Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті"
У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Танґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмислення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках, реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проаналізований письменницький текст є су...
Saved in:
| Published in: | Місто: історія, культура, суспільство |
|---|---|
| Date: | 2020 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211509 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" / І. Монолатій // Місто: історія, культура, суспільство. — 2020. — № 9(2). — С. 141-154. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859627480396070912 |
|---|---|
| author | Монолатій, І. |
| author_facet | Монолатій, І. |
| citation_txt | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" / І. Монолатій // Місто: історія, культура, суспільство. — 2020. — № 9(2). — С. 141-154. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Місто: історія, культура, суспільство |
| description | У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Танґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмислення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках, реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проаналізований письменницький текст є суттєвим прикладом «вписування» Львова у пам’яттєвий дискурс сучасної української літератури, а тому має два часові зрізи – довоєнний/воєнний (міжвоєнний період, роки Другої світової війни) і сучасний. Досліджувані події вивчаються як історія містян (зокрема взаємин дітей бійців Армії УНР, розстріляних 1921-го під Базаром), які є носіями різних, часто конфліктних національних ідентичностей, виклику щодо можливостей реконструкції пам’яті про «спільний» Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикального загострення міжнаціональних взаємин, а також як відновлення пам’яті про Янівський концентраційний табір. Стверджується, що уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Львові (як і в інших містах Галичини), а також дитинство-юність героїв «історичної» частини роману Ю. Винничука руйнує вересень 1939 року. Події Другої світової війни, описані на прикладі Львова, є важливим компонентом міської пам’яті, а пережиті страждання героїв роману можна назвати одним із потужних детермінантних елементів національної ідентичності. У своєму романі Ю. Винничук вдається до отілеснення музики, інсценізуючи текст роману як «танґо», створюючи тим самим партитуру поліфонічності Львова з міста-перехрестя у місто-жертву з його мешканцями. На прикладі роману Ю. Винничука показано, що «львівська» пам’ять є маркером темпорального горизонту, зокрема комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у межах індивідуальних біографій протагоністів роману за допомогою живих спогадів, безпосереднього досвіду й усної оповіді. Запропоновано розглядати письменника як носія мнемонічного інформаційного ресурсу, того, хто накопичує пам’ять про трагічні сторінки міської історії і ретранслює до своїх сучасників. Аналіз роману Ю. Винничука «Танґо смерті» показує, що, по-перше, Львів є прикладом не так символічного, як цілком реального місця пам’яті, і, по-друге, підтвердженням сучасної тези А. Ассман про місце пам’яті, що «освячене присутністю мертвих».
Based on an analysis of the peculiarities of Yuriy Vynnychuk’s novel Tango of Death, the author analyzes the author’s narrative strategies of rethinking the examples of urban history in the 1930s and 1940s, reconstructing the collective and personal memories of citizens on the example of Lviv. The analyzed text of the writer is a significant example of Lviv’s “inscription” into the discourse of memory of modern Ukrainian literature, and therefore has two time sections – the pre-war / military (interwar period, years of World War II) and the modern time. The events under study are studied as the history of the townspeople (in particular, the relationship of the children of the soldiers of the UNR Army, who were shot in 1921 near Bazar), are carriers of different, often conflicting, national identities, a call about the possibilities of reconstructing the memory of the “common” Lviv in the conditions of military- political conflict and a radical aggravation of interethnic relations, as well as the restoration of the memory of the Yanovsky concentration camp. It is argued that the imaginary and real polyphony of relations in pre-war Lviv (as in other cities of Galychyna), as well as the childhood and youth of the heroes of the “historical” part of the novel by Yu. Vynnychuk, are destroyed in September 1939. The events of World War II, described by the example of Lviv, are an important component of urban memory, and the suffering suffered by the heroes of the novel can be defined as one of the powerful determinant elements of national identity. In his novel Yu. Vynnychuk resorts to embodying the body in music, staging the text of the novel as “tango”, thereby creating the score of the polyphonic character of Lviv from the crossroads to the victim city with its inhabitants. By the example of the novel by Yu. Vynnychuk, it is shown that the “Lviv” memory is a marker of the temporal horizon, in particular, the communicative memory conveys the historical experience of the city within the individual biographies of the novel’s protagonists using live memories, direct experience and oral narration. The author of the article suggests considering the writer as a carrier of a mnemonic information resource, one who accumulates memory of the tragic pages of urban history and relays to his contemporaries. An analysis of Yu. Vynnychuk’s novel The Tango of Death shows that, firstly, Lviv is an example of not so much a symbolic but a real place of memory and, secondly, a confirmation of A. Assman’s modern thesis about a place of memory that is “sanctified by the presence of the dead”.
|
| first_indexed | 2026-03-14T09:02:46Z |
| format | Article |
| fulltext |
141
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
DOI 10.15407/mics2020.09.141
УДК 94(477.83):82-31
Іван Монолатій,
доктор політичних наук, професор
Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника
iwan.monolatij@gmail.com
https://orcid.org/0000-0002-8963-774X
ВІД МІСТА-ПЕРЕХРЕСТЯ ДО МІСТА-ЖЕРТВИ:
ЛЬВІВ У РОМАНІ ЮРІЯ ВИННИЧУКА
«ТАНҐО СМЕРТІ»
У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Тан-
ґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмис-
лення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках,
реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проана-
лізований письменницький текст є суттєвим прикладом «вписування»
Львова у пам’яттєвий дискурс сучасної української літератури, а тому
має два часові зрізи – довоєнний/воєнний (міжвоєнний період, роки Дру-
гої світової війни) і сучасний. Досліджувані події вивчаються як історія
містян (зокрема взаємин дітей бійців Армії УНР, розстріляних 1921- го
під Базаром), які є носіями різних, часто конфліктних національних
ідентичностей, виклику щодо можливостей реконструкції пам’яті про
«спільний» Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикаль-
ного загострення міжнаціональних взаємин, а також як відновлення
пам’яті про Янівський концентраційний табір. Стверджується, що
уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Львові (як і в
інших містах Галичини), а також дитинство-юність героїв «історич-
ної» частини роману Ю. Винничука руйнує вересень 1939 року. Події
Другої світової війни, описані на прикладі Львова, є важливим компо-
нентом міської пам’яті, а пережиті страждання героїв роману можна
назвати одним із потужних детермінантних елементів національної
ідентичності. У своєму романі Ю. Винничук вдається до отілеснення
музики, інсценізуючи текст роману як «танґо», створюючи тим самим
партитуру поліфонічності Львова з міста-перехрестя у місто-жер-
тву з його мешканцями. На прикладі роману Ю. Винничука показано,
що «львівська» пам’ять є маркером темпорального горизонту, зокрема
комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у межах інди-
відуальних біографій протагоністів роману за допомогою живих спога-
дів, безпосереднього досвіду й усної оповіді. Запропоновано розглядати
письменника як носія мнемонічного інформаційного ресурсу, того, хто
накопичує пам’ять про трагічні сторінки міської історії і ретранслює
до своїх сучасників. Аналіз роману Ю. Винничука «Танґо смерті» пока-
зує, що, по-перше, Львів є прикладом не так символічного, як цілком ре-
ального місця пам’яті, і, по-друге, підтвердженням сучасної тези А. Ас-
сман про місце пам’яті, що «освячене присутністю мертвих».
Ключові слова: Львів, комунікативна пам’ять, пам’яттєві репрезента-
ції, травматичний досвід, Юрій Винничук.
© Монолатій Іван, 2020
142
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Пошуки місця й не-місця у сучасній українській літературі,
зокрема творення письменницьких образів світу, людських
уявлень простору, поєднуються нині з символічними і уяв-
ними локаціями. Серед них власне й рецепція «міської пам’яті» і
(ре)конструювання письменниками символічного простору міста,
його просторів спогаду – свідомого чи несвідомого згадування
про досвід, пережитий і/або перетворений на правду чи міт.
І саме вони завжди формують нескінченну палітру відтінків
пам’яті – активної, латентної або «пам’яті без пам’яті» (вислів
П. Нора 1). А що «певне місце пам’яті передбачає відчуття належ-
ності, досвід розділеної спільноти; передбачає належність часові,
тривалість створення, ферментації» 2, сучасна література розріз-
няє історичну та колективну пам’ять, визначає пам’яттєву спад-
щину тієї чи тієї нації. Парадиґмальними медіями пам’яті (понят-
тя А. Ассман 3), окрім зображень, почасти може бути й сучасна
література про міста. Її підвалинами завжди є зустріч – саме те, що
артикулює досвід контакту однієї людини з іншою, з іншою стат-
тю, іншими поглядами, іншими відчуттями, словом, іншим сві-
том, що завжди поруч. Адже, як висновує Л. Іріґаре, «перехрестя
між обома нашими існуваннями повертає кожного з нас до самого
себе. [...] Ми повертаємось до знехтуваного, однак визначального
для людей буття-у-світі: буття з іншим як іншим» 4.
В Україні небагато міст, які можуть похвалитися тим, що їхню
біографію упродовж давньої і нової історії писали не лише оку-
панти, а й «Інші свої», рясно занотовуючи розмаїтість «строкатої
плями на сході Європи» 5. Тож характеристика, що її дав 1924-го
Львову Й. Рот, на той час журналіст «Frankfurter Zeitung», ніби
підсумувала попередній досвід міста: «Місто – строката пляма,
червоно-біла, синьо-жовта і трішки чорно-жовта. Не знаю, кому
може це завадити. Та строкатість не кричить, не засліплює, не при-
вертає до себе загальної уваги, вона не самодостатня, як строка-
тість східних містечок на Балканах [...]. Багатомовна барвистість
міста Лемберґа ще тільки-но прокидається, ще не набрала сили.
То ніби провесінь розмаїття» 6.
«Львівський текст», як і самé це місто в літературі – вже давно
стали поняттями метаісторичними. Приміром, лише сучасна оцін-
ка місця Львова в антологіях, як одного зі способів репрезентації
української літератури початку ХХІ ст., балансує між двома по-
няттями – «місто в мініатюрі» й «залізничний вузол літератури» 7.
Додаймо сюди й «львівську» літературну леґенду, що її створили
в українській діаспорі письменники-вигнанці з рідного міста. Їх-
нім своєрідним маніфестом можна вважати рядки З. Тарнавсько-
го: «Намовляв я своїх приятелів і знайомих, щоб ішли зі мною до
Львова. Ніхто з них не хотів. Ніхто. Тому я пішов сам. І був я у
Львові. Недавно. Розказую це тільки вам одному, вам, що так лю-
били Львів, і, може, ще далі його любите» 8.
На межі нового тисячоліття в українське письменство «львів-
ського» героя – Уліссея – запровадив І. Лучук: «Уллісей жив у
Львові. Жив Уліссей у Львові граді та й нікуди не хотів з нього
вибиратися. Ніколи не виникало в нього бажання покидати своє
рідне місто. [...] Львів не був ні Аргосом, ні Атенами, ні Колофо-
1 Нора, П. (2014). Теперішнє,
нація, пам’ять (Пер. з фр.
А. Рєпи). Київ: Кліо, 188.
2 Там само, 244.
3 Ассман, А. (2012). Простори
спогаду. Форми та трансфор-
мації культурної пам’яті (Пер.
з нім. К. Дмитренко, Л. Дороні-
чева, О. Юдін). Київ:
Ніка-Центр, 241.
4 Іріґаре, Л. (2018). Світ по той
бік світу (Пер. з анг.
А. Кравець). У К. Міщенко,
Штретлінг (Ред.), Рухливий
простір. Міждисциплінарна
антологія. Київ: Медуза, 120.
5 Рот, Й. (2011). Вибране (Пер.
з нім. М. Ільтичної за ред. І.
Андрущенка). Київ: Україна:
Український письменник, 230.
6 Там само.
7 Галета, О. (2015). Від анто-
логії до онтології: антологія
як спосіб репрезентації укра-
їнської літератури кінця ХІХ –
початку ХХІ століття. Київ:
Смолоскип, 329, 349.
8 Тарнавський, З. (1954).
Дорога на Високий Замок.
У Б. Романенчук (Ред.), Львів:
літературно-мистецький
збірник. В 700-ті роковини
заснування княжого города.
Філядельфія; Київ, 59.
143
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
ном, ні Родосом, ні Саламіном, ні Смірною, ні Хіосом. Теж Львів
не належав до жодної із сімох Церков: ні до Ефесу, ні до Смірни,
ні до Пергаму, ні до Тіяридів, ні до Сард, ні до Філадельфії, ні до
Лаодикії. Львів двічі не був Смірною, і тричі не був магометан-
ським Ізміром. Львів належав Богові і собі» 9. І лише після 2000-го
розпочалися справжні «Страсті за Львовом», описані Я. Грицаком
в однойменному есеї 2002 р., що підсумував чи, радше, роз’ятрив
сюжети пам’ятей/мітів про «міт австрійського Львова», «міт утра-
ченого центральноевропейського Львова», «Львів східноевропей-
ський, незмітологізований» чи «Львів постсовєтський, між Палєр-
мом і Парижем, Вроцлавом і Донецьком» 10.
Тож не знати, чи закономірно, а чи ні, однак до дискусії про
те, як Львів пам’ятає і забуває, долучилися й зарубіжні не-пись-
менники. І якщо для Я. П. Гінріхса Львів – це «фатальне місто»
(«Львів скидається на меланхолійні декорації, що стоять на за-
дньому плані, простір якого щораз використовувався і оформлявся
в двадцятому сторіччі наново, а мешканці були маріонетками, які
не розпоряджалися своєю долею») 11, то для К. Шльоґеля Львів –
«столиця європейської провінції» («Місто, здатне говорити про
себе, знайде й мову для того, що з ним відбувається. Може, воно
навіть поверне собі те багатоголосся, за допомогою якого лише й
можна розповісти про долю цього центральноєвропейського мі-
ста. І не тільки Львова») 12.
Охопити деякі значення Львова зі змінними властивостями по-
части вдалося Ю. Андруховичу, адже він стверджував, що «Львів
романний – у тому сенсі, що його романи ще не написані» 13, а
тому переконував, що Львів – «місто-порт», «місто-перехрестя»,
«місто-цирк», «місто-дурисвіт», «місто-кат», «місто-жертва», «мі-
сто-патріот», «місто-дисидент», «місто-цвинтар», «місто-симуля-
кр» і «місто-фантазм» 14.
А що Львів, як і більшість українських міст, є прикладом не
лише символічного, а й цілком реального місця пам’яті, того, що
«освячене присутністю мертвих» 15, важливими є рядки Ю. Ан-
друховича про це: «Усі, кого мені так не вистачає в місті, або
замордовані, або втекли, або не витримали, або не народилися.
У Львові забагато, як на таке невелике місто, проклятих місць. Їхні
імена – Тюрма на Лонцького, Бригідки, Шталаґ 328 – Цитадель,
Янівський концтабір, ґетто, Лисинецький ліс» 16.
Тож суттєвим прикладом «вписування» Львова у пам’яттєвий
дискурс сучасної літератури став роман Юрія Винничука «Танґо
смерті». Вже загальновідомо, що події у цьому творі, який має два
часові зрізи – довоєнний/воєнний (Другої світової війни) і сучас-
ний, розгортаються, передусім, у Львові як історія взаємин дітей
бійців Армії УНР, розстріляних 1921-го під Базаром 17. Той факт,
що ці батьки та їхні діти є носіями різних, часто протилежних,
національних ідентичностей – української, польської, німецької та
єврейської, становить від самого початку оповіді, з одного боку,
виклик щодо можливостей (ре)конструкції пам’яті про «спільний»
Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикального
загострення міжнаціональних взаємин, а з іншого – відновлення
пам’яті про один з «отруєних пейзажів» (поняття М. Поллака 18)
міста – Янівський концентраційний табір.
9 Лучук, І. (2000). Уліссея:
роман. Львів: Класика, 4.
10 Грицак, Я. (2011). Страсті
за націоналізмом: стара істо-
рія на новий лад. Есеї. Київ:
Критика, 103–124.
11 Гінріхс, Я. П. (2010).
Lemberg – Lwów – Львів:
Фатальне місто (Пер. з нідер-
ланд. Я. Довгополий). Київ:
Видавництво Жупанського, 14,
15.
12 Шльоґель, К. (2016). Україн-
ський виклик. Відкриття євро-
пейської країни (Пер. з нім.
Н. Комарової). Київ: Дух і
Літера, 321.
13 Андрухович, Ю. (2011).
Лексикон інтимних міст.
Довільний посібник з геопое-
тики та космополітики. Київ:
Meriadian-Czernowitz, Майстер
книг, 261.
14 Там само, 261–281.
15 Ассман, А. Простори спога-
ду, 343.
16 Андрухович, Ю. Лексикон
інтимних міст, 275.
17 Винничук, Ю. (2013).
Танґо смерті: роман. Харків:
Фоліо, 2
18 Поллак, М. (2015). Отруєні
пейзажі (Пер. з нім. Н. Вахов-
ська). Чернівці: Книги-ХХІ, 20.
144
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Історичний вимір роману Ю. Винничука одразу апелює до
пам’яті і трагедії, фактично, до трагічної пам’яті про українські
національно-визвольні змагання ХХ ст., дихотомію «кат»/«жер-
тва»: «Там нагорі падає сніг, каркають ворони, тріщать дерева від
морозу, а десь далеко порипує сніг під чоботами убивць. [...] Чет-
веро молодих чоловіків сидять у схроні, прислухаються до гавко-
ту, потім, перезирнувшись, палять якісь папери, з продухвини ви-
повзає дим. Відтак вони перевдягаються у чисті сорочки і молять-
ся. Моляться різними мовами не разом, а кожен окремо, і молитви
їхні різними мовами. [...] Троє сідають [...] руки усіх трьох вля-
гаються поруч. Вони мовчки чекають. Страху нема в їхніх очах.
Кожен думає про своє. Четвертий бере з руки скрипку [...] Рука зі
смичком торкається скрипки, і лунає мелодія танґа. [...] А потім
рука одного з них тягнеться до в’язанки гранат...» 19.
Лише на перший погляд такий авторський прийом – почати
роман із одним із його фіналів. Ймовірно, місія наратора – пред-
ставлення тих, про кого оповідатиме і/або пошук відповідей на
запитання, що означає бути людиною, а що таке людське забут-
тя. Тож тут дві травми життя (почуття кривди, несправедливість,
біль) і смерти (жалоба) осмислюватимуться як певний переказ, пе-
редання життєпису померлого, його відомих і невідомих взаємин,
контактів, впливів тощо 20.
Автор, без непотрібних відступів, апелює до родинних історій
своїх героїв, їхніх спогадів про батьків: «Я знав свого тата більше
з фотографій, бо мій тато Олександр Барбарика загинув 22 листо-
пада 1921 року, коли мені було чотири роки [...]. Усе життя мені не
вистачало татка, і з кожним роком все дужче [...]. Але не тільки я
не міг змиритися із загибеллю батька, бо там, під Базаром, заги-
нули батьки трьох моїх друзів Йоська, Вольфа і Яська: Леопольд
Мількер, жид, [...] під час походу завідував аптекою лазарету; Бро-
ніслав Білєвіч, поляк [...] в армії УНР з 1919 року; Енерст Єґер,
німець, [...] в армії УНР з 1920 року. Усі вони загинули за Україну,
але чим для них була Україна?» 21.
Цей вступний сюжет нерозривно пов’язує спогади та історію,
адже, як зауважує наратор, «ми пам’ятали уже до деталей, що і як
тоді відбувалося [...] вгадуючи, де чий батько [...] то все одно ко-
жен уже встиг вибрати “свого” батька, який бодай трохи скидався
на імлаві спогади дитинства і на ті фотографії, які залишилися у
нас» 22. Згадка про спогади дитинства і зокрема перегляд світлин
свідчить не тільки про свідоме заперечення Винничуковими ге-
роями факту забуття власних батьків, а й про втечу в абстракцію
через прискіпливу деталізацію у фотографіях.
Надзвичайно важливо, що прототипами героїв Ю. Винничука,
фактично, стали реальні герої – вояки Повстанчої армії, учасни-
ки Першого Зимового походу, страчені у м. Базар 21 листопада
1921 р.: Олександр Барбарика (насправді – Олександр Опанасо-
вий Барбарина (нар. 9.11.1905, Подільська губернія, писар штабу
4-ї Київської дивізії)); Леопольд Мількер (насправді – Леопольд
Адольфович Мількер (1901, Галичина, завідувач аптеки лазарету
4-ї Київської дивізії)); Броніслав Білєвіч (насправді – Броніслав
Францевич Білевич (1895, с. Гвозді (?) Новоград-Волинського по-
19 Винничук, Ю. Танґо
смерті, 4.
20 Монолатій, І. (2015). Вічний
жид з Коломиї. «Українець»
Мойсеєвого визнання Яків
Саулович Оренштайн. Івано-
Франківськ: Лілея-НВ, 374.
21 Винничук, Ю. (2013). Танґо
смерті, 15.
22 Там само, 16.
145
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
віту Волинської губернії, козак 29-го куреня 4-ї Київської дивізії,
лицар Залізного Хреста)) і Ернест Єґер (насправді – Ернест Ар-
турович Єгер (1890, м. Прага, завідувач зброї 4-ї Київської диві-
зії)) 23.
А що головним для дітей героїв було загальне запитання «За
що згинули?» («я не раз ставив собі питання: якщо мій тато заги-
нув за Україну, то за що згинули батьки Яся, Вольфа і Йоська? Та
й вони самі теж цього не знали, і це нас найбільше мучило» 24),
важливою на цьому етапі читання твору стає тема дітей багатона-
ціонального Львова.
Саме ця ознака, передусім і в цілому, стала для сучасників фі-
ґурантів Винничукого твору тим пробним каменем, коли «майже
кожний окремо і різними дорогами, позасвідомо, потім і свідомо,
находив зв’язок з народом, один скоріше, інші пізніше [...]. Про-
те тільки незначна кількість потонула в чужому морі» 25. Однак,
ніби заперечуючи усталену серед львів’ян того покоління тезу, що
«доля не пощастила черпати з традиції, яку виноситься з рідної
хати» 26, наратор розповідає про зустрічі дітей та їхніх матерів –
спочатку на символічній могилі (що надає цьому сюжету мнемо-
нічного виміру), а потім – у їхніх помешканнях, актуалізуючи,
таким чином, ідею «символічної родини» (поняття Д. Морлі 27):
«Наші матері – Влодзя Барбарика, Ґолда Мількер, Ядзя Білєвіч і
Ріта Єґер – зазнайомилися у десяту річницю Базару, зійшовшись
до символічної могили на Янівському цвинтарі, а що всі четверо
були львів’янками, то хутко заприятелювали і стали все частіше
здибатися, а дітлахам з того тільки радість, бо мали ми аж три
Різдва і три Великодні – католицький, греко-католицький і жидів-
ський – і залюбки гостювали одні в одних, ласуючи то червоним
козацьким борщем [...], то надіваною рибою [...], то пирогами з
квашеною капустою, то кислими голубцями [...], то ковбасками
по-баварськи, то фантазійними перекладенцями, пляцками, струд-
лями і прецлями [...]» 28.
Більше того, автор «поселяє» своїх персонажів «одне від одно-
го неподалік» у межах міста: «Я з мамою і Йосько з пані Ґолдою на
Клепарові, Ясь із пані Ядзею на Браєрівській, [...] а Вольф із пані
Рітою на Городоцькій» 29 (а також посилає їх вчитися до однієї шко-
ли). Однак разом колядують вони вже поза містом, передусім для
«чужих» і людей старших віком: «Колядували ми на трьох мовах і
навіть їздили у Винники, де була німецька колонія, і колядували для
німців, а ті не могли натішитися, бо там залишилися уже здебіль-
шого старші люди, а молоді повиїжджали до фатерлянду, і не було
кому їм рідною мовою заколядувати, аж поки ми не з’явилися» 30.
Ці «різноетнічні» дитячі спогади, репрезентовані у романі
Ю. Винничука, суттєво доповнюють оповіді про епіцентри місь-
кої торгівлі, а, отже, й міжнаціональної (міжконфесійної) взаємо-
дії. Тут Львів виступає містом діалогу «інших», передусім у цари-
ні етнічного бізнесу – покупців і продавців, що їх автор свідомо
наділяє «єврейськими» і «польськими» όбразами, натякаючи на
матерів своїх героїв:
«Коли посеред Ринку зустрічаються оздоблені квіточками
і пір’ячками два капелюшки, це подія звична і повсюдна, на неї
23 Тинченко, Я. (2017). Лицарі
Зимових походів 1919–1922 рр.
Київ: Темпора, 591, 559, 591,
560.
24 Винничук, Ю. (2013). Танґо
смерті, 17.
25 Білозор, В. (1953). Діти
Львова. У Наш Львів. Ювіле-
йний збірник 1252–1952. Нью-
Йорк: Червона калина, 109.
26 Там само.
27 Morley, D. (2011).
Przestrzenie domu. Media,
mobilność i tożsamość
(Рrzełożyła Jolanta Mach).
Warszawa: Narodowe Centrum
Cultury, 41–43.
28 Винничук, Ю. Танґо смерті,
17.
29 Там само.
30 Там само, 19.
146
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
жоден перехожий уваги ніколи не звернув би, та коли докупи схо-
дяться аж чотири капелюшки, [...] їхні власниці лопочуть, не пере-
водячи духу, захлинаючись словами і враженнями:
Пані Ґолдо, як ся маєте?
- Ґут, ґут, пані Влодзю. Лікоть мені цілий день болит. А ось і
пані Ядзя! Пані Ядзю, що купилисьте? Каляфйори нинька подурі-
ли в ціні!
- То не каляфйори подуріли, а люди. Де ж бо такі ціни прави-
ти!
- Пані Ріто! І ви тут! Як файно, жи ми ся всі докупи зійшли
нє?» 31.
Як бачимо, суттєвим тут є показ (хоча й не надто детальний)
тих «жіночих образків», про які писав ще Л. фон Захер-Мазох у
своєму однойменному творі. Взагалі-то осмислення прийомів ні-
мецькомовної літератури ХІХ ст. і перекочування їх в авторську
мову є притаманним Ю. Винничукові. Скажімо, текстуальною по-
дібністю a la К. Е. Францоз і паралелізмами віє від невеличкого
фраґмента про купівлю риби на львівському ринку, про що розві-
дала своїм товаришкам Ґолда Мількер – варіація на кшталт «Яр-
маркового дня у Барнові» (єдине застереження – у К. Е. Францоза
торговка-єврейка пропонує покупцеві качку) 32:
« - Я ледве-м зіпсованого коропа не купила. Питаю перекупку,
чи він бодай ще живий, а та мені відказує: “Йой, пані, я сама не
знаю, чи жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба
жива”. – “А може, – кажу, – вона здохла?” – “Ай, та де здохла?
Спить!” – “Спить? А я чую, жи шось від неї тхне”. А вона: “Ай,
пані, а ви коли спите, хіба за себе ручаєте?”
А йдіт!
- Я їй по жидівському і вона мені по-жидівському, і все одно
бреше в живі очі! [...]» 33.
І вже аналогічно до коломийського «жіночого» ринку ХІХ ст.
Л. фон Захер-Мазоха 34, на ринку, «жіночому», львівському 1920- х,
«все шумує, гуде, злива голосів хлюпотить, розтікається, перетво-
рюючись на різнокрилу какофонію, а серед того всього виділя-
ються голоси перекупок, які здатні загулюкати будь-кого і нікого
не бояться [...]», а тому Винничуковий наратор зауважує, що він
«завше любувався тими поважними персонами, більшість із пе-
режили не одного свого чоловіка і хутенько віддавалися за іншого
так, мовби то були писані кралі [...]» 35.
Натомість для дітей-хлопчаків найбільшу цікавість, побіч за-
пахів Львова у різні пори роки й оглядин на львівському Ринку
торговців і гуцулів зі Сколого, Косова, Жаб’єго 36, становила та
частина міста, куди ходилося з мамою залюбки:
«Кракідали – дивовижний світ, який розпочинався за Оперним
театром і манив до себе уже одною лише назвою, у якій причаї-
лася велика загадка, бо в уяві одразу спливають крокодили, хоча
жодних крокодилів там не було, то був лише чудернацький покруч
з назви Краківського передмістя, де кипіли базарні пристрасті й
вирувала тандита чи, як її називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме
так виглядають і легендарні базари Близького Сходу, довкола пло-
щі розташувалися крамниці, а перед ними і всюди, куди лиш оком
31 Винничук, Ю. Танґо смерті,
36.
32 Францоз, К. Е. (2010).
UCRAINICA. Культурологічні
нариси (Упор., пер. з нім.,
передм., комент. П. Рихла).
Чернівці: Книги-ХХІ, 44–45.
33 Винничук, Ю. Танґо смерті,
36–37.
34 Захер-Мазох, Л. (1999).
Вибрані твори. Львів: Літопис,
19–20.
35 Винничук, Ю. Танґо смерті,
37–38.
36 Там само, 41–46.
147
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
не кинь, ятки з розмаїтим товаром, передусім з одягом і взуттям.
Кракідали – це справжнє царство жидівське, тут можна побачити
і вбраних на європейський манір поважних пань та панів, і бо-
родатих хуситів з довгими пейсами в чорних атлясових халатах і
капелюхах, і засмальцьованих жидівок, які, понатягавши на себе
незліченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тісно-
ти тієї безлічі яток перекупники й шахраї голосно вихваляють свій
товар, а поміж тим димлять п’єцики на коліщатках, на яких пару-
ють нехитрі перекуски. А головне – треба пам’ятати, що так само,
як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каїра, можна і на-
віть треба торгуватися й збивати ціну, починаючи від її половини.
Поруч із гендлярами жидівськими сновигають українці й поляки,
панує постійний рух, а в повітрі бринить какофонія звуків» 37.
Такий опис Кракідалів, погодьмося, викликає у нашій уяві
призабуті ярмаркові описи Л. фон Захер-Мазоха. Щоправда, вже у
роки Другої світової війни ця торговиця, хоча й не втратила «свого
значення і свого імені», була вже іншою: «...тут сновигали своє-
рідні маклери, які вміли полагоджувати контакт з чекістами і пра-
цівниками тюрем, тут можна було дізнатися останні новини лон-
донського радіо і дату та час чергової міліцейської облави, купити
німецького паспорта і знайти провідника через кордон» 38.
Уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Льво-
ві (як і в інших містах Галичини), а також дитинство-юність геро-
їв «історичної» частини роману Ю. Винничука руйнує вересень
1939 року. Найперше хлопці зголосилися до польського війська як
ополченці, адже, як і решта оборонців міста, знали: «...треба боро-
нити Львів, і боронити його мали командири, які потрапили сюди
випадково й ніколи не працювали в штабах, недобитки, резерві-
сти, поліція і ми, ополченці, які ще й не нюхали пороху» 39. Однак
17 вересня, коли вони дізналися про вступ совєтських військ на
східні терени Польщі, «уже розпач закрадається в душу, розпач
і невідомість» 40. До Львова більшовики входили «правим хідни-
ком», а роззброєна польська армія покидала місто «лівим хідни-
ком» 41, розпочинався період арештів, реквізицій, депортацій. Піс-
ля першої ночі совєтської окупації 22–23 вересня 1939 р. Львів
«прокинувся вже від зовсім інших незвичних звуків. Не чутно
було усіх тих голосів, якими жило місто дотепер [...] тепер то вже
було місто переможене, впокорене і полонене, місто-невольник,
смуток і зневіра з’явилися на обличчі львів’ян» 42.
Задля більшої арґументації зла, яке входило у повсякдення міс-
тян, письменник описує ті «порядки», що їх принесли «колоніза-
тори із Союзу» до Львова, здивування його героїв від «совєтських
людей, які прибули в Галичину», брутальність тієї атмосфери, яку
вони активно конструювали у місті 43. Її початковий етап – «виз-
волення львів’ян з їхніх помешкань і майна», епоха «уплотнєнія»,
депортації «ворогів пролетаріату» углиб Совєтського Союзу, спа-
лювання книг, виданих «українськими націоналістами», боротьба
проти дзеркал, які «нізащо не бажали розлучатися з відображен-
нями своїх колишніх господарів» і прокляття «ненависного світу,
який загарбали, але не підкорили» 44. Фінал совєтської окупації
Львова – «кривава неділя» 22 червня 1941 р. – розстріли енкаведи-
стами безневинних жертв сталінського режиму.
37 Там само, 48.
38 Там само, 289.
39 Там само, 238.
40 Там само, 245.
41 Там само, 258, 259.
42 Там само, 268.
43 Там само, 306–311.
44 Там само, 318–319.
148
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Зауважмо: цей «логічний ряд» підтверджують відомі в укра-
їнській діаспорі літературні твори 1950-х про Львів у часи першої
совєтської окупації 45, а тому, здається, що Ю. Винничуку вони
додавали творчої снаги ув описові перетворення Львова на «місто
чуже тепер», «місто порошке, місто у скаженому русі» 46. Таких
«збігів» ідей і фактів, що їх активно використали навзаєм В. Стру-
тинська (літ. псевдо – Віра Марська) (1952) і Ю. Винничук (2013),
є кілька: опис легендарної кав’ярні «Де Ля Пе», про яку обидва ав-
тори іронічно відгукуються як про «Де Ля Пейс» 47; або ж їхні тек-
сти про вересень 1939 р., атаки німців під Львовом та їхні спроби
захопити місто 48.
Доля героїв Ю. Винничука невіддільна від тюрми: вони, як
«дітки повстанців», опиняються у сумнозвісних Бригідках 49.
Важливими у цьому сюжеті є думки протагоніста перед імовір-
ним розстрілом: «Неділю 22 червня 1941 року я вже не забуду до
смерті. [...] Пополудні затраскали двері камер, енкаведисти стали
виводити по кілька в’язнів на подвір’я і там серед гуркоту мото-
рів вантажівок розстрілювати. Лунали розпачливі зойки, благан-
ня, прохання помилувати, слухати ці крики було понад сили. [...]
Я складав у думках перелік усіх своїх гріхів, переді мною з’яв-
лялися ті, кому я завдав якоїсь прикрості, дивилися мені у вічі,
але мовчали, і я не знав – відпускають вони мій гріх чи ні, гріхи
приходили по черзі, але того найголовнішого не було й не було
[...]. Я добре знав, що я не герой і не святий, і все, що я колись
зробив лихого, не переважить грішків, які вчинили інші [...]. Я по-
чав пригадувати різкі слова, які кидав в обличчя рідним, а вони їх
швидко забували і ніколи мені не спімнули [...]. Подумавши про
смерть, я відчув, що мені стає легше, не страх смерті був найдій-
мавішим, а страх перед тортурами [...] до смерті від кулі в поти-
лицю я готовий не був. Раптом я усвідомив, що став вслухатися
до звуків скрипки, що лунали десь із далини, звуки ці перебивало
скавуління і дзвінки трамваїв, людські голоси, але скрипка продо-
вжувала грати, а я упізнавав у тих звуках танґо, яке так часто грав
Йосько, танґо смерті» 50.
У цьому сюжеті не знайдемо тих ключових елементів ув’яз-
нення, які наважувалися виокремлювати ті поодинокі, котрі без-
посередньо відчули на собі усі принади ув’язнення, зокрема стану
«обезцінювання» життя людини, усвідомлення власної «непотріб-
ности» і жаху перед «порожнечею» 51. Це свідчить, певною мірою,
що письменик наділив свого героя винятковою характеристи-
кою – бажанням вижити. Адже, як виснував В. Янів, «змальо-
ваний душевний стан веде послідовно до ділеми: в’язень бажає
або вирватись зі запертя або загинути» 52. А той факт, що Ю. Вин-
ничук «садить» героїв до Бригідок 53, свідчить не так про добре
знання історії описаного у його романі періоду, як про специфіку
насильного тримання під вартою у цьому закладі, описану, скажі-
мо, у спогадах про це місце 54. Окрім умов перебування у в’язниці
совєтських жертв, ув очі впадає кардинальна різниця: якщо Н. Ях-
ненко, котру також ув’язнили у Бригідках, описала жінок у тюрмі,
то у Ю. Винничука там перебувають чоловіки, хоча, в підсумку,
на долю в’язнів їхня стать не вплинула. Та й це не важливо, а от
45 Марська, В. (1952). Буря
над Львовом. Повість у двох
частинах. Філядельфія; Київ,
121, 122, 131, 141, 143, 159,
171, 209.
46 Там само, 131, 147.
47 Марська, В. Буря над Льво-
вом, 48; Винничук, Ю. Танґо
смерті, 57.
48 Марська, В. Буря над Льво-
вом, 84, 85, 105; Винничук, Ю.
Танґо смерті, 237–243.
49 Винничук, Ю. Танґо смерті,
322, 323.
50 Там само, 323, 234, 235.
51 Янів, В. (1948). Німецький
концентраційний табір (спро-
ба характеристики). Доповідь
на першу конференцію НДІУМ.
Мюнхен: Науково-дослідний
інститут української мартиро-
логії, 3–4.
52 Там само, 4.
53 Винничук, Ю. (2013). Танґо
смерті, 321–322.
54 Яхненко, Н. (1986). Від бюра
до Бриґідок. Трохи спогадів з
1939–1941 років. Львів. Бераля;
Мюнхен, 180–189.
149
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
що: як у тексті Ю. Винничука, так і у споминах Н. Яхненко поряд
зі «своїми» (українцями) фіґурують «чужі» (поляки і євреї) 55. За-
уважмо, що цей прийом підтверджують сучасні дослідження об-
разу «Іншого» у пам’яттєвих практиках львів’ян за часів воєнної
доби 56. А ще, так само і як у Н. Яхненко («в’язні – визволяють
в’язнів»), Винничукових героїв рятують їхні товариші у нещасті 57.
Оскільки фіґура «мовця мертвих» акумулює таке собі «по-
трійне плюс» зобов’язання – щодо власне нього, вже померлого;
щодо його рідних; щодо всіх інших, а у разі біографічної оповіді –
і щодо всіх її читачів 58, важливим є продовження «пригод» дітей
повстанців – в умовах нацистської окупації Львова: «30 червня, у
понеділок німці вже вступили до Львова. Я вийшов у місто і по-
бачив, як люди зустрічають їх з квітами, дівчата роздають усім по
квітці, а то й цілі букети, обнімають і цілують, і не лише українки,
а й польки, ба навіть жидівки, мені й самому хочеться потиснути
руку якомусь воякові, який визволив нас від тієї большевицької
напасті, але щось мене стримує» 59. Стримало це наратора й після
чутки про «помордованих в’язнів у львівських тюрмах» і вражен-
ня, що «ти потрапив у пекло або ж в одну з картин Брейгеля чи
Босха» 60, адже йшлося про виявлення жертв совєтського режиму
в львівських тюрмах 61.
Як відомо, це спровокувало сумнозвісні погроми у Львові в
липні 1941 р., щодо яких досі тривають дискусії 62, адже йдеть-
ся про те, що коли у в’язницях НКВС знайшли трупи ув’язнених,
німецька пропаганда назвала катами євреїв, а українські націона-
лісти допомогли зобразити ці убивства як «злочин євреїв проти
українського народу»63:
«[...] цілі зграї вуличного шумовиння кинулися до шляхетної
праці – лупцювати жидів, били усі – і українці, й поляки – били,
бо мусили бити, бо мусили вилити свою лють до більшовиків, від-
платити комусь за свої страждання, за свої муки, за смерть своїх
рідних, а що преса за німецькою вказівкою підказала, хто саме ви-
нен у всіх більшовицьких злочинах, то це скидалося ледь не на
святий обов’язок. Вулицями літали розпатлані жінки, з яких поз-
дирали одяг, дерли на них усе, навіть майтки здирали і змушували
бігти голими, німці сміялися і знімкували, то й справді було ку-
медне видовище, безліч львів’ян висипало на вулиці, повисовува-
ло голови з вікон і любувалися тією захопливою картиною. Хтось
кричав з вікна:
- Та шо ви ду хулєри роздягаєте самих старих порхавок? Ану
яку молодицю розберіть! Або яку дівку, жиби ся подивити було на
шо!» 64.
Сучасне розуміння погромів влітку 1941 р. свідчить про пе-
ретворення політичного злочину на етнічний: «Етнічний злочин
означав етнічну відповідальність; вбивство тих, хто вважається
відповідальним, було не стільки помстою, як трансформацією ми-
нулого» 65.
Зауважмо: якщо Винничукові йшлося, передусім, про шок і
гнів львів’ян від побачених жертв тюрми на Лонцького 66, то у ав-
торів української діаспори – те саме, але щодо Бригідок 67 і, як
наслідок, насильство над євреями: «Коли Віра, проводжена Окса-
55 Там само, 182.
56 Гнатюк, О. (2017). Образ «Ін-
шого» у спогадах мешканців
Львова часів Другої світової
війни. У В. Москович, А. Ро-
дал (Ред.). Євреї та слов’яни.
Українсько-єврейська зустріч:
культурні виміри. Київ: Дух і
Літера, 193–203.
57 Яхненко, Н. Від бюра до
Бриґідок, 223; Винничук, Ю.
Танґо смерті, 325.
58 Монолатій, І. Вічний жид з
Коломиї, 374.
59 Винничук, Ю. Танґо смерті,
334.
60 Там само, 334–335.
61 Яхненко, Н. Від бюра до
Бриґідок, 233–237.
62 Наконечний, Є. (2004).
«Шоа» у Львові. Спогади.
Львів: Львівська наукова біблі-
отека ім. В. Стефаника НАН
України, 208, 209, 116, 117,
121, 126; Himka, J.-P. (2011).
The Lviv Pogrom of 1941: The
Germans, Ukrainian Nationalists,
and the Carnival Crowd.
Canadian Slavonic Papers /
Revue canadienne des slavistes,
LIII (2–3–4), 209–243; Рябенко,
С. (2013). Слідами «львівсько-
го погрому» Джона Пола-Хим-
ки. Український визвольний
рух, 18, 258–328.
63 Снайдер, Т. (2017). Чорна
земля. Голокост як історія і
застереження (Пер. з анг.
П. Білак, О. Камишникова,
Т. Родіонова). Київ: Медуза,
142.
64 Винничук, Ю. Танґо смерті,
343.
65 Снайдер, Т. Чорна земля,
143.
66 Винничук, Ю. Танґо смерті,
334, 335.
67 Марська, В. Буря над Льво-
вом, 210.
150
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
ною, верталася пополудні додому, їм промарширував відділ жи-
дів з (українським? – І. М.) міліціянтом на чолі. На команду жиди
падали на всі чотири і, стрибаючи на команду, гавкали, як соба-
ки. На звороті в Зиґмунтівську вулицю перестрів їх старий жид з
розкривавленим обличчям, йому навздогін біг підросток з нагай-
кою. Оксану шпигало у саме серце, Віра не бачила нічого» 68. Не
намагаючись з’ясувати усі обставини такої нелюдської поведінки,
письменниця української діаспори підсумовує про свою героїню
так: «Який несамовитий галас відвертає її думки. Це знову йдуть
під ескортою, гавкаючи жиди. З відкритого вікна випливає нагло
могутніми тонами Марш Фюнебр Бетовена. Звіддаля – знову голо-
сіння жінок. В жахливій симфонії цього вечора є щось понадлюд-
ськи страшне, несхоплене розумом. Є в ній страшні образи близь-
кої смерти, поневіряних, що їм кажуть прикидатися собаками, є в
ній короткі фуґи громів-передвісників катаклітичної загибелі тих,
що, хоч носять на поясах Боже ймення (на пряжці Ваффен-СС був
напис “Із нами Бог!”. – І. М.), забули Бога. Та все покриває сопух
розкладених трупів, прокльони і сльози народу. “Без Божого бла-
гословення...” – думає раптом Оксана. Вона думає про своє власне
зломане ще раз життя, про огиду знущання над людиною і про жах
всього, що відкрилося у всій наготі двадцятьсьомого червня року
божого тисяча-дев’ятсотсорокпершого» 69.
Звернімо увагу не лише на помилкову дату злочину проти
львівських євреїв (27 червня 1941 р.) чи «прогностичність» сто-
совно катів та інформування про їхніх поплічників, адже їм пись-
менниця пророкує загибель, а й на те, що у тексті починає луна-
ти марш-фюнебр симфонії № 3 Л. фон Бетховена за львівськими
євреями. Пригадаємо, що Йосько Мількер грає у Винничуковому
творі на скрипці 24 червня 1941 р., стоячи навпроти Бригідок, у
яких ще перебували його товариші 70. Тож ідеться тут про те, що
ці два романи (меншою і більшою мірою) тяжіють до музики –
тієї «інтеграційної форми» (поняття А. Койзера 71), що означає
«тривалий взаємний інтерес літератури й музики як “споріднених
мистецтв”», і окреслюють широке тло поняття «музична проза»
(поняття К. Дальгаус 72) у «львівському» тексті української літе-
ратури. Тому прикладом «отілеснення музики» тут і буде роман
«Танґо смерті» Ю. Винничука, адже йдеться про медіалізацію
письма, інсценізування тексту як музичної події 73.
Завершення роману – важливий компонент персональної і ко-
лективної пам’яті, а пережиті страждання одного з героїв – один
із потужних детермінантних елементів національної ідентичності.
Йдеться не лише про «великий Ісход» львівських євреїв, пересе-
лення їх у ґетто 74, а й про виконання партитури «Танґа смерті» в
Янівському таборі під час розстрілів євреїв 75. Уже у наш час Йо-
сиф Мількер згадував: «Оркестра грала в’язням, коли вони виру-
шали на працю і коли поверталися, але грала також і під час селек-
ції – коли в’язнів оглядали і відбирали немічних та непридатних
до праці, їх вели в Долину Смерті й там розстрілювали, а ми грали
під цокіт кулеметів і автоматів. [...] І під час того розстрілу грав
наш оркестр, а я навіть не знав, що серед розстріляних була і моя
кохана Рут... [...] Усім їм я грав на вічність...» 76.
68 Марська, В. Буря над Льво-
вом, 211.
69 Там само, 212.
70 Винничук, Ю. Танґо смерті,
332.
71 Маценка, С. (2017). Мета-
мистецтво: словник досвіду
термінотворення на межі
літератури й музики. Львів:
Апріорі, 43.
72 Там само, 46.
73 Там само, 81.
74 Винничук, Ю. Танґо смерті,
344–353.
75 Там само, 354–357.
76 Там само, 355, 357.
151
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Уже після утечі з Янівського табору колишніх хлопча-
ків-львів’ян автор «влаштовує» у Рух Опору: поляка Яся – в Ар-
мію Крайову, українця Ореста і німця Вольфа – в УПА 77. Відтак
у одному схроні друзі опиняються взимку 1947-го, коли вони ви-
рішили пробиватися через Карпати на Захід: «День, коли ми по-
винні були загинути, наближався так, як наближається будь-який
день смерті, з тією лише відмінністю, що ми цей день передчували
дуже ясно й готові були до його приходу, ми знали, що помремо,
що нас вб’ють або ми самі себе вб’ємо, щоб не датися їм у руки» 78.
А що роль «мовця померлих» – це ще й символічне оприлюднення
посмертної мови протагоніста 79, важливими є слова Ореста Бар-
барики: «Ми так довго не могли змиритися з вчинком наших бать-
ків, які вибрали смерть замість зради, а самі теж опинилися перед
вибором: смерть або неволя» 80, після чого Йосиф Мількер (лише
він із цієї четвірки залишився живим і відбув покарання 25-літ-
ньою неволею у совєтських таборах), заграв «Танґо смерті».
Як бачимо, тут автор, як «мовець померлих», не лише мов-
би символічно «звітує» своєму протагоністові, а також читачам і
власному сумлінню про ті драматичні епізоди життя своїх геро-
їв (їх убивство, як і розстріл енкаведистами біля схрону матерів
Ореста і Яся – Влодзі Барбарики і Ядзі Білєвіч 81), а й підсумо-
вує завершення їхнього земного життя, спонукаючи до гідного
пошанування безневинних жертв. Більше того: у своєму романі
Ю. Винничук вдається до отілеснення музики, інсценізуючи текст
роману як «танґо», створюючи тим самим партитуру поліфонічно-
сті Львова з міста-перехрестя у місто-жертву з його мешканцями.
А позаяк тіла «різноетнічних» містян-жертв, якщо йтиметимемо
логікою Р. Барта, стають музикою, а відповідно – письмом 82, по-
стає мнемонічний простір музики, адже рідне місто Винничуко-
вих героїв стає не лише альфою і омегою їхніх персональних, «на-
ціональних» історій.
Отже, роман Ю. Винничука є добрим прикладом того, як
«суспільства пам’ятають» (Пол Коннертон) і як через спогади
«уявляють самі себе» (Ян Ассман). Для обраного письменником
хронотопу саме пам’ять є маркером темпорального горизонту. Зо-
крема комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у
межах індивідуальних біографій (згадаймо протагоністів «Танґа
смерті») за допомогою живих спогадів, безпосереднього досвіду
і усної оповіді. Адже у своєму романі Ю. Винничук вибудовує ге-
неральну лінію письменницької оповіді довкола розуміння того,
що українські землі (чи окреме місто) були і будуть Батьківщиною
не лише для етнічної більшості, а й для рівно- і різностатусних
етнонаціональних спільнот.
Артикуляція Ю. Винничука до Львова як до травматичного
місця є важливим здобутком не лише художнього мовлення, а й іс-
торичної політики, увиразненої у сучасній українській літературі.
Як і будь-який художній твір, роман Ю. Винничука «Танґо смерті»
не слід ототожнювати з науковою працею, яка містить лише пере-
вірені факти, відображені в історичних чи іншого типу джерелах.
Натомість значущим у письмі Ю. Винничука є уведення ним у
текст різних засобів пригадування (факти, дати загальновідомо-
77 Там само, 359.
78 Там само, 359–360.
79 Монолатій, І. Вічний жид з
Коломиї, 374.
80 Винничук, Ю. Танґо смерті,
360.
81 Там само.
82 Маценка, С. Метамистецтво,
83–84.
152
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
го порядку, які не потребують доведення), це, зокрема, допома-
гає зрозуміти, які змісти та значення припускає згадуване мину-
ле. Винничуковий текст про Львів уже цікавий як такий, адже дає
змогу побачити ще й еволюцію досвіду автора, який не побоявся
в умовах травмованого тоталітаризмами українського суспільства
роз’ятрити живі рани пам’яті про події напередодні й під час Дру-
гої світової війни – через (ре)трансляцію окремих сюжетів міжет-
нічної взаємодії й міжнаціональної комунікації у колективну долю
окремо узятого міста та персональну долю – героїв роману. Тому
письменника слід розглядати як носія певної інформації, індивіда
всередині культурної спільноти, того, хто накопичує пам’ять про
трагічні сторінки міської історії і (ре)транслює до своїх сучасни-
ків. Проте «Винничуковий» Львів повною мірою не показує, чи
практика актуалізації спогадів про певний хронотоп, переплетена
в авторській уяві з «чужими» текстами, може позбавити сучасних
українців небезпеки самоізоляції та національного самозахоплен-
ня, а також не передбачає читацького шоку, щоби по-справжньо-
му перетворити власне минуле на майбутнє. Тому, в подальшо-
му, необхідним є вивчення особливостей творення і руйнування
письменниками мітів, пов’язаних із пам’яттю міст України та їх-
ніх мешканців. Їхній травматичний досвід зокрема у подіях Голо-
косту, відображений у художній літературі, може стати справжнім
ключем до нашого сьогодення.
References
Andrukhovych, Yu. (2011). Leksykon intymnykh mist. Dovil’nyj posibnyk
z heopoetyky ta kosmopolityky. Kyiv: Meriadian-Czernowitz, Majster knyh.
Assman, A. (2012). Prostory spohadu. Formy ta transformatsii
kul’turnoi pam’iati (Transl. K. Dmytrenko, L. Doronicheva, O. Yudin). Kyiv:
Nika-Tsentr.
Bilozor, V. (1953). Dity L’vova. In M. Shlemkevych (Ed.), Nash L’viv.
Yuvilejnyj zbirnyk 1252–1952 (pp. 106–109). New York: Chervona kalyna.
Frantsoz, K. E. (2010). UCRAINICA. Kul’turolohichni narysy. Cher-
nivtsi: Knyhy-ХХІ, 2010.
Haleta, O. (2015). Vid antolohii do ontolohii: antolohiia iak sposib
reprezentatsii ukrains’koi literatury kintsia ХІХ – pochatku ХХI stolittia.
Kyiv: Smoloskyp.
Himka, J.-P. (2011). The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian
Nationalists, and the Carnival Crowd. Canadian Slavonic Papers / Revue ca-
nadienne des slavistes, LIII (2–3–4), 209–243.
Hinrikhs, Ya. P. (2010). Lemberg – Lwów – L’viv: Fatal’ne misto (Transl.
Ya. Dovhopolyj). Kyiv: Vydavnytstvo Zhupanskoho.
Hnatiuk, O. (2017). Obraz “Inshoho” u spohadakh meshkantsiv L’vo-
va chasiv Druhoi svitovoi vijny. In V. Moskovych, A. Rodal (Eds.), Yevrei
ta slov’iany. Ukrains’ko-ievrejs’ka zustrich: kul’turni vymir (pp. 193–203).
Kyiv: Dukh i Litera.
Hrytsak, Ya. (2011). Strasti za natsionalizmom: stara istoriia na novyj
lad. Esei. Kyiv: Krytyka.
Irigare, L. (2018). Svit po toj bik svitu (Transl. A. Kravets’). In K.
Mischenko, S. Shtretlinh (Eds.), Rukhlyvyj prostir. Mizhdystsyplinarna an-
tolohiia (pp. 98–120). Kyiv: Meduza.
Luchuk, I. (2000). Ulisseia: roman. L’viv: Klasyka.
153
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Mars’ka, V. (1952). Buria nad L’vovom. Povist’ u dvokh chastynakh.
Philadelphia: Kyiv.
Matsenka, S. (2017). Metamystetstvo: slovnyk dosvidu terminotvorennia
na mezhi literatury j muzyky. L’viv: Apriori.
Monolatij, I. (2015). Vichnyj zhyd z Kolomyi. “Ukrainets’” Mojseievoho
vyznannia Yakiv Saulovych Orenshtajn. Ivano-Frankivs’k: Lileia-NV.
Morley, D. (2011). Przestrzenie domu. Media, mobilność i tożsamość
(Przełożyła Jolanta Mach). Warszawa: Narodowe Centrum Cultury.
Nakonechnyj, Ye. (2004). “Shoa” u L’vovi. Spohady. L’viv: L’vivs’ka
naukova biblioteka im. V. Stefanyka NAN Ukrainy.
Nora, P. (2014). Teperishnie, natsiia, pam’iat’ (Transl. A. Riepy). Kyiv:
Klio.
Pollak, M. (2015). Otruieni pejzazhi (Transl. N. Vakhovs’ka). Chernivtsi:
Knyhy-ХХI.
Riabenko, S. (2013). Slidamy “l’vivs’koho pohromu” Dzhona Po-
la-Khymky. Ukrains’kyj vyzvol’nyj rukh, 18, 258–328.
Rot, J. (2011). Vybrane (Transl. M. Il’tychnа). Kyiv: Ukrains’kyj
pys’mennyk.
Shl’ogel’, K. (2016). Ukrains’kyj vyklyk. Vidkryttia ievropejs’koi krainy
(Transl. N. Komarovа). Kyiv: Dukh i Litera.
Snajder, T. (2017). Chorna zemlia. Holokost iak istoriia i zasterezhennia
(Transl. P. Bilak, O. Kamyshnykova, T. Rodionova). Kyiv: Meduza.
Tarnavs’kyj, Z. (1954). Doroha na Vysokyj Zamok. In B. Romanenchuk
(Ed.), L’viv: literaturno-mystets’kyj zbirnyk. V 700-ti rokovyny zasnuvannia
kniazhoho horoda (pp. 59–68). Philadelphia: Kyiv.
Tynchenko, Ya (2017). Lytsari Zymovykh pokhodiv 1919–1922 rr. Kyiv:
Tempora.
Vynnychuk, Yu. (2013). Tango smerti: roman. Kharkiv: Folio.
Yakhnenko, N. (1986). Vid biura do Brygidok. Trokhy spohadiv z 1939–
1941 rokiv. L’viv. Beralia; Munich.
Yaniv, V. (1948). Nimets’kyj kontsentratsijnyj tabir (sproba kharakterys-
tyky). Dopovid’ na pershu konferentsiiu NDIUM. Munich: Naukovo-doslidnyj
instytut ukrains’koi martyrolohii.
Zakher-Mazokh, L. (1999). Vybrani tvory (Transl. I. Herasym). L’viv:
Litopys.
Ivan Monolatii
FROM A CROSSROADS CITY TO A VICTIM CITY: LVIV IN
YURIY VYNNYCHUK’S NOVEL TANGO OF DEATH
Based on an analysis of the peculiarities of Yuriy Vynnychuk’s novel Tango
of Death, the author analyzes the author’s narrative strategies of rethinking
the examples of urban history in the 1930s and 1940s, reconstructing the col-
lective and personal memories of citizens on the example of Lviv. The ana-
lyzed text of the writer is a significant example of Lviv’s “inscription” into
the discourse of memory of modern Ukrainian literature, and therefore has
two time sections – the pre-war / military (interwar period, years of World
War II) and the modern time. The events under study are studied as the his-
tory of the townspeople (in particular, the relationship of the children of the
soldiers of the UNR Army, who were shot in 1921 near Bazar), are carriers
of different, often conflicting, national identities, a call about the possibilities
of reconstructing the memory of the “common” Lviv in the conditions of mil-
itary-political conflict and a radical aggravation of interethnic relations, as
well as the restoration of the memory of the Yanovsky concentration camp. It
is argued that the imaginary and real polyphony of relations in pre-war Lviv
154
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
(as in other cities of Galychyna), as well as the childhood and youth of the
heroes of the “historical” part of the novel by Yu. Vynnychuk, are destroyed
in September 1939. The events of World War II, described by the example of
Lviv, are an important component of urban memory, and the suffering suffered
by the heroes of the novel can be defined as one of the powerful determinant
elements of national identity. In his novel Yu. Vynnychuk resorts to embodying
the body in music, staging the text of the novel as “tango”, thereby creating
the score of the polyphonic character of Lviv from the crossroads to the victim
city with its inhabitants. By the example of the novel by Yu. Vynnychuk, it is
shown that the “Lviv” memory is a marker of the temporal horizon, in partic-
ular, the communicative memory conveys the historical experience of the city
within the individual biographies of the novel’s protagonists using live mem-
ories, direct experience and oral narration. The author of the article suggests
considering the writer as a carrier of a mnemonic information resource, one
who accumulates memory of the tragic pages of urban history and relays to
his contemporaries. An analysis of Yu. Vynnychuk’s novel The Tango of Death
shows that, firstly, Lviv is an example of not so much a symbolic but a real
place of memory and, secondly, a confirmation of A. Assman’s modern thesis
about a place of memory that is “sanctified by the presence of the dead”.
Keywords: Lviv, communicative memory, memory representations, traumatic
experience, Yuriy Vynnychuk.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-211509 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2616-4280 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-14T09:02:46Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Монолатій, І. 2026-01-04T18:33:41Z 2020 Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" / І. Монолатій // Місто: історія, культура, суспільство. — 2020. — № 9(2). — С. 141-154. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 2616-4280 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211509 94(477.83):82-31 10.15407/mics2020.09.141 У статті на основі аналізу особливостей роману Юрія Винничука «Танґо смерті» проаналізовано авторські наративні стратегії переосмислення на прикладі Львова сюжетів міської історії у 1930–1940-х роках, реконструкції колективної і персональних пам’ятей містян. Проаналізований письменницький текст є суттєвим прикладом «вписування» Львова у пам’яттєвий дискурс сучасної української літератури, а тому має два часові зрізи – довоєнний/воєнний (міжвоєнний період, роки Другої світової війни) і сучасний. Досліджувані події вивчаються як історія містян (зокрема взаємин дітей бійців Армії УНР, розстріляних 1921-го під Базаром), які є носіями різних, часто конфліктних національних ідентичностей, виклику щодо можливостей реконструкції пам’яті про «спільний» Львів в умовах військово-політичного конфлікту і радикального загострення міжнаціональних взаємин, а також як відновлення пам’яті про Янівський концентраційний табір. Стверджується, що уявну та справжню поліфонію взаємин у передвоєнному Львові (як і в інших містах Галичини), а також дитинство-юність героїв «історичної» частини роману Ю. Винничука руйнує вересень 1939 року. Події Другої світової війни, описані на прикладі Львова, є важливим компонентом міської пам’яті, а пережиті страждання героїв роману можна назвати одним із потужних детермінантних елементів національної ідентичності. У своєму романі Ю. Винничук вдається до отілеснення музики, інсценізуючи текст роману як «танґо», створюючи тим самим партитуру поліфонічності Львова з міста-перехрестя у місто-жертву з його мешканцями. На прикладі роману Ю. Винничука показано, що «львівська» пам’ять є маркером темпорального горизонту, зокрема комунікативна пам’ять передає історичний досвід міста у межах індивідуальних біографій протагоністів роману за допомогою живих спогадів, безпосереднього досвіду й усної оповіді. Запропоновано розглядати письменника як носія мнемонічного інформаційного ресурсу, того, хто накопичує пам’ять про трагічні сторінки міської історії і ретранслює до своїх сучасників. Аналіз роману Ю. Винничука «Танґо смерті» показує, що, по-перше, Львів є прикладом не так символічного, як цілком реального місця пам’яті, і, по-друге, підтвердженням сучасної тези А. Ассман про місце пам’яті, що «освячене присутністю мертвих». Based on an analysis of the peculiarities of Yuriy Vynnychuk’s novel Tango of Death, the author analyzes the author’s narrative strategies of rethinking the examples of urban history in the 1930s and 1940s, reconstructing the collective and personal memories of citizens on the example of Lviv. The analyzed text of the writer is a significant example of Lviv’s “inscription” into the discourse of memory of modern Ukrainian literature, and therefore has two time sections – the pre-war / military (interwar period, years of World War II) and the modern time. The events under study are studied as the history of the townspeople (in particular, the relationship of the children of the soldiers of the UNR Army, who were shot in 1921 near Bazar), are carriers of different, often conflicting, national identities, a call about the possibilities of reconstructing the memory of the “common” Lviv in the conditions of military- political conflict and a radical aggravation of interethnic relations, as well as the restoration of the memory of the Yanovsky concentration camp. It is argued that the imaginary and real polyphony of relations in pre-war Lviv (as in other cities of Galychyna), as well as the childhood and youth of the heroes of the “historical” part of the novel by Yu. Vynnychuk, are destroyed in September 1939. The events of World War II, described by the example of Lviv, are an important component of urban memory, and the suffering suffered by the heroes of the novel can be defined as one of the powerful determinant elements of national identity. In his novel Yu. Vynnychuk resorts to embodying the body in music, staging the text of the novel as “tango”, thereby creating the score of the polyphonic character of Lviv from the crossroads to the victim city with its inhabitants. By the example of the novel by Yu. Vynnychuk, it is shown that the “Lviv” memory is a marker of the temporal horizon, in particular, the communicative memory conveys the historical experience of the city within the individual biographies of the novel’s protagonists using live memories, direct experience and oral narration. The author of the article suggests considering the writer as a carrier of a mnemonic information resource, one who accumulates memory of the tragic pages of urban history and relays to his contemporaries. An analysis of Yu. Vynnychuk’s novel The Tango of Death shows that, firstly, Lviv is an example of not so much a symbolic but a real place of memory and, secondly, a confirmation of A. Assman’s modern thesis about a place of memory that is “sanctified by the presence of the dead”. uk Інститут історії України НАН України Місто: історія, культура, суспільство Дослідження Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" From a crossroads city to a victim city: Lviv in Yuriy Vynnychuk’s novel Tango of Death Article published earlier |
| spellingShingle | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" Монолатій, І. Дослідження |
| title | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" |
| title_alt | From a crossroads city to a victim city: Lviv in Yuriy Vynnychuk’s novel Tango of Death |
| title_full | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" |
| title_fullStr | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" |
| title_full_unstemmed | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" |
| title_short | Від міста-перехрестя до міста-жертви: Львів у романі Юрія Винничука "Танґо смерті" |
| title_sort | від міста-перехрестя до міста-жертви: львів у романі юрія винничука "танґо смерті" |
| topic | Дослідження |
| topic_facet | Дослідження |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211509 |
| work_keys_str_mv | AT monolatíií vídmístaperehrestâdomístažertvilʹvívuromaníûríâvinničukatangosmertí AT monolatíií fromacrossroadscitytoavictimcitylvivinyuriyvynnychuksnoveltangoofdeath |