Регіональна історіографія: зміст і структура поняття
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2002 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2002
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210405 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття / Я. Верменич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 249-256. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859457842171346944 |
|---|---|
| author | Верменич, Я. |
| author_facet | Верменич, Я. |
| citation_txt | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття / Я. Верменич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 249-256. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| first_indexed | 2025-12-17T12:03:25Z |
| format | Article |
| fulltext |
Регіональна історіографія: зміст і структура поняття
249
РЕГІОНАЛЬНА ІСТОРІОГРАФІЯ
Ярослава Верменич
РЕГІОНАЛЬНА ІСТОРІОГРАФІЯ: ЗМІСТ І СТРУКТУРА ПОНЯТТЯ
Подолання кризи сучасного історичного знання неможливе без вироблення
нових методологічних підходів до осмислення й узагальнення зробленого, нових
методик “мікроісторичного” аналізу. Принципи міждисциплінарності та компарати-
вістські підходи відкривають тут справді неосяжні обрії. Очевидною є, зокрема,
потреба в науковому впорядкуванні широкого кола категорій і понять, що входять у
структуру нового міждисциплінарного наукового напряму — регіоналістики. Це
стосується і поняття “регіональна історіографія”, одного з основоположних в
системі історичного регіонознавства.
Часто вживане поняття “регіональна історіографія” допускає так багато тлума-
чень, що інколи неможливо зрозуміти, про що конкретно йдеться. Про всю історіо-
графічну продукцію, створену в регіонах? (в регіонах якого рівня - міждержавних,
внутрідержавних?) Чи про певний напрям історичного дослідження, що має предме-
том вивчення регіональної специфіки? Кого вважати істориком - регіоналістом:
того, хто живе і працює у даному регіоні, чи того, хто, незалежно від місця прожи-
вання і діяльності, досліджує певний регіон? Таких запитань можна поставити
безліч, і відповіді на них, ймовірно, будуть різні.
Неусталеність категорії “регіональна історіографія” зумовлюється відсутністю
чітких дефініцій обох складових, на основі яких воно утворене - понять “регіон” та
“історіографія”. Регіоналістика як науковий напрям щойно створюється, і навіть на
питання “що таке регіон” не має однозначної відповіді. Очевидно, що звуження
поняття “регіон” до рівня адміністративної одиниці, яке допускається у політичній
практиці, у науковому відношенні некоректне. Найширші визначення регіону як
певної території в рамках однієї держави чи групи держав, яка є однорідною за
певними критеріями (економічними, демографічними, екологічними, етнічними,
соціальними, культурними та іншими) і саме за цими критеріями відрізняється від
інших1, залишають поза увагою головне питання - про критерії районування. Під
нього не так легко підвести не тільки усталені в міжнародній практиці поняття
“проблемних регіонів”, але й складну регіональну конфігурацію, що історично
склалася в Україні.
Поліваріантні визначення регіону і практична відсутність історичної регіона-
лістики в нашій країні гальмують не тільки ринкові реформи, але й наукове осмис-
лення складного й неоднозначного історичного процесу. Головна причина актуаль-
ності регіональних проблем для України полягає в тому, що процес об’єднання
українських земель у сучасних кордонах завершився зовсім недавно, менш як
півстоліття тому. Розвиваючись у складі різних держав, український етнос зазнав
значних асиміляційних впливів - російських, польських, австрійських, угорських та
інших. Тільки соціогуманітарним наукам під силу дати виважену відповідь на
питання про те, чому кордони держави Україна не збігаються з ареалом етнічного
Ярослава Верменич
250
розселення українців, чому потребує корективів система територіальної організації
державної влади і місцевого самоврядування. Тільки засобами науки можливо
дослідити, наскільки сучасна конфігурація регіонів, регіональна ідентичність відпо-
відають історичним традиціям і водночас - національним інтересам і потребам
формування української політичної нації.
Щодо поняття “історіографія”, то тут чіткості й визначеності також не більше.
Як і термін “регіон”, воно є полісемантичним. Ним позначають і історичну науку в
цілому, і науку про розвиток історичної думки, і історію історичної науки, і ступінь
наукової розробки тієї чи іншої проблеми.
Варто звернути увагу на те, як змінювалося “наповнення” терміну “історіогра-
фія” в міру розвитку наук про суспільство. Спочатку воно буквально означало
“історієписання”; “історіографами” називали придворних істориків, які діставали
завдання писати історію держави, а потім зрештою і всіх істориків. З появою
історичної критики терміном “історіографія” почали позначати сукупність історич-
них праць, присвячених певній проблемі, або ж літератури, створеної за певний
історичний період. Пізніше на перший план вийшло розуміння історіографії як
процесу накопичення історичних знань і його осмислення у різних часових і
територіальних рамках, у тому числі процесу створення історичних шкіл, зміни
методологічних напрямів тощо.
У найбільш загальному вигляді історіографія відбиває як загальний рівень
цивілізованості й культури суспільства, так і ступінь його самопізнання й самостве-
рдження. Відтворюючи історичне минуле, вона дає змогу простежити основні
закономірності розвитку тих чи інших країн чи регіонів і водночас реконструювати
процес їх “освоєння наукою”, “внутрішню логіку” історичного знання. Процес
наукового пізнання тут відбувається у двох рівнях: предметному (знання про
предмет) та рефлексивному (знання про знання). Рефлексивний рівень - це своєрід-
ний “блок керування” процесом пізнавальної діяльності2. На цьому рівні відбува-
ється осмислення не лише історії об'єкта дослідження, але й історії пов'язаних з нею
наукових пошуків.
Поняття “рефлексія”, введене в широкий науковий обіг в ході критичного
переосмислення марксистських парадигм представниками Франкфуртської школи,
нині виступає в ролі структурного елемента, покликаного долати розрив між
теорією та емпірією, оскільки сама теорія стає об’єктом вивчення. Історіографія
займає гідне місце в ряду таких “рефлексивних” дисциплін як гносеологія, науко-
знавство, історіософія, логіка, психологія творчості. Спираючись на історичний
досвід, у тому числі і на досвід історичного пізнання, вона не тільки виконує крити-
чну функцію щодо домінуючих у минулому концепцій і підходів, але й пропонує
власні моделі бачення минувшини, створює нові різновиди наукових досліджень, а,
отже, виконує важливу парадигмальну функцію.
Ще починаючи з XVIIІ ст. в історичних працях намітилася тенденція розрізняти
“історію” і “історику” — приблизно за тим же принципом, за яким розрізняється
“поезія” і “поетика”. Надалі поняття “історика” застосовувалося як синонім евристики,
критики, історіології, методології, теорії історичного знання. В інтерпретації
Регіональна історіографія: зміст і структура поняття
251
відомого російського вченого М.Кареєва “історика” (історіологія) означала науку
про те, “як добувається пізнання минулого і за яких умов воно може бути справді
науковим”3. Якщо в історії домінував описово-фактографічний, то в “істориці” -
теоретико-пізнавальний аспект.
Надалі в ужитку була безліч понять, якими передавалася рефлексивна
складова історіографії - “історія історії”, “історія історіографії”, “історія другого (і
навіть третього) ступеня” (О.Лаппо-Данилевський), “критичне вивчення джерел і
літератури в їх поступовому розвитку” (В.Іконников), “історична критика”
(О.Маркевич), “виклад історії вивчення певного питання в його генетичному
розвитку” (П.Голубовський). Проте оскільки домовленості у застосуванні якогось з
цих понять досягти так і не вдалося, старий невизначений термін “історіографія”
зберіг свої позиції. Як зауважує Т.Попова, “слово “історіографія”, множачи своє
обличчя, поширювалося у співтоваристві істориків (і не тільки !); ним жонглювали
дилетанти, його перетворювали у титулатуру… “Вузьке” й “широке” смислове
начиння набивало оскому, ставало предметом безкінечних дискусій…”4.
На наш погляд, зарадити справі могло б введення в науковий обіг понять
“метаісторіографія” чи “рефлексивна історіографія”. Адже вже майже усталилося
поняття “метасоціологія” на означення соціологічного знання про соціологічне
знання5. Термін “метаісторіографія” міг би зняти напругу пристрастей навколо
багатозначності поняття “історіографія” і водночас забезпечити рефлексивному
зрізу історіографії (“історії історіографії”) термінологічну нішу. Зрозуміло, без
нових наукових дискусій тут не обійтися.
Поняття “українська історіографія”, “регіональна історіографія” багатозначні
такою ж мірою, як і загальне поняття “історіографія”. За І.Колесник, “під українською
історіографією розуміють водночас: 1) сукупність літератури з проблем історії
України; 2) процес виникнення і розвитку історичної науки в Україні; 3) наукову
дисципліну, яка вивчає стан та розвиток історичної науки в Україні”6. Регіональний
зріз української історіографії багатоплановий не в меншій мірі. Розглядаючи
історіографію як самодостатню підсистему історичної науки, Я.Калакура виділяє в ній
загальну, регіональну, галузеву, проблемно-тематичну та інші підрозділи. Регіональну
історіографію він вважає найближчою до загальної (яка вивчає історію світової
історичної думки). Предметом регіональної історіографії, за Я.Калакурою, є
“розвиток історичних знань у регіонах, окремих країнах”. Поняття “регіональна
історіографія” у такому трактуванні є родовим по відношенню до поняття
“історіографія історії України”.
Виходячи з такої структури історіографії і з такого розуміння регіональності,
Я.Калакура розглядає історіографію історії України як таку, що функціонує на межі
регіональної, галузевої та проблемно-тематичної історіографії та вивчає провідні
тенденції розвитку знань про Україну, повноту і достовірність висвітлення тих чи
інших проблем, тем і періодів української історії. Це поняття він чітко відмежовує
від поняття “українська історіографія”, яка розглядається як спеціальна галузь чи
дисципліна історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української
Ярослава Верменич
252
історичної думки, діяльність українських історичних установ і видань, наукових
шкіл, творчу спадщину і вклад українських істориків у світову та вітчизняну науку7.
Правомірність такого підходу важко оспорювати, якщо виходити із розшире-
них трактувань регіону як просторової сукупності ряду країн. Якщо ж мати на увазі
більш вузьке, найчастіше вживане тлумачення поняття “регіон” (як частини країни),
то поняття “регіональна історіографія” виступатиме вже як підсистема країнознавс-
тва. В поняття “регіональна історіографія України” найчастіше вкладаються: а)
закономірності зародження, становлення і розвитку історичної думки в певних
регіонах; б) процес дослідження регіональної специфіки; в) аналіз ступеня історіо-
графічної розробки локальних, місцевих проблем; г) осмислення здобутків
краєзнавства.
Отже, регіональна історіографія України - це науковий напрям, який предметно
досліджує закономірності становлення і розвитку історичної думки в певних,
усталених регіонах і процес дослідження регіональної специфічності. Але таке,
найбільш загальне визначення все ж не дає відповіді на головне питання, що
стосується об'єкта дослідження. Регіональна історіографія - це наука “в регіонах” чи
наука “про регіони”? Чи і те і друге?
Очевидно, що в найширшому тлумаченні це й справді і те, й інше. Але для
практичних потреб науки важливе максимальне розмежування сфер наукового
пошуку. Інакше кажучи, від регіональної історіографії слід відмежувати, з одного
боку, історіографію регіональних досліджень, а з другого - проблемну
історіографію регіонів. Перша займатиметься узагальненням прирощення наукового
знання, здобутого в регіонах. Зразком такого підходу до розуміння регіональної
історіографії може бути, приміром, виданий у 1891 р. солідний курс “малоросійської
етнографії” прихильного до українства росіянина О.Пипіна - це персоналізований
огляд всього зробленого на той час на ниві українознавства8. У такому ж ключі
подавався матеріал в історіографічних працях М.Василенка, О.Лазаревського,
І.Франка9.
Другий підхід - дослідження в історичному розрізі регіональної специфіки і
узагальнення знань про регіони. Це саме те, що М.Грушевський вкладав у поняття
“горизонтального”, “порайонного” дослідження історії України. Щорічні звіти, що
їх публікував журнал «Україна», дають уявлення про цілі і завдання, які вкладалися
Грушевським у поняття “порайонні дослідження”. Насамперед, вони мали дати
відповідь на такі питання:
- як у даних фізико-географічних умовах, господарських і комунікаційних
обставинах ішло заселення районів, яких форм набувало, як змінювалося в
залежності від колонізаційних течій;
- як формувалися економічні і популяційні осередки, перетворюючись у
культурні, соціальні, політичні центри;
- як складались відносини між ними і аналогічними осередками сусідніх
регіонів і яких змін вони зазнавали;
- якою була роль даного району - пасивною чи активною - у цих змінах;
Регіональна історіографія: зміст і структура поняття
253
- які були його соціальні і культурні досягнення в цьому процесі і як ці
досягнення впливали на загальний фон народного життя10.
Таке розуміння М.Грушевським завдань “порайонного дослідження” історії
близько підходило до того визначення “крайової історії”, яке дав у кінці 20-х рр.
відомий російський історик С.Бахрушин. Предметом “крайової історії”, на його
думку, було: 1) вивчення історії населення краю (міграція населення, заселення,
соціальний склад); 2) історія окремих населених пунктів (міст, сіл, поселень, садиб,
монастирів); 3) історія фабрик, заводів, місцевого кустарного виробництва; 4)
історія місцевих ринків11. Проте межі поняття “порайонне дослідження історії” у
М.Грушевського ширші, оскільки включають також культурний компонент.
Використовуючи напрацювання попередників, об'єктно-предметну сферу
історіографії регіональних досліджень можна визначити як вивчення одночасно в
двох вимірах - хронологічному і хорологічному (просторовому) — доробку істориків
та представників суміжних галузей наукового знання, які жили і працювали у
даному регіоні і своїми працями істотно збагатили уявлення про історичний процес
і його специфічні регіональні особливості. Важливо, щоб при цьому з поля зору не
випали краєзнавчі розвідки, оскільки саме в них найчастіше відтворюються деталі,
які прояснюють регіональну специфіку.
Щодо об’єктно-предметної сфери проблемної історіографії регіонів, то її
можна приблизно окреслити так:
- питання локалізації населення і територіальних зв’язків;
- регіональні відмінності в типах і формах розселення людності і її відтворення
на різних історичних етапах;
- історія регіонів і їх специфічних природних, історичних, культурних,
демографічних та інших особливостей;
- історія міських і сільських поселень;
- історія колонізаційних процесів, міграцій;
- історія виробничої діяльності в регіональному розрізі (фабрик, заводів,
торгівлі, транспорту);
- історія будівництва та архітектури;
- історія єпархій, монастирів тощо.
Оскільки розселення людності, її виробнича та інша діяльність - субстанція
динамічна і мінлива, більшість дослідників розглядає її не як стан, а як процес, як
потік існування людей у часі і в просторі. Хорологічні підходи в аналізі суспільних
явищ передбачають розгляд як предмету досліджень особливостей різного роду
територіальних одиниць, виділених на основі фізико-географічних, адміністративних,
історико-політичних та інших критеріїв. Об’єктом дослідження при цьому виступа-
ють “місця”, тобто територіальні одиниці як цілісності.
З точки зору таксономії визначити “місце” як постійну, найменшу і повторю-
вану одиницю часто буває важко, тому класифікаційною одиницею частіше
виступають ареали, кордони яких проводяться більш-менш довільно12. Такий ареал
як природно-історично-соціально-територіальний комплекс “становить систему, що
характеризується матерією (природними, виробничими об’єктами, людиною, похід-
Ярослава Верменич
254
ними її соціальної функції), часом (фіксація видимих змін стану матеріальних
об’єктів) і простором (територією, на якій відбуваються фіксовані зміни стану
матеріальних об’єктів)”13.
Величезний обсяг роботи, здійсненої багатьма поколіннями дослідників регіо-
нальної і локальної історії, потребує серйозного осмислення і наукового узагаль-
нення. Адже сама внутрішня логіка саморозвитку історичного знання, “технологія”
його виготовлення становить неабиякий інтерес. На це, зокрема, звертає увагу
П.Тронько. Він вважає однаково важливими як дослідження витоків і особливостей
регіональної історіографії, так і аналіз форм громадського краєзнавчого руху на
різних етапах і в різних регіонах. “Адже започаткована В.Антоновичем і Д.Багалієм
традиція вивчення історії України в розрізі окремих “земель” чи “областей” по суті
ще ніким серйозно не досліджувалася. Не вивчалися у цілісному вигляді і
інфраструктура історичного краєзнавства, наукова культура на різних історичних
етапах”14.
Регіональний зріз історичної науки дає дуже багато не тільки для прояснення
специфічних особливостей її розвитку, але й для розуміння своєрідності культурної
ідентичності, яка у своїй основі є регіональною. Специфічні особливості такого
різновиду історичного знання, яким є регіоналістика, визначаються поміж іншим і
тим рівнем регіональної самосвідомості, яка існує практично у кожному суспільстві,
але не завжди належним чином усвідомлюється і осмислюється. Йдеться, насамперед,
про специфічні особливості ментальності, які виникають під впливом особливих
географічних, економічних, політичних умов і згодом перетворюються у стійку
домінанту світосприймання і ціннісних орієнтацій. Регіональна історіографія - у
широкому розумінні цього терміну - тісно пов’язана не лише з історичною геогра-
фією, але і з соціальною психологією. Особливості останньої на регіональному рівні
заслуговують на найуважніше вивчення хоча б тому, що їх ігнорування здатне
живити такі негативні явища, як регіональний сепаратизм.
“Регіоналізацію” сучасної історичної науки в Україні І.Колесник вважає однією
з її суттєвих особливостей. Вона виявляється насамперед у розширенні “географії”
історичних досліджень: Київ більше не відтягує на себе кращі сили і не тримає у
своїх руках монополію у сфері методологічних та концептуальних проблем української
історії15. Інтенсивний процес створення різнопрофільних регіональних навчально-
дослідницьких центрів уже дав вагомі результати: добре зарекомендували себе
осередки історичної регіоналістики у Харкові, Львові, Дніпропетровську, Одесі,
Ужгороді тощо.
Ці, так би мовити, зовнішні прояви регіоналізації сполучаються з внутрішніми
- підвищенням питомої ваги проблемної регіоналістики і краєзнавства. Тут останнім
часом намітилися нові підходи, засновані на виділенні в історіографічному процесі
трьох системних рівнів, кожний з яких має свої “підсистеми”. На першому рівні -
когнітивна (внутрішня) система історичної науки: теорія і методологія історичного
пізнання, дослідницька проблематика, джерельна база, методика і техніка дослідження,
спрямована на виокремлення специфічних (“земельних”, “порайонних”) підходів,
аналіз детермінованості історіографічного процесу місцевими умовами. Другий
Регіональна історіографія: зміст і структура поняття
255
рівень передбачає аналіз інфраструктури історичної науки - складання і функціону-
вання регіональних наукових шкіл, створення наукових товариств, системи архіво-
та книгосховищ, історичної періодики, видавничої бази, системи фінансування.
Третій рівень - соціокультурний - включає в себе аналіз відносин між історичною
наукою і суспільством і спрямований на виявлення інтересу до історії у місцевому
соціокультурному середовищі, дослідження полеміки у суспільстві щодо спрямо-
ваності наукового пошуку, форм залучення населення до краєзнавчої роботи,
“регіонального меценатства” тощо16.
Досліднику історичного процесу доводиться враховувати той об'єктивний
історичний контекст, в якому відбувалося нагромадження знань про дане суспільство.
У кожному об’єкті свого дослідження він повинен бачити як мінімум два рівні:
відображення реального історичного факту і рефлексію, що її цей факт викликав у
певного історика. Тому історіографія за самою своєю суттю є найбільш критична і
аналітична галузь історичної науки. Історіограф повинен бачити кожний історичний
факт у політичному і ідеологічному контексті двох епох: тієї, на тлі якої цей факт
мав місце, і тієї, до якої належав дослідник, чия спадщина вивчається. При цьому
для нього надзвичайно важливо не зійти з позицій наукової об'єктивності, не
збитися на манівці упереджень і гіперболізацій.
В історико-регіональних дослідженнях, отже, методологічний та фактографічний
аспекти тісно переплітаються з наукознавчим. Тільки на основі уважного вивчення
регіональної специфіки історіографії під силу прояснити не лише загальну картину
наукової активності у розробці тієї чи іншої проблеми (загальну кількість і резуль-
тативність діяльності установ історичного профілю, наукових товариств, відповід-
ної періодики, рівень наукових публікацій тощо), але й ступінь політичної чи якоїсь
іншої заангажованості того або іншого дослідника. Реалізація критичної функції
доповнюється виясненням “білих плям” і “туманностей”, передбачає розробку
відповідних рекомендацій щодо дослідження маловивчених та перспективних
напрямів та аспектів.
Історіограф оперує, головним чином, “вторинними” джерелами — для нього
основним об’єктом дослідження є факти, препаровані у свідомості його поперед-
ника. Однак він має бути ґрунтовно обізнаним і з величезним масивом первинних
джерел, документів доби, що її вивчав попередній дослідник. Такий підхід створює
умови не лише для перевірки достовірності тих або інших відомостей у “вторин-
ному” джерелі, але й для розуміння того “проблемного надзавдання”, яке ставив
перед собою попередник. Адже у кожної історичної епохи - свої уявлення про
актуальність і наукову новизну дослідження, свої дослідницькі методи.
За слушним зауваженням відомого французького фізика Луї де Бройля,
“кожна нова відкрита земля дає змогу передбачити існування ще невідомих нам
неозорих континентів”17. Точно так само історіографічне дослідження кожної нової
“землі” відкриває простір для нових, ще масштабніших праць, для нових висновків і
узагальнень.
Сучасні інформаційні можливості відкривають широкий простір для
застосування методів просопографії, що дають змогу одержання “колективного
Ярослава Верменич
256
портрету” істориків регіону на основі створення комп'ютерних баз даних, а також
підготовки різних біоісторіографічних та біобібліографічних видань. Дослідження
регіональної історіографії “в особах” в Україні уявляється особливо важливим для
відтворення повнокровної картини українського національного відродження, роль у
якому істориків неможливо переоцінити.
Ретроспективне вивчення українських регіонів має велике майбутнє. Політиці
незалежної держави чимало може дати осмислення діалектики загального і
особливого в економічному, політичному, культурному розвитку регіонів, аналіз
того, як виникли в його ході ті чи інші диспропорції, етнокультурні, демографічні
проблеми, особливості побуту, обрядовості тощо. Тільки на такій основі можливе
економічне, соціальне, етнонаціональне і демографічне прогнозування.
1 Керецман В. Проблеми формування регіональної політики та регіонального управління в
Україні //Регіональні студії. Науковий збірник. Ужгород. 2001. Вип.1. С.10.
2 Див.: Колесник І.І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладання
//Дніпропетровський історико-археологічний збірник. Дніпропетровськ, 1997. Вип.І. С.310.
3 Кареев Н. Историология. Пг., 1915. С.17.
4 Попова Т. Лики историографии: имена и смыслы //Спеціальні історичні дисципліни:
питання теорії та методики. Ч.5 / Історіографічні дослідження в Україні. Вип.10. К., 2000.
Ч.2. С.416.
5 Городяненко В. Історіографія соціології: рефлексивна соціологія чи галузь знання?
//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2001. № 2. С.171.
6 Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ ст) .К.,2000. С.15.
7 Калакура Я. Українська історіографія в структурі історичної науки //Спеціальні історичні
дисципліни: питання теорії і методики. Ч.5 / Історіографічні дослідження в Україні. Вип.10.
Ч.2. С.402-404
8 Пыпин А.Н. История русской этнографии. Т.3: Этнография Малорусская. СПб., 1891.
9 Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского общественного
строя //Киевская старина. 1894. №11. С.243-270; № 12.С.202-424; Лазаревский Ал. Прежние
изыскатели малорусской старины //Киевская старина. 1894. №12. С.349-387; 1985. №1.
С.170-186; 1897. №1. С.92-111; №2. С.275-303; Южнорусская литература // Энциклопедический
словарь Ф.А.Брокгауза, И.Ф.Эфрона: В 82 кн. СПб., 1904. Кн.81. С.309-319.
10Україна. 1927. №5. С.174.
11Бахрушин С.В. Задачи исторического изучения края //Краеведение. 1928. №3. С.129-140.
12Див.: Ягельский А. География населения. М., 1980. С.10.
13Жупанський Я., Круль В. Про об’єкт і предмет вивчення національного краєзнавства
//Краєзнавство. 1994. №1-2. С.3-4.
14 Тронько П.Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття.К.,2000. С.170-171.
15 Колесник І.І. Українська історіографія. С.11.
16 Див.: Попова Т.Н. Историографический процесс в региональном измерении
(теоретический аспект) //VIII Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство і
культура». К., 1997. Ч.І. С.199-200.
17 Бройль Луи де. По тропам науки. М., 1962. С.317.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-210405 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-17T12:03:25Z |
| publishDate | 2002 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Верменич, Я. 2025-12-07T15:21:46Z 2002 Регіональна історіографія: зміст і структура поняття / Я. Верменич // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 249-256. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210405 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Регіональна історіографія Регіональна історіографія: зміст і структура поняття Article published earlier |
| spellingShingle | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття Верменич, Я. Регіональна історіографія |
| title | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття |
| title_full | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття |
| title_fullStr | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття |
| title_full_unstemmed | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття |
| title_short | Регіональна історіографія: зміст і структура поняття |
| title_sort | регіональна історіографія: зміст і структура поняття |
| topic | Регіональна історіографія |
| topic_facet | Регіональна історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210405 |
| work_keys_str_mv | AT vermeničâ regíonalʹnaístoríografíâzmístístrukturaponâttâ |