Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова
Saved in:
| Published in: | Історіографічні дослідження в Україні |
|---|---|
| Date: | 2002 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2002
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210423 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова / В. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 19-36. — Бібліогр.: 90 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859483640950423552 |
|---|---|
| author | Маслак, В. |
| author_facet | Маслак, В. |
| citation_txt | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова / В. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 19-36. — Бібліогр.: 90 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Історіографічні дослідження в Україні |
| first_indexed | 2025-12-17T12:03:25Z |
| format | Article |
| fulltext |
Державна організація давньоруського суспільства 19
25 Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси
//Польша и Русь. М., 1974. С.11.
26 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. М., 1964. С.147.
6 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.; Л., 1950. С.208.
28 Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1871. С.501.
29 Пашуто В.Т. Указ. соч. С.11.
30 Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства
//Исторические записки. 1972. № 89. С.365.
31 Див., напр. свідчення Київського літопису під 1195 р. //Летопись по Ипатскому списку.
СПб., 1871.С.459-461, 470.
32 Слово о полку Игореве. М.; Л., 1950 (Литературные памятники). С.21.
Володимир Маслак
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ
ХVІІ СТОЛІТТЯ В ІСТОРИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ С.СОЛОВЙОВА
На зламі першої та другої половини ХІХ ст. українською історією предметно
зацікавлюється видатний представник російської історичної науки, автор теорії
органічного розвитку С.Соловйов. З його іменем пов’язана поява першої в
російській історіографії спеціальної праці, яка торкається історії Національно-
визвольної війни та Руїни («Гетман И.Выговский» (1859). Одне з ключових місць
тематики, посідає ця тема в ґрунтовній розвідці «Очерки истории Малороссии до
подчинения ее царю Алексею Михайловичу» (1848). Обидві праці публікувалися
дослідником на сторінках відомого й популярного в колах російської інтелігенції
журналу «Отечественные записки». Змістовний екскурс концептуального характеру
в історію Національно-визвольної війни присутній і в знаменитій соловйовській
«Истории России с древнейших времен» (М.,1861. Т.10). Короткі сюжети концеп-
ційного характеру містять підручник «Учебная книга русской истории» (М.,1863),
які були розраховані на широкий загал освічених співвітчизників «Общедоступные
чтения о русской истории» (М., 1882). Врешті про глибокий інтерес С.Соловйова до
проблематики Національно-визвольної війни опосередковано свідчить і те, що
основною ділянкою наукових зацікавлень його визначного учня Г.Карпова була
якраз історія Національно-визвольної війни. Тобто до заслуг С.Соловйова можна
віднести ще й підготовку одного з найцікавіших дослідників з означеної проблеми.
У випадку з доробком С.Соловйова маємо справу з цілісною, добре розробленою
концепцією Національно-визвольної війни. У цьому сенсі дослідник пішов шляхом
Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича та свого сучасника М.Костомарова. Інтерес
дослідника до Національно-визвольної війни живився з незадоволеності ступенем
розробки української історії в цілому. “Мы поставили целью статей своих внести
сколько-нибудь критический взгляд на историю Малороссии”, - зазначав С.Соловйов
в «Очерках истории Малороссии»1. Наріжною ж підвалиною слугувала, зауважена
Іллерицьким, мета С.Соловйова “изучить историю всех народов, сошедших с
исторической сцены”2. До таких народів були зараховані й українці. Останнім
Володимир Маслак
20
поштовхом до появи нарисів, у яких в концептуальному плані розглядалася
українська історія стала, швидше всього, поява «Истории Малороссии» М.Маркевича
та публікація О.Бодянським «Історія Русів». Обидва твори (особливо останній)
написані з позицій глибокого українського патріотизму та визнання окремішності
українського історичного процесу.
Вдивляючись у дотичні порушеної нами проблематики історичні конструкти
С.Соловйова, не важко помітити відсутність яких-небудь суттєвих розходжень в
оцінках автора, не кажучи вже про серйозну еволюцію поглядів та концептуальні
відмінності. Можна вести мову лише про поглиблення, збагачення, уточнення,
логічне вивершення в «Истории России» проголошених у перших двох працях
поглядів та про ґрунтовнішу розробку окремих аспектів. Підставою для такого
розвитку ситуації стало перш за все посутнє розширення джерельної бази дослід-
ження. За кількістю залучених документальних джерел йому на той час не було
рівних. Учений провів плідну архівну евристику у фондах Посольського та Малоро-
сійського приказів. Соловйов був першим, хто у великому обсязі використав
джерела, що відклалися в архіві Малоросійського приказу, Приказі Таємних справ,
Шведські, Голштинські, Англійські справи Посольського приказу. Але до стовпців і
книг Розрядного приказу його рука так і недотягнулася. Поза межами студій
Соловйова залишилися багатющі на джерела фонди Білгородського, Володимирсь-
кого, Московського, Новгородського, Приказного, Севського станів Розряду. При-
нагідно варто відзначити, що на відміну від широкого кола використовуваних
дослідником джерел з фондів Посольського приказу, документи приказу Розрядного
навіть сьогодні у більшості своїй маловідомі дослідникам. Тільки мізерна частина
останніх запроваджена до наукового вжитку.
С.Соловйов не залишив по собі джерелознавчих студій, не переймався джере-
лознавчими проблемами спеціально. Але він чудово володів методикою аналізу
джерел. Головним завданням дослідника він вважав очищення джерел від намулу
недостовірності та відвертої фальсифікації, спираючись на розвиваючи традиції
“скептичної школи” в російській історіографії.
У С.Соловйова постійні звинувачення, що межували з презирливістю, викликав
автор «Історії Русів». Насамперед С.Соловйова рішуче не влаштовувало концепту-
альна побудова твору. Проголошування самостійності українського історичного
процесу, український патріотизм, не сприймалися дослідником, викликало відразу й
осуд. Великодержавницькі переконання його не могли подарувати авторові (ним
С.Соловйов вважав Г.Кониського3) його автономістичної концепції, агітації за
українську автономію шляхом повернення колишніх прав, тобто за рахунок обме-
ження прерогатив російської влади. Критика С.Соловйова зосередилась на факто-
графічному боці «Історії Русів» і велася майстерно, але в’їдливо. Втім, зауваження
С.Соловйова відносно неправдивості багатьох місць твору мають слушність.
Особливості підходу дослідника добре ілюструє сюжет, де аналізується повідом-
лення автора «Історії Русів» про прибуття до Чигирина по ухвалі Зборівського
договору 1649 року послів з Туреччини, Москви та Польщі з пропозиціями щодо
переходу України під ту чи іншу протекцію. С.Соловйов слушно ставить під сумнів
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 21
ці свідчення. На його думку, вони “носят следы позднейшего составления”4.
Аргументами слугували, по-перше, логіка попередніх та послідуючих подій, по-
друге, встановлена дослідником специфіка загальної позиції Росії та Польщі, з чого
випливала неможливість для усіх трьох сторін встановлення відносин протекторату
з Українською козацькою державою; по-третє, свідчення літопису Самовидця; по-
четверте, інформація, що містилася у відомих досліднику документальних
джерелах5.
Окрім того, слідом за Д.Бантиш-Каменським й спираючись на його аргументи
С.Соловйов визнав недостовірною вміщену в «Історії Русів» царську грамоту, яку
вручив Б.Хмельницькому перед Переяславською радою В.Бутурлін. До суджень
Д.Бантиш-Каменського С.Соловйов додає інтитуляцію царських грамот, написаних
до Б.Хмельницького до 1654 року6: “Вот как мог писать царь к гетману”,-
справедливо зауважує С.Соловйов.
До документальних джерел ставлення в С.Соловйова особливо шанобливе. Він
надає їм беззаперечну перевагу, розлого цитує. Високо цінував дослідник і літописи
Самовидця та С.Величка. Останній, приміром, він вважав дуже важливим, бо
“составитель летописи, как говорит, пользовался дневником Самоила Зорки, бывшего
писаря при Богдане Хмельницком во все время войны последнего с поляками”7.
Іншими словами С.Соловйов цінував використання С.Величком автентичного джерела.
За іронією долі, однак, такий справедливий підхід, у даному випадку виявився хиб-
ним. Існування діаріуша С.Зорки піддано в історіографії сумніву і небезпідставно8.
Опрацьованість та логічна вивершеність концепції С.Соловйова зумовлюва-
лась, насамперед, його історіософією. У цій ділянці досліднику, як відомо, належить
особливе місце в російській історіографії. Виступав він як творець теорії орга-
нічного розвитку, у межах якої основна увага зосереджувалася на з’ясуванні внутрі-
шніх причин розвитку подій. Перебіг цих подій підвласний універсальним законам9.
Таким було кредо С.Соловйова.
Відповідно й Національно-визвольна війна бачилась С.Соловйову не якимось
специфічним явищем чи таким собі раптовим виправленням історичної несправед-
ливості (відірваності України від Московії), а органічним виявом плину історичного
процесу. Правда дослідник не уточнив якого саме процесу, але, відмовляючи Україні
в самостійності історичній ролі, у самостійній історії мав на увазі, зрозуміло, саме
російський. Україна, за С.Соловйовим, - це стрижнева складова Західної Росії, яка
“вследствие известных недостатков своего государственного развития не могла сох-
ранить самостоятельность и должна была примкнуть к более сильному государству,
литовскому, а потом при посредстве Литвы соединилась и с Польшею”10.
Узагальнююча формула “вследствие известных недостатков своего государ-
ственного развития” була куди вагомішою й пліднішою від Бантишевої “вследствие
судьбою отторжены от российского достояния”11. С.Соловйов тут підійшов до розу-
міння “роз’єднання” як обумовленого певними причинами процесу. Для С.Соловйова
(традиційно для російської історіографії) українська історія - невід’ємна частина
російської, а період коли українські землі не входили до складу Московської
держави позначений прагненням до визволення з під Литви чи Речі Посполитої і
Володимир Маслак
22
приєднання до Московії. Крізь таку призму він намагався оцінювати примітних
постатей української історії.
Іншим стрижнем, на який нанизувалися складові концепції С.Соловйова стає
знову ж таки традиційне для російської історіографії трактування переяславсько-
московських домовленостей між Україною та Московською державою як беззаперечне
підданство першої другій, яке було вкрай необхідне обом сторонам. Поза тим
С.Соловйов вніс чимало цінного у розробку проблематики Національно-визвольної
війни.
Зачнемо від причин війни. С.Соловйов виділяє тут два рівні. З одного боку, це
причини універсальні - протистояння польсько-литовського та російського світів,
яке неминуче мусило перерости у відкритий, так би мовити формаційний конфлікт.
З іншого боку, причини, що випливали з обставин тодішнього життя, конкретизу-
вали протистояння, й загострюючи його, призвели до вибуху. Наріжною причиною,
яка уособлювала собою специфіку як першого, так і другого рівня, С.Соловйов,
розвиваючи давню традицію української та російської історіографії вважав релігій-
ний гніт, як квінтесенцію польсько-українських протиріч12.
Друга причина полягала в гострому польсько-козацькому конфлікті при
збереженні передумов для покозачення низів українського суспільства. Додатковим
чинником при цьому була, влучно підмічена С.Соловйовим, суголосність інтересів
козацтва й селянства. “Казачество имея за себя все холопство, под знаменем
угнетенного православия восстало против польського панства и шляхты”13. Дослідник
першим акцентував увагу на спорідненості інтересів українського козацтва й
широких селянських мас. Попередники С.Соловйова або не переймалися цим
питанням зовсім, або торкалися його побіжно.
Ще однією новацією дослідника було окреслення позиції представницького
стану українського суспільства - шляхти. Тут С.Соловйов, щоправда, був надміру
прямолінійним. зауваживши, що “шляхетство русское не сочувствовало казакам”14.
Однак важливим був сам факт звернення до цієї ніким не розроблюваної ділянки.
У цілому ж С.Соловйов, безперечно, глибоко копнув у справі з’ясування
причин Національно-визвольної війни. Його попередники не спромоглися охопити
таке коло чинників, обмежившись констатуванням фактів, що лежали на поверхні.
Спостереження С.Соловйова виконали роль інтелектуального підживлювача для
М.Костомарова, Г.Карпова та для подальшої історіографії. Приміром, М.Костомаров,
в «Богдані Хмельницькім», перше видання якого побачило світ у 1857 р., тобто
після появи «Очерков из истории Малороссии…» С.Соловйова, називає аналогічні
причини Національно-визвольної війни15.
За привід для війни С.Соловйов традиційно вважав особистий конфлікт
Б.Хмельницького з Д.Чаплинським16.Але дослідник намагається докладно (особ-
ливо в «Истории России») відтворити перебіг конфлікту. При цьому, ведучи в
«Історії Росії…» мову про посольство Богдана Хмельницького до Владислава IV,
оповідає й про підготовку козацького походу на Туреччину в рамках задуманої
польським королем антитурецької коаліції17. Повторює С.Соловйов і помилку, що
саме Богдана Хмельницького польський король призначив гетьманом18. Насправді,
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 23
на цю посаду було зведено черкаського полковника Івана Барабаша19, конфлікт
Богдана Хмельницького з яким став однією з найколоритніших сторінок початко-
вого етапу Національно-визвольної війни. Перебільшує С.Соловйов і значення
особистих образ, завданих Б.Хмельницькому. На думку дослідника, саме образа
гетьмана спричинилася до повстання в Україні20.
Так само, як і М.Костомаров, С.Соловйов зупиняється на родоводі Б.Хмель-
ницького та діяльності останнього до 1646 р. Аналізуючи польські й українські
версії походження Б.Хмельницького, С.Соловйов віддає перевагу останній, за якою
рід Хмельницьких належав до української шляхти21. Наводить дослідник і до
сьогодні належним чином не підтверджені, але й не спростовані свідчення про
навчання Б.Хмельницького у Львові22.
Критично поставився С.Соловйов до так званої «Козацької історії», згідно з
якою під час оглядин коронним гетьманом С.Конецьпольським новозбудованої
фортеці Кодак (1635 р.), на слова про принципову неможливість оволодіння нею
нападниками присутній при розмові Б.Хмельницький заявив: “Що руками збудоване,
те ними ж буде зруйноване”. С.Соловйов слушно відмітив, що “здесь факты досто-
верные перемешаны с смутными народными преданиями”23. Принагідно зауважено,
що нашарування спостерігається вже у літопису С.Величка , де первісна легенда
була перелицьована на “бродівську” (розмова, буцім, відбулася не в Кодаку, а в
Бродівській фортеці)24.
Наступний сюжет, на якому предметно зупиняється С.Соловйов - обставини й
спрямованість перебування Б.Хмельницького на Січі. Вже в «Очерках истории
Малороссии» дослідник чітко й однозначно трактує це як підготовку до
повстання25. Аналогічне витлумачення присутнє й в «Истории России…»26.
Діяльність Б.Хмель-ницького на Січі описується порівняно з попередниками досить
розлого. Дослідникові вдалося внести кілька посутніх уточнень, які розширюють
уявлення про масштаби і характер заходів гетьмана. Зокрема, справедливо
відзначається, що діяльність Б.Хмельницького на Січі відразу набула
антипольського забарвлення, й усі заходи майбутнього гетьмана були спрямовані на
формування сприятливих передумов для успішного збройного виступу. Слідом за
М.Костомаровим27, С.Соловйов звернув увагу на підтримку закликів
Б.Хмельницького та ідеї повстання широким загалом низів українського
суспільства28.
Далі, використовуючи листи Б.Хмельницького до коронного гетьмана
М.Потоцького, дослідник зауважив прагнення першого заплутати Варшаву29. Тобто
дослідник не просто відкинув приписувані Б.Хмельницькому вагання й нерішучість,
а підвів під свій висновок джерельне підґрунтя. Вперше в історіографії звернув
увагу С.Соловйова і на поголоски щодо можливої організації козацького походу на
море чи переміщення значної групи козаків на Дон. Тут дослідник використав
щойно введений до наукового вжитку лист брацлавського воєводи Адама Киселя до
путивльських воєвод від 18 березня 1648 р.30
Таким чином, із висловленого вище напрошується однозначний висновок, що
станом на початок 60-х рр. ХІХ ст. С.Соловйов найретельніше в історіографії
Володимир Маслак
24
підійшов до висвітлення ембріонального періоду Національно-визвольної війни.
Його виклад ґрунтовніший і рельєфніший, а головне продуманіший і стрункіший за
конструкт М.Костомарова. С.Соловйову вдалося охопити більше аспектів, порушити
більше питань. Не обійшлося однак і без деяких недоречностей. Так, надто
довірившись літописові С.Величка, С.Соловйов відсовує обрання Б.Хмельницького
гетьманом на 18 квітня31. Перебільшує дослідник ступінь утаємниченості від рядових
козаків намірів Б.Хмельницького щодо кримських татар і ногайців (в «Истории
России…» зазначається, що козаки не відали про плани гетьмана навіть після
прибуття татар Тугай-Бея32).
Події, пов’язані із Жовтоводською та Корсунською битвами, С.Соловйов
описує побіжно, фактично лише констатуючи результати битв. І взагалі військовий
бік справи його цікавив мало. Основна увага надавалася суспільному, політичному
й геополітичному аспектам війни. Однак принагідно спростовуються присутні для
автора похибки попередників, які лежать у площині військової історії Національно-
визвольної війни. Так, обґрунтовується хибність повідомлення «Історії Русів», що
на шляху до Жовтих Вод Б.Хмельницький оволодів фортецею Кодак і вже там
збирав своє військо. Аргументи С.Соловйова тут цілком слушні: а) збір козаків
відбувся на о. Бучки; б) комендант Кодака Гродзецький ще 9 травня просив у
М.Потоцького підкріплення33.
Аналізуючи процеси, що відбувалися в другій половині 1648 - на початку 1649
рр., С.Соловйов доходить справедливого й оригінального висновку, що на початку
1649 р. “поляки поняли наконец, что мир или война не зависят от Хмельницкого” бо
“все поднялось в казаки”34. Вірно виявивши тодішню тенденцію, як і тенденцію
лютого - березня 1648 року, дослідник тим не менше пройшов мимо проблеми
еволюції соціальної бази Національно-визвольної війни. З іншого боку, і це
напрочуд показово, він не зміг віднайти в діях Б.Хмельницького логіку. Дослідник
загубився в потоці різнопланових і різновекторних заходів українського гетьмана й
не зміг віднайти стрижня його претензій. Не пропустивши дії гетьмана крізь сито
його наступної політики (й додамо не зрозумівши генеральної спрямованості цієї
політики на унезалежнення України) С.Соловйову, кредо якого полягало у
виясненні причин кожного явища, не вдалося узгодити численні заяви й кроки
Б.Хмельницького з відновленням військових дій, промовами про намір “звільнити
народ руський увесь” тощо. Тому, кинувши безуспішні пошуки універсального
підґрунтя, дослідник вдається до локальних пояснень. Це стає основним прийомом
аналізу подій Національно-визвольної війни. Саме тут - коріння поверховості
багатьох суджень і висновків С.Соловйова.
Він, наприклад, невпевнено зауважує, що після перших двох перемог
Б.Хмельницький не мав наміру продовжувати війну, але звірства Я.Вишневецького
схилили його до продовження бойових дій35. Багато що С.Соловйов невибагливо
списує на “козацький характер” (неврівноваженість) гетьмана, на те, що “месть
кипела в его (Б.Хм. - В.М.) сердце”36. Описуючи зимові 1649 р. переговори
Б.Хмельницького з очолюваною А.Киселем польською делегацією, С.Соловйов
далеко не повністю використовує інформаційний потенціал наявних у його розпо-
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 25
рядженні джерел. Дослідник проходить повз навіть таких промовистих фраз
Б.Хмельницького, як “выбью из польской неволи народ русский весь” та ін.37 Вони
наводяться в «Истории России…», але ніяк не коментуються38. Згадуючи про
знаменитий білоцерківський універсал Б.Хмельницького (1648 р.), дослідник звертає
увагу на те, що гетьман промовисто виводить поляків від “русів”, але знову ж таки
полишає це без реакції39.
Тобто маючи джерела, які чітко свідчили про державницькі устремління
Б.Хмельницького, С.Соловйов не використав їх на повну силу. Про упередження
ставлення до джерел, про їхню цілеспрямовану сепарацію як це буде пізніше у
Г.Карпова не може бути й мови: дослідник сумлінно наводить відомі йому джерела,
розлого цитує їх. А відтак можна стверджувати свідоме відсторонення від
джерельної інформації, що не вкладалася в заскорузлі рамки великодержавницького
витлумачення Національно-визвольної війни. Власне, якраз належність С.Соловйова
до когорти дослідників-великодержавників наведена колізія відтінює дуже чітко.
Годі шукати в працях С.Соловйова всебічного аналізу Зборівського, Білоцер-
ківського договорів (наводиться лише загальний зміст статей), бодай згадки про
формування інституцій державної влади в Україні, внутрішню політику гетьмана,
політичні орієнтації й концептуальні погляди різних старшинських угрупувань, про
роль Запоріжжя й таке інше. С.Соловйов абсолютно не заторкує питання про
Українську козацьку державу, її територію, внутрішній устрій, фінанси, еліту та
інші стани. У цьому відношенні дослідник ані на крок не просувається вперед, а
навіть, навпаки, опиняється позаду Д.Бантиш-Каменського, не кажучи вже про
М.Костомарова. Д.Бантиш-Каменський хоча й побіжно, але таки зупинився на
деяких з перелічених вище питань. У порівнянні ж з М.Костомаровим, текст
С.Соловйова виглядає ще анахронічніше. М.Костомаров чітко вказав на існування в
Україні атрибутів державності40.
Не видно у С.Соловйова й прагнення докладно висвітлити зовнішню політику
Б.Хмельницького або бодай наміру докладно з'ясувати її закономірності. Так,
дослідник говорить про зносини гетьмана з Москвою, Кримським ханатом,
Туреччиною, Молдовою, Швецією, але робить це, з одного боку, побіжно, а з
іншого - без виопуклення ідеї зносин. В цілому С.Соловйов концептуально не пішов
далі Д.Бантиш-Каменського та М.Костомарова у висвітленні зовнішньої політики
українського гетьмана.
Ділянкою, де внесок С.Соловйова був справді вагомим стали українсько-
російські стосунки - об’єкт традиційної уваги російської історіографії. В основі візії
С.Соловйова лежав відомий постулат російської великодержавницької історіографії
про відсутність окремого українського історичного процесу й фатумність для
України приєднання до котрогось із сусідніх центрів тяжіння. Такими постають
Москва, Польща й Туреччина. Мусульманська Туреччина була малоймовірним
вибором. Ідея долучення до Османської імперії навіть на умовах, подібним до тих,
на які пристали Молдова й Волощина не могла користуватися в Україні великою
популярністю. Досвід співіснування з Польщею в Речі Посполитій був відверто
негативним. Залишався останній, милий серцю С.Соловйова варіант - Московія.
Володимир Маслак
26
Варіант цей, на його думку, був найоптимальнішим, бо, по-перше, українці й
росіяни - одна народність, по-друге, між Москвою та Україною існувала єдність
віри; по-третє, виношувалася велика “історична місія” збирання києво-руської
спадщини в руках її законних володарів - московських царів41. На таке підґрунтя
опиралися усі подальші побудови С.Соловйова. Дослідник не обмежився простим
констатуванням “права” Московії на Україну та віковічного прагнення України до
підпорядкування Московії. Він намагався розглянути проблему під кутом зору
теорії органічного розвитку й віднайти в плині історичних процесів підтвердження
перелічених вище постулатів, якомога повніше обґрунтувати останні.
За С.Соловйовим, налагодження Б.Хмельницьким тісних стосунків з Московією
стало не просто виявом іманентної передумовленості влиття українських земель до
складу Московії, а ще й закономірним наслідком сутнісних українсько-польських
протиріч. Живилося воно, з одного боку, з глибинного несумісництва українського і
польського світів (здобреного релігійним фактором), а з іншого - з органічної
спорідненості українців та росіян, спільності історичного процесу. Гостре
протистояння в Речі Посполитій православ’я і католицизму каталізувало відцентрові
тенденції в Україні й переорієнтувало українське козацтво на єдиновірну само-
державну Москву. “Под владычеством польским,- писав С.Соловйов, - Малороссия
подвергалась гонению на православие: естественно и необходимо возникла мысль
присоединиться к такому государству, где подобное гонение было бы невозможно.
Таково было православное же и единоверное государство Московское”42.
Узасаднивши основну тенденцію, С.Соловйов спробував (і небезуспішно)
з’ясувати перебіг українсько-московських стосунків, і, що важливо, вписати їх у
контекст регіональних міжнародних відносин. Заслуга дослідника полягала,
насамперед, в охопленні ніким незаторкуваних раніше аспектів, а також у принци-
повому прагненні не оминати гострих кутів. В останньому сенсі він наслідував
Д.Бантиш-Каменського, який теж включав до своєї студії сюжети, що не вписува-
лися у відлаковану канву прямолінійного й беззастережного руху України до
підпорядкування Московії. Тільки С.Соловйов мав у своєму розпорядженні куди
повнішу й різноманітнішу джерельну інформацію й досконаліший інструментарій
для видобування й аналізу фактів.
С.Соловйов був першим в історіографії, хто розглянув українську політику
Московії в її цілісності й розвиткові. Якщо попередники в кращому випадку вели
мову про вичікування Московією слушної нагоди до вступу у війну з Польщею, то
С.Соловйов прослідкував еволюцію пріоритетів московського уряду, процес
визрівання ідеї практичного приєднання українських земель. Дослідник слушно
відмітив, що в перші роки після початку Національно-визвольної війни Москва
прийняла обережну позицію, яка давала змогу повернути в різні боки43. Стримувана
Полянівським миром, Москва не мала бажання без чіткої уяви про потенціал
українського руху розривати угоду й втягуватись у війну з Польщею. Водночас
Москва прагнула бути своєю для України й підтримувати до пори, до часу
позитивний нейтралітет.
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 27
С.Соловйов виділів три вектори московської політики: 1) не сваритися з
Варшавою; 2) не перешкоджати економічним зв'язкам України з прикордонними
московськими кордонами й приймати українських переселенців; 3) запобігати
ускладненням у стосунках з Кримським ханатом, які випливали з фактору
українсько-кримської військової спілки та морських походів донських козаків44.
Слідом за В.Сухоруковим, але незалежно від нього (другий том «Исторического
описания земли Войска Донского» побачив світ лише в 1874 р.). С.Соловйов
виокремлює й розглядає кримський фактор української політики Московії.
Дослідник слушно відзначив, що з усього спектру зовнішньополітичних кроків
Б.Хмельницького “более всего беспокоили Москву сношения гетмана с Крымом”45.
У Москві боялися двох речей - політичної орієнтації України на Туреччину та Крим
і організації Бахчисараєм спільних антимосковських військових дій кримських
татар, ногайців та українських козаків46. С.Соловйов не піддає глибокому аналізу
кримсько-турецький напрямок політики українського гетьмана, а розглядає
кримсько-козацький військовий союз та перебіг укрїнсько-кримських та українсько-
турецьких стосунків в констативному плані. Як видається, далеко не останньою
причиною такого стану стало те, що джерельній базі дослідника бракувало
відповідних Кримських і Турецьких справ. Джерела з цих фондів він використав
вкрай вибірково. Але, ведучи мову про наявність для української сторони орієнта-
ційної альтернативи, він, як перед цим Д.Бантиш-Каменський та М.Костомаров47, по
суті підважує великодержавницьку візію Національно-визвольної війни. Усі три
дослідники розхитували наріжний постулат цієї візії - тезу про однозначне
прагнення українського народу піти “під високу царську руку”. Д.Бантиш-
Каменський та С.Соловйов як переконані великодержавники робили це, слід гадати,
несвідомо.
Ніби намагаючись зняти напругу між своїми переконаннями й джерельною
інформацією, С.Соловйов виводить можливість протурецької орієнтації не з укра-
їнських причин чи бодай переплетіння зовнішніх обставин, а лише з нерішучості
Москви в українському питанні48. Москва вичікувала у справі приєднання України.
Туреччина ж, на думку С.Соловйова, могла бути для останньої лише тимчасовим
притулком, вимушеним обставинами кроком, а не свідомим вибором49. Свідомим
вибором могла бути тільки Московія, і не інакше.
Зводячи таку фундаментальну проблему, як вибір сюзерена (протектора) до
коливань тактичної лінії С.Соловйов засвідчує своє небажання дошукуватися
глибших причин, що не узгоджується з його підходами до історіописання.
Задовільним поясненням тут може бути хіба страх дослідника перед новими
відкриттями, які б далі розхитували великодержавницьке тлумачення українсько-
російських відносин.
С.Соловйов хоча й пунктирно, але розглянув протиріччя в чотирикутнику
Москва - Крим - Україна - Військо Донське. Що цікаво, проігнорували, як слушно
зауважив В.Брехуненко50, означені протиріччя М.Костомаров та П.Куліш хоча й
були причетні до оприлюднення низки дотичних проблеми джерел, які, зрештою, і
лягли в основу побудов С.Соловйова.
Володимир Маслак
28
С.Соловйов справедливо відзначив бажання кримського хана організувати
крупномасштабний похід на московські землі за участю кримців, ногайців та
українських козаків. Відзначив дослідник і негативну роль морських походів
донських козаків. Такі походи дратували хана та його оточення й підштовхували до
здійснення масштабної операції ще й відносно Дону51. Розлого цитуючи статейні
списки московських посольств на Україну С.Соловйов поміж іншим вважав за
потрібне навести й відповідні місця, де йшлося про обговорення цього питання. У
тому числі не були випущені й сюжети, де Б.Хмельницький з гнівом погрожував
поплюндрувати разом з татарами московські землі за те, що цар не допоміг військом
проти Польщі52. Згадав дослідник і про похід влітку 1650 року козацького загону під
орудою генерального осаули Д.Лисовця та Ю.Хмельницького на р. Міус. Однак
глибшому аналізові позиція українського керівництва, Москви, Криму, Війська
Донського не піддається. Не обстежується й позиція Війська Донського щодо
власне Національно-визвольної війни.
Розглядаючи тактичні розрахунки Москви відносно українського питання,
С.Соловйов доходить висновку, що вони ґрунтувалися на неможливості “сохране-
ния мира между казаками и Польшею”53.Тому Москва вичікувала й воліла визначи-
тись у найсприятливіший момент. Тут погляди С.Соловйова стали провісником
висновку М.Грушевського про те, що Москва прагнула ослабити обидві сторони
щоб скористатися ситуацією для реалізації власних загарбницьких інтересів.
Добре орієнтуючись у переплетінні регіональних міжнародних відносин,
С.Соловйов зумів вірно вирахувати й стрижень стосунку до Москви Б.Хмельницького
та його оточення - недовіра до хана, у якого “не могло быть ни с кем постоянных
союзов и постоянной вражды”, а також шкідливість для України розширення з
північною сусідкою, яка могла дотримуючись букви Полянівького миру виступити
на боці Варшави54. Останнє означало б неминучу війну на два фронти і крах усіх
амбітних планів українського гетьмана. Б.Хмельницький, як влучно зауважив
С.Соловйов “ничем не мог так угодить Польше как поссориться с Москвою”55.
Водночас С.Соловйов бачив і те, що московський вектор зовнішньої політики
Б.Хмельницького кристалізувався по ходу Національно-визвольної війни, що знову
ж таки розхитувало великодержавницьку концепцію. Досліднику вдалося дуже
тонко рельєфними усю складність позиції українського гетьмана: “Все обстоятельства,
писав С.Соловйов,- клонили к тому, чтоб заставить Хмельницкого хитрить со всеми,
давать всем обещания, неставя ни с кем ничего решительного, выжидать, обращать
все внимание на сцепление случайности и глядя тревожно на все стороны,
пробираться между препятствиями, которые судьба громоздила на его народе”56.
Під такою проникливою оцінкою ситуації й нині може підписатися будь-який
серйозний дослідник історії Національно-визвольної війни.
В іншому місці С.Соловйов підсилює свою думку: “Поражение под Берестеч-
ком ясно показывало Хмельницкому и казакам, что им одним сладить с Польшею
нельзя57. Тобто С.Соловйов уперше в російській історіографії обмовився про
можливість усамостійнення визволеної з-під польської зверхності України. Україна
мусила переконатися в своїй спроможності самотужки позбавитися польської опіки.
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 29
Отже, не фатум підкоритися Москві, не мета війни з Польщею випросити у
московського царя милість влитися до московського ж тіла, а приєднання до
Москви як вимушений крок, як наслідок непокірних обставин. С.Соловйов вперше
вводить до наукового вжитку «Справу московського самозванця Тимофія
Анкудінова», яка викликала певні тертя між Чигирином і Москвою. Дуже детально
описуються посольські місії до Чигирина. Широко цитуються листи, витяги зі
статейних списків про українсько-московські переговори, не обходяться гострі кути.
С.Соловйов вловив перелом у стосунку Москви. Припав він, на його думку, на
кінець 1651 року і пов’язаний з поразкою козацького війська під Берестечком та
укладенням Білоцерківського миру. Після цього Москва була поставлена перед
вибором, що “скоро надобно решиться или принять казаков воевать с Польшею, или
видеть подданство казаков султану”, нехай і тимчасове58. Однак дослідник, на що
вказав І.Дитятін59, не звернув увагу на підмічені Д.Бантиш-Каменським свідчення
про організацію Земського Собору, на якому вперше явно підкреслювалось система-
тичне порушення польським урядом Полянівського миру та констатувалося
бажання керівництва козацької держави підвести Україну під високу царську руку60.
Саме відтоді, як неодноразово підкреслювалося в історіографії, можна говорити про
принциповий поворот в російській позиції. При визначені дати ухвалення рішення з
українського питання С.Соловйов припустився помилки, ведучи мову про 14
березня 1653 р.61 Насправді цар перший листовно повідомив українського гетьмана
про свою волю 22 червня 1653 р., а Земський Собор прийняв відповідну ухвалу 1
жовтня62.
Описуючи хід Переяславської ради С.Соловйов не тільки не втаїв конфлікту з
приводу присяги за царя, а й пішов далі, уперше в історіографії визнавши, що
українське суспільство було далеко не однорідним у своєму ставленні до підпоряд-
кування України Москві. Дослідник зауважив, що не хотіла цього меншість із
козацької старшини та шляхти63. Зрештою, С.Соловйов іде ще далі й уперше в
російській історіографії знаходить плями й на позиції Богдана. Усвідомлюючи
наявність сутнісної різниці між підвалинами республіканської Речі Посполитої та
деспотичної Москви, а звідси й між тим, що права, якими користувалися козаки в
рамках Речі Посполитої, були немислимі в межах Російської імперії64, дослідник
бачив тут протиріччя, котре мусило вилитися в опозицію Москві певної частини
козацького стану (та й не тільки його).
С.Соловйов повністю виправдовує позицію зайняту московським урядом і
стосовно присяги царя, і стосовно послідуючого наступу на суверенітет України та
козацькі вольності. Основу соловйовського обґрунтування становить право Московії
на розширення своїх земель загалом і за рахунок києво-руської спадщини зокрема.
У річищі конкретної реалізації вказаного права Москва природно бажала накинути
на приєднані терени свій внутрішній устрій. Ліквідація особливого становища
окраїн, уніфікація порядків є, за С.Соловйовим, наріжною умовою цілісності
держави, конструкційної міці її позицій.
Звідси живився перший фундаментальний висновок: “Москва доставляла
Малороссии охрану ея высшего интереса религиозного, Малороссия должна была
Володимир Маслак
30
приравняться к Москве, чтоб не повредить государственному интересу всей
России”65. Відмову Олексія Михайловича від присяги С.Соловйов пояснює тим, що
це ускладнило б послідуючі дії з ревізії перших українсько-російських домовленостей:
“Присяга, - зауважує дослідник, - связывала бы его (царя -В.М.) и его приемников в
великом стремлении к объединению всех областей государства, с чем особые права
Малороссии были несовместимы”66. Тобто, за С.Соловйовим виходить, що
неморальним є не саме прагнення Москви порушити взяті на себе зобов’язання, а
зовнішня оболонка процесу досягнення домовленостей. Тому цар підтверджував
права як милість, “не обязываясь на будущее, предоставляя себе право при известных
обстоятельствах и уничтожить эти вольности без всякого клятвопреступления”67.
Залишається додати, що ні до, ні після С.Соловйова ніхто з російських дослідників
не писав так гранично відверто про справжні наміри Москви щодо України.
Звернув увагу дослідник і на опозицію Переяславу київського митрополита,
але опозиція С.Косова та його прихильників пояснювалася надто вже просто - по-
перше, відсутністю у часи Національно-визвольної війни гонінь на православ’я, по-
друге, небажанням митрополита перепідпорядковуватися московському патріар-
хові68; хоча й випустив з поля зору вже введені Д.Бантиш-Каменським до наукового
вжитку свідчення джерел про те, що не прийняв присягу І.Богун та ін. Тільки в
розвідці про І.Виговського С.Соловйов глухо обмовився про відмову від присяги
меншої частини старшини, особливо вихідців зі шляхти. Тут-таки дослідник ще й
припустився помилки, долучивши до цієї групи І.Виговського. Якраз генеральний
писар тоді присягнув на вірність московському цареві69. Взагалі, щодо соціальної
бази ідеї затіснення взаємин України з Москвою, то С.Соловйов вжив округлу
формулу - “присоединение к России было делом народным”70. А обмежуючи коло
противників жменькою старшини, промовисто натякав на підтримку усіма низо-
вими прошарками. Однак свої судження дослідник не підкріпив джерельною інфор-
мацією. Не дивно, що коротенький сюжет з приводу реакції українців на Переяслав
міститься лише у розвідці про І.Виговського. У розлогому описі Переяславської
ради з «Истории России…» місце для такого принципового аспекту не знайшлося.
Очевидно, С.Соловйов, відчуваючи хисткість своєї позиції, не хотів іти далі шляхом
підтягування джерельної інформації до своїх великодержавницьких переконань.
Перевага була віддана замовчуванню.
У зв’язку із зазначеним вище стає зрозумілім і те, чому С.Соловйов дуже
побіжно оглянув Березневі статті, а перебіг підготовки українсько-московського
договору випустив узагалі. Дослідник обмежився вказівкою про приїзд до Москви
Самійла Богдановича-Зарудного та Павла Тетері і навів 6 із 23 договірних статей:
про величину реєстру, право України на зовнішні зносини, на вибір гетьмана, про
урядників у містах, про підтвердження прав, наданих королями духовним і
світським людям, про закріплення за гетьманською булавою Гадяцького староства71.
Фактично у цій ділянці С.Соловйову не вдалося зробити бодай кроку вперед
порівняно зі своїми попередниками.
Натомість С.Соловйов був першим, хто зауважив посольство Інокентія Гізеля
до Москви та “просительные статьи” українського духівництва про підтвердження
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 31
прав та привілеїв. Цілком вмотивовано дослідник акцентував увагу на тому, що
серцевиною цих статей було прагнення “быть под послушанием константинопольского
патриарха”72.
Особливої уваги надав С.Соловйов постпереяславським реаліям українсько-
російських відносин, як і Національно-визвольної війни загалом. Дослідник був
першим, хто так докладно описав підготовку Московії до війни з Польщею. Він
подав розгорнуту панораму міжнародної підготовки питання розриву Полянівського
миру шляхом певних дипломатичних заходів відносно Англії, Австрії, Швеції,
власне Польщі. Обґрунтованим виглядає висновок про детальну підготовку Московії
до війни73.
Дуже детально, як ніхто до нього, реконструює С.Соловйов і перебіг військових
дій у 1654 - 1655 рр., особливо у Білорусі та Литві. Але захоплюючись перемогами
російської зброї, він все ж таки звертає увагу на виникнення конфлікту у Білорусі і
робить це першим в історіографії. Проте він не бачить внутрішніх пружин
конфлікту і прямолінійно зводить його фактично лише до свавільного характеру
козаків та їхнього наказного гетьмана Івана Золотаренка, а потім чауського
полковника Івана Нечая, які не бажали коритися російській владі. Про неоднозначні
настрої в Білорусі з приводу присяги Москві С.Соловйов не замовчує, але говорить
про це в констативному плані без аналізу, віддаючи перевагу розлогому цитуванні
джерел про “зраду” Поклонського, справу І.Нечая, тощо. Дослідник згадує про
поставлені І.Нечаєм без царського повеління козацькі залоги і про те, що писався
“полковником белорусским, гомельским и иных городов”, однак відмовляється від
інтерпретації цих фактів, роблячи наголос лише на свавіллі козацького ватажка74.
Про прагнення Б.Хмельницького приєднати Білорусь до Української козацької
держави, колізії з цього приводу, реакцію Москви у С.Соловйова не йдеться. Для
нього значення конфлікту впиралося в те, що “запорожские черкассы мешали своим
казацким характером успешному ходу дел в Белорусси”75.
Ведучі мову про Віленське перемир’я, С.Соловйов не помічає очевидного
зовнішньополітичного промаху Московії. Навпаки укладення миру з Польщею він
вважає досягненням московської дипломатії76. Не зупинило дослідника навіть те,
що невдовзі після початку переговорів і оголошення війни Швеції Москва за його ж
таки висновком вже хотіла “поддержать нерешительное положение и не начинать
войны с Польшею, не окончив войны Шведской”77. Усю відповідальність за
розвиток подій він поклав на Швецію, король якої Карло Х, керуючись незборимим
інстинктом захоплення земель “не хотел довольствоваться одной Польшею” і
звернув увагу на Литву78. Останню ж С.Соловйов вважав, висловлюючись сучасною
термінологією, сферою геополітичних інтересів Московії.
Додатковим вагомим мотивом дослідник слушно визнав небажання Московії
посилювати коштом Польщі Швецію, з огляду на принципове московське-швецьке
протиборство за прибалтійські землі: “Война с Швециею была начата потому, что
Польша почти не существовала и не благоразумно казалось усиливать на ее счет
Швецию, с которою предстояла потом опасная боротьба”79.
Володимир Маслак
32
А головний недолік соловйовського сюжету про Віленське перемир’я та
зав'язані на ньому міжнародні відносини полягав в абсолютному ігноруванні, на
відміну від М.Костомарова, української складової цієї справи. С.Соловйов пройшов
мимо костомарівського аналізу ситуації. М.Костомаров добре показав, що Віленське
перемир’я “парализовало планы казацкого гетмана” та увів до наукового вжитку
знамениту фразу Б.Хмельницького: “не печальтесь детки, треба отступить от царя;
пойдем так, как повелит высший владыка; будем и под басурманским государем - не
то, что под христианским”80.
Взагалі ж розвитку процесів у 1654-1657 рр. надається порівняно небагато
уваги. Вставки про них тонуть у розлогих описах військових дій та дипломатичних
зусиль. Лише посольська місія в Україну В.Бутурліна викликала в С.Соловйова
підвищений інтерес, і він детально описує її перебіг, утім, віддаючи перевагу
цитуванню джерел, а не аналітиці. Тут - таки дослідник побіжно прохопився і про
відсутність серед козацьких полковників єдності щодо богданового спадкоємця81.
З міжнародних контактів Б.Хмельницького найбільше зацікавлення викликали
в С.Соловйова українсько-швецькі стосунки. Згадані пропозиції швецької сторони,
договір 1657 р., укладений між Українською козацькою державою і Швецією та
Трансільванією82. Увів до наукового вжитку С.Соловйов і сюжет, пов’язаний з
місією К.Беньовського83.
У С.Соловйова активність гетьмана та його оточення викликає глухе незадо-
волення, оскільки, з одного боку, свідчила про державність України й поведінку
гетьмана як суверенного володаря, а з іншого, применшувала значення Переяслав-
ської ради та Березневих статей. Відтак, дослідник закидає Б.Хмельницькому його
зносини зі Швецією, Кримом, Трансільванією. Розглядаючи їх крізь призму
імперських інтересів Московії як абсолюту, С.Соловйов доходить висновку, що
“гетман запорожский преследуя свои интересы, нарушая единство государственного
движения, наносил удар могуществу царя, тем самым усиливал ляхов, к которым
питал такое нерасположение”84. Інтереси України як певна данність для
С.Соловйова не існували. Вони повинні були зникнути, звільнивши місце
московським.
В кращих традиціях російської історіографії С.Соловйов віддає належне
особистості Б.Хмельницького, його талантам. Для С.Соловйова він “великий исто-
рический деятель”, “ловок, осторожен, проницателен”, “один из тех людей, которых
ждут страны и народы для удовлетворения своих потребностей”85. Судячи із загальної
концепції С.Соловйова, оцінка ця формувалася під визначальним впливом того
чинника, що саме Богдан Хмельницький привів Україну під “високу царську руку”.
Тому йому з легкістю вибачається й те антимосковське, що гнівно засуджується в
інших гетьманах, котрі не виправдали сподівань Москви, а саме: антимосковські
заяви, самостійна без огляду на Москву зовнішня політика, можливість іншої
політичної орієнтації.
Водночас образ Б.Хмельницького у С.Соловйова далеко не лакований. Дослід-
ник вказував і на притаманні Богдану негативні риси, такі як: запальність, схильність
до зловживання спиртним, тощо. С.Соловйов пробує пояснити походження цих
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 33
недоліків, й вживає спеціальне поняття “козацький характер”. Під останнім він
розуміє сукупність рис, притаманних саме козакам86.
Проте як і в інших аспектах, досліднику вдалося сказати своє слово й погли-
бити історичні знання про Богдана. Найбільшої заслугою С.Соловйова тут є праг-
нення звести до єдиного знаменника сукупність усіх дій Б.Хмельницького, різно-
плановість яких справді вражає. Досліднику вдалося тонко підмітити зовнішню при-
чину так званих хитань Б.Хмельницького. “Все обстоятельства клонили к тому,
чтобы заставить Хмельницкого хитрить со всеми, давать всем обещания, не ставя ни
с кем ничего решительного, выжидать, обращать все внимание на оцепление слу-
чайностей и, глядя тревожно на все стороны, пробираться между препятствиями,
которые судьба громоздила на его дороге”87. Однак, з’ясувати глибші передумови
С.Соловйов не здолав. Насамкінець саме С.Соловйов, на що першим звернув увагу
Г.Карпов88, вірно встановив дату смерті Б.Хмельницького - 27 липня 1657 року. До
цього дослідники, оперуючи козацькими літописами вели мову про 15 серпня 1657
року. С.Соловйов, використавши лист І.Виговського до путивльського воєводи Зло-
біна, відніс смерть видатного українця на раніший час. Подальші джерельні
пошуки, у тому числі М.Костомарова та Г.Карпова, підтвердили точку зору
С.Соловйова.
Спеціально звертається С.Соловйов до характеристики ще однієї примітної
постаті - генерального писаря, а потім гетьмана І.Виговського. Віддаючи належне
вченості І.Виговського (“ученый, отлично знавший свое дело”), дослідник харак-
теризує його як підступну, хитру, безпринципну людину89. Він звинувачує
І.Виговського у дворушництві. Запобігаючи ласки Москви, той буцім, не думав
рвати з Польщею90. Безумовно, на оцінку діяльності І.Виговського в 1648 -1657 рр.
потужно вплинуло відношення до Івана Виговського - гетьмана.
На противагу І.Виговському С.Соловйов високо поціновує брацлавського
воєводу Адама Киселя, називає його одним “из самых замечательных лиц в истории
в Малороссии описываемого времени”. Пошану А.Кисіль у великодержавника -
С.Соловйова заслужив, вочевидь, своїм прагненням не допустити дезінтеграції
держави та нелюбов’ю до козаків, до котрих, як до стану С.Соловйов ставився нега-
тивно, понадміру увипуклюючи саме розбійницький і хаотичний елемент у їхніх
діях. В цілому концепція С.Соловйова була кроком вперед порівняно з доробком
Д.Бантиш-Каменського. Вона відповідала новим історіографічним реаліям, опира-
лася на надійніше джерельне підґрунтя, на міцнішу історіософську основу та попри
великодержавницьку підкладку заторкувала чимало не досліджуваних раніше
аспектів Національно-визвольної війни.
Таким чином, ближче до середини ХІХ ст. розпочинається якісно новий етап
розвитку досліджень історії Національно-визвольної війни в російській історіографії,
що співпадає з посутнім поступом розробки цієї проблематики в українському та
польському історіописанні. В усіх трьох найпотужніших складових історіографії
відбувається, по-перше, різка активізація археографічної діяльності, по-друге, опра-
цювання нових збагачених останніми досягненнями концепцій, які, зберігаючи
органічний зв’язок з попередніми, адаптували закладені в них ідеї до нових
Володимир Маслак
34
наукових реалій. У російській історіографії початок нового етапу пов’язаний з
іменем С.Соловйова.
Низка напрацювань дослідника виконала роль інтелектуального підживлювача
послідуючих досліджень. Однак С.Соловйов не вийшов за межі традиційного для
російської історіографії великодержавництва. Відтак, по-перше, головним наслідком
війни проголошується приєднання України до Росії; по-друге, при належній увазі до
зав’язаної на українському питанні зовнішньої політики Московії, повністю ігнору-
ється проблема внутрішнього устрою козацької України; по-третє, побіжно огляда-
ються власне українсько-польські протиріччя; по-четверте, не заторкуються
інтереси України; по-п’яте, не розглядаються інтереси різних соціальних верств
українського суспільства й ступінь їхнього задоволення. Водночас низка напрацювань
С.Соловйова розхитувала підвалини ортодоксального великодержавництва, розчи-
щаючи дорогу ґрунтовному опрацюванню різних аспектів Національно-визвольної
війни російськими істориками у рамках поміркованого великодержавництва,
визнанню ними державницьких устремлінь керівної верхівки українського козацтва,
різновекторності політики Б.Хмельницького, договірного характеру Березневих
статей.
1 Соловьев С.М. Очерки истории Малороссии до подчинения ея царю Алексею
Михайловичу //Отечественные записки. 1849. №2. С.270.
2 Иллерицкий В.Е. Сергей Михайлович Соловьев. М., 1980. С.58.
3 Соловьев С.М. Указ. соч. С.264.
4 Там же. С.264.
5 Там же.
6 Там же. С.268.
7 Там же. С.270.
8 Петровський М. Псевдодіаріуш С.Зірки //Записки історично-філологічного відділу ВУАН.
К., 1928. Кн.17. С.204; Дзира Я. Самійло Величко та його літопис //Історіографічні
дослідження в Українській РСР. К., 1971.Вмп.4 С.204-205.
9 Иллерецкий В.Е. Указ. соч. С.59.
10 Соловьев С.М. История России с древнейших времен. М., 1861. Кн.1. С.523.
11 Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в этой стране до
уничтожения гетманства. М., 1830. С.18.
12 Соловьев С.М. История России… С.525.
13 Его же. Гетман Иван Выговский //Отечественные записки. 1859. №11. С.43.
14 Там же.
15 Костомаров Н.И.Богдан Хмельницкий. СПб., 1859. С.V-VI, 80-81.
16 Соловьев С.М. История России… С.525.
17 Там же. С.526.
18 Там же. С.527.
19 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. К., 1995. С.75.
20 Соловьев С.М. Очерки истории … С.235.
21 Там же. С.35, 42.
22 Там же.
23 Там же. С.237.
24 Самійло Величко. Літопис. К., 1991. С.33.
Національно-визвольна війна українського народу
в концепціях С.Соловйова 35
25 Соловьев С.М. Очерки истории… С.238.
26 Его же. История России… С.525-527.
27 Костомаров Н.И. Указ. соч. С.95, 97.
28 Соловьев С.М. Очерки истории… С.238.
29 Его же. История России… С.526-527.
30 Там же. С.527.
31 Там же.
32 Там же.
33 Соловьев С.М. Очерки стории… С.239.
34 Его же. История России… С.550.
35 Там же. С.535.
36 Там же. С.542-543.
37 Там же. С.547.
38 Там же. С.546-548.
39 Соловьев С.М. Очерки истории… С.241.
40 Костомаров Н.И. Указ. соч. С.224-227.
41 Соловьев С.М. Очерки истории… С.259.
42 Там же. С.259.
43 Соловьев С.М. История России… С.552.
44 Там же.
45 Там же. С.571.
46 Там же. С.552, 571.
47 Бантыш-Каменский Д. Указ. соч.; Костомаров Н.И. Указ. соч. С.238.
48 Соловьев С.М. История России… С.572.
49 Там же.
50 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI - середині XVII ст. К.;
Запоріжжя, 1998. С.9.
51 Соловьев С.М. Очерки истории… С.553-554, 571-572.
52 Там же. С.553.
53 Там же. С.558.
54 Там же. С.572.
55 Там же.
56 Там же.
57 Там же.
58 Там же. С.584.
59 Дитянин И. К вопросу о земских соборах XVII века //Русская мысль. 1883. №1. С.86-87.
60 Там же. С.88.
61 Соловьев С.М. История России… С.588.
62 Смолій В.А., Степанков В.С. Вказ. праця. С.408-421.
63 Его же. Гетман Иван Выговский… С.48.
64 Его же. Очерки истории… С.259-264.
65 Там же. С.259.
66 Там же. С.268.
67 Там же.
68 Соловьев С.М. История России… С.598.
69 Его же. Гетман Иван Выговский… С.48.
70 Там же.
Володимир Маслак
36
71 Там же.
72 Соловьев С.М. История России… С.598.
73 Там же. С.619.
74 Там же. С.670.
75 Там же. С.634.
76 Там же. С.648.
77 Там же. С.665.
78 Там же. С.648.
79 Там же. С.666.
80 Костомаров Н.И. Указ. соч. С.234-240.
81 Соловьев С.М. История России… С.676.
82 Там же. С.673-674.
83 Его же. Очерки истории… С.235.
84 Его же. История России… С.675.
85 Его же. Очерки истории… С.235.
86 Его же. История России… С.543.
87 Там же. С.572.
88 Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников к истории
Малороссии относящихся за время 8-е генваря 1654 - 30-е мая 1672 г. М., 1870. С.13.
89 Соловьев С.М. История России… С.675.
90 Его же. Очерки истории… С.235.
Валерій Старков
ДО ІСТОРІОГРАФІЇ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА
Багато згадок про ігрову культуру запорозького козацтва у досить значній
літературі присвяченій цій верстві української людності, яка відіграла велику роль в
історії України, ми не знайдемо1. На Січі було чимало поетів, кобзарів, художників,
співаків, танцюристів, народних лицедіїв, проте як, зазначає дослідник історії та
культури козацтва Олена Апанович, в архіві майже не збереглися матеріали,
пов’язані з культурою взагалі, яка на Запорозькій Січі мала багато своєрідного,
оригінального і досягла високого рівня у своєму розвиткові2. Це цілком стосується і
ігрової культури козацтва, про що зайвий раз свідчить і видані Інститутом українсь-
кої археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України перші два
томи “Архіву Коша Нової Запорозької Січі”3, які містить понад 860 справ, що
відносяться, переважно, до історії Нової Січі (1734-1775 рр.). Словники застарілих
слів та предметні покажчики томів утримують обмаль реалій ігрової культури4. Така
обмаль відомостей, що введені до наукового обігу, не дозволяє широко реконструю-
вати цю важливу і цікаву сторону козацького життя. Але те, що відомо з історичних
джерел, дозволяє зробити певні висновки як про роль ігрового елемента в загальній
культурі козацтва, його співвідношення з козацькими ритуалами, так і про саму ігрову
культуру як про ланку в її трансформації від давньоруського до новітнього часу.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-210423 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2415-8003 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-17T12:03:25Z |
| publishDate | 2002 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Маслак, В. 2025-12-07T15:24:20Z 2002 Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова / В. Маслак // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 19-36. — Бібліогр.: 90 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210423 uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемно-тематична історіографія Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова Article published earlier |
| spellingShingle | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова Маслак, В. Проблемно-тематична історіографія |
| title | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова |
| title_full | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова |
| title_fullStr | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова |
| title_full_unstemmed | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова |
| title_short | Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття в історичних концепціях С.Соловйова |
| title_sort | національно-визвольна війна українського народу середини хvіі століття в історичних концепціях с.соловйова |
| topic | Проблемно-тематична історіографія |
| topic_facet | Проблемно-тематична історіографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210423 |
| work_keys_str_mv | AT maslakv nacíonalʹnovizvolʹnavíinaukraínsʹkogonaroduseredinihvíístolíttâvístoričnihkoncepcíâhssoloviova |