Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст.
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2002 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2002
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210419 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. / І. Дзира // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 61-79. — Бібліогр.: 83 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860267225907200000 |
|---|---|
| author | Дзира, І. |
| author_facet | Дзира, І. |
| citation_txt | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. / І. Дзира // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 61-79. — Бібліогр.: 83 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| first_indexed | 2025-12-17T12:03:52Z |
| format | Article |
| fulltext |
Українське селянство другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.:
деякі аспекти світогляду та етикету
61
14 Селянський рух на Україні. Середина ХVІІІ - перша чверть ХІХ ст. Зб. док. і мат.-лів. К.,
1978. С.51.
15 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990. С.215, 216.
16 Думи та пісні про Богдана Хмельницького /Упоряд. М.Г.Марченко. К., 1970. С.51.
17 Українська народна творчість. Історичні пісні. К., 1961. С.181.
18 Гуржій О.І. Про деякі оцінки політичної й військової діяльності Богдана Хмельницького в
історичних піснях та думах українського народу //Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук.
праць. К., 1995. С.165.
19 Летопись событий в Юго-Западной России в ХVІІ-м веке. Составил Самоил Величко,
бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720: В 4 т. К., 1851. Т.2. С.355-
356.
20 Цит. за: Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783 гг.).
Историко-юридический очерк по архивным источникам. К., 1908. С.16-17.
21 История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. М., 1986. Т.3. С.254.
22 РДБ. ВР. Ф.159. №2414 (2619). Арк.1, 2.
23 Цит. за: Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины ХVІІ-
ХVІІІ вв. Харьков, 1964. С.393.
24Rusiński W. Rozwój gospodarczy ziem polskich w zarysie. Warszawa, 1969. Wyd.2. S.114.
25 Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины ХVІІ-ХVІІІ вв. Прага, 1924. Вып.1.
С.104.
26 Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантыш-Каменским и изданные
О.Бодянским. М., 1859. Ч.2. С.275, 276.
27 Селянський рух на Україні. С.71-77.
28 Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Львів, 1912. Т.7. Вірші єром. Климентія
Зиновієва синана. С.99.
29 Описи Харківського намісництва кінця ХVІІІ ст. /Упоряд. В.О.Пірко, О.І.Гуржій. К., 1991.
С.33, 34.
30 Січинський В. Чужинці про Україну. С.161.
31 Українська народна творчість. Історичні пісні. С.368.
32 Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. К., 1999. С.145.
33 Селянський рух на Україні. С.147.
Іван Дзира
ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ РІВЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ЗА
МАТЕРІАЛАМИ ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНИХ ПАМ’ЯТОК 30-80-х РОКІВ ХVІІІ ст.
Знайомство з історико-літературними творами 30-80-х рр. ХVІІІ ст. переконує
нас у тому, що їх автори намагалися розглянути найважливіші історичні факти,
події та явища національної історії, котрі давали можливість обгрунтувати права і
свободи українського народу та законність боротьби за них. При цьому в міру своїх
можливостей вони зверталися до ділових паперів, що засвідчують певні факти, які
мають юридичне значення, підтверджують соціально-політичні права як окремих
суспільних верств, так і держави в цілому.
Іван Дзира 62
Як вірно зазначають В.Смолій і В.Степанков, внаслідок поразки національно-
визвольної війни 1648-1676 рр. на початку ХVІІІ ст. “пришвидшується процес
формування психологічного типу “малороса” з його здатністю будь-якої миті
пожертвувати в ім’я особистої (здебільшого матеріальної) вигоди національно-
державними інтересами”1. Особливого поширення негативні тенденції набули серед
козацької старшини, представники якої втратили волю до боротьби за втілення ідей
самостійництва й поступалися ними заради збереження й примноження соціальних
здобутків. “Щодо козацтва, селянства й міщанства, - вважають вищезазначені
науковці, - то в їхній політичній свідомості також протягом останніх 40-а років
стався суттєвий злам: ідея національної незалежності, не закріпившись, спочатку
еволюціонувала в бік автономізму (60-70-ті рр.), а згодом стала перероджуватися в
ідею захисту “стародавніх прав”, що переважно замикалися на захисті залишків
соціально-економічних завоювань революції”2. Крім того, представники кожного
стану чи суспільного прошарку по-своєму тлумачили зміст поняття “стародавніх
прав і вольностей”, вкладаючи в нього певні особливості свого менталітету.
Однак, незважаючи на послідовну політику московського уряду, спрямовану
на повну ліквідацію українського суверенітету, та її негативні наслідки, у свідомості
патріотично настроєної національної еліти продовжували жити ідеї автономізму.
Автори багатьох літописів ХVІІІ ст., козацькі канцеляристи, маючи безпосередній
доступ до джерел Генеральної канцелярії та інших документів, використовували
документальні матеріали з метою політико-правового обгрунтування ідеї української
державності. Причому поняттю “прав і вольностей” вони нерідко надавали не
вузькосоціального, а загальнонаціонального значення. Особливо виразно ця тенден-
ція виявляється у праці Петра Симоновського, який практично ототожнив все
українське населення Гетьманщини з козацтвом.
У всіх без винятку літописних пам’ятках 30-80-х рр. робиться наголос на
литовсько-польському походженні українських “прав і вольностей”. Автори намага-
ються включати до тексту історичні матеріали, що проливають світло на природу
автономії Гетьманщини. Деякі з них генетично пов’язують політико-правове
становище козацької держави зі статусом Київського князівства та його мешканців у
складі Великого Князівства Литовського. Навіть після ліквідації Київського князів-
ства і поділу його земель на воєводства Казимир ІV, як зазначає П.Симоновський,
“учредил в них вездъ воевод, старост, каштелянов, судей и прочих чиновников,
всъех с Малоросссійскаго народа, и, чтоб таковое учрежденіе содержано въчно и
ненарушимо было, обовязал и наслъедников своих, в подтвержденіе чего имеътся и
привилегіум Короля Сигизмунда Августа, сына перваго Сигизмунда, данной в 1569
году, Декабря 23-го, в котором между прочим, написано: “Всъ достоинства и чины,
когда на вакансіи будут, обывателям земли Кіевской осъдлим званія шляхетского
отдавать”3. Твердження, що козаччина була офіційно визнана важливим елементом
суспільної структури ще у першій половині ХVІ ст. повинно було посилити її
авторитет серед сучасних авторам представників інших станів. Наприклад, подібно
до своїх товаришів по перу, П.Симоновський датує остаточне оформлення козацтва
як правового поняття роками царювання Сигізмунда І (1506-1544), який “взял ...
Політико-правовий рівень національної свідомості… 63
нъкоторую часть того военнаго народа и поселил их в вершинъ Днъпровых порогов,
опредълив им на то добрую и довольную землю для того, чтоб от Турецких и
Татарских нападеній границы ими были защищаемы; притом и дал им особливыя на
вольности их привилегіи, а прежнія дозволенія их от предков его, Королей
Польских подтвердил”4. Автор «Короткого опису Малоросії» детальніше й ширше
визначає межі козацьких угідь, які нібито лежали “више и низше порогов, по обоим
сторонам Днепра”5. При цьому він підкреслює, що дану територію Запорізьке
Військо отримало “в владъние въчное”, тобто монарх офіційно узаконив існування
козацького землеволодіння в Наддніпрянському регіоні.
Щоб підняти соціальну значимість козаччини, літописці неодноразово пові-
домляють про боротьбу козаків з турецько-татарською агресією та їх участь у
різних кампаніях, які вела польська держава. У своїх творах автори свідомо
представляють козацтво як самостійну військово-політичну силу, що виконувала
суспільно-корисні функції на службі Речі Посполитій. Звідси випливало, що козаки
як військовий лицарський стан повинні були користуватись такими ж політичними
правами, що й дворянство. На думку упорядників, сама природа козаків - як
оборонців населення держави - давала достатні підстави для зрівняння представників
цієї суспільної категорії із шляхтою.
Укладачі літописів підкреслювали, що протягом ХVІ ст. козацтво як юридичний
суб’єкт організовано розвивалося під протекцією короля і держави. Особливо
підхожий матеріал для таких міркувань вони знаходили у т.зв. “Баторієвій легенді”,
що протягом ХVІІІ ст. розглядалася в Гетьманщині як важливе правове джерело.
Всупереч історичній дійсності, єдиною причиною реформ літописці вважають
прагнення короля з максимальною ефективністю використати потенційні можливості
козацтва шляхом удосконалення його організаційної структури. Найдокладнішу
інформацію про характер відповідних подій 1576 р. знаходимо на сторінках «Крат-
кого описания о козацком малороссийском народе». Спочатку П.Симоновський
зазначає, що “разсуждая, как нужны и полезны Козаки к войнъ”6, Стефан Баторій
вирішив провести ряд перетворень, які не знищили б основ існуючої структури
козацтва. Суть змін полягала в організації 6000 корпусу, що складалася з 6 полків,
кожен з яких, у свою чергу, поділявся на сотні. Усі полки й сотні отримали
командирів, крім того для війська були встановлені посади обозного, судді, писаря
та осавула. Король “над всъми же тъми полками здълал им главнъйшаго командира
с титулом Гетьмана, которому, для лучшаго уваженія и почитанія, жаловал Коро-
левское знамя, бунчук, булаву и печать с изображеніем Козака, стоячаго в полъ,
которою и нынъ Малороссія печатается”.7 Гетьманською резиденцією, в якій
перебувала й військова канцелярія, було визначено містечко Трахтемирів. На всій
території між Трахтемировом і Києвом козаки мали право безперешкодно селитись і
займати різні угіддя. Реєстровцям була встановлена спеціальна плата за службу.
Давши таку розгорнуту, свого роду “канонізовану”, розповідь про зміст реформи,
П.Симоновський висловлює своє особисте ставлення до неї. “Оное войско таким
образом учрежденное, - пише історіограф, - состояло всецело в върности Польскому
Государству и безпримърно полезнъйшим, нежели прежде”"8. Наприкінці він
Іван Дзира 64
сформулював, правда у дещо узагальненій формі, основний принцип козацького
імунітету: “Поляки же ни до них самих, ни до их земель, кои им от Королей наданы
были, ни какова дъла не имъли, и в правленіе их никогда не мъшалися”9.
Причинами польсько-українського конфлікту, на думку літописців, були грубі
порушення магнатами і шляхтою попередніх договорів, укладених при добровільному
об’єднанні України з Польщею, привілеїв козацького стану й заведення унії. Таким
чином, брутальне нехтування правлячими колами Речі Посполитої державних
правових норм, зокрема своїх офіційних зобов’язань щодо всіх станів української
нації, в першу чергу козацтва, духовенства і шляхти, справедливо розглядається як
вияв національного гноблення. Початок цієї епохи всі без винятку автори пов’язують
із царюванням Сигізмунда ІІІ: “когда Сигизмунд Третій вступил на престол, начала
быть Козакам отмънность: разные Польскіе магнаты на опредъленной Козакам
землъ в Малой Россіи позанимали себъ села и деревни и тъм Козаков в разных
случаях утъснять и в подданство их привлекать начали; самого же Козацкаго
Гетьмана под въдъніе и власть Коронному Гетьману отдали и знатнъйшія урядовыя
мъста в Малой Россіи природным Полякам роздали, что Козакам столь чувстви-
тельно стало, что они снесть сего будучи не в состояніи и видя себя нъсколько в
силъ, всему тому воспротивились”10. Однак повстання під проводом Косинського й
Наливайка зазнали поразки, а їх учасники були жорстоко покарані переможцями. Та
незважаючи на страшні репресії, “искра върности их к отечеству еще совсъм не
угасла”11. Немеркнучою славою вкрило себе козацтво на полі Хотинської битви.
Подвиги козаків був змушений визнати навіть неприхильний до українців Сигіз-
мунд ІІІ, котрий “за ... мужественные их поступки ... особливым своим манифестом
благоволеніе свое и благодарность к ним оказал”12. Але всі заслуги козаків, які на
сторінках літописів фактично виступають рятівниками Речі Посполитої від турецького
поневолення, відразу після закінчення кампанії 1621 р. були забуті невдячним урядом.
Магнати продовжували перетворювати козаків на своїх кріпаків, позбавляли їх
земельної власності й майна. Свавільне й зажерливе панство не бажало рахуватись
із грамотою, котру видав на підтвердження козацьких привілеїв новий король
Владислав ІV. Літописці свідчать про те, що українці неодноразово звертались до
вищих урядових інстанцій з проханням полегшити своє становище в Речі Посполитій.
Так, у кількох працях говориться про “супліки” до сенату князя Костянтина
Острозького. Справедливість домагань української сторони визнав також і королевич
Владислав, який апелюючи “до трибуналу за руским народом причинялся о
облегченіи, но панове лядскіе ни в чем им не послабъли, но паче утъсняли их
работами, податьми, побоями и всяким озлобленіем”13. У 1632 р. серед української
громадськості з’явилися надії на зміну національної політики урядових кіл у зв’язку
із вступом на престол нового монарха. Тому “Общенародное от Русъ и козаков
челобитье в обидах послано на сейм в Варшаву, но ничего не получено”14.
Під час придушення в 1637 р. коронним військом чергового повстання під
проводом Павлюка загинуло багато козаків, а гетьман і четверо старшин, всупереч
гарантіям Миколи Потоцького, були страчені у Варшаві. Проте з точки зору
П.Симоновського найбільшим нещастям для козаків були не стільки людські
Політико-правовий рівень національної свідомості… 65
втрати, а те, що вони “потеряли и мъсто Терехтемиров, а всего болъе и привилегіи,
наданныя им от Короля Стефана Баторія, а притом и форму их Козацкую, которая
тогда отмъняема быть стала”15. Насправді у той час запорожці не мали єдиної
уніформи, але відповідно до уявлень ХVІІІ ст. Симоновський вбачав у її існуванні
важливу ознаку регулярного війська. До того ж дане твердження виконувало роль
історичної довідки для гетьмана Кирила Розумовського, котрий планував увести для
козаків стандартне однакове озброєння та однострої. Після поразки повстання
козакам заборонялося обирати старшину та гетьмана. Відтепер усі виключені з
реєстру автоматично ставали кріпаками й були зобов’язані виконувати повинності
для своїх державців. Отже, у свідомості козацького канцеляриста найбільшу загрозу
для існування козацтва становили положення Ординації 1638 р., які давали юри-
дичні підстави для позбавлення козаків багатьох прав і всіх привілеїв.
У ряді історичних творів ми знаходимо досить широку панораму причин і
мотивів, які викликали національно-визвольну війну. При цьому автори літописів
докладають усіх зусиль, щоб довести легітимність дій української сторони. Виходячи
із заданих наперед ідеологічних настанов, вони подають ці події не як бунт проти
законної влади Речі Посполитої, учасники якого керувалися тільки егоїстичними
інтересами грабунку й наживи, а як об’єктивно неминучу й законну революцію в
ім’я гуманістичних ідеалів національної та соціальної справедливості. З історичної
перспективи вагомим “козирем” для свідомої інтелігенції стала легенда про
“Владиславові привілеї”. Вона правила за переконливий доказ того, що король вів
переговори з козацьким військом і визнав за ним право захищати свої привілеї
навіть силою зброї. Звідси випливало, що монарх, який в очах тодішнього
суспільства був єдиним джерелом влади та справедливості, особисто санкціонував
збройну боротьбу українського народу. Наприклад, П.Симоновський неодноразово
зазначає, що в 1648 р. повстання було підняте не проти монарха, а проти свавільних
магнатів з особистого дозволу самого Владислава ІV: “Хмельницкій ... побудил всъх
единомысленно к поднятію на одних Поляков, а не противу Короля (который им то
и учинить дозволил, в уваженіи том, что Козаки ему и впредь надобны) оружія”16.
Цю ж саму думку двічі повторено і в уміщеному до «Краткого описания о козацком
малороссийском народе” «Білоцерківському універсалі»:
1) “постановилисьмо в намъреніи нашом не против Короля, милостивого Пана
нашого, но против Поляков гордых и за ни за що Королевскія высокоповажныя
привилегіи, нам, Козакам, и всъм обще Малороссіянам, данныя (права и вольности
наши древнія при нас заховуючія и укръпляючія), мъючих, мужественным и
небоязненным, при помощи Божіей, станути сердцем и оружіем”17.
2) “мусилем сіе военное с Поляками за позволеніем Его Королевским, яко и
для того, же Поляки, лече Его Королевскую высокую персону у себя важачи,
мандатов и приказов его не слушали и непрестанныя Малороссіи утъсненія
налагали”18.
Позбавлений необхідних силових засобів для реалізації своїх законотворчих
рішень у практичному житті, Владислав ІV не міг бути надійним гарантом прав і
свобод української нації. Тому в цьому документі постійно підкреслюється, що
Іван Дзира 66
всесильні магнати могли не рахуватись із волею свого законного володаря і
проводили політику жорстокого соціального й національного гноблення проти
українців: “сами Поляки до зламання тоей присяги суть виною и початком, сами
первъе поломавши, мимо волю Королевскую, права и вольности древнія Козацкія
Малороссійскія и присягу свою на пріязнь при ненарушимой цълости давных прав и
вольностей, Козакам и всъм Малороссіянам взаимно учиненную”19. Отже, на думку
Хмельницького, реакція українців є морально виправданою і юридично законною
(оскільки одна із сторін порушила свої зобов’язання, то й друга сторона може також
не дотримуватись умов угоди). Тому, коли гноблення досягло свого апогею і стало
загрожувати самому існуванню козацтва та православної релігії, то українці вимушені
були піднятися на всенародну боротьбу. “... наложилися были, - пише гетьман, -
мимо волю Королевскую, Пана нашого милостивого, ... власно предковъчной
отчизны нашой и Святого и Равноапостольного Князя Владимира Кіевского, святым
крещеніем Русь просвътившого ... знатнъйших людей и Козаков выгубити и выкоре-
нити, а самим посполитством, альбо посполитым народом нашим завладъвши, не
только в ярмо невольничое их запрягти, но, по своей безбожной волъ, в душевред-
ную, правилам священным Святых Отец наших противную врынути Унію”20.
Щоб переконати читацьку аудиторію в реальному існуванні привілею Владис-
лава ІV, невідомий письменник наводить навіть опис частини його реквізитів.
Михайло Грушевський зазначає, що якщо й існувала якась грамота з привілеями, то
король все одно “не міг дати її по всій формі своєї канцелярії”21. У стилізованому
«Білоцерківському універсалі» також двічі підкреслюється, що під час аудієнції
монарх сказав посланцям, щоб “по прежнему Гетьмана себъ постановили и при
своих правах и вольностях кръпко стояли, не подаючи оных Полякам в попраніе,
щитячись к тому его Королевскими и иными давными привилеями; а если бы
Панове Польскіи или дозорцы тъх привилеев не слухали, то маете (мовит Его
Королевское Величество) мушкет и при боку шаблю, то ею прето можете боронити
своих от Поляков повреждаемых прав и вольностей”22. З даних рядків король постає
навіть не прихильником козацького стану, а, можна сказати, українським патріотом.
Наприкінці документа Хмельницький запевняє майбутніх повстанців, що король не
очолить шляхетське військо, а тому над ворогом значно легше можна досягнути
перемогу.
Вищенаведені міркування давали козацьким канцеляристам можливість
підвести законну підставу для національно-визвольної війни і спростувати погляди
іноземних істориків, що розглядали ці події як бунт непокірних підданих проти
свого законного володаря - короля Речі Посполитої.
Автори «Короткого опису Малоросії», двох редакцій «Летописи или описания
краткого знатнейших действ и случаев» та Олександр Рігельман повідомляють, що
внаслідок успішного завершення кампанії 1648 р. на території південно-східних
земель Речі Посполитої була утворена фактично незалежна козацька держава, котра
стала суб’єктом міжнародного права й одержала міжнародне визнання. Незаперечним
доказом цього служить повідомлення про встановлення зовнішньополітичних
відносин України з іноземними державами. Причому, літописці наголошують на
Політико-правовий рівень національної свідомості… 67
тому, що дипломатичні представники прибули на Україну не на прохання гетьмана,
а з ініціативи правителів своїх держав. Деякі делегації взагалі були уповноважені
вести переговори з Б.Хмельницьким про надання допомоги з боку козаків їх
країнам. Ось як, наприклад, розповідає про ці події автор «Короткого опису
Малоросії»: “И тож року от разных государств и от господарей мултянского и
волоского и от нъкоторих удълних татар были у Хмелницкого послы, поздравляя
его побъдою и просячи у него помочи против своих неприятелей, также и Турчин
прислал ему чугу и шаблю, хоругов и булаву, и приказал пашъ силистрийскому и
хану кримскому войсками помочи ему давать”23.
Як доводить Степан Пінчук, “версія, за якою король Володислав ніби співчував
козацькому повстанню і благословив на нього Хмельницького, була перенесена
після смерті Володислава на Яна Казіміра, що мав бути обраним на короля під
тиском агентури Хмельницького”24. Підтвердженням цьому служить пластична
сцена зустрічі гетьмана з королем після Зборівської битви, що вміщена на сторінках
«Чергінівського літопису». Його упорядник пише, ніби Хмельницький упав на
землю перед монархом, після чого гетьмана було підведено з наказу Яна Казимира.
В кінці аудієнції “Хмелницкій паді знову пред кролем, плачучи, просіл прощенія и
лежав, облапивши ноги кролевскіе. А кроль казал его подвести и, давши ему руку
свою поцъловати, и просіл, абы из облеженя выпустил войско плоское з Збаража”25.
Цим самим невідомий письменник гіперболізує виражену Хмельницький повагу до
королівського маєстату, підкреслює його смиренність та відданість монархові. При
цьому гетьман запевняє співрозмовника: “Я на кроля, пана моего милостиваго руки
не подношу, только на его сенаторов, которые ... мнъ самому, яко и всему народови
Малороссійскому, незносные и невымовные чинили крівди; а тепер, чого не дай
Боже, гди бы нас зламали, не зоставили бы и наслъдку руского”26. Висловлюючи
свою готовність коритися королю, Хмельницький з іншого боку сміливо кидає у вічі
Яну Казимиру: “а з Ляхами буду битися”27. Свідчення деяких сучасників описаних
подій дають зовсім відмінну інформацію. Вони повідомляють, що Хмельницький
розмовляв з королем українською мовою, “а вежества де и учтивости никакие
против тех его королевских речей в словесне и ни в чом не учинил”28. Видатний
історик Іван Крип’якевич зазначає, що гетьман присягав сидячи на коні, що було
сприйняте присутніми як вияв зневаги до володаря Польщі29.
До «Краткого описания о козацком малороссийском народе» не випадково
вміщено текст Зборівського договору, котрий був першим юридичним актом
офіційного визнання автономної козацької держави. П.Симоновський
погоджуєьться з думкою П’єра Шевальє, вважаючи, що пункти угоди були “весьма
полезные” для Хмельницького. Хоч у тексті літопису ми не зустрічаємо прямої
авторської оцінки змісту документа, але очевидно, на гадку Симоновського,
вдумливий і освічений читач сам повинен був зробити відповідні висновки.
Аналізуючи дане юридичне джерело, інтелігент ХVІІІ ст. міг легко переконатись у
тому, що на його підставі в межах Речі Посполитої утворювалась автономна
Українська держава, на території якої адміністративно-судова та військова влада
належала козацькій старшині на чолі з гетьманом. Православній вірі гарантувалися
Іван Дзира 68
рівні права з панівною в Польщі католицькою конфесією. Зі змісту угоди фактично
випливало, що козацька Україна підлягає не Польщі, а безпосередньо королю. Отже,
як пізніше визначав В’ячеслав Липинський “Зборівська умова єсть в розумінню
правно-державнім першою спробою забезпечення української нації в рамках
Польської державності: 1) політичної автономії на території козацькій і 2)
культурно-національних прав у цілій Річі Посполитій”30.
На 64-65 сторінках «Краткого описания о козацком малороссийском народе»
викладено пункти Білоцерківського договору, що “був виразним кроком назад у
становленні української державності”, оскільки “практично анулював значні здобутки
українського державотворення, автономія мала ще обмеженіший характер, а
польсько-українські гострі суперечності не тільки не ліквідувалися, а й
підігрівалися”31. Особливе невдоволення серед українців викликало, як підкреслює
П.Симоновський, квартирування коронного війська “по всей почти Малой Россіи по
объим сторонам Днъпра” та повернення шляхтичів до своїх маєтків. Поляки
“несносныя обывателям причиняли обиды так в податях, как и в поборах, чрез что
не малое от людей на Хмельницкаго было роптаніе, яко он Полякам опять отдал
Украину”32. Але гетьман не надавав серйозного значення цій угоді й розглядав її як
тимчасову вимушену поступку, що буде скасована при першій-ліпшій сприятливій
нагоді. Щоб применшити масштаби поразки в кампанії 1651 р. й приглушити
почуття гіркоти, автор «Короткого опису Малоросії» твердить, що статті
Білоцерківського трактату були “не очень козакам полезные”33. При цьому він не
виявляє бажання познайомити читачів хоча б із загальним змістом цього договору.
Автори більшості історико-літературних пам’яток 30-80-х рр. ХVІІІ ст.
відверто чи в завуальованій формі обстоюють право Гетьманщини на збереження
державної самостійності під протекторатом московського царя. Укладачі літописів
висловлюють глибоке переконання, що політико-правові взаємини України з
Московією повинні базуватися на основі договору 1654 р. Оскільки він визнавався
наступними поколіннями патріотичної еліти “найсильнішим і найнепереможнішим
аргументом і доказом суверенності України”34, то історіографи ХVІІІ ст. надавали
йому велику увагу на сторінках своїх праць. На їх думку, головне значення угоди
полягало в тому, що Україна не була завойована Московією, а добровільно уклала
союз із нею та прийняла протекцію царя. Наші співвітчизники трактували «Березневі
статті» як взаємовигідний міждержавний договір, що гарантував збереження
національних “прав і вольностей” і надавав допомогу у війні проти Польщі.
Жоден з літописців не згадує про непорозуміння, що виникли в Переяславі
через відмову московських дипломатів присягнути від імені царя. Після деяких
зволікань українці зрештою піддалися на хитрощі делегації В.Бутурліна. Натомість,
у літературі 30-80-х рр. ХVІІІ ст. переговорний процес відбувається гладко, й 16
лютого в Успенському соборі гетьман і старшина “всъ охотно на върность Его
Царскому Величеству .. присягли”35. Так само, всупереч історичній дійсності,
П.Симоновський пише, нібито після цього “по всей Малой Россіи вдруг на въчное
подданство Россійскому престолу присяга учинена”36. Далі він цитує лист Богдана
Хмельницького до Олексія Михайловича з проханням затвердити “права і вольності
Політико-правовий рівень національної свідомості… 69
України”, 3 царські жалувані грамоти на вольності козацькі, шляхетські й маєтності
гетьманські та «Пункти гетьмана Богдана Хмельницького, затверджені царем». Для
більшої точності й переконливості автор подає опис деяких основних реквізитів
грамот. Очевидно, П.Симоновський вважав, що сукупність останніх 4-х документів
і складає власне текст угоди. Насправді ж, петиція з 23-х (у Симоновського з 22-х)
пунктів була пізніше відредагована в Москві. Під час переговорів зміст проекту
було викладено в 11 пунктах, на які цар наклав відповідні резолюції. Остаточна
редакція й називається «Березневими статтями» або «Статтями Богдана
Хмельницького». Але оскільки цей документ, що мав доповнювати жалувані
грамоти, є своєрідним витягом з попереднього українського проекту, то матеріали
«Краткого описания о козацком малороссийском народе» в цілому дають повне
уявлення про зміст Московського договору 1654 р. Ратифікована угода в основному
забезпечувала суверенітет Української держави у сфері внутрішньої та зовнішньої
політики. Вона гарантувала територіальну цілісність козацької республіки, офіційно
узаконювала існуючу форму управління, суспільно-економічні відносини,
територіально-адміністративний устрій, особливості законодавства й судової
практики, передбачала наявність 60000 війська, надавала незалежність у проведенні
внутрішньої політики. Певним обмеженням українського суверенітету був контроль
Москви за дипломатичними зносинами з Польщею й Туреччиною та обов’язок
виплачувати протекторові данину за оборону від зовнішніх ворогів. Літописці
підкреслюють, що царський уряд здійснював взаємини з Україною через
Посольський приказ, який відав зносинами Московії з іноземними державами.
Письменники засвідчують творення на визволеній українській території
органів державної влади, деякі з них наводять список 15 полків із зазначенням
кількості козаків у кожному. Матеріали літописів дають інформацію про зміни в
правовій свідомості серед тогочасного українського суспільства, що були викликані
національно-визвольною війною. Вони стосувалися насамперед питання станової
належності особи, оскільки протягом 1648-1652 рр. було ліквідовано феодальне
землеволодіння та кріпацтво. Наприклад, суть перетворень у соціальній сфері
П.Симоновський передає таким чином: “весь народ Малороссійскій одним именем
назывались Козаки, и волю имъли или Козацки служить или свободно жить, в
подданствъ же быть ничьем никто не желал”37. Проте, як доводять авторитетні
дослідники, лише “Спершу доступ до Запорізького війська був вільний для всіх, але
пізніше заможні козаки намагалися створити упривілейований клас на зразок
шляхти і взяти провід у свої руки”38.
Автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе» знайомить
читача також із змістом Гадяцького трактату 1658 р. Хоча через міркування
особистої безпеки він не зміг відкрито дати власну оцінку цій угоді, проте деякі
моменти дозволяють нам відтворити погляди П.Симоновського на політико-правове
значення документа.
По-перше, історик вилучає з тексту договору статтю, що забороняла гетьма-
нові підтримувати, за винятком Криму, стосунки з іноземними державами і, таким
чином, значно обмежувала сувернітет Великого Князівства Руського.
Іван Дзира 70
По-друге, на думку Симоновського, Іван Виговський щиро вважав, що
ратифіковані у Варшаві пакти “полезныя Украйнъ”.
По-третє, літописець доводить, що Гадяцька угода була зразком у дипломатич-
ній діяльності інших українських гетьманів, які намагалися прийти до порозуміння з
Польщею. Наприклад, король дозволив козакам Михайла Ханенка “в силу Гадяцких
пунктов, владъть землею по Случь”39. Крім цього, Михайло Вишневецький прислав
Запорізькому війську всі необхідні клейдони. Кількома роками раніше Петро
Дорошенко також у короля “испросил подтвердительную на вольности Козацкія
Грамоту”40. Порушення поляками своїх зобов’язань примусило гетьмана розірвати
угоду з Річчю Посполитою.
Політико-правова оцінка українсько-московських взаємин займає значне місце
на сторінках багатьох пам’яток 30-80-х рр. ХVІІІ ст. Розкривши загарбницьку
сутність української політики Московії, канцеляристи переконливо доводять повну
правову безпідставність її намагань ліквідувати козацьку державність та відібрати
“права і вольності”. Літописні матеріали свідчать, що починаючи з 1654 р.
політична діяльність царського уряду була спрямована на поступове обмеження
прав України й на перетворення її у звичайну провінцію Московської держави.
Перше грубе втручання Московії у внутрішньополітичні справи Лівобережної
України відбулося, на думку історіографів, у 1666 р. Після повернення гетьмана
Івана Брюховецького з Москви у всі найважливіші міста Лівобережжя були введені
московські гарнізони з воєводами, “которые в протчія мъстечки посылали от себя
прикащиков, цъловальщиков и зборщиков для сбору торговаго и ярмарковаго,
також и для сбору наложенных до тъх пор небывалых, податей на мъщан и
посполитых людей, кои принуждены были от плуга, волов и от конной сохи хлъбом
и деньгами платить”41. Отже, в руках воєвод зосереджувалися не тільки військово-
поліційні, а й фінансові повноваження. Крім цього, спеціально прислані чиновники
провели перепис населення та його нерухомого майна. Зауважимо, що
П.Симоновський “забуває” згадати про те, що в Москві І.Брюховецькому нав’язали
укладення договору, котрий значно обмежував політичну автономію Лівобережжя
за рахунок збільшення адміністративної та фінансової залежності від московського
уряду. Внаслідок цього всі негативні нововведення якоюсь мірою втрачають своє
легітимне мотивування, оскільки не вказується ратифіковане обома сторонами
конкретне правове джерело, що мало б бути законною підставою для їх запровад-
ження. Автор справедливо вважає, що завдяки великому значенню, яке мало в
суспільній свідомості поняття “прав і вольностей”, українці не могли не виступити
на захист своїх національних інтересів. “Однако сіе не долго продолжаться могло,
яко в таком народъ, который вольностями своими всегда пользоваться желает, для
сохраненія которых и для недопущенія себя к малъйшему утъсненію из под ига
Лядского вооруженною освободился рукою”42, - із задоволенням констатує
П.Симоновський, розповівши про дискримінаційні заходи царського уряду.
Спочатку гетьманська адміністрація вирішила діяти мирними методами,
відстоюючи державні інтереси на дипломатичних переговорах. До Москви була
направлена спеціальна делегація на чолі з Мокрієвичем і Рубановичем зі скаргою на
Політико-правовий рівень національної свідомості… 71
воєвод і збирачів податків. Однак, чутки про передачу Лівобережжя до складу Речі
Посполитої та царська грамота про введення на його територію 10000 стрільців
прискорили спалах конфлікту. Симоновський згадує і про листи Петра Дорошенка,
в яких правобережний гетьман дорікав Брюховецькому, “что он вольной Мало-
россійский народ допустил в работу Воеводам и подати оному Малороссійскому
народу несносныя”43. Нарешті “Сіи и другія возмущенія в 1668 году привели
Гетьмана и Старшину к тому, чтоб Воевод присланных от Государя прогнать прочь
из Украйны, что и в самое дъйствіе тотчас произведено”44.
Важливе значення серед літописних матеріалів мають гетьманські статті ХVІІ-
ХVІІІ ст. - “документи державно-правового характеру, котрі визначали суспільно-
політичний устрій української держави - Гетьманщини - на порядок її васальних
відносин з Росією”45. Здобувши булаву, Дем’ян Многогрішний розпочав переговори
з Москвою, на яких принципово добивався від північного сусіда підтвердження
«Статей Богдана Хмельницького». В результаті в березні 1669 р. була укладена
Глухівська угода. З 27 пунктів документа Симоновський передає лише найважливіші
й найкорисніші для гетьманського уряду положення, що стосувалися виводу воєвод
з міст Лівобережжя (крім 5 основних центрів) та прерогатив гетьманської влади. Він
пише, що договір передбачав, щоб “никто бы из Великороссійских в Малороссійскія
дъла не мъшался, и один бы Гетьман с тъми Козаками и посполитыми людьми
правительствовал, так как главный Малороссійскій командир, состоящій в единст-
венном въдъніи Его Царскаго Величества”46. З іншого боку, історик свідомо опускає
невигідні для української сторони статті, зокрема ту, що позбавляла гетьмана права
дипломатичних зносин з іноземними країнами. Про глибоку пошану, котру вияв-
ляли у ХVІІІ ст. свідомі патріоти до особи Дем’яна Многогрішного за збереження
ним частини автономних прав Лівобережної України свідчать такі рядки «Краткого
описания о козацком малороссийском народе»: “Сему Гетьману Малая Россія много
долженствует, ибо он у Его Царского Величества всъм измънам испросил прощеніе
с въчною амнистіею, Статьям Богдана Хмельницкаго подтвержденіе и новыя
постановленія, чтоб не быть в Малой Россіи Вовеводам исходатайствовал”47. Лише
автор «Чернігівського літопису», на відміну від своїх сучасників, зазначає, що
Д.Многогрішного, як і його попередника І.Брюховецького, “Москва ... гетманом
учинили”48. Отже, історик дає зрозуміти, що вибори відбувались під тиском москов-
ської сторони з порушенням передбаченої звичаями й законодавством процедури.
У зв’язку з персоніфікацією міждержавних відносин у середньовіччі, кожен
новообраний гетьман укладав угоду з царем, в основі якої мали лежати «Статті
Богдана Хмельницького». Так, у «Кратком описании о козацком малороссийском
народе» повідомляється, що під час виборів Івана Самойловича “постановлено быть
им (українцям - І.Д.) в подданствъ при прежних правах и вольностях, по
Государевым Грамотам и по Глуховским статьям”49. При цьому, прихильник міцної
гетьманської влади П.Симоновський нічого не каже про прийняття під тиском
старшини доповнень, які істотно обмежували повноваження правителя Лівобережної
України.
Іван Дзира 72
Значний інтерес для розуміння політико-правового рівня національної
свідомості становить вміщений до «Краткого описания о козацком малороссийском
народе» донос на Івана Самойловича, який написали “Царскаго Пресвътлаго Вели-
чества върные подданные, нижайшія подножія”50. У своїх коментарях П.Симоновський
уперто намагається переконати читача в невинності “нещасного” гетьмана та його
синів, доводить безпідставність висунутих проти них звинувачень. Разом з тим, сам
текст доносу представляє І.Самойловича справжнім українським патріотом, який
мріяв вибороти якнайширший суверенітет для України під царською протекцією.
Старшини-донощики повідомляли царських урядовців, нібито гетьман підтримав
слова Гамалії, сказані до московського полковника Петра Борисова: “Что ты меня
Полковник, попрекаешь? Не саблею, де, нас взяли”51. Цим самим підкреслюється
добровільність союзу з Московією, з чого випливало, що українська сторона має
право так само добровільно відмовитись від своїх зобов’язань. Як зазначає Валерій
Шевчук, “Зрештою, розрив стосунків із союзником у ті часи не потребував офіційної
декларації чи правного проголошення: одна сторона поривала з іншою - та й по
всьому, тобто припиняла вести спільні акції”52. Продаючи інтереси держави заради
власної вигоди, царські підніжки наводять й інші аргументи, що мали, на їх думку,
свідчити про “сепаратизм” гетьмана-“зрадника”. Зокрема, вони стверджують, що
Самойлович видав свою дочку заміж за князя Четвертинського і зберігав печатку
Юрія Хмельницького, “на которой погоня, Княжество Малороссійское, изображено” з
метою “имъти приступ когда ни есть к отдъльному Малой Россіи владънію”53.
Слід відзначити, що Симоновський навіть не згадує про укладення в 1687 р.
«Коломацьких статей», які “становили собою серйозний крок назад порівняно з
«Глухівськими статтями» Д.Многогрішного, оскільки обмежували політичну авто-
номію Української держави”54. Чого варте, наприклад, порівняння характеристики
гетьмана, як “головного малоросійського командира”, сформульованої
П.Симоновським на підставі «Глухівських статей», із таким витягом з § 19
«Коломацької угоди»: “и никтоб голосов таких не испущал, что Малороссійской
край гетманского рейменту, а отзивались бы вездъ едногласно Их Царского
Пресвътлого Величества Самодержавной Державы”55. Як доводять сучасні
дослідники, ці положення “вперше заперечували державний характер гетьманської
влади й державний статус Гетьманщини”56.
Розповідаючи про Глухівську раду, котра відбулася 6 листопада 1708 р.,
П.Симоновський зазначає, що козаки обрали гетьмана “по вольностям и обыкно-
веніям своим”57, тобто без будь-яких порушень виборчого права і процедури
церемонії. До тексту своєї праці історик включив також 2 маніфести Петра І від 8
листопада 1708 р. і від 21 січня 1709 р. Не знаючи ще на чию користь схилиться
воєнне щастя та як поставиться основна маса населення Лівобережжя до вчинку
Мазепи, цар намагається в документах прихилити українців на свій бік. При цьому
він використовує відверту брехню, довільно поводиться з фактами, вдається до
демагогії. Московський деспот не шкодує брудних засобів, щоб представити Івана
Мазепу та його союзника Карла ХІІ у найчорнішому світлі. Так, Петро І безсоромно
заявляє, що шведи хочуть загарбати й пограбувати Україну, а потім “отдать под иго
Політико-правовий рівень національної свідомості… 73
Польское и в порабощеніе Лещинскому…, а измънника Мазепу в Украйнъ
самовластным Князем над вами учинить”58. Однак, наведені думки суперечать одна
одній, оскільки самовладний (тобто необмежений, повновладний) правитель за
своєю сутністю не може перебувати під ярмом іншого володаря. Як свідчив
безпосередній учасник тих історичних подій, полковник Гнат Галаган, під час
зустрічі з Олександром Рігельманом, Мазепа “предался уже королю с тем, чтоб
отбыть нам от Росси и быть под Мазепиным управлением, от всех монархов
вольным”59. Для нас все-таки є цікавішими інші моменти царських маніфестів. Як
підкреслює П.Симоновський, перший документ засвідчує “пред цълым свътом”
урочисту обіцянку царя зберігати непорушно українські “права і вольності”,
виявляти до України свої “милості та щедроти”. У ньому Петро І запевняє адресатів,
що “как сначала Отец Наш… при принятіи под высокодержавную свою Царскаго
Величества руку Малороссійскаго народу, по постановленным пактам, оному
привиліи и вольности позволил и утвердил, тако оные и донынъ от Нас, Великаго
Государя, им, без всякаго нарушенія и ущербу, свято содержаны бывают”60.
Нарешті безпринципний демагог робить висновок: “и можем непостыдно рещи, что
никоторой народ под солнцем такими свободами и привиліями и вольностію похва-
литися не может, как по Нашей Царскаго Величества милости Малоросійской”61.
Однак замітка про Батуринську різню та наступні сторінки «Краткого
описания о козацком малороссийском народе», де йдеться про послідовну й
систематичну ліквідацію царським урядом атрибутів української державності,
переконливо спростовують лицемірні заяви Петра І. У своєму творі Симоновський
розповідає про постої та безчинства московського війська, про участь у далеких
походах і будівництві каналів, захоплення Меншиковим земель Стародубського
полку тощо. Всі ці факти мали свідчити про грубе порушення московською
стороною своїх попередніх зобов’язань. Як справедливо зазначає історіограф,
“всего чувствительнъе было” для українців “учрежденіе небывалаго в Малой
Россіи, Коллегіи”62. Ця імперська владна структура була наділена надзвичайно
широкими повноваженнями й реально ставала вищою апеляційною й
контролюючою інстанцією та, за деякими обмеженнями, вищим фінансовим
органом Лівобережної України. Після приїзду президента Вельямінова до Глухова й
розгортання роботи Колегії “несносные Малороссійскому народу наложены
поборы”63. За твердженням В.Горобця “Заснування Малоросійської колегії
фактично означало знищення основних умов Переяславської угоди. Саме так
розглядали цей крок російського уряду українське суспільство і гетьман
Скоропадський, який “слізно молив” імператора “при прежних… правах и порядках
Малую Россию содержать”64. До сказаного додамо, що аналогічно поставився до
писаних подій і П.Симоновський та інші козацькі літописці.
Скориставшись зі смерті І.Скоропадського, Петро І вирішив взагалі ліквідувати
інститут гетьманства. “И когда таковых тяжестей Малороссійской народ снесть был
не в состояніи, - з болем повідомляє Симоновський, - то Генеральная Старшина,
наблюдая цълость своего отечества, просили Его Величества дозволенія послать к
Его же Величеству Депутатов… с тъм, чтоб просить Его Императорскаго Величе-
Іван Дзира 74
ства о подтвержденіи статей Хмельницкаго и Высокононарших Грамот, на вольности
Козацкія данных, и о дозволеныи избрать Гетьмана вольными голосами”65. В
наступних рядках твору йдеться про трагічну долю “ищущих пользы своего отечества”
Павла Полуботка та його однодумців.
Із використаного й опрацьованого Симоновським матеріалу вдумливий читач
міг легко зробити висновок, що в першій чверті ХVІІІ ст. московському уряду
практично вдалося скасувати адміністративно-політичну, фінансову та судову
незалежність Гетьманщини.
Симоновський в цілому зафіксував найважливіші зміни, що відбулися в
українсько-московських взаєминах протягом 1727 р. Зокрема, історик повідомляє
про відміну обтяжливих податків, розпуск Малоросійської колегії та вибір
“вольными голосами” Данила Апостола. Він пише, що в 1728 р. гетьман від’їхав до
Москви на коронацію Петра ІІ. З собою українська делегація привезла петицію, в
якій прохала повернення й підтвердження національних прав на основі «Статей
Богдана Хмельницького». На 142-144 сторінках «Краткого описания о козацком
малороссийском народе» вміщено так звані «Рішительні пункти» - офіційну
відповідь на українські пропозиції, що до кінця існування гетьманської держави
залишались її конституцією. Хоч у тексті документа й містилося чимало обмежень
українського суверенітету, котрі були нав’язані імперськими колами, проте “замість
колишньої самоволі російського уряду, з якою він трактував українські справи після
Мазепи, ставилися тепер певні норми, певні юридичні форми. Тепер від самого
українського уряду, а передовсім від нового гетьмана залежало, щоб ці норми були
здійсненні в житті”66.
Після смерті Данила Апостола в січні 1734 р. цариця Анна не дозволила
обрати нового гетьмана. Не бажаючи відверто виявляти свої справжні наміри,
імператриця позірно заявила, що вибори відбудуться в майбутньому. Для правління
Гетьманщиною була організована спеціальна колегія, котра складалася з трьох
московитів і трьох українців. Після цього Симоновський розповідає про страд-
ницьку долю мешканців Лівобережної України, що найбільше потерпіли під час
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Літописець впевнений, що всьому
цивілізованому “свъту извъстно”, “сколько нужд и обид внутръ и внъ Малой России
понес”67 його народ.
Особливу увагу надає П.Симоновський українсько-московським взаєминам
1741-1751 рр. Він має на меті показати події, пов’язані з виборами Кирила Розу-
мовського, донести до відома читачів “Сколь… великолъпное и славное сего
Гетьмана как избраніе, так и вступленіе его на правленіе”68. Цей факт також дає
підстави припускати, що праця написана на замовлення старшинських кіл, які були
близькі до К.Розумовського, або й самого гетьмана. Зазначивши, що цариця Єлизавета
мала “благоволеніе Малороссійской народ содержать при его вольностях”69, історик
перераховує відомі йому укази імператриці, що санкціонували повернення Україні
частини прав у політико-адміністративній, економічній та військовій сферах. Так,
перший документ забороняв закріпачувати всіх без винятку українців. Оповідаючи
під 1744 р. про приїзд цариці на Україну, літописець відзначає, що “всъ Мало-
Політико-правовий рівень національної свідомості… 75
россійскіе чины, от высшаго до низшаго, со отверстым радости сердцем, Ея Величе-
ству дълали встръчу”70. У тогочасній столиці Глухові старшини й бунчукові
товариші піднесли їй чолобитну з проханням дозволити вибрати гетьмана, яке
Єлизавета пообіцяла задовольнити. Іменним указом від 5 травня 1747 р. наказувалось
негайно відновити гетьманство “по прежним Малороссійским правам и обыкнове-
ніям”71. Після отримання доповіді з сенату імператриця 16 жовтня 1748 р. при-
значила відповідальним за проведення виборів камергера графа Івана Гендрикова.
Крім того, відтепер всіма зносинами з Україною замість сенату повинна була займа-
тися Колегія іноземних справ. Указом від 4 лютого 1749 р. виведено з Лівобережжя
розквартировані там драгунські полки, польову аптеку та імператорські кінські
заводи. Мешканці краю звільнялись на 3 роки від утримування російських гарнізо-
нів. Симоновський називає і “протчія многія Малой Россіи пользы и облегченія”,
котрі “от Высочайшей милости и щедрот Ея Величества учинены”72, а саме
заборону залучати українців до фортифікаційних робіт, брати в населення підводи
для військових потреб тощо.
Автор детально описує хід виборів Кирила Розумовського, що відзначалися
великою пишнотою та урочистістю. Під час церемонії була зачитана грамота імпе-
ратриці, в якій Єлизавета повеліває “выбрать вам себъ Гетьмана, по прежным своим
обыкновеніям, кого благопристойно будет, из върных, знатных и искусных особ”73.
Нижче вона дає урочисту обіцянку: “Мы, Великая Государыня… объщаем Нашим
Императорским словом тому новоизбранному Гетьману, и всъм вам, Нашим
върным подданным, Малороссійскому народу, всъ вольности, и права, и привилегіи,
которыя вы от вермени принятія под державу Всероссійскую Гетьмана Богдана
Хмельницкаго с войском Запорожским, и со всъм Малороссійским народом, и
потом при Государствованіи Нашего Родителя… имели, свято, ненарушимо и цъло
содержать, и вас, върных Своих подданных, от нападенія всъх непріятелей оборонять
и весь Малороссійской народ в непремънной Своей милости содержать”74. Однак, у
цій жалуваній грамоті зазначалося, що правити новий гетьман буде “на таком
основаніи, как от Нашего любезнъйшаго родителя… бывшій Гетьман, Иван Скоро-
падскій, учрежден был”75. Цим самим підкреслювалось, що гетьманський уряд
надавався як царська милість, а не внаслідок попередньої угоди української та
московської сторін. Указом від 5 квітня виводилися з території Гетьманщини
імперські інституції, а чиновникам московської національності не дозволялося
займати службові посади в офіційних установах української держави. Того ж року
була видана грамота про відбудову зруйнованого Батурина й перенесення до нього
гетьманської резиденції. Симоновський цитує також повністю конфірмаційну
грамоту, котра затверджувала К.Розумовського на гетьманстві. У ній цариця ще раз
дозволяє гетьману “воинскія, гражданскія и всякія в Малой Россіи дъла управлять
по войсковым правам, по прежним обычаям и по постановленным пунктам, на
которых приступил под Державу Дъда Нашего… Гетьман Богдан Хмельницкій, со
всъм войском Запорожским и народом Малороссійским, и по Нашим Императорскаго
Величества Указам опредъляемым, и к ему присылаемым, без нарушенія прав и
вольностей стародавних народа Малороссійского”76.
Іван Дзира 76
Очевидно, використані в «Кратком описании о козацком малороссийском
народе» імперські документи 1742-1751 рр. мали за авторським задумом перекон-
ливо свідчити, що в державній практиці, справочинстві та правовій свідомості не
лише українського, а й московського суспільства середини ХVІІІ ст. Україна
продовжувала існувати як окреме автономне державне утворення. Отже тогочасні
українські інтелігенти, зокрема Симоновський, безперечно вважали Гетьманщину
суверенною державою, що перебувала під царським протекторатом. Вагомим
аргументом для них був той факт, що українсько-російські взаємини велися через
Колегію іноземних справ, яка здійснювала зовнішню політику Московії, а це
означало, що Гетьманщина не трактуєтсья як звичайна провінція імперії. Цікавим
для нас є й повідомлення П.Симоновського про те, що українських послів приймали
при царському дворі як офіційних представників іноземної держави: “тогда ж (у
грудні 1749 р. - I.Д.) и Малороссійскіе Депутаты: Хорунжій Генеральный, Ханенко,
да Бунчуковый Товарищ, Гудович… милостиво, с особливъшим Ея Императорскаго
Величества жалованьем, как иностранные послы, отпущены; ибо они, при отпускъ
их в Малую Россію, нарочитою от Ея Величества авдіенціею были почтены”77. Так
само під час гетьманських візитів до російської столиці господарі дотримувалися
“всіх урочистих офіційних норм, встановлених тогочасним етикетом для прийому й
пошанування іноземних правителів: “Гетьманы… когда они бывали в Москвъ, или
Петербургъ, то опредълялась им для чести их на караул цълая рота солдат, Капитан
и Поручик с знаменем и барабаны стояли и зорю порядочно отбивали, хотя и в
присутствіи самаго Государя”78. Літописці також підкреслюють регламентованість
взаємин між Україною та Московією «Статтями Богдана Хмельницького», що
офіційно підтверджувались при укладенні чергових договорів. “Українська держава,
- пише Олександр Оглоблин, - існувала тоді як держава під владою Війська
Запорозького, і саме тому Гетьман Війська Запорозького був і вважався головою і
володарем Української держави. Зрештою, це була головна і єдино надійна ознака
державно-правного статусу України79. Можна припускати, що саме так думали й
автори «Короткого опису Малоросії» та «Краткого описания о козацком малорос-
сийском народе». Так, виклад подій першого твору закінчується 1734 р., коли було
вдруге скасовано гетьманство. Симоновський закінчив працювати над своїх літопи-
сом у 1765 р., довівши розповідь про події до приїзду К.Розумовського у Глухів у
1751 р., оскільки вважав “окончаніе онаго Гетьманскаго уряду Малой Россіи
неполезное”80. Під 1764 р. у «Кратком летоизобразительном знаменитых и памяти
достойных действ и случаев описании» повідомляється про остаточне скасування
гетьманства і встановлення Малоросійської Колегії. З літописних рядків, відповідно
до офіційної версії, випливає, нібито Кирило Розумовський добровільно подав
прошеніє про зречення від булави. Це у свою чергу служило для виправдання
маніфесту Катерини ІІ.
Однак зруйнування Запорізької Січі, про яке йде мова нижче в цьому ж творі,
вже може тлумачитись як вияв імперської сваволі й деспотизму, бо “о Сичи же
письменно обявлено от него генерала (Петра Текелі - І.Д.) июня 6 дня, что ея вели-
чество в имперіи своей Съчи впредь быть не желает…”81.
Політико-правовий рівень національної свідомості… 77
Як бачимо, всі автори історико-літературних пам’яток 30-80-х рр. ХVІІІ ст.,
окрім О.Рігельмана, були переконаними автономістами, котрі "вірили, що
українські права може забезпечити чесна, віддана служба протекторові при
дотриманні постановлених домовленостей, в цьому добачалися й певні моральні
чесноти, через що визвольні акції тих чи інших українських провідників (часто
значною мірою чи повністю патріотичні) називалися зрадою “зміною”, і то не лише
представниками імперської ідеології, а й прихильниками отієї ідеї
протекційності”82. З іншого боку, кричущі порушення російським урядом своїх
офіційно проголошених зобов’язань стосовно української протекційної автономії не
могли не викликати в них почуття обурення й розчарування.
В.Шевчук уважає, що деякі історико-літературні пам’ятки ХVІІІ ст. “є держав-
ницькими документами того типу української автономії, який у часи повстання
літопису домінував, і відбивав зрештою… погляди… певної суспільної, на той час,
можна сказати, офіційної формації і, цілком можна сказати, що виготовлялися
літописи не з приватної ініціативи, а з державного доручення й потреби”83.
Таким чином, уміщені до літописних пам’яток юридичні аргументи служили
правовим обгрунтуванням законності існування автономної (чи навіть суверенної)
Української держави під царським протекторатом. Використання з цією метою
історичних документів (як автентичних, так і стилізованих) сприяло пропаганді
прогресивних ідей державної незалежності серед широких кіл українського
суспільства. Наявні правові матеріали могли з успіхом використовуватись для
захисту національних інтересів у полеміці з московськими й польськими шовініс-
тами та їх західноєвропейськими однодумцями. І, нарешті, активне звернення
упорядників до документальних джерел свідчило про подальший розвиток вітчиз-
няної історичної науки.
1 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. К., 1997. С.213.
2 Там же. С.214.
3 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.3.
4 Там же. С.4.
5 Краткое описаніе Малороссіи //Летопись Самовидца. К., 1878. С.212.
6 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.8.
7 Там же.
8 Там же. С.9.
9 Там же.
10 Там же.
11 Там же. С.11.
12 Там же.
13 Льтописец, или описаніе краткое знатньйших дьйств и случаев //Сборник Летописей,
относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888. С.5.
14 Краткое лътоизобразительное знаменитых и памяти достойных дъйств и случаев описаніе
//Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским. К., 1856. С.38.
15 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.12.
16 Там же. С.13.
Іван Дзира 78
17 Там же. С.14.
18 Там же. С.19.
19 Там же. С.18.
20 Там же. С.15-16.
21 Грушевський М. Історія України-Руси. К., 1995. Т.8. Ч.2. С.146.
22 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.18.
23 Краткое описаніе Малороссіи //Летопись Самовидца. К., 1878. С.224.
24 Пінчук С.П. Козацькі літописи ХVІІ століття про Богдана Хмельницького //Радянське
літературознавство. 1959. № 1. С.51.
25 Черниговская лътопись //Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским.
К., 1856. С.21.
26 Там же. С.20-21.
27 Там же. С.21.
28 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. СПб., 1861. Т.3. С.397.
29 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990. С.107.
30 Липинський В. Україна на переломі. Відень, 1920. С.19.
31 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С.70.
32 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.65.
33 Краткое описаніе Малороссіи //Летопись Самовидца. К., 1878. С.233.
34 Орлик П. Вивід прав України //Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. С.87.
35 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.68.
36 Там же.
37 Там же. С.81.
38 Крип’якевич І.П. Історія України. Львів, 1990. С.182.
39 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.97.
40 Там же. С.92.
41 Там же.
42 Там же.
43 Там же. С.93.
44 Там же.
45 Чехович В. Гетьманські статті ХVII-XVIII ст. //Мала енциклопедія етнодержавознавства.
К., 1996. С.180.
46 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.95-96.
47 Там же. С.98.
48 Черниговская лътопись //Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским.
К., 1856. С.33.
49 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.99.
50 Там же. С.115.
51 Там же. С.113.
52 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С.81.
53 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.115.
54 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. К., 1997. С.186.
55 Летопись Самоила Величка. К., 1855. Т.3. с.49.
56 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. К., 1997. С.186.
57 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.122.
58 Там же. С.130.
59 Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію. К., 1994. С.548.
Політико-правовий рівень національної свідомості… 79
60 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.134.
61 Там же.
62 Там же. С.140.
63 Там же.
64 Горобець В.М. Політична реформа на Україні в першій чверті XVIII ст. //Українська
козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. К., 1991. С.106.
65 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.141.
66 Дорошенко Д.І, Нарис історії України. Львів, 1991. С.411.
67 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.147.
68 Там же. С.159.
69 Там же. С.148.
70 Там же.
71 Там же. С.149.
72 Там же.
73 Там же. С.154.
74 Там же.
75 Там же. С.153.
76 Там же. С.158-159.
77 Там же. С.149
78 Там же. С.156.
79 Оглоблин О. Студії з історії України. Нью-Йорк; К., 1995. С.134
80 Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народъ. М., 1847. С.159.
81 Краткое лътоизобразительное знаменитых и памяти достойных дъйств и случаев описаніе
//Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским. К., 1856. С.104.
82 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С.214.
83 Там же. С.305.
Володимир Потульницький
УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИВНИЙ РУХ В СЕРЕДОВИЩІ ГАЛИЦЬКОЇ ЕЛІТИ
НА ПОЧАТКУ 20-ГО СТОЛІТТЯ
Коли ми говоримо про консерватизм, ми маємо на увазі певний стиль думання,
антагоністичний буржуазному лібералізму і раціоналістично-індивідуалістичній
філософії Просвітництва, стиль, який з’явився як відповідь Французькій революції і
індустріальній революції в Англії1. Одне з визначень консерватизму було запро-
поноване польським вченим Анджеєм Валіцьким. У своїй відповіді Самуелю
Хантінгтону, який подав три дефініції консерватизму: 1.консерватизм як феодальна
і аристократична ідеологія; 2."автономна" дефініція, згідно якої консерватизм є
повністю автономною і універсальною системою ідей і цінностей; 3.ситуаційний
консерватизм, А.Валіцький наполягає на істотній відмінності між не-історичним і
історичним визначенням консерватизму2. Ми можемо погодитися, що визначення
консерватизму як феодальної і аристократичної ідеології є саме історичне за
змістом визначення, тоді як "автономне" визначення збігається з тим, що
А.Валіцький називає не-історичною за змістом дефініцією3.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-210419 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-17T12:03:52Z |
| publishDate | 2002 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Дзира, І. 2025-12-07T15:23:19Z 2002 Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. / І. Дзира // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 61-79. — Бібліогр.: 83 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210419 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемно-тематична історіографія Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. Article published earlier |
| spellingShingle | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. Дзира, І. Проблемно-тематична історіографія |
| title | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. |
| title_full | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. |
| title_fullStr | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. |
| title_full_unstemmed | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. |
| title_short | Політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років ХVІІІ ст. |
| title_sort | політико-правовий рівень національної свідомості за матеріалами історико-літературних пам’яток 30-80-х років хvііі ст. |
| topic | Проблемно-тематична історіографія |
| topic_facet | Проблемно-тематична історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210419 |
| work_keys_str_mv | AT dziraí polítikopravoviirívenʹnacíonalʹnoísvídomostízamateríalamiístorikolíteraturnihpamâtok3080hrokívhvíííst |