із зовнішнім світом
і навіть писав якісь рецензії на переклади творів західноєвропейських
авторів и.
В ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві в приміщенні міністерства
шляхів відбулися таємні збори, на яких було сформовано Директорію.
За кілька днів до цього хтось завбачливо випустив Петлюру з в’язниці.
Його назвали серед кандидатів у її члени від січових стрільців. Це не
без підозри сприйняв дехто з організаторів зборів, зокрема М. Шаповал,
який був тоді заступником Винниченка (як голови УНС). Після смерті
Шаповала Винниченко розголосить, що той висловлював думку, що
Петлюра готовий був зрадити, виказавши гетьманові план організації
повстання 11 І2. Проте цьому тоді не надали значення і Петлюру обрали
одним з п’яти членів Директорії. Щоправда, заочно, бо він на збори не
з’явився. Поки йшли збори, Петлюра радився із своїми «духовниками»
в редакції «Час» і звідти подався прямо до Білої Церкви, де дислоку
вався полк січових стрільців. Можна було б подумати, що він так
вчинив, піклуючись про справу майбутньої Директорії, яка розрахову
вала на них як на ядро повстання проти гетьмана. Проте на членів
тієї ж Директорії, які 16 листопада прибули до Білої Церкви із своєю
«відозвою», чекала несподіванка. Виявилося, що Петлюра напередодні
вже оголосив і поширив «універсал» від себе особисто як «головного
отамана». В. Винниченко, який був головою Директорії, з обуренням
викладаючи цей факт, писав, що «таким чином, уся акція, весь рух
зразу, з самого початку було поставлено під марку однієї, окремої
особи, офарбовано персональним характером... Всі повстанці, які стіка-
лися до революційних центрів, стали називатися «петлюрівцями» 13.
11 Королів-Старий В. Назв, праця.— С. 186—187.
12 Винниченко В. Перед новим етапом.— Торонто, 1938.— С. 29—ЗО. До
речно відзначити таку деталь, що засвідчила про небезпідставність цієї підозри. Пет
люра у своїй «відозві» заявив, що «обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на
Вкраїні, арештувать генерала Скоропадського і передать його в руки республікан
ських властей». Однак пізніше з відкритого листа «гросмайстра» масонської ложі
С. Моркотуна, про якого йшлося вище, стане відомо, що Петлюра знав, де перехову
вався Скоропадський, але не наважувався його зачіпати через заборону масонів
(Христюк П. Замітки і матеріали... — Т. III.— С. 133, 141).
13 Винниченко В. Відродження нації. — Київ—Відень, 1920. — Ч. III. —
С. 124.
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № 3 111
Антигерої вітчизняної історії
Це тішило самолюбство Петлюри, і він використовував першу-ліпшу
нагоду, щоб похизуватися своєю персоною. Де б не з’являвся із своїм
військом, там неодмінно влаштовували парад. Вони були помпезними
і нерідко скидалися на маскаради. Скажімо, в Києві, куди петлюрівське
військо ввійшло 14 грудня 1918 р., для нього п’ять днів шили кольорові
шлики, малювали плакати й панно, збирали хоругви й килими, будували
урочисту арку. Парад супроводжувався багатоголоссям молебнів і дзво
нів, а після нього в місті протягом двох тижнів не припинялися оргії
у вигляді званих обідів, вечер, банкетів, на яких славили Петлюру-
«визволителя» та його отаманів. Тим часом місто перебувало у стані
облоги. Були заборонені будь-які збори. Преса потрапила під суворий
тиск цензури, професійні та інші робітничі організації були розігнані,
а їх діловодство — знищене. За ті два тижні карні загони петлюрівців,
полюючи на більшовиків, чотири рази поголовно обшукували місто.
Жертв розстрілювали без суда і слідства.
Є. Коновалець видав 22 грудня наказ, згідно з яким було заборо
нено «будь-яку агітацію» проти Директорії, а потім пояснив, «що всі
агітатори... негайно будуть розстріляні без слідства і суду на місці свого
злочинства» 14. Сам Петлюра в одному із своїх перших наказів зобразив
справу так, нібито боротьба трудящих мас України за відродження
Радянської влади інспірувалася агітацією «бувших гетманців, що поро
билися більшовиками». Він наказав: «Оголосити для загальної відомо
сті, що висилці за межі України підлягають не тільки самі злочинці-
агітатори, а разом з ними їх жінки та сім’ї» 15. Десь тоді з Петлюрою
розмовляв по телефону його подільський поплічник. Він доповів, що
у Кам’янці-Подільському на 29 грудня планувався виступ «більшовиків-
жидів, підтриманий залогою» (тобто військовим гарнізоном). У відповідь
Петлюра наказав: «Кам’янецьку авантюру зліквідуйте негайно, не ждучи
виступу. Винуватих розстрілять і сповістить про це населення, щоб воно
знало, що ні до якої анархії ми не допустимо» 16.
14 Христюк П. Назв, праця.— Т. IV.— С. 24.
15 Там же.
16 Ар.х. Радянської України.— 1933.— № 7—8(39).— С. 92—93.
17 Винниченко В. Назв, праця.— Ч. НІ.— С. 239.
Таким був почерк петлюрівщини. А що ж Директорія? В ейфорії
перших днів антигетьманівського повстання вона не надала діям Пет
люри як її члена особливого значення. Його покартали за надмірну
гарячковість і поспішність, вважаючи, однак, що він робив спільну
справу. Але незабаром сама Директорія виявила, що являє собою не
більш ніж номінальну владу. «Реальна, дійсна політика після Вінниці
(тобто з початку грудня 1918 р.— I. X.), записав у своєму щоденнику
В. Винниченко 24 січня 1919 р.— була в руках військових, а виразником
та оборонцем її є Петлюра» 17.
Щоправда, петлюрівське військо як швидко сформувалося, так
швидко і розпалося. На час вступу Директорії до Києва його чисельність
оцінювалася у 100 тис. чол. Та протягом наступних півтора місяця (хоч
на утримання його було витрачено 300 млн. крб.) воно з усіма гарнізо
нами й резервами зменшилося до 21,1 тис., у тому числі в Києві —
7,7 тис. чол. З нього пішло селянство, розчароване демагогією буржу
азно-націоналістичних претендентів на владу. Відповідно звузилася со
ціальна база, на яку доти могла розраховувати Директорія. Вона стала
політичною ширмою для різного роду пройдисвітів, що видавали себе
за отаманів, підлеглих Петлюрі як «головному отаманові».
Як про це розповідав В. Винниченко, отаманом міг стати кожний,
хто цього хотів. Головний отаман видавав посвідчення, що такий-то має
формувати «загін». Він одержував кілька мільйонів карбованців і по
чинав діяти. Ані звіту, ані контролю, ані відповідальності за гроші та
свої дії вони, як і сам Петлюра, не визнавали. Формально вважалися
112 ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № З
Антигерої вітчизняної історії
підлеглими «головному отаманові», але фактично Петлюра лякався їх
і вибачав їм будь-які злочини, аби не втратити своєї популярності серед
них. Оскільки відповідальність за отаманщину нерідко не мала конкрет
ної адреси, кожний з політичних кланів, що групувалися навколо «про
воду УНР», намагався відмежуватися від неї. У зв’язку з цим показовою
є публікація «Українська партія самостійників-соціалістів (УНП)>, яку
керівництво цієї партії надрукувало у Відні 1920 р. як офіційний доку
мент. Щодо історії отаманщини, то в ній йшлося про те, що «багато
осіб, навіть невійськових, одержували... мільйони державного гроша на
так звані військові формування, яких ніхто не бачив», і далі прямо
вказано на Петлюру, який, будучи цивільним, у військовий справі нетя
мущим, приймав «і досі (1920 р.— I. X.) приймає велику, хоч досить
сумну, участь у цій справі» 18.
18 Ст ах і в М. Україна в добі Директорії УНР.— Скрентон (США), 1963 —
Т. 2,—С. 73.
19 Мазепа І. Назв, праця.— Т. 1.— С. 105.
20 Там же.— С. 111.
На початку лютого 1919 р. Директорія, яку вигнали з Києва, знову
опинилася у Вінниці. її представники прибули до Бірзули, під Одесою,
де їх прийняв французький полковник А. Фрейденберг, начальник шта
бу інтервенціоністських військ Антанти в Одесі. Вони благали, щоб
союзники визнали УНР і подали їй воєнну допомогу. На це Фрейденберг
відповів вимогою «вигнати як собак» з керівництва УНР В. Винниченка
і В. Чехівського за «більшовизм» і С. Петлюру за бандитизм. Буржуаз
но-націоналістичні кола не забарилися з рішенням і зробили більше,
ніж від них вимагалося: УСДРП і УПСР одразу ж відкликали своїх
представників з Директорії та її уряду (на користь угруповань з більш
виразною буржуазністю). Петлюра, який вважався членом УСДРП, вчи
нив, однак, інакше: він заявив, що виходить з партії, щоб, «доки це
можливо, стояти і працювати при державній праці» 19.
Ця його метаморфоза не викликала будь-яких ускладнень для на
ступних торгів нових представників УНР з французьким командуванням.
Тим часом у середовищі діячів УНР її сприйняли із застереженням.
(Щоб якщо вже не усувати Петлюру, то, принаймні, обмежити його
вплив). Тоді ж було встановлено посаду «наказного отамана». Останній
мав зайнятися «безпосереднім веденням усіх воєнних операцій» і йому
підпорядковувалися «всі галузі дієвої армії у всіх відношеннях». За Пет
люрою залишався тільки «верховний догляд за всіма збройними силами
республіки»20. Зауважимо, що таким «верховним доглядом» займався
також «міністр військових справ», прерогативи якого були розширені.
Не став Петлюра відразу і головою Директорії, хоч Винниченко,
звільняючи цю посаду, саме йому передав справи. Натомість було ви
рішено, що її члени головують на засіданнях по черзі. Незадоволенні!
цим Петлюра називав Директорію «мертвим трупом» і шукав приводу
для її переобрання. Та коли на початку травня 1919 р. у ній фактично
залишилися три члени, він скористався нагодою, щоб, нарешті, оголо
сити себе головою.
На той час лави тих на Україні, хто домагався влади, перебуваючи
на позиціях буржуазного націоналізму, вкрай поріділи. Одні з них, не
знайшовши підтримки мас, перейшли на бік Радянської влади. Інші
подалися за кордон, в еміграцію. Але і серед тих, хто залишився, панував
розбрід, що почав виринати на поверхню, коли територія, на якій вони
орудували, почала зменшуватися. Перед тиском частин Червоної Армії,
які пішли в наступ, Директорії довелося 6 березня 1919 р. тікати спо
чатку до Жмеринки, потім — до Проскурова. 18 березня вона була вже
в Ровно. 14 березня у Проскурові відбулася «державна нарада», на якій
більшість виступила з пропозицією припинити переговори з команду
ванням Антанти в Одесі і натомість домовитися з більшовиками. Пет
люра, однак, рішуче сказав «ні». Це спонукало керівні клани УСДРП
8. ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № З 113
Антигерої вітчизняної історії
і УПСР через тиждень створити у Кам’янці-Подільському «Комітет
охорони республіки», який пропозицію підніс до рівня ультимативної
вимоги, виставивши себе альтернативою уряду21. Водночас з цим у
Вапнярці за іншим сценарієм 5 отаманів і 10 полковників організували
«революційний комітет» на чолі з О. Волохом. І «комітет» пішов на
мирні переговори з Раднаркомом УСРР 22.
21 Христюк П. Українська революція.— Т. IV.— С. 111; Мазепа І. Україна
в огні і бурі революції.— Т. 1.— С. 140.
22 Христюк П. Назв, праця.— С. 116; Мазепа І. Назв, праця.— С. 155.
23 Оскілко. Між двома світами.— Рівне—Волинь, 1924.— Ч. 1.— С. 54—55.
24 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Скрентон (США), 1964.— Т. 5.
— С. 121.
26 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Мюнхен, 1951.— Т. II,— С. 101.
Щоправда, обидва заколоти їх призвідники згодом змалювали Пет
люрі як такі, котрі були спрямовані не проти нього, а «уряду» С. Оста-
пенка. Петлюрі, щоб зберегти фасад своєї «влади», нічого не залиша
лося, як погодитися з цим. Більше того, він поступився, щоб УСДРП
і УПСР сформували новий «уряд». Це викликало реакцію «справа».
В ніч з 28 на 29 квітня отаман В. Оскілко в Ровно спробував здійснити
«державний переворот». Проте Петлюрі вдалося уникнути арешту, і
акція провалилася 23.
Якщо навіть безпосередні підпори хиталися під ногами Петлюри,
на що ж він розраховував? Поки інтервенціоністські війська Антанти
перебували на півдні України, він усі свої надії пов’язував з ними,
особливо з французьким командуванням. Відряджалися численні місії,
окремі гласні й негласні емісари. Торг вівся на засадах, викладених
французькою стороною: «для спільної боротьби з більшовиками» Ди
ректорія мала сформувати армію у 300 тис. чол., котра підлягала б
верховному командуванню держав Антанти. Це належало зробити у 3-
місячний строк. Залізниці й фінанси мали перейти під контроль фран
цузів. Директорії належало звернутися до Франції з проханням, щоб
та прийняла Україну під свій протекторат24. Під час торгів було пе
ребрано чимало варіантів формулювань, але сутність їх залишалася
незмінною. 19 березня за пропозицією генерала д’Ансельма, командую
чого військами Антанти і США в Одесі, з ним у Бірзулі мав зустрітися
Петлюра для остаточного погодження умов змови. Цьому завадило те,
що Червона Армія напередодні визволила Жмеринку, і залізниця (з
Проскурова до Бірзули) була перерізана. Незабаром змушені були піти
геть з української землі й окупанти.
Та Петлюра не полишав надій на зв’язки, які представники Франції
встановили з ним ще в 1917 р. (тим більше, що їх він підтримував і в
1919 р.). І. Мазепа, згадуючи часи, коли при Петлюрі він був міністром
внутрішніх справ, а потім і прем’єр-міністром, «в інтересах історичної
правди», за його словами, засвідчив, що наприкінці травня 1919 р. Пет
люра у конфіденціальній розмові з ним, скаржачись «на брак людей
для державного будівництва», у кінці, трохи хвилюючись, сказав: «Так
що маємо робити з нашими молодими й слабими ще силами? На всякий
випадок я ще в Києві нав’язав стосунки з деякими прихильними до
нашої справи французами. Вірю, що ці визначні французькі політичні
діячі допоможуть нам у нашій боротьбі за самостійну Україну» 25 26. Піз
ніше, пише далі І. Мазепа, до нього дійшла копія листа до Петлюри,
датованого 28 квітня 1919 р. Його автором був отой самий Жан Поліс’є,
який восени 1917 р. як представник французького консульства намагався
зацікавити Центральну раду. Тепер він займав посаду голови національ
ного бюро при парламентському комітеті закордонних справ, і Петлюра,
як це випливало з листа, підтримував з ним постійні контакти. Як
«авторитет в українських справах», визнаний, мовляв, у французькій
столиці, Поліс’є писав Петлюрі: «Я сподіваюся незабаром прибути з
офіційною місією на Україну. Але поки що будьте певні, що я і декілька
114 ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, А* З
Антигерої вітчизняної історії
певних приятелів, яких я зумів зацікавити вашою справою, зробили все
можливе, щоб оборонити вас від наклепів ваших ворогів і щоб ви могли
дістати від Франції і від Антанти допомогу, якої ви потребуєте, щоб
успішно боротися з азіатським варварством»26.
31 Там же,—С. 656—657, 660—663.
Своє свідчення І. Мазепа завершує так: «Коли я прочитав цього
листа, то подумав: «Так ось де ховається ще одна з причин того, що
Петлюра свого часу так уперто стояв за продовження переговорів з
французьким командуванням в Одесі і взагалі весь час живе якоюсь
невгасимою вірою в Антанту» 27.
«Петлюрівська карта» була, однак, надто дрібного в антирадянській
грі, яку вели в той час держави Антанти та США. Після виведення
своїх інтервенціоністських військ з території України вони в основному
покладали надії на сили Денікіна й Пілсудського. З цього мав виходити
й Петлюра. Він віддав перевагу зближенню з останнім. Зондаж щодо
можливостей такого зближення емісари Директорії робили ще в січні
1919 р. у Варшаві, а згодом продовжили в Одесі. Далі ініціативу Пет
люра взяв на себе і основні вузли зав’язував у таємниці навіть від свого
найближчого оточення. Тільки коли тодішній шеф польського генштабу
Т. Кутржеба опублікував мемуари, стало, зокрема, відомо, що на по
чатку травня 1919 р. Петлюра, відступаючи з Рівного, опинився в Родзі-
вілові, і там з ним зустрівся спеціальний посланець Пілсудського майор
Заглоба-Мазуркевич28. Зустріч відбулася без свідків, про неї не знали
навіть у найвужчих колах проводу УНР. Небагато хто серед них знав
і про те, що після неї 13 травня до Варшави виїхав петлюрівський
емісар Б. Курдиновський, котрий мав широкі повноваження, включаючи
«обговорення і підписання угод» 29.
А 24 травня він (як делегат УНР) та прем’єр-міністр і міністр
закордонних справ Польщі І. Падеревський підписали угоду, в якій
було зафіксоване прохання Петлюри до Польщі «подати допомогу і
підтримку». За це Петлюра брав на себе «зобов’язання укласти з поль
ським урядом договір, що грунтувався на таких основних принципах»:
відмова його уряду «від усіх своїх прав» на Східну Галичину; визнання
Західної Волині «як невіддільної частини» Польщі; об’єднання «для
боротьби з більшовиками» і організація з цією метою «українських
збройних сил при допомозі і підтримці польських військ»; підлеглість
УНР Польщі у зовнішньополітичних справах; «відновлення, збереження
і розвиток усіх національних і економічних особливостей польського на
селення (тобто польських поміщиків.— I. X.) на Україні»30.
Чим не співзвучні ці умови з тими, на яких Директорія вела пере
говори з французьким командуванням? Вони, по суті, становили базу
підписаних згодом від імені Петлюри та Пілсудського політичного до
говору від 21 квітня 1920 р. і воєнної конвенції від 24 квітня того ж
року31. Та спочатку сталися події, які допомагають виявити додаткові
штрихи, що характеризують Петлюру, його «політичний почерк». Ска
жімо, у кінці липня 1919 р. до нього прибув спеціальний посланець
Пілсудського. Виявилося, що в колах УНР знали його ще з часів Цент
ральної ради як «Павлюка». Тоді він служив у департаменті лісового
господарства генерального секретаріату земельних справ і згодом брав
участь в організації «вільного козацтва», став «полковником». Тепер як
представник Пілсудського він зізнався, що прізвище «Павлюк» було
його прикриттям. Насправді ж він не українець, а поляк Закржевський.
28 Там же.— С. 102.
11 Там же.
28 Kutzseba, Gen. Tadeus. Wyprawa Kijowska 1920 roku.— Warszawa, 1937.
— S. 51.
29 C т a x і в M. Назв, праця.— Т. 7.— С. 193.
30 Документи и материальт по истории советско-польских отношений.— М 1964
__Т ТІ__ С 934__ ОЗЧ
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1990, № 3 8* 115
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-210357 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-17T12:03:45Z |
| publishDate | 1990 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Хміль, І.С. 2025-12-06T12:59:24Z 1990 Петлюра і петлюрівщина / І.С. Хміль // Український історичний журнал. — 1990. — № 3. — С. 107–119. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210357 У статті розповідається про те, як, за яких історичних обставин С. Петлюра зміг вибитися в політичні діячі, став лідером найбільш знавіснілої течії буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні в 1917—1920 рр. Читачі також зможуть дізнатися про те, в чому ж полягала сутність його діяльності й чим вона завершилася. В статье рассказывается о том, как, при каких исторических обстоятельствах С. Петлюра смог выбиться в политические деятели, стал лидером наиболее оголтелого течения буржуазно-националистической контрреволюции на Украине в 1917—1920 гг. Читатели также смогут узнать о том, в чем состоял смысл его деятельности и чем она завершилась. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Антигерої вітчизняної історії Петлюра і петлюрівщина Петлюра и петлюровщина Article published earlier |
| spellingShingle | Петлюра і петлюрівщина Хміль, І.С. Антигерої вітчизняної історії |
| title | Петлюра і петлюрівщина |
| title_alt | Петлюра и петлюровщина |
| title_full | Петлюра і петлюрівщина |
| title_fullStr | Петлюра і петлюрівщина |
| title_full_unstemmed | Петлюра і петлюрівщина |
| title_short | Петлюра і петлюрівщина |
| title_sort | петлюра і петлюрівщина |
| topic | Антигерої вітчизняної історії |
| topic_facet | Антигерої вітчизняної історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210357 |
| work_keys_str_mv | AT hmílʹís petlûraípetlûrívŝina AT hmílʹís petlûraipetlûrovŝina |