DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста
Події Майдану 2013-2014 рр. та подальші політичні зміни в країні надали нового, радикального імпульсу процесам декомунізації. Верховна Рада ухвалила низку декомунізаційних законів, що, зокрема, стосувалися й змін у топоніміці, демонтажу пам’ятників, монументів та меморіалів тоталітарної доби та її с...
Saved in:
| Published in: | Місто: історія, культура, суспільство |
|---|---|
| Date: | 2017 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2017
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211196 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста / С. Шліпченко // Місто: історія, культура, суспільство. — 2017. — № 1. — С. 152-165. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859694430109302784 |
|---|---|
| author | Шліпченко, С. |
| author_facet | Шліпченко, С. |
| citation_txt | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста / С. Шліпченко // Місто: історія, культура, суспільство. — 2017. — № 1. — С. 152-165. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Місто: історія, культура, суспільство |
| description | Події Майдану 2013-2014 рр. та подальші політичні зміни в країні надали нового, радикального імпульсу процесам декомунізації. Верховна Рада ухвалила низку декомунізаційних законів, що, зокрема, стосувалися й змін у топоніміці, демонтажу пам’ятників, монументів та меморіалів тоталітарної доби та її символіки. Відтак, «символи» і «знаки» комуністичної доби мали бути прибрані з відкритих публічних просторів міст, містечок і сіл (площ, вулиць, парків тощо), рівно як і з просторів публічного доступу (муніципальних та урядових будівель, музеїв, театрів, закладів освіти, вокзалів, станцій метро тощо). Ці закони залишали певні лакуни (скажімо, застосування комуністичної/радянської символіки у масовій споживацькій культурі), не завжди чітко формулювали та специфікували способи й засоби імплементації, а також і сфери компетенцій відповідальних осіб. Це вилилось у хаотичне потрактування і застосування цих законів, породило численні конфлікти й непорозуміння, відкрило шлях до постійних конфронтацій, коли болючі питання з «минулого» використовувались для формування політичних оцінок. Але поряд із тим, ці процеси спонукали до перегляду та ре-концептуалізації способів залучення «минулого» для репрезентації пам’яті у просторах міста. Говоримо й про здебільшого спонтанне, іноді навіть хаотичне, застосування певних положень «декомунізаційного законодавства», що викликало хвилю публічного невдоволення та дискусій з боку широкої публіки, експертів та представників/представниць локальної влади.
События Майдана 2013-2014 гг. и последующие за этим политические изменения в стране придали новый, радикальный импульс процессам декоммунизации. Верховная Рада приняла ряд декоммунизационных законов, которые касались изменеий в топонимике, демонтажа памятников, монументов и мемориалов тоталитарной эпохи и ее символики. Поэтому «символы» и «знаки» коммунистической эпохи должны были быть убраны из открытых публичных пространств городов, поселков и сел (площадей, улиц, парков и т.д.), также, как и из пространств публичного доступа (муниципальных и правительственных зданий, музеев, театров, учебных заведений, вокзалов, станций метро и т.д.). Эти законы оставляли определенные лакуны (скажем, применение коммунистической / советской символики в массовой потребительской культуре), не всегда четко формулировали и специфицировали способы и средства имплементации, а также и сферы компетенций ответственных лиц. Это вылилось в хаотические трактовки и применения этих законов, породило многочисленные конфликты и недоразумения, открыло путь к постоянным конфронтациям, когда болезненные вопросы из «прошлого» использовались для формирования политических оценок. Но наряду с тем, эти процессы побудили к пересмотру и ре-концептуализации способов привлечения «прошлого» для репрезентации памяти в пространствах города. Говорим и о большей части спонтанном, иногда даже хаотичном, применении некоторых положений «декомунизацийного законодательства», что вызвало волну общественного недовольства и дискуссий со стороны широкой публики, экспертов и представителей / представительниц локальной власти.
Following Maidan-2014 and subsequent political changes, the processes of de-communization in Ukraine have considerably accelerated and received the new impetus. The Parliament adopted a number of laws and legal acts concerning toponyms, monuments and memorials, communist symbols, etc. that were to be removed from public spaces. The new legislation applied equally to open public spaces of the cities and villages (streets, squares, piazzas, public parks) and to the spaces of public use (municipal and government buildings, museums, underground stations, universities, schools, etc.). Leaving certain lacunas (e.g. using communist symbols in mass consumerist culture) and not clearly specifying the ways and means the laws were to be implemented, the parliamentary acts gave way to numerous conflicts and misunderstandings, when the incessant confrontations with a painful past shape political attitudes. Furthermore, these processes call for re-conceptualizing the ways the past is set into the work of memory and represented in the city spaces. In the same breadth, it resulted in largely spontaneous, even hectic application of the provisions, and remains the contentious issue for the public, experts and local authorities alike. On one hand, we see démontage, removal or dismantling/ demolition of the objects that the experts tend to see as a part of cultural or historic heritage, but which so far are not listed or assigned as such. While on the other hand, it works towards complete ignorance from the part of local authorities if not setting the conflicts between local communities. The paper will look at certain cases and practices of ‘de-communization’ in Ukrainian cities and analyze its pro-s and contra-s.
|
| first_indexed | 2026-03-15T02:46:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
152
Місто: історія, культура, суспільство
УДК 94(477)+316.334.56
Світлана Шліпченко,
к.ф.н., директорка наукових програм
Центру Урбаністичних Студій НаУКМА
Email: svitlana.shlipchenko@gmail.com
DECOM JOB: КІЛЬКА ЗАГАЛЬНИХ МІРКУВАНЬ
ЩОДО СПЕЦИФІКИ ПРОЦЕСІВ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ
У ПРОСТОРАХ МІСТА
Події Майдану 2013-2014 рр. та подальші політичні зміни в країні на-
дали нового, радикального імпульсу процесам декомунізації. Верховна
Рада ухвалила низку декомунізаційних законів, що, зокрема, стосувалися
й змін у топоніміці, демонтажу пам’ятників, монументів та меморіа-
лів тоталітарної доби та її символіки. Відтак, «символи» і «знаки» ко-
муністичної доби мали бути прибрані з відкритих публічних просторів
міст, містечок і сіл (площ, вулиць, парків тощо), рівно як і з просторів
публічного доступу (муніципальних та урядових будівель, музеїв, теа-
трів, закладів освіти, вокзалів, станцій метро тощо). Ці закони зали-
шали певні лакуни (скажімо, застосування комуністичної/радянської
символіки у масовій споживацькій культурі), не завжди чітко формулю-
вали та специфікували способи й засоби імплементації, а також і сфери
компетенцій відповідальних осіб. Це вилилось у хаотичне потрактуван-
ня і застосування цих законів, породило численні конфлікти й непорозу-
міння, відкрило шлях до постійних конфронтацій, коли болючі питання
з «минулого» використовувались для формування політичних оцінок. Але
поряд із тим, ці процеси спонукали до перегляду та ре-концептуалізації
способів залучення «минулого» для репрезентації пам’яті у просторах
міста. Говоримо й про здебільшого спонтанне, іноді навіть хаотичне,
застосування певних положень «декомунізаційного законодавства», що
викликало хвилю публічного невдоволення та дискусій з боку широкої пу-
бліки, експертів та представників/представниць локальної влади.
Ключові слова: декомунізація, деконструкція, пам’ять в урбаністично-
му просторі, пам’ятник, пам’ятка, спадок, символічний ландшафт
Пам’ятники не менш важливі для існування міста, ніж ка-
налізаційні системи; заповнені простори так само важ-
ливі, як і простори порожні. Міста – це місця, де люди
формують каміння, а каміння – формує людей, де крик інколи
має таке ж саме значення, як і тиша, а спогади та історії – як
ілюзії чи проекти.
Жозеп Субірос1
Коли я думала над назвою цієї статті, яку врешті назвала
«DeCom Job», мені пригадався давній есей американського архі-
тектора Майкла Соркіна «Decon Job» (Sorkin, 1991), перекласти
можна і як «Робота з Деконструкції», і як «Деконструювання».
© Світлана Шліпченко, № 1 (2), 2017
1 Субірос, Ж. (2013).
Культурні стратегії та
оновлення міста: досвід
Барселони, In: Місто й
оновлення, Київ: Фундація
Генріха Бьолля, 14.
153
Декомунізація та місто
Пригадався, мабуть, невипадково. Там йшлося про велике шоу –
виставку архітекторів-деконструктивістів у МoМА/ Museum of
Modern Art/ (1988, Нью-Йорк)2 та, власне, про ідею «деконструк-
ції» у її стосунку до архітектури. Однак гадаю, алюзія до декон-
струкції та архітектури вимагає дуже стислого прояснення. Архі-
тектура деконструкції є не просто застосуванням та наділенням
новими значеннями «чистих» форм архітектури модерністів ран-
нього 20 ст. Це, в певному сенсі, – потрясіння основ, підкріплений,
зокрема й теоретичними пошуками Жака Дерріди, процес пере-
осмислення архітектури як дисципліни, що діє/працює у певних
рамках, зі своїми традиційними категоріями, каноном та вкоріне-
ними істинами: форма і функція, призначення-телос, границі та
обмеження репрезентативних систем, що утворюють та наділяють
значеннями простір, тощо. Іншими словами, деконструкція – це
своєрідна архітектурна метафора, а своєрідність її у тому, що вона
є не руйнацією, а операцією (нескінченною) розбирання будинку
/ансамблю /проекту /«цілісного утворення» на складові з метою
подивитись і проаналізувати, що собою являють та як установлю-
ються умови існування «традиційної архітектури». Тобто, це до-
слідницька стратегія, такий собі епістемологічний перформенс –
дослідження власне процесу і операцій (с)творення. І виглядає, що
тут можна провести цілий ряд паралелей із тим, що ми називаємо
«декомунізацією». Передовсім, «декомунізація», поруч із цілком
реальним очищенням від спадку тоталітарного минулого, перед-
баченим відповідними законами, так само мала б стати процесом
(а не одноразовою операцією) підважування канонів та вкорінених
«істин» – процесом (якщо хочете – постійного) переписування іс-
торії, деконструкції міфів і наративів та переосмислення ціннос-
тей і способів їх формулювання, нав’язування та розповсюдження,
у якому присутні академічний, «популярний» (не тільки на рівні
роботи з «громадською думкою», але й на рівні структур повсяк-
дення) та «матеріальний» виміри.
Про урбаністичні «механізми» та «інструменти»
Архітектура є вираженням самої сутності кожного суспіль-
ства…. [Проте] лише ідеальна сутність суспільства, саме та
його серцевина, що володіє правом видавати накази та заборо-
ни, знаходить своє вираження в архітектурних композиціях в
строгому сенсі слова…. Відтак, величні монументи здіймають-
ся подібно до греблі, що перекриває шлях до будь-якої плута-
нини у логіці володарювання і влади: Церква і Держава у формі
соборів та палаців промовляють до тисяч і тисяч, або змушу-
ють їх мовчати. Загальновідомо, що монументи спонукають до
правильної соціальної поведінки в суспільствах та часом навіть
навівають справжній жах. Штурм Бастилії є символічним в та-
кому розкладі: важко пояснити цей масовий жест інакше, ніж
людською злістю та ворожістю щодо монументів, які все ж є
нашими справжніми володарями.
Жорж Батай
Так свого часу описував владу архітектури над людьми Жорж
Батай.3 Із притаманною йому категоричністю він визначав архі-
2 23 червня – 30 серпня 1988 в
Нью Йоркському музеї МоМА
відбулася без перебільшен-
ня визначна подія – велика
виставка Архітектура Декон-
структивізму / Deconstructivist
Architecture (куратори – Марк
Віґлі та Філіп Джонсон), якою
відкривалася та аналізувалася
на той час нова тенденція в
архітектурі, вже втілена у
цілій серії проектів – пере-
важно «дискурсивних», тобто
незбудованих – сімох євро-
пейських та американських
архітекторів. Це були роботи
людей, яких сьогодні ми зна-
ємо як «зіркових архітекто-
рів»: Френка Ґері, Деніела
Лібскінда, Рема Коолхааса,
Пітера Ейзенмена, Захи Хадід,
Бернарда Тшумі та Вольфа
Прікса і Генріха Свічинсько-
го (віденська група Coop
Himmelb(l)au). Всіх їх єднали
нова архітектурна ідеологія –
підважування основ і засад
«традиційної архітектури» та
спільна архітектурна мова –
застосування для висловлення
своїх ідей динамічних абстрак-
тних форм, наче «позичених»
в російського конструктивізму
1920-х. За що Чарльз Дженкс
називав їх «новими модер-
ністами.» (Jencks, 1990) А вже
за 25 років по тому (2015), у
тому ж МоМА, на відзначення
ювілею цієї вікопомної події,
куратор Баррі Берґдолл провів
публічну дискусію з Ейзенме-
ном, Тшумі та Віґлі – Декон-
структивізм: Ретроспектив-
ний погляд та актуальність.
3 Bataille, G. (1997).
Architecture (1929). In: LEACH,
N., ed.. Rethinking Architecture.
L&NY: Routledge, 21.
154
Місто: історія, культура, суспільство
тектуру як «колективне еґо» та називав її в’язничним наглядачем
суспільства.
Архітектура (як «мистецтво» структури, «мистецтво» спору-
дження будинків) та урбанізм (як «мистецтво» спорудження міст)
і обидва – як «мистецтво» створення просторів є, у певному сен-
сі, всеприсутніми. Характерна властивість архітектури та урбані-
зму репрезентувати невидиму реальність, що стоїть за об’єктом
репрезентації і стає видимою й зрозумілою лише в акті репре-
зентації, та ще й відкриває семантичний вимір саме через свою
фізичну присутність, робить їх потужним знаряддям ґенерування
запрограмованих ефектів, ефектів «упізнання» та ідентифікації.
Це також сприяє тому, що обидва стають дієвими у справі стан-
дартизації індивідуумів, як свого часу сформулював це Мішель
Фуко, а також пояснює їхню тоталізуючу природу – вони прагнуть
включити індивідуумів у певну соціальну й культурну цілісність/
тотальність. Тобто простір має властивість формувати й інформу-
вати, перетворюючи окремого індивіда на «суб’єкта колективно
засвоєної історії».4 Хоча вже від кінця 19 ст. технології крок за
кроком відбирають у простору цю його традиційну роль.
Критика й теорія урбанізму дуже часто демаркують і про-
бують позначати на картах простору саме репресивні соціальні
стосунки, приховані в «традиційному просторовому знанні», од-
нак і альтернативний соціальний ландшафт (подібно до фізично-
го просторового ландшафту) ніколи не є «даним». Тут теж є свої
приховані події, такі, що неможливо звести до феноменологічної
реальності, бо вони не набирають форми, котру ми могли б так
просто визначити, це і є те «невидиме місто», що існує поруч із
«фізичним», яке розширює, перетворює чи підважує «географію
буквального», про яке пише Мішель де Серто.5 Сьогодні для кри-
тиків і теоретиків урбанізму місто означає і позначає набагато
більше, аніж просто «збудоване/штучне довкілля» .Тож, говорити
про нього можемо не тільки мовою містобудівних стратегій, але і
як про мережу нами ж наділених смислами просторових практик.
Водночас, поглянувши на історію урбанізму, мусимо визнати,
що урбаністичний простір завжди був і є місцем репрезентації, і
репрезентації пам’яті зокрема. Урбаністична пам’ять в традицій-
них «театрах пам’яті»6 конструювала образ міста, а це дозволяло
городянину (традиційно маскулінна конструкція) окреслити своє
минуле і теперішнє та позиціонувати його в конкретній політич-
ній, соціальній чи культурній реальності (cf. Дім як місто, Місто
як дім – за Альберті). В цьому світлі урбанізм постає практикою
узагальнення територіальних, етнічних, ідеологічних, культурних
чи соціальних моментів. Урбаністичний простір як простір репре-
зентації має на меті «пробудити» образи гармонічного суспільства
в індивідуальній та колективній пам’яті/уяві своїх мешканців.
Тому урбаністичний простір, у певному сенсі, є систематизова-
ним простором пам’яті, що генерує колективну уявність, а власне
урбанізм постає як «систематизатор» такої пам’яті у місті. В прин-
ципі, мета упорядкування урбаністичного простору – це створен-
ня умов саме для того, щоб попередньо невизначений хтось/будь-
хто/ став кимось/членом спільноти/, адже урбаністичний простір,
4 Berlant, L. (1991). The
Anatomy of National Fantasy:
Hawthorne, Utopia and
Everyday Life. Chicago:
Chicago UP, 20
5 De Certeau, M. (1988). The
Practice of Everyday Life. 2nd
ed. Berkeley, LA, London: U of
California P. 91-111, 115-131
6 Yates, F. (1966). The Art of
Memory. London: Routledge &
Kegan Paul.
155
Декомунізація та місто
простір міста – і за часів античності, і за Середньовіччя, і у часи
Ренесансу, і далі – і був тим, що дозволяло мешканцеві/городя-
нину/громадянину приміряти-спроектувати-окреслити своє «я»
на ментальній карті цього міста. Достатньо чітко цю мету сфор-
мулював ще Леон-Баттіста Альберті (певна річ, перебуваючи під
значним впливом Вітрувіуса, який, своєю чергою, «запозичив» її
у греків), і виглядає вона так:
«Саме у місті молодь має змогу навчитися бути громадяна-
ми...; саме тут вона набуває необхідних знань та бачить численні
зразки того, як навчатися уникати зла; саме тут постає можливість
ближче ознайомитися з тим, яка велична честь, як чудово мати хо-
рошу репутацію, і яка божественна річ – слава.... Тут молодь ...
спонукає себе до звитяги і береться за важкі справи, гідні безсмер-
тя. Мабуть, усіх цих прекрасних речей і не знайдеш ані у віллі, ані
у лісі, ані на полі.»7
Іншими словами, місто постає як середовище, де, саме завдя-
ки архітектурній інсценізації, приватні спогади перетинаються з
публічними/колективними, унаочнюючи і постійно відтворюючи
конвенційний образ міста, нації, країни, забезпечуючи passage de
la mémoire à l’histoire.8 Тобто урбанізм значною мірою забезпечує
функціонування механізмів «уявлювання», виведених Бенедиктом
Андерсоном для уявлених спільнот, не кажучи вже про «політич-
не омузеювлення» – специфічної форми уявності як музеєтво-
рення, що є глибоко політичною за своєю природою діяльністю.9
Обов’язковою рисою буде і здатність виробляти чи «надавати
місце» технікам запам’ятовування. Ці добре відомі, інституційно
оформлені техніки запам’ятовування або ж інструментарій – му-
зеї, архіви, цвинтарі та колекції, святкування, річниці, церемонії,
пакти і договори, і врешті пам’ятники і пам’ятники та меморіали
загиблим на війні воякам зокрема, пантеони, вчені товариства й
асоціації тощо – або, як називає їх П. Нора, «ритуали суспільства
без ритуалів» чи «святині десакралізованого суспільства», що ста-
ють місцями пам’яті.10 А іще – це «нововинайдені традиції»11, які
так само мають місце у просторах наших міст, формуючи й на-
правляючи «пам’ять» та «уявність» спільноти. Такі, приміром, як
військовий парад на День Незалежності на Хрещатику, святкуван-
ня Дня Прапора чи Дня Захисника України біля Софії Київської чи
нова міська традиція святкування Різдва на Софійському та Ми-
хайлівському майданах.
Водночас, місто та пам’ятки минулого (які до того ж мають
приваблювати туристів чи відвідувачів) маніфестують політичні,
соціальні та ціннісні конфігурації, які, у свою чергу, демонструють
що саме місцеві мешканці прагнуть зберегти, увічнити, репрезен-
тувати для потенційних «глядачів». Подібну практику, що бере
коріння від часів Ренесансу, ми бачимо й сьогодні у численних ту-
ристичних картах і путівниках. Відтак, не лише як політизовані
акценти міського ландшафту, але й як знаки колективної пам’я-
ті, пам’ятники та публічні простори сприяють усталенню мне-
монічної топографії, конструюючи пантеон історично важливих
фігур та подій. Як такі lieux de mémoire пам’ятники уособлюють
та репрезентують метафори національного життя і образи з наці-
7 Альберті, Л.-Б. (1937).
Трактат о семье. В Десять книг
о зодчестве. Москва: Изд-во
Всесоюзной академии
архитектуры, 120
8 Nora, P. (ed.) (1984). Les Lieux
de la Mémoire. Paris: Gallimard
9 Андерсон, Б. (2001). Уявлені
спільноти, 226
10 Nora, P. (ed.) (1984). Les Lieux
de la Mémoire. Paris: Gallimard,
xxiv-xxv
11 Hobsbawm, Е. & Ranger, T.,
eds. (1983). The Invention
of Tradition. Cambridge: CUP,
1-15
156
Місто: історія, культура, суспільство
ональної уявності. Концепція або культурна ідея пам’ятника буде
осердям такої культурної/теоретичної/ідеологічної конструкції:
нагадувати, зберігати пам’ять про подію чи особу та передавати її
у спадок наступним генераціям. У такій перспективі пам’ятники
постають як формалізовані уроки громади чи як групи «ідеальних
громадян з каменю»12 – ті ж Роденівські Громадяни Кале.
Сьогодні важливі питання, що постають перед культурною
пам’яттю, стосуються можливо навіть не так того, як архітектура
та урбаністичний простір задіяні у техніках і практиках запам’я-
товування чи «відтворення», або ж підтримки та вибудови нашої
ідентичності (де традиційними формами присутності пам’яті в
урбаністичному просторі є пам’ятник – меморіал – музей і більш
загальна форма – історичний спадок), але й стосунків пам’яті – за-
буття – стирання, і особливо коли йдеться про переформатування
чи розбудову нових відкритих публічних просторів міста. Очевид-
на річ – творення нового, будування у місті, тим більше творення
не з «чистої сторінки», є частиною життя/ історії міста. Його завж-
ди супроводжує руйнування, знищення або стирання. Йдеться як
про «необхідні жертви», так і про війни, природні й історичні ка-
таклізми, ідеологічні чистки тощо. І якщо постає проблема збере-
ження, відтворення чи переосмислення такої пам’яті, то виника-
ють і питання щодо нашого теперішнього розуміння і ставлення
до руйнації, знищення як такого, питання щодо того чи варто, чи
можливо знищити наслідки такого руйнування-знищення, чи не
виглядатиме це просто продовженням і повторенням того, що вже
колись відбувалося. Питання ці невипадкові, вони постають не
лише у Києві, Одесі чи Сєвєродонецьку, а й у Берліні, Будапешті,
Ризі чи Таллінні... Говоримо не лише про «іконоборське» ставлен-
ня до пам’ятників попередніх епох (явище природнє, поширене і,
мабуть, незнищенне), але ж і про масштабні практики відновлення
та створення реплік того, що колись могло існувати (Богородиця
Пирогоща, Батурин, Золоті Ворота тощо), які в буквальному сенсі
становлять загрозу нашому історичному спадку. 13 Втім, однознач-
но оцінювати все, що відтворюється – відбудовується – «реставру-
ється» тощо, очевидно не варто. Візьмімо хоча б новозбудований
Михайлівський собор у Києві. Відбудованим його називати не
можна, так само, як і наділити його сьогодні статусом пам’ятки
історії чи архітектури, як це свого часу зробили з Гостиним дво-
ром. З одного боку, собор постає як не-зовсім-долуга репліка сво-
го попередника і як неприхований вияв політичного символізму.
Водночас, ми могли б – і мусили б – говорити про його роль для
формування цивільності та цивільної ідентичності (відчуття при-
належності до спільноти міста (і країни)) в часи Майдану 2013-
2014 рр. та згодом, коли Михайлівський та Софійський майдани
стали головними міськими локаціями святкування Різдва (хоч тут
випирає потужний комерційний чинник). Ну і звісно ж, роль собо-
ру у формуванні урбаністичної ситуації. Це передовсім створення
значеннєвої вісі Софія – Михайлівський (вісі, що існувала історич-
но), плюс пішохідний маршрут, який стає маршрутом пам’яті 14 –
споруда дістає легітимізацію саме через свою (нову) присутність
на ментальній карті мешканців міста і відвідувачів; також маємо
12 Gross, K. (1992). The Dream
of the Moving Statue. Ithaca:
Cornell UP, 175
13 Знищуються й справді
автентичні фрагменти,
використовуються сучасні
матеріали, часто не
проводиться й ґрунтовних
досліджень. До цього можна
додати ще й елемент
«ідеологічної доцільності»
(чудовий приклад – історія
з «відбудовою» Десятинної
церкви).
14 Тут відразу спадає на гадку
попередня спроба –
Іван Линниченко та його
«историческій путь».
(Линниченко, 1912)
157
Декомунізація та місто
відзначити важливість цієї архітектурної споруди для створення
ілюзії Київського Граду, а відтак, створення ідентичності ми-кия-
ни, ми-українці, не забути про місто-як-путівник-для-туристів та
незаперечний комерційний аспект.
Отже, як каже Керк Севедж: «… писати історію меморіально-
го ландшафту означає повсякчас підважувати її, дивитись, як вона,
виринаючи з оповитого імлою поняття «ідентичності», набирає
враз чіткіших і чіткіших контурів під світлом людських справ».15
Про борців, творців та продавців «ностальгії»
Андрій, мій російський колега, курив дешеві цигарки, які хтось
йому привіз з дому. Яскраво-червона пачка, прикрашена зобра-
женням Леніна в графічному стилі пізніх 1960-х. Марка цига-
рок – Прима, бренд – Ностальгія, сморід від них просто жахли-
вий. Що далі? Ленін-Lights і Троцький-100мм?
Майкл Соркін16
Більш-менш осмислена політика пам’яті в Україні тільки-но
починає артикулюватись, обговорюватись і набирати видимих
контурів. Чудовою ілюстрацією до стану речей у цій сфері може
послужити не така вже давня одночасна присутність на вул. Ли-
пській у Києві двох начебто діаметрально протилежних за своїм
значенням історичних фігур та, відповідно, кардинально відмін-
них міфів, що репрезентують такі ж непримиренні системи цін-
ностей: з одного боку алеї стояв пам’ятник одіозному комуністич-
ному діячеві Дмитрові Мануїльському (знесеному активістами у
лютому 2014 р.), а vis-à-vis у 2011 р. спорудили помпезний бронзо-
вий монумент гетьману Пилипові Орлику.
Вже після подій Майдану 2013-2014 рр., питання переосмис-
лення та переозначування символічних ландшафтів міст, містечок
і сіл нашої країни постало з особливою гостротою. Ця нова, ак-
тивна, фаза процесу декомунізації в Україні розпочалася стихійно.
Законами «Про декомунізацію України», ухваленими Верховною
Радою навесні 2015 р., намагались взяти під контроль й упоряд-
кувати ці стихійні процеси та спорадичні дії активістів, громад
і локальних чиновників.17 Банальне зауваження – декомунізація
не обмежується і не завершується знесенням або демонтажем
пам’ятників чи знаків комуністичного режиму та перейменуван-
ням вулиць і населених пунктів. Тобто вочевидь недостатньо про-
сто скинути енну кількість монументів умовних Ленінів, або ж за-
мінити їх на фігури представників /представниць з національного
пантеону, щоб позбутися тягаря минулого, яке «вгризається» (за
словами Анрі Берґсона) у теперішнє. Подібно до пацієнта на сеан-
сі у психоаналітика, суспільство має пройти нелегкий і тривалий
шлях – «пропрацювати вглиб» (від Фройдового Durcharbeiten)
та артикулювати проблему, щоб мати шанс на «одужання». Сенс
цього всього/процедури навіть не так в артикуляції «проблеми»
як такої, як саме в процесі самоаналізу. У сьогоднішніх процесах
переосмислення та переоцінки свого ставлення до «минулого»
видно дві тенденції. З одного боку, маємо використання історії як
дискурсу для віднайдення ідентичності18, і паралельно – пошуки
«основоположної/прототипної сцени» за тим же Фройдом – як мо-
15 Savage, K. (2009). Monument
Wars: Washington, D. C.,
the National Mall, and the
transformation of the memorial
landscape. U of California P., 10
16 Sorkin, M. (2013). All Over the
Map: Writing on Buildings and
Cities. London & NY: Verso, 4
17 Одним з кричущих
(в буквальному сенсі) став
«кейс» мозаїк. Активісти
(і фахова спільнота,
і небайдужі громадяни)
привернули увагу до знищення
цих творів монументального
українського мистецтва
радянської доби (які дуже
часто були виконані провідни-
ми митцями).
Див. зокрема - http://www.
radiosvoboda.org/content/
article/27520630.html про
проект Де Не Де.
18 Appadurai, A. (1997).
Modernity at Large. U of
Minnesota P.
158
Місто: історія, культура, суспільство
делі осмислення культурних репрезентацій минулого, як моменту
неартикульованого шокуючого досвіду травми в минулому.
Проте, виявляється, що копирсання в минулому – процес бо-
лючий і непередбачуваний. Та й саме минуле – «територія чужин-
ська».19
Вочевидь саме тому переосмислення символічних «ланд-
шафтів комунізму»20 потягнуло за собою ще й ідею про деколоні-
зацію (частково – у вигляді дерусифікації): тобто йдеться вже про
переосмислення символічних ландшафтів імперського минулого.
Тут, правда, постає невеличкий нюанс і є над чим замислитися.
В Україні присутнє минуле принаймні двох імперій – Романових
(Російська) та Габсбургів (Австро-Угорська). Одне/перше ми, і
небезпідставно, вважаємо «поганим», асоціюючи його із насиль-
ницьким підпорядкуванням, колонізацією – тобто таким, що стоя-
ло на заваді розвиткові української ідентичності (не лише в сенсі
«етнічності», але у сенсі розбудови модерної «національної дер-
жави»).21 Друге ж сьогодні постає основою локальних ностальгіч-
них міфів про «золотий вік» та активно експлуатується і комерці-
алізується, зокрема й туристичною галуззю. Часто розуміючи, що
наші репрезентації минулого є саме репрезентаціями – тобто за-
лежними від сьогоднішніх контекстів та «темпоралізації» відобра-
женнями, ми, тим не менше, наділяємо їх флером автентичності.
Тож, чи була Російська імперія «hard-варіантом», а Габсбурги
винятково «soft» потребує серйозного аналізу з боку дослідників.
Правда, треба ще й постаратись зробити так, щоб цей аналіз був
максимальною мірою академічним, а не політично-анґажованим,
хоч і зрозуміло, що не існує «стерильних» умов для відокремлен-
ня поточної політики від наукових досліджень.
Творці та продавці ностальгії не оминули своєю увагою й пе-
ріод СРСР. Тут варто закцентувати не тільки на ідеологічній сто-
роні та цинізмові, з яким апелювали до «славних часів великої
над-держави», змушуючи старших людей пригадувати та ідеалі-
зувати свої молоді літа, а й численні комерційні стратегії масової
культури («свідомі» – з ідеологічною підкладкою, чи то «несвідо-
мі» – прямолінійний маркетинговий розрахунок), спрямовані вже
на охоплення молодших генерацій – від «Пісень про головне», ТБ
серіалів і до мережевих «Катюш», з усією їхньою нехитрою, при-
трушеною ще, здається, совєцькою пилюкою атрибутикою, та ма-
рок масла і ковбаси чи магнітів на холодильник. І це, вочевидь, так
само потребує дослідницької уваги. Хоч, треба визнати, що це пев-
ною мірою вкладається у світову тенденцію комерціалізації туги
за минулим – «ностальгії за запакованою ностальгією»/ nostalgia
for packaged nostalgia (як влучно охрестив це явище Майкл Сор-
кін22), тобто виглядає як локальне «проживання» світового тренду,
але з відповідним ідеологічним наповненням.
Люди/суспільства з давніх давен «одомашнювали» територію
свого мешкання – себто позначали її символічними маркерами, які
відображали цінності спільноти і для «своїх» (членів спільноти),
і для «чужинців». А з інших засобів відображення/репрезентації
саме пам’ятники, як потужні маркери та символічні означники те-
риторії, посідають чільне місце на ментальній карті мешканців. І
19 Lowenthal, D. (1985).
The Past is a Foreign Country.
Cambridge: CUP
20 Тут я і опосередковано,
і прямо звертаюсь до
нещодавно виданої книжки
Оуена Гезерлі Ландшафти
комунізму (Hatherley, 2016).
21 Втім, треба зазначити, що
переоцінка «імперського ми-
нулого», і особливо – того,
що стосується його впливу та
«вписаності» у простори та ло-
кальний наратив Києва, справа
зовсім непроста. Їй варто при-
ділити окрему увагу.
22 Sorkin, M. (2013). All Over the
Map: Writing on Buildings
and Cities. London & NY:
Verso, 4-5
159
Декомунізація та місто
тому для них архітектура приберігає свої найсильніші аргумен-
ти. Пам’ятники, апелюючи до символічного виміру (традиційно –
об’єднуючого, пор. Геґель про Вавилонську Вежу), працюють і
через візуальне сприйняття (уявність спільноти, матриця певних,
наділених певними значеннями образів), і через просторові прак-
тики, пов’язані з ними: церемонії вшанування пам’яті, «меморі-
альне паломництво»23, у такий спосіб формуючи структури прина-
лежності для членів спільноти. Відтак, постаючи ще й потужними
символічними маркерами «політичного ландшафту», пам’ятники
першими стають жертвами політичного іконоборства: Саддам
Гуссейн, повалений у березні 2003 р., нескінченні Леніни, сам Ле-
нін з його планом монументальної пропаганди, в тому ж ключі до
питання підійшла й Комісія УНР у 1918, а продовживши цей ряд у
глибину віків, цілком можна пригадати ще й знищення паганських
«ідолів» у часи хрещення Русі. Хоча одним із найяскравіших
«символічних жестів» був штурм Бастилії як уособлення старого
ненависного режиму/ Ancienne regime.
Однак, цінності спільноти були вписані не лише у «фізичні»
ландшафти міст, містечок і сіл, а лягали в основу загального маси-
ву культурної пам’яті24, котрий формулюється «згори» фахівцями
як частина сприйнятого і схваленого суспільством мастер-нара-
тиву. Саме для цього створюються і працюють інституалізовані
структури «розповсюдження» та приналежності: освіта, академія,
медіа, культурна політика, політики пам’яті, а також і політики
простору.
Важливо не забувати – те, що ми називаємо «образом міста»
(містечка, навіть, села) – тобто заселеної, забудованої, а відтак, і
одомашненої території нашого мешкання, є вираженням, відбит-
ком та конституюючим фактором локальної ідентичності. Взагалі,
еластичність поняття, що ми його звикли називати ідентичністю
(приналежністю до певної групи, спільноти, міста чи країни), має
здатність всотувати й пристосовувати усе, що нас оточує, а також і
«присутність» чи «відсутність» чогось, сталість чи зміни.
Культурний простір спільноти (і тут «матеріальні» відкриті
публічні простори міст, що є «театром, сценою соціального жит-
тя» (за Льюїсом Мамфордом) лише підсилюють драматичний
ефект) постійно переживає або «тихі» дискретні трансформації,
або потрясіння основ – радикальні інтервенції та зміни. Усі ці про-
цеси мали б спонукати нас аналізувати те, ким і як, у який спосіб
дискурс ідентичності конструюється, де-конструюється, вико-
ристовується чи застосовується, уявляється, політизується, кому-
нікується, проектується, нав’язується чи комерціалізується.
Водночас акцент на цінностях та культурній пам’яті спільно-
ти ставить нас перед необхідністю переосмислити та переоцінити
своє ставлення до минулого. І, зокрема, до того «дуже химерного
й специфічного суспільства – того, чия поява, статус та колапс у
певних своїх аспектах досі залишаються незрозумілими та непро-
ясненими».25
23 Коннертон, П. (2004).
Як суспільства пам’ятають.
Київ: Ніка-Центр; Connerton, P.
(2009). How Modernity Forgets.
Cambridge: CUP.
24 Assmann, J. (2011). Cultural
Memory and Early Civilization:
Writing, Remembrance,
and Political Imagination.
Cambridge: CUP.
25 Hatherley, O. (2016).
Landscapes of Communism.
2nd ed. Penguin Books, 9
160
Місто: історія, культура, суспільство
Про «боротьбу з пам’ятниками» та «боротьбу з пам’ятками»
Це що горить: архів, музей?
- А підкладіть-но хмизу!..
Павло Тичина, Псалом Залізу ІІІ26
Навесні 2015 р., було прийнято низку законів щодо декому-
нізації,27 які мають певні терміни виконання. Загалом там визна-
чено, «що» і «як» підлягає декомунізації. Тобто визначено сфери
компетенції відповідальних за виконання закону осіб та «об’єк-
ти» докладання їхніх зусиль, а також у загальних рисах окреслено
«декомунізаційний алгоритм».
Але питання залишаються. Вони стосуються не лише таких
речей, як, приміром, музейні колекції чи експозиції – коли праців-
ники/працівниці мають не знищувати експонати і фонди, а роз-
робити нову концепцію експозиції та, відповідно – інтерпретації
символів, подій, історій (у множині) тощо. Ці питання стосуються
й дещо складніших ситуацій: коли йдеться про об’єкти, які нале-
жать до історичного та культурного спадку – тобто такі, що вже
мають (і мали) статус пам’яток історії/культури (були внесені до
відповідних реєстрів), та об’єкти, які мають потенціал отримати
такий статус за рекомендаціями фахівців та експертів, проте ще не
внесені до реєстрів (так звані «нововиявлені пам’ятки»).
В українській мові є два слова-терміни: пам’ятник і пам’ят-
ка. І ніхто не заперечуватиме, що обидва вони тісно пов’язані з
пам’яттю. А відтак, і з тим, як «культура пам’ятає» – тобто спосо-
бами відтворення /зображення/ репрезентації та підтримки куль-
турної пам’яті, які у даний момент працюють, застосовуються і є
дієвими.
Якщо пам’ятник – це об’єкт, що створюється для увіковічення
пам’яті про людину чи подію для спільноти і її наступних генера-
цій (пряма функція пам’яті-запам’ятовування), то пам’ятка – це
об’єкт, якому надається цей статус і який ми цінуємо не за «пряме»
збереження пам’яті (про подію чи особу), а так би мовити – опосе-
редковано – за інші якості: належність до певної доби, мистецькі
якості тощо. На початку 20 ст. Алоїз Ріґль, представник Віденської
школи історії мистецтва, чи не перший концептуалізував поняття
«просто пам’ятника» (інтенційного) та «історичного пам’ятника»
(не-інтенційного) – пам’ятки, ще й визначив три типи цінності
пам’ятників: меморіальний, історичний та віковий.28 Звісно, що у
вирі революційних подій (змін, що потрясають основи) мало кому
спаде на думку особливо перейматися міркуваннями «вікової цін-
ності» /age value за Ріґлем.
І тут треба сказати, що деякі об’єкти з тих, що за законом
мають підлягати «декомунізації», цілком могли б бути віднесені
до «пам’яток» – як свідки доби, як об’єкти історичного чи мис-
тецького спадку («історичний спадок» - то вочевидь тема окремої
розмови), чи такі, з якими пов’язані спогади окремих людей або
локальних спільнот. Для цього випрацьовуються певні критерії та
розробляється процедура. І це не робиться поспіхом. У Києві на-
віть було утворено Експертну раду з питань декомунізації при Де-
партаменті містобудування та архітектури КМДА, яка працювала
над розробкою певних критеріїв та процедур.29
26 Доступно на: http://www.
ukrlib.com.ua/books/printit.
php?tid=427&page=2 –
Retrieved October 5, 2016.
27 Чотири проекти
декомунізаційних законів були
схвалені (для подання у ВР
України) на засіданні Кабінету
Міністрів України 31 березня
2015 року:
• «Про правовий статус та
вшанування пам’яті борців
за незалежність України у
XX столітті»
(закон № 314-VIII)
• «Про увічнення перемоги
над нацизмом в Другій сві-
товій війні 1939–1945»
(закон № 315-VIII)
• «Про доступ до архівів ре-
пресивних органів комуніс-
тичного тоталітарного режи-
му 1917–1991 років»
(закон № 316-VIII)
• «Про засудження
комуністичного та
• націонал-соціалістичного
(нацистського) тоталітарно-
го режимів та заборону
пропаганди їхньої символі-
ки» (закон № 317-VIII)
28 Riegl, A. (2000). Der moderne
Denkmalkultus, sein Wesen,
seine Entstehung (Vienna,
1903) /The Modern Cult of
Monuments: Its Character and its
Origin. In: Oppositions Books.
The MIT Press, 621-650
29 Доступно на https://kievcity.
gov.ua/news/28743.html.
Retrieved October
14, 2016.
161
Декомунізація та місто
Я би сказала, що сьогодні ми опинились в ситуації і «війни
пам’ятників», і «війни з пам’ятками». Підтвердженням аргумен-
ту можуть послужити два нещодавніх київських «кейси» – де-
монстрації-протистояння під пам’ятником Щорсу30 на бульварі
Шевченка та якийсь показово варварський демонтаж пам’ятни-
ка чекістам на Либідській площі31. У першому випадку йдеться
про об’єкт, внесений до реєстру пам’яток, навіть більше – ніхто
не заперечує справді високу мистецьку якість кінної статуї на-
півміфічного персонажу. Але процедуру прописано: перед тим,
як демонтувати, його треба зняти з обліку в Реєстрі пам’яток
національного значення. І вже тоді акуратно перенести до обі-
цяного громаді «музею тоталітаризму». Правда, на сьогодні об-
лаштування такого музею на території колишньої ВДНГ виглядає
більш, ніж проблематичним. Власне, те саме місце призначення
очікувало й «чекістів» авторства «народного художника СРСР»
та члена Академії мистецтв України Василя Бородая. Разом з
п’єдесталом. Але не так сталось, як гадалось. 28 травня 2016 р.
його було вщент зруйновано «невідомим екскаватором, ймовір-
но – технікою Голосіївської РДА» (як пише про це Вікіпедія)32.
І якщо пустка на місці, що звільнилось від гранітних чекістів,
начебто ні в кого не викликала бажання одразу «заповнити» її
новим ідолом-символом (треба зауважити, що те місце й так не
було популярним, здається, ще від 1991 р.), то потенційно віль-
ний п’єдестал від Щорса спровокував роботу фантазії у багатьох.
Хоча «відсутність» може бути набагато більш промовистою і ри-
торично сильнішою за «присутність».
Тож бачимо, що багато артефактів та об’єктів минулого втра-
чається безповоротно. Утримуючи загальний «імпульс декомуні-
зації», важливо розуміти, що зберегти вартісне треба, і це, якщо
патетично і «високим штилем», – наш обов’язок перед наступ-
ними ґенераціями. Впадаючи в адміністративний раж, можна
знищити і об’єкти, що мають статус пам’яток історії/культури/
мистецтва (тобто порушити закон, вчинити злочин), і якісні мис-
тецькі твори українських авторів радянської доби, і просто об’єк-
ти, що несамохіть постали свідками доби/історії і мали б стати
матеріалом вивчення й досліджень, а відтак – частиною нашого
спільного культурного та історичного спадку. Адже за відсутно-
сті цієї важливої, «матеріальної», частини «спадку» ті, хто не має
особистого досвіду життя за радянських часів, не будуть здатні
критично оцінити той складний період історії.
А саму декомунізацію варто б розглядати як явище, що є
значно ширшим і глибшим, аніж просто боротьба з символами.
Йдеться про багато речей: про загальну зміну ідеології розбудо-
ви й функціонування держави та інституцій (e.g. «нова поліція»,
люстрація, зміна «мови», активність і відповідальність громад і
громадян тощо), про переосмислення старих і виникнення нових
символічних ландшафтів міст і, відповідно, – переосмислення
дискурсу ідентичності, про те, як ми працюємо з «культурною
пам’яттю»… Поряд із цим, процес декомунізації дав поштовх
дослідженням історії на мікрорівнях, коли доступ до архівів від-
криває кожному можливості дослідження історії власної родини/
роду/міста/села/країни.
30 Щодо колізій, які супрово-
джували конфлікт довкола
пам’ятника – див., приміром:
http://www.bbc.com/ukrainian/
society/2016/06/160630_
shchors_monument_dk http://
www.bbc.com/ukrainian/
politics/2016/06/160629_
shchors_monument_sx
http://www.umoloda.kiev.ua/
number/0/2006/102636/
http://www.memory.gov.ua/news/
pam-yatnik-shchorsu-v-kievi-
mae-buti-demontovanii).
Retrieved October 14, 2016.
31 Про «демонтаж» чекістів –
див., наприклад:
http://tsn.ua/kyiv/bez-serpa-
ale-z-molotom-u-merezhi-
pokazali-video-iz-nischivnim-
demontazhem-pam-yatnika-
chekistam-v-kiyevi-661227.html
http://www.pravda.com.ua/
news/2016/08/25/7118655/
Retrieved October 14, 2016.
32 Пам’ятник Чекістам. (n.d.).
Retrieved October 14, 2016,
from https://uk.wikipedia.org/wi
ki/%D0%9F%D0%B0%D0%B
C%27%D1%8F%D1%82%D0%
BD%D0%B8%D0%BA_%D0%
A7%D0%B5%D0%BA%D1%9
6%D1%81%D1%82%D0%B0%
D0%BC
162
Місто: історія, культура, суспільство
Власне, з метою дати людям – відповідним чиновникам, дія-
чам культури і працівникам таких закладів, активістам тощо – діє-
вий інструмент до застосування законів про декомунізацію (щодо
об’єктів, які мають значення для культури чи мистецтва, мають
чи потенційно можуть набувати статусу культурної/історичної
пам’ятки), щоб діяти у правовому полі, озброїти їх відповідним
термінологічним апаратом, розписати алгоритм їхніх дій у спір-
них чи незрозумілих ситуаціях та вказати на проблемні моменти
в самих законах (невідповідності, нечіткі формулювання, розмиті
межі компетенції тощо), тим самим накресливши шлях до їх вдо-
сконалення – в січні 2016 було утворено громадську робочу групу,
до складу якої увійшли представники і представниці державних і
дослідницьких інституцій та недержавних організацій.
І на завершення: Про «переосмислення» і «переписування»
Що означає переосмислювати «символічний ландшафт» і як це
проявляється в урбаністичному просторі? Мабуть, починати варто
з переоцінки й переформулювання цінностей,33 що ми їх покла-
даємо в основу (а, відтак, і репрезентуємо) у просторах міста – і
коли переформатовуємо чи проектуємо нові публічні простори, і
коли аналізуємо звичні, традиційні чи нові просторові практики
та практики повсякдення, покликані до життя «нововинайденими
традиціями». Тут і питання «деколонізації», і ритуали радянської
доби і доби незалежності (святкування, церемонії, вшанування
пам’яті тощо), і зміна концепції «музею» та «архіву» та й взага-
лі «збереження» – перегляд підходів до музейних експозицій та
фондів, питання обліку, оцінки, збереження того, що має бути збе-
реженим, це й питання урбаністичного спільного – апропріації ло-
кальними громадами та нове використання громадських споруд.34
Це і переписування історії, вписаної у простори міста – надання
місця (в усіх сенсах) тим, хто був виключеним, маргіналізованим,
проголошеним «іншим». Переосмислення означає й переписуван-
ня загального масиву культурної пам’яті – тобто способів спіль-
ноти «уявляти себе» і транслювати цей «образ» для «себе» та для
«інших».
Сьогоднішня ситуація «відходу» або «присмерків» ідолів – не
лише в суто «декомунізаційному» сенсі (реалізація положень від-
повідних законів) вимагає зміни, деконструювання (якщо хочете)
наших звичних підходів до репрезентації та відтворення пам’я-
ті. Усвідомлення і прийняття того факту, що «символи» вже не
працюють (роль символу – моментально передати значення, за-
звичай – єдине, усім членам спільноти, до того ж значення, що
мало б беззастережно поділятися й наступними поколіннями), а
пам’ятник-монумент як такий не є «універсальним» агентом-носі-
єм значення. Давайте запитаємо себе: чи промовлятиме «символ»,
приміром, Богородиця замість Леніна на Бессарабці, чи протесту-
вальник із шиною – до усіх членів спільноти?
Саме остаточне скинення Леніна на Бессарабці 8 грудня
2013 року започаткувало «ефект доміно» по всій країні (принайм-
ні у тих місцях, де пам’ятники діячам комуністичного режиму
ще залишалися). І майже одразу почав працювати традиційний
33 Зінченко, О. (2016). 10-15
років потрібно суспільству
для переоцінки цінностей.
Retrieved October 14, 2016,
from http://www.dw.com/uk
/%D0%B2%D1%96%D1%
81%D1%96%D0%BC-%D1
%84%D0%B0%D0%BA%
D1%82%D1%96%D0%B2-
%D0%BF%D1%80%D0%BE-
%D0%B4%D0%B5%D0%BA
%D0%BE%D0%BC%D1%83
%D0%BD%D1%96%D0%B7%-
D0%B0%D1%86%D1%
96%D1%8E-%D0%B2-
%D1%83%D0%BA%D1%80%
D0%B0%D1%97%D0%
BD%D1%96/a-19174856
34 Спробою такого нового
використання, апропріації
громадою споруди кінотеатру
радянських часів (споруди в
манері т.з. пізнього періоду
«локального модернізму»)
була мистецька резиденція
Над Богом (у Вінниці), деталь-
ніше – див. http://www.ex.ua/
view/103090280.
Retrieved October 26, 2016
163
Декомунізація та місто
рефлекс – заповнити чимось порожній п’єдестал. Не забарилася й
пропозиція від представників релігійної громади встановити там
фігуру Богородиці. Аби пригальмувати досить активні, щоб не
сказати – агресивні35, спроби замінити один символ на інший, Де-
партамент містобудування та архітектури КМДА у серпні-верес-
ні 2015 р. проводив низку громадських обговорень Пам’ятник vs
Public Space. Власне, це була пропозиція переосмислити ставлен-
ня до монументів-пам’ятників, переосмислити «пустку», що утво-
рилась у просторі, роль символів у публічному просторі міста та
й взагалі – ієрархію громадянських/горожанських цінностей, коли
саме публічний простір (а не «монумент» чи матеріалізований
«символ») є пріоритетом. Ще однією спробою звернутися до цієї
ж теми був проект Суспільна угода фонду Ізоляція (червень-сер-
пень 2016 р.). Митці, куратори, критики спробували створити
дискусійний простір між мистецькою спільнотою, суспільством
та владою для обговорення статусу та функціювання пам’ятних
об’єктів у міському середовищі на прикладі того ж пам’ятника Ле-
ніну в Києві.36
Тобто питання, перед якими стоїмо зараз, стосуються і того,
як ми як спільнота уявляємо собі збереження пам’яті; чи обмежу-
ється таке розуміння звертанням до пам’ятника як прямого вті-
лення антропологічної формули збереження пам’яті про подію чи
особу для наступних ґенерацій, місця «примусу до пам’яті» (де
нас «змушують» щось пам’ятати) та офіційного меморіального
паломництва. Інакше кажучи, чи достатньо поставити пам’ят-
ник-монумент-меморіал, щоб пам’ятати? Чи, може, у такий спо-
сіб спільнота просто «делегує», перекладає свою відповідальність
за збереження пам’яті на пам’ятник, тим самим прирікаючи себе
на забуття? І що, в такому разі, являє собою «відповідальність»?
Які сьогодні є форми збереження пам’яті, у ситуації справді кри-
тичній – зникнення та кардинальних змін форм культурної/ антро-
пологічної пам’яті? Так, традиція культурної пам’яті змінюється.
Сьогодні, в цифрову добу це особливо помітно. Окрім акценту на
«подієвості» (практиках вшанування), можуть бути ще й апропріа-
ції – як переосмислення пам’ятника /об’єкта в інакшому контексті.
Звісно, це потребує розроблення ще й механізму запровадження та
фінансування таких мистецьких підходів. Але цей спосіб (якщо
об’єкт зазнає регулярних мистецьких «апропріацій») є досить
дієвим, щоб весь час провокувати питання, стимулювати нашу
пам’ять, змушувати нас думати.
REFERENCES
Аlberti, L-B., 1937. Traktat o semije. In: GABRICHEVSKY, A. ed., Desiat’
knig o zodchestve. Moskva: Izdatel’stvo Vsesojuznoi Akademii Architektury,
vol. II.
Аnderson, Б., 2001 (1983). Ujavleni spil’noty. Kyiv: Krytyka.
Appadurai, A., 1997. Modernity at Large. U of Minnesota P.
Assmann, J., 2011. Cultural Memory and Early Civilization: Writing,
Remembrance, and Political Imagination. Cambridge: CUP.
Bataille, G., 1997. Architecture (1929). In: LEACH, N., ed.. Rethinking
Architecture. L&NY: Routledge, pp. 21.
Berlant, L., 1991. The Anatomy of National Fantasy: Hawthorne, Utopia
and Everyday Life. Chicago: Chicago UP.
35 У цьому зв’язку див.,
приміром, https://hmarochos.
kiev.ua/2015/09/30/religiyna-
gromada-namagalas-zirvati-
lektsiyu-u-departamenti-
mistobuduvannya-ta-arhitekturi/
Retrieved October 26, 2016
36 Детальніше – див.
http://izolyatsia.org/ua/project/
social-contract.
Retrieved October 26, 2016.
164
Місто: історія, культура, суспільство
Connerton, P., 2009. How Modernity Forgets. Cambridge: CUP.
De Certeau, M., 1988. The Practice of Everyday Life. 2nd ed. Berkeley,
LA, London: U of California P.
Gross, K., 1992. The Dream of the Moving Statue. Ithaca: Cornell UP.
Hatherley, O., 2016. Landscapes of Communism. 2nd ed. Penguin Books.
Hobsbawm, E. & Ranger, T., eds., 1983. The Invention of Tradition.
Cambridge: CUP.
Jencks, Ch., 1990. The New Moderns. London, NY: Academy Ed., Riz-
zoli.
Кonnerton, P., 2004 (1989). Jak pamiatajut’ suspil’stva. Kyiv: Nika-Centr.
Linnichenko, I., 1912. Istoricheskiy put’ i muzei Kieva. Odessa.
Lowenthal, D., 1985. The Past is a Foreign Country. Cambridge: CUP.
Nora, P., (ed.).1984. Les Lieux de la Mémoire. Paris: Gallimard.
Riegl, A., 2000. Der moderne Denkmalkultus, sein Wesen, seine Entste-
hung (Vienna, 1903) /The Modern Cult of Monuments: Its Character and its
Origin. In: Oppositions Books. The MIT Press.
Savage, K., 2009. Monument Wars: Washington, D. C., the National
Mall, and the transformation of the memorial landscape. U of California P.
Sorkin, M., 1991. Exquisite Corpse: Writings on Buildings. London:
Verso.
Sorkin. M., 2013. All Over the Map: Writing on Buildings and Cities.
London & NY: Verso.
Subiros, J., 2013. Kulturni stratehii ta onovlennia mista: dosvid Bar-
celony. In: Shlipchenko, S., ed. Misto I Onovlennia. Kyiv: Boell Founda-
tion-Ukraine, pp. 13-36.
Yates, F., 1966. The Art of Memory. London: Routledge & Kegan Paul.
Svitlana Shlipchenko
DECOM JOB: NOTES ON THE DECOMMUNIZATION
OF CITY SPACES
Following Maidan-2014 and subsequent political changes, the processes of
de-communization in Ukraine have considerably accelerated and received the
new impetus. The Parliament adopted a number of laws and legal acts con-
cerning toponyms, monuments and memorials, communist symbols, etc. that
were to be removed from public spaces. The new legislation applied equally to
open public spaces of the cities and villages (streets, squares, piazzas, public
parks) and to the spaces of public use (municipal and government buildings,
museums, underground stations, universities, schools, etc.). Leaving certain
lacunas (e.g. using communist symbols in mass consumerist culture) and not
clearly specifying the ways and means the laws were to be implemented, the
parliamentary acts gave way to numerous conflicts and misunderstandings,
when the incessant confrontations with a painful past shape political atti-
tudes. Furthermore, these processes call for re-conceptualizing the ways the
past is set into the work of memory and represented in the city spaces. In the
same breadth, it resulted in largely spontaneous, even hectic application of
the provisions, and remains the contentious issue for the public, experts and
local authorities alike. On one hand, we see démontage, removal or disman-
tling/demolition of the objects that the experts tend to see as a part of cultural
or historic heritage, but which so far are not listed or assigned as such. While
on the other hand, it works towards complete ignorance from the part of local
authorities if not setting the conflicts between local communities. The paper
will look at certain cases and practices of ‘de-communization’ in Ukrainian
cities and analyze its pro-s and contra-s.
Key words: decommunization, deconstruction, memory in urban spaces,
monument, historic monument/heritage, symbolic landscape.
165
Декомунізація та місто
Светлана Шлипченко
DECOM JOB: НЕСКОЛЬКО ОБЩИХ СООБРАЖЕНИЙ ПРО
СПЕЦИФИКУ ПРОЦЕССОВ ДЕКОММУНИЗАЦИИ
В ПРОСТРАНСТВАХ ГОРОДА
События Майдана 2013-2014 гг. и последующие за этим политические
изменения в стране придали новый, радикальный импульс процессам
декоммунизации. Верховная Рада приняла ряд декоммунизационных за-
конов, которые касались изменеий в топонимике, демонтажа памят-
ников, монументов и мемориалов тоталитарной эпохи и ее символики.
Поэтому «символы» и «знаки» коммунистической эпохи должны были
быть убраны из открытых публичных пространств городов, поселков
и сел (площадей, улиц, парков и т.д.), также, как и из пространств пу-
бличного доступа (муниципальных и правительственных зданий, музеев,
театров, учебных заведений, вокзалов, станций метро и т.д.). Эти зако-
ны оставляли определенные лакуны (скажем, применение коммунисти-
ческой / советской символики в массовой потребительской культуре),
не всегда четко формулировали и специфицировали способы и средства
имплементации, а также и сферы компетенций ответственных лиц.
Это вылилось в хаотические трактовки и применения этих законов, по-
родило многочисленные конфликты и недоразумения, открыло путь к
постоянным конфронтациям, когда болезненные вопросы из «прошло-
го» использовались для формирования политических оценок. Но наряду с
тем, эти процессы побудили к пересмотру и ре-концептуализации спо-
собов привлечения «прошлого» для репрезентации памяти в простран-
ствах города. Говорим и о большей части спонтанном, иногда даже
хаотичном, применении некоторых положений «декомунизацийного
законодательства», что вызвало волну общественного недовольства и
дискуссий со стороны широкой публики, экспертов и представителей /
представительниц локальной власти.
Ключевые слова: декоммунизация, деконструкция, память в урбани-
стическом пространстве, памятник, памятник истории/культуры, на-
следие, символический ландшафт.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-211196 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2616-4280 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-15T02:46:54Z |
| publishDate | 2017 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шліпченко, С. 2025-12-25T16:26:08Z 2017 DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста / С. Шліпченко // Місто: історія, культура, суспільство. — 2017. — № 1. — С. 152-165. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 2616-4280 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211196 94(477)+316.334.56 Події Майдану 2013-2014 рр. та подальші політичні зміни в країні надали нового, радикального імпульсу процесам декомунізації. Верховна Рада ухвалила низку декомунізаційних законів, що, зокрема, стосувалися й змін у топоніміці, демонтажу пам’ятників, монументів та меморіалів тоталітарної доби та її символіки. Відтак, «символи» і «знаки» комуністичної доби мали бути прибрані з відкритих публічних просторів міст, містечок і сіл (площ, вулиць, парків тощо), рівно як і з просторів публічного доступу (муніципальних та урядових будівель, музеїв, театрів, закладів освіти, вокзалів, станцій метро тощо). Ці закони залишали певні лакуни (скажімо, застосування комуністичної/радянської символіки у масовій споживацькій культурі), не завжди чітко формулювали та специфікували способи й засоби імплементації, а також і сфери компетенцій відповідальних осіб. Це вилилось у хаотичне потрактування і застосування цих законів, породило численні конфлікти й непорозуміння, відкрило шлях до постійних конфронтацій, коли болючі питання з «минулого» використовувались для формування політичних оцінок. Але поряд із тим, ці процеси спонукали до перегляду та ре-концептуалізації способів залучення «минулого» для репрезентації пам’яті у просторах міста. Говоримо й про здебільшого спонтанне, іноді навіть хаотичне, застосування певних положень «декомунізаційного законодавства», що викликало хвилю публічного невдоволення та дискусій з боку широкої публіки, експертів та представників/представниць локальної влади. События Майдана 2013-2014 гг. и последующие за этим политические изменения в стране придали новый, радикальный импульс процессам декоммунизации. Верховная Рада приняла ряд декоммунизационных законов, которые касались изменеий в топонимике, демонтажа памятников, монументов и мемориалов тоталитарной эпохи и ее символики. Поэтому «символы» и «знаки» коммунистической эпохи должны были быть убраны из открытых публичных пространств городов, поселков и сел (площадей, улиц, парков и т.д.), также, как и из пространств публичного доступа (муниципальных и правительственных зданий, музеев, театров, учебных заведений, вокзалов, станций метро и т.д.). Эти законы оставляли определенные лакуны (скажем, применение коммунистической / советской символики в массовой потребительской культуре), не всегда четко формулировали и специфицировали способы и средства имплементации, а также и сферы компетенций ответственных лиц. Это вылилось в хаотические трактовки и применения этих законов, породило многочисленные конфликты и недоразумения, открыло путь к постоянным конфронтациям, когда болезненные вопросы из «прошлого» использовались для формирования политических оценок. Но наряду с тем, эти процессы побудили к пересмотру и ре-концептуализации способов привлечения «прошлого» для репрезентации памяти в пространствах города. Говорим и о большей части спонтанном, иногда даже хаотичном, применении некоторых положений «декомунизацийного законодательства», что вызвало волну общественного недовольства и дискуссий со стороны широкой публики, экспертов и представителей / представительниц локальной власти. Following Maidan-2014 and subsequent political changes, the processes of de-communization in Ukraine have considerably accelerated and received the new impetus. The Parliament adopted a number of laws and legal acts concerning toponyms, monuments and memorials, communist symbols, etc. that were to be removed from public spaces. The new legislation applied equally to open public spaces of the cities and villages (streets, squares, piazzas, public parks) and to the spaces of public use (municipal and government buildings, museums, underground stations, universities, schools, etc.). Leaving certain lacunas (e.g. using communist symbols in mass consumerist culture) and not clearly specifying the ways and means the laws were to be implemented, the parliamentary acts gave way to numerous conflicts and misunderstandings, when the incessant confrontations with a painful past shape political attitudes. Furthermore, these processes call for re-conceptualizing the ways the past is set into the work of memory and represented in the city spaces. In the same breadth, it resulted in largely spontaneous, even hectic application of the provisions, and remains the contentious issue for the public, experts and local authorities alike. On one hand, we see démontage, removal or dismantling/ demolition of the objects that the experts tend to see as a part of cultural or historic heritage, but which so far are not listed or assigned as such. While on the other hand, it works towards complete ignorance from the part of local authorities if not setting the conflicts between local communities. The paper will look at certain cases and practices of ‘de-communization’ in Ukrainian cities and analyze its pro-s and contra-s. uk Інститут історії України НАН України Місто: історія, культура, суспільство Декомунізація та місто DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста Decom Job: Несколько общих соображений про специфику процессов декоммунизации в пространствах города Decom Job: Notes on the decommunization of city spaces Article published earlier |
| spellingShingle | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста Шліпченко, С. Декомунізація та місто |
| title | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста |
| title_alt | Decom Job: Несколько общих соображений про специфику процессов декоммунизации в пространствах города Decom Job: Notes on the decommunization of city spaces |
| title_full | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста |
| title_fullStr | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста |
| title_full_unstemmed | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста |
| title_short | DeCom Job: Кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста |
| title_sort | decom job: кілька загальних міркувань щодо специфіки процесів декомунізації у просторах міста |
| topic | Декомунізація та місто |
| topic_facet | Декомунізація та місто |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211196 |
| work_keys_str_mv | AT šlípčenkos decomjobkílʹkazagalʹnihmírkuvanʹŝodospecifíkiprocesívdekomunízacííuprostorahmísta AT šlípčenkos decomjobneskolʹkoobŝihsoobraženiiprospecifikuprocessovdekommunizaciivprostranstvahgoroda AT šlípčenkos decomjobnotesonthedecommunizationofcityspaces |