Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації
У статті досліджено випадки пограбування жертв Голокосту у трьох невеликих містечках Західної Волині: Дубровиці, Корці й Костополі. Такі дії, окрім фінансування німецької мілітарної машини та збагачення німців, слугували «легітимації» геноциду й серед місцевого населення, його заохоченню до колабора...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Місто: історія, культура, суспільство |
|---|---|
| Datum: | 2020 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211513 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації / П. Долганов // Місто: історія, культура, суспільство. — 2020. — № 9(2). — С. 46-87. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859929709382467584 |
|---|---|
| author | Долганов, П. |
| author_facet | Долганов, П. |
| citation_txt | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації / П. Долганов // Місто: історія, культура, суспільство. — 2020. — № 9(2). — С. 46-87. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Місто: історія, культура, суспільство |
| description | У статті досліджено випадки пограбування жертв Голокосту у трьох невеликих містечках Західної Волині: Дубровиці, Корці й Костополі. Такі дії, окрім фінансування німецької мілітарної машини та збагачення німців, слугували «легітимації» геноциду й серед місцевого населення, його заохоченню до колаборації.
На поведінку частини населення під час організації злочину в Костополі, Корці та Дубровиці впливали економічні чинники. Вже на початковому етапі Голокосту мешканці цих містечок долучилися до грабунку єврейських сусідів під час погромницьких акцій наприкінці червня – на початку липня 1941 р. У процесі створення гетто відбувалися стихійні пограбування помешкань жертв і «легалізована» нацистською окупаційною владою торгівля їхнім майном (переважно одягом і побутовими речами).
У період існування гетто в Костополі, Дубровиці та Корці тутешнє населення (переважно селяни) активно долучилося до нерівноцінних торгових обмінів із єврейськими бранцями. В обмін на одяг, взуття, прикраси та гроші селяни приносили євреям їжу. Коли кошти закінчувалися, євреї пропонували свою працю в обмін на харчі. Таку взаємодію значно легше було організувати бранцям гетто відкритого типу в Корці та Дубровиці. Голод у гетто був найстрашнішим тоді, коли в мешканців закінчувалися цінні речі, за які можна було вимінювати продовольство, а селяни втрачали інтерес надалі приносити їжу.
На етапі знищення гетто в усіх трьох містечках відбувалися стихійні пограбування будинків убитих євреїв. Після ліквідаційних акцій щоразу розпочиналася торгівля єврейським майном (переважно одягом, меблями й нерухомістю). «Легалізовану» нацистською окупаційною владою торгівлю у Дубровиці та Костополі здійснювали працівники міських управ (це були переважно місцеві українці). Найбільшу вигоду мали сусіди євреїв (українці й поляки), що мешкали у цих містах і довколишніх селах. У Корці торгівлю майном убитих євреїв контролювала районна управа, а участь у ній брали переважно місцеві українські селяни. Окрім фізичних осіб, у цьому районі участь у придбанні меблів і будинків жертв Голокосту брали й українські організації (сільські філії товариства «Просвіта», українські школи тощо). Написання цієї статті стало можливим завдяки науковій стипендії Німецько-української комісії істориків, отриманій у 2019 році.
The article deals with the robbery of Holocaust victims in three small towns in Western Volhynia: Dubrovytsia, Korets, and Kostopil. In addition to financing the German military regime and enriching the Germans, the robbery of the victims here served to legitimize the genocide among the local population and encourage it to collaborate.
The research has managed to establish that economic factors motivated the behavior of a part of the local population during the organization of the crime in Kostopil, Korets, and Dubrovytsia. At the initial stage, the inhabitants of these towns joined the plundering of their Jewish neighbors during the pogroms in late June – early July 1941. During the creation of the ghetto, legalized by the Nazi occupying authorities, spontaneous looting of the victims’ dwellings and trafficking of their property (mainly clothing and household items) took place.
During the ghetto operation period in Kostopil, Dubrovytsia, and Korets, the local population (mainly peasants) actively engaged in unequal trade exchanges with Jewish captives. In exchange for clothing, shoes, jewelry, and money, the peasants brought food to the Jews. When the money ran out, the Jews resorted to offering their own labor in exchange for food. Such interaction was much easier to arrange for prisoners of non-fenced ghettos in Korets and Dubrovytsia. The starvation in the ghetto was becoming the most terrible when its inhabitants were running out of valuables, which they could exchange for food, and the peasants were losing interest in bringing food. At the stage of ghetto liquidation, in all three towns, spontaneous plundering of the houses of the murdered Jews took place. Each time after the liquidation actions, the sales of Jewish property (mainly clothing, furniture, and real estate) started. The Nazi occupation authorities legalized the trade in Dubrovytsia and Kostopil, which was carried out by town officials (they were mostly local Ukrainians). The beneficiaries of the trade were mainly neighbors of the Jews (Ukrainians and Poles) who lived in these towns and surrounding villages. In Korets, the district administration organized the sales of the property of the murdered Jews, and Ukrainian peasants from the surrounding villages took part in it. In addition to individuals, Ukrainian organizations (village branches of the “Prosvita” Society, Ukrainian schools, etc.) also took part in the purchase of furniture and houses of the Holocaust victims.
Jews managed to escape from ghettos or places of execution and for some time to hide in the surrounding areas. In this case, their fate depended on the attitude of the local population. The residents of the surrounding villages displayed a wide variety of behavior patterns while hiding victims outside the ghetto. In particular, peasants and locals could in rare cases hide victims without any material interest (the behavior of rescuers), occasionally provide shelter or food and help Jews for some benefits (use of Holocaust victims as labor, unequal exchanges of food for tangible goods), hide for money or other valuables, deliver victims up to occupation authorities in exchange for material benefits (usually scarce in wartime goods such as kerosene, alcohol, salt, and sugar), or even be actively involved in identifying places of refuge of Jews for material dividends and minor career preferences. According to the Holocaust victims’ memoirs, many Ukrainian and Polish peasants developed various models of interaction with the Holocaust victims, guided by incentives for material gain. In some cases, it helped the victims to survive (assistance in exchange for material gain). In others, it led to disaster. Anyway, “righteous” behavior was much less common than that which was motivated by economic motives.
|
| first_indexed | 2026-03-17T17:06:34Z |
| format | Article |
| fulltext |
46
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
DOI 10.15407/mics2020.09.046
УДК 94(477.82)Голокост
Петро Долганов,
доцент кафедри політичних наук
Рівненський державний гуманітарний університет
petro.dolhanov@gmail.com
https://orcid.org/0000-0003-3748-7476
БЕНЕФІЦІАРИ ГОЛОКОСТУ: РОЛЬ СУСІДІВ
У ПОГРАБУВАННІ ЄВРЕЇВ ВОЛИНІ В ПЕРІОД
НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ 1
У статті досліджено випадки пограбування жертв Голокосту у трьох
невеликих містечках Західної Волині: Дубровиці, Корці й Костополі. Такі
дії, окрім фінансування німецької мілітарної машини та збагачення нім-
ців, слугували «легітимації» геноциду й серед місцевого населення, його
заохоченню до колаборації.
На поведінку частини населення під час організації злочину в Костопо-
лі, Корці та Дубровиці впливали економічні чинники. Вже на початко-
вому етапі Голокосту мешканці цих містечок долучилися до грабунку
єврейських сусідів під час погромницьких акцій наприкінці червня – на
початку липня 1941 р. У процесі створення гетто відбувалися стихійні
пограбування помешкань жертв і «легалізована» нацистською окупаці-
йною владою торгівля їхнім майном (переважно одягом і побутовими
речами).
У період існування гетто в Костополі, Дубровиці та Корці тутешнє на-
селення (переважно селяни) активно долучилося до нерівноцінних тор-
гових обмінів із єврейськими бранцями. В обмін на одяг, взуття, прикра-
си та гроші селяни приносили євреям їжу. Коли кошти закінчувалися,
євреї пропонували свою працю в обмін на харчі. Таку взаємодію значно
легше було організувати бранцям гетто відкритого типу в Корці та
Дубровиці. Голод у гетто був найстрашнішим тоді, коли в мешканців
закінчувалися цінні речі, за які можна було вимінювати продовольство,
а селяни втрачали інтерес надалі приносити їжу.
На етапі знищення гетто в усіх трьох містечках відбувалися стихійні
пограбування будинків убитих євреїв. Після ліквідаційних акцій щоразу
розпочиналася торгівля єврейським майном (переважно одягом, мебля-
ми й нерухомістю). «Легалізовану» нацистською окупаційною владою
торгівлю у Дубровиці та Костополі здійснювали працівники міських
управ (це були переважно місцеві українці). Найбільшу вигоду мали су-
сіди євреїв (українці й поляки), що мешкали у цих містах і довколишніх
селах. У Корці торгівлю майном убитих євреїв контролювала районна
управа, а участь у ній брали переважно місцеві українські селяни. Ок-
рім фізичних осіб, у цьому районі участь у придбанні меблів і будинків
жертв Голокосту брали й українські організації (сільські філії товари-
ства «Просвіта», українські школи тощо).
© Долганов Петро, 2020
1 Написання цієї статті стало
можливим завдяки науковій
стипендії Німецько-української
комісії істориків, отриманій у
2019 році.
46
47
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Доля тих євреїв, яким вдалося утекти з гетто або місць розстрілів, за-
лежала від ставлення місцевого населення. Мешканці довколишніх сіл
по-різному ставилися до жертв, які мусили переховуватися поза межа-
ми гетто. Зокрема, селяни і містяни в нечисленних випадках безкори-
сливо переховували жертв (поведінка рятівників), надавали прихисток
або їжу, допомагали євреям із метою отримання якихось зиску (вико-
ристання жертв Голокосту як робочої сили, нерівноцінні обміни їжі на
матеріальні цінності), переховували за гроші або інші цінності, вида-
вали представникам окупаційної влади жертв в обмін на матеріальну
вигоду (яка зазвичай вимірювалася такими дефіцитними у воєнний час
товарами, як керосин, спиртні напої, сіль і цукор) і навіть брали актив-
ну участь у виявленні місць переховування євреїв як за винагороду, так
і незначні кар’єрні преференції. Як засвідчують спогади жертв Голо-
косту, значна частина українських і польських селян вибудовували різно-
манітні моделі взаємодії з жертвами Голокосту саме з метою отрима-
ти вигоду. В одних випадках це допомагало жертвам вижити (допомога
в обмін на матеріальні речі). В інших – призводило до катастрофи. Хай
там як, а «праведна» поведінка траплялася значно рідше, ніж та, що
була мотивована економічним зиском.
Ключові слова: Голокост, політекономія геноциду, пограбування євреїв,
Західна Волинь, Голокост в Україні.
До
Районової Управи
в Домбровиці!
Пінькевича Петра, що
проживає в Домбровиці по вул. Шосовій, 31
Прохання
Згідно дозволу на відкриття мною закладу фотографічного, прошу
передати в моє користування приміщення з трьох кімнат, лабораторію і
альтану булих фотографів жидів... при вулиці Шосовій, 27. Одночасно
прошу виделігувати представника для усталення кошторису ремонту,
який конечно треба перепровадити в означеному приміщенні. Прошу
дати свою згоду на продажу нижче виміняних речей, необхідних для
обставлення закладу: 2 столи, 6 табуреток, 6 крісел, шафу, приладдя і
виконані роботи, 1 відро, 1 кубок металевий, 3 цілих простині для нама-
лювання декорації, 5 старих простинь або пошивок для зроблення засло-
ну – штор під скляний дах.
Домбровиця, дня 3.11.1942 П. (підпис) 2
Цю заяву було написано до міської управи невеличкого во-
линського містечка Дубровиця (під час окупації – Домбро-
виця) через півтора місяця після ліквідації в ньому гетто.
Це лише одна із близько 70 заяв, поданих охочими заволодіти неру-
хомим майном жертв Голокосту та їхніми підприємствами у цьому
місті, що зберігаються в Державному архіві Рівненської області.
Кількість таких заяв у масштабах Волині вимірюється сотнями,
а то й тисячами. Лише у фондах Дубровицької і Костопільської
міських і Корецької районної управ ми виявили близько 500 заяв
на отримання майна жертв Голокосту, поданих упродовж 1941–
1942 рр. І це лише залишки тих документальних свідчень, що вці-
ліли після Другої світової війни. Заяви на єврейське майно писали
не лише фізичні особи, а й представники установ, що діяли в регі-
2 Державний архів Рівненської
області (далі – ДАРО),
ф. Р-293, оп. 2, спр. 4, арк. 68.
47
48
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
оні. Приміром, у м. Костопіль члени місцевої пожежної бригади,
укомплектованої з українців, поляків і фольксдойче (етнічних нім-
ців, що мешкали в регіоні) 3. У Корці частину майна вбитих жертв
отримали українське культурне товариство «Просвіта», школи й
навіть парафії православної церкви 4. При цьому немає жодного
документального обліку стихійних пограбувань жертв Голокосту.
Тут ідеться лише про «легалізовану» нацистським окупаційним
режимом практику торгівлі майном убитих.
Збереглося чимало свідчень того, як прагнення наживи суттє-
во зменшувало шанси євреїв на виживання, підштовхуючи сусідів
до викриття та полювання на них. Зокрема, Віра Щетінкова, меш-
канка с. Корост, так описувала масове вбивство євреїв у сусідньо-
му містечку Степань (перебувало у складі гебіту «Костопіль» 5):
«Ми втекли ввечері, коли вже темно було. Вони [німці та місце-
ва поліція] не встигали стількох розстрілювати. І вони залишили
колону [євреїв] до ранку, щоб продовжити розстріл. Увечері вони
понапивалися. І хто зміг – той утік. Бачите, тут не так легко втек-
ти. Потім же ходили, шукали і за пляшку керосину здавали. За
пляшку керосину або за ганчірку. Ходили, шукали по лісі й зда-
вали. Тому дуже багато залишилося б живих, якби не видавали.
Молодь майже вся втекла. Тільки що ж, як їх знаходили і розстрі-
лювали у Степані. Якщо не на місці розстрілювали. А так багатьох
на місці вбивали» 6.
За підтримку євреїв на окупованих нацистами теренах СРСР
і Польщі карали на смерть, тож можна зрозуміти, чому місцеве
населення боялося прийти на допомогу жертвам Голокосту. Однак
потрібно зважати на ще один чинник – матеріальний зиск, який
спонукав частину населення до участі в Голокості. Така поведінка
у різний спосіб впливала на шанси виживання жертв.
У цій статті запропоновано аналіз економічних мотивів пове-
дінки місцевого неєврейського населення під час організації Голо-
косту у трьох невеликих містечках Західної Волині, що входили
до генеральної округи Волинь – Поділля Райхскомісаріату Укра-
їна, – Костополі, Дубровиці та Корці. Йдеться насамперед про
представників двох найбільших етнічних груп, що були сусідами
євреїв під час Голокосту на Волині, – українців і поляків.
Вибір саме цих трьох містечок зумовлено кількома чинни-
ками. По-перше, значний масив джерел дає змогу системно від-
творити процес пограбування євреїв у цих населених пунктах у
1941–1944 рр. По-друге, більшість польських євреїв мешкали у
маленьких містечках, в яких вони становили від 30 до 90 % насе-
лення. Дослідники історії Голокосту частіше фокусуються на ви-
вченні великих акцій, що відбувалися у більших містах, зокрема
у Рівному, Луцьку, Києві тощо. Проте, щоб осмислити катастрофу
євреїв на теренах Західної України, потрібно досліджувати долю
жертв Голокосту саме в невеликих містах, де розгорталася голов-
на драма більшості українських євреїв.
І, нарешті, третій чинник, що зумовив наш вибір, – політи-
ко-адміністративний. Костопіль, Дубровиця і Корець, розташова-
ні у Західній Волині, належали до однієї адміністративної одиниці
Райхскомісаріату Україна – генеральної округи Волинь – Поділля.
3 ДАРО, ф. Р-23, оп. 1, спр. 11,
арк. 18–19.
4 Там само, ф. Р-48, оп. 1,
спр. 35, арк. 128; спр. 36,
арк. 139; спр. 37, арк 112.
5 Гебіт – адміністративна оди-
ниця в межах окупаційної
зони Райхскомісаріат Україна.
Райхскомісаріат було поді-
лено на генеральні округи, а
ті, своєю чергою, – на гебіти.
Гебіт Костопіль був частиною
генеральної округи Волинь –
Поділля.
6 Vera Shchetinkova. Interview
45238. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
Тут і далі переклад уривків
усних історій з англійської та
російської автора, якщо не за-
значено інше.
49
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Проте ці три містечка перебували у складі різних гебітів: Костопіль
був адміністративним центром однойменного гебіту, Дубровиця
входила до складу гебіту «Сарни», а Корець – гебіту «Рівне». Тож
маємо змогу здійснити порівняльний аналіз та виокремити загаль-
ні тенденції і особливості органів окупаційної адміністрації, що
використовували матеріальне заохочення, намагаючись забезпе-
чити підтримку політики окупаційного режиму серед місцевого
населення.
У цій статті розглянемо поведінку двох основних етнічних
груп – українців і поляків. Саме вони були найчисельнішими
bystanders регіону під час Голокосту. Проте ми зважали і на по-
ведінку інших великих етнічних груп у Західній Волині – німців
(фольксдойче), чехів, росіян тощо.
Таблиця 1
Національний склад населення Західної Волині
(за результатами переписів, проведених у міжвоєнний період) 7
Національність Перепис 1921 р. % Перепис 1930 р. %
Українці 983 956 67,9 1 448 000 69,8
Поляки 240 922 16,6 325 000 15,5
Євреї 164 740 11,4 207 792 10,0
Німці 24 960 1,7 34 000 1,7
Росіяни 9450 0,6 32 000 1,5
Чехи 24 405 1,8 30 977 1,5
Загалом 1 449 073 100 2 077 769 100
Одне з найскладніших дослідницьких питань, на яке історіо-
графія Голокосту не дає однозначної відповіді, полягає в тому, що,
з одного боку, пограбування жертв Голокосту розглядають як по-
заідеологічний чинник «легітимації» злочину та мотивування до
участі в ньому. Ймовірно, матеріальна спокуса могла переважити
як прихильне ставлення до євреїв, підштовхнувши місцеве насе-
лення до участі у грабунку, так і стійкі антисемітські упереджен-
ня, спонукаючи ситуативно «прийти на допомогу» жертвам в об-
мін на матеріальну винагороду.
Але, з іншого боку, чи могла утвердитися соціальна практика
пограбування жертв Голокосту без наявної етнічної дистанції та
упередженого ставлення місцевого населення до євреїв? На це за-
питання не так легко відповісти. Проте у процесі аналізу джерел
ми намагатимемося зробити висновок про роль антисемітизму та
етнічних упереджень, сформованих у міжвоєнний період, у проце-
сі пограбування жертв Голокосту.
Історіографія питання
Одна з визначальних для історіографії Голокосту дискусій точи-
лася між інтенціоналістами та функціоналістами. Її квінтесенцією
стала поява на початку 1990-х рр. досліджень Крістофера Браунін-
ґа та Даніеля Ґольдгаґена 8. Якщо перший наголошував на розма-
їтій палітрі мотивації до участі в злочині (антисемітизм, покора
авторитету, конформізм, різні ситуативні контексти), то другий
7 Таблицю складено на основі
даних: Spector, Shmuel. (1990).
The Holocaust of Volhynian
Jews, 1941–1944. Jerusalem:
Yad Vashem, Federation of
Volhynian Jews, 10.
8 Browning, Christopher
R. (2001). Ordinary Men.
London: Penguin Books,
2001; Goldhagen, Daniel
Jonan. (1997). Hitler’s Willing
Executioners. Ordinary Germans
and the Holocaust. New York:
A Division of Random House,
INC.
50
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
ключову роль відводив антисемітському світогляду німців як ви-
значальному чиннику їхньої участі у злочині.
Ймовірно, що значну роль відігравала низка чинників, що
спонукали місцеве населення як підтримувати організований на-
цистами геноцид європейського єврейства, так і чинити йому опір
або ж залишатися байдужим. Д. Ґольдгаґен на прикладі поведінки
німців розглядає економічні мотиви залучення до злочину (кар’єр-
не зростання, перспектива пограбування жертв Голокосту тощо)
як один із так званих конвенційних підходів, які він загалом не
визнає значущими і критикує. Американський історик характери-
зує кар’єрну або будь-яку економічну вигоду як чинник, що спону-
кав до підтримки чи участі в злочині незалежно від ідеологічних і
світоглядних переконань того, хто зазнавав матеріальних спокус 9.
Проте, по-перше, вважаємо, що можливість отримати матеріаль-
ну вигоду не заперечує впливу ідеологічних переконань особи.
Цей чинник цілком міг бути додатковим мотивуванням до участі
у вбивстві, антисемітські погляди могли підштовхувати людину
до участі у пограбуванні жертв Голокосту. Траплялося й навпаки:
іноді люди з антисемітськими переконаннями приходили на допо-
могу євреям.
По-друге, наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. було від-
крито нові архівні матеріали й опубліковано низку праць, присвя-
чених проблемі пограбування жертв Голокосту в різних окупацій-
них зонах Європи 10. Ці праці переконливо доводять, що Д. Ґольд-
гаґен суттєво недооцінив роль економічної вигоди у заохоченні
як німців, так і представників інших націй до участі в реалізації
Голокосту. Висновки та узагальнення Франка Байора, Геца Алі,
Мартіна Діна, Джеральда Фельдмана, Вольфґанґа Сейбела, Ада-
ма Туза свідчать, що «аріїзація» єврейської власності часом віді-
гравала навіть вирішальну роль у підтримці та участі численних
соціальних груп та інституцій у реалізації Голокосту на теренах
Західної Європи 11.
Про роль цього чинника у Східній Європі (зокрема на тере-
нах Західної Волині) згадував у своїй праці ще в 1990 р. Шмуель
Спектор 12, аналізуючи роль матеріальної спокуси для німців і міс-
цевого населення у долі жертв, їхніх шансах на виживання. Зо-
крема, Ш. Спектор зазначав про великий вплив саме перспективи
пограбування євреїв на вибух низки стихійних погромницьких ак-
цій на початку радянсько-німецької війни у червні–липні 1941 р.,
значення «підкупу» німецьких і місцевих чиновників у боротьбі
жертв за виживання, негативні наслідки здирницької поведінки
місцевого населення під час бартерних обмінів коштовностей на
життєво необхідні бранцям гетто продукти харчування тощо 13.
Більшість цих висновків підтверджено у пізнішому дослідженні
американського дослідника Дж. Мак-Брайда, який залучив недо-
ступні Ш. Спектору матеріали російських та українських архівів.
У своїй дисертації Дж. Мак-Брайд досліджує роль місцевого на-
селення в організації злочинів геноциду та етнічних чисток на
теренах Західної Волині в умовах нацистської окупації 14. Автор
неодноразово згадує економічні мотиви як один із найважливіших
стимулів залучення місцевого населення до участі в убивствах,
9 Goldhagen, Daniel
Jonan. Hitler’s Willing
Executioners, 384.
10 Confiscation of Jewish
Property in Europe, 1933–1945.
New Sources and Perspectives.
Symposium Proceedings. (2003).
Washington DC: Center for
Advanced Holocaust Studies
United States Holocaust
Memorial Museum.
11 Bajohr, Frank. (2002).
“Aryanisation” in Hamburg:
The Economic Exclusion of Jews
and the Confiscation of Their
Property in Nazi Germany.
(George Wilkes, Transl.). New
York: Berghahn; Bajohr, Frank.
(2001). Parvenüs und Profiteure.
Korruption in der NS-Zeit.
Frankfurt: Fischer; Dean, Martin.
(2008). Robbing the Jews. The
Confiscation of Jewish Property
in the Holocaust, 1933–1945.
New York: Cambridge University
Press, United States Holocaust
Memorial Museum; Feldman,
Gerald, & Seibel, Wolfgang.
(2005). Networks of Persecution:
Business, Bureaucracy, and the
Organization of the Holocaust.
New York: Berghahn Books;
Tooze, Adam. (2008). The Wages
of Destruction: The Making and
Breaking of the Nazi Economy.
New York: Penguin Books.
12 Spector, Shmuel. (1990). The
Holocaust of Volhynian Jews,
1941–1944. Jerusalem: Yad
Vashem, Federation of Volhynian
Jews.
13 Ibidem, 66–67, 99, 103, 119.
14 McBride, Jared Graham.
(2014). “A Sea of Blood and
Tears”: Ethnic Diversity and
Mass Violence in Nazi-Occupied
Volhynia, Ukraine, 1941–1944
(Doctoral dissertation).
University of California, Los
Angeles.
51
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
зазначає про негативний вплив пограбування жертв Голокосту на
їхні подальші шанси вижити.
Роль місцевого населення під час пограбування майна жертв
Голокосту на теренах Східної Європи вивчали Ян Томаш Ґросс,
Анна Вилєґала, Штефан Крістіан Іонеску, Ян Ґрабовскі, Омер
Бартов. Надзвичайно цінним є висновок Яна Ґросса про те, що по-
грабування євреїв було «радше соціальною практикою, ніж кримі-
нальною чи девіантною поведінкою негідників» 15. Досліджуючи
вплив Голокосту на соціальну структуру окупованої Польщі, вче-
ний зазначає, що через пограбування жертв Голокосту прискори-
лися ті соціальні зміни, які розпочалися ще у міжвоєнний період:
місце євреїв у соціальній ієрархії стрімко займали поляки 16.
Штефан Іонеску проаналізував роль «аріїзації»/румунізації 17
власності євреїв Північної Буковини у долі жертв Голокосту 18.
Пограбування єврейського майна у Східній Галичині досліджує у
своїй статті Анна Вилєґала 19, звертаючи увагу на особливі соці-
ально-економічні умови, в яких опинилися євреї Східної Галичи-
ни й Західної Волині у 1939–1941 рр. У цей період вони пережили
нетривалий період радянської окупації, що супроводжувалася ре-
пресіями та націоналізацією власності. На думку Анни Вилєґали,
«це означало, що совєти вже провели частину технічної “роботи”,
пов’язаної з експропріацією євреїв, таким чином, ненавмисно до-
помагаючи німцям...» 20. На ці регіональні особливості соціаль-
но-економічних змін у Західній Україні вказує і Мартін Дін, аналі-
зуючи пограбування жертв Голокосту на теренах Східної Європи
в окремому розділі комплексного дослідження «Robbing the Jews.
The Confiscation of Jewish Property in the Holocaust, 1933–1945» 21.
У цій праці він також наголошує на значенні геттоїзації жертв Го-
локосту у процесі їхнього пограбування 22.
Нагадаємо також про важливі висновки Яна Ґрабовскі й Оме-
ра Бартова 23, які піддали сумніву можливість використання термі-
на bystanders (як індиферентного мовчазного спостерігача) щодо
процесу реалізації Голокосту на теренах окупованої України та
Польщі. Омер Бартов означив Голокост на цих територіях осо-
бливою категорією – «комунальний геноцид» 24, адже велику кіль-
кість єврейських жертв тут було вбито на очах членів їхніх сімей,
друзів, колег. Чимало повоєнних мешканців колишніх єврейських
будинків залишили яскраві спогади про попередніх власників та
обставини їхнього вбивства. За цих умов, на думку О. Бартова, ко-
жен був протагоністом. Часто люди опинялися більше ніж в одній
ролі. Тому, на думку цього історика, сором, жаль, самообман та
заперечення досі впливають на те, що вони пам’ятають, говорять
або пишуть про ці події. Згідно з підходом О. Бартова, доля майна
євреїв та їхні соціальні позиції (лікарі, вчителі, торговці, ремісни-
ки тощо) стали одними із визначальних чинників особливих умов
перебігу «комунального геноциду» на території окупованої Украї-
ни, під час якого залишатися байдужим спостерігачем (bystanders)
було вкрай важко.
Питання ролі місцевого населення у пограбуванні жертв Го-
локосту на теренах таких невеличких штетлів Західної України,
як Дубровиця, Корець і Костопіль, є маловивченим. Цю проблему
дослідники розглядають у значно ширших контекстах. Однак не-
15 Gross, Jan T. (2017).
Opportunistic Killings and
Plunder of Jews by Their
Neighbors – a Norm or an
Exception in German Occupied
Europe. In Lessons and Legacies
XII. New Directions in Holocaust
Research and Education (p. 20).
Northwestern University Press,
Evanston, Illinois.
16 Ibidem, 22.
17 Румунізація – політика, що
здійснювалася румунським
урядом щодо власного єврей-
ського населення, за тим самим
принципом, що й аріїзація.
18 Ionescu, Stefan Cristian.
(2016). “Californian” Colonists
versus Local Profiteers?
The Competition for Jewish
Property During the Economic
Colonization of Bukovina,
1941–1943. Yad Vashem Studies,
44 (2), 121–145.
19 Wylegala, Anna. (2016).
About “Jewish Things”. Jewish
Property in Eastern Galicia
During World War II. Yad
Vashem Studies, 44 (2), 83–120.
20 Ibidem, 85.
21 Dean, Martin. Robbing the
Jews, 436, 191.
22 Ibidem, 187.
23 Grabowski, Jan. (2013). Hunt
for the Jews. Betrayal and
Murder in German-Occupied
Poland. Bloomington: Indiana
University Press, 84; Bartov,
Omer. (2013). Communal
Genocide. Personal Accounts
of the Destruction of Buczacz,
Eastern Galicia, 1941–1944.
In Shatterzone of Empires.
Coexistence and Violence in the
German, Habsburg, Russian,
and Ottoman Borderlands (pp.
399–420). Bloomington and
Indianapolis: Indiana University
Press; Bartov, Omer. (2008).
Eastern Europe as a Site of
Genocide. Contemporary Issues
in Historical Perspective. The
Journal of Modern History, 80
(September), 557–593.
24 Bartov, Omer. Communal
Genocide, 404.
52
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
щодавно побачило світ нове дослідження О. Бартова «Анатомія
геноциду: життя і смерть у містечку за назвою Бучач» («Anatomy
of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz») 25, у
якому автор висвітлює події Голокосту в одному з невеликих міс-
течок Східної Галичини, і зокрема економічні аспекти як один із
чинників співучасті українських селян у злочині.
Джерела дослідження
Досліджуючи процес пограбування жертв Голокосту в Дуброви-
ці, Костополі та Корці, ми здебільшого використовували джерела
двох типів (за походженням): архівні документи та матеріали оку-
паційного періоду й відеосвідчення жертв Голокосту (база даних
Visual History Archive USC Shoah Foundation).
Серед документів окупаційного періоду найбільше значення
для підготовки цієї статті мали матеріали трьох фондів Державно-
го архіву Рівненської області: Р-293 (Дубровицька міська управа),
Р-29 (Костопільська міська управа), Р-48 (Корецька районна упра-
ва). У цих фондах зберігаються численні заяви на майно євреїв, які
місцеві мешканці писали після акцій масових розстрілів упродовж
1941–1942 рр. Дослідники історії Голокосту наразі не приділили
належної уваги цим джерелам. У поодиноких дослідженнях про
них лише побіжно згадано, проте глибинний і комплексний аналіз
їхнього змісту поки що ніхто не проводив. Ці заяви написані від
руки українською мовою (переважно з використанням місцевих
діалектизмів) і містять короткі прохання/звернення мешканців
до міських і районних управ продати їм найрізноманітніші речі
жертв Голокосту (починаючи від шкарпеток і закінчуючи будинка-
ми та ремісничим обладнанням). Попри канцеляристський стиль,
ретельніший аналіз змісту цих документів дав змогу дізнатися
чимало особливостей, які стосуються як особистостей прохачів,
так і загальних тенденцій «легалізованого» пограбування євреїв у
досліджуваних містечках.
Окрім «легалізованих» форм, пограбування жертв Голокосту
мало характер неузаконеного органами окупаційної влади гра-
бунку. Оскільки збереглося небагато документальних свідчень,
що допомогли б пролити світло на цей аспект пограбування, під
час дослідження таких випадків ми більше спиралися на свідчен-
ня жертв Голокосту. Вони становлять другу вагому групу джерел
цього дослідження.
Загалом же використання різних типів джерел дає змогу здійс-
нювати перехресний аналіз із метою перевірки та підтвердження
достовірності фактів.
Соціокультурні передумови грабунку:
роль антисемітських стереотипів і націоналізму
Описуючи участь польських сусідів у процесі пограбування жертв
Голокосту на території окупованої Польщі, Ян Ґросс зауважив до-
сить цікавий аспект: поляки намагалися відібрати якомога більше
власності жертв, щоб не все майно опинилося в німецьких ру-
ках 26. Подекуди грабунок набував таких собі «псевдопатріотич-
25 Bartov, Omer. (2018). Anatomy
of a Genocide: The Life and
Death of a Town Called Buczacz.
New York, London, Toronto,
Sydney, New Delhi: Simon
Schuster, 397.
26 Gross, Jan T. Opportunistic
Killings, 20.
53
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
них» форм, коли грабіжники виправдовували свої дії вдаваними
цінностями вищого порядку (патріотизм, націоналізм тощо). Ча-
сто це зумовлювалося їхніми стереотипними переконаннями про
негативну роль єврейського бізнесу.
Про стереотипне та економічно шкідливе сприйняття євреїв в
аграрному християнському середовищі зазначає і О. Бартов, ана-
лізуючи передумови Голокосту у м. Бучач. На його думку, еконо-
мічна діяльність євреїв у традиційному селянському світі Східної
Галичини (репрезентованому переважно поляками та українцями)
породжувала чимало етнічних стереотипів. Через те, що євреї ча-
сто-густо представляли торговельну сферу і були посередниками
між традиційним агрокультурним світом і чужим йому, «підступ-
ним» зовнішнім середовищем, їх часто сприймали як «злоякісну
пухлину на здоровому тілі» нації. Польські та українські селяни
вважали їх визискувачами, які формують у місцевого населення
алкогольну та тютюнову залежність або ж в інший спосіб відбира-
ють у нього останні кошти 27. Ці стереотипи були суттєво радика-
лізовані польськими та українськими націоналістами, котрі нама-
галися організувати цілеспрямований бойкот єврейського бізнесу
і потіснити його з соціально-економічних ніш регіону. Досліджен-
ня цих процесів на теренах Західної України у міжвоєнний період
стало предметом монографії автора «“Свій до свого по своє”: со-
ціально-економічний вимір націєтворчих стратегій українців у
Польщі» 28.
Як ставлення до єврейського бізнесу у Західній Волині впли-
нуло на готовність українського і польського населення до гра-
бунку жертв Голокосту під час Другої світової війни? Щоб дати
відповідь на це запитання, коротко проаналізуємо польсько-єв-
рейські та українсько-єврейські взаємини в економічній сфері у
міжвоєнний період. Ще до війни Дубровиця, Корець та Костопіль
перебували у складі Волинського воєводства Другої Речі Поспо-
литої. У етнодемографічній структурі цих містечок євреї у різний
час становили від 40 до 80 % населення 29. Дані Шмуеля Спектора
щодо демографічної динаміки у досліджуваних населених пунк-
тах наведено в табл. 2.
Таблиця 2
Чисельність євреїв у Костополі, Дубровиці та Корці:
демографічна динаміка упродовж 1921–1942 рр. 30
Населений
пункт
Перепис
1921 р.
Перепис
1931 р.
Дані
муніци-
пальної
статис тики
(гру день
1937 р.) 31
Червень
1941 р.
Чисель ність
євреїв
у гетто
(ста ном на
1942 р.)
Дубровиця 2536 2739 3225 4327 4500
Костопіль 1185 2609 3920 2405 32 4500
Корець 4120 4491 4895 4500 / 1500
(після акції
21 травня
1942 р.)
27 Bartov, Omer. Anatomy of a
Genocide, 19–20.
28 Долганов, П. (2018). «Свій
до свого по своє»: соціально-
економічний вимір націотвор-
чих стратегій українців у
міжвоєнній Польщі. Рівне:
Волинські обереги.
29 Spector, Shmuel. The
Holocaust of Volhynian Jews,
13–14.
30 Таблицю складено на основі
даних: Spector, Shmuel. The
Holocaust of Volhynian Jews,
362–363.
31 Деякі цифри можуть бути
завищеними, оскільки не є
результатом перепису, а сфор-
мовані на основі статистичних
даних щодо кількості виборців
напередодні виборів 1938 р.
У Другій Речі Посполитій
часто вдавалися до практики
джеримандеризму з метою
маніпулювання результатами
виборів, додаючи до міських
населених пунктів населення з
ближніх сіл.
32 Чисельність євреїв
м. Костопіль у 1941 р. подано
згідно з даними Костопільської
міської управи станом на 3 ве-
ресня 1941 р.: ДАРО, ф. Р-29,
оп. 1, спр. № 2, арк. 245.
54
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Структуру професійної занятості єврейської громади у регіоні
Західної Волині станом на 1931 р. подано в табл. 3.
Таблиця 3
Структура професійної зайнятості євреїв
у Західній Волині (1931 р.) 33
Сфера працевлаштування % працездатного
єврейського населення
Торгівля і страхування 44,3
Шахти і промисловість
(зокрема ремесла)
40,5
Зв’язок і перевезення 4,0
Освіта і культура 2,8
Медицина і послуги охорони здоров’я 2,7
Безробітні 2,3
Державна служба, релігійна служба,
громадські організації та інституції
1,9
Послуги з ведення домашнього
господарства
0,8
Садівництво, риболовля та лісове
господарство
0,3
Велика кількість євреїв у торгівлі та промисловості могла зу-
мовлювати таке саме стереотипне сприйняття економічної ролі
цієї етнічної групи, про яке пише О. Бартов, характеризуючи си-
туацію у Східній Галичині. Принаймні євреї Корця та Костополя
неодноразово згадували про перші прояви антисемітизму у сво-
їх містечках саме на економічному ґрунті. Більшість із них були
пов’язані з польським антисемітським рухом, який стрімко наби-
рав обертів у другій половині 1930-х рр. Ось що зазначає з цього
приводу Рашель Рубін, розповідаючи про своє дитинство в Корці:
«Це було у 1938-му або 1937 роках. Тоді говорили, що в польсько-
му уряді з’явилися німецькі шпигуни. І вони почали здійснювати
антиєврейську політику. [Закликали] не купувати у [єврейських]
магазинах. Моя мама страждала, тому що ми мали платити (вели-
кий) податок. Вони пильнували за чистотою, щоб наш ресторан
був ідеально чистим. І навіть коли він був ідеально чистим, вони
все одно намагалися щось знайти, щоб сказати, що це порушення.
Тому ми старалися, щоб все було ідеально чисто. На тій самій ву-
лиці був інший [польський] ресторан, і вони не звертали на нього
такої уваги, як на нас. Тому що ми були євреями. І коли вони зна-
ходили порушення, нас змушували сплачувати за це штраф» 34.
Тут ідеться про регіональні прояви економічної дискриміна-
ції євреїв у Польщі, яка стала частиною державної політики. Це
суттєво загострювало прояви антисемітизму серед польського
населення. Про таке ставлення деяких представників польського
бізнесу у м. Корець зазначала і Клара Скалецька: «...було кілька
33 Таблицю складено на основі
даних: Spector, Shmuel. The
Holocaust of Volhynian Jews,
p. 16; Encyclopedia of Camps
and Ghettos, 1933–1945. (2012).
(Vol. II. Ghettos in German-
Occupied Eastern Europe. Part B.
Bloomington and Indianapolis:
Indiana University Press in
association with the United
States Holocaust Memorial
Museum, рр. 1962, 1386, 1343).
34 Rachael Rubin. Interview
14142. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
55
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
польських магазинів, вони продавали товари полякам. А ті писа-
ли знаки – не купуй у євреїв. Вони малювали картинки євреїв із
довгими носами. Це був мій перший досвід антисемітизму. Це від-
бувалося після того, як помер Пілсудський» 35. Про почастішання
акцій економічного бойкоту у Костополі у другій половині 1930-х
розповідав Шмуль Танцман 36. Про схожі переконання серед поль-
ських сусідів у м. Дубровиця згадувала Маня Фельдман: «Вони
[поляки] також пропагували заклик, що польською звучав як “swój
do swego” – ходи лише до своїх. Біля входів до своїх магазинів
вони розмістили написи, що закликали не купувати у євреїв. Це
було дуже відкрито» 37. Отже, тема економічного бойкоту неодно-
разово фігурує у спогадах тих жертв Голокосту, які перед його по-
чатком проживали в західній частині Волині.
Хоча жертви майже не згадують про аналогічні моделі пове-
дінки етнічних українців, ми знайшли документальні свідчення
про поширення ідей і практики бойкоту єврейського бізнесу і се-
ред українського населення. Зокрема, згідно з даними звітів Бюро
інспекції при генеральному інспектораті збройних сил Польщі, у
1936–1937 рр. ОУН здійснила 27 антиєврейських акцій на тере-
нах Волинського воєводства. Більшість із них полягали у нищенні
майна єврейських ремісників і торговців 38.
Припускаємо, що такі акції не були популярними серед укра-
їнців у міжвоєнний період через брак організаційного підґрунтя.
Вони здебільшого обмежувалися ОУН. Зважаючи на те, що у
міжвоєнний період Польща провадила політику «сокальського
кордону» (заборона на теренах Західної Волині українських націо-
нальних організацій, які діяли у Східній Галичині), та відсутність
підтримки держави (як у випадку поляків), ідеї економічного бой-
коту євреїв могли не набути такої публічної форми серед етнічних
українців Волині, як з-поміж поляків (в усьому регіоні) та укра-
їнців у Східній Галичині. Адже у Східній Галичині Українське
націо нально-демократичне об’єднання, ОУН, Союз українських
купців та промисловців, більшість кооперативних інституцій тощо
активно провадили акції з метою бойкоту єврейського бізнесу 39.
Уже в окупаційний період на сторінках волинської преси
з’явилися статті, які закликали українців використати «подаро-
ваний» нацистським окупаційним режимом шанс на захоплення
єврейських позицій у торговельній і ремісничій сферах. За ри-
торикою ці публікації дуже схожі на статті міжвоєнної західно-
української преси (зокрема в газетах «Новий час» і «Діло»), що
пропагувала гасло «свій до свого по своє» і закликала українську
молодь до конкурентної боротьби із єврейськими ремісниками,
торговцями, юристами, лікарями тощо. На початку 1942 р. у газеті
«Костопільські вісті» було опубліковано низку статей, підписаних
М. Павловським (можливо, це був Михайло Павловський – пра-
вославний священник і член проводу ОУН на Костопільщині 40),
які безпосередньо вказували на негативну роль єврейського біз-
несу в економічному житті регіону та необхідність змінити цей
стан речей. В одній із публікацій М. Павловський пише: «За часів
польської держави жиди осіли на українських землях не тільки
по містах і містечках, а навіть по селах. Спочатку головним чи-
35 Clara Skaletzky. Interview
597. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
36 Shmul’ Tantsman. Interview
28085. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
37 Manya Feldman. Interview
9245. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
38 Российский государственный
военный архив, ф. 464 к, оп. 1,
д. 2601, л. 16–17.
39 Долганов, П. (2018). «Свій
до свого по своє»: соціально-
економічний вимір націотвор-
чих стратегій українців у
міжвоєнній Польщі. Рівне:
Волинські обереги, 179.
40 Марчук, І. Наперсний хрест
священика Михайла Павлов-
ського та перша присяга УПА
на Волині. Волинь, № 1094.
Retrieved from http://volyn.
rivne.com/ua/2212?act=print.
56
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
ном затруднення жидів становила торгівля. У селах жиди брали
в держання у панів шинки, в яких, споюючи нарід, висмоктували
людську кров; беручи в аренду церкви, знущалися над народом і
його найглибшими почуваннями, вірою, одночасно видаючи себе
за народніх доброчинців.
...взагалі вся продукція України опинилась майже виключно в
жидівських пазурах. Наші робітники і фахівці змушені були слу-
жити у жидів, які нерідко знущались над нашим народом, вжива-
ючи ганебного виразу “гой”. Жиди – це тяжкі болячки на нашому
тілі. Нарід добре пам’ятає, коли жиди забирали у бідної вдовиці
останню корівчину і латану свитину. Нарід український лише тоді
усталить своє життя і добробут, коли добре зрозуміє, хто його во-
рог, а хто приятель. Геть зі шкідниками, геть з паразитами. Україна
для українців. Спільним зусиллям поборемо всі перешкоди і об-
новленими увійдемо у майбутню сім’ю народів нашого світу» 41.
Восени 1942 р., вже після ліквідації костопільського гетто,
в газеті з’явилося ще кілька публікацій, які закликали українців
скористатися шансом і зайняти торгово-ремісничі позиції євреїв.
«Жиди вже більше не будуть нам конкурентами разом з своїм сві-
товим капіталом. Пора вже спробувати своїх сил у продукції, пора
виявити свою ініціативу. Брак цієї ініціативи кидається в очі на
господарському відтинку», – писав у надісланій на початку верес-
ня до газети замітці автор на ім’я Іван Мітринга 42.
Інша стаття невідомого автора починалася такими словами:
«У часи довголітнього большевицького панування жиди засмітили
українську торгівлю. Вже й забулися в Україні чесні методи купе-
цтва» 43. Продовженням цього лейтмотиву стала стаття без підпи-
су, опублікована на шпальтах «Костопільських вістей» 18 жовтня
1942 р. за назвою «Розшарування українського суспільства». Її ав-
тор із неприхованим патріотичним ентузіазмом констатував: укра-
їнці активно займають «звільнені» євреями соціально-економічні
ділянки: «Ми є свідками, як під впливом розпорядження Райхско-
місара про ремесло з усіх закутин з’являються українські реміс-
ники й закладають свої підприємства. У ті підприємства широкою
хвилею вливається українська сільська і міська молодь, щоб вчи-
тися ремеслу й поповнити в майбутньому ряди ремісників, реміс-
ників освічених і добре вправлених в своїм фаху.
Те ж ми бачимо й у вільних професіях. До медичних інститу-
тів, фармацевтичних, зуболікарських курсів, різного роду фахових
шкіл масами входить молодь, якій пощастило вже здобути серед-
ню освіту. Вони мають стати на місця, що їх опорожнили чужинці,
переважно жиди.
Те ж саме явище бачимо в торгівлі й промислі, де українці ви-
являють жваву діяльність, хоч обставини військового часу й сто-
ять на перешкоді.
У державних і самоурядових установах також приступила до
праці значна кількість українців, що мають змогу тепер виявити
й на цьому полі свій хист та набратися вправи. Словом, де ми не
глянули б, бачимо переймання українцями тих місць і становищ,
які були згублені пару соток літ тому» 44.
41 Павловський, М. (1942).
Україна і жиди. Костопільські
вісті, 15 лютого, 2.
42 ДАРО, ф. Р-28, оп. 1,
спр. 7, арк. 7–8. У статті
С. Стелькович зазначено, що
цей журналіст був членом
ОУН(б). Детальніше про це
див.: Стелькович, С. В. (2014).
Газета «Гайдамака» як пресо-
ве видання «Поліської січі»
(вересень – листопад 1941 р.).
Науковий журнал Інституту
журналістики і міжнародних
відносин Київського національ-
ного університету культури
і мистецтв, 3, 188–191.
43 Славні українські купці-
чумаки. (1942). Костопільські
вісті, 27 вересня, 2.
44 Розшарування українського
суспільства. (1942). Костопіль-
ські вісті, 18 жовтня, 4.
57
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Ймовірно той самий невідомий автор у липні 1943 р. ще раз
зазначає про «звільнені» вбитими євреями ніші як соціальну мож-
ливість, якою зобов’язані скористатися українці: «Відтоді, як
жиди не можуть вже виконувати своєї нечистої ролі посередників,
наступив брак добрих українських ремісників» 45. Важко зробити
висновок, чи були такі ідеї популярними. Припускаємо, для части-
ни набувачів єврейського майна та підприємницьких позицій вони
стали якщо не мотиватором, то хорошим виправданням їхньої гра-
біжницької поведінки.
Соціально-економічні зміни у період радянізації
Повертаючись назад, зазначимо, що захоплення СРСР західно-
українських земель у 1939 р. призвело до певних соціально-еко-
номічних змін у структурі єврейської власності. Коротко охарак-
теризуємо ці зміни, щоб чіткіше усвідомлювати, на що саме могло
претендувати місцеве населення у період нацистської окупації.
Прихід радянської влади у вересні 1939 р. суттєво вплинув
на соціальну структуру в досліджуваних містах. Більшість євреїв
у спогадах розповідали, що життя погіршилося, проте залишало-
ся стерпним. Багатші представники етнічної групи постраждали
більше, бідніші ж навіть отримали шанси на покращення свого
матеріального становища.
Нові соціально-економічні та політичні реалії описав Аврам
Анапольський із м. Корця: «У 1939 році ми перейшли в російську
школу. І зовсім інше життя стало. [Приватні] магазини всі ліквіду-
валися. Всі кравці об’єдналися в артіль. Вона називалася “Новий
шлях”. І отримували щомісячну зарплату. Лікарі перейшли до дер-
жавної лікарні. Ті, хто мали магазини, якщо вони були дрібні куп-
ці, які не мали багато робітників, не експлуатували нікого, їх за-
лишили працювати в магазинах, але вже в державних магазинах.
Багатьох тоді судили і вислали. У моїй [родині] нікого не судили,
ми були середняки. Мій батько сам працював, сам шив, продавав,
то він вважався робітником.
Непогано було. Невдоволення було тільки тим, що ми шість
днів працювали і сьомий вихідний. А як він випадав? Ну один
день у понеділок, інший у вівторок, потім середа, четвер, п’ятни-
ця, субота. І коли в суботу почали змушувати виходити на роботу,
це викликало невдоволення. Були лекції проти релігії. Але бать-
ки в суботу не ходили на роботу. До школи мене [в цей день] не
пускали. І я приходив до дому в сльозах, тому що мені сказали –
якщо не буду ходити в суботу в школу (а більшість дітей ходили),
мене не приймуть в піонери. ...
Тут втрутилися брати, сусіди – сказали [про це] батькові. І він
погодився. Я почав ходити в суботу до школи, і мене прийняли
в піонери та в тимурівську команду. Але батько зранку в шість
годин мене будив, щоб я помолився разом із ним. І я всі ці два
роки при радянській владі дома вже (в синагогу не ходили) молив-
ся. Я помолюся, тоді одягав піонерський галстук і йшов у школу.
У дітей потім вихідний день почався неділями. Це здається було в
[19]40 році. Ну було невдоволення і християн, якщо в неділю ви-
падало ходити до школи. Частіше вихідний день був у неділю, а в
45 Українська служба праці
дбає про доріст ремісників.
(1943). Костопільські вісті,
11 липня, 2.
58
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
суботу робочий. Але релігійні в суботу не ходили. Синагогу і тори
радянська влада в ці два роки не чіпала, не знищувала. Так само і
церкви не закривала» 46.
Більшість тих, що пережили Голокост, пов’язують із приходом
радянської влади погіршення соціально-побутових умов, затрим-
ки в постачанні продуктів, виникнення черг тощо. Зокрема, ось
що зазначає про зміни в м. Дубровиця Маня Фельдман: «Мага-
зини були конфісковані, мій батько перестав займатися бізнесом.
Йому було закрито доступ навіть для отримання роботи, тому що
його класифікували як дрібного торговця. Його називали спеку-
лянтом, іншими словами, він дурив людей тому, що займався біз-
несом. А під російським режимом все належало уряду. Щоденні
продукти ми мали тому, що в нас були свої корови. Овочі і фрукти
ми мали тому, що володіли великим садом. Але життя змінилося.
Це [вже] була не демократія. Це був комунізм. Але це можна було
знести, було не так вже й погано» 47. Про аналогічні зміни в соці-
ально-економічному житті Костополя згадував Леон Дімерман 48.
Як стверджує Мартін Дін, на територіях, які на момент по-
чатку Другої світової війни були окуповані СРСР, через радянську
політику суттєво зменшилися розміри власності євреїв. СРСР на-
ціоналізував більшість приватної власності (зокрема підприєм-
ства й нерухомість). Ремісників змусили працювати в державних
кооперативах за фіксовану зарплату. Мартін Дін наводить дані,
згідно з якими на цих територіях лише близько 5 % торгівлі все
ще залишалося у власності євреїв 49. Все, що потрібно було зроби-
ти німецькій владі згодом – це зберегти державний характер цієї
власності та передати її в управління німецьким функціонерам.
Проте у галузі дрібної торгівлі й ремесел позиції євреїв ще
зберігалися. Єврейські ремісники де-факто надалі володіли своїм
обладнанням. Їх лише змусили об’єднатися в артілі та продовжу-
вати займатися своєю справою вже у складі цих радянських орга-
нізацій. Адам Гоцер пригадує, що у Корці його брата і всіх інших
фотографів міста об’єднали в одній державній фотостудії, призна-
чивши фіксовану зарплату. Фактично вони займалися тим, що й
раніше, лише в інших умовах 50.
Що ж до дрібних підприємств, то формально їх також націона-
лізували, але попередніх власників часто призначали менеджера-
ми новостворених державних об’єктів. Приватні будинки, кухонне
приладдя, меблі тощо й накопичені особисті статки (у вигляді ва-
люти або золота) також переважно зберігалися у власності євреїв.
Початок радянсько-німецької війни та основні етапи
організації злочину в Костополі, Дубровиці й Корці
Воєнні дії та окупаційний період створили особливі умови на те-
ренах Західної Волині, які сприяли пограбуванню майна євреїв.
У цій частині статті стисло охарактеризуємо основні етапи органі-
зації Голокосту в Костополі, Корці та Дубровиці.
На початку радянсько-німецької війни сталися перші вибухи
антиєврейського насильства з боку місцевого населення. Ідеться
про так звані погромницькі акції улітку 1941 р. Найбільший ви-
ступ на теренах Волині відбувся у м. Кременець. Є свідчення про
46 Avram Anapol’skii. Interview
32206. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
47 Manya Feldman. Interview
9245.
48 Leon «Leib» Dimerman.
Interview 13556. Visual History
Archive. USC Shoah Foundation
Institute. Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
49 Dean, Martin. Robbing the
Jews, 191.
50 Adam Goszer. Interview
23774. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
59
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
те, що на цьому етапі акції, зумовлені переважно грабунком євре-
їв, відбувалися в Костополі, Корці та Дубровиці 51.
Перший етап пограбування жертв Голокосту охоплює літо –
осінь 1941 р. У цей період відбувалися не лише стихійні грабун-
ки євреїв, а й перші розстріли та відчуження майна, організовані
німцями у співпраці з місцевим населенням. Також було створено
юденрати 52, встановлено перші обмеження на торгівлю для євреїв
у межах нацистського «нового порядку», накладено контрибуції
(фінансові стягнення, які євреї повинні були заплатити окупацій-
ній владі) та залучено жертв Голокосту до примусової праці. За-
вершується цей період першими масовими акціями восени 1941 р.
та створенням гетто (осінь 1941 – весна 1942 рр.). Одна з таких
масових акцій відбулася в Костополі. У Корці та Дубровиці біль-
шість євреїв пережили 1941 рік (хоча влітку – восени там також
були розстріли, що забрали життя сотень євреїв).
Особливо «сприятливі» умови для пограбування жертв Го-
локосту виникали під час створення гетто. Зокрема, Ш. Спектор
зазначає, що представники місцевої влади були зацікавлені у при-
скоренні створення гетто, щоб мати можливість узяти участь у
розподілі нерухомості й майна жертв. Переселяючись до гетто, єв-
реї часто залишали чимало речей, які або були не в силах забрати
з собою, або ж їм забороняли їх брати. Ще один спосіб, який давав
змогу місцевій владі награбувати більше: визначення вузьких ча-
сових меж для переселення в гетто, наприклад, упродовж одного
дня або навіть кількох годин. У такому випадку євреї похапцем
намагалися зібрати речі і ставали легкими жертвами для грабун-
ку представниками допоміжної поліції, які чатували по дорозі до
гетто 53.
«Легалізованим» збутом майна переселених до гетто євреїв
займалися представники міських і районних управ, переважно
місцеві мешканці. Цю відповідальність на них поклав окупацій-
ний режим.
Таблиця 4
Етнічні особливості укомплектування штатів окупаційних органів
влади на території Райхскомісаріату Україна 54
Адміністративна одиниця Урядовий керівник
Національність
керівника
Село, що складається з
окремих дворів
Сільський
старшина
Місцевий
Міська громада – найменша
(належала до району)
Бурмістр Місцевий
Район, що складається з
більшої кількості сіл або
сільських громад
Голова району /
районної управи
Місцевий
Міська громада – менша або
середня і без особливого
значення (район)
Бурмістр / голова
міської управи
Місцевий
51 Spector, Shmuel. The
Holocaust of Volhynian Jews,
66–67.
52 Юденрат – спеціальний ор-
ган, який створювала нацист-
ська окупаційна влада з пред-
ставників євреїв у багатьох
населених пунктах, де вони
мешкали, з метою полегшення
концентрації, експлуатації,
пограбування та, зрештою,
вбивства жертв Голокосту.
53 Ibidem, 120–121.
54 ДАРО, ф. Р-22, оп. 1, спр. 4,
арк. 11.
60
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Адміністративна одиниця Урядовий керівник
Національність
керівника
Міська громада – менша
або середня, але особливого
значення, як місце
розташування німецьких
урядів (власний район)
Німецький
бурмістр,
підпорядкований
гебітскомісарові
Німець
Округа, що складається з
кількох районів і міських
громад
Гебітскомісар Німець
Більше середнє місто або
велике місто (головне місто
округи)
Міський комісар Німець
Генеральна округа (область),
що складається з більшої
кількості округ і міст
Генеральний
комісар
Німець
У досліджуваних містах у різний час існували три типи гетто.
У Костополі 5 жовтня 1941 р. було організовано гетто закритого
типу з огорожею. При цьому, зважаючи на потребу в досвідче-
них ремісниках, для них у цьому місті створили особливі умови.
«Привілейовані» ремісники та члени юденрату і єврейської полі-
ції разом із сім’ями жили поза огорожею поблизу гетто. У гетто
закритого типу діяв посилений режим контролю, що ускладнюва-
ло постачання продуктів харчування через чорний ринок і відтак
спричиняло збільшення рівня смертності серед бранців. Тому ті з
жертв, які мешкали поза огорожею, мали дещо кращі умови жит-
тя. Звісно, всіх їх очікувала однакова доля: 26 серпня 1942 р. усіх
мешканців гетто розстріляли 55.
У Корці (на першому етапі, кінець 1941 р. – 21 травня 1942 р.)
та Дубровиці існували гетто відкритого типу, де була змога поста-
чати продукти харчування через чорний ринок.
Ліквідацію волинських гетто розпочали у травні 1942 р. Пер-
ший етап тривав із середини травня до середини липня. Розстрі-
лювали переважно дітей, людей без професій, старшого віку, жі-
нок, що доглядали за дітьми тощо (тобто ті категорії євреїв, які з
погляду нацистської окупаційної влади давали найменше користі).
На другому етапі відбулося дві великі ліквідаційні акції:
14–15 липня у Рівному та 27–28 липня в Олиці. Наймасштабні-
ші вбивства були під час третього етапу (10 серпня – 15 жовтня
1942 р.). Тих, хто вижив, і досвідчених робітників, залишених
раніше для роботи на німецьких підприємствах, убили під час
четвертого етапу (20 жовтня 1942 р. – середина 1943 р.). Після
ліквідації волинських гетто регіон офіційно перетворився на зону,
«вільну від євреїв». Євреї, яким вдалося втекти, переховувалися у
лісах та в місцевих рятівників. Полювання на них тривало аж до
1944 р. (до звільнення регіону радянською армією).
Охарактеризувавши основні етапи організації масових убивств
у досліджуваному регіоні, перейдемо до докладнішого опису гра-
Продовження таблиці 4
55 Spector, Shmuel. The
Holocaust of Volhynian Jews,
366–367, 124.
61
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
бунків та їх наслідків для жертв Голокосту у трьох згаданих мі-
стах. Аналізуватимемо три періоди: 1) організація окупаційного
режиму (перші розстрільні акції, створення гетто та формування
органів влади окупаційного режиму в 1941 р.); 2) існування та лік-
відація гетто (кінець 1941–1942 рр.); 3) виживання жертв поза ме-
жами гетто (упродовж усього окупаційного періоду). Такий поділ
на періоди є дуже умовним і враховує здебільшого контекстуальні,
а не хронологічні аспекти. Приміром, для костопільських євреїв
другий період розпочався ще в жовтні 1941 р. зі створенням гетто,
для корецьких – від кінця 1941 р., а дубровицькі євреї опинилися в
гетто аж у травні 1942 р. Втеча й переховування євреїв відбували-
ся на будь-якому з етапів організації геноциду. При цьому, частина
втікачів поверталися до гетто та зрештою гинули там, або ж знову
тікали і переховувалися.
Пограбування жертв Голокосту в період організації
окупаційного режиму
Стрімко просуваючись, німецькі війська уже на початку липня за-
хопили більшу частину регіону Західної Волині й зокрема ті мі-
ста, що ми досліджуємо. На цьому етапі на окупованих територіях
відбулася низка погромницьких акцій. Чимало з них були зумов-
лені бажанням населення пограбувати своїх єврейських сусідів.
Ш. Спектор визначив 35 населених пунктів на теренах Західної
Волині, в яких улітку 1941 р. сталися погроми. Дж. Мак-Брайд,
проаналізувавши раніше недоступні джерела, пропонує збільши-
ти їхню кількість до 42. При цьому, згідно з його підрахунками, у
29 із цих населених пунктів погроми організувало місцеве насе-
лення без участі німців 56. Зауважимо, що німецький історик Кай
Струве, аналізуючи погромницькі акції літа 1941 р., висновує не
так про важливість участі німців у них, як про наявність/відсут-
ність чіткої організації та планування їх здійснення. У цьому кон-
тексті він зазначає про два типи погромів: сплановані німцями або
місцевими націоналістичними організаціями на кшталт осередків
ОУН (б) (були значно смертоноснішими) та спонтанні (супрово-
джувалися переважно грабунками, побиттями та нищенням майна
євреїв і не призводили до великої кількості смертей) 57. Зважаючи
на те, що пограбування майна відбувалися під час і спланованих, і
спонтанних погромів, нас цікавлять обидва типи.
Про масштабні пограбування на теренах України під час по-
громів пише і Мартін Дін 58. Шмуель Спектор згадує про пограбу-
вання як ключовий мотив антиєврейських погромів у Дубровиці
й Костополі 59. Це підтверджують і свідчення жертв Голокосту.
У Корці й Дубровиці погроми відбувалися за участю німців.
У Костополі – без їхньої участі, проте погром тут імовірно також
мав організований характер через участь у ньому ОУН (б).
У Костополі на початковому етапі війни майже одразу після
відступу радянської армії ОУН ініціювала формування загону так
званої міліції. Він діяв від липня до листопада 1941 р., після чого
частину його співробітників німецька окупаційна влада залучила
до створених загонів допоміжної поліції. Керівником загону мілі-
ції став 19-річний Федір Воробець. Його помічниками були при-
56 McBride, Jared Graham. “A
Sea of Blood and Tears”, 128.
57 Struve, Kai. (2016).
Anti-Jewish Violence in the
Summer of 1941 in Eastern
Galicia and Beyond. In Romania
and the Holocaust. Events,
context aftermath (p. 103).
Stuttgart: Ibidem-Verlag.
58 Dean, Martin. Robbing the
Jews, 193.
59 Spector, Shmuel. The
Holocaust of Volhynian Jews,
66–67.
62
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
значені колишні офіцери армії Української Народної Республіки:
48-річний полковник Іван Ліходько (згодом очолить загін допо-
міжної поліції) та Олексій Новіцький. Дж. Мак-Брайд припускає,
що саме цей загін міг відіграти важливу роль в організації єврей-
ського погрому на теренах містечка 60, що відбувся ще до прибут-
тя частин німецької армії, коли місто, ймовірно, перебувало під
контролем ОУН. Під час погрому в Костополі місцеві мешканці
вривалися у будівлі єврейських сусідів, били їх і забирали майно й
цінності. Една Айзенштайн із Костополя пригадує, як зі словами
«Вам це більше не потрібно – ви все одно помрете» вони грабува-
ли будинок її дідуся 61.
Схожі погроми, але з ініціативи німецької армії, було органі-
зовано в Дубровиці та Корці. Едіт Кімельман із с. Расник побли-
зу Дубровиці розповіла, що під час бомбардування вона (тоді ще
маленька дівчинка) разом із мамою втекла в поле. Повернувшись,
знайшли пограбований будинок, з якого винесли більшість цінних
речей і меблів. Едіт Кімельман згодом випадково зустріла на вули-
ці свою українську подругу Люсі, одягнену в її сукню. На вимогу
віддати річ Люсі відповіла: «Тепер це не твоя сукня, а моя, мої
батьки сказали, що євреям тепер заборонено мати будь-що» 62. Едіт
пригадує, що одразу після цього українська допоміжна поліція об-
лаштувала свій офіс у одній зі спалень та вітальні в її будинку.
Пограбування євреїв Дубровиці в липні 1941 р. добре запам’я-
тала Маня Фельдман. За її словами, його зрежисирували новопри-
булі німецькі війська, які дозволили неєврейському населенню
безкарно чинити грабунки єврейських будинків.
«Вони дали неєврейському населенню відкриту свободу йти і
грабувати, хапати, красти і брати все, що забажає їхнє серце у єв-
рейських будинках. І вони робили це. Вони грабували. Вони хапа-
ли все, що потрапляло до їхніх рук у твоєму будинку. Проте німці
дали команду, що ти можеш грабувати тільки до півночі. Потім це
має зупинитися...
Це був початок справжніх жахливих звірств, жахливого жит-
тя, яке ми стали переживати. Кожного дня вони розміщували на
стінах та електростовпах оголошення, що євреї повинні віддати
своє срібло, будь-яке золото та коштовності. Вони мають віддати
їх, вони повинні принести їх до центру та віддати німцям. Ми мали
дві корови. Вони забрали і їх. У той же час вони створили юденрат.
Юденрат мав організувати примусових робітників. Їх відбирали із
будь-кого: дівчат, хлопців, чоловіків, усіх молодих людей віком від
16 років і старше. І кожного дня ми мали ходити на роботу...» 63.
У цих свідченнях Маня Фельдман згадує про кілька форм по-
грабування євреїв Дубровиці: вилучення цінних речей і конфіска-
цію особистого майна жертв. Якщо реквізовані через накладення
контрибуцій коштовні метали майже завжди опинялися в руках
німецької адміністрації, то особисте майно, як-от меблі, могли
стати у пригоді місцевим загонам допоміжної поліції або їхнім ро-
дичам. У листуванні Костопільської міської управи та місцевого
відділку допоміжної поліції ми виявили факти використання праці
євреїв костопільськими поліцейськими на власну користь. «Дійш-
ло до мого відома, що міліціянти публічно на вулицях міста б’ють
60 McBride, Jared Graham. “A
Sea of Blood and Tears”, 103–
104, 130–131.
61 Edna Eizenstein. Interview
9486. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
62 Edith Kimelman. Interview
47959. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
63 Manya Feldman. Interview
9245.
63
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
жидівське населення та самовільно забирають жидів з місця робо-
ти на іншу роботу, а також проводять ревізію без мого дозволу й
згоди», – скаржився у листі до коменданта поліції голова міської
управи Костополя 64.
Є свідчення і про грабунки особистих помешкань євреїв у
Корці одразу ж після прибуття туди німецьких військових 65. Це
був перший етап іноді стихійних, а іноді координованих нацист-
ською окупаційною владою грабунків євреїв їхніми українськими
сусідами. Через такі акції суттєво зменшувалися статки жертв, а,
отже, і їхні шанси на виживання. Пограбовані євреї згодом не ма-
тимуть за що обмінювати їжу в місцевих селян і помиратимуть від
голоду в гетто.
Серед подальших заходів окупаційної влади, які мимохіть
були на користь місцевих селян, – обмеження торгівлі, накладені
на євреїв окупаційною владою. Григорій Харваш із Корця прига-
дує, що євреям дозволили купувати на ринку тільки по четвергах
із 8-ї до 10-ї години ранку 66. Це свідчення підтверджують ви-
явлені архівні документи, щоправда, у розпорядженні від 6 серп-
ня 1941 р. йдеться про дозвіл євреям здійснювати торгівлю з 10-ї
до 12-ї 67. Приблизно в цей самий час обмежили торгівлю євре-
їв Дубровиці з їхніми неєврейськими сусідами. Ці перші еконо-
мічні обмеження загострювали складні відносини між євреями й
місцевим населенням. Потребуючи їжі й не маючи можливості її
придбати, євреї були ладні вдаватися до нерівноцінних торгових
обмінів: золото, цінності, одяг в обмін на продукти. Великий зиск
із цього мали місцеві українці й поляки. Торгівля розгорталася як
у дозволені нацистським режимом години на базарі, так і на чор-
ному ринку (який «розквітне» згодом – у період існування гетто).
Аврам Анапольський із м. Корець пригадує: «...кожен мав щось із
речей. Люди з найближчих сіл заходили, за подушку могли дати
стакан пшона. За туфлі, за хорошу сукню, пальто – коробку карто-
плі (там кілограм 4–5), для дітей пів літри молока» 68.
Цікаво, що обмеження для євреїв на право користуватися
крамницями та ринками вперше було введено на території Німеч-
чини. Тут євреям дозволяли купувати життєво необхідні товари
зазвичай у пообідні години, коли більшість потрібних їм продук-
тів уже були розкуплені 69. Тобто у Німеччині ця практика мала
радше примусити євреїв страждати. Припускаю, що у досліджува-
ному хронотопі вона виконувала й інші функції: окрім страждань
євреїв, ці обмеження допомагали місцевому населенню непогано
заробити на вищезгаданих нерівноцінних обмінах.
Нацистська окупаційна влада одразу встановила контроль над
найважливішими для неї галузями виробництва. Оскільки біль-
шість приватних підприємств євреїв у Корці, Костополі й Дубро-
виці вже націоналізувала радянська влада, новий режим мав лише
зберегти статус-кво, відсторонивши від управління цими під-
приємствами євреїв (це в тих випадках, якщо колишні власники
ставали керівниками націоналізованих радянською владою під-
приємств). У фонді Дубровицької міської управи збереглося лис-
тування про збереження націоналізованого статусу за колишньою
єврейською аптекою та відсторонення від управління нею попе-
редніх власників 70.
64 ДАРО, ф. Р-29, оп. 1, спр. 2,
арк. 93.
65 Encyclopedia of Camps and
Ghettos, 1385.
66 Grigorii Kharvash. Interview
45591. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
67 ДАРО, ф. Р-48, оп. 1, спр. 10,
арк. 13.
68 Avram Anapol’skii. Interview
32206.
69 Dean, Martin. Robbing the
Jews, 167.
70 ДАРО, ф. Р-293, оп. 2, спр. 2,
арк. 19–20.
64
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Улітку 1941 р. відбулися перші масові убивства євреїв у Корці
та Костополі. 16 серпня в м. Костопіль було розстріляно 460 чо-
ловіків і 20 жінок. Німецька влада ввела в оману родичів убитих,
повідомивши, що їх відправили до таборів праці, та заохочувала
рідних і близьких відправляти їм кошти, які конфісковували ні-
мецькі функціонери 71. У результаті двох акцій улітку 1941 р. в
Корці загинули понад 470 євреїв. Тут застосували таку саму так-
тику обману родичів жертв, що й у Костополі. Натан Скалецький
із Корця пригадує першу акцію, під час якої розстріляли 120 пред-
ставників місцевої інтелігенції: «Спочатку вони підготували спи-
сок найрозумніших 120 євреїв, бізнесменів. Вони сказали їм, що
хочуть забрати їх на роботу. Вони прийшли і забрали їх. Останніх
утримували в якомусь місці і змусили написати листи, що вони
працюють у таборі і їм потрібні їжа й одяг. Пізніше вони вбили цих
120 найрозумніших людей. І наступні кілька місяців вони [німці]
приходили додому до цих людей, показували листи, казали, що
люди працюють і їм потрібен одяг. Жінки збирали одяг і йшли по
40 миль, а українська поліція очікувала на них, била та відбирала
одяг. Так вони робили двічі» 72.
Натан Скалецький розповідає про українську допоміжну по-
ліцію, яка відбирала речі у родичів убитих. Проте ми не впевнені,
яка частина цього майна перейшла до рук німців. Хай там як, а у
таких ситуаціях службовці допоміжної поліції мали змогу й собі
дещо привласнити, адже їхні загони майже завжди залучали до
організації вбивств (як розстрільну команду або як охоронців пе-
риметрів). Шимон Стемер, який приблизно влітку – восени 1941 р.
перебував у Костополі, описав поведінку допоміжної поліції під
час однієї з акцій: «Українська поліція прийшла і почала забира-
ти хороші речі, куртки. Вони забрали це, а ми сиділи там. Через
кілька годин прийшли інші українці, і вони шукали речі, але вже
не було що забирати. Ми сиділи там і розуміли, що нас незабаром
уб’ють» 73. Серед цих поліцейських, за словами Шимона Стеме-
ра, особливим завзяттям вирізнявся уже згаданий І. Ліходько. Це
ім’я, як одного з організаторів роботи загону допоміжної поліції в
Костополі, фігурує і у протоколах допитів Надзвичайної слідчої
комісії 1944 р. 74
У вересні–листопаді 1941 р. збільшилася кількість масових
убивств. Паралельно розпочався процес формування гетто. Як за-
значено вище, це опосередковано створювало особливі умови для
отримання матеріальних вигод місцевому населенню.
Гетто в Костополі створили 5 жовтня 1941 р. Жертвам дали
лише три дні на переселення, а 10 жовтня 1941 р. з’явився наказ
№ 70 міської управи м. Костополя про реалізацію одягу і взуття,
залишених євреями. У ньому керівництво Костопільської міської
управи доручало «завідуючому Міського кінотеатру п. Зінчуку
Андрію від дня 13 жовтня 1941 року, приступити до продажи зма-
газинованого одягу й взуття громадянам, які будуть зголошуватись
з дозволами міської управи» 75. Отже, майно переселених до гетто
євреїв зібрали у приміщенні кінотеатру, а його завідувача призна-
чили відповідальним за розпродаж. Це один із тих випадків, коли
71 Encyclopedia of Camps and
Ghettos, 1387.
72 Nathan Skaletzky. Interview
598. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
73 Simon Stemer. Interview 7777.
Visual History Archive. USC
Shoah Foundation Institute.
Accessed online at Freie
Universität Berlin on July 2019.
74 Государственный архив
Российской Федерации
(далее – ГАРФ), ф. Р-7021,
оп. 71, д. 55, л. 68.
75 ДАРО, ф. Р-23, оп. 1, спр. 18,
арк. 1.
65
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
навіть люди, які за часів окупації, здавалося б, обіймали недотичні
до злочинів посади, ставали виконавчими гвинтиками у машині
Голокосту.
Наказ № 71 Костопільської міської управи затверджував склад
комісії, відповідальної за розгляд заяв, поданих громадянами на
купівлю майна переселених євреїв. До неї увійшли: голова коміте-
ту допомоги для місцевих мешканців Рибак Григор; представник
комітету зимової допомоги Новоселецька Людмила; уповноваже-
ний міської управи Тецись Іван; Орлінський Сергій; Трибовський
Іван; Мадиш Сергій 76.
У фонді Р-29 «Костопільська міська управа» ДАРО зберіга-
ються 105 заяв від населення із проханням дозволити придбати
речі жертв Голокосту. Серед них – 71 заява, подана наприкінці
1941 р., щодо одягу та взуття переселених до гетто костопільських
євреїв. У цих заявах також переважно українські імена та прізви-
ща, зрідка трапляються російські та польські.
Ось приклад типової заяви, поданої на розгляд спеціально
створеної комісії при міській управі:
До Пана Голови Міської Управи в Костополі (помітка дозволено)
Жукова Зінаїда
Касір Міської Управи м. Костополя
Прохання
Прошу Пана Голову видати дозвіл на придбання деяких річей із за-
лишеного майна, а саме:
1 пара спортивних черевик.
1 светр.
Чорний фартух до праці.
1 сукєнку.
3 пари поньчох.
1 комплект білизни.
1 пару рукавичок.
Прошу моє прохання полагодити позитивно.
Костополь, 9.10.41 р. 77
Чимало працівників міської управи – органу влади, відпові-
дального за продаж єврейського майна, самі скористалися мож-
ливістю придбати речі євреїв. Серед заяв – 17 від працівників
Костопільських міської та районної управ і їхніх структурних
підрозділів. Також велика кількість заяв надійшла від працівників
державної лісопильні.
Більшість заяв датовано жовтнем 1941 р. Проте заяви надходи-
ти також у листопаді й грудні – тоді, коли близько 1500 костопіль-
ских євреїв уже розстріляли під час однієї з найбільших на Волині
акцій восени 1941 р.
Після переселення до гетто єврейських ремісників був ве-
ликий попит на робоче обладнання, яке вони залишили у своїх
помешканнях (швейні машинки, інструменти ковалів і чоботарів
тощо). Сусіди євреїв намагалися привласнити його в обхід міської
управи. Нові власники, можливо, розраховували й на те, що змо-
жуть зайняти робочі місця єврейських ремісників. Зокрема, у фон-
ді Костопільської міської управи збереглося листування службов-
ців управи з комендатурою поліції про п’ять швейних машинок
76 Там само, арк. 2.
77 Там само, ф. Р-29, оп. 1,
спр. 3, арк. 61.
66
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
євреїв, що їх вкрали українці. Міська управа зобов’язала поліцію
повернути в її розпорядження вкрадене майно, що остання успіш-
но виконала 78. Скільки таких ремісничих інструментів успішно
привласнили українські сусіди євреїв, ми вже, мабуть, ніколи не
дізнаємося.
Євреї трьох досліджуваних міст згадують про реквізицію їх-
нього теплого одягу і взуття на користь німецької армії взимку
1941–1942 рр. Оскільки більшість цих речей дісталася німцям, а
не місцевому населенню, ми детально не зупинятимемося на цьо-
му питанні.
Чимало євреїв Корця після створення гетто залишилися у сво-
їх будівлях і зберегли власні речі (принаймні ті з них, які не були
пограбовані під час погрому чи поліцейського свавілля). Тому в
цьому місті питання масштабної торгівлі єврейськими речами у
1941 р. не було частиною порядку денного діяльності районної
управи. Заяви щодо отримання майна євреїв, поданих після пер-
шої ліквідаційної акції у Корці (21 травня 1942 р.), не зберегли-
ся (хоча, припускаємо, що речі кількох тисяч розстріляних жертв
стали ласим шматком для місцевих селян). Ми виявили низку заяв
щодо будинків жертв Голокосту, написаних після ліквідації пер-
шого корецького гетто, про які піде мова нижче.
Дубровицькі ж євреї наприкінці 1941 р. мешкали у своїх до-
мівках, оскільки окупаційна влада ще не створила гетто. Розпо-
рядження сарненського гебітскомісара № 489 про створення гет-
то в Дубровиці з’явилося 14 квітня 1942 р. Усі євреї з Дубровиці
та навколишньої сільської місцевості повинні були переселитися
у «жидівську дільницю» до 10 травня 79. Паралельно юденрат у
Дубровиці отримав наказ підготувати до 30 квітня реєстр усього
нерухомого майна, що перебуває в руках євреїв як на території,
визначеній під гетто, так і поза її межами. А на початку травня
міська управа надіслала юденрату письмове попередження про те,
що євреї, які, залишаючи свої будинки, завдають їм шкоди (виби-
вають шиби, знімають віконні й дверні рами тощо), будуть суворо
покарані. При цьому, міська управа наказала юденрату створити
спеціальну комісію, яка мала відповідати за передання в управлін-
ня міській управі будинків євреїв, переселених до гетто 80.
У цьому листуванні бачимо прояви одразу двох явищ: пасив-
ного опору жертв (пошкодження майна, яке в них відбирали, при-
мусово зганяючи в гетто) та жадібності працівників міської упра-
ви. Особливу увагу останні звертали на те, щоб зберегти в цілості
єврейську нерухомість, адже всерйоз розраховували покращити
свої матеріальні та житлові умови за рахунок жертв Голокосту.
Отже, у Дубровиці перше масштабне «легалізоване» пограбуван-
ня жертв було пов’язане саме з «квартирним питанням».
Одразу після створення гетто на початку травня 1942 р. біль-
шість залишених євреями будинків придбали нові власники. Це
сталося навіть ще до того, як райхскомісар надав офіційний доз-
віл на продаж єврейської нерухомості у червні 1942 р. У фонді
Дубровицької міської управи зберігся реєстр передання цього
майна новим власникам. Серед тих, хто отримував вигоду від пе-
78 ДАРО, ф. Р-29, оп. 1,
спр. 1, арк. 59.
79 Там само, ф. Р-293, оп. 2,
спр. 1, арк. 4.
80 Там само, арк. 61, 186.
67
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
реслідування та вбивства євреїв, були не лише фізичні, а й юри-
дичні особи. Продавалися не тільки житлові будинки, а й підпри-
ємства, магазини та ремісничі майстерні євреїв (крамниці, кузні,
склади тощо).
Таблиця 5
Передання нерухомості євреїв новим власникам у Дубровиці
(травень – липень 1942 р.) 81
Як свідчать дані в табл. 5, 63 мешканці м. Дубровиця у травні –
червні 1942 р. потенційно не були зацікавлені у виживанні євреїв.
Припускаємо, що більшість із них, принаймні, давали мовчазну
згоду на дискримінацію євреїв, а хтось і схвалював Голокост. На-
вряд чи нові власники єврейських підприємств і господарств були
зацікавлені у поверненні колишніх господарів, які могли б заявити
свої права на майно за іншої політичної ситуації.
У реєстрі продажу єврейської нерухомості в Дубровиці за-
значено досить багато польських та українських прізвищ. Цікаво,
що серед нових власників був і Кирило Сиголенко – відомий у
цьому регіоні комендант районної поліції, насправді етнічний єв-
рей Хаїм Сигал, що видавав себе за українця 82. Це ще один факт,
який свідчить про те, що робота в загонах допоміжної поліції та
міських управах давала можливості для отримання матеріальних
преференцій в умовах окупаційного режиму та воєнних дій. Тим-
часом як більшість людей страждала від нестачі елементарних
матеріальних ресурсів, працівники дружніх до окупаційної влади
організацій покращували свої житлові умови.
Хоча гетто в Костополі створили набагато раніше, ніж у Корці
й Дубровиці, до кінця 1941 р. не було офіційно врегульовано пи-
тання нерухомого майна, залишеного мешканцями (на відміну від
речей, заяви про купівлю яких ми проаналізували вище). Принайм-
ні формально всі будинки, які раніше належали євреям Костополя,
перебували у державній власності аж до червня 1942 р. «Легалі-
зоване» привласнення напівзруйнованих будинків переселених до
гетто євреїв Костополя відбулося в червні – липні 1942 р. – майже
синхронно з таким самим процесом у м. Корець.
Вигодо на бувачі
Госпо-
дарство
(будинок,
сарай, зе-
мельна ді-
лянка)
Лише
будинок і
земельна
ділянка
Крам-
ниця Кузня Склад Всього
Фізичні особи 39 14 5 3 2 63
Чоловіки 53 (84 %)
Жінки 10 (16 %)
Коопе ративи 1 2 3 6
Фірма
«Фран цуз» 1 1
Ткальня 1 1
Разом 71
81 ДАРО, ф. Р-293, оп. 2, спр. 3.
82 Капась, І. (2012). Гетто у
Дубровиці за матеріалами
архівно-кримінальної справи
Хаїма Сигала. Голокост і
сучасність. Студії в Україні
і світі, 1 (11), 78–103.
68
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
У червні 1942 р. райхскомісар підписав рішення про продаж
лише тих будівель, що перебували у напівзруйнованому стані та
порушували норми аварійної безпеки. 11 червня 1942 р. гебітско-
місаріати надіслали до місцевих міських і районних управ роз’яс-
нення про те, що на них покладалося завдання продати такі єв-
рейські будинки 83. Наводимо роз’яснення костопільського гебітс-
комісара: «До всіх районних та міських управ. Пан Райхскомісар
дозволив продажу державних (жидівських) будинків якщо вони
тепер знаходяться в знищеному стані і якщо їх не можна забезпе-
чити від дальшої руйнації. Продаж переводять районні взглядно
міські управи. Земля, на котрій стоїть будинок, залишається дер-
жавною власністю, на що треба звертати увагу купців. Купцям на-
лежить виставити посвідку про куплення будинку. Вартість будин-
ку мають устійнити будівельні знавці. Жаден будинок не сміє бути
проданий нижче усталеної вартости. Продаж належить замкнути
найпізніше до 30 цего місяця. Пізніше продаж взглядно купно не
будуть узнані. Продані доми належить помістити на одній листі з
слідуючими рубриками: означення будинку, короткий опис будин-
ку, ціна шацункова, осягнена ціна, ім’я та прізвище купця. Листи
належить надіслати до Фінансового відділу Гебітскомістаріату з
залученими грошима.
Гебітскомісар (Лернер, підпис)» 84.
На той час уже було ліквідовано перше корецьке гетто
(21 травня 1942 р.). Одразу після появи згаданого розпоряджен-
ня до Костопільської та Корецької міських управ надійшла низка
заяв із проханням дозволити придбати напівзруйновані будинки
для розбирання на будівельні матеріали, зокрема, у другій полови-
ні червня 1942 р. мешканці Костополя подали 34 заяви.
Більшість прохачів – фізичні особи, але траплялися й юридич-
ні. Зокрема, надійшла заява від філії українського культурного то-
вариства «Просвіта»:
Окружне Товариство Просвіта в м. Костополі 85
20 червня 1942 року
До Міської Управи в Костополі
Просимо продати для Товариства з призначених на розбірку домів:
1) Дім при вулиці Рівненської № 7.
2) С. Петлюри № 30.
3) Корецькій № 9.
4) Складовій № 10.
Голова Товариства «Просвіта» (Данилевич, підпис).
Секретар (Камінчук, підпис).
На теренах Західної Волині українцям дозволили легально
підтримувати діяльність своїх освітніх і культурних організацій у
часі нацистської окупації. Як бачимо, одна з цих організацій також
взяла участь у купівлі майна жертв Голокосту.
Що ж до фізичних осіб, то привернули увагу дві заяви священ-
ника на придбання єврейської нерухомості:
83 ДАРО, ф. Р-48, оп. 1, спр. 33,
арк. 25; ф. Р-23, оп. 1, спр. 3,
арк. 78.
84 Там само, арк. 78.
85 Там само, ф. Р-29, оп. 1,
спр. 21, арк. 12.
69
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
До Управи м. Костополя
Священника парафії м. Костополя
Заява
Прошу Управу позволити мені стати на торги 27.06.42 й купити хату
на Ровенській вулиці 4 а або № 3.
27.06.42 р. Підпис. Іоан... 86.
Нижче у табл. 6 наводимо результати аналізу всіх 105 заяв, по-
даних як щодо речей переселених до костопільського гетто євреїв,
так і їхніх напівзруйнованих будинків.
Таблиця 6
Кількість поданих заяв на майно євреїв до Костопільської
міської управи за населеними пунктами
(липень 1941 – грудень 1942 р.) 87
Як бачимо, більшість заяв подали фізичні особи, мешканці
м. Костопіль. Жителі довколишніх сіл активної участі у розподілі
майна жертв Голокосту не брали. За гендерною належністю біль-
шість прохачів – чоловіки.
Пограбування жертв Голокосту у період існування та
ліквідації гетто
Перейдемо до аналізу основних моделей поведінки місцевого на-
селення в умовах існування та ліквідації гетто. Одним зі спосо-
бів отримати цінні речі для селян був обмін одягу й цінностей на
продукти харчування, який практикувався майже повсюдно попри
встановлені суворі покарання для учасників таких торгових опе-
рацій.
Костопільське гетто було поділено на три частини – трудовий
табір, основна частина гетто й місце поза огорожею для «привіле-
№ Назва населеного пункту Кількість поданих заяв
1 м. Костопіль 98
2 с. Переменка 2
3 колонія Антонівка 1
4 с. Лісопіль 1
5 с. Яполоть 1
6 с. Голубне 1
7 с. Мала Любаша 1
8 Разом 105
Фізичні
особи
102
(97,2 %)
Чоловіки 87 (85 %)
Жінки 15 (15 %)
Юри-
дич ні
особи
3
(2,8 %)
Скляна гута 1
Окружне Товариство
«Просвіта» в Костополі 1
Керівництво державного
тартаку 1
86 Там само, арк. 28–29.
87 Таблицю складено на основі
даних: ДАРО, ф. Р-29, оп. 1,
спр. 3, 4, 21.
70
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
йованих» євреїв (ремісники, члени юденрату і єврейської поліції
та їхні сім’ї). Зважаючи на катастрофічну ситуацію з постачанням
продуктів харчування (у костопільському гетто денний раціон ро-
бітника становив 200 грамів хліба, а для жінок і дітей – удвічі мен-
ше), ця остання група мала найбільше можливостей налагодити
нелегальні торгові обміни з місцевим населенням: одяг та цінності
в обмін на їжу 88. Так у євреїв виманювали статки, які в них ще
залишилися після переселення.
Аналогічна ситуація склалася в Корці та Дубровиці. У Дубро-
виці гетто створили досить пізно, воно було відкритого типу, без
огорожі, що суттєво полегшувало бранцям налагодження торгівлі
з селянами. Мабуть, завдяки тому режим контролю за периметром
цього гетто був послаблений, місцевим євреям вдалося організува-
ти торгові обміни із власником місцевого млина. На той час це був
етнічний німець, але попередніми власниками млина були євреї
(до націоналізації у радянський період). Завдяки цим зв’язкам, а
також підкупу нового власника млина, гетто в Дубровиці отриму-
вало борошно майже упродовж усього періоду існування 89. Ні-
мецьких інспекторів, які прибували для перевірки млина й гетто,
також постійно підкуповували.
Активно заробляла на таких заборонених торгових операці-
ях і допоміжна поліція. «Люди старалися через поліцаїв – пере-
дав черевики, а він приніс тобі картоплі трішки, трішки пісного
масла, трішки творогу. Загалом як могли», – пригадує Григорій
Харваш із Корця 90. Однак потрібно було мати багато цінних ре-
чей, щоб повсякчас діставати їжу. Аврам Анапольський розповів
про голод, який охопив корецьке гетто взимку 1941–1942 рр., коли
коштовні речі у євреїв почали закінчуватися і їжу вже не було на
що обмінювати 91. А. Анапольський у той час був дитиною, і бать-
ки просили його шукати їжу за межами гетто. Дітей активно ви-
користовували з цією метою в багатьох гетто Волині. Іноді вони
влаштовувалися пастухами до місцевих селян, таємно залишаючи
гетто. Вони мали змогу отримати їжу, яку потім щовечора прино-
сили рідним.
Селяни й самі приходили до гетто, щоб обміняти їжу на цінні
для них речі. Це було суворо заборонено, проте багатьох не зупи-
няло. Про нелегальне перебування українських селян на території
гетто нам відомо з листування між Корецькою районною управою
та місцевою комендатурою допоміжної поліції 92. Це листування
відбувалося на початку вересня 1942 р., тобто у період існування
другого гетто закритого типу.
Маня Фельдман із Дубровиці пригадує й інші економічні ас-
пекти життя у гетто: «Нас помістили в гетто із іншою сім’єю в
будинку з трьома кімнатами. Нас було 11 людей у цих трьох кім-
натах. Це було на початку 1942 року, коли створили гетто. Нам
давали 200 грамів хліба на людину, але хліб був як цеглина... Діяв
чорний ринок. Ми виходили до воріт і зустрічалися з неєвреями,
міняли. Сіль була надзвичайним товаром. Ті люди, які мали сіль,
вимінювали її на овочі й картоплю у місцевого населення.
Всіх змушували ходити на роботи. Були євреї, які ще мали
багато грошей. Вони наймали людей, щоб ті йшли працювати за
них... Влітку ми працювали в полі, пололи бур’яни в полях, копали
картоплю, збирали кукурудзу.
88 Encyclopedia of Camps and
Ghettos, 1387.
89 Ibidem, 1343.
90 Grigorii Kharvash. Interview
45591.
91 Avram Anapol’skii. Interview
32206.
92 ДАРО, ф. Р-48, оп. 1,
спр. 11, арк. 166.
71
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Ми не мали жодних інцидентів щодо розстрілів у гетто, як у
інших містах. Життя тривало, ми відзначали наші свята, готували
мацу на Песах, молодь ходила до шкіл, оскільки всі вчителі були
в гетто. Ми намагалися жити як зазвичай наскільки це було мож-
ливим» 93.
Цей опис свідчить про ще один факт: використання приму-
сової праці євреїв не лише німецькою окупаційною владою, а й
місцевими українцями для роботи в полях (збирання картоплі, ін-
шого врожаю тощо) у сільській місцевості, де не було великих під-
приємств і значної кількості представників німецької адміністра-
ції. «Ми могли ходити на роботу до неєвреїв, в поля, щоб щось
заробити, щось поїсти. Ми багато торгували, обмінювали одяг
(блузки, сорочки) на їжу. Але скільки ж ти міг мати, щоб міня-
ти», – згадує Фаня Ведро 94. Іноді міські управи використовували
працю євреїв і на благо української громади. У нас немає докумен-
тальних підтверджень, що це відбувалося у досліджуваних у цій
статті містах, проте збереглися свідчення про використання праці
євреїв для ремонту шкіл Млинівською районною управою 95. Одне
з розпоряджень Клеванського гебітскомісаріату також свідчить
про те, що євреї періодично виконували примусову працю для
селян 96. Зауважимо, однак, що такі форми економічної взаємодії
часто давали жертвам чи не єдиний шанс отримати необхідні їм
продукти харчування.
Черговий сплеск масштабних грабунків майна жертв Голо-
косту відбувся на етапі ліквідації гетто. Привласнення майна
євреїв відбувалося як «легальними» способами через купівлю у
міських управ, так і шляхом стихійного пограбування. У процесі
та одразу ж після акцій ліквідації переважали саме стихійні гра-
бунки. Євреїв Дубровиці вивезли потягом до Сарн. Маня Фельд-
ман згадує про ці події: «У цей час євреї намагалися втекти з по-
тяга, вони вистрибували з вагонів. У них стріляли. Дехто зміг не
схопити кулю, але багатьох застрелили. У цей час кілька місцевих
жителів пішли до лісу з метою грабувати євреїв. Вони знали, що
євреї тікали з гетто, і вони мали з собою якісь коштовності або
гроші» 97.
Дуже промовистою у цьому контексті була ліквідація гетто в
Корці. Перша акція відбулася 21 травня 1942 р. Залишки віднов-
леного гетто знищили 25 вересня цього ж року. Під час першої
ліквідаційної акції поблизу с. Козак нацисти розстріляли близь-
ко 2500 євреїв. У процесі організації вбивства та ще кілька днів
після нього будинки жертв Голокосту нещадно грабували селяни.
16-літня Фаня Ведро вижила тому, що її визнали придатною для
роботи. Її маму та інших родичів розстріляли. Повернувшись того
дня додому, Фаня знайшла майже порожній будинок. Речі з нього
винесла дуже близька їй людина – польська сусідка. Ось як Фаня
описала побачене у день розстрілу: «Там був будинок Фельдмана,
великий будинок. І як тільки ми прийшли – помітили гори одягу.
Моя мама в той день одягла пальто. Її змусили зняти пальто і свої
каблучки. Вона зняла і віддала все. Кожен мав зняти верхній одяг
і покласти його на гору вже зібраного одягу. Вони відвели нас на
ринкову площу. Ми прийшли до цього місця ринку, і коли ми при-
93 Manya Feldman. Interview
9245.
94 Fania Wedro. Interview 19502.
Visual History Archive. USC
Shoah Foundation Institute.
95 ДАРО, ф. Р-62, оп. 1, спр. 1,
арк. 5.
96 Там само, ф. Р-47, оп. 1,
спр. 1.
97 Manya Feldman. Interview
9245.
72
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
йшли туди, німець підійшов до мене і запитав – скільки тобі ро-
ків? І я збиралася сказати 14, але моя мама сказала – їй 16. І вона
штовхнула мене. Німець схопив мене та сказав – іди. Він забрав
мене. Це було востаннє, коли я бачила свою маму.
Я прийшла додому, і там не було нічого. Вони пограбували
все. Все було винесено з будинку. Увесь одяг, меблі, все. Мені не
було куди йти. Я пішла до сусідки і сказала: “Пані Яніцька, у мене
більше немає мами, я не маю нічого”. Вона обернулася, і тут я по-
мітила, що наші занавіски висіли там, у її будинку. І вона сказала:
“Забирайся звідси, брудна єврейка, тепер це мій час, твій час за-
кінчився”. А я ж виросла у її будинку. Вона завжди мала щось для
мене на ялинці під час Різдва. Коли я поріжуся – я завжди бігла до
пані Яніцької.
Наступного дня я пішла у те місце, куди вони наказали зві-
тувати. І нам сказали, що ми всі повинні зібратися в гетто. І вони
розмістили нас у гетто. Так багато людей в одній кімнаті. Не було
місця де повернутися. Там були люди, я навіть не знала їх. Хтось
із села, з якими я розмістилася. Вони дозволяли нам протягом двох
годин виходити з гетто і йти на ринок. Але за що ти міг купити ці
речі? Не було нічого» 98.
Через те, що Фаню пограбували під час першої ліквідаційної
акції, їй було важко виживати у другому корецькому гетто. Але це
був далеко не єдиний наслідок пограбувань, які позначилися на
житті тих, хто зміг уникнути вбивства. Мисливці за майном не
менш ретельно вишукували цінні речі, ніж німці та поліція, які
оглядали будинки, щоб виявити євреїв, які переховувалися. Про це
свідчить низка спогадів. Чимало свідків зазначали, що їх у домаш-
ніх сховках виявили не німці, а саме мисливці за майном. Знай-
шовши жертв, вони викликали поліцію, гучно кричали про те, що
знайшли євреїв, тощо. Мабуть, це давало їм змогу надалі безпере-
шкодно продовжувати грабунок.
Дуже промовистими є спогади Клари Скалецької, яка спосте-
рігала за процесом грабунку з горища. Її сім’ї поталанило залиши-
тися непоміченою.
«Після першої акції ми залишилися живі, тому що заховалися
на горищі. Це було 21 травня 1942 року. Українці відкрито ходили
і забирали всі речі з будинків. Мій тато бачив, як вони забрали ча-
стину речей із нашого будинку. Він сказав до моєї мами: “Я піду
вниз, я знаю цього хлопця – він не забере мої речі”. А моя мама у
відповідь: “Сиди тихо, вони викриють нас, дозволь їм забрати все,
що вони хочуть”. І вони забрали все. У них були повні корзини.
Вони забирали навіть наволочки з пір’ям. Я спостерігала за цим із
горища. Вони залишили лише пір’я у будинку. Коли в них не було
у що покласти речі, вони викидали пір’я з подушок і клали речі
всередину простирадл. Вони хапали все, що ми мали» 99.
Другий сплеск стихійних пограбувань у Корці стався після
остаточної ліквідації гетто 25 вересня. Листування між районною
управою та комендатурою поліції засвідчує, що коїлося на тери-
торії гетто одразу ж після його знищення. Допоміжна поліція не
надто охоче йшла на зустріч районній управі, коли та просила зу-
пинити грабіжницькі акції та надати охорону будинків на терито-
98 Fania Wedro. Interview 19502.
99 Clara Skaletzky. Interview 597.
73
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
рії вже ліквідованого гетто. Лише після звернення до рівненського
гебітскомісара голова районної управи домігся реакції допоміж-
ної поліції.
Голова Району в Корці
Рівненської Округи
М. Корець
Дня 20 жовтня 1942 року
До п. Команданта Поліції в Корці
Копія п. Гебітскомісару
Розкрадання будинків на жидівській дільниці останніми днями на-
брало жахливих розмірів. Мої засоби боротьби з крадіжжю не дають
потрібних наслідків. Тому третій раз прошу встановити постійну варту
на жидівській дільниці, зокрема пильнувати під вечір і ранками. Кожну
затріману в помешканні на дільниці з якимсь матеріалом особу прошу
пересилати до лягеру примусових праць і мене про це завідомляти. Так
само перевіряти осіб чи підводи з речами чи деревом в місті і, в разі бра-
ку дозволу з Управи на купно, прошу заарештовувати і садити до лягеру,
а мене про це повідомляти. Крім того, робити кожного дня по 3–4 обла-
ви, оточуючи дільницю поліцією і арештовувати всіх, хто без дозволу
там перебуватиме.
Список арештованих прошу негайно присилати, зазначаючи з якого
села, коли і за що затріманий.
Голова Району Галинський Ю. Підпис 100.
Після масових грабунків наставав час «легалізованої» реаліза-
ції майна євреїв. У фонді Корецької районної управи не збереглися
заяви щодо придбання одягу, як ті, що виявлені у Костопільській.
Хоча зі свідчень очевидців зрозуміло, що районна управа нако-
пичила чимало одягу вбитих євреїв. Зокрема, А. Анапольський
пригадує, що на подвір’я одного з приміщень управи звозили ве-
личезну кількість речей розстріляних у с. Козак євреїв: «До 3-ї
години по обіді вже йшла остання колона. І туди йшли підводи,
які везли паралізованих. А назад вони поверталися навантажені
одягом. Це я бачив на власні очі. І ці підводи повертали у двір
управи. Тоді ми вже розуміли, що їх розстріляли. Із нашої групи
взяли кілька людей для розвантаження цього одягу. Потім [вони]
прийшли і кажуть – я бачив пальто ось того то, а я бачив туфлі
тієї людини, плаття ось тієї, ляльку того. Впізнавали, містечко ж
маленьке було» 101.
Ми не виявили документальних свідчень про те, як реалізо-
вували цей одяг. Однак збереглася низка заяв щодо придбання бу-
динків убитих жертв, які були у напівзруйнованому стані. Вище
вже йшлося про те, що, згідно з розпорядженням райхскомісара,
районні й міські управи були зобов’язані реалізовувати цю неру-
хомість. Роз’яснення Рівненського гебітскомісаріату щодо прода-
жу цих будинків Корецькій районній управі датовано 11 червня
1942 р. 102 У цей самий час відбувалося придбання напівзруйнова-
них будинків євреїв у Костополі. Проте якщо там мова йшла про
купівлю нерухомості все ще живих, але переселених до гетто єв-
реїв, то в Корці ця торгівля відбувалася після найбільшої винищу-
вальної акції.
Упродовж червня – серпня до Корецької районної управи на-
дійшли десятки заяв про придбання напівзруйнованих будинків
100 ДАРО, ф. Р-48, оп. 1,
спр. 11, арк. 200.
101 Avram Anapol’skii. Interview
32206.
102 ДАРО, ф. Р-48, оп. 1,
спр. 33, арк. 25.
74
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
євреїв із метою розібрати їх на будівельні матеріали 103. Окрім фі-
зичних осіб, тут знову фігурують українські організації. Зокрема,
Церковна рада Головної православної парафії у м. Корець просила
надати їй необхідні будівельні матеріали для ремонту парафіяльної
хати в с. Головниці 104. Як і в Костополі, виявлено кілька заяв від
філії українського культурного товариства «Просвіта», щоправда,
не про будівельні матеріали, а щодо отримання речей жертв Голо-
косту: фортепіано, меблів тощо 105.
Чимало заяв було від допоміжної поліції, судових та інших
адміністративних інстанцій, які просили будівельні матеріали та
меблі для облаштування своїх офісних приміщень. Ми підрахува-
ли у табл. 7 подані до Корецької районної управи заяви, написані
після першої (21 травня) і другої (25 вересня) розстрільних акцій.
Таблиця 7
Кількість поданих заяв на майно євреїв
за населеними пунктами
(згідно з даними реєстру Корецької міської управи) 106
№ Назва населеного пункту Кількість поданих заяв
1 с. Бабин 3
2 с. Бриків 2
3 с. Богданівка 12
4 с. Гвіздів 7
5 с. Голичівка 2
6 с. Головинця 9
7 с. Копитів 2
8 с. Козак 4
9 с. Користь 3
10 с. Крилів 6
11 с. Новий Корець 30
12 м. Корець 45
13 с. Старий Корець 29
14 с. Мужиловичі 1
15 с. Кобильня
(нині – Весняне)
1
16 с. Річечина 2
17 с. Річки 5
18 с. Забара 11
19 с. Сторожів 2
20 с. Зарів’я 31
21 с. Жданівка 11
22 с. Середня Деражня 1
103 ДАРО, Ф. Р-48, оп. 1,
спр. 35, 36.
104 Там само, спр. 36,
арк. 2–3.
105 Там само, спр. 37,
арк. 1, 4, 7.
106 Там само, арк. 88–93.
75
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
У Корці зиск мали не лише мешканці містечка (як у Косто-
полі), а й чимало жителів довколишніх сіл. Адам Гоцер згадує,
що чимало працівників окупаційних органів влади із сіл отримали
єврейські будинки в містах: «Весною 1944 року моє рідне місто
було вже визволене росіянами. Я хотів піти додому, подивитися,
хто вижив, а хто ні. І нас було 13 єврейських юнаків. Ми організу-
вали батальйон – групу, що буде полювати на колаборантів. Я знав
усіх колаборантів у місті. Ми пішли шукати їх. І ми не могли знай-
ти нікого. Вони втекли разом із нацистами. Вони залишили своїх
дружин. Але ті жили у єврейських домівках. Отож ми викинули їх
із єврейських будинків, вони повернулися до своїх сільських домі-
вок. Це відбувалося десь до травня [1945 року]» 107.
Серед 262 заяв більшість написана від імені фізичних осіб чо-
ловічої статі. Щодо кількості заяв від юридичних осіб маємо певні
застереження. У табл. 8 наведено дані реєстру заяв, поданих на
майно євреїв, який зберігається у фонді Корецької районної упра-
ви. Проте ми порахували і опрацювали зміст усіх написаних заяв
із цього фонду і знайшли розбіжності між наведеною у реєстрі
кількістю заяв від юридичних осіб та реальною кількістю заяв,
які ми виявили. Згідно з даними реєстру, від юридичних осіб було
подано 25 заяв. За нашими підрахунками – 47. Заради історичної
об’єктивності наведемо обидва результати.
Таблиця 8
Кількість поданих заяв на майно євреїв від юридичних осіб
(Корецька районна управа) 108
Юридичні особи
Кількість
поданих заяв від
юридичних осіб
(за підрахунком
автора)
Кількість поданих заяв
від юридичних осіб
(згідно з даними
реєстру Корецької
міської управи)
Школи 12 3
Товариство «Просвіта» 8 0
№
Назва
населеного
пункту
Кількість поданих заяв
23 с. Черниця 17
24 с. Юзефін 21
25 с. Ганнівка 2
26 с. Моро-
зівка
3
Разом 262
Фізичні
особи
237
(90 %)
Чоловіки 193
(81 %)
Жінки 44 (19 %)
Юридичні особи 25 (10 %)
Продовження таблиці 7
107 Goszer, Adam. Interview
23774.
108 ДАРО, ф. Р-48, оп. 1,
спр. 35, 36, 37.
76
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Юридичні особи
Кількість
поданих заяв від
юридичних осіб
(за підрахунком
автора)
Кількість поданих заяв
від юридичних осіб
(згідно з даними
реєстру Корецької
міської управи)
Сільські громади /
управи 6 3
Пожежна охорона 4 3
Допоміжна поліція 3 3
Парафії православної
церкви 3 0
Млин 2 0
Медзаклади 2 2
Кооператива закупу і
збуту 1 2
Суд 1 0
Пошта 1 0
Цукроварня 1 0
Агрономія 1 0
Лісництво 1 1
Шкірівня 1 0
Корецька друкарня 0 1
Районна управа 0 1
Молочарня 0 1
Електростанція 0 1
Контора насіння 0 1
Збіжжевий пункт 0 1
Адміністрація кар’єра
(steinbruch verwaltung) 0 2
Разом 47 25
Отже, серед українських організацій найактивнішими претен-
дентами у черзі на єврейське майно виявилися філії товариства
«Просвіта» та місцеві школи. Саме вони подавали найбільше заяв.
Припускаємо, це могло бути зумовлено як особливими потребами
постачання, що завжди відчувають освітні організації, так і споді-
ванням на виконання цих запитів окупаційною владою.
Після ліквідації гетто в Дубровиці та Костополі також уко-
тре відбувся продаж майна жертв Голокосту, за який відповідали
тамтешні міські управи. На жаль, заяви на майно жертв у Косто-
полі не збереглися. Проте ми виявили досить цікаве листування
між пожежною охороною Костополя і гебітскомісаром, датоване
вереснем 1942 р.: пожежники просили гебітскомісаріат постави-
ти їх першими у черзі на отримання одягу і постільної білизни
Продовження таблиці 8
77
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
євреїв 109. З тексту листів стає зрозуміло, що в Костополі готу-
валися розподіляти речі вже вбитих євреїв, а не переселених до
гетто. Прикметно, що пожежна бригада отримала право на пер-
шочергове придбання єврейських речей. Досить цікавим був її на-
ціональний склад. Як свідчать реєстри, костопільські пожежники
були здебільшого українцями та поляками. Зазначено у списках і
двоє білорусів 110. Це ще один приклад, що наочно демонструє, як
швидко матеріальна вигода допомагала досягти «міжнаціонально-
го консенсусу».
26 серпня було ліквідовано дубровицьке гетто. Після цього
там знову запрацював «ринок нерухомості». Упродовж серпня –
грудня 1942 р. мешканці Дубровиці й довколишніх сіл подали 86
заяв із проханням дозволити їм придбати житлові будинки та ре-
місничий реманент убитих євреїв. Серед цих заяв була й та, що
подана на початку цієї статті.
Заяви писали різні люди і з різних мотивів. Наведемо дві заяви
до Дубровицької міської управи заяв щодо придбання будинків єв-
реїв.
До
Миської Управи
в Домбровиці
від Головацкого Цезаря
м. Домбровица вул. Шосова
Заява
Прошу Міську Управу видати мені зізволення замешкати на Плян-
тах в старому меншому будинку в одному покою і кухні.
Надміняю, що до цього часу жив я в хаті по Гуку Рудому по Шосо-
вій вулиці, але цю хату хоче заняти поліціянт Золотаревич і я її йому до-
бровільно уступаю, а то зі взгляду на господарські прошу тільки Міську
Управу щоби мене більше без потреби не переселяли в яку іншу хату.
Підпис 111.
Від Романушка Миколая
поліціянта Поліції
в Домбровиці
Заява
Прошу Міську Управу видати мені зізволення замешкати в хаті по
Йоську Швецу вул. Больнична.
Надміняю що власної хати не посідаю, а в найближчих днях женюся
і потребую хату.
Підпис 112.
У першому випадку йдеться про мешканця, якого виселяють
через те, що один із поліцейських вирішив привласнити його буди-
нок, у другому – службовець поліції покращує свої житлові умови
перед одруженням. Ми не можемо порівнювати поведінку тих, хто
просив надати будь-яке житло через катастрофічну бідність, і тих,
хто намагався захопити полишені жертвами Голокосту підприєм-
ства. Однак усіх їх об’єднує одне: переїхавши жити до будинку
вбитих євреїв, вони більше не могли залишатися у статусі відсто-
109 ДАРО, ф. Р-23, оп. 1,
спр. 11, арк. 18–19.
110 Там само, арк. 40–41.
111 Там само, ф. Р-293, оп. 2,
спр. 4, арк. 77.
112 Там само, арк. 40.
78
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
ронених спостерігачів (bystanders). Адже прийняли пропозицію
нацистської окупаційної влади взяти участь у розподілі ресурсів,
породжених Голокостом. Отже, вони у такий спосіб висловили
свою згоду зі вчиненим злочином.
Таблиця 9
Заяви на отримання нерухомості євреїв у Дубровиці
(серпень – грудень 1942 р.) 113
Тип особи (фізичні/юридичні особи) Кількість поданих заяв
Фізичні особи
82 (95 %)
Жінки
Чоловіки
69
(84 %)
13 (16 %)
Юридичні
особи
Насінний пункт 3
Тартачна група 1
Разом 86
Таблиця 10
Заяви на отримання нерухомості євреїв у Дубровиці
за населеними пунктами
№ Назва населеного пункту Кількість поданих заяв
1 смт Дубровиця 82
2 с. Заріччя 2
3 с. Трипутні 1
4 м. Сарни 1
Разом 86
Серед заяв є звернення, написане німецькою мовою. Це свід-
чить про те, що люди використовували всі можливі стратегії та
хитрощі, аби отримати у власність єврейські будинки, зокрема де-
монстрували окупантам навички володіння їхньою мовою.
На нашу думку, найбільше виграли від ліквідації гетто ті осо-
би, які просили приміщення для підприємницької діяльності. Для
них масове вбивство створило нові можливості для соціальної
мобільності у малорозвиненому регіоні, адже місцеве населення
майже не мало шансів стати підприємцями, хіба що потіснити сво-
їх єврейських сусідів.
Заяви на придбання рухомого та нерухомого майна, написані
одразу після ліквідації гетто або ж масових розстрілів, певною мі-
рою були актом «легітимації» вбивства. Припускаємо, що части-
на людей цілком могли очікувати на вбивство єврейських сусідів,
щоб отримати їхню власність. Тому вони, щонайменше, не мали
бажання якимось чином протидіяти масштабному злочину. Проха-
чі зазначали в заявах свої адреси, з яких можна зробити висновок,
що вони часто мешкали на тих самих вулицях, що і євреї, чиї бу-
динки просили передати у їхню власність. Тобто були сусідами не
113 ДАРО, ф. Р-293, оп. 2,
спр. 4.
79
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
лише символічно, а й буквально, знали вбитих до подій Голокосту,
мешкали з ними поруч упродовж десятиліть.
Виживання жертв поза межами гетто
Останній аспект, який маємо дослідити, – це економічні чинники
поведінки місцевого населення у контексті переховування жертв
Голокосту. Чимало євреїв на різних етапах організації злочину
тікали з гетто, місць розстрілів, напередодні організації масових
убивств і переховувалися у своїх сусідів-неєвреїв або ж самостій-
но в довколишніх лісах чи деінде.
Оскільки ми спираємося переважно на спогади очевидців,
буде важко дотримуватися чіткої хронологічної послідовності.
Жертви, які переховувалися поза межами гетто, у багатьох ви-
падках забували лік часу. Зокрема, вони віддавали свої годинники
в обмін на допомогу з боку місцевого населення. Тому в цьому
разі замість хронологічної оповіді зручніше визначити кілька кон-
текстів, у яких висвітлюватимемо економічні мотиви поведінки
місцевого населення, а саме: прийняття від євреїв речей на збері-
гання; використання праці євреїв в обмін на їжу та/або притулок;
порятунок за гроші, участь у полюваннях на євреїв в обмін за ви-
нагороду. Розглянемо кожен із контекстів детальніше.
Чимало жертв Голокосту, зважаючи на пограбування та пов-
сяк часні контрибуції, які на них накладала окупаційна влада, пе-
ред переселенням до гетто передавали свої речі на зберігання су-
сідам. Якщо комусь із них вдавалося уникнути смерті й утекти
з гетто, їхнє виживання залежало від того, чи погодяться сусіди
повернути майно. Фаня Ведро розповіла, що її батьки залишили
сусідці кілька речей на зберігання перед переїздом до корецького
гетто. Коли відбулася акція 25 вересня 1942 р., Фаня змогла втекти.
Вона не знала, куди їй податися, і вирішила піти за своїми речами
до сусідки. Остання повернула їй кілька цінних речей, що згодом
допомогли Фані оплатити своє харчування і переховування 114.
Однак далеко не всі поводилися так благородно, як сусідка
Фані. Натан Скалецький, який також уникнув розправи під час
ліквідації корецького гетто, розповідає, як мало не загинув через
свого сусіда, якому залишив на зберігання багато речей: «Я пішов
до свого сусіда. Я увійшов, мій сусід лежав на кушетці. Я помітив
шинель російського військовополоненого. Ми почали говорити, і
я сказав: “Мені потрібна ця куртка, зараз жовтень, а я лише в одній
сорочці, тому що я втратив свою сумку”. Він сказав: “Тобі нічого
не потрібно, тебе все одно вб’ють”. Я був дуже розлючений, це
був мій сусід. Усі ці роки ми росли разом. Ми віддали йому багато
речей, коли йшли звідси. Я нагадав йому про це. Він підскочив – і
пішов [на вулицю]. Я вийшов за ним. Тоді він схопив мене за комір
і почав кричати: “Ти говориш, що я злодій, це ти найбільший зло-
дій у світі, тебе не має тут бути, ти маєш піти звідси”...
І він почав кричати: “Допоможіть, поліція, Скалецький тут”.
Тоді я втік від нього» 115.
Схожі історії розповідають євреї, які після втечі переховува-
лися у сільській місцевості. Вони стикалися з низкою проблем,
114 Fania Wedro. Interview
19502.
115 Nathan Skaletzky. Interview
598.
80
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
найбільшими серед яких були потреби в їжі і прихистку. І одне, і
друге вони могли виторгувати у селян за цінні речі. Навіть Правед-
ники народів світу, які допомагали без матеріальної винагороди,
потребували ресурсів, щоб прогодувати тих, кого рятували. Про
це розповіли Праведники Юлія Ракович і Максим Ващишин, бать-
ки яких допомогли вижити кільком євреям у сільській місцевості
поблизу Дубровиці 116.
Часто люди наважувалися допомагати євреям в обмін на ма-
теріальну винагороду. Польський історик Ян Грабовскі, досліджу-
ючи це явище на окупованих польських територіях, висновував:
порятунок за гроші завжди був дуже ненадійним і суттєво знижу-
вав шанси жертв на виживання. Ідеться про особливий тип пове-
дінки сусідів євреїв: перетворення порятунку на бізнес. За першої
ж загрози або коли кошти у євреїв закінчувалися, такі «рятівники»
залишали своїх жертв напризволяще 117. «Вимагання грошей у єв-
реїв (навіть коли йшлося про значні суми) однак ще не означає,
що прохачів слід автоматично зараховувати до аморальних осіб,
позбавлених почуття гідності, що заслуговують на нашу зневагу.
Переховування євреїв в обмін на гроші для багатьох було спробою
чинити нормально в ненормальних обставинах. Варті довіри по-
мічники за гроші були корисними союзниками євреїв у їхній бо-
ротьбі за виживання», – уточнює Ян Грабовскі 118. Якщо представ-
ники «арійської» частини населення дотримувалися своїх попе-
редньо узгоджених обов’язків і не змінювали умови «контракту»
в односторонньому порядку, тоді їхня поведінка може вважатися
навіть вартою похвали.
Дослідник Іцхак Цукерман 119 поділяє людей, які допомагали
за гроші, на кілька категорій: тих, хто продовжував допомагати,
навіть коли фінансові ресурси жертв вичерпалися; тих, хто утри-
мував євреїв до того моменту, поки вони платили, і зрештою зму-
шували їх піти; тих, які переховували євреїв доти, доки мали хо-
роший прибуток, а згодом здавали їх окупаційній владі (часто з
метою заробити «наостанок» ще й на винагороді) 120. До цього пе-
реліку потрібно додати ще одну категорію рятівників за гроші, які
грабували жертв і власноруч убивали їх, аби уникнути незручних
питань з боку представників окупаційної влади.
Адам Гоцер згадує про селян, які перетворили порятунок на
спосіб викачування всіх можливих цінних речей, які ще залишали-
ся у втікачів після ліквідації другого корецького гетто: «Були селя-
ни, які пропонували євреям сховок. Але вони відбирали у них все,
тримали тиждень чи два і або вбивали їх власноручно і хоронили
на своїй території, або відводили їх до поліції у місті» 121. Гри-
горій Харваш розповідає про переховування у селян неначе про
ринок послуг, де потрібно було зважати на свої фінансові мож-
ливості: «Гроші закінчувалися, і ми почали шукати або партизан,
або ж інше місце, щоб дешевше було. І знайшли. Це ми були в
Круглику, в селі, а там дальше звідти є село Юзефувка. І ми туди
переїхали» 122. Спочатку його за гроші переховувала полька, пізні-
ше – українські селяни. Тобто люди все ж таки простягали руку
допомоги і давали хоч якийсь шанс вижити.
У багатьох євреїв після ліквідації гетто не залишилося нічо-
го, бо їх зрадили сусіди, які відмовилися повернути передані на
116 Maksim Vashchishin.
Interview 47209; Iuliia
Rakovich. Interview 45904.
Visual History Archive. USC
Shoah Foundation Institute.
117 Jan Grabowski. Hunt for the
Jews, 137–152.
118 Jan Grabowski. (2008).
Rescue for money. Paid helpers
in Poland, 1939–1945. Yad
Vashem; Jerusalem: Search and
Research, 9.
119 Icchak Cukierman. (2000).
Nadmiar Pamięci (siedem owych
lat). Wspomnienia, 1939–1946.
Warsaw: Wydawnictwo
Naukowe PWN, 326–327.
120 Jan Grabowski. Rescue for
money, 10.
121 Adam Goszer. Interview
23774.
122 Grigorii Kharvash. Interview
45591.
81
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
зберігання речі (фактично пограбувавши їх). Тож вони могли за-
пропонувати лише свої вміння. «Частина людей ходили в сади та
городи і крали помідори, картоплю, інші речі. Ми з сестрою так не
робили. Але оскільки ми вміли вишивати, то ходили по будинках
і просилися на роботу. За річкою ми були вже далеко від німців.
Ми доглядали за дітьми, вишивали, прибирали, доглядали за худо-
бою», – розповідає Рашель Рубін про виживання у сільській місце-
вості поблизу Корця 123. Клара Гармель, переховуючись тут само,
працювала наймичкою в українців і поляків. Вона змінила понад
десять господарів і, зрештою, одружилася зі старшим чоловіком,
удавши з себе українку. Так вона змогла пережити окупацій ний
період 124.
Натан Скалецький використовував свої навики чоботаря та
вміння виготовляти дріжджі й спиртне. Завдяки цьому він забезпе-
чував себе їжею, переховуючись то в селян, то в лісових сховках,
які сам для себе облаштовував 125.
Описані вище випадки економічної взаємодії із місцевим на-
селенням допомагали євреям вижити. Зовсім іншу ситуацію ок-
реслили у своїх спогадах жертви Голокосту, які переховувалися
поблизу Степаня (гебіт «Костопіль»). Шмуль Танцман і Гаррі Ма-
гід переповідають одну й ту саму історію: як представники Укра-
їнської повстанської армії у 1943 р. виманили з лісів єврейських
ремісників, що все ще залишалися живими. УПА потребувала
лікарів, дантистів, чоботарів, шевців. Тому вони запропонували
євреям, які мали такі навички, їжу і притулок в обмін на їхні по-
слуги. Як зазначають свідки, із наближенням радянської армії у
1944 р. члени УПА розстріляли всіх цих євреїв. Схожу історію
розповідає Віра Щетінкова, котра також переховувалася у лі-
сах поблизу Степаня 126. Нам важко документально підтвердити
правдивість цього факту, хоча про нього згадано одразу в кількох
свідченнях очевидців. А переважна більшість жертв зі Степаня
зауважує дуже негативне ставлення УПА до євреїв у цій місцево-
сті. Також зазначимо, що американський історик Дж. Мак-Брайд
у своїй дисертації наводить чимало задокументованих випадків,
коли представники УПА на теренах Західної Волині активно до-
лучалися до полювання на євреїв, шантажували їх, вимагаючи
матеріальні цінності, експлуатували працю ремісників у власних
цілях, котрих зрештою розстрілювали 127.
Найбільш цинічними були мисливці на євреїв, які виявляли
євреїв із метою отримання будь-якої вигоди. Нацистська окупа-
ційна влада заохочувала таку поведінку. У сільській місцевості
німецьких солдатів і жандармів майже не було. Тому очима та ру-
ками режиму тут ставали представники допоміжної поліції і сіль-
ські старости. Якщо хтось виявляв євреїв, які переховували, він
повідомляв про це сільського старосту, той – допоміжну поліцію,
а вона вже або власноруч чинила розправу, або ж залучала до цьо-
го німецьких жандармів. Однак селяни подеколи й самі вбивали
євреїв, щоб не ділитися їхнім майном із поліцейськими або жан-
дармами. Так само чинили поліцейські, не повідомляючи німець-
ку жандармерію. Якщо ж селяни хотіли отримати винагороду, бо
в жертви нічого цінного не було, – вони повідомляли поліцію чи
старосту. За це давали кілограм солі, спиртне або пальне.
123 Rachael Rubin. Interview
14142.
124 Klara Garmel. Interview
52137. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
125 Nathan Skaletzky. Interview
598.
126 Vera Shchetinkova. Interview
45238.
127 Jared Graham McBride. “A
Sea of Blood and Tears”, 405–
409.
82
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Аврам Анапольський, який перебував в українській сім’ї, що
простягнула йому руку допомоги, пригадує таке: «Ми нагрілися,
і нам сказали, щоб тут у селах не з’являтися тому, що в кожно-
му селі є поліцейські, старости і є уповноважений комендатури,
який молоко збирає. І на кожній огорожі було написано: хто захо-
ває жида чи допоможе жиду, буде розстріляна вся сім’я, а буди-
нок спалений. Хто допоможе здати жида місцевій владі – отримає
пуд солі, дойчмарки і корову» 128. Маня Фельдман, розповідаючи
про ліквідацію дубровицького гетто, зазначає: «У час, коли євреїв
вели до залізничної станції близько двох кілометрів, вони тікали.
У полях пастухи ловили їх, інші місцеві мешканці також ловили
євреїв та повертали їх німцям. І німці давали їм трохи цукру та
солі як винагороду. Вони оголошували, що за кожного єврея, якого
доставлять, буде отримана винагорода» 129.
Чимало можливостей отримати вигоди від полювання на єв-
реїв серед місцевого населення мали службовці допоміжної по-
ліції. Очевидці часто зазначають про матеріальний мотив їхньої
діяльності. Іноді поліцейські дуже легко піддавалися спокусі
отримати хабар. Траплялося, що межа між мисливцями та рятів-
никами проходила в межах родини. Віра Щетінкова розповідає
про таку ситуацію: одна сім’я дала їй прихисток і пообіцяла пере-
ховувати, а племінник господаря, виявивши її сховок, намагався
розстріляти єврейку. Вірі вдалося відкупитися золотою монетою.
«На другий чи на третій день такий був поліцай дуже страшний,
як Цецик, Михалко Дрозд. Він заїхав до дядька. То був рідний
дядько його, але це дві протилежні сторони – той був порядний, а
це був убивця.
І хлопець маленький, менший за мене був, він же не знав, що
таке слово “жидиня”, він знав, що в хліві є “жидиня”. І він цьому
Дрозду каже: “А дядьку, а в нас в хліві є «жидиня»”. Ну той звісно
витягнув мене, бив як хотів на вулиці. І дав мені таку лопату вели-
ку, наказавши копати яму. Господаря не було вдома, нікого не було,
лише малі діти. І я почала копати цю яму. І мабуть судилося жити.
Бо приїхала донька господаря воду брати. А дорослі були в полі.
І вона побачила цю картину. Прибігла до батька в поле і розповіла,
що Михалко робить. Батько приїхав і почав його дуже просити:
“Михалко, в мене в дворі не вбивай дитини, я віруюча людина, від-
пусти її. Хай вона собі іде з Богом куди хоче. Ти не можеш у мене
в дворі пролити людську кров”. А він каже: “А що я з цього буду
мати? Як я її заведу до коменданта, то я отримаю якусь нагороду,
а від неї що я отримаю”?
А коли почали вже говорити, що будуть вбивати, говорили
увесь час у гетто, то мама наша нам всім зашила в білизну по кіль-
ка монет. І у мене ці монети теж були. І я йому кажу: “Дядьку,
відпустіть, я вам золото дам, в мене є золото”. [Він у відповідь]:
“Покажи”! І він разом із білизною схопив це [золото]. Так він мене
відпустив» 130.
У 1943–1944 рр. євреям Волині довелося пережити й украї-
но-польський конфлікт, що суттєво знизив їхні шанси на виживан-
ня. Ті люди, що знайшли прихисток поблизу польських сіл, також
ставали жертвами: через атаки УПА на ці населені пункти вони
128 Avram Anapol’skii. Interview
32206.
129 Manya Feldman. Interview
9245.
130 Vera Shchetinkova. Interview
45238.
83
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
втрачали друзів і годувальників. Цей конфлікт вплинув і на долю
єврейської нерухомості. Унаслідок атак УПА чимало поляків пе-
реселилося до міст. Софія Гуральник згадує, що багато польських
сімей у 1943–1944 рр. захопили спорожнілі будинки євреїв у Кор-
ці 131. Наразі невідомо, як саме відбувалося це захоплення: чи по-
ляки купували будинки вбитих євреїв, чи захоплювали їх само-
вільно. Під час дослідження не вдалося виявити жодних докумен-
тів, які б засвідчували заселення поляками єврейських будинків у
1943 р., про яке йдеться у свідченнях жертв.
Із наближенням радянської армії почала змінюватися і по-
ведінка частини селян. Едіт Кімельман зазначає, що тоді також
відігравав роль матеріальний чинник. «Це було дуже близько до
росіян, які наближалися до цієї території. Партизани могли захо-
плювати цілі території та містечка. Настрої змінилися у той час.
Тепер до нас ставилися добре. Коли партизани прийшли б, укра-
їнці могли б їм сказати, що вони рятують євреїв. І вони були б на-
городжені за це. Тепер ми були цінним товаром. І селяни не хотіли
нас відпускати. Вони сказали: “Ні, ні, залишайтеся”», – розповідає
Едіт про свій досвід переховування наприкінці війни у сільській
місцевості українського Полісся 132. Важко зробити висновок, на-
скільки масовою була ця тенденція у зміні ставлення населення
Волині до євреїв. Маємо лише окремі свідчення про це.
Висновки
Більшість євреїв на теренах Другої Речі Посполитої у період Дру-
гої світової війни загинули в малих містечках, таких як Дуброви-
ця, Корець і Костопіль. Окрім фінансування німецької мілітарної
машини та збагачення німців, пограбування жертв тут було засо-
бом «легітимації» геноциду серед місцевого населення, заохочен-
ням його до колаборації.
Вдалося встановити, що поведінка частини місцевого насе-
лення під час організації злочину в Костополі, Корці та Дубровиці
була пов’язана з матеріальними чинниками. Вже на початковому
етапі окупації мешканці цих містечок долучилися до грабунку
своїх єврейських сусідів під час погромницьких акцій наприкін-
ці червня – на початку липня 1941 р. У процесі створення гетто
відбувалися стихійні пограбування помешкань жертв і підтриму-
вана нацистською окупаційною владою торгівля їхнім майном
(переважно одягом та побутовими речами). Також на цьому етапі
окупанти організували у м. Костопіль продаж єврейських будин-
ків, що перебували в аварійному стані. Як засвідчує аналіз заяв,
мешканці цього містечка купували їх для розбирання на будівель-
ні матеріали.
Під час існування гетто в Костополі, Дубровиці та Корці міс-
цеве населення (передусім селяни) активно долучилися до нерів-
ноцінних торгових обмінів із єврейськими бранцями. В обмін на
одяг, взуття, прикраси та гроші селяни приносили євреям їжу. Коли
кошти закінчувалися, останні пропонували свою працю в обмін
на харчі. Таку взаємодію значно легше було організувати бранцям
гетто відкритого типу в Корці та Дубровиці. Голод у гетто був най-
страшнішим тоді, коли в їхніх мешканців закінчувалися цінні речі,
131 Sofia Gural’nik. Interview
22263. Visual History Archive.
USC Shoah Foundation Institute.
132 Edith Kimelman. Interview
47959.
84
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
за які можна було вимінювати чи купувати продовольство, адже
селяни в такому разі втрачали інтерес надалі приносити їжу.
На етапі ліквідації гетто в усіх трьох містечках відбувалися
стихійні пограбування будинків убитих євреїв. Після винищу-
вальних акцій щоразу розпочиналася торгівля єврейським майном
(зокрема одягом, меблями та нерухомістю). «Легалізовану» на-
цистською окупаційною владою торгівлю у Дубровиці та Косто-
полі здійснювали працівники міських управ (їх комплектували
переважно з місцевих українців). Зиск від цього мали здебільшо-
го сусіди євреїв (українці й поляки), що мешкали у цих містах і
довколишніх. У Корці торгівлею майном убитих євреїв займалася
районна управа, а участь у ній брали переважно українські селя-
ни. Окрім фізичних осіб, у цьому районі меблі та будинки жертв
Голокосту отримували й українські організації (сільські філії това-
риства «Просвіта», українські школи тощо).
Євреям вдавалося тікати з гетто чи місць розстрілів і деякий
час переховуватися десь поблизу. У цьому випадку їхня доля за-
лежала від ставлення місцевого населення. Мешканці ж навко-
лишніх населених пунктів демонстрували різноманітні варіанти
поведінки. Зокрема, селяни і містяни безкорисливо переховували
жертв (поведінка рятівників, що траплялося дуже рідко), час від
часу надавали прихисток або їжу, допомагали євреям із метою от-
римання зиску (використання жертв Голокосту як робочої сили,
нерівноцінні обміни їжі на матеріальні цінності), переховували за
гроші або інші цінності, видавали представникам окупаційної вла-
ди жертв в обмін на матеріальну вигоду (зазвичай ішлося про такі
дефіцитні у воєнний час товари, як керосин, спиртні напої, сіль
та цукор), самі брали активну участь у виявленні місць перехову-
вання євреїв як за матеріальну винагороду, так і незначні кар’єр-
ні преференції. Як засвідчують спогади жертв Голокосту, значна
частина українських і польських селян вибудовували різноманітні
моделі взаємодії з жертвами Голокосту, керуючись матеріальними
стимулами. В одних випадках це допомагало жертвам вижити (до-
помога в обмін на цінні речі, їжу тощо), в інших – призводило до
катастрофи. Хай там як, а «праведна» поведінка траплялася знач-
но рідше, аніж та, що була мотивована економічним зиском.
У грабунках брали участь здебільшого місцеві українці, які
мешкали в Костополі, Дубровиці, Корці й навколишніх селах, а
також поляки.
Економічні чинники поведінки двох найбільших етнічних
груп на Волині суттєво вплинули на шанси євреїв вижити. Через
пограбування євреї втрачали речі, які можна було обміняти на їжу
чи заплатити за переховування, тож вони голодували, помирали
від холоду і хвороб (через брак одягу). Євреїв убивали з метою
грабунку, видавали нацистській окупаційній владі за винагороду
тощо. Але найголовніше те, що можливість отримати вигоду від
масового вбивства закладала підвалини «легітимації» злочину се-
ред місцевих мешканців. Це призводило до формування мовчазної
колективної згоди щодо того те, що євреям більше немає місця в
житті спільнот.
Важко знайти однозначну відповідь на запитання, що саме
підштовхувало людей вдаватися до грабунків. Якщо проаналі-
85
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
зувати тексти поданих заяв на отримання єврейського майна, то
чітко простежується одна тенденція: частина прохачів відкрито і
не соромлячись зазначала про колишніх власників речей. «Прошу
продати мені бувшу жидівську хату» – поширене формулювання
у таких заявах. Припускаю, що автори таких текстів не відчува-
ли жодного співчуття до жертв. Інші ж намагалися не згадувати
про колишніх власників, посилаючись на скруту і крайню потребу
(можливо, відчуваючи сором за таку поведінку).
Частина місцевих мешканців бажали посісти робочі позиції
євреїв. Мотиви цієї категорії українців і поляків цілком могли бути
пов’язані з націоналістичними ідеями в економічній сфері: бажан-
ням українізувати (чи полонізувати) ті торгово-ремісничі позиції,
в яких раніше переважали євреї. На користь цього припущення
свідчить популярність гасла «свій до свого» серед поляків у до-
сліджуваних містечках ще у міжвоєнний період. Про це неоднора-
зово розповідають євреї у своїх спогадах. У костопільській пресі
окупаційного періоду (1942 р.) ми виявили низку публікацій на-
ціоналістичного характеру, які закликали українців скористатися
шансом (тут слово «шанс», імовірно, було евфемізмом, що означу-
вав вбивство жертв) і зайняти позиції євреїв у торгівлі, ремеслах,
юриспруденції, медицині тощо.
Важко зробити висновок про те, якою мірою націоналістичні
прагнення впливали на дії охочих загарбати підприємства вбитих
жертв Голокосту. Цілком імовірно, що вони, принаймні, сприяли
формуванню соціального консенсусу навколо пограбування євре-
їв. Для тих, хто отримував зиск, це означало можливість уникнути
загального осуду за свої вчинки.
Отже, люди, що хотіли заволодіти майном євреїв, мали різні
мотиви. Хтось просив від безвиході, хтось покращував матеріаль-
ні статки через службове становище (поліція, працівники міських
управ тощо). Однак їхня поведінка зазвичай суттєво знижувала
шанси жертв на виживання.
References
Bajohr, Frank. (2001). Parvenüs und Profiteure. Korruption in der NS-
Zeit. Frankfurt: Fischer.
Bajohr, Frank. (2002). “Aryanisation” in Hamburg: The Economic Ex-
clusion of Jews and the Confiscation of Their Property in Nazi Germany.
(George Wilkes, Transl.). New York: Berghahn.
Bartov, Omer. (2008). Eastern Europe as a Site of Genocide. Contem-
porary Issues in Historical Perspective. The Journal of Modern History, 80
(September), 557–593.
Bartov, Omer. (2013). Communal Genocide. Personal Accounts of the
Destruction of Buczacz, Eastern Galicia, 1941–1944. In Shatterzone of Em-
pires. Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ot-
toman Borderlands (pp. 399–420). Bloomington and Indianapolis: Indiana
University Press.
Bartov, Omer. (2018). Anatomy of a Genocide: The Life and Death of
a Town Called Buczacz. New York, London, Toronto, Sydney, New Delhi:
Simon Schuster.
Browning, Christopher R. (2001). Ordinary Men. London: Penguin
Books, 2001.
86
Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)Місто: історія, культура, суспільство № 9 (2)
Confiscation of Jewish Property in Europe, 1933–1945. New Sources
and Perspectives. Symposium Proceedings. (2003). Washington DC: Center
for Advanced Holocaust Studies United States Holocaust Memorial Museum.
Dean, Martin. (2008). Robbing the Jews. The Confiscation of Jewish
Property in the Holocaust, 1933–1945. New York: Cambridge University
Press, United States Holocaust Memorial Museum.
Dolhanov, P. (2018). “Svii do svoho po svoie”: sotsialno-ekonomichnyi
vymir natsiotvorchykh stratehii ukraintsiv u mizhvoiennii Polshchi. Rivne:
Volynski Oberehy.
Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. (2012). (Volume II.
Ghettos in German-Occupied Eastern Europe. Part B. Bloomington and Indi-
anapolis: Indiana University Press in association with the United States Holo-
caust Memorial Museum).
Feldman, Gerald, & Seibel, Wolfgang. (2005). Networks of Persecution:
Business, Bureaucracy, and the Organization of the Holocaust. New York:
Berghahn Books.
Goldhagen, Daniel Jonan. (1997). Hitler’s Willing Executioners. Ordi-
nary Germans and the Holocaust. New York: A Division of Random House,
INC.
Grabowski, Jan. (2008). Rescue for money. Paid helpers in Poland,
1939–1945. Yad Vashem; Jerusalem: Search and Research.
Grabowski, Jan. (2013). Hunt for the Jews. Betrayal and Murder in Ger-
man-Occupied Poland. Bloomington: Indiana University Press.
Gross, Jan T. (2017). Opportunistic Killings and Plunder of Jews by
Their Neighbors – a Norm or an Exception in German Occupied Europe. In
Lessons and Legacies XII. New Directions in Holocaust Research and Educa-
tion (pp. 3–30). Northwestern University Press, Evanston, Illinois.
Icchak, Cukierman. (2000). Nadmiar Pamięci (siedem owych lat).
Wspomnienia, 1939–1946. Warsaw: Wydawnictwo Naukowe PWN.
Ionescu, Stefan Cristian. (2016). “Californian” Colonists versus Local
Profiteers? The Competition for Jewish Property During the Economic Colo-
nization of Bukovina, 1941–1943. Yad Vashem Studies, 44 (2), 121–145.
Kapas, І. (2012). Hetto u Dubrovytsi za materialamy arkhivno-krymi-
nalnoi spravy Khaima Syhala. Holokost i suchasnist. Studii v Ukraini i sviti,
1 (11), 78–103.
Marchuk, I. Napersnyi khrest sviashchenyka Mykhaila Pavlovskoho ta
persha prysiaha UPA na Volyni. Volyn, 1094. Retrieved from http://volyn.
rivne.com/ua/2212?act=print.
McBride, Jared Graham. (2014). “A Sea of Blood and Tears”: Ethnic Di-
versity and Mass Violence in Nazi-Occupied Volhynia, Ukraine, 1941–1944
(Doctoral dissertation). University of California, Los Angeles.
Pavlovskyi, М. (1942). Ukraina I Zhydy. Kostopilski Visti, 15 Liutoho, 2.
Rozsharuvannia ukrainskoho suspilstva. (1942). Kostopilski Visti, 18
Zhovtnia, 4.
Slavni ukrainski kuptsi-chumaky. (1942). Kostopilski Visti, 27 Veresnia,
2.
Spector, Shmuel. (1990). The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944.
Jerusalem: Yad Vashem, Federation of Volhynian Jews.
Struve, Kai. (2016). Anti-Jewish Violence in the Summer of 1941 in
Eastern Galicia and Beyond. In Romania and the Holocaust. Events, context
aftermath. Stuttgart: Ibidem-Verlag.
Tooze, Adam. (2008). The Wages of Destruction: The Making and Break-
ing of the Nazi Economy. New York: Penguin Books.
Ukrainska sluzhba pratsi dbaie pro dorist remisnykiv. (1943). Kostopilski
Visti, 11 Lypnia, 2.
Wylegala, Anna. (2016). About “Jewish Things”. Jewish Property in
Eastern Galicia During World War II. Yad Vashem Studies, 44 (2), 83–120.
87
Голокост і місто: простори вбивства – простори руйнаціїГолокост і місто: простори вбивства – простори руйнації
Petro Dolhanov
HOLOCAUST BENEFICIARIES: THE ROLE OF
“NEIGHBORS” IN THE ROBBERY OF THE
VOLHYNIAN JEWS DURING THE NAZI OCCUPATION
The article deals with the robbery of Holocaust victims in three small towns in
Western Volhynia: Dubrovytsia, Korets, and Kostopil. In addition to financing
the German military regime and enriching the Germans, the robbery of the
victims here served to legitimize the genocide among the local population and
encourage it to collaborate.
The research has managed to establish that economic factors motivated the
behavior of a part of the local population during the organization of the crime
in Kostopil, Korets, and Dubrovytsia. At the initial stage, the inhabitants of
these towns joined the plundering of their Jewish neighbors during the po-
groms in late June – early July 1941. During the creation of the ghetto, le-
galized by the Nazi occupying authorities, spontaneous looting of the victims’
dwellings and trafficking of their property (mainly clothing and household
items) took place.
During the ghetto operation period in Kostopil, Dubrovytsia, and Korets,
the local population (mainly peasants) actively engaged in unequal trade ex-
changes with Jewish captives. In exchange for clothing, shoes, jewelry, and
money, the peasants brought food to the Jews. When the money ran out, the
Jews resorted to offering their own labor in exchange for food. Such inter-
action was much easier to arrange for prisoners of non-fenced ghettos in
Korets and Dubrovytsia. The starvation in the ghetto was becoming the most
terrible when its inhabitants were running out of valuables, which they could
exchange for food, and the peasants were losing interest in bringing food.
At the stage of ghetto liquidation, in all three towns, spontaneous plundering
of the houses of the murdered Jews took place. Each time after the liquidation
actions, the sales of Jewish property (mainly clothing, furniture, and real es-
tate) started. The Nazi occupation authorities legalized the trade in Dubrovyt-
sia and Kostopil, which was carried out by town officials (they were mostly
local Ukrainians). The beneficiaries of the trade were mainly neighbors of the
Jews (Ukrainians and Poles) who lived in these towns and surrounding vil-
lages. In Korets, the district administration organized the sales of the proper-
ty of the murdered Jews, and Ukrainian peasants from the surrounding villag-
es took part in it. In addition to individuals, Ukrainian organizations (village
branches of the “Prosvita” Society, Ukrainian schools, etc.) also took part in
the purchase of furniture and houses of the Holocaust victims.
Jews managed to escape from ghettos or places of execution and for some
time to hide in the surrounding areas. In this case, their fate depended on
the attitude of the local population. The residents of the surrounding villages
displayed a wide variety of behavior patterns while hiding victims outside
the ghetto. In particular, peasants and locals could in rare cases hide victims
without any material interest (the behavior of rescuers), occasionally provide
shelter or food and help Jews for some benefits (use of Holocaust victims
as labor, unequal exchanges of food for tangible goods), hide for money or
other valuables, deliver victims up to occupation authorities in exchange for
material benefits (usually scarce in wartime goods such as kerosene, alcohol,
salt, and sugar), or even be actively involved in identifying places of refuge of
Jews for material dividends and minor career preferences. According to the
Holocaust victims’ memoirs, many Ukrainian and Polish peasants developed
various models of interaction with the Holocaust victims, guided by incen-
tives for material gain. In some cases, it helped the victims to survive (as-
sistance in exchange for material gain). In others, it led to disaster. Anyway,
“righteous” behavior was much less common than that which was motivated
by economic motives.
Keywords: Holocaust, political economy of the Holocaust, plundering of
Jews, Western Volhynia, Holocaust in Ukraine.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-211513 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2616-4280 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-17T17:06:34Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Долганов, П. 2026-01-04T18:34:27Z 2020 Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації / П. Долганов // Місто: історія, культура, суспільство. — 2020. — № 9(2). — С. 46-87. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 2616-4280 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211513 94(477.82)Голокост 10.15407/mics2020.09.046 У статті досліджено випадки пограбування жертв Голокосту у трьох невеликих містечках Західної Волині: Дубровиці, Корці й Костополі. Такі дії, окрім фінансування німецької мілітарної машини та збагачення німців, слугували «легітимації» геноциду й серед місцевого населення, його заохоченню до колаборації. На поведінку частини населення під час організації злочину в Костополі, Корці та Дубровиці впливали економічні чинники. Вже на початковому етапі Голокосту мешканці цих містечок долучилися до грабунку єврейських сусідів під час погромницьких акцій наприкінці червня – на початку липня 1941 р. У процесі створення гетто відбувалися стихійні пограбування помешкань жертв і «легалізована» нацистською окупаційною владою торгівля їхнім майном (переважно одягом і побутовими речами). У період існування гетто в Костополі, Дубровиці та Корці тутешнє населення (переважно селяни) активно долучилося до нерівноцінних торгових обмінів із єврейськими бранцями. В обмін на одяг, взуття, прикраси та гроші селяни приносили євреям їжу. Коли кошти закінчувалися, євреї пропонували свою працю в обмін на харчі. Таку взаємодію значно легше було організувати бранцям гетто відкритого типу в Корці та Дубровиці. Голод у гетто був найстрашнішим тоді, коли в мешканців закінчувалися цінні речі, за які можна було вимінювати продовольство, а селяни втрачали інтерес надалі приносити їжу. На етапі знищення гетто в усіх трьох містечках відбувалися стихійні пограбування будинків убитих євреїв. Після ліквідаційних акцій щоразу розпочиналася торгівля єврейським майном (переважно одягом, меблями й нерухомістю). «Легалізовану» нацистською окупаційною владою торгівлю у Дубровиці та Костополі здійснювали працівники міських управ (це були переважно місцеві українці). Найбільшу вигоду мали сусіди євреїв (українці й поляки), що мешкали у цих містах і довколишніх селах. У Корці торгівлю майном убитих євреїв контролювала районна управа, а участь у ній брали переважно місцеві українські селяни. Окрім фізичних осіб, у цьому районі участь у придбанні меблів і будинків жертв Голокосту брали й українські організації (сільські філії товариства «Просвіта», українські школи тощо). Написання цієї статті стало можливим завдяки науковій стипендії Німецько-української комісії істориків, отриманій у 2019 році. The article deals with the robbery of Holocaust victims in three small towns in Western Volhynia: Dubrovytsia, Korets, and Kostopil. In addition to financing the German military regime and enriching the Germans, the robbery of the victims here served to legitimize the genocide among the local population and encourage it to collaborate. The research has managed to establish that economic factors motivated the behavior of a part of the local population during the organization of the crime in Kostopil, Korets, and Dubrovytsia. At the initial stage, the inhabitants of these towns joined the plundering of their Jewish neighbors during the pogroms in late June – early July 1941. During the creation of the ghetto, legalized by the Nazi occupying authorities, spontaneous looting of the victims’ dwellings and trafficking of their property (mainly clothing and household items) took place. During the ghetto operation period in Kostopil, Dubrovytsia, and Korets, the local population (mainly peasants) actively engaged in unequal trade exchanges with Jewish captives. In exchange for clothing, shoes, jewelry, and money, the peasants brought food to the Jews. When the money ran out, the Jews resorted to offering their own labor in exchange for food. Such interaction was much easier to arrange for prisoners of non-fenced ghettos in Korets and Dubrovytsia. The starvation in the ghetto was becoming the most terrible when its inhabitants were running out of valuables, which they could exchange for food, and the peasants were losing interest in bringing food. At the stage of ghetto liquidation, in all three towns, spontaneous plundering of the houses of the murdered Jews took place. Each time after the liquidation actions, the sales of Jewish property (mainly clothing, furniture, and real estate) started. The Nazi occupation authorities legalized the trade in Dubrovytsia and Kostopil, which was carried out by town officials (they were mostly local Ukrainians). The beneficiaries of the trade were mainly neighbors of the Jews (Ukrainians and Poles) who lived in these towns and surrounding villages. In Korets, the district administration organized the sales of the property of the murdered Jews, and Ukrainian peasants from the surrounding villages took part in it. In addition to individuals, Ukrainian organizations (village branches of the “Prosvita” Society, Ukrainian schools, etc.) also took part in the purchase of furniture and houses of the Holocaust victims. Jews managed to escape from ghettos or places of execution and for some time to hide in the surrounding areas. In this case, their fate depended on the attitude of the local population. The residents of the surrounding villages displayed a wide variety of behavior patterns while hiding victims outside the ghetto. In particular, peasants and locals could in rare cases hide victims without any material interest (the behavior of rescuers), occasionally provide shelter or food and help Jews for some benefits (use of Holocaust victims as labor, unequal exchanges of food for tangible goods), hide for money or other valuables, deliver victims up to occupation authorities in exchange for material benefits (usually scarce in wartime goods such as kerosene, alcohol, salt, and sugar), or even be actively involved in identifying places of refuge of Jews for material dividends and minor career preferences. According to the Holocaust victims’ memoirs, many Ukrainian and Polish peasants developed various models of interaction with the Holocaust victims, guided by incentives for material gain. In some cases, it helped the victims to survive (assistance in exchange for material gain). In others, it led to disaster. Anyway, “righteous” behavior was much less common than that which was motivated by economic motives. uk Інститут історії України НАН України Місто: історія, культура, суспільство Дослідження Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації Holocaust beneficiaries: the role of “neighbors” in the robbery of the Volhynian jews during the nazi occupation Article published earlier |
| spellingShingle | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації Долганов, П. Дослідження |
| title | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації |
| title_alt | Holocaust beneficiaries: the role of “neighbors” in the robbery of the Volhynian jews during the nazi occupation |
| title_full | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації |
| title_fullStr | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації |
| title_full_unstemmed | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації |
| title_short | Бенефіціари Голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв Волині в період нацистської окупації |
| title_sort | бенефіціари голокосту: роль сусідів у пограбуванні євреїв волині в період нацистської окупації |
| topic | Дослідження |
| topic_facet | Дослідження |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/211513 |
| work_keys_str_mv | AT dolganovp benefícíarigolokosturolʹsusídívupograbuvanníêvreívvolinívperíodnacistsʹkoíokupacíí AT dolganovp holocaustbeneficiariestheroleofneighborsintherobberyofthevolhynianjewsduringthenazioccupation |