Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)

Проблема, якій присвячується ця розвідка, мала, здавалось би, бути добре висвітленою в науковій літературі. Та мало не всі існуючі праці з давньоруської проблематики зосереджують увагу на власне історії Київської Русі. Становлення ж і розвиток давньоруської державності у дослідженнях майже всіх вчен...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Історіографічні дослідження в Україні
Дата:	2002
Автор:	Котляр, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2002
Теми:	Проблемно-тематична історіографія
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210424
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад) / М. Котляр // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 11-19. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860109148992045056
author	Котляр, М.
author_facet	Котляр, М.
citation_txt	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад) / М. Котляр // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 11-19. — Бібліогр.: 32 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Історіографічні дослідження в Україні
description	Проблема, якій присвячується ця розвідка, мала, здавалось би, бути добре висвітленою в науковій літературі. Та мало не всі існуючі праці з давньоруської проблематики зосереджують увагу на власне історії Київської Русі. Становлення ж і розвиток давньоруської державності у дослідженнях майже всіх вчених залишились на другому плані. Як і раніше, вимагають ґрунтовного студіювання соціальна сутність і структура Київської держави на різних етапах її розвитку, системи передання влади, одноосібні й сумісні форми правління країною та ін. Тому варто спеціально розглянути виникнення і розвиток державної структури і князівської влади на Русі.
first_indexed	2025-12-17T12:03:53Z
format	Article
fulltext	Державна організація давньоруського суспільства 11 ПРОБЛЕМНО-ТЕМАТИЧНА ІСТОРІОГРАФІЯ Микола Котляр ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ ДАВНЬОРУСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА (ГЕНЕЗИС. ЕВОЛЮЦІЯ. ЗАНЕПАД) Проблема, якій присвячується ця розвідка, мала, здавалось би, бути добре висвітленою в науковій літературі. Та мало не всі існуючі праці з давньоруської проблематики зосереджують увагу на власне історії Київської Русі. Становлення ж і розвиток давньоруської державності у дослідженнях майже всіх вчених залишились на другому плані. Як і раніше, вимагають ґрунтовного студіювання соціальна сутність і структура Київської держави на різних етапах її розвитку, системи передання влади, одноосібні й сумісні форми правління країною та ін. Тому варто спеціально розглянути виникнення і розвиток державної структури і князівської влади на Русі. Потребує на мій погляд, перегляду усталена в нашій науці теза, начебто державність у східних слов’ян виникає лише тоді, коли в їхньому середовищі вста- новлюється класовий лад. Засвідчене письмовими джерелами існування держави, у нашому випадку – Давньоруської, визнавалось, та й досі визнається, вирішальним доказом побутування… феодального способу виробництва на Русі. Навіть тонкий знавець давньоруської історії Л.В.Черепнін визнавав це1. Тим часом, і в докласових суспільствах існувало немало держав. Наприклад, державним утворенням у родо- племінному середовищі була, на мій погляд, слов’янська “Держава Само”, що виникла у VII ст. на Середньому Дунаї2. Східнослов’янське суспільство до початку ХІ ст. залишалось ще докласовим (пізнім родоплемінним), тоді як перше державне утворення в їхньому середовищі склалося ще на середину ІХ ст.: Київське князівство Аскольда. Ця перша, ще не Давньоруська (охоплювала лише малу частку території, яку в той час посідали східнослов’янські племена), держава, була майже не консолідованою, з нерозвине- ними системами правління, суду й збирання данини3. Такою самою залишалась перший час і Давньоруська вже держава, виник- нення якої наука пов’язує з об’єднанням східнослов’янських Півдня і Півночі близько 882 р. Структура тієї держави залишалась аморфною і за Олега (882-912) і за Ігоря (912-944). Стягання данини (в той час “полюддя”) було ненормованим, влада і суд хіба що спорадично здійснювались на підвладній київському князеві території. Племінні вожді на місцях почувалися майже незалежно. Таким був перший етап формування державності в давньоруському суспільстві. Другий етап її еволюції починається за князювання Ольги (944-964). Вона рішуче впорядкувала системи і норми стягання данини, організувала опорні пункти центрального уряду на місцях, поширила адміністративну й судову системи на підвладні Києву землі. Діяльність Ольги стала вирішальним кроком на шляху одержавлення племінних княжінь і союзів, злиття їхніх земель у державну терито- рію Київської Русі. Цей етап завершується на початку князювання Володимира Святославича (978-1015), коли племінні об’єднання остаточно закріплюються в Микола Котляр 12 складі держави, що робить її більш об’єднаною, а внутрішні соціальні та політичні зв’язки більш сталими. Нарешті, третій етап творення давньоруської державності припадає на князю- вання Володимира і його сина Ярослава (1019-1054). За Володимира князівська влада, залишаючись спадковою, робиться ще й одноосібною. Прихід його до влади літописець відзначив словами: “И нача княжити Володимер в Киеве един”4, тобто єдиновладно. За Володимира і Ярослава в основному завершився тривалий і різноплановий процес складання державності в давньоруському суспільстві5. Ця державність попервах мала особливу форму, властиву суспільствам переходової доби. Варто прийняти вдале визначення Давньоруської держави ІХ – більшої частини Х ст. як дружинної6. Бо панівний прошарок такої держави складався з верхівки князівської дружини, дружинники протягом тривалого часу складали елементарний апарат управління, вони ж збирали данину й чинили суд. Історики розглядають Київську Русь часів Володимира і Ярослава як єдино- владну, одноосібну монархію. Державна структура була загалом сталою, — для ранньосередньовічних часів, звичайно, — відпрацьовані системи управління, зби- рання данини і судочинства (за Ярослава створено перший писемний правовий кодекс - Руську Правду), на місцях замість племінних вождів сиділи князівські посадники (сини великого князя і його бояри), що здійснювали верховну волю і владу7. Успішні дії обох государів проти кочовиків Причорноморських степів, активна міжнародна політика, нарешті, запровадження і поширення християнства як державної релігії - все це зміцнило князівську владу, піднесло авторитет керівника держави. У часи князювань Володимира і Ярослава почав складатися примітивний державний апарат. В останні десятиліття правління Володимира завершується існування дружинної форми державності. Держава поступово набирає ранньофео- дальну структуру8. Доводиться визнати, проте, що єдиновладдя і Володимира і Ярослава великою мірою трималось на особистих талантах і авторитеті обох государів. Величезна територія держави, що стрімко складалась, в роки їхнього володарювання ще не була повністю освоєна. Почасти тому по смерті Ярослава 1054 р. до влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізяслава, Святослава і Всеволода. Причиною цього була насамперед правова невизначеність “ряда” Ярослава Володимировича, в якому він уник прямої вказівки на старшого сина Ізяслава як на свого наступника на київському столі9. Крім того, сам Ізяслав не володів необхідними для керівника держави якостями й сильним характером, тому й поділив владу з братами. Літописи, певна річ, не знають латинського слова “тріумвірат”. Вони називають таке правління інакше: “Ярославичи же трие”10. Джерела зберегли чимало свідоцтв діяльності й дійовості тріумвірату. Троє Ярославичів майже двадцять років разом вершили давньоруські справи. Вони прагнули зосередити Руську землю в своїх руках, розділити її між собою. Двох молодших братів, Ігоря і В’ячеслава, вони усунули від керівництва державою, а по їхній смерті (В’ячеслав помер 1057, Ігор – 1060 р.) поділили їхні волості поміж собою. Синам померлих братів тріумвіри не дали нічого, перетворивши їх на князів- Державна організація давньоруського суспільства 13 ізгоїв. Правління тріумвірату дещо стабілізувало політичну ситуацію на Русі. Однак з часом тріумвірат вичерпав себе. Початком його розпаду стали події 1068 р., коли тріумвіри зазнали поразки в битві проти половців на р. Альті, а далі повсталі кияни вигнали Ізяслава і посадили на стіл полоцького князя Всеслава. Через півкроку Ізяслав Ярославич з польською підмогою повернувся на Русь і покарав повсталих11. Та суперечності поміж братами наростали, й на початку 1073 р. Святослав і Всеволод перетворили тріумвірат на дуумвірат, вигнавши з держави старшого брата Ізяслава12. З того часу і аж до початку другого десятиліття ХІІ ст. на Русі постійно правлять дуумвірати. Причина полягала не лише в нездатності тих чи інших київських князів-Ярославичів зосередити владу в своїх руках. Територія держави продовжувала залишатись не досить об’єднаною і консолідованою. Необхідно було добиватись рівноваги поміж князями різних руських земель, тримати їх у покорі з’єднаними силами дуумвірів – звичайно найсильніших і найвпливовіших государів. Першим таким дуумвіратом стало співправління Святослава і Всеволода (1073- 1076). Поміж цими дуумвірами не було рівності. За обсягом володінь, матеріальних ресурсів і військовим потенціалом Святослав рішуче переважав Всеволода і по суті керував дуумвіратом. Він прагнув єдиновладдя, і лише смерть зупинила його13. Влітку наступного, 1077 року із вигнання повернувся Ізяслав і знову посів київський стіл. Він став правити сумісно з братом Всеволодом. Цей новий дуумвірат, що склався, мабуть, за інерцією, de facto, діяв трохи більше року. На початку жовтня 1078 р. Ізяслав загинув у битві з своїми небожами (князями-ізгоями) Олегом Святославичем і Борисом В’ячеславичем, котрі прагнули одержати колишні батьківські землі14. До влади у жовтні 1078 р. прийшов останній серед тріумвірів - Всеволод. Та не варто вважати його правління (1078-1093) часами реставрації одноосібної монархії на Русі, як це часто можна прочитати в науковій літературі. Всеволод залучив до управління державою свого старшого сина Володимира Мономаха. Суто родинний дуумвірат батька і сина протримався до смерті Всеволода і певною мірою стабілізував становище в країні. Про існування і дійовість цього дуумвірату неодноразово свідчить літопис. На його сторінках Володимир діє звичайно від імені Всеволода, виконує всі головні функції загальноруського князя: очолює замість нього походи, залагоджує стосунки поміж князями, приборкує їх. Так, 1080 р. “заратишася торци переяславьстии на Русь; Всеволод же посла на ня сына своего Володимера”. Через чотири роки по тому князі-ізгої Ростиславичі вигнали з Володимира Волинського Ярополка Ізяславича. “И посла Всеволод Володимера сына своего, и выгна Ростиславича и посади Ярополка Володимери”15. У ролі одного з співправителів держави Володимир особливо рельєфно виступає в літопис- ній статті 1086 р.: “Приде Ярополк из Ляхов, и створи мир с Володимером, и иде Володимер вспять Чернигову”16 (де княжив з 1078 р.). Коли 13 квітня 1093 р. помер Всеволод Ярославич, верхівка суспільства, призвичаєна до того, що в країні фактично правив Володимир Мономах, була готова до його вокняжіння. Однак Володимир вчинив інакше. Він вирішив дотриматись Микола Котляр 14 давнього порядку заміщення київського стола, так званого родового старійшинства, коли влада передавалась старійшому в князівському роді. Серед онуків Ярослава старійшим був Святополк, бо доводився сином старшому серед Ярославичів - Ізяславу. Йому й передав Мономах київський стіл. А сам поїхав княжити до Чернігова17. Здавалося б, на Русі відновилася одноосібна монархія. Та цього не сталося. Вже в перші місяці свого київського княжіння, у травні 1093 р. Святополк Ізяславич запропонував Володимиру Всеволодичу разом керувати державою. Радники Свято- полка сказали йому: “Послися к брату своему Володимеру, да бы ти помогл…” Мономах охоче відгукнувся на пропозицію Святополка. Ймовірно, дуумвірат Святополк - Мономах утворився 1094 р., коли князь-ізгой Олег Святославич змусив Володимира Мономаха повернути йому Чернігів із князівством і податись до батьківського Переяславля, але початок активної діяльності дуумвірів припав на кінець лютого 1096 р., коли вони зібрали південноруських князів для походу на половців. Всі згодились, лише Олег Святославич чернігівський ухилився від участі в загальноруській справі., бо здавна спирався на половецьких ханів у міжусобній боротьбі на Русі. Дуумвіри приборкали Олега й у покарання відібрали у нього Чернігів із землею, віддавши його молодшому братові Олега Давиду18. Відтоді дуумвірат постійно діяв аж до кінця життя Святополка. Причини його стійкості й тривалості полягали, з одного боку, в постійній небезпеці від Половецького степу, з іншого - в необхідності приборкання міжкнязівських чвар на Русі, насамперед - втихомирення буйних чернігівських Святославичів. Кончина Святополка (16 квітня 1113 р.) призвела до одноосібного вокняжіння в Києві Володимира Всеволодича Мономаха. Його порівняно недовге правління (1113-1125) призвело нарешті до стабілізації й підвищення авторитету центральної влади, зміцнення держави, нарешті - до відновлення єдиновладної монархії 19. Самовладність Володимира виявилась насамперед у тому, що він, подібно до свого прадіда Володимира Святославича й діда Ярослава Мудрого, вільно і за власною волею переміщував князів із однієї волості в іншу, не рахуючись з принципами ні родового старійшинства ні отчинності. У 1117 р. його старший небіж Ярослав Святополчич висловив незадовлення тим, що Мономах перевів з Новгорода Вели- кого поближче до Києва, до Білгорода, свого старшого сина Мстислава, щоб передати тому київський престол. Це порушувало порядок родового старійшинства, за яким першим претендентом на загальноруську владу був якраз Ярослав. Слів обурення Ярослава виявилось досить для того, щоб Володимир Всеволодич зібрав коаліцію князів, пішов на Ярослава, котрий сидів тоді у Володимирі Волинському і приборкав його.“И наказав его Володимер о всем, веля ему к собе приходити: “Когда тя позову!”20 Дійсно, вже на початку свого київського князювання Володимир відмовився від порядку родового старійшинства і почав вважати великокнязівський престол спадковим володінням своєї родини. Він і передав його старшому синові Мстиславу (роки київського князювання: 1125-1132). Мономах і Мстислав були повновладними господарями в країні. Вони на власний розсуд роздавали престоли, переміщували князів з однієї волості до іншої, приборкували непокірних. Державна організація давньоруського суспільства 15 Таким чином, головною особливістю державної влади на Русі в другій поло- вині ХІ – початку ХIІ ст. було сумісне правління старших членів дому Ярославичів. Воно здійснювалось у формі дуумвіратів і тріумвіратів й сприяло усталенню міжкнязівських відносин, припиненню усобиць і подоланню загрози з боку Половецького степу. Вже перший тріумвірат Ярославичів, попри егоїзм і постійну неузгодженість дій його членів, значною мірою виконував ці завдання. А для часів київських княжінь Всеволода Ярославича і Святополка Ізяславича дуумвіратний спосіб правління найбільш, мабуть, відповідав умовам часу 21. Історики ХІХ – першої третини ХХ ст. розходились у думках стосовно причин настання удільної роздробленості Давньоруської держави. Була поширена ідея, за якою країна розділилась на окремі волості й землі насамперед тому, що Ярославичі надто розмножились і на всіх князів просто не вистачало столів. Тому багато хто з них був змушений силою зброї добувати собі княжіння. І дійсно, літописці наводять безліч прикладів на підтвердження цієї тези. Однак подібне пояснення плаває на поверхні складних і суперечливих явищ часів роздробленості. Чомусь ніхто з його адептів не замислювався над тим, чому це раніше, в роки недавнього князювання Володимира Мономаха і його сина Мстислава, коли кількість князів-Ярославичів також набагато перевищувала число столів, жодний член панівного дому не насмі- лювався виступити із зброєю в руках не те що проти великого князя київського, а й проти найслабкішого серед своїх родичів… Так само невдалим виглядає інше пояснення причин настання роздробленості: Ярославичі, що стали надто численними на середину ХІІ ст., почали порушувати традиційний порядок престолонаслідування (за родовим старійшинством). Стано- вище погіршувалось ще й різко зрослою активністю городян у політичному житті своєї землі й держави в цілому22. Лише починаючи з 30-х років ХХ ст., зусиллями радянських істориків, була вироблена наукова теорія причин, перебігу і наслідків удільної роздробленості на Русі. Було встановлено, що в основі роздроблення відносно єдиної Давньоруської держави крились процеси соціально-економічного розвитку, які набрали сили якраз з кінця ХІ ст. Народилось поняття феодальної роздробленості – явища, породженого еволюцією феодальних відносин23. Уперше ця ідея була проголошена в книжці Б.Д.Грекова «Киевская Русь» (1939) і розвинута вченим у пізніших виданнях цієї праці й інших роботах. Протягом ХІ – першої третини ХІІ ст. у країні визріли принципові соціально- економічні зрушення. Уперше елементи послаблення єдності Давньоруської держави виявились одразу по смерті Ярослава Мудрого. Проте в другій половині ХІ ст. суспільно-економічний розвиток Русі, особливо на місцях, у віддалених від центру князівствах, волостях і землях, виявився недостатнім для розгортання відцентрових процесів і порушення єдності країни. На кінець ХІ – першу половину ХІІ ст. еволюція феодального способу вироб- ництва породила прошарок великих і середніх землеволодільців, яких літописці звичайно називають загальним терміном “бояри”. Вони з’явились не лише в осередку держави, у Києві та Київській землі, а повсюдно, навіть у віддалених від стольного Микола Котляр 16 града Русі землях: Володимиро-Суздальській, Новгородській, Галицькій, Волинській та ін. Утворилось велике феодальне землеволодіння, спочатку князівське, далі боярське. Якщо раніше Київ був найбільшим і мало не єдиним осередком суспільно- політичного, економічного і культурного життя Русі, то з початком ХІІ ст. зміцніли економічно й політично землі й князівства, що складали Давньоруську державу. Місцеве боярство і залежні від нього князі перестають бути зацікавленими в загальноруських справах, віддаючи перевагу справам власним. “Нові економічні умови, за яких у ХІІ ст. продовжували існувати окремі феодальні князівства, що входили до складу Давньоруської держави, і їх боротьба поміж собою створили нову політичну карту Східної Європи, на якій Києву було відведене більш скромне місце”24. Влада великого князя, писав Б.Д.Греков, робиться для них обтяжливою, а загальноруські походи проти половців - небезпечними і такими, що не приносили їм особистих вигод. У державі швидко визрівають і набирають сили процеси, що вели до політичного відособлення князівств і земель. Так Русь вступила в добу удільної або феодальної роздробленості. Як писав В.Т.Пашуто, “відносно єдина державна структура, що склалася на час князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого,...виявилась недовговічною. Причина цього криється не в занепаді країни, а в її соціально- економічній еволюції, де спостерігаються два ряди причинно взаємопов’язаних явищ: розвиток феодалізму вшир і послаблення економічної та політичної могутності центральної влади”25. Переконливу й масштабну панораму роздроблення Давньоруської держави створив у працях 60-х - 70-х років Б.О.Рибаков – хай навіть окремі її положення викликають заперечення: “У 1132 р. Київська Русь неначе раптово розпалась на півтора десятка князівств… Однак ця раптовість лише гадана”, насправді процес кристалізації князівств-королівств (історик вважає їх навіть самостійними) був підготовлений самим ходом історичного прогресу26. Роздробленість, отже, визрівала довго, поступово й підступно. Тому її набли- ження не помічали навіть найбільш прозірливі люди того часу, до яких можна віднести літописців. Безумовно, її симптоми давались взнаки вже за життя Мономаха - занадто вже часто доводилось цьому государю приборкувати залежних від нього князів, чого не було за Ярослава Мудрого. Літописці яскраво й емоційно описують і засуджують удільну роздробленість країни, що виливалась у нескінченні війни між князями. Палали міста і села, гинули великі тисячі руських людей, а половці, підбадьорюванні відсутністю єдності сил Русі, майже щорічно грабували її землі й забирали у полон селян і городян. Вже під 1134 р. новгородський літописець з гіркотою записав: “И раздрася вся земля Руская”27. У цьому контексті “раздрася” означає: розірвалася, вступила у смугу смути. Мине близько ста років, й інший літописець, уже галицький, із тугою відобразить іншу смуту, що продовжувала панувати і набирати сили у Галицько-Волинській Русі: “Начнем же сказати бещисленыя рати и великыя труды, и частыя войны, и многии крамолы, и частая востания, и многия мятежи…”28. Державна організація давньоруського суспільства 17 Історики минулого (та й дехто із сучасних) взагалі відмовляли внутрішньому життю Давньоруської держави доби роздробленості в будь-якій організованості, відкидали саму можливість визначення її найменших закономірностей, бачили у ній лише хаос, безглузді війни й короткозорість государів. Багато хто вважав, що в той час Давньоруська держава перестала існувати. Лише вітчизняні вчені, починаючи з 60-х років нашого століття, виробили логічну й струнку концепцію державної структури Київської Русі доби роздробленості. Настання удільної роздробленості зовсім не означало розпаду Давньоруської держави. Змінилася лише її суспільно-політична організація і характер державної влади. “Політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості”29. Вона була монархією федеративною. В середині ХІІ ст. державний лад Русі набирає нової форми. Стольний град Київ і підвладний йому великокнязівський домен південної “Руської землі” перетворився на сукупне володіння групи князів, членів дому Ярослава. Вони вважали себе колективними власниками “Руської землі” й вимагали там собі частки володінь (“части”), а свої суперечки прагнули полагоджувати на загальноруських “снемах”30. В.Т.Пашуто назвав таку структуру влади колективним сюзеренітетом. Літописи містять підтвердження (щоправда, нечасті) дійовості такої системи влади31. Яскраве свідоцтво на користь існування порядку колективного володіння і управління південною Руською землею містить «Слово о полку Ігоревім». Одно з центральних місць знаменитої пам’ятки кінця 80-х років ХІІ ст. посідає заклик співця до низки князів захистити Руську землю від хижих половецьких ханів. Він починає його зверненими до володимиро-суздальського князя словами: “Великый княже Всеволоде! Не мыслию ти прилетети издалеча, отня злата стола поблюсти?”32. Далі автор “Слова” звертається до інших сильних государів Русі, серед них – до Рюрика і Давида Ростиславичів, Ярослава галицького, Романа волинського. Довгий час історики й літературознавці не могли пояснити звернення співця «Слова» до багатьох князів з різних земель Русі з вимогою йти до Києва й захищати великокнязівський “золотий стіл” – при тому, що він мав законного господаря – великого князя Святослава Всеволодича. На мій погляд, в наведених словах автора пам’ятки проглядає якраз система колективного сюзеренітету Ярославичів над Києвом і південною Руською землею. Всі вони, як свідчать літописи, мали невеликі (часто символічні) володіння в південній Руській землі, головним чином на півдні Київщини, і за них були зобов’язані обороняти її від ворога, насамперед половецьких ханів. Із структурою колективного сюзеренітету в другій половині ХІІ ст. співісну- вала інша: давня система дуумвіратів. Звичайно такі дуумвірати складали глави найсильніших князівських родів. Так, у 1181-1194 рр. у Південній Русі успішно діяв дуумвірат Рюрика, глави роду Ростиславичів, князя південної Руської землі, й Святослава Всеволодича, чільного представника роду чернігівських Ольговичів. Дуумвірат встановив рівновагу політичних сил, значною мірою стабілізував внутрішньополітичне життя і певною мірою сприяв зміцненню оборони країни від Микола Котляр 18 половців. Під проводом Святослава і Рюрика було проведено кілька переможних походів углиб Половецького степу (1183, 1185, 1190, 1191 рр.), що послабили небезпеку для Русі з боку кочовиків Причорномор’я. Не варто розглядати часи роздробленості на Русі лише як добу послаблення соціально-політичних та інших зв’язків у державі. Вона проходила у взаємодії й змаганні відцентрових і доцентрових сил. Сепаратизму панівної верхівки земель і князів протистояли наростання економічних і культурних зв’язків, що робиться особливо помітним з 60-х років ХП ст., а також ідейні чинники: ідея спільності всіх східних слов’ян, що складали населення Київської Русі, та ідея спільної для всіх них “Руської” землі: народу, країни, держави, мови. З початком ХІІІ ст. відцентрові процеси посилилися, але держава збереглася. Хто знає, як би проходило політичне й суспільне життя Давньоруської держави в середині - другій половині ХІІІ ст., якби вона не загинула під страшним ударом “тьмочисленной” кінноти хана Батия в 1237-1241 рр. 1 Черепнин Л.В. Русь: Спорные вопросы истории феодальной земельной собственности в ІХ-ХV вв. // Пути развития феодализма. М., 1972. С.145. 2 Авенариус А. “Государство Само” //Этносоциальная и политическая структура раннефеодальных славянских государств и народностей. М., 1987. 3 Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. К., 1993. С.24-25. 4 Повесть временных лет. М.; Л., 1950. Ч.1. С.56. 5 Котляр М.Ф. Генезис східнослов’янської державності //Пам’ятки писемності східнослов’янськими мовами ХІ-ХVIII ст. К., 1995. 6 Мельникова Е.А. К типологии становления государств в Северной и Восточной Европе //Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы. М., 1992. С.39. 7 Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства IX - начала ХIII вв. //Исторические записки. М., 1972. №89. С.359-360. 8 Див.: Кобрин В.Б., Юрганов А.Л. Становление деспотического самодержавия в России //История СССР. 1991. №4. С.56-57. 9 Повесть временных лет. Ч.1. С.108. 10 Там же. С.111. 11 Повесть временных лет. Ч.1. С.112-116. 12 Там же. С.121. 13 Там же. С.131-132. 14 Там же. С.132-135. 15 Повесть временных лет. Ч.1. С.135. 16 Там же. С.136. 17 Повесть временных лет. Ч.1. С.141-143. 18 Там же. С.149-150, 170-171. 19 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. Лекции по русской истории. М., 1993. С.63, 69 и др. 20 Повесть временных лет. Ч.1. С.202. 21 Котляр Н.Ф. Древнерусская государственность. СПб., 1998. С.245. 22 Див., напр.: Платонов С.Ф. Лекции по русской истории. СПб., 1901. С.93-94. 23 Советская историография Киевской Руси. Л., 1978. С.147. 24 Греков Б.Д. Киевская Русь. М., 1953. С 505. Див. також інші праці вченого. Державна організація давньоруського суспільства 19 25 Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси //Польша и Русь. М., 1974. С.11. 26 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. М., 1964. С.147. 6 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М.; Л., 1950. С.208. 28 Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1871. С.501. 29 Пашуто В.Т. Указ. соч. С.11. 30 Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства //Исторические записки. 1972. № 89. С.365. 31 Див., напр. свідчення Київського літопису під 1195 р. //Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1871.С.459-461, 470. 32 Слово о полку Игореве. М.; Л., 1950 (Литературные памятники). С.21. Володимир Маслак НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ ХVІІ СТОЛІТТЯ В ІСТОРИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ С.СОЛОВЙОВА На зламі першої та другої половини ХІХ ст. українською історією предметно зацікавлюється видатний представник російської історичної науки, автор теорії органічного розвитку С.Соловйов. З його іменем пов’язана поява першої в російській історіографії спеціальної праці, яка торкається історії Національно- визвольної війни та Руїни («Гетман И.Выговский» (1859). Одне з ключових місць тематики, посідає ця тема в ґрунтовній розвідці «Очерки истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу» (1848). Обидві праці публікувалися дослідником на сторінках відомого й популярного в колах російської інтелігенції журналу «Отечественные записки». Змістовний екскурс концептуального характеру в історію Національно-визвольної війни присутній і в знаменитій соловйовській «Истории России с древнейших времен» (М.,1861. Т.10). Короткі сюжети концеп- ційного характеру містять підручник «Учебная книга русской истории» (М.,1863), які були розраховані на широкий загал освічених співвітчизників «Общедоступные чтения о русской истории» (М., 1882). Врешті про глибокий інтерес С.Соловйова до проблематики Національно-визвольної війни опосередковано свідчить і те, що основною ділянкою наукових зацікавлень його визначного учня Г.Карпова була якраз історія Національно-визвольної війни. Тобто до заслуг С.Соловйова можна віднести ще й підготовку одного з найцікавіших дослідників з означеної проблеми. У випадку з доробком С.Соловйова маємо справу з цілісною, добре розробленою концепцією Національно-визвольної війни. У цьому сенсі дослідник пішов шляхом Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича та свого сучасника М.Костомарова. Інтерес дослідника до Національно-визвольної війни живився з незадоволеності ступенем розробки української історії в цілому. “Мы поставили целью статей своих внести сколько-нибудь критический взгляд на историю Малороссии”, - зазначав С.Соловйов в «Очерках истории Малороссии»1. Наріжною ж підвалиною слугувала, зауважена Іллерицьким, мета С.Соловйова “изучить историю всех народов, сошедших с исторической сцены”2. До таких народів були зараховані й українці. Останнім
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-210424
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2415-8003
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-17T12:03:53Z
publishDate	2002
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Котляр, М. 2025-12-07T15:24:42Z 2002 Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад) / М. Котляр // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2002. — Вип. 11. — С. 11-19. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210424 Проблема, якій присвячується ця розвідка, мала, здавалось би, бути добре висвітленою в науковій літературі. Та мало не всі існуючі праці з давньоруської проблематики зосереджують увагу на власне історії Київської Русі. Становлення ж і розвиток давньоруської державності у дослідженнях майже всіх вчених залишились на другому плані. Як і раніше, вимагають ґрунтовного студіювання соціальна сутність і структура Київської держави на різних етапах її розвитку, системи передання влади, одноосібні й сумісні форми правління країною та ін. Тому варто спеціально розглянути виникнення і розвиток державної структури і князівської влади на Русі. uk Інститут історії України НАН України Історіографічні дослідження в Україні Проблемно-тематична історіографія Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад) Article published earlier
spellingShingle	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад) Котляр, М. Проблемно-тематична історіографія
title	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)
title_full	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)
title_fullStr	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)
title_full_unstemmed	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)
title_short	Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)
title_sort	державна організація давньоруського суспільства (генезис. еволюція. занепад)
topic	Проблемно-тематична історіографія
topic_facet	Проблемно-тематична історіографія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/210424
work_keys_str_mv	AT kotlârm deržavnaorganízacíâdavnʹorusʹkogosuspílʹstvagenezisevolûcíâzanepad

Державна організація давньоруського суспільства (Генезис. Еволюція. Занепад)

Репозитарії

Схожі ресурси