Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2002 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2002
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210397 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) / Н. Юсова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 358-383. — Бібліогр.: 160 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860093404470312960 |
|---|---|
| author | Юсова, Н. |
| author_facet | Юсова, Н. |
| citation_txt | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) / Н. Юсова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 358-383. — Бібліогр.: 160 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| first_indexed | 2025-12-17T12:03:49Z |
| format | Article |
| fulltext |
Оксана Ковальчук
358
20 Реизов Б.Г. Указ. соч. С.39-40.
21 Там же. С.529.
22 Див.: Бовсунівська Т.В. Феномен українського романтизму. К., 1997. Частина 1: Теогенез
і етногенез.
23 Реизов Б.Г. С.183.
24 Там же. С.138.
25 Див.: Нахлік Є. Християнський субстракт історіософії Пантелеймона Куліша //
Філософська думка. 1999. №5. С.102-118.
26 Див.: Реизов Б.Г. Указ. соч. С.199-200.
27 Козлов В.П. Российская археография в конце ХVІІІ - первой четверти ХІХ в. М., 1999.
С.256.
28 Там же. С.346.
29 Реизов Б.Г. Указ. соч. С.82.
30 Там же. С.166.
31 Там же. С.263.
32 Див.: Кравченко В.В. Вказ. праця.
33 Там само. С.289.
Наталя Юсова
ФОРМУВАННЯ ТЕОРІЇ ПРО ДАВНЬОРУСЬКУ НАРОДНІСТЬ В ІСТОРИЧНІЙ
ДУМЦІ СРСР ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945 РР.)
Серед ключових напрямків досліджень радянських істориків з давньоруського
періоду була концептуальна розробка проблем місця Київської Русі в історії трьох
східнослов’янських народів та етнічного утворення східних слов’ян в цей період. В
історичну науку того часу ця концепція ввійшла під назвою “давньоруська
народність”. Ґрунтовні і всеохоплюючі історіографічні дослідження процесу
виникнення та формування даної теорії були відсутні в радянській науці. Відсутні
вони і зараз. Практично залишаються не розкритими на історіографічному рівні такі
питання, як: витоки даної концепції, хронологічний момент першого формулювання
цієї проблеми, процес виникнення теорії в цілому. Не отримали об’єктивної
відповіді питання про вплив на становлення теорії позанаукових чинників -
ідеологічні втручання з боку Й.В. Сталіна та компартійного керівництва, компанія
боротьби з націоналізмом та шовінізмом, необхідність дати ідеологічну одповідь
нацистській расовій теорії про походження народів та їх роль у світовій історії (в
контексті цього останнього не звернуто також увагу на зв’язок етногенетичних
досліджень і формування теорії про давньоруську народність); фактор актуалізації
єдності трьох слов’янських народів у зв’язку з німецько-фашистською агресією
тощо.
В даній статті робиться спроба частково розглянути останні два соціокультурні
чинники, які в наукознавстві зазвичай відносять до екстерналістських факторів. В
першу чергу, - їх відображення у працях окремих фундаторів теорії “давньоруської
народності” в часи німецько-радянської війни 1941-1945 рр.
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
359
Неупереджене та виважене історіографічне висвітлення даної теми має на меті
також запобігти широкому розповсюдженню поверхових, некваліфікованих і
популяризаторських історіографічних оглядів виникнення концепції “давньоруської
народності”. Зокрема, сучасний український археолог (фахівець з проблем мезоліту)
і популяризатор давньої історії України Л.Л. Залізняк1, в одній із своїх численних
публікацій з цього питання категорично стверджує, що: “Історіографічний аналіз
свідчить, ... концепція давньоруської народності була сформульована в кремлівсь-
ких кабінетах в умовах патріотичного піднесення перших повоєнних років”2. При
цьому жодних фактів й аргументів на користь викладеної думки він не наводить.
Об’єктивний же історіографічний аналіз свідчить, що “патріотичне піднесення”3,
справді, мало місце. Воно було одним із головних позанаукових чинників, які впли-
нули на розробку теорії про давньоруську народність, але сталося це не в “перші
повоєнні роки”, а під час самої війни. До того ж інтелектуальні передумови для
виникнення концепції склалися ще в довоєнний час4. Зокрема, в радянській історич-
ній науці оформився перехід на нові позиції, як стосовно місця Київської Русі в
історії трьох східнослов’янських народів, так і їх етнічного утворення5. Незважаючи
на ідеологічні та інші позанаукові чинники радянська історична наука, виходячи із
внутрішньої логіки розвитку науки взагалі, спираючись на кількісне нагромадження
нових матеріалів6, продовжила більш-менш поміркований напрямок дореволюційної
історіографії. З’єднуючою ланкою між ними були праці О.Є. Прєснякова7.
Необхідність відновлення етногенетичних досліджень в СРСР (що призупини-
лися після смерті М.Я. Марра (1934 р.), під тиском політичних репресій 30-х рр.,
недовіри більшовицького режиму до етнології й антропології, спонукала сама
німецько-фашистська агресія проти народів Радянського Союзу. Ця агресія на
теоретичному рівні підкріплювалася націоналістичними й расистськими доктринами
пангерманізму в новій нацистській інтерпретації. Варто розглянути історію та
сутність цих доктрин, які відіграли роль інтелектуального каталізатора щодо
радянської історіграфії.
Родоначальниками пангерманізму були німецькі філософи Й.Фіхте і Г.Гегель8.
Зокрема Г.Гегелю належить думка про “нову германську еру”, відлік якої він починає
з епохи великого переселення народів. За Г.Гегелем виходило, що всюди в Європі
носіями державної ідеї, організації та історичного прогресу виступали лише пред-
ставники германських народів. Їм філософ приписує вибраність та перевагу у
духовності над іншими народами. Сам Г.Гегель у своїх творах надзвичайно зверхньо
відзивається про слов’ян. На його думку, тільки в Німеччині та частково в
Скандинавії збереглася “чиста німецька раса”. Далі філософ повторює головне
положення “норманістів” про заснування скандинавами Давньоруської держави9.
Зауважимо: крайні ж погляди частини “норманістів” якраз і використали для
обгрунтування своєї експансії проти східного слов’янства нацисти. Ось чому в
воєнні та повоєнні роки в радянській гуманітарній науці посилилася боротьба з
“норманізмом”. Деякою мірою ця боротьба вплинула на формування теорії
“давньоруської народності”, про що мова піде далі.
Наталя Юсова
360
Незважаючи на те, що гегелівська діалектика одночасно з утопічним соціаліз-
мом Сен-Сімона, Фур’є та економічною теорією А.Смітта та Д.Ріккардо була одним
із “трьох китів” марксистського вчення, ще в рік приходу А.Гітлера до влади
“Партиздат” випустив книгу “Гегельянство на службе германского фашизма ...”10, а
наприкінці Великої Вітчизняної війни в партійній пресі пролунала вимога до
радянських філософів посилити критику реакційних сторін гегельянства11. Проте,
суворо критикувати Г.Гегеля компартійні ідеологи не могли собі дозволити,
оскільки критика Г.Гегеля підривала б основи марксизму. А тоді логічно було б
критикувати і К.Маркса.
Основною складовою частиною пангерманізму згодом став расизм. Його
творцями ще в тому ж ХІХ ст. стали француз Ж.А. Гобіно та англієць Х.Чемберлен.
Перший в своїй чотирьохтомній праці “Про нерівність людських рас” зробив виклад
власної теорії щодо ієрархічної градації, витвореної на штучному принципу
удаваних переваг12. Він вибудовує внутрішню ієрархію вже самої білої раси, на
вершину якої поміщає німців. Останніх Ж.Гобіно оголосив “істинними арійцями і
сіллю землі”13. Х.Чемберлен, який вважається головним пророком німецького
месіанства, в 1899 р. в двохтомній праці “Основи ХІХ століття”, присвяченому ролі
“арійської” раси в історії, розглядає германську расу як єдину пружину історичного
розвитку14. Всі негерманські народи, за Х.Чемберленом, - неповноцінні15.
Доктрини пангерманізму та расизму ХІХ - початку ХХ ст. розвинули ідеологи
нацизму. Ці теорії потрібні були гітлерівцям для обгрунтування своєї експансії на
Схід (“Drang nach Osten”) з метою завоювання “життєвого простору” для “вибраної
арійської раси”. Всі ж інші народи, в першу чергу слов’ян, вони вважали за недо-
людків - напівтварин16, яких можна й потрібно знищувати. Саме тому Гіммлер в
січні 1941 р. твердив, що “метою походу на Росію є скорочення слов’янського
населення на 30 мільйонів”17. Ще в 1940 р. відомство Г.Гіммлера (СС) розробило
секретну програму повного знищення слов’янства. Згідно з якою планувалося “расово
придатну” частину слов’ян онімечити, інших або ліквідувати, або ж перетворити на
рабів18.
Але одним із головних планів з геноциду народів Східної Європи був
генеральний план “Ost”, що мав на меті не тільки ліквідацію Радянського Союзу як
держави, а й фізичне винищення усього слов’янства з подальшою германізацією
всієї Східної Європи до Уралу, а можливо, й до Сибіру19. Відповідно до плану “Ost”
передбачалося знищити 120-140 мільйонів людей на території Польщі та СРСР.
Серед них 25 млн - мешканців України20.
Представники радянської гуманітарної науки, маючи для себе за дороговказ
політичний курс ВКП(б), після приходу нацистів до влади (1933 р.) і аж до
підписання німецько-радянського союзу (вересень 1939 р.), активно провадили
науково-теоретичну боротьбу проти расових доктрин пангерманізму, фашистських
фальсифікацій історії тощо. В цьому відношенні слід відмітити два важливих
збірники наукових праць21. Найбільш цікавий з них - збірник статей провідних
фахівців з питань всесвітньої історії - “Против фашистской фальсификации исто-
рии”. Серед інших, вміщених в ньому, варто виділити доробки Ф.І. Натовича (він же
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
361
і відповідальний редактор даного видання), Є.Г. Кагарова, Є.А. Космінського,
М.П. Граціанського, академіка Є.В. Тарле. Наприклад, в статті Ф.І. Натовича “Фашизм
и фальсификация исторической науки” показано методи історичних фальсифікацій
нацистських істориків щодо всесвітнього поступу взагалі22. В статтях Є.Г. Кагарова
та Є.А. Космінського піддано критиці расові теорії фашистів, що спотворювали
середньовічну історію Європи23. Викриттю політики “Drang nach Osten” і фашистської
геополітики взагалі присвятили свої праці М.П. Граціанський і академік Є.В. Тарле24.
Робота науковців у цьому напрямку була продовжена під час Великої Вітчизняної
війни та по її закінченні.
В роки війни боротьба радянських істориків з фашистською фальсифікацією
історії, за висловом головного речника істориків-марксистів Г.М. Панкратової, на-
була значення “священого обов’язку і зобов’язаності будь-якої чесної і об’єктивної,
прогресивної науки”25.
Расово-націоналістичні теорії піддав критиці ще відомий російський історик
О.Є. Прєсняков, який, до речі, у 1907 р. зробив спробу постановки питання про
“нову” “історичну” народність26 доби Київської Русі, відмінну від попередніх та
майбутніх етнічних утворень східних слов’ян27. О.Є. Прєсняков доводить безпід-
ставність расистських поглядів вже згаданих Ж.Гобіно та Х.Чемберлена. Зокрема,
вчений пише: “Антропологія давно і твердо з’ясувала, що на земній кулі, взагалі, а в
Європі, мабуть, особливо, ми дарма почали б шукати більш або менш чистих рас ...
Основні антропологічні ознаки - будова кістяка, довго- або короткоголовість, колір
волосся і т.д. - так перемішані в середовищі будь-якого з сучасних європейських
народів, що встановити певний, хоча б у найзагальніших рисах, антропологічний
тип для кожного з них зовсім неможливо. Точних, наукових, визначень народності
за ознаками антропологічними бути не може”28. Провідною думкою даної вступної
лекції до свого університетського курсу 1907-08 рр. є дослідження теоретичних
питань етногенезу східних слов’ян29. Свій розвиток етногенетичні дослідження
цього російського історика отримали в статті “Задачи синтеза протоисторических
судеб Восточной Европы”, опублікованій, між іншим, в одному з маррівських
збірників30. У ній подано історіографічний огляд питань етногенезу східних слов’ян
та методологічні засади етногенетичних досліджень. Важливість даної статті
О.Є. Прєснякова полягає в тому, що вона розвиває й доповнює погляди М.Я. Марра.
Одним із ключових виразів теорії М.Я. Марра - є вираз - “доісторична розселеність”.
Вона, на думку М.Я. Марра, є початком етногенезу будь-якого народу. Але у
доісторичні часи розселяється не один, який-небудь, вже етнічно сформований
народ, а “багаточисельні племена” різноманітних етнічних утворень, незалежно від
виниклих згодом в кожному з цих дискретних історичних гнізд історичних народів і
культур31. В цьому полягає квінтесенція концепції М.Я. Марра. О.Є. Прєсняков же
встановлює органічний зв’язок процесів етногенезу між так званими доісторичними
та історичними часами32. Етногенетична школа академіка М.Я. Марра, до поглядів
якої частково приєднувався О.Є. Прєсняков, заклала підвалини подальших дослід-
жень зазначеного спрямування серед науковців СРСР, що відновилися в роки
німецько-фашистської агресії. Марровські концепції етно- та глотогенезу досить
Наталя Юсова
362
переконливо давали відсіч расистським доктринам пангерманізму й арійського
першорідства та винятковості.
Послідовниками М.Я. Марра були відомі радянські історики медієвісти, які в
першій половині 1940-х рр. і відновили етногенетичні дослідження в СРСР. Це,
зокрема, - А.Д. Удальцов, М.С. Державін, В.І. Пічета, В.В. Мавродін. Зазначимо, що
А.Д. Удальцов, В.В. Мавродін, В.І. Пічета були також фундаторами теорії “давньо-
руської народності”.
Відомий радянський дослідник історіографії М.Л. Рубінштейн був одним із
ініціаторів видання “Лекций по русской истории” О.Є. Прєснякова, редактором,
автором передмови та коментарів видання. До першого тому “Лекций ...” він вирішив
за необхідне перевидати як додаток розглянуту нами щойно статтю О.Є. Прєснякова.
Перевидання “Лекций...” та статті російського вченого було вельми актуальним в
умовах загострення політичної ситуації в Європі у зв’язку з практичним втіленням в
життя ідей нового арійського пангерманізму гітлерівським режимом. У передмові
М.Л. Рубінштейн приєднується до гострої критики О.Є. Прєсняковим “расистських
націоналістичних теорій з проблем етногенезу слов’янських народів”33. Також ним
відмічається, що основна проблема прєсняковського курсу лекцій - проблема
етногенезу34.
Від самого початку війни фашистської Німеччини проти СРСР нацистська
теорія та практика спричинила актуалізацію ідей слов’янської єдності, зокрема
єдності та спільності історичної долі українців, росіян і білорусів. Пошуки цієї ж
історичної єдності в минулому, без крайнощів шовінізму і націоналізму,
законімірно привели радянських істориків до створення теорії про єдину
етноспільноту східних слов’ян Давньоруського періоду. В працях радянських
істориків воєнного періоду особливо приділялася увага питанням боротьби
“руського народу” періоду Київської Русі проти спільних зовнішніх ворогів35.
Один із перших вагомих кроків в цьому напрямку зробив відомий український
історик-медієвіст, який в 1942-1947 рр. обіймав посаду директора Інституту історії
АН УРСР - Микола Неонович Петровський. В доповіді “Київська Русь - спільний
початковий період історії російського, українського й білоруського народів”, що
була виголошена на сесії відділу суспільних наук АН УРСР у січні 1942 р. в
м. Уфі36. Вчений піддав критиці концепції історії Київської Русі російських
“великодержавних істориків” та українських “істориків-націоналістів”. Він вважав
їх однобічними й помилковими, тому що “вони не охоплюють цілком багатоманіт-
ного історичного процесу, що відбувався в Київській Русі”37. Український історик
категорично стверджує, що “в жодному разі не можна дивитися на неї (Київську
Русь - Ю.Н.) як на етап минулого лише одного із східнослов’янських народів, бо
насправді часи Київської Русі були спільним початковим періодом історії усіх
східних слов’ян - росіян, українців і білорусів”38. Принагідно зауважимо, що слово-
сполучення “спільний початковий період” використовує ще в 1937 р. К.Г. Гуслистий39.
Аргументацію основних положень своєї доповіді М.Н. Петровський будує на
свідченнях та аналізі літописів. У доповіді вчений акцентує увагу на ознаках єдності
східнослов’янських племен, як в період Київської Русі, так і в період феодальної
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
363
роздробленості (ХІІ-ХІІІ ст.). На наш погляд, М.Н. Петровський розумів неодно-
значність терміну “руський народ”, тому що намагається його уникати, але постійно
використовує словосполучення “єдиний народ”, “єдність народу”, який “населяв
Київську державу і феодальні князівства ХІІ-ХІІІ ст.”40. У вказані періоди східно-
слов’янські племена, за М.Н. Петровським, становили “один народ”41. Історик не
вживає і словосполучення “етнічна єдність”, але перераховує і розкриває майже всі
основні ознаки, які вказують на неї. Власне на конкретизації ознак єдності або
спільності “руського народу” і базуються здебільшого погляди В.В. Мавродіна на
“давньоруську народність”. Тому, коли український дослідник розкриває й аргумен-
тує ознаки єдності, то цим він випереджає в часі положення В.В. Мавродіна 1945 р.
За концепцією М.Н. Петровського ознаками єдності східнослов’янських племен, як
єдиного народу доби Київської Русі та феодальних князівств ХІІ-ХІІІ ст. є:
державна єдність, єдність розмовної (виділено - Ю.Н.) та літературної мови,
релігійна єдність, однаковість соціальної стратиграфії (князі, бояри, смерди тощо),
спільність торговельних шляхів, єдність правової бази, династична єдність, єдність
та спільність культури42, єдність в боротьбі проти іноземних загарбників43.
Зауважимо, що в умовах практичної актуалізації останьої ознаки дослідник
присвятив її висвітленню половину статті. На відміну від Б.Д. Грекова44 і
В.В. Мавродіна45, але згідно з О.Є. Прєсняковим46, М.Н. Петровський не виділяє
такої провідної ознаки етнічної єдності на етапі становлення народності, як етнічна
(або національна) самосвідомість, зате ним додатково виділяються такі ознаки, як:
однаковість соціальної стратиграфії (“єдність класів”) та спільність торговельних
шляхів. В той час, коли Б.Д. Греков пише про початок розпаду єдиного “руського
народу” ще в надрах Київської Русі, а В.В. Мавродін в працях до 1950 р. - в період
феодальної роздробленості, то М.Н. Петровський дає зрозуміти: дана єдність
зберігалася до нашестя орд хана Батия. Тобто, концепцію М.Н. Петровського можна
віднести до тих поглядів вчених щодо стійкості етнічного утворення східних
слов’ян в давньоруську добу, згідно яких давньоруська народність (“один народ”
доби Київської Русі і феодальних князівств ХІІ-ХІІІ ст.47) в ХІІ-ХІІІ ст. переживала
час подальшої консолідації і була одним із основних елементів єдності руських
земель48. Зазначемо також, що зі змісту доповіді можна дійти висновку: вираз
М.Н. Петровського про “спільний початковий період” по суті тотожний тезі про
“спільну колиску” (виділено - Ю.Н.). Як доказ існування єдності “руського народу”
в цей “спільний початковий період” М.Н. Пет-ровським наводяться і свідчення з
українських джерел ХVІ-ХVІІ ст. стосовно збереження навіть і в ті часи “пам’яті”
про “єдиний народ” в давньоруську добу49.
Таким чином, виявляється, що у 1942 р. український історик М.Н. Петровський
першим серед радянських дослідників висунув розгорнуту концепцію, близьку по
своїй суті до концепції “давньоруської народності”. В.В. Мавродін, до речі, в своїй
праці “Образование Древнерусского государства” (1945) враховує дану доповідь
М.Н. Петровського. Це дає підстави вважати, що В.В. Мавродін просто розвинув
погляди М.Н. Петровського50.
Наталя Юсова
364
За редакцією М.Н. Петровського в 1943 р. в Уфі вийшов перший том академіч-
ного видання “Історія України”. В третій главі, написаній К.Г. Гуслистим, висунена
теза, що “Київська держава була періодом спільної історії України, Росії, Білорусії”.
Початок процесу формування трьох народностей вчений відносить до періоду
феодальної роздробленості, а остаточно останні складаються близько ХІV- XV ст.51.
Відомий історик держави і права, член-кореспондент АН УРСР С.В. Юшков у
другій главі даної колективної монографії, приєднуючись до “цілком правильного
висновку”, як на його думку, Б.Д. Грекова про те, що: “історія Київської держави -
це не історія України, не історія Білорусії, не історія Великоросії ...”, - теж викорис-
товує подібно до М.К. Гудзія52, вираз про те, що “Київська держава є колиска
(виділено - Ю.Н.) трьох народностей - української, білоруської, російської”. Кожна з
них “має шукати свої джерела й ростки своєї культури в Київській державі”53.
У роки війни радянські медієвісти посилили критику “норманістів”, особливо
їх найодіозніших поглядів54. Вона, зрозуміло, велася в контексті ідейної відсічі
нацистській версії пангерманізму. Головні моменти антинорманістів в ці роки
зводилися до наступних положень. Східні слов’яни, або ж “руський народ” (чи
народність), в силу природніх внутрішніх (здебільшого, соціально-економічних)
причин підійшли (-ов, -ла) до створення своєї незалежної та могутньої держави.
Давньоруська держава створювалася в боротьбі з зовнішніми ворогами. Одночасно з
цим процесом міцніла єдність східнослов’янських племен. Новопостала держава
консолідувала, ведучи постійні війни, племенні утворення східних слов’ян в
“єдиний руський народ”. Боротьба за збереження цієї єдності з зовнішніми та
внутрішніми ворогами продовжувалася і в часи феодальної роздробленості та
пізніше. Подібні погляди органічно призводили до появи теорій про єдину “давньо-
руську народність”55. Проте, слід підкреслити, що приблизно до початку “холодної
війни” положення провідних радянських вчених були цілком конструктивними й
об’єктивними, відповідали новому фактичному матеріалу та науковій методології. В
цьому контексті поява концепції про давньоруську народність була у руслі потреб56
тогочасної пізнавальної ситуації.
У 1942 р. вийшла науково-популярна брошура відомого дослідника Київської
Русі, академіка Б.Д. Грекова з промовистою назвою “Борьба Руси за создание своего
государства” (2-ге видання 1945 р.). Тут вчений подав огляд джерел, присвячених
темі, винесеній в заголовок. Їхній аналіз дає можливість Б.Д. Грекову зробити
ідеологічно важливий висновок: “руський народ, виступивши на історичній арені в
VІ в., виявився достатньо сильним і організованим, щоби зберегти своє обличчя,
свою незалежність, втілити своє офіційне існування в Європі в державну форму,
зайняти почесне місце в історії Європи”57. Не відкидаючи роль варягів у створенні
Київської держави58, науковець акцентує увагу на власних зусиллях самого
руського народу, який в боротьбі з зовнішніми ворогами витворив свою незалежну
державу59.
У 1943 ж році вийшла стаття Б.Д. Грекова, присвячена “Повісті временних
літ”. Тут він, можливо, вперше декларує “національну й культурну єдність”
“руського народу” в Києво-Руський період; вчений також вказує на близькість
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
365
“руської” літературної мови цього часу до народної60. Тезу про “національну й
культурну єдність” Б.Д. Греков повторює і в 1944 р. в черговому перевиданні своєї
фундаментальної праці “Киевская Русь”61. В цій праці він повторює й розвиває
основні думки, викладені ще в монографії 1939 р62. Так, на її сторінках вчений в
досить чіткій формі, але не розгорнуто, підкреслював етнічну єдність “руського
народу” в київський період. На його думку, ця етнічна єдність зберігалася і в період
феодальної роздробленості. Власне, за Б.Д. Грековим, “руський народ” існував і до
виникнення Київської держави63. У 1944 р. вчений уже пише, що етногенетичний
процес в період Київської Русі завершився “формуванням слов’янської народності”64.
Дану “слов’янську народність” Б.Д. Греков визначає такими ознаками, як: єдність
мови, в першу чергу - літературної, - та почуття єдності Русі і руського народу65. В
цьому виданні монографії і Б.Д. Греков також використовує вираз: “Київська
держава - колиска великоруського, українського і білоруського народів”66. Цей же
вираз вчений використовує і на нараді істориків в ЦК ВКП(б) 10 червня 1944 р. В
даному виступі Б.Д. Греков закликає радянських істориків “показати конкретно”
близьку спорідненість (кревність) трьох східнослов’янських народів67. Знаний
дослідник Київської Русі С.О. Покровський відмічає, що висновки Б.Д. Грекова
“про Київську державу”, як колиску названих народів, - “важливе досягнення
радянської історичної науки”68. Оцінюючи загалом праці 1930-40-х рр. Б.Д. Грекова,
зокрема по соціальній і економічній історії Русі київського й докиївського періодів,
український історик А.І. Козаченко пише, що вони уможливили вивчення питання
давньоруської народності69.
Продовжив свої дослідження, розпочаті ще в передвоєнні роки, в галузі
студіювання етногенезу слов’ян70, зокрема його східної гілки, й академік
М.С. Державін. В своїй монографії “Происхождение русского народа ...” (1944) він
відмічає, що східнослов’янські племена утворювали у сукупності руський народ71.
Літописний племінний склад “руського народу”, на думку вченого, являв собою
лише один із “етапів його етнографічного становлення”, яким “не закінчувався
процес складання великого руського народу”72. Базуючись на етно- та глотогенетич-
ній теорії М.Я. Марра, М.С. Державін стверджував, що процес складання “руського
народу” відбувався за рахунок “міжплемінних схрещень, які розчиняли попередню
племінну спадщину в новому племінному утворенні”73. Спираючись переважно на
праці О.А. Шахматова, М.С. Державін у літописних племенах східних слов’ян
виділяє три певних субстрати, з яких пізніше склалися український, російський і
білоруський народи. Він відмічає, що “в середовищі племен, які складали єдиний
руський народ (східні слов’яни або руські слов’яни), вже в ІХ ст., виникають в
процесі міжплемінних схрещень зародки пізнішої міжплемінної диференціації”74. З
об’єднанням східної гілки слов’ян в одній державі - Київській Русі - “роздроблене в
минулому слов’янство злилося в одну сім’ю, зв’язану політичними й культурними
узами”75. Культуру Київської Русі, за М.С. Державіним, “створював своєю працею
весь руський народ, всі племена півночі й півдня, сходу й заходу, що складали його
... Ця культура - рідна для всього руського народу, і її спадщиною до цих пір
продовжують жити і великорос, і білорус, і українець”76. Вчений вважав, що феода-
Наталя Юсова
366
льна роздробленість відіграла вирішальну роль в подальшій культурно-історичній
долі “руського народу”. В окремих “феодально-обласних об’єднаннях поступово
наростали передумови для подальшого поглибленного розвитку ... місцевих госпо-
дарсько-побутових і культурно-племінних особливостей”. Поступово “в надрах
руського народу” складаються три нові “етнографічні й культурно-історичні обласні
утворення - великоруси, українці й білоруси”. Ці три народи в складі СРСР утворю-
ють “кожний окремішно особливу націю, і всі разом в своїй єдності - руський народ,
як могутнє племінне ціле”77.
Таким чином, ми бачимо, що розуміння М.С. Державіним “руського народу”
як в минулому, так і в сучасності, є досить оригінальним для етнологічної науки,
але, в принципі, воно є одночасно характерним для традиційної російської історіо-
графії. Проте і в теорії М.С. Державіна прихильники концепції існування давньо-
руської народності можуть віднайти достатнє підгрунтя.
Більш фахово, ніж М.С. Державін, займається етногенетичними досліджен-
нями східного слов’янства в ці ж воєнні 40-і рр. визначний радянський медієвіст,
член-кореспондент АН СРСР А.Д. Удальцов. В своїх працях вчений фактично запо-
чаткував вивчення питань етногенезу в радянській історичній науці78. Вперше з
теоретичною доповіддю, присвяченою проблемам етнічної еволюції, А.Д. Удальцов
виступив у серпні 1942 р. на сесії Комісії етногенезу, на якій розглядалися питання
етногенезу народів Східної Азії, що проходила в Ташкенті. Ця доповідь лягла в
основу його статті “Теоретические основы этногенетических исследований” (1944)79.
В ній вченим піднято важливі питання методики та методології етногенетичних
досліджень в історичній площині. Виникнення в радянській науці нової дисципліни
- етногенетики А.Д. Удальцов пояснює необхідністю дати відповідь фашистській
расовій доктрині походження народів. Головне завдання своєї статті він вбачає в
постановці самого питання про етногенетичні дослідження. В першу чергу історик
вважає за необхідне зробити уточнення “основних теоретичних передумов
етногенетичних досліджень”. Ці теоретичні передумови можна знайти, як гадає
А.Д. Удальцов, в праці Й.В. Сталіна “Марксизм и национальный вопрос” (1913);
зокрема ним подаєтья сталінське визначення нації: “Нація є історично усталена
стійка спільність людей, що виникла на базі спільності мови, території, економіч-
ного життя і психологічного складу, що проявляється в спільності культури”. За
Й.В. Сталіним, нації виникають при переході від феодалізма до капіталізму;
“чистих” націй не буває, вони “складаються з різних рас і племен”80. Те, що “чиста
раса - абстрактне поняття, оскільки в людському роді її нема”, - ще в 1899 р.
змушений був визнати провідний німецький авторитет в галузі расистської
соціальної антропології - О.Аммон, який видав працю “Антропологія баденців”81.
Однак, цей висновок, не завадив йому й на далі займатися проповіддю расистських
поглядів стосовно арійців і неарійців в соціальній структурі суспільств82. Важливою
в методичному аспекті А.Д. Удальцов вважає розробку наукової термінології
етногенетики. Це, в першу чергу, стосується основних етнічних одиниць - плем’я,
народ, народність або національність. “В цьому відношенні, - констатує А.Д.
Удальцов, - у нас панує повний розбрід та різноголосся”83. Вчений робить спробу
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
367
подати власні визначення вказаним основним етнічним категоріям. Він згоден зі
сталінським визначенням нації; також у відповідності зі сталінською національною
теорією А.Д. Удальцов трактує плем’я як поняття етнографічне, а націю - як
історичне84. Під племенем вчений має на увазі первісне утворення - “дещо
первинне, вихідне”; плем’я є характерним для первісної общини. Услід за племенем
А.Д. Удальцов виділяє дещо аморфну етнічну категорію - “союз племен”. Далі
дослідник вичленовує “при переході від первісної общини до класового суспіль-
ства” на стадії “військової демократії” особливу етнічну категорію - народ, який
з’являється “на основі злиття декількох племен”. Процес інтеграції при утворенні
народів із племен ускладнюється “внутрішньою диференціацією на класовій основі
відносно мови й культури”. Поряд з “народом в епоху рабовласницьких і ранніх
дофеодальних держав” виникають більші етнічні спільноти, “відносно мови і
життєвого укладу”, “хоча й менш стійкі, ніж нації, і зі зменшенням кількості
загальних ознак”, такі спільноти вчений називає народностями. Власне дослідник
пише, що і на початку феодального періоду можуть існувати як “народи”, так і
“народності”. У зв’язку з тим, що поруч з терміном “народність” в літературі іноді
синонімічно використовують й термін “національність”, що дає привід для
заміщення останнього з терміном “нація”, - то в такому разі практичніше, на думку
А.Д. Удальцова, вживати термін “народність”. Народності бувають різних ступенів
спільності85. Співвідношення “народ - народність” А.Д. Удальцов ілюструє таким
прикладом: “Афінський народ, наприклад, був частиною більш обширної іонійської
народності і ще більш обширної народності еллінської”86. Як бачимо, в цьому
контексті розуміння вченим поняття “народ” приблизно відповідає поняттю
“субетнос”, яке було вироблене радянською етнографією значно пізніше.
В основі всіх вище названих етнічних категорій, за винятком “нації”, “лежать
різні ступені спільності відносно мови, території, побуту, матеріальної і духовної
культури”. Такі спільноти докапіталістичних формацій являються “нестійкими або
мало стійкими, відносними”. І тим самим вони відрізняються від нації - “історично
усталеної стійкої спільноти людей, що виникла на базі спільності мови, території,
економічного життя і психологічного складу, що проявляється в спільності
культури”. У відповідності зі Й.В. Сталіним, А.Д. Удальцов підкреслює необхідність
для існування нації єдності всіх перелічених ознак, а “якщо відсутня хоч одна
ознака, то нація перестає бути нацією”87. В написаній 1913 р. Й.В. Сталіним праці
“Марксизм и национальный вопрос”, стверджувалося, що всі вище названі етнічні
категорії не мають нічого спільного з “расою - категорією антропологічною”; чистих в
антропологічному плані народів і націй не буває88. Подібної думки дотримувалися
на початку ХХ ст. і багато російських та українських вчених, згадаємо лише
О.Є. Прєснякова і видатного українського історика Д.І. Багалія89. Базуючись на
вченні М.Я. Марра, А.Д. Удальцов вважає, що “процес етногенезу й глотогенезу є
результатом не однолінійного розвитку окремого племені або народу, а взаємних
зв’язків і схрещень різних племен і народів, які утворюють в цьому процесі
схрещень і акультурацій нові етнічні спільноти, нові племена і нові народи”. Форми
і ступені таких “схрещень та акультурацій”, як зазначає вчений, можуть бути
Наталя Юсова
368
“вельми різноманітними, в залежності і від рівня розвитку, взамозв’язків племен або
народів, і від конкретних історичних умов цього процесу”90. Взагалі, за А.Д. Удаль-
цовим, основний процес етногенезу - “це процес розвитку від множинності до
єдності, процес етнічної інтеграції”. В той же час паралельно з цим відбувається
другорядний процес - “процес етнічної диференціації”. Кожна із цих протилежних
тенденцій розвитку “може при цьому отримувати деяке переважання в той чи інший
період часу”91. Хоча всі свої положення він ілюструє прикладами з історії
етногенезу різних неслов’янських народів (як-то готи, греки), але надалі вчений їх
застосовує і до етногенезу східних слов’ян.
Етногенез східних слов’ян відбувався, за А.Д. Удальцовим, ось яким чином.
Первісне ядро слов’янської етнічної спільноти “складається зі схрещення венедів,
склавинів і антів”, яких вчений називає народностями. Далі ця “загальнослов’янська
народність” схрещується з іншими, близькими їй народностями, “все більше консо-
лідується, і в той же час і диференціюється”. Процеси консолідації і диференціації
також спостерігаються і в розвитку східного слов’янства. Первинно, приблизно до
VІІ ст., складається “загальноруська багатоплемінна народність”, хоча й з місце-
вими діалектними і побутовими особливостями, яка до Х ст. об’єднується в єдину
державу - Київську Русь. Але після “монгольського завоювання Русі і розз'єднання
її окремих частин, що попадають кожна в свої особливі історичні умови,
посилюється (з ХІV ст.) процес диференціації ... процес складання великоросів,
білорусів і українців”. Цей процес диференціації, власне, як вважає вчений,
“почався ще в період феодальної роздробленості”92.
Загалом, якщо реферувати думки А.Д. Удальцова, то шляхи етногенезу можна
схематично представити слідуючим чином: первинно - племена, потім - союзи
племен, далі, при переході до класового суспільства, - народи, одночасно з
останніми і після них - народності; а виникнення націй відбувається при переході до
капіталізму93. Ще раз підкреслимо, що в розумінні А.Д. Удальцова народність, не є
відповідником нації, оскільки вона - нестійка етноспільнота. В етногенезі східного
слов’янства, як бачимо, А.Д. Удальцов випускає проміжну категорію - народ. Але
вона присутня в деяких інших працях вченого94. У статті “Начальный период
восточнославянского этногенеза” (1943) А.Д. Удальцов дещо інакше каже про час
утворення східнослов’янської етноспільноти. Тут її виникнення ним відноситься
вже до часу Київської держави, коли “з окремих східнослов’янських племен”
утворився “великий руський народ”, який він іще називає “давньоруським
народом”95. Взагалі, в цій статті вчений вживає як рівнозначні такі етнічні терміни,
як: “руський народ”, “давньоруський народ”, “руські слов’яни”. Тут і в статті
“Происхождение славян” (1947) виділяється такий фактор консолідації
“давньоруського народу”, як боротьба з зовнішніми ворогами. Щоправда, в праці
1943 р. акцент робиться на утворенні держави (східнослов’янські племена, “що
складалися в процесі історії в давньоруський народ, в боротьбі з зовнішніми
завойовниками створили свою державу”96), а в статті 1947 р. увага зосереджується
на утворенні народу (в ході боротьби з зовнішним ворогом “йде подальше
згуртування племен давньоруських слов’ян і утворення ними давньоруського
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
369
народу”97). В останньому випадку вченим підкреслюється “місцева своєрідність
окремих частин” давньоруського народу98. Нагадаємо, що дана теза
проголошувалася А.Д. Удальцовим і в статті “Теоретические основы ...”:
“загальноруській народності” були притаманні “місцеві діалектні та побутові
особливості”99. У статті 1943 р. дослідник вказує на те, що процес розподілу
“давньоруського народу” розпочався лише з ХІV ст.100. Але вже у 1944 р. вчений
каже, що в ХІV ст. процеси диференціації посилилися101, тобто, якщо продовжити
його думку, випливає, що ці процеси почалися раніше. В статті 1947 р. не
конкретизується століття, коли почалася диференціація “загальноруської народ-
ності”, але вичленовується головний чинник, що “поклав кінець політичній та
культурній єдності давньоруського народу”, - татарське завоювання. Після цього
завоювання “політичне розз’єднання, яке складалося ще з часів феодальної роздроб-
леності, тепер оформилося, і посилило етнічну й культурну своєрідність окремих
областей давньоруського народу, які складалися із окремих племінних об’єднань
східного слов’янства”102. Виокремлення національних білоруської, української мов
(російська не згадується), згідно А.Д. Удальцову припадає на ХVІ ст. “Так розпався,
- підсумовує вчений, - давньоруський народ періоду Київської держави на три
братніх народи: білоруський, великоруський і український”103.
Отже, вчений у вказаних студіях, насамперед, у “Теоретических основах ...”
підготував концептуальні засади не тільки для етногенетичних досліджень в цілому,
але й для теорії “давньоруської народності” зокрема. Поряд з іншими етнічними
категоріями, вчений визначив й категорію народності; показав її місце в етногене-
тичній ланці “плем’я-нація”. Народність, за А.Д. Удальцовим, є значно більшою
спільнотою, ніж народ, яка може виникати поряд з ним в епоху рабовласницьких і
ранніх дофеодальних держав; існує народність в феодальний період, а при переході
до капіталізму стає підгрунтям для утворення нації. На відміну від нації, народність
- менш стійка спільнота, “зі зменшенням кількості загальних ознак”. Вона буває
різних ступенів спільності щодо мови, території, побуту, матеріальної й духовної
культури. Вченим особливо наголошується, що процес утворення народності й
інших етнічних спільнот не є однолінійним. Так, народність утворюється лише в
процесі схрещення та акультурації з іншими етноспільнотами. Вона схильна як до
процесу інтеграції, що є головним, так і до процесу диференціації, кожен з яких
може переважати в той чи інший період історії. В “Теоретических основах ...”
стосовно етногенезу слов’ян, зокрема їхньої східної гілки, А.Д. Удальцов не знаходить
місця для використання такої етнічної категорії як народ. “Загальноруська
народність”, яка виникає шляхом диференціації із “загальнослов’янської народності”,
близько VІІ ст. в боротьбі з зовнішніми ворогами консолідується і створює Київську
державу. В період феодальної роздробленості починаються процеси диференціації
“загальноруської народності” (або “давньоруського народу”), які посилюються
після татаро-монгольського завоювання. І приблизно в ХІV-ХVІ cт. формуються три
східнослов’янських народи. Якщо в доповіді 1942 р. та теоретичній праці 1944 р.
вчений вживає щодо етнічного утворення східних слов’ян термін “народність”, то в
статтях 1943 і 1947 рр. - термін “народ”. Проте в останньому випадку А.Д. Удальцов,
Наталя Юсова
370
ймовірно, першим вводить до наукового обігу словосполучення “давньоруський
народ”. За теоретичними розробками А.Д. Удальцова, В.В. Мавродін логічно
заміняє термінологічне словосполучення “давньоруський народ” на “давньоруську
народність”. Лише в 1950 р. А.Д. Удальцов визнав мавродінський термін104, що від
нього, власне сам автор - В.В. Мавродін - між 1946- 1950 рр. відмовлявся.
Приєднався до названих вище вчених в галузі етногенетичних досліджень
своїми працями з проблем етногенезу східного слов’янства, в першу чергу білорусів
і визначний радянський історик, серб за походженням, академік АН БРСР і член-
кореспондент АН СРСР В.І. Пічета. Він також визнавав існування “єдиного
руського народу” часів Київської Русі - предка “трьох братніх народів”. В своїй
рецензії на розглянуту вище монографію М.С. Державіна В.І. Пічета, між іншим,
констатував, що “етногенетичні дослідження в радянській науці - нове явище”, а
етногенезом східних слов’ян, власне, займаються тільки М.С. Державін та
А.Д. Удальцов105. По багатьох питаннях, що стосуються проблеми давньоруської
народності В.І. Пічета поділяє аргументи та висновки названих вчених. Так,
дослідник пише, що “М.С. Державін справедливо відзначає, що східнослов’янські
племена утворюють в цілому руський народ і що в період племінних об’єднань не
закінчився процес складання великого руського народу”. Але В.І. Пічета підкреслює,
що “процес формування руського народу був більш складним і не настільки прямо-
лінійним, як припускає М.С. Державін”106. Історик також приєднується до висновку
М.С. Державіна про наявність зв’язків між східними слов’янами, в яких “росла і
міцніла своєрідна культура ... спільна в своїх основах для всіх давньоруських
племен і яка зосталася спільною як субстрат культури сучасного руського народу в
складі трьох братніх народів, що утворюють його - великорусів, українців і білору-
сів”107. Далі в цій рецензії В.І. Пічета вказує на особливу складність питання про
утворення трьох братніх руських народів. У першу чергу, для з’ясування суті цього
питання дослідник вказує на важливість розробки термінологічного апарату, зокрема,
таких етнічних категорій, як “народ”, “народність”, “нація”. В.І. Пічета вважає, що з
цим завданням справився А.Д. Удальцов в статті “Теоретические основы ...” (1944).
В.І. Пічета називає теоретичні основи етногенетичних досліджень, прийняті
А.Д. Удальцовим, - “єдино правильними, оскільки дослідник ... виводить їх з поло-
жень марксистсько-ленінсько-сталінської теорії”108. Спираючись на теоретичні роз-
робки А.Д. Удальцова, В.І. Пічета далі подає власну точку зору на процес складання
східнослов’янських народів. Схему цього процесу він починає з племінних
об’єднань східних слов’ян (племена, як окремі утворення не згадуються), які існу-
вали в період первісної общини. Це - поляни, сіверяни, кривичі та ін. При переході
від первісної общини до класового суспільства “на основі племінного розподілу
виникають племінні княжіння - об’єднання територіально-політичного значення -
передумова державного ладу”. В цей дофеодальний період суспільно-політичного
життя східних слов’ян “створюються передумови для формування нової категорії, -
“народу” - на основі злиття кількох племен”. В.І. Пічета, згідно з загальнотеоретич-
ною схемою А.Д. Удальцова, використовує категорію “народ” щодо процесу етно-
генезу східного слов’янства, хоча сам А.Д. Удальцов у названій статті конкретно по
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
371
відношенню до східної гілки слов’ян цього не робить. Саме ж утворення цього
народу, на думку В.І. Пічети, відбувається з об’єднанням “слов’янських княжінь під
владою київського князя”, коли вони зливаються в “єдиний народ”. Цю думку
дослідник підкріплює посиланням на “Повість времінних літ”. В.І. Пічета відмічає,
що “її укладач намагався дати історичне обгрунтування проблемі, звідки “Руская
земля стала есть” - як певна етнічна й політична єдність”109. Хоча Київська держава
в другій половині ХІ ст. вступає в період феодальної роздробленості, однак, на
думку В.І. Пічети, згадана етнічна єдність зберігається до татаро-монгольського
нашестя. Саме цей чинник “зупиняє подальший процес остаточного формування
єдиного руського народу”. Татарське завоювання, як вважав ще В.О. Ключевський,
призвело до “розриву народності”. Цей “розрив народності”, підкреслює В.І. Пічета
треба постійно мати на увазі, вивчаючи таке важливе питання, як “питання етноге-
незу трьох братніх руських народів”110. Зміни після татаро-монгольської навали в
соціально-економічних та культурно-політичних умовах привели до утворення
названих народів. Паралельно процесу формування “великоруського, українського і
білоруського народів, на базі місцевих говорів відбувається формування мов цих
народів. Це два паралельних процеси, тісно пов’язаних один з одним”111. В основі
етногенезу східнослов’янських народів “лежить окреме “племінне схрещення” на
базі суспільного розвитку”, їх утворення “відбувається на базі певної економічної,
культурної й політичної єдності, на базі зростаючих соціально-економічних й
політичних зв’язків”112. Остаточне складання цих слов’янських “народностей, як
особливих етнографічних типів, слід віднести приблизно до ХVІ ст., - часу коли
утворилися і народні мови з їх морфологічними і фонетичними особливостями”113.
При цьому В.І. Пічета вказує, що складання російського народу, при наявності своєї
держави, відбувалося більш прискореними темпами, аніж формування українського
і білоруського народів. Східнослов’янське населення південного заходу, тобто
України й Білорусії, в ці часи вчений іще називає “руською народністю”. Тобто
В.І. Пічета не чітко використовує терміни “народ” і “народність”, а іноді вживає їх
синонімічно. Дослідник так само синонімічно використовує ці терміни і в статті
“Возникновение белорусского народа” (1946). Тут він повторює думку про
існування “єдиної руської народності” до середини ХІІІ ст. та про “етнічну й
культурну єдність Русі”, яка зберігалася до татарської навали114. Однак, процес
“етнічного відособлення” почався уже в період феодальної роздробленості115. На
відміну від рецензії 1945 р., де зазначається, що три східнослов’янські мови
склалися на базі місцевих говорів, в даній праці В.І. Пічета вже стверджує, що
“мови трьох гілок єдиного руського народу” виникли на “загальноруській мовній
основі”116.
Приєднуючись загалом до положень М.С. Державіна, В.І. Пічета, зокрема,
визнає тезу про “єдиний руський народ”, що існує “від минулого до сучасності”. Він
погоджується з М.С. Державіним і в тому, що три східнослов’янських народи -
“утворюють кожний окремо особливу націю, та всі разом - у своїй єдності - руський
народ як могутнє племінне ціле”117.
Наталя Юсова
372
І нарешті, теж у воєнні роки, питанням етногенезу слов’ян взагалі та східних
зокрема, приділив увагу В.В. Мавродін. Передусім даних питань вчений торкається
в монографії “Образование древнерусского государства”, яка вийшла в Ленінграді
1945 р. Деякою мірою взірцем для В.В. Мавродіна стало його власне довоєнне
науково-популярне видання “Образование русского национального государства”
(1939). На його сторінках вчений викладає історію об’єднання російського народу
та створення ним своєї централізованої держави. Важливим аспектом цієї книги є
висвітлення боротьби російського народу проти іноземних загарбників. Але
головним є те, що в праці 1939 р. висловлюються положення аналогічні тим, що й в
доробку 1945 р. стосовно етногенезу та роль в цьому процесі держави. Тільки в
1939 р. мова йде про складання “великоруської” народності та створення Російської
централізованої держави118, а в 1945 р. - про формування “давньоруської народності”
та виникнення Давньоруської держави. Втім, порівняння названих праць
В.В. Мавродіна наразі не належить до наших дослідницьких завдань.
Нова монографія В.В. Мавродіна “Образование древнерусского государства”
(1945), хоча за формою та змістом відповідає вимогам наукового видання, але за
стилем викладення матеріалу наближається до популярного. Популярність стилю
обумовлена апологетичністю щодо пафосу подвигів давніх східних слов’ян та русів,
що в умовах Великої Вітчизняної війни набувало актуальності. Висвітлення
боротьби “руського народу” з зовнішніми ворогами під час утворення Давньорусь-
кої держави, її подальшого зміцнення та консолідації “давньоруської народності” -
предка українців, білорусів та росіян - в роки боротьби з фашистською Німеччиною
посилювало ідею патріотизму та почуття єдності трьох сучасних східнослов’янських
народів, згуртовувало їх у цій боротьбі119. Книга В.В. Мавродіна присвячена воїнам
Червоної армії, яких він порівнює з богатирями “землі Руської”; воїнам, які в час
написання боролися за визволення “древнього Києва”. Як можна здогадуватись,
спираючись на текст присвяти: дана монографія писалася В.В. Мавродіним десь у
1943-44 рр., в евакуації120. Розглянуті нами вище стаття А.Д. Удальцова
“Теоретические основы ...”, монографія М.С. Державіна “Происхождение русского
народа ...”, перевидання 1944 р. “Киевской Руси” Б.Д. Грекова та інші
проаналізовані праці, які вийшли в 1944-45 рр., В.В. Мавродіним іще не враховані.
Це треба мати на увазі при студіюванні нашого питання.
“Образование Древнерусского государства”, на відміну від багатьох праць
радянських істориків того часу, в методологічному плані не спиралася на праці
Й.В. Сталіна. Окрім того, науковий апарат роботи, вирізнявся поміркованим став-
ленням щодо посилань на його книги. У першому розділі, присвяченому походженню
слов’ян В.В. Мавродін тільки раз посилається на Й.В. Сталіна (“Марксизм и
национально-колониальный вопрос” 1937); а в дев’ятому розділі, де мова йде про
давньоруську народність взагалі нема жодного посилання. В цілому ж, впродовж
всієї монографії вчений посилається на Й.В. Сталіна лише тричі121. З проблем
слов’янського етногенезу в методико-методологічному аспекті В.В.Мавродін, як і інші
радянські вчені того часу, зокрема М.С. Державін, А.Д. Удальцов, спирався на праці
М.Я. Марра. Звернемо також увагу на той факт, що, не дивлячись на офіційне
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
373
ідеологічне засудження історичних поглядів М.С. Грушевського, В.В. Мавродін (як
і його вчитель Б.Д. Греков) широко використовує праці українського історика,
приєднуючись іноді й до його висновків. В цьому позиція В.В. Мавродіна виступає
окремішно від загальноприйнятої серед радянських вчених. Дана обставина стала
привідом для осуду історика з боку деяких рецензентів122.
У своїй монографії В.В. Мавродін здебільшого вживає для позначення
етнічного утворення східних слов’ян часів Київської Русі традиційне для російської
історіографії термінологічне словосполучення “руський народ”. Як і в інших
радянських істориків (приміром, Б.Д. Грекова, М.С. Державіна) це поняття не має
суворого визначеного змісту. Термін же “народність”, який він в дев’ятому розділі
вживає з прикметником “давньоруська” (іноді просто - “руська”), В.В. Мавродін
вживає саме як етнічну категорію, хоча конкретного визначення їй не дає123. На якій
стадії етногенезу виникає “народність” не вказується, хоча із контексту можемо
зрозуміти, що ця етнічна категорія слідує за племенами й племінними
об’єднаннями. Не даючи чіткого визначення “давньоруської народності”, вчений
розкриває своє розуміння її суті через виокремлення факторів, що спричинюють її
утворення та спільних рис, які підкреслюють її відносну етнокультурну єдність.
Народність, в даному випадку - “давньоруська народність”, згідно В.В. Мавродіну -
динамічна етнічна категорія, яка перебуває в процесі формування124. Доцільність
введення в науковий обіг нового термінологічного словосполучення - “давньоруська
народність” - для означення етнічного утворення східної гілки слов’янства періоду
Київської Русі, вчений ніяк не обгрунтовує. Лише побіжно зауважує, що воно
“точніше”, ніж “руська народність”125.
В даній монографії, як і в “Очерках по истории Левобережной Украины”,
знову повторюється теза про “примітивний характер об’єднання руських земель і
племен” в період існування Київської держави126. Однак, в праці 1945 р., яка власне
й присвячена утворенню Давньоруської держави, вже підкреслюється той момент,
що Київська держава об’єднала східне слов’янство в єдиний державний організм,
гуртувала та посилювала його, “створювала умови для подальшого зміцнення
спільності мови, побуту, культури”; держава виконувала функцію охорони кордонів
“земель руського народу”, вона “росла й посилювалася” в боротьбі з зовнішним
ворогом. Таким чином, історичний розвиток східного слов’янства в часи Київської
Русі - “пройшов під знаком незалежності, могутності та слави”. Це був “ранній
ступінь формування руської народності, яка поклала початок і великоросам, і
українцям, і білорусам”127. Напевно, в контексті актуалізації В.В. Мавродін
підкреслює, що Київ, “мати городем русьским” був “найдавнішим центром
етногенезу слов’ян і центром східнослов’янської культури”128. Саме київський
діалект, на думку В.В. Мавродіна, “висунувся в якості загальноруської мови”, він
був покладений в основу міських загальноруських говорів, які утворили своєрідний
міський “койне”, в якому “різні племінні відмінності були згладжені”129.
Взагалі мовні питання, за В.В. Мавродіним, головні при визначенні етнічних
питань. Історик особливо підкреслює, що “... зміни в бік єдності в етнокультурному
вигляді руського населення Східної Європи ідуть передусім по лінії встановлення
Наталя Юсова
374
єдності в мові, так як мова - основа народності”130. Народнісь - поняття етнічне,
тому, досліджуючи “давньоруську народність”, - потрібно досліджувати питання
етнічного порядку, тобто “в першу чергу, - мовного”131. Висуваючи на перший план
мову, як основу народності, В.В. Мавродін в цьому місці посилається на працю
В.І. Леніна “Национальный вопрос”132. Але ж ця думка випливає із давньоруських
літописів і узгоджується з біблійною традицією, що її додержувалися й руські
літописці; вона присутня й прийнятна в історичних працях багатьох дореволюцій-
них вчених, на яких сам же В.В. Мавродін і посилається в різних місцях монографії,
торкаючись тих чи інших питань історичного розвитку давньоруської доби. Серед
дореволюційних істориків, зокрема її постулює в контексті “Повісті временних літ”
Д.І. Багалій: “...мова - є основою народності”133. А в іншій роботі, аналізуючи
“Повість ...” Д.І. Багалій пише, що в уяві літописця “народність і мова” поняття
тотожні, отже, говорячи про єдність слов’янської і руської мови, “він встановлює
єдність слов’янської і руської народності”134.
Серед істориків, фундаторів концепції “давньоруської народності”, тільки
В.В. Мавродін так акцентує увагу на мовному факторі. Згадаємо, що О.Є. Прєсня-
ков, на якого він посилається з іншого приводу, взагалі не вважав мову головною
ознакою народності135. В своїх мовних аргументах В.В. Мавродін передусім опи-
рався на праці видатних радянських мовознавців С.П. Обнорського та Ф.П. Філіна.
Саме за С.П. Обнорським історик виділяє мовні процеси, які відбувалися в містах
Русі ще до появи писемності. В містах “почала формуватися спільна розмовна мова
з масою політичних, юридичних, господарських термінів, з іноземними запозичен-
нями, що відображала складну структуру суспільного ладу Русі Х-ХІ ст.”136. Також
В.В. Мавродін виділяє мову давньоруських епосів, билин, сказань, що теж створю-
валися в містах, називаючи цю мову своєрідним “народним мовним койне”. Таким
чином, ще в дописемні часи в Давній Русі почала складатися в містах та їх околицях
“загальноруська розмовна мова, в якій діалектні особливості були вже згладжені”. В
основу ж давньоруської літературної мови, яка почала оформлюватися в ХІ ст., була
покладена “давньоцерковнослов’янська писемність і мова міських “русів”, давньо-
руська розмовна мова”137. “Давньоруська літературна мова, - підкреслює
В.В. Мавродін, - була літературною мовою всіх східних слов’ян”, була “єдиною
мовою для всієї Русі”, хоча водночас “не мала єдиних норм”. Отже, як підсумовує
історик, “формування давньоруської народності... відбилося передусім в складанні
загальноруської розмовної, а згодом і літературної мови”138.
Головним фактором формування давньоруської народності вчений називає
утворення і сам факт існування Давньоруської держави. Її існування, зокрема
привело і до подальшого укріплення спільності мови. Київська держава політично
об’єднала східнослов’янські, “руські”, племена, з’єднала їх спільністю політичного
життя, культури, релігії, спільною боротьбою з зовнішніми ворогами та спільними
інтересами на міжнародній арені, історичними традиціями, сприяла появі та
закріпленню поняття єдності “Русі та руських”. В основі названого процесу лежала
не тільки спільність походження східних слов’ян та їх побуту, але й єдність історично
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
375
витворених форм суспільно-політичного, державного життя, єдність культури та
релігії, спільність традицій, державних кордонів та інтересів139.
Серед факторів, які сприяли формуванню єдиної народності, В.В. Мавродін
вказує на такі, як динамічні торгові зв’язки, що розвиваються між окремими облас-
тями, господарювання “княжих мужів”, розширення і розповсюдження княжої
домініальної адміністрації, освоєння княжою дружиною, боярами, їх “отроками”
нових земельних просторів, полюддя, збір данини, суд, розселення і колонізація,
спільні походи, поїздки тощо. Всі ці фактори, відзначає дослідник, у їх сукупності
“поступово руйнували культурну, мовну, племінну й територіальну
“розз’єднаність”140.
Після мовного чинника слід назвати інший важливий фактор, що теж визначає
народність як етнічне поняття, - “національна самосвідомість, усвідомлення себе, як
“єдиної народності”141. Наявність цього чинника у “руського народу” Київської
Русі, серед розглянутих нами дослідників, визнавали Б.Д. Греков і М.С. Державін. Із
дореволюційних істориків наявність національної самосвідомості у “руських”
Київської Русі і періоду феодальної роздробленості (“обласного періоду”) визнавав,
зокрема Д.І. Багалій142. Аргументуючи наявність національної самосвідомості в часи
Київської Русі, В.В. Мавродін, як і названі вчені, спирається на давньоруські пи-
семні джерела - “Повість временних літ”, “Слово про закон і благодать”, “Слово о
полку Ігоревім” тощо143. Почуття “єдності народності” або національна самосвідо-
мість, породжувала, на думку В.В. Мавродіна цілу сукупність ознак єдності або
спільності. Це - “спільність мови, культури, спільність політичного життя, спільні
походи і війни, спільна боротьба з ворогами, єдність релігії, спільність побуту,
звичаїв, повір’їв, єдність законів ...”, - тобто, взагалі вся сукупність “загальноруської
матеріальної й духовної культури”144. Більш детально вчений зупиняється на такій
ознаці єдності або спільності народності, як культура Київської Русі, яка була
“більш-менш однорідною, більш-менш єдиною за своїм характером”. Цю спільність
культури В.В. Мавродін ілюструє на прикладі архітектури. Спільні риси у
дерев’яному зодчестві українських Карпат та російської Півночі однозначно вказу-
ють на їх спільну основу, що була закладена в Київську добу й раніше145. Спільність
походження відображає також, на думку вченого, народно-ужиткове мистецтво
українців, білорусів, росіян146. Свою аргументацію щодо єдності та спільності
культури Київської Русі В.В. Мавродін будує на працях відомих істориків культури
та мистецтвознавців - І.Грабаря, М.М. Вороніна, Л.О. Дінцеса, М.К. Каргера та ін.
Необхідно підкреслити, що В.В. Мавродін у зазначеній монографії не переоці-
нював ступеня етнічної єдності у східнослов’янських племен. Адже, на його думку,
давньоруська народність не була одноманітною147, вона зберігала “яскраві, живі
сліди етнічної, племінної строкатості в діалектах, матеріальній, духовній культурі”148.
До того ж В.В. Мавродін в цій праці неодноразово наголошує, що процес складання
давньоруської народності не завершився149. “Руські” ІХ-ХІ ст. тільки почали
об’єднуватися в певний етнічний масив, про них можна казати, “як про єдину
народність, яка перебувала в стані утворення, але, правда, так до кінця і не
створилася”150. В той же час ця народність, на думку дослідника, дала початок всім
Наталя Юсова
376
трьом слов’янським народностям Східної Європи, а “Київська Русь була колискою
всіх трьох братніх слов’янських народів, київський період був їх далеким
дитинством”151. Проте, згідно В.В. Мавродіну, Київська держава не тільки не вспіла,
але “не могла злити східнослов’янські племена в єдину народність”152. Головну
причину того, що процес складання давньоруської народності перервався історик
вбачав у феодальній роздробленості, яка розчленила давньоруську народність на
частини, створила передумови виникнення етнічних утворень відповідних значним
самостійним феодальним державам153. Окрім феодальної роздробленості призупинили
процес утворення “єдиної, давньоруської народності в межах Київської держави”,
також і “Батиєва навала, татарське іго, “погибель Русскої землі”, загарбання земель
Русі шведами, ... німецькими рицарями, литовцями, поляками, угорцями, молдаванами,
татарами...”.
“Визначне значення” київського періоду в історії всіх східнослов’янських
народів, на думку В.В. Мавродіна, полягає в тому, що “саме в ці віки складалося те
спільне в мові, побуті, культурі, релігії, в моральному та психологічному укладі, що
визначило собою кровні тісні зв’язки, які об’єднали всі три слов’янських народи
Східної Європи в єдине, нерозривне ціле”154. Відзначимо, що В.В. Мавродін ширше
розкриває тезу Б.Д. Грекова про “визначне значення” київського періоду. Порівняно
короткого періоду Київської держави, як вважає В.В. Мавродін, “виявилося
достатньо для того, щоби створити етнічне утворення... яке збереглося у вигляді
того спільного, що об’єднує російський, український та білоруський народи”155. Як
бачимо, в останніх тезах вчений наблизився до положення О.Є. Прєснякова,
М.С. Державіна, В.І. Пічети та ін. про “триєдиний руський народ”, однак залишився
на позиції, яка визнає існування, хоча і споріднених, але все ж окремих
східнослов’янських народів.
Таким чином, в “Образовании Древнерусского государства”, зокрема, в
дев’ятому розділі В.В. Мавродін дещо розвинув концепцію стосовно етнічного
утворення східних слов’ян доби Київської Русі. Однак, теоретичного обгрунтування
концепції, особливо, в етногенетичному аспекті, не знаходимо й тут. Взагалі, дана
праця В.В. Мавродіна порівняно з його “Очерками по истории Левобережной
Украины” та іншими наступними монографіями, виглядає “сирою”, чернетковою,
тезовою, написаною поспіхом та декларативно. Це, напевне, можна пояснити
умовами евакуації в Саратові та дещо популярно-пафосним характером стилістики
самої монографії, пов’язаним з війною. Все ж у рецензії на монографію
С.О. Покровський пише, що вона “спирається на надзвичайно багатий матеріал
досліджень радянських археологів, що ввели в науковий обіг велику кількість нових
даних, на висновки радянської школи мовознавства та праці з етногенезу окремих
народів”, а “основні положення автора з питання етногенезу східного слов’янства не
викликають заперечень і відповідають сучасному рівню радянської історичної
науки”156. Також і К.В. Базилевич зауважує, що “Образование Древнерусского
государства” “стало спробою узагальнити результати праць радянських істориків на
ділянці давньої історії слов’ян і Київської Русі”157.
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
377
Головною заслугою В.В. Мавродіна та знаковою подією в формуванні
концепції, стало введення ним в даній монографії до наукового обігу нового, більш
вдалого та науково коректного термінологічного словосполучення щодо означення
етнічного утворення східних слов’ян доби Київської Русі - “давньоруська
народність”. До цієї назви близько підійшов і А.Д. Удальцов. Він запропонував
терміни - “давньоруський народ” (1943) та “загальноруська народність” (1944).
Прикметник “давньоруський” побутував у загальноприйнятих словосполученнях -
“давньоруська мова”, “давньоруська література”, “давньоруська культура” навіть
“давньоруське суспільство” тощо. Він давав можливість розрізняти першопочаткові
етапи розвитку від наступних - у мові, літературі, культурі та ін. усіх трьох
східнослов’нських народностей (згодом націй). Логічно було використати його в
парі з етнічною категорією, яка на тому етапі етногенезу східного слов’янства,
згідно ж етногенетичній теорії А.Д. Удальцова, відповідала терміну - “народність”.
Не зважаючи на це, мавродінське словосполучення тривалий час не сприймалося в
радянській гуманітарній науці (приблизно до 1950-1951 рр.). Зате, згодом воно
настільки прижилося, що стало невід’ємним від самої теорії, суть, якої, власне,
полягає в сукупності поглядів на ступень етнічної єдності й стійкості східних
слов’ян. Вдала назва стає символом концепції, бо вона є, за висловом видатного
російського філософа О.Ф. Лосєва, - “знаряддям спілкування з предметами і ареною
... свідомої зустрічі з їх внутрішнім життям”, знати ім’я або назву предмета -
“означає бути в стані спілкування й інших приводити до спілкування з предметом,
бо ім’я і є сам предмет в аспекті своєї зрозумілості до інших, у аспекті своєї
комунікативності з усім іншим”158. Напевно, цей феномен імені або назви призвів у
випадку з концепцією “давньоруської народності” до того факту, що багато
дослідників почало вважати, що саме В.В. Мавродін першим поставив питання про
давньоруську народність. Про це пише навіть учень та наступник В.В. Мавродіна на
посаді декана істфаку ЛДУ - І.Я. Фроянов, не кажучи вже про інших159. Якщо
виходити з того, що назва, все ж таки, не є тотожньою самій концепції, то слід
визнати помилковість попереднього твердження. Дійсно, в дев’ятому розділі своєї
монографії В.В. Мавродін, одним з чотирьох питань, ставить питання під назвою -
“Проблема давньоруської народності”. Зазначимо тут, що вчений, власне, так і не
дає відповіді - в чому ж, конкретно полягає проблема або проблеми. Він лише
(досить абстрактно і в популярній формі) концептуально викладає свою точку зору
стосовно характеру етнічного утворення східних слов’ян періоду Київської Русі та
вживає щодо цього нову назву. Але дослідник ставить ще три питання: “Роль
варягів в утворенні давньоруської держави”, про “Терміни “Русь”, “руси”, “рос” та
про “Значення доби Київської держави в історії великоруського, українського та
білоруського народів”160. Із цього контексту стає зрозумілим, що вчений всі ці
питанння ставить собі й дає на них свої відповіді, не претендуючи на первинність їх
наукової постановки. Вживанням слова “проблема” стосовно питання давньоруської
народності, В.В. Мавродін, напевно, бажав підкреслити проблемний характер тієї
концепції, яка, власне, в основних моментах вже була практично виокремлена в
Наталя Юсова
378
працях О.Є. Прєснякова та радянських дослідників кінця 30 - першої половини
40-х рр. ХХ ст.
Таким чином, набутки радянської гуманітарної науки 20-30-х рр., зокрема
історії, археології, мовознавства, історії культури тощо ще перед війною досягли
ступеню “критичної маси” і уможливили реалізацію перших підходів до створення
класичної для радянської історичної науки концепції про Києво-Руську спадщину та
етноутворення східних слов’ян названого періоду. Але найбільший прорив в цьому
процесі стався в роки Великої Вітчизняної війни, коли ці питання надзвичайно
актуалізувалися самим життям; ідея єдності та рівноправності трьох слов’янських
народів Східної Європи набула, можливо, вирішальної ваги в справі духовно-
патріотичної мобілізації слов’янських народів у боротьбі зі смертельнонебезпечним,
спільним для них ворогом. Розробками цих питань майже одночасно зайнялися
провідні вчені - представники історичної науки всіх трьох слов’янських народів.
Серед них особливо потрібно виділити відомих медієвистів - українця М.Н. Пет-
ровського та росіянина А.Д. Удальцова. Перший з них сформулював основні
положення та аргументи стосовно ознак єдності та спільності “єдиного народу”
Київської Русі - предка українців, білорусів, росіян. А другий - розробив теоретичне
підгрунтя для етногенетичних досліджень, визначив основні етнічні категорії та їх
історичну еволюцію. Завершальною ланкою процесу виникнення концепції “давньо-
руської народності” стала праця В.В. Мавродіна “Образование Древнерусского
государства”. Незважаючи на її деяку декларативність, саме в ній було зроблено
постановку проблеми і дано майже в сакральний спосіб сутнісне найменування
концепції. В дев’ятому розділі цієї монографії В.В. Мавродін сформулював основні
характерні риси концепції, яких не вистачало в працях його попередників.
Отже, поява етногенетичних досліджень в СРСР обумовлювалася необхідністю
дати наукову та ідеологічну відповідь нацистській расовій теорії, що була не-
від’ємною ідеологічною складовою фашистської агресії. Згідно цієї теорії “недолюд-
ками” оголошувалися представники слов’янських народів, фальсифікувалися їх
етногенез та історія. Всі слов’янські країни, окрім Болгарії, зазнали агресії з боку
нацистів. Тому відродження, в деякій мірі, ідей панславізму, а точніше, - слов’ян-
ської єдності під час Другої світової війни мало позитивне значення. В цьому
контексті було також прискорено, розпочату ще перед війною, розробку теорії про
єдину східнослов’янську народність періоду Київської Русі.
1 Про історіографічні погляди цього науковця з питань виникнення теорії “давньоруської
народності” вже доводилося писати. Див.: Юсова Н.М. Виникнення концепції “давньоруської
народності” в радянській історіографії: кінець 30-х - 1954 рр. // Історія України. Маловідомі
імена, події, факти. Збірник статей. К., 2001. Вип. 14 С.410-432.
2 Залізняк Л. Про лехітських пращурів росіян та давньоруську народність // Україна на межі
тисячоліть: етнос, нація, культура.. Київ, 2000. Книга 1/2. Доповіді та повідомлення. С.127.
3 До речі, патріотичне піднесення у східних слов’ян в часи німецько-фашистської навали
було адекватним вимогам життя. І сприяння цьому піднесенню можновладців із “кремлівських
кабінетів” було цілком доречне.
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
379
4 Юсова Н. Зародження теорії “давньоруська народність” в історичній науці СРСР //
Український історичний збірник. 2001. К., 2002. - С.33-78.
5 Докладніше див.: Юсова Н. Зародження теорії “давньоруська народність” ...
6 Див., наприклад, огляд розвитку історичної науки в Радянськім Союзі станом на 1942 р.:
Двадцать пять лет исторической науки в СССР. М.-Л., 1942. 288 с.
7 Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. Очерки по истории ХІІІ-ХV
столетий. Пг., 1918; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. М., 1938-1939. Т.1-2.
8 Коваль В.С. “Барбаросса”: истоки и история величайшего преступления империализма /
Киев, 1989. С.106-109.
9 Г.Гегель. Сочинения. М.-Л., 1935. Т.8: Философия истории. С.329-330.
10 Аржанов М. Гегельянство на службе германского фашизма: критика неогегельянских
теорий национализма. М., 1933.
11 О недостатках и ошибках в освещении истории немецкой философии конца ХVІІІ и
начала ХІХ веков.// Большевик. 1944. №7/8. С.14-19.
12 Gobineau J. Essai sur l’inegalite des races humaines. Paris, 1853-1855. T.1-4.
13 Коваль В.С. “Барбаросса” ... С.116-118.
14 Chemberlain H.S. Die Grundlagen des neunzehnten Jahrhunderts. Munchen, 1899. Bd. 1/2/. S.
8. 17, 122-138, 230-234, 255-329...
15 Коваль В.С. “Барбаросса”... С.120-122.
16 Там само. С.542-543.
17 Нюрнбернский процесс над главными немецкими преступниками: Сб. Материалов: В 7
тт. М., 1957-1961. Т.3. С.358, 361.
18 Безыменский Л.А. Разгаданные загадки третьего рейха. 1933-1941. М.., 1984. С.331-335.
19 Там само. С.336
20 Там само. С.355 - 358.
21 Рассовые теории на службе фашизма./ Сб. ст. К., 1935; Против фашистской
фальсификации истории. М.-Л., 1939. 445 с.
22 Натович Ф.И. Фашизм и фальсификация исторической науки // Против фашистской …
С.5-34.
23 Кагаров Е.А. Фальсификации истории раннегерманского общества фашистскими
лжеучеными //Против фашистской … С.83-103; Косминский Е.А. Средние века в
изображении германских расистов //Против фашистской … С.104-134.
24 Грацианский Н.П. Немецкий “Drang nach Osten” в фашисткой историографии // Против
фашистской … С.135-155; Тарле Е.В. “Восточное пространство” и фашистская геополитика
//Против фашистской … С.259-279.
25 Панкратова А.Н. Советская историческая наука за 25 лет и задачи историков в условиях
Великой Отечественной войны // Двадцать пять лет исторической науки в СССР … С.38.
26 Пресняков А.Е. Лекции по ... Т.І. С.10-11.
27 Там само. С.12; Детальніше див.: Юсова Н. Зародження теорії “давньоруська народність”
28 Пресняков А.Е. Лекции ... Т.1. С.6.
29 Там само. С.1-10.
30 Пресняков А.Е. Задачи синтеза протоисторических судеб Европы // Лекции ... Т.1. С.245-
259.
31 Цит. за: Пресняков А.Е. Задачи синтеза ... С.256.
32 Там само. С.257 и др.
33 Рубинштейн Н.Л. От редакции // Лекции ... М., 1938. Т.1. С.ІV.
Наталя Юсова
380
34 Там само. С.V.
35 Див., наприклад: Базилевич К.В. Победа славянских народов в вековой борьбе против
немецких захватчиков и немецкой тирании / Стеногр. Публ. Лекции. М.., 1945. 20 с.; Греков
Б.Д. Борьба Руси за создание своего государства. М.-Л., 1942. 68 с.; Его же. Борьба Руси за
создание своего государства. М.-Л., 1945. 79 с. и другие работы; Мавродин В.В. Народные
движения против иноземных захватчиков в Древней Руси. Л., 1945. 52 с. и другие работы.
36 Петровський М. Київська Русь - спільний початковий період історії російського,
українського і білоруського народів // Праці січневої сесії АН УРСР. Ч.І. Уфа, 1942.
Доповіді відділу суспільних наук. С.5-22.
37 Там само. С.5.
38 Там само. С.5.
39 Нариси з історії України./ Під заг. ред. С.М. Бєлоусова. К., 1937. Вип.І. С.81.
40Петровський М. Вказ. пр. С.6.
41 Там само. С.6.
42 Там само. С.9-14.
43 Там само. С.14-22.
44 Про погляди академіка Б.Д Грекова нами буде сказано дещо пізніше, де й знаходиметься
конкретне посилання на зазначену думку вченого.
45 Аналогічно зробимо посилання й щодо тези В.В Мавродіна.
46 Пресняков А.Е. Лекции ... Т.1. С.8.
47 Петровський М. Вказ. пр. С.6.
48 Див.:Толочко П.П. Древняя Русь. К., 1987. С.135.
49 Петровський М. Вказ. пр. С.13-14.
50 Див.: Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. Л., 1945. С.401, прим.23.
51 Історія України. / Під ред проф. М.Н. Петровського. Уфа, 1943. Т.1. С.98.
52 Гудзий Н. “Слово о полку Игореве” // Исторический журнал. 1938. № 7. С.13. Гудзій М. -
визначний українсько-російський дослідник історіїї літератури.
53 Історія України. / Під ред. проф. М.Н. Пеотровського... Т.І. С.81.
54 Зауважимо, що критика норманістської школи, яка доводилася до абсурду, - це є явище
вже післявоєнного часу. Воно було суто політичною компанією в контексті боротьби з
“космополітизмом”. Див.: Авдусин Д.А. Современный антинорманизм // Вопросы истории.
1988. № 7. С.23-34.
55 Для порівняння висловленого положення варто навести тезу В.Д. Барана: “… історики
радянського періоду… — К.Г.Гуслистий, В.Й.Довженок, Б.Д.Греков, М.Н. Тихомиров,
Б.О.Рибаков та ін. - дотримувалися офіційної антинорманської точки зору на виникнення
Києво-Руської держави, розглядаючи цю проблему в плані політичної та етнічної єдності
східнослов’янських племен…” ( Баран В.Д. Давні слов’яни. К., 1998. С.151). Зауважимо, що
офіційний “вульгарний антинорманізм” почав утверджуватися в радянській науці десь з
початком “холодної війни”. До цього часу антинорманістські положення провідних
радянських істориків були цілком конструктивними й науковими. Див.: Авдусин Д.А.
Современный антинорманизм ...С.28-29.
56 Авдусин Д.А. Современный антинорманизм ...С.26-29.
57 Греков Б.Д. Борьба Руси за создание своего государства. М.-Л., 1942. С.68.
58 На нараді радянських істориків в ЦК ВКП(б), що проходило в травні-червні 1944 р., під
час засідання 10 червня Б.Д. Греков в своїй доповіді зазначив, що “боротися з варяжським
питанням потрібно, але не можна спотворювати факти. Північна Русь була пов’язана зі
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
381
Скандинавією, - треба цей факт пояснити, а не перекреслювати”. Див.: Письма Анны
Михайловны Панкратовой (вступительная статья Ю.Ф. Иванова). Вопросы истории. 1988.
№ 11. С.70.
59 Там само. С.7.
60 Греков Б.Д. Первый труд по истории России // Исторический журнал. 1943. № 11/12. С.67.
61 Греков Б.Д. Киевская Русь. М.-Л., 1944. С.75.
62 Греков Б.Д. Киевская Русь. М.-Л., 1939. С.7.
63 Докладніше див.: Юсова Н. Зародження теорії “давньоруська народність” ...
64 Греков Б.Д. Киевская Русь. М.-Л., 1944. С.309.
65 Там само. С.335.
66 Там само. С.335.
67 Письма Анны Михайловны Пакратовой ... С.70.
68 Покровский С.А. Киевская Русь в работах советских историков // Советская книга. 1946.
№ 34. С.18-19.
69 Козаченко А.И. Древнерусская народность - общая этническая база русского, украинского
и белорусского народов // Советская этнография. 1954. № 2. С.4.
70 Див.: Державин Н.С. Об этногенезе древних народов Днепровско-Дунайского бассейна //
Вестник древней истории. 1939. № 1.
71 Державин М.С. Происхождение русского народа - великорусского, украинского,
белорусского. М., 1944. С.48.
72 Там само. С.48.
73 Там само. С.48.
74 Там само. С.51, 93.
75 Там само. С.93.
76 Там само. С.87-88.
77 Там само. С.97-98.
78 Ще в 1949 р. С.О. Токарьов пише, що етногенетична теорія в радянській науці потерпає
від значних прогалин, вона, можна вважати, не є розробленою. В той же час, цей етнограф в
своїх теоретичних викладках базується на міркуваннях А.Д. Удальцова. Див.: Токарев С.А.
К постановке проблем этногенеза. // Советская этнография. 1949. №3. С.12-36.
79 Удальцов А.Д. Теоретические основы этногенетических исследований // Известия АН
СССР. 1944. Вып.1, № 6. С.252 .
80 Там само. С.253.
81 Ammon O. Zuz Antropologie der Badener. Jena, 1899. S.71.
82 Коваль В.С. “Барбаросса”: истоки и история величайшего преступления империализма /
Киев, 1989. С.118.
83 Удальцов А.Д. Теоретические основы этногенетических... С.253; порівняй з Пресняков
А.Е. Лекции ... Т.1. С.5.
84 Згадаймо, що О.Є. Прєсняков теж трактує категорію народність як історичне поняття.
Див.: Пресняков А.Е. Лекции ... Т.1. С.12.
85 Удальцов А. Теоретические основы ... С.254-255.
86 Там само. С.255.
87 Там само. С.255.
88 Там само. С.255.
Наталя Юсова
382
89 Пресняков А.Е. Лекции .. Т.1. С.6; Багалий Д. Русская история. Часть І: до половины ХІІІ
ст. (домонгольский период). Харьков, 1909. С.75. (“Взагалі важко допустити існування якої
би то не було народності в її чистому виді, без домішки іншої”).
90 Удальцов А.Д. Теоретические основы ... С.256-257.
91 Там само. С.258.
92 Там само. С.257-258.
93 Там само. С.257.
94 Див., наприклад: Удальцов А. Начальный период восточнославянского этногенеза //
Исторический журнал. 1943. № 11-12. С.72. Він же. Происхождение славян // Вопросы
истории. 1947. № 7. С.100.
95 Удальцов А. Начальный период восточнославянского ... С.72.
96Там само. С.72.
97 Удальцов А.Д. Происхождение славян ... С.100.
98 Там само. С.100.
99 Удальцов А. Теоретические основы ... С.258.
100 Удальцов А. Начальный период ... С.72.
101 Удальцов А. Теоретические основы ... С.258.
102 Удальцов А.Д. Происхождение славян ... С.100. Аналогічні погляди вченим
висловлювалися в статті: Теоретические основы ... С.258.
103 Удальцов А.Д. Происхождение славян ... С.100.
104 Удальцов А.Д. Происхождение славян в свете новейших исследований / Стенограмма
публичной лекции. М., 1950. С.18.
105 Пичета В. [Рецензия:] Державин Н. Происхождение русского народа великорусского,
украинского, белорусского. М., 1944. // Вопросы истории. 1945. № 1. С.125.
106 Пичета В. Вказ. праця. С.122.
107 Там само. С.122.
108 Там само. С.123.
109 Там само. С.123.
110 Там само. С.123.
111 Там само. С.123.
112 Там само. С.124.
113 Там само. С.124.
114 Пичета В. Образование белорусского народа // Вопросы истории. 1946. № 5-6. С.29, 19.
115 Там само. С.18.
116 Там само. С.18.
117 Пичета В. [Рецензия:] ... С.123.
118 Мавродин В.В. Образование русского национального государства. М., 1939. 196 с.
119 До речі, В.В. Мавродін сконцентрував показ основних моментів боротьби проти
загарбників Давньої Русі в популярній брошурі “Народные движения против иноземных
захватчиков в Древней Руси”, яка теж вийшла в Ленінграді в лютому 1945 р.
120 Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. Л., 1945. С.3.
121 Там само. С.9.
122 Див.: Базилевич К.В. Из истории образования древнерусского государства // Большевик.
1947. № 5. С.55.
123 Мавродин В.В. Образование Древнерусского. С.392.
124 Там само. С.395.
Формування теорії про давньоруську народність
в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни
383
125 Там само. С.395.
126 Там само. С.227.
127 Там само. С.227.
128 Там само. С.227.
129 Там само. С.393.
130 Там само. С.392.
131 Там само. С.392.
132 Там само. С.392, 430; Ленин В.И. Национальный вопрос (тезисы по памяти) // Ленинский
зборник. Т. ХХХ. С.62.
133 Багалей Д.И. Русская история. Т.І. Княжеская Русь. М., 1914. С.359.
134 Багалей Д. Русская история . Ч.І.: до половины ХІІІ столетия (домонгольский период). Х.,
1909. 95.
135 Пресняков А.Е. Лекции по... Т.І. С.6-7.
136 Мавродин В.В. Образование Древнерусского ... С. 393.
137 Там само. С.394.
138 Там само. С. 395.
139 Там само. С.395-402.
140 Там само. С.392.
141 Там само. С.396.
142 Багалей Д.И. Русская история. Т.І. Княжеская Русь. С.335-337.
143 Мвродин В.В. Образование Древнерусского ... С.396-397.
144 Там само. С.396-397.
145 Там само. С.398.
146 Там само. С. 399-400.
147Там само. С.400.
148Там само. С.401.
149 Там само. С.395, 401.
150 Там само. С.395.
151 Там само. С.401.
152Там само. С.395.
153 Там само. С. 400-401.
154 Там само. С.402.
155 Там само. С.402.
156Покровский С.А. О начале русского государства // Вестник древней истории. 1946. № 4.
С.101.
157 Базилевич К.В. Вказ. праця. С.51.
158 Лосев А.Ф. Философия имени. М., 1990. С.49, 125
159Фроянов И.Я. Вказ. пр. С.10.
160Мавродин В.В. Образование Древнерусского ... С.380.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-210397 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-17T12:03:49Z |
| publishDate | 2002 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Юсова, Н. 2025-12-07T15:21:06Z 2002 Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) / Н. Юсова // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 358-383. — Бібліогр.: 160 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210397 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Теорія і методологія Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) Article published earlier |
| spellingShingle | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) Юсова, Н. Теорія і методологія |
| title | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) |
| title_full | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) |
| title_fullStr | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) |
| title_full_unstemmed | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) |
| title_short | Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) |
| title_sort | формування теорії про давньоруську народність в історичній думці срср під час великої вітчизняної війни (1941-1945 рр.) |
| topic | Теорія і методологія |
| topic_facet | Теорія і методологія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210397 |
| work_keys_str_mv | AT ûsovan formuvannâteorííprodavnʹorusʹkunarodnístʹvístoričníidumcísrsrpídčasvelikoívítčiznânoívíini19411945rr |