"Кейс Булгакова": The can(n)on and the context
Постать письменника Міхаїла Булгакова в українському суспільстві є контроверсійною. Діапазон ставлення спільноти до автора містить на одному краї максимальне захоплення його літературною творчістю та роллю в історії літератури Росії, Радянського Союзу та України в їхній нероздільній сукупності. На і...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Місто: історія, культура, суспільство |
|---|---|
| Дата: | 2025 |
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2025
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212062 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Кейс Булгакова": The Can(N)On And The Context / С. Шліпченко, А. Петренко-Лисак // Місто: історія, культура, суспільство. — 2025. — № 17(1). — С. 138-162. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860084615166820352 |
|---|---|
| author | Шліпченко, С. Петренко-Лисак, А. |
| author_facet | Шліпченко, С. Петренко-Лисак, А. |
| citation_txt | "Кейс Булгакова": The Can(N)On And The Context / С. Шліпченко, А. Петренко-Лисак // Місто: історія, культура, суспільство. — 2025. — № 17(1). — С. 138-162. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Місто: історія, культура, суспільство |
| description | Постать письменника Міхаїла Булгакова в українському суспільстві є контроверсійною. Діапазон ставлення спільноти до автора містить на одному краї максимальне захоплення його літературною творчістю та роллю в історії літератури Росії, Радянського Союзу та України в їхній нероздільній сукупності. На іншому краї — потужна критика його визначної ролі саме для української літератури і культури, адже автор ніколи не позиціонував себе саме як український письменник (навіть як «письменник з України»), і, відповідно, проблематичність його зв’язку з українським контекстом та присутністю в українському літературному каноні.
Дискусії довкола питання збереження та пропагування його літературної спадщини особливо гостро розгорнулися після анексії Криму 2014 року, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році відновилися з високим ступенем прояву в публічному та фаховому дискурсі. Гостроту питанню надає деколонізацій ний процес, який розгортається в країні. Відповідно, Булгаков, як письменник, який тримався цінностей імперії і виразно їх репрезентував у власній творчості, став предметом палких дискусій довкола питання щодо форм його подальшої присутності в сучасній українській культурі.
«Кейс Булгакова» чудово надається для препарування і аналізу процесу змін символічного ландшафт і публічних просторів українських міст зараз. Іншими словами, ми проаналізуємо що (не) впливає на практики і «концептуалізації» надання чи позбавлення або ж знов надання статусу історичного спадку (пор. heritagization — de-heritagization — re-heritagization1 [Harrison, R. (2013). Heritage: Critical Approaches. Routledge.] (Harrison, 2013)) у перспективі деколонізаційних процесів в теперішній Україні, та як ми розуміємо і пояснюємо собі ці процеси.
В рамках цієї статті ми плануємо розглянути як імперська уявність формувала «Київський міф» і образ Києва, до створення якого долучився Булгаков і який він так заповзято ретранслював у своїх текстах? Також розглянемо, з чого постав образ Києва у його текстах та спробуємо з’ясувати, звідки взявся «міф Булгакова» та яку роль він відіграє у формуванні історичного/культурного спадку сьогодні, коли процеси деколонізації набирають обертів. І нарешті проаналізуємо можливі способи роботи з дуже відмінними групами об’єктів — пам’ятниками/монументами та будинками/пам’ятками і процесами надання/позбавлення їх статусу історичного/культурного спадку — тобто конструювання масиву історичної/культурної пам’яті в сучасній Україні.
The figure of Mikhail Bulgakov remains highly controversial in contemporary Ukraine. The spectrum of attitudes towards this author spans from extreme admiration for his literary contributions and his role in the literary history of Russia, the Soviet Union, and Ukraine collectively, to strong criticism regarding his significance specifically for Ukrainian literature and culture. Bulgakov never positioned himself as a Ukrainian writer (not even as a «writer from Ukraine»), thus his connection to the Ukrainian context and his place in the Ukrainian literary canon are highly problematic.
Discussions about the appropriateness of preserving and promoting his literary legacy gained momentum after the annexation of Crimea in 2014 and resurfaced with renewed intensity following Russia’s full-scale invasion of Ukraine in 2022. This has sparked heated debates in both public and professional discourse. The issue is further intensified by the decolonization process currently unfolding in the country. Consequently, Bulgakov, as a writer who embraced and clearly represented imperial values in his work, has become the focal point of passionate discussions regarding his continued presence in contemporary Ukrainian culture.
«The Bulgakov case» appears to be perfectly tailored for analyzing the changes in Ukrainian cities' symbolic landscape and public spaces today. This paper explores how decolonization affects current practices and «conceptualizations» of heritagization, de-heritagization, and re-heritagization (Harrison, 2013), and how these processes are approached on both institutional and popular levels. Starting with an analysis of how imperial imagery emerged and shaped the «Kyiv myth» and the overall image of Kyiv, to which Bulgakov contributed and which he zealously retransmitted, the paper will examine the role the «Bulgakov myth» still plays in heritagization as decolonization processes gain momentum. Finally, we will analyze possible ways of working with different groups of objects — monuments, and buildings — as part of the heritagization process, i.e., constructing a body of historical and cultural memory in contemporary Ukraine.
|
| first_indexed | 2026-03-19T10:08:43Z |
| format | Article |
| fulltext |
«КЕЙС БУЛГАКОВА»:
THE CAN(N)ON AND THE CONTEXT
Постать письменника Міхаїла Булгакова в українському суспільстві є контроверсійною. Діапа-
зон ставлення спільноти до автора містить на одному краї максимальне захоплення його лі-
тературною творчістю та роллю в історії літератури Росії, Радянського Союзу та України в їх-
ній нероздільній сукупності. На іншому краї — потужна критика його визначної ролі саме для
української літератури і культури, адже автор ніколи не позиціонував себе саме як український
письменник (навіть як «письменник з України»), і, відповідно, проблематичність його зв’язку з
українським контекстом та присутністю в українському літературному каноні.
Дискусії довкола питання збереження та пропагування його літературної спадщини особливо
гостро розгорнулися після анексії Криму 2014 року, а після повномасштабного вторгнення Росії
в Україну у 2022 році відновилися з високим ступенем прояву в публічному та фаховому дискур-
сі. Гостроту питанню надає деколонізацій ний процес, який розгортається в країні. Відповідно,
Булгаков, як письменник, який тримався цінностей імперії і виразно їх репрезентував у власній
творчості, став предметом палких дискусій довкола питання щодо форм його подальшої при-
сутності в сучасній українській культурі.
«Кейс Булгакова» чудово надається для препарування і аналізу процесу змін символічного
ландшафт і публічних просторів українських міст зараз. Іншими словами, ми проаналізуємо
що (не) впливає на практики і «концептуалізації» надання чи позбавлення або ж знов надання
статусу історичного спадку (пор. heritagization — de-heritagization — re-heritagization1 [Harrison,
R. (2013). Heritage: Critical Approaches. Routledge.] (Harrison, 2013)) у перспективі деколонізацій-
них процесів в теперішній Україні, та як ми розуміємо і пояснюємо собі ці процеси.
В рамках цієї статті ми плануємо розглянути як імперська уявність формувала «Київський міф»
і образ Києва, до створення якого долучився Булгаков і який він так заповзято ретранслював у
своїх текстах? Також розглянемо, з чого постав образ Києва у його текстах та спробуємо з’ясу-
вати, звідки взявся «міф Булгакова» та яку роль він відіграє у формуванні історичного/культур-
ного спадку сьогодні, коли процеси деколонізації набирають обертів. І нарешті проаналізуємо
можливі способи роботи з дуже відмінними групами об’єктів — пам’ятниками/монументами та
будинками/пам’ятками і процесами надання/позбавлення їх статусу історичного/культурного
спадку — тобто конструювання масиву історичної/культурної пам’яті в сучасній Україні.
Ключові слова: деколонізація, історичний/культурний спадок, символічний ландшафт, «міф
Києва», імперський наратив, матриця колоніальної уявності, ностальгія, колоніальний суб’єкт.
Світлана Шліпченко,
кандидат філософських наук,
старша наукова співробітниця
відділу філософії культури, етики
і естетики Інституту філософії
імені Г. С. Сковороди
Національної академії
наук України, Київ
svitlana.shlipchenko@gmail.com,
ORCID: 0009-0008-6903-220X
Алла Петренко-Лисак,
кандидат соціологічних наук,
доцент, доцент кафедри галузевої
соціології факультету соціології
Київського національного
університету
імені Тараса Шевченка, Київ
allapely@gmail.com,
ORCID: 0000-0002-1316-5002
DOI 10.15407/mics2025.01.138
УДК 94(477.25)"19/20"Булгаков
Creative Commons — Attribution-ShareAlike
4.0 International — CC BY-SA 4.0
1 R. Harrison, Heritage: Critical Approaches
(Routledge, 2013).
139
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Настільки прийнято думати про історичне минуле в
термінах наративу, послідовностей, дат і хронологій,
що ми схильні вважати ці речі атрибутами самого
минулого. Але це не так; ми самі їх там розмістили*.
Девід Ловенталь2
22 травня 2023 року на Андріївському узвозі в Києві залили червоною фарбою меморі-
альну дошку Міхаїла3 Булгакова на однойменному Літературно-меморіальному музеї,
котрий досі міститься в так званому широкою громадськістю «Домі Булгакова». Через рік
та два місяці, 19 липня 2024 року, невідомі особи зробили напис «Булгаков», намалювали
тризуб, взяли до рук балончики з фарбою й хаотично замалювали червоним фасадну стіну
будівлі. У культурно-політичній і публічній сферах миттєво піднялося питання існування
музею Міхаїла Булгакова. За цей період тема і проблема «питання Булгакова» набули го-
строти в публічному дискурсі та формалізувалися у відповідну заяву Національної спілки
письменників України з ініціативою закриття музею4 (серпень 2022 року). У 2023 році колек-
тив музею, виступаючи проти цієї ініціативи, провів низку експертних обговорень на захист
ідеї збереження музею5. У 2024 році Український інститут національної памʼяті уточнив рані-
ше складений фаховий висновок щодо постаті Булгакова, згідно з яким «об’єкти (географічні
об’єкти, назви юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятники та пам’ятні знаки),
присвячені російському письменникові М. А. Булгакову (1891–1940), відповідно до частини
першої статті 2 Закону6 містять символіку російської імперської політики, а подальше ви-
користання імені М. А. Булгакова в назвах географічних об’єктів, юридичних осіб та об’єктів
права власності, перебування в публічному просторі встановлених на його честь пам’ятни-
ків, пам’ятних знаків є пропагандою російської імперської політики»7. У відповідь на це му-
зей продовжує працювати й публічно висловив заперечення до Висновку експертної комісії
Українського інституту національної пам’яті8.
Постать Булгакова вже тривалий час в українському суспільстві сприймається як вельми
контроверсійна (доказом тому є коментарі лідерів думок, публікації в медіа на цю тему та
збурення постів в соціальних мережах) Радикалізм несприйняття загострився з початком
повномасштабного вторгнення росії в Україну, тобто з 24 лютого 2022. У принципі залит-
тя червоною фарбою як жест протесту9 є досить поширеною «суспільною технікою» від-
повіді, оприявлення факту ставлення в публічному просторі до певної постаті, асоційова-
ної з тиранією, насильством або несправедливістю. Такі акції ми бачимо не лише в рамках
руху Black Lives Matter у містах Європи та Північної Америки, але й у на позір спокійному й
2 D. Lowenthal, The Past is a Foreign Country. 2nd
ed. (Cambridge: Cambridge UP, 1985/2015): 219.
3 Ми послуговуємось написанням імені
Булгакова відповідно до прийнятого в
однойменному музеї.
4 Спілка письменників ініціює закриття в
Києві музею Булгакова. Замість нього пропонує
відкрити музей композитора Кошиця, Українська
літературна газета (30.08.2022),
https://litgazeta.com.ua/news/spilka-
pysmennykiv-initsiiuie-zakryttia-v-kyievi-muzeiu-
bulhakova-zamist-noho-proponuie-vidkryty-
muzej-kompozytora-koshytsia/#google_vignette
5 Яким має бути оновлений музей? Всі частини
обговорень (28.07.2023), https://bulgakovmuseum.
com/news/yakym-mae-buty-onovlenyy-muzey-
vsi-chastyny-obgovoren
6 Йдеться про Закон України «Про засудження
та заборону пропаганди російської імперської
політики в Україні і деколонізацію топонімії»,
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3005-
20#Text
7 Фаховий висновок щодо належності об’єктів
(географічних об’єктів, назв юридичних осіб та
об’єктів права власності, пам’ятників та пам’ятних
знаків), присвячених російському письменникові
М. А. Булгакову (1891–1940), до символіки
російської імперської політики, https://uinp.gov.
ua/dekomunizaciya-ta-reabilitaciya/ekspertna-
komisiya-uinp/fahovi-vysnovky-ekspertnoyi-
komisiyi/myhaylo-bulgakov
8 Позиція літературно-меморіального музею
М. Булгакова стосовно «Фахового висновку
щодо належності об’єктів (географічних об’єктів,
назв юридичних осіб, пам’ятників та пам’ятних
знаків), присвячених російському письменнику
М. А. Булгакову (1891–1940) до символіки
російської імперської політики» (08.04.2024),
https://bulgakovmuseum.com/news/pozytsiya-
literaturno-memorialnogo-muzeyu-m-bulgakova
9 Див., наприклад, статтю Джеремії Ґарша –
J. Garsha, Red Paint: The Defacing of Colonial
Structures as Decolonization, Transmotion Vol.
5, № 1 (2019): 76–103, https://www.academia.
edu/39824923/Red_Paint_Transnational_
Movements_of_Deconstructing_Decolonizing_
and_Defacing_Colonial_Structures (accessed Aug
28, 2024).
140
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
врівноваженому Відні. Пристрасті вже певний час вирують довкола пам’ятника одіозному
мерові-антисеміту — Карлу Люгеру (1926, скульптор Джозеф Мюллнер). Пам’ятник намага-
лися реконтекстуалізувати за допомогою таблички з інформацією, проводилися конкурси
художників, але це не знімає напругу, і час від часу пам’ятник заплямовують фарбою та з’яв-
ляються нові графіті (які теж можна назвати тактичною реконтекстуалізацією)10.
Попри емоційну реакцію («це ж вандалізм, варварство!»), яку подібна акція може викли-
кати в багатьох, акт залиття червоною фарбою фізичної форми як матеріального втілення
певного, у більшості випадків колоніального наративу, не варто розглядати як прояв на-
сильства. Це радше публічне висловлювання, головним меседжем якого є саме викриття
насильства або несправедливості. Власне, це відбувається через деконструкцію присутньої
в просторі матеріальної форми, яка є маркером нав’язаної пам’яті і втіленням наративу на-
сильства чи домінування.
Водночас виглядає, що з «музеєм Булгакова» не все так просто — думки розділились. На-
сильство та домінування є очевидним для одних і неочевидним для інших. Одні наполяга-
ють на тому, що музей треба закривати, адже постать, котрій і присвячено музей, є украї-
нофобом, представником відверто імперської культури, культури колонізатора, російської
культури. Більше того, музей частково утримується коштом платників податків держави
Україна, яка веде війну із росією, — теж неабиякий аргумент.
Інші, виступаючи проти закриття музею як музею Булгакова, але пропонують перепро-
філювати його11, наприклад, відкрити тут або музей композитора Олександра Кошиця12, або
заклад на кшталт центру вивчення імперського спадку. Серед пропозицій громадськості
лунає ідея «асимілювати» Булгакова й репрезентувати його як українського письменника
російського походження, який писав російською і до того ж народився в Києві, а отже, як
«справжнього киянина», як невід’ємну частину історії міста. Тож, хто тут має рацію, чим зу-
мовлений їхній вибір того чи іншого варіанту рішення і як до цього тулиться деколонізація з
усіма її теоретичним нашаруваннями ми й спробуємо розібратися в цій статті.
На нашу думку, «кейс Булгакова» чудово надається до «аналітичного препарування», щоб
подивитися на те, яких змін зазнає символічний ландшафт і що відбувається в публічних
просторах українських міст зараз. Іншими словами, ми проаналізуємо що (не) впливає на
практики і «концептуалізації» надання чи позбавлення або ж наново надання статусу істо-
ричного спадку (пор. heritagization — de-heritagization — re-heritagization, Harrison, 2013) у
перспективі деколонізаційних процесів у теперішній Україні та як ми розуміємо і поясню-
ємо собі ці процеси. У цій статті ми використовуємо концепцію деколонізації як емічну ка-
10 Див., зокрема, L. Hoare, Disgraced: Whither
Vienna’s Monument to Karl Lueger? (7 October
2021), https://k-larevue.com/en/disgraced-
whither-viennas-monument-to-karl-lueger/
Вважаємо, корисно звернути увагу на той факт,
що Карл Люгер на посаді мера робив багато для
розбудови модерного міста, і тому частина Ринґу
біля Бурґтеатру один час носила його ім’я. Його
здобутки заклали основу сьогоднішнього статусу
Відня як «столиці Європейської демократії»-2023
і міста, що тримає першість за якістю життя
та екологічністю. Він запровадив якісне
муніципальне водо-, газо-, електропостачання,
розбудовував систему громадського транспорту
(сьогодні чи не найкраща у світі), запровадив
трамваї, офіси соціальної допомоги, за його
каденції передмістя увійшли до меж міста,
він будував школи і лікарні, велику увагу
приділяв публічним паркам. Можемо сказати,
що в певному сенсі продовжував лінію Жоржа
Оссманна (навіть у способах фінансування робіт
і формування бюджету). Але всі ці здобутки не
перекривають сповідування ним дуже правих
поглядів і відвертий антисемітизм. Варто про
це пам’ятати, коли працюватимемо з нашим
колоніальним/радянським контекстом.
11 На сайті КМДА 04.04.2024 створили петицію
№ 12938 «За збереження національної спадщини:
Зупиніть знос пам’ятника Михайлу Булгакову
та відновіть його як символ протидії імперській
політиці Росії», https://petition.kyivcity.gov.ua/
petition/?pid=12938 (accessed Aug 28, 2024).
12 Меморіальна дошка композитора Кошиця
знаходиться на фасаді будинку по вулиці
Андріївський узвіз, 13 і засвідчує, що Кошиць
у 1905 році проживав у ньому, хоча згідно з
реєстром садиб міста Києва (http://kyiv-heritage.
com/sites/default/files/%D0%9F%D0%B5%D1%
80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA%20138%20
%D0%A1%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%B1%20
%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%B0.pdf)
місцем мешкання композитора значиться лише
адреса Андріївський узвіз, 22.
141
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
тегорію, не поринаючи в глибини й відмінності постколоніальної та деколоніальної теорій,
але ставимо її/деколонізацію в діалог із теоріями та практиками, що існують деінде.
У рамках цієї статті ми плануємо розглянути, як імперська уявність формувала «Київський
міф» і образ Києва, до створення якого долучився Булгаков і який він так заповзято ретран-
слював. Також розглянемо, з чого постав образ Києва в його текстах та спробуємо з’ясувати,
звідки взявся «міф Булгакова» та яку роль він відіграє у формуванні історичного/культурно-
го спадку сьогодні, коли процеси деколонізації набирають обертів. І нарешті проаналізуємо
можливі способи роботи з дуже відмінними групами об’єктів — монументами/пам’ятника-
ми та будинками/пам’ятками — як частину процесів надання/позбавлення їх статусу істо-
ричного/культурного спадку — тобто конструювання масиву історичної/культурної пам’яті
в сучасній Україні.
1. РОСІЙСЬКИЙ ПАРАДОКС.
ФОРМУВАННЯ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРСЬКОГО
НАРАТИВА КИЄВА
О Греціє! Печальний релікт минулих звитяг!
Безсмертна, однак якої вже нема!
Велика, попри те, що впала!
Хто зараз очолить розпорошених по всіх усюдах
твоїх дітей
І розіб’є пута, до яких вже давно призвичаїлись?*
Джордж Ґордон Байрон 13
Тож як формувався імперський наратив Києва, а відтак і відповідний міф та образ міста?
Як він транслювався і поширювався? Які були компоненти цього метанаративу, ключовий
символізм та інші міфи, пов’язані з ним? І яку роль у цих всіх процесах відігравала архітек-
тура? Підкреслимо, що нам принципово важливо розглядати колоніальні місцятворення і
відповідно — міфотворення, не як винятково прив’язані до якогось певного періоду, але як
такі, що здатні відкидати довгі тіні в майбутнє.
Простори міста і архітектура чудово демонструють, як питання влади, культурної пам’яті,
ідентичності сплітаються в тугий вузол, коли йдеться про імперський наратив. Драматур-
гія діє на рівних із топографією: міські ландшафти, фізична форма, план міста (і містоп-
ланувальна документація), публічні простори (і символічні, і церемоніальні), пам’ятники і
пам’ятки — усе це аранжується політичними, соціальними, культурними конфігураціями в
13 Lord Byron Childe Harold’s Pilgrimage,
Canto II. Genius, https://genius.com/Lord-
byron-childe-harolds-pilgrimage-canto-2-
annotated?form=MG0AV3 (Accessed July 24, 2024).
* Переклад цитат-епіграфів до розділів —
Світлана Шліпченко.
142
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
риторичні значення. Репрезентуючи панівний імперський наратив, ці риторичні значення
своєю чергою спрямовані на підтримку влади, її інституцій та імперського спадку, начеб-
то ненав’язливо створюючи для мешканців-городян-громадян конвенційний образ їхнього
міста, який згодом закарбовується у їхній пам’яті. У результаті — легітимація колоніальної
влади і відповідним чином сформовані й закріплені колективна пам’ять та сприйняття. За-
звичай імперський наратив в архітектурі і просторах міста асоціюється з великими масш-
табами і монументальністю форм: громадськими спорудами, пам’ятниками і пам’ятками
(політика формування історичного спадку) або парадними та офіційними публічними про-
сторами. Однак колонізація проникає й у пори повсякдення через нав’язані способи уяв-
лювання, стандартизацію просторів і помешкань, уніфікацію способів життя та відповідні
практики дисциплінування «колоніальних суб’єктів» (Шліпченко, 2022)14.
Поглянемо на кілька випадків свідомого використання або привласнення певних міфів
про місто, які стають сюжетними лініями імперського наративу і використовуються коло-
нізатором як інструменти своєї ідеології, тобто впливають на те, як «підпорядковані» мають
пам’ятати, класифікувати, інтерпретувати, сприймати, означувати себе і простори в ново-
створених символічних ландшафтах.
Відомо, що міф оперує як структурний принцип, уможливлюючи передачу наративів і
значень та упорядковуючи соціальну реальність. З одного боку, важливо наголосити на кла-
сичному визначенні міфу в антропології, адже через ці історії членам спільноти передають-
ся певні цінності, життєві настанови і принципи — встановлюються ‘традиційні’ значення,
міф «вчить жити». Міф діє подібно до чартера для сьогоднішнього соціального порядку,
постачаючи ретроспективні моделі моральних цінностей, соціального устрою і вірувань,
функцією яких є підсилення традиції (пор. Malinowski, 1926)15. З іншого боку, у Барта (Barthes,
1972)16 міф як витвір культури може дуже легко (але подеколи й не дуже) бути зміненим чи
зруйнованим або ж, змінюючи контекст, можна суттєво змінювати і його вплив. В обох ви-
падках підкреслимо: перше, наявність комунікаційних інтенцій, друге, — можливість зміню-
вати чи впливати на значення, що передаються. Що ж стосується міської міфології, то вона
працює одночасно і як офіційна версія комбінації історичної пам’яті та уявної географії, і як
те, що авторизує, направляє й визначає наші апропріації простору, «одомашнюючи» його.
Тобто працює на створення ситуацій, коли «поетична географія» накладається на «геогра-
фію буквального» (пор. De Certeau, 1988: 105)17.
Вважається, що появою образу Києва, який стає наріжним в імперському наративі — «ста-
родавнього Києва»18 ми великою мірою завдячуємо подорожам російських мандрівників,
що набрали величезної популярності від початку XIX ст. (пор. Толочко, 2012: 49–133)19. Ті
14 С. Шліпченко, «Мой адрес не дом и не улица»:
Про імперський радянський наратив
в архітектурі і містоплануванні та політику
колонізації, https://ua.boell.org/uk/2022/06/09/
moy-adres-ne-dom-y-ne-ulytsa-pro-imperskyy-
radyanskyy-naratyv-v-arkhitekturi-i (accessed Aug
21, 2024).
15 Броніслав Маліновскі про міф: «Міф виражає
і кодифікує віру; він захищає та підтримує
мораль; він гарантує ефективність ритуалу і
містить практичні правила для настанови людині.
Отже, міф є життєво важливою складовою
людської цивілізації; це не пустопорожня
казка, а наполеглива діяльна сила й авторитет;
це не інтелектуальне пояснення чи художнє
зображення, а прагматична хартія первісної
віри та моральної мудрості» (199), https://
yale.imodules.com/s/1667/images/gid6/
editor_documents/flick_readings/flick_sup_
readings/malinowski-the_role_of_myth_in_life.
pdf?sessionid=b044240e-f1f7-4441-838c-
f433bd024f51&cc=1 (accessed July 25, 2024).
16 R. Barthes, Mythologies (NY: FARRAR, STRAUS &
GIROUX, 1972/1991).
17 M. De Certeau, The Practice of Everyday Life
(Berkeley, LA, London, 1988).
18 У цій статті ми не ставили завдання робити
компаративний аналіз російського та українського
варіантів міфу про «стародавній Київ».
19 А. Толочко, Киевская Русь и Малороссия
в ХІХ веке (Київ: Laurus, 2012).
143
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
мандрівники прямували в Малоросію20, на «Південь», як вони зазвичай це називали (ще
донедавна так само формулювали теперішні росіяни, їдучи у відпустку до України). Тобто
Україна поставала й була репрезентована як «Південь», як Малоросія і частина «Великої
Росії» (міф про «єдність братських народів»), а українці, які спершу виглядали «незнайом-
цями», чужинцями, врешті перетворилися на «молодших братів». Однак парадоксальним
чином ці «молодші брати» мали давню спадщину, пов’язану з Європою, і простежували свій
родовід до козацької держави і далі аж до «сивої давнини» Середньовіччя — золотого віку
Київських князів.
Втім, зв’язки із давниною далеко не завжди були очевидними та лінійними? Схоже, по-
дібна картина спостерігалась у тогочасній Греції (на початку XIX ст.): з одного боку, фізична
присутність античних руїн як «мовчазних свідків колишньої величі», а з іншого — місцеві
мешканці, що на позір не мають нічого спільного зі своїм славним минулим. («Хіба можна
повірити, що на цих землях живуть нащадки тих славних греків античних часів?» — фраза,
котру приписують Лорду Байрону).
Претензія на спадкоємність і тяглість історичного наративу про «Велику Росію» вилилась
у необхідність привласнення, уявлювання та конструювання. І тут ми маємо справу з «осно-
воположним» міфом? тобто міфом про походження та зародження (пор. російська апропрі-
ація сентенції про «Київ як матір городам руським», яка сьогодні агресивно застосовується
росіянами як одне з «виправдань» війни).
Тому, вочевидь, російські мандрівники вирушали d подорож із наміром задокументувати
витоки «не своєї» історії («звідки єсть пошла руская зємля»), котру згодом можна буде по-
давати як свою. Це ж звідти, зі старовинного Києва, з яким насамперед асоціювалисz «ми-
нулі здобутки й звитяги», вирушали князі d кампанії до Константинополя/Царграду, це ж
у Києві хрестили Русь. E Києві цю історичну подію увіковічено у соборі, у пам’ятнику і то-
понімі: пам’ятнику Володимиру (1833–53, скульптори П. Клодт, В. Маліновскій, арх. А. Тон)
на Володимирській же гірці і соборі святого рівноапостольного великого князя Володимира
(1862–82, арх. І. Штром, П. Спарро, В. Беретті, В. Ніколаєв).
Символічною була дата закладки першого каменю у фундамент майбутнього собору — у
1862 році, 15 (27) липня — у день Св. Володимира, бо вважається, що саме у цей день у 988 році
він «хрестив Русь»21. Архітектура собору є активним зверненням до візантійських форм і
традиції саме у зведенні значущих церковних споруд, адже візантійський канон залишався
і, на жаль, у багатьох випадках залишається дотепер, базою для спорудження храмів т. з.
«східного обряду». На відміну від «ярославського стилю» (щось на кшталт середньостатис-
тичного à la russe XVII ст.), яким рекомендувалося послуговуватися для будівництва цер-
20 «Мала Русь» стає Малоросією на противагу
імперському центру і «Великій Росії». І якщо
«Мала Русь» — це поняття, що все ж таки мало
місцеве походження, то Новоросія — цілковито
імперський продукт, назва, дана росіянами
колонізованим ними землям. Ба більше, сьогодні
Росія так офіційно називає захоплені нею
українські території.
21 Сьогодні цей день в Україні відзначають
як День хрещення Київської Руси-України
(Укази президентів Ющенка і Зеленського)
Державне свято встановлене в Україні в рамках
святкування 1020-річчя хрещення Київської Русі
згідно з Указом Президента України Віктора
Ющенка від 25 липня 2008 року № 668/2008
«Про День хрещення Київської Русі —
України»). 27/28 липня і росіяни встановили
собі «симетричне» свято, бо вважають подію
хрещення «…значимою для народів Росії, України
і Білорусії Хрещення Русі, яке визначило їх
історичний шлях, Собор вважає, що день пам’яті
святого рівноапостольного князя Володимира,
хрестителя Русі, міг би відзначатися в Росії
як державне свято…», — про що написано в
доступній широкій аудиторії у Вікіпедії,
https://uk.wikipedia.org/i/%D0%94%D0%B5%D0
%BD%D1%8C_%D1%85%D1%80%D0%B5%D1%89%
D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A0%D1%
83%D1%81%D1%96_(%D0%A0%D0%BE%D1%81%D
1%96%D1%8F)
144
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
ков, так би мовити, другого класу, візантійське мистецтво було визнане з подачі імператора
Алєксандра ІІ, а відтак і Петербурзькою академією мистецтв, де вишколювались архітектори
для імперії, і Міністерством внутрішніх справ, яке опікувалось плануванням, будівництвом
та архітектурою, офіційним стилем православної церкви росії. Бачимо, що не лише церква
як інститут, але й церковна архітектура, її просторова та візуальна складові, постають ін-
струментами імперської експансії.
Таку архітектуру ще називають «неовізантійським стилем». Префікс «нео» прямо вказує
на концептуальний підхід — історицизм як «мислення за допомогою історії»22. Тобто свідо-
ме використання «ідіом минулого» для репрезенації цінностей відповідної історичної доби.
У нашому випадку — це претензія, заявлення своїх прав на спадкоємність, підкреслення
тяглости традиції ортодоксального православ’я (старий Київ у давнину, подібно до Констан-
тинополя, був всіяний монастирями і церквами..., християнську велич Києва — матері гра-
дов російських і колиски християнства в Росії, (Паломникъ Кіевскій, 2009: 6, 63)23 і відтак
його зв’язків із «російською історією», тобто включення в російський імперський наратив.
Апелювання до «візантійського канону» виявилося настільки майстерним, що ввело в оману
навіть зубра історії архітектури Девіда Воткіна з Кембриджа (пор. Watkin, 1986/1996/2000/
2005/2011/2015/2023)24.
В інтер’єрі собору бачимо розписи, де, окрім релігійних, є сюжети на історичні теми, зо-
крема виконані Віктором Васнєцовим — одним із плеяди запрошених російських живопис-
ців, відомим своїми професійними, ідеологічними та політичними зацікавленнями саме в
моментах «російської історії». «Хрещення Київської Руси» та «Хрещення Св. Князя Володи-
мира» недвозначно вказують нам і на «джерело» походження або ж «основоположну сце-
ну»/Urszene, якщо за Фройдом, від якої і пропонується відраховувати віхи «великої росій-
ської історії».
Пам’ятник Володимиру Великому на Володимирській же гірці (1833–53, скульптори
П. Клодт, В. Демут-Маліновскій, арх. А. Тон) вважається найстарішим монументом міста,
а легендарна локація залишається незмінним місцем для прогулянок серед мешканців
та гостей столиці, як уже впродовж багатьох років зазначається в численних путівниках25 26.
22 Детальніше про історицизм див. зокрема:
C. Schorske, Fin-De-Sciecle Vienna: Politics and
Culture (London : Vintage, 1980); С. Шліпченко,
С. Чари й парадокси історицизму. Студії
мистецтвознавчі 3 (27) (2009): 7–19, https://
sm.etnolog.org.ua/download/pdf/sm_2009_3.pdf
(accessed Aug 20, 2024).
23 В. Невзоров, ред., Паломникъ Кіевскій (Киев:
Скай Хорс, 2009).
24 На цій сторінці (ст. 102) грубезного тому
Історії Західної Архітектури (див. D. Watkin.
A History of Western Architecture. Laurence King
Publishing; 6th edition (June 30, 2015), https://
books.google.com.ua/books?id=39T1zElEBrQC&
pg=PA5&hl=ru&source=gbs_selected_pages&ca
d=1#v=onepage&q&f=false), а книжка пережила
7 видань, останнє 2023 року, бачимо фото
Володимирського собору в Києві, мабуть, років
десь з 1950-х, однак підпис нам каже, що це собор
Св. Софії у Києві, при тому план таки належить
Св. Софії. Про що це нам говорить? Вочевидь
про те, що Україна залишається непомітною,
неважливою і несуб’єктною на архітектурній
мапі. Історія ж на цьому не скінчилась: одна з
авторок статті кілька разів ще із середини 1990-х
(відколи вперше побачила книжку) контактувала
з видавництвом із приводу такої прикрої
помилки, їй чемно відповідали, що виправлять у
наступному виданні, але цього досі не сталося....
І це при тому, що, скажімо, на сторінці ЮНЕСКО
є фото й опис «правдивої» пам’ятки: “Designed
to rival Hagia Sophia in Constantinople, Kyiv’s
Saint-Sophia Cathedral symbolizes the ‘new
Constantinople’, capital of the Christian principality
of Kyiv, which was created in the 11th century in a
region evangelized after the baptism of St Vladimir
in 988” (https://whc.unesco.org/en/list/527/ )
(accessed June 19, 2024).
25 Л. І. Толочко, О. В. Грибовська, Пам’ятник
святому князю Володимиру в Києві (Київ:
Техніка, 2007), https://shron1.chtyvo.org.ua/
Tolochko_Larysa/Pamiatnyk_sviatomu_kniaziu_
Volodymyru_v_Kyievi.pdf (accessed Nov 11, 2024);
Т. Асадчева, Заховані таємні церковні реліквії та скарби: які легенди приховує пам’ятник Володимиру у Києві (2022),
https://vechirniy.kyiv.ua/news/69563/; Пам’ятник Володимиру Великому. Історія та легенди (2021),
https://kyivpastfuture.com.ua/pam-iatnyk-volodymyru-velykomu-istoriia-ta-lehendy/; Т. Ніжинська, (2020). Топ-10 фактів про пам’ятник
Володимиру Великому (2021), https://bigkyiv.com.ua/top-10-faktiv-pro-pam-yatnyk-volodymyru-velykomu/ (accessed June 11, 2024)
26 У 2016 році, відчувши, що втратили «безпосередній доступ» до «історичних земель», росіяни поставили свій пам’ятник Володимиру
в Москві, біля московського Кремля: див. О. Матусова, Київський князь Володимир біля московського Кремля (2016),
https://www.radiosvoboda.org/a/28061555.html (accessed Sept 3, 2024).
145
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Історія з монументом Володимиру почалася в 1833 році з листа на ім’я ректора Ст.-Петер-
бурзької академії мистецтв і прохання від київського генерал-губернатора до імператора
Ніколая І встановити пам’ятник князеві Володимиру на відзначення видатної події — хре-
щення Руси. Тут маємо навіть double take: втілення класичного визначення пам’ятника/мо-
нумента як поєднання пам’яті про особу та ще й про подію, тобто стовідсотково інтенційний
пам’ятник, за класифікацією Алоїза Ріґля. Урочиста церемонія інавгурації відбулася в 1853.
Кияни, у своїй традиційній манері, поставилися до нового пам’ятника зі скепсисом і пере-
сторогою: у газетах його критикували за високу вартість, марне витрачання коштів міського
бюджету, а священники відмовлялись його освячувати, звинувачуючи творців в «ідолопо-
клонстві»27.
Однак згодом мешканці вподобали місцину для прогулянок, і Володимирська гірка стала
невід’ємною частиною київського культурного ландшафту (пор. «Це місце, улюблене кия-
нами, облаштоване на кшталт швейцарських гір. Тут багато шосованих доріжок, цегляних
резервуарів та спусків, які з’єднують між собою майданчики та тераси», — зі спогадів Сергія
Ромішовського, голови Київської міської садової комісії)28.
Пам’ятник на горі постає важливим орієнтиром і у фізичному, і в символічному сенсах.
Це один із ключових візуальних маркерів міста — образоутворюючий, так би мовити (пор.
imageability, Lynch, 1964/1988)29, адже посідає чільне місце на ментальній карті мешканців
і відвідувачів міста. Головна інтенція при спорудженні — бути принциповою віхою полі-
тичного омузеювлення та формувати належність до «уявленої спільноти» (пор. Андерсон,
1983/2001)30 «ми-православні християни» і «ми-піддані російської імперії» — виявилась,
м’яко кажучи, неоднозначною, а то й провокативною. «Чию історію (пам’ять про подію) ре-
презентує пам’ятник? Чийому пантеону належить цей «культурний герой?» — вочевидь
питання не про спірні моменти історії, а про силоміць відібране право на спадщину, про
суб’єктність, про епістемологічне насильство і т. д.31
Пам’ятник Володимиру фігурує в Білій гвардії — романі Міхаїла Булгакова, де місто Київ
(«Город») є протагоністом, і де представлено потужний образ Києва — «Кієв Булгакова»**.
Роман згодом розтиражовано по всьому світу, а «Київ Булгакова» заступає собою й затьма-
рює інші версії та образи міста з багатьох причин, і про деякі з них ми поговоримо далі.
Отже, мало-помалу ідеальний епічний образ Київської Руси набирає дедалі чіткіших об-
рисів: шляхетні руїни (яких, як виявляється, залишилося не так вже й багато, і тут стає в
нагоді нова популярна галузь знання — археологія), стародавні святині (наприклад, Киє-
во-Печерська Лавра, куди згодом рушили тисячні натовпи паломників), а також величне і
вражаюче давнє місто — Київ (міф про «матір міст руських»).
27 Т. Асадчева, Заховані таємні церковні реліквії
та скарби: які легенди приховує пам’ятник
Володимиру у Києві (2022), https://vechirniy.
kyiv.ua/news/69563/; Пам’ятник Володимиру
Великому. Історія та легенди.
https://kyivpastfuture.com.ua/pam-iatnyk-
volodymyru-velykomu-istoriia-ta-lehendy/
(accessed June 11, 2024).
28 Т. Асадчева, Заховані таємні церковні реліквії
та скарби: які легенди приховує пам’ятник
Володимиру у Києві (2022), https://vechirniy.kyiv.
ua/news/69563/
29 K. Lynch, The Image of the City (The MIT Press,
1964/1988).
30 Б. Андерсон, Уявлені спільноти (Київ:
Критика, 2001).
31 Пор. цитата з «Паломника» (Паломникъ
Кіевскій, 2009:7): «Сини православної Руси,
дотепер з благоговінням дивляться на давню
столицю Св. Володимира і не забувають її, як
не забували їхні предки, навіть у той час, коли
відторгнена від матері-Руси, вона сиротіла в
тенетах ненависного їй союзу з Литвою».
** «Но лучше всего сверкал электрический
белый крест в руках громаднейшего Владимира
на Владимирской горке, и был он виден далеко,
и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях
и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели
его и находили по его свету водяной путь в Город,
к его пристаням. Зимой крест сиял в черной гуще
небес и холодно и спокойно царил над темными
пологими далями московского берега, от кото-
рого были перекинуты два громадных моста.
Один цепной, тяжкий, Николаевский, ведущий
в слободку на том берегу, другой — высоченный,
стреловидный, по которому прибегали поезда
оттуда, где очень, очень далеко сидела, раскинув
свою пеструю шапку, таинственная Москва...
... Над Днепром с грешной и окровавленной
и снежной земли поднимался в черную,
мрачную высь полночный крест Владимира.
Издали казалось, что поперечная перекладина
исчезла – слилась с вертикалью, и от этого
крест превратился в угрожающий острый
меч…» (М. Булгаков, Белая гвардія).
«Словом, город прекрасный, город счастливый.
Мать городов русских». (М. Булгаков, Киев-город,
https://www.interesniy.kiev.ua/izbrannoe/)
146
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Цей образ посилено тиражується й експлуатується мистецькими дискурсами імперії: лі-
тературою (e.g. сага про віднайдення рукопису Слова о полку Ігоревім, сюжети Руслана і
Людміли, Пєсні про вєщєго Олега в А. Пушкіна), живописом (e.g. вже згадуваний В. Васнєцов),
музикою (e.g. опера А. Бородіна Князь Ігор). Зі свого боку, археологія, картографія, географія,
етнографія і т. д. долучаються до створення наукового обґрунтування імперського історич-
ного наративу.
Слідом за релігійним відбулося секулярне «відкриття» Києва, процеси, які доречно було б
кваліфікувати як реверсивно-культурну колонізацію (пор. reverse-cultural colonization у Чі-
оні-Мура (Chioni-Moore, 2001: 122)32, до чого прислужились релігійне паломництво, мода на
подорожі на «Південь» та археологічні розвідки на початку XIX ст. (детальніше див. Толочко,
2012: 151–77). Тобто для російської публіки Київ був репрезентований як «другий (чи то пак —
російський) Єрусалим» і як «слов’янські Помпеї».
Водночас дискурс «другого/російського Єрусалиму» та «слов’янських Помпеїв» допов-
нювався відповідним образом міста. Після канонічного зображення на гравюрі Абрагама ван
Вестерфельда 1651 року про «ландшафти рідкісної краси», «зелені пагорби, поцятковані зо-
лотими і зеленими банями церков», про «чарівне розташування, що викликало захват у від-
відувачів міста» і про «численні святині, храми, в яких молились первістки християнства»
можна було прочитати не лише в працях істориків, але й у численних релігійних і світських
путівниках. І звісно ж, не забути гостроверхі пірамідальні тополі, які від 1830–40-х стали
визначати силует міста. Ці дерева, подібні на кипариси, котрі часто зустрічалися на іконах
з євангельськими сюжетами, але в Києві не росли через холодний клімат, прислужились у
створенні образу «російського Єрусалиму» як духовного і культурного центру імперсько-
го православ’я. Тоді ж пірамідальні тополі стають символами царської/імперської влади,
яка послуговувалась ідеологічною конструкцією тріади: православ’я (Православие), само-
держав’я (Самодержавие), народність (Народность)33, ще відомою як доктрина російського
офіційного націоналізму. Тобто навіть «культ тополь», насаджений (каламбур!) Ніколаєм І в
Києві, допомагав у творенні імперської ідеології.
В нашу тезу про привласнення історії добре вписується сюжет «вкраденого міфу» про
Золотий вік міста. Золотий вік як туга за славетним минулим і відтак потреба у відновленні
розпорошеної ідентичності та політичної легітимізації, які, відповідно, підживлюються ви-
знанням колишніх міських досягнень. У Києві є два таких «взірцевих періоди». Перший — це
легендарні часи Київської Руси як частина загальнонаціонального українського наративу
(присвоєного/ «апропрійованого» росіянами), де матеріальними свідками славної доби по-
стають архітектурні споруди та руїни X–XII століть. Натомість, другий — це локальний міф
32 D. С. Moore, Is the Post- in Postcolonial the
Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial
Critique. PMLA, Special Topic: Globalizing Literary
Studies Vol. 116, № 1 (2001): 111–128,
https://www.academia.edu/70342472/Is_the_
Post_in_Postcolonial_the_Post_in_Post_Soviet_
Notes_Toward_a_Global_Postcolonial_Critique
(accessed: Sept 30, 2024).
33 Pravoslaviye, Samoderzhaviye, Narodnost′/
Православие, Самодержавие, Народность — як
домінуюча ідеологічна доктрина правління
Ніколая І. Детальніше див., приміром,
N. Riasanovsky, Russian Identities: A Historical
Survey (Oxford & NY: Oxford UP, 2005): 132–46.
147
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
про економічне зростання та будівельний бум 2-ї пол. XIX ст. Тоді, важливо сказати, що в
часи російської імперії розбудова міста набувала неабияких масштабів:34 з розмахом роз-
плановують нові райони і вулиці, споруджувалися багатоповерхові прибуткові будинки, не
бракувало й численних принад великого міста — театрів, ресторанів, кафешантанів, парків.
Тому не дивно, що ера Belle Époque в Києві стає cause célèbre в історії міста.
Образ Києва у творах Булгакова ретранслює memoryscapes, витворені російською куль-
турою. Memoryscape як ландшафт пам’яті — відносно недавнє поняття, запроваджене в обіг
соціологом Тімом Ензером для позначення місць, «які прагнуть матеріалізувати пам’ять,
асамблюючи іконографічні форми... довкола яких організоване «соціальне запам’ятову-
вання» (Edensor, 1997: 178)35. Окрім допоміжної ролі в «одомашненні» простору, ландшафти
пам’яті грають важливу роль як механізми культурної пам’яті для передачі та збереження
її «оптичного» і «просторового» знання (пор. Stock, Duncan, 1993)36. З одного боку, матері-
альність ландшафтів перетворює їх на «довготривалі візуальні loci», своєрідні депозитарії
історій, які врешті стають ландшафтами дому/«homescapes» (Cameron, 1997: 76, 85–87)37, ар-
тикулюючи міцні зв’язки між місцем, пам’яттю і мешканцями. З іншого ж боку, ландшафт
є потужним «постачальником» символів для творення ідеології (Duncan & Duncan, 2009,
Cubitt, 1999: 1–22)38,39, міцно вкоріненим у символічну матрицю національної або колоніаль-
ної уявності.
Отже, імперський Київ постає і як вигаданий, уявлений, і як нав’язаний образ, створений
із наміром викликати захват та ностальгію, водночас слугуючи засобом колоніального під-
корення. І саме такий образ міста («Города») ми бачимо в Булгакова, саме так його зображе-
но в романі Біла гвардія та у п’єсі Дні Турбіних, тобто як органічну частину російської, а не
української, культурної пам’яті.
2. «БУЛГАКІВСЬКІ МАДЛЕНИ»:
МІФ БУЛГАКОВА І НОСТАЛЬГІЯ
Чи пам’ятаєш, ким ти був до того, як світ сказав тобі,
ким маєш бути?
Чарльз Буковскі40
Неможливо оминути критичну роль теми ностальгії та її інструменталізації у творенні
образу міста. Можна погодитись із Зіґмунтом Бауманом, що ми живемо в добу ностальгії
(Bauman, 2017)41, коли з «хворобливого стану туги за втраченою домівкою» (що б ми не вкла-
дали у це слово — Одіссеєву тугу за реальним домом на батьківщині чи поняття, каналізова-
34 Цілком очевидно, що ідея про модернізацію
як результат колоніальної політики не є
релевантною, коли говоримо про індустріальний
розвиток і зростання міст в Україні XIX ст.,
але ґрунтовний аналіз цієї тези лежить поза
інтенцією авторок цієї статті.
35 T. Edensor, National Identity and the Politics
of Memory: Remembering Bruce and Wallace in
Symbolic Space. Environment and Planning D
Society and Space 15 (2) (1997): 175–194,
https://www.researchgate.net/
publication/248881445_National_Identity_and_
the_Politics_of_Memory_Remembering_Bruce_
and_Wallace_in_Symbolic_Space (accessed May
23, 2024).
36 B. Stock, “Reading, Community and a Sense
of Place”. In Duncan, J.S., & Ley, D. (Eds.). Place/
Culture/Representation (1st ed.) (Routledge, 1993).
37 L. J. Cameron, Openings: A Meditation on
History, Method, and Sumas Lake (Montreal:
McGill-Queen’s University Press, 1997).
38 N. Duncan, J. Duncan, “Doing Landscape
Interpretation”, The SAGE Handbook of Qualitative
Geography, 2009, https://www.academia.
edu/51208238/Doing_Landscape_Interpretation
(accessed June 5, 2024).
39 J. Cubitt, Imagining Nations (Manchester UP,
1999).
40 C. Bukowski, A Little Book of Essential Quotes
on Life, Art, and Love. Little Books of Wisdom.
(Independently published, 2021).
41 Z. Bauman, Retrotopia (Cambridge: Polity Press,
2017).
148
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
не модернізмом у меланхолійно-щемливе почуття жалю за старим, традиційним світом, що
пішов у небуття в індустріальну добу, будучи перешкодою для «нового») ностальгія перетво-
рилася на політичний інструмент або ж вдалий маркетинговий хід у багатьох дискурсах. Її
використовують у програмах… — від програм правих партій до компаративних літературних
студій, антропології чи девелоперських, планувальних, архітектурних стратегій, а відтак і
підходів до збереження історичного/культурного спадку (e.g. Ange, Berliner, 2016; Berliner,
2020; Herzfeld, 2005; Boym, 2001; Ellin, 2001; Lowenthal, 1989, 2015/1985)42.
Nostos з грецької означає повернення, algos — страждання, біль. Ностальгія — це страж-
дання, навіть фізичний біль, викликане невгамовним бажанням повернутися. Девід Берлі-
нер визначає ностальгію як «...специфічну [емоційну і когнітивну] настанову щодо мину-
лого, котре постає як незворотне, як набір публічно демонстрованих дискурсів, практик та
емоцій, де давнина у певний спосіб глорифікується й розглядається як втрачена назавжди,
не обов’язково передбачаючи досвід особистих спогадів» (Berliner, 2020: 21)43. Невід’ємним
компонентом ностальгійних споминів є емоційна складова, але водночас наголосимо на
соціальному вимірі та темпоральності (пор. Sedikides, Wildschut, 2019; Davis, 1979)44. Черпа-
ючи сюжети з багатого резервуару соціальної пам’яті (Sedikides, Wildschut, 2019: 125-9), дис-
курс ностальгії, неважливо — індивідуальної чи колективної, є «особливим способом... спів-
віднести наше минуле з нашим теперішнім і майбутнім», тобто способом впливу на іден-
тичність (Davis, 1979: 31, 122). Отже, при тому, що ностальгія на позір спрямована в минуле, її
дія і вплив вкорінені у контекстах теперішнього, що говорить нам набагато більше про нас
самих, аніж про минуле як таке.
І звісно ж, фізичні об’єкти — об’єкти із царини матеріального (materialities), запахи, зву-
ки — не просто мнемонічні позначки чи носії або контейнери історії/історій: вони можуть
бути тригерами, що провокують пригадування, запускають процес спогадів, як славнозвісні
тістечка мадлен в Пруста. Тропи «втраченого міста», «милих дрібничок з колишнього жит-
тя», «спільних історій чи спогадів» і т. д., тобто непрямий досвід контактів з «минулим» та
акцент на емоційному сприйнятті роблять дискурс ностальгії відкритим до ретрансляцій
різних інтересів, впливів і маніпуляцій, а на додачу вибудовують культурні межі, соціальні
обмеження та ціннісні орієнтири і візії майбутнього в контексті важливих соціальних змін,
у нашому випадку — в процесі деколонізації. Ці впливи простежуються щонайменше у двох
напрямках — концептуалізації історичного/культурного спадку та ностальгії як індустрії
споживання.
Свого часу Арджун Аппадурай увів в обіг термін «кабінетна ностальгія» (armchair nostalgia)
(Appadurai, 1996)45 для позначення ностальгії непрямого типу — ностальгії за культурою чи
42 O. Ange, D. Berliner, eds., Anthropology
and Nostalgia. (New York: Berghahn, 2016);
D. C. Berliner, Losing Culture. Nostalgia, Heritage,
and Our Accelerated Times (New Brunswick,
Camden, Newark, New Jersey, and London: Rutgers
University Press, 2020); M. Herzfeld, Cultural
Intimacy: Social Poetics in the Nation-state (London:
Routledge, 2005); D. Lowenthal, “Nostalgia Tells
It like It Wasn’t”. The Imagined Past: History and
Nostalgia, edited by M. Chase and C. Shaw, 18–32
(Manchester, NH: Manchester UP, 1989);
D. Lowenthal, The Heritage Crusade and the Spoils
of History (London: Viking Press; Lowenthal, D.,
1985/2015). The Past is a Foreign Country. 2nd ed.
Cambridge: Cambridge UP; Nan. Ellin, “Thresholds
of fear: Embracing the urban shadow”. Urban Studies
Review 38 (2001): 869–883.
43 D. C. Berliner, Losing Culture. Nostalgia,
Heritage, and Our Accelerated Times (New
Brunswick, Camden, Newark, New Jersey, and
London: Rutgers University Press, 2020).
44 F. Davis, Yearning for Yesterday: A Sociology
of Nostalgia (New York: Free Press, 1979).
45 A. Appadurai, Modernity at Large. Cultural
Dimensions of Globalization (Minneapolis: University
of Minnesota Press, 1996).
149
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
періодом часу, яку переживають люди, котрі не мали в тому безпосереднього особистого
досвіду, але, тим не менше, відчувають сентимент до них. Цією прихильністю вони завдячу-
ють впливу різноманітних медій, літератури, оповідям інших тощо46. У перспективі культури
масового споживання, кабінетна ностальгія постає сконструйованою (або зманіпульованою)
в результаті комплексної взаємодії пам’яті, бажання та споживацьких навичок, які зі свого
боку формують загальний культурний ландшафт доби. І якщо дослідникам це допомагає
розвинути емпатію до інших культур, розуміння відповідних культурних ландшафтів і кри-
тичний погляд на ностальгічні зв’язки з минулим у певній групі чи суспільстві, то паралель-
но можемо вказати й на проблеми — романтизовані чи відверто сфальсифіковані уявлення
про минуле або ж надто спрощене уявлення про людей і культури.
Ностальгія та її «кабінетний» підваріант лежать в основі не лише особливого сентимен-
ту до «минулого», але є серйозним мотиватором до збереження історичного/культурного
спадку. Дуже часто саме ностальгійні спомини спонукають окремих людей, активістів, екс-
пертів, спільноти ставати на захист будівель, локацій, традицій і.... міфів. Прикладами чому
слугують кейси «Квітів України» в Києві та мозаїки на Запорізькому Головпоштамті47 і, влас-
не, кейс музею Булгакова48.
Ностальгічні почуття можуть впливати на те, як об’єкти культурної спадщини куруються
й експонуються, а також і на те, як будуються історичні наративи (пор. Berliner, 2012)49. Так
само ностальгічний імпульс є рушійною силою у формуванні масиву спадщини — надан-
ня, позбавлення статусу історичного/культурного спадку, навіть перегляду канонів — тобто
може поставати серйозним чинником творення політики історичного спадку і ширше —
культурної пам’яті. Саме для підкреслення сили і впливу канону на процеси формування
культурної пам’яті ми в назві вдалися до англійського can(n)on (як канон + гармата), запози-
чивши цей хід у Ґаятрі Співак (Співак, 2006)50.
Більш конкретний випадок — коли ностальгія, поєднуючи пам’ять, місце, емоцію і досвід
переживання, стає підґрунтям для конструювання наративів пам’яті в будинках-музеях чи
меморіальних будинках. За свідченням істориків, перші будинки чи оселі, переоблаштовані
під музейні простори, що пов’язані з мешканцями цих будівель, з’явилися в Європі та США
у 1830-х роках51 (Terry, 2015). Будинки-оселі, як вмістилища пам’яті репрезентують не тільки
особистості самих мешканців, але просторово занурюють у певні історичні часи та епохи.
Через демонстрацію домашнього простору, меблів, особистих речей конструюється чіткий,
безпосередньо видимий, майже дотиковий, образ минулого. Більше того, як зауважує Ан-
дреа Террі, саме цим музеєфіковані оселі здатні створювати абстрактні конотації, такі як
нація, колективна та/або індивідуальна ідентичність, формувати основні характеристики
46 Уже певний час тема ностальгії за втраченою
(не своєю) культурою є популярною
в дослідницьких колах антропологів та
експертів із культурного/історичного спадку.
Див., зокрема, D. C. Berliner, Losing Culture.
Nostalgia, Heritage, and Our Accelerated Times
(New Brunswick, Camden, Newark, New Jersey, and
London: Rutgers University Press, 2020).
47 Див. В. Хенгістов, Кияни «захопили» пам’ятку
модернізму «Квіти України», не даючи її знести.
Чому це сталося і що буде далі?
https://hmarochos.kiev.ua/2021/07/13/kyyany-
zahopyly-pamyatku-modernizmu-kvity-ukrayiny-
ne-dayuchy-yiyi-znesty-chomu-cze-stalosya-
i-shho-bude-dali/; П. Горлач,У Запоріжжі
встановили імʼя автора мозаїки — через майже
60 років після її створення, https://suspilne.
media/culture/556921-ima-avtora-mozaiki-u-
zaporizzi-dozvolit-viznati-panno-pamatkou-
mistectva-i-zahistiti-jogo/ (accessed May 17, 2024).
48 Питання про те, як ностальгія може чинити
вплив на творення локальних спільнот, як це
відбивається на розвитку міста, окремих локацій,
районів, кварталів лежить поза межами цієї
статті.
49 D. Berliner, “Multiple nostalgias: the fabric of
heritage in Luang Prabang (Lao PDR)”. The Journal
of the Royal Anthropological Institute 18 (4) (2012):
769–786, http://www.jstor.org/stable/23321449).
50 Ґ. Співак, В Інших Світах: Есеї з культурної
політики (Київ: ВД Всесвіт, 2006).
51 A. Terry, Family Ties: Living History in Canadian
House Museums (McGill-Queen’s University Press,
2015).
150
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
місцевості, де знаходиться будинок (дім-музей). Коли дім стає музеєм, він стає інструмен-
том, за допомогою якого легко передається відвідувачам атмосфера часу та відчуття особи-
стості, якій належали речі, яка жила в тих стінах. Дім-музей не є відокремленим від вулиці,
кварталу чи міста, де він розташований. Відповідно, конструкт та зміст такого закладу му-
зеєфікує не тільки безпосередню історію особистості, яка проживала в ньому, але й міста,
яке впливало на цю особистість, або відобразилось у/на її творчості. Потрапляючи в музей,
який був чиїмось домом, відвідувачі потрапляють в простір автентичних речей, що формує
критерій достовірності побаченого. Переконливість справжніх речей, які належали людині,
висока. До того ж кожна людина є носієм досвіду та відчуття дому як ментальної категорії,
тому цей конструкт з легкістю інтеріорізується. Дім уособлює в собі базові критерії та риси
ідентичності, самості людини. Дім, за визначенням Альфреда Шютца є «нульовою точкою»
світобачення людини (Schutz, 1976)52. Відповідно бездомність визначається екзистенційною
трагедією, а втрата дому — травмою. Домашня обстановка музеєфікованих осель прива-
блива тим, що водночас розпалює людську цікавість до особистого приватного життя (така
собі «вуайєристична привабливість» (voyeuristic appeal)53) та формує гостинне середовище,
у якому можна роздивлятися предмети повсякденного побуту та історії, які через них збе-
рігаються.
Досліджуючи будинки-музеї Андреа Террі зауважує на тому, що такі об’єкти є частиною
історичної спадщини нації, народу чи місцевості, адже предметно та символічно передають
історію, і почасти конструюють міфи. Будучи просторами, що сформовані за принципом
«капсули часу» (ніби людина вийшла, й ось-ось повернеться в кімнату чи будинок, які на неї
чекають, залишаючись незмінними від моменту, як вона відійшла), сила впливу таких музеїв
висока. Поряд із ретрансляцією історичної достовірності формується й міфічна складова.
У ситуації з Літературно-меморіальним музеєм Міхаїла Булгакова задіяно і реалістичну і
міфічну компоненти, адже простір музею є перехрестям як особистих речей письменника,
так і елементів сюжетів його творів. Але проблема полягає в тому, що в будинку, де розташо-
вано музей Булгакова, проживали інші, не менш видатні або, як мінімум, цікаві особистості.
Втім, які наразі кричуще невидимі поряд з одним поселенцем. Будинок у Києві за адресою
Андріївський узвіз, 13 сам по собі є не менш помітною спорудою в контексті історичної та
архітектурної спадщини міста. Наразі він має статус пам’ятки архітектури, містобудування,
історії (в реєстрі за № 651 — Кв. 1888). У 1880-х роках садибою за зазначеною адресою володів
губернський секретар Федір Мєдвєдєв, який згодом продав ділянку Вірі Литошенко, дру-
жині купця 2-ї гільдії Максима Литошенка. Нова господиня винаймає архітектора Миколу
Гарденіна, який перебудовує садибу й реконструює прибудинкову територію. У 1902 році
52 A. Schutz, “The Homecomer”. Collected Papers II.
Studies in Social Theory (1976): 106–119.
53 M. Iacono, “Wertz and Esmée Quodbach”. The
Evolving House Museum: Art Collectors and Their
Residences, Then and Now, 2024.
151
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Литошенко продає будинок Захарію Мировичу, який зі свого боку теж вніс будівничі зміни
до споруди. Новий власник мав пристойний дохід від будинку, у якому він здавав у оренду
житло. Власне з 1906 року в одній з квартир поселяється родина Булгакових (проживали до
1919/22 року). У 1909 році знову зміна власника будинку: новий господар архітектор Василій
Листовничий (1919 року заарештований більшовиками за «контрреволюційну діяльність»,
помер у в’язниці), який у квартирі № 1 розташував креслярську майстерню та архітектурне
бюро. Згодом будинок переходить у спадок вдові та доньці Листовничого, а у 1951 році пе-
рейде у власність совєтської держави, де буде облаштовано комунальні квартири. Як бачи-
мо, будівля та ділянка довкола неї є носіями локальної спадщини, яка репрезентує, зокрема,
право власності, економічні відносини тих часів та особливості володіння, розпорядження
земельними ділянками і нерухомістю. Назагал слід зауважити, що архіви та історія зберегли
документи, що засвідчують історію родин, які володіли будинком або проживали в ньому
аж до моменту, коли в 1989 році мешканців розселили й київською владою підписано наказ
про створення Літературно-меморіального музею М. Булгакова. За тривалий час історії в
будинку проживало чимало різних людей, про яких збережено задокументовані дані, серед
яких вже згадані вище, а також композитор і хоровий диригент Олександр Кошиць (про що
свідчить меморіальна табличка на фасаді будинку), родина Глаголєвих, яка (як і родина Ли-
стовничих-Кончаківських) рятувала єврейські родини під час німецької окупації міста в час
Другої світової війни54.
Історичним моментом, від якого починається міф будинку Булгакова став нарис Віктора
Некрасова Дом Турбіних, який було надруковано у 1967 році в журналі Новый мир55. Саме цей
текст, який виразно романтизував та овіяв легендою будівлю за київською адресою, запо-
чаткував образ «дому Булгакова», витіснивши з історичної спадщини всіх решту мешканців
та саму будівлю, як таку. У широкий вжиток пішла назва «Дім Булгакова», побутуючи поза
офіційною назвою закладу — Літературно-меморіальний музей Міхаїла Булгакова. Тож вар-
то відверто зазначити, що через виокремлення саме однієї особи, уся історія будинку та всіх
його інших мешканців пішла в тінь, ба більше, взагалі стала невидимою. Остаточним фак-
тором, який закріпив зв’язку будинку з домом стала сформована Кірою Пітоєвою концепція
музею Булгакова і втілена художником Альбертом Крижопольським музейна експозиція. В
основі проєкту — реалізували саме ідею «дому», де жив письменник і його родина та «про-
живали» герої роману Біла Гвардія і п’єси Дні Турбіних, події яких помітно розгортаються в
місті Києві. До «Дому Булгакова» потяглися «паломники» за славним минулим, натхненні
прихильники/фанати творчості письменника та героїв його творів. Булгаков став єдино-
пропагованим «оспівувачем міста Києва початку XX століття», ніби не існувало Валер’яна
54 Див. О. Савицька, “Дім, що рятує”, День 127 –
128 (2021), https://day.kyiv.ua/article/kultura/dim-
shcho-ryatuye
55 В. Некрасов, “Дом Турбиных”, Новый Мир
8 (1967): 132–142, https://nekrassov-viktor.
com/images/Books/Dom%20Turbinix/novy_
mir_1967_08_ocr.pdf
152
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Підмогильного (Місто), Івана Нечуй-Левицького (Хмари), Григіра Тютюнника (День мій су-
ботній), Володимира Винниченка (Записки Кирпатого Мефістофеля), Віктора Петрова (До-
монтовича) (Дівчинка з ведмедиком), зрештою, За двома зайцями Міхайла Старицького, або
Свіччиного весілля Івана Кочерги. Власне, ностальгія за булгаківським Києвом — це прояв
визначеної Аппадураєм «кабінетної ностальгії», яка сформувалася в читацької аудиторії зав-
дяки популяризованим образам героїв його творів.
Ностальгія як туга за чимось відсутнім і недосяжним (а згодом і її комодифікована версія)
включається у гру, коли говоримо про образ Києва періоду Belle Époque. У своїх текстах Бул-
гаков вплітає образи (з) імперської уявності міста, Києва періоду Belle Époque, створюючи
репрезентації фантасмагоричних просторів, звідки й постає Булгаківський міф Києва, ко-
трий згодом стає одним із домінуючих. Тобто говоримо про Булгаковоцентричний наратив
імперського Києва, про його незаперечну роль у формуванні матриці колоніальної уявно-
сті. Коротко зауважимо, що інші образи й наративи Києва були фізично стерті з публічної
пам’яті тоталітарним колоніальним режимом: письменників знищено, книжки вилучено.
Що, власне, дуже добре вкладається в концепцію епістемологічного насильства/epistemic
violence, свого часу запропоновану Ґаятрі Співак (Spivak, 1988)56. Епістемологічне насильство
вона визначає як процес конструювання «колоніального суб’єкта» або підпорядкованого/
the subaltern, у якому систематично заперечується здатність певних соціальних груп фор-
мулювати власні епістемології, тобто говорити своїм голосом. Відповідно, вони не мають
можливості саморепрезентації, бо позбавлені статусу суб’єкта.
Варто, однак, зауважити, що за часів СРСР ім’я Булгакова не популяризувалось, а його
літературні твори тривалий час не публікувалися, оскільки режим вважав його «класовим
ворогом». Лише в 1960-х роках, через довгий час після його смерті, деякі його твори були
дозволені, і міф про Булгакова почав набувати контурів. Значною мірою завдяки зусиллям
Віктора Некрасова, дисидента й письменника, який «відкрив» будинок на Андріївському
узвозі, описаний у романі Біла гвардія і п’єсі Дні Турбіних, почав зароджуватися культ Бул-
гакова. «Уявити місто без великого киянина Булгакова практично неможливо, вони нероз-
дільні», — головний посил і результат.
«Музей Міхаіла Булгакова? Хіба? Кожен, хто хоч раз його відвідав, знає: в тому вигляді,
в якому музей народився й продовжує своє існування, це музей «Білої гвардії». 9/10 на-
тхненної, ностальгійної експозиції — пам’ятник не реальним мешканцям будинку, а геро-
ям улюбленого роману пізньої радянської інтелігенції, передусім російської, з буквальною
візуалізацією цілих його сторінок. А сама “Біла гвардія” — міф, вигаданий спершу однією
56 G. C. Spivak, “Can the Subaltern Speak?”
In C. Nelson, & L. Grossberg (Eds.), Marxism and
the Interpretation of Culture (Urbana/Chicago:
University of Illinois Press, 1988).
153
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
розгубленою людиною, а потім мультиплікований через десятиліття після смерті автора та
загибелі явища, яке він поетизує», — пише публіцист Юрій Макаров57.
Із часів «перестройки» — наприкінці 1980-х, бачимо збільшення видання та розповсю-
дження раніше цензурованих чи заборонених книжок, і твори Булгакова як модного, «за-
ново відкритого» автора масово з’являються на книжкових полицях і в Росії, і в Україні. Це
зрезонувало з тодішнім антирадянським стансом в країні. У ті часи певні жести вважалися
модною ознакою приналежності до «совєцької інтелігенції», як-от читання Булгакова чи
відвідування церкви. Зокрема, «української совєцької інтелігенції» як гібридного колектив-
ного суб’єкта, що постав у результаті процесів гібридизації (пор. гібридність/hybridity у Бга-
ва, Bhabha, 1994)58. Поряд із нічними кухонними розмовами про те, яким прекрасним був
Київ колись, поки його не знищили «шарікови» з Булгаківської ж новели Собаче серце — ра-
дянська і пострадянська апропріація санкюлотів/sans-culottes.
Ми класифікуємо цей тип ностальгії як агресивний та інтенційний (пор. purposeful
nostalgia у Гарві, Harvey, 2017)59, до того ж фіксований (з психології) на нав’язаній версії ми-
нулого, подібній до фантомного болю. У ‘кейсі Булгакова’ можна говорити й про гібридний
(у сенсі змішаний) тип імперської та колоніальної ностальгії (Bissel, 2005)60, як би дивно це
не звучало. Загалом Вільям Біссел дуже добре обґрунтовує відмінність між імперською та
колоніальною ностальгією. Перша направлена, так би мовити, ззовні, з колишньої метро-
полії. Як не парадоксально, але це явище тісно пов’язане із впливом постколоніалізму на
Заході (в усіх його проявах, включно з академічним). Тобто це була форма реакції на втрату
глобальної позиції або колишнього престижу, ерозії старих геополітичних ієрархій, про-
сторових кордонів, колоніального просторового і соціального порядку, соціальних меж та
ліній ідентичності. Натомість колоніальна ностальгія виникає на теренах колишньої коло-
нії, її «носіями» є колишні колоніальні суб’єкти. Це неоднозначне явище — будь-яка спроба
представити колоніальну ностальгію як суто ретроградну або реакційну виглядає в кращо-
му випадку сумнівною (Bissel, 2005: 217). Варто, однак, сказати, що Біссел писав про Занзібар,
частину колоніальної Африки, до якої від часів Франца Фанона без коливань застосовували
постколоніальну оптику. Якщо нас бентежить ця неоднозначність, то поставимо запитання:
«Які ідеологічні, політичні та, може, соціальні бажання висловлюють окремі особи чи групи,
коли наділяють наше колоніальне минуле позитивними рисами? Чию версію минулого ви-
кликають з пам’яті «Булгаківські мадлени» чаювання на веранді музею Булгакова?».
У нашому випадку не варто мабуть шукати будь-які меланхолійні чи утопічні відтінки,
тобто це навіть не ностальгія «консервативного» чи «реакційного» типу, котрі протиставля-
ються дослідниками «продуктивному» типу ностальгії, що дає імпульс до збереження спад-
57 Ю. Макаров, Музей поручика Голіцина,
https://www.museum-ukraine.info/?p=14199
(accessed Aug 13, 2024)
58 H. Bhabha, The Location of Culture (L&NY:
Routledge, 1994).
59 D. C. Harvey, Critical Heritage Debates and the
Commemoration of the First World War: Productive
Nostalgia and Discourses of Respectful Reverence
During the Centenary. In: Silverman, H., Waterton,
E., Watson, S. (eds) Heritage in Action. Springer,
Cham (2017), https://doi.org/10.1007/978-3-319-
42870-3_8
60 W. Bissel, “Engaging Colonial Nostalgia”,
Cultural Anthropology 20 (2) (2005): 215–48,
https://eticproject.wordpress.com/wp-content/
uploads/2014/03/colonialnostalgia.pdf (accessed
July 18, 2024).
154
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
ку, а така, що витісняє будь-які спроби активного чи критичного ставлення до минулого, і
законсервовує ці нав’язані версії в сьогоденні.
Можна також твердити, що дискурс і практики ностальгії, які розгортаються довкола Бул-
гаківського міфу Києва, а, отже, і його постаті та однойменного музею, являють собою від-
кладений ефект гібридності. Гібридності як ознаки продуктивності колоніальної влади:
«Гібридність є ознакою продуктивності колоніальної влади, її змінних сил і фіксованих
значень; це назва для стратегічного перенаправлення процесу у зворотному напрямі — до-
мінування через заперечення (тобто продукування селективних ідентичностей, які убез-
печують «чисту» і оригінальну ідентичність влади). Гібридність є переоцінкою прийняття
колоніальної ідентичності через повторення дискримінаційних ефектів ідентичності. Вона
демонструє необхідну деформацію і переміщення всіх місць дискримінації та домінуван-
ня», — пише Бгава (Bhabha, 1994: 160)61.
3. БУДИНОК І ПАМ’ЯТНИК
If I go, there will be trouble
And if I stay it will be double
So, you gotta let me know
Should I stay or should I go?
The CLASH
Будинки і пам’ятники — два відмінних типи об’єктів, задумані працювати по-різному, але
обидва в той чи інший спосіб включені у творення масиву культурного/історичного спадку,
і, відповідно, культурної пам’яті.
Пам’ятники в значно більшій мірі, ніж пам’ятки, є інструментами політичного, їхня «су-
купність» працює подібно до культурного архіву, а включення до масиву історичного/куль-
турного спадку (надання «статусу») і, відтак збереження, є формою контролю «національ-
ного наративу». Присутність пам’ятників робить простори міста ідеологічно зарядженими.
Достатньо маленької іскри, щоб з режиму «невидимості» (як писав Роберт Музіль: немає
речі більш непомітної, аніж пам’ятник)62 чи режиму stand-by (у якому перебуває, наприклад,
пам’ятник Шевченку в київському парку (пор. Шліпченко, 2016: 18–47)63 пам’ятник актуалі-
зував свою політичну і символічну присутність. І йдеться не про «фізичну присутність» як
таку, адже порожній п’єдестал як «присутність відсутності»/présence de l’absence (за Жаком
Дерріда) провокує, стає місцем, де можуть постійно з’являтися нав’язливі «привиди мину-
лого». Викликати чи актуалізувати присутність пам’ятника в публічному просторі як певно-
61 H. Bhabha, The Location of Culture (L&NY:
Routledge, 1994).
62 R. Musil, “Monuments”. In: Posthumous Papers
of a Living Author. NJ: Archipelago, 1936/2006.
63 С. Шліпченко, Історія одного парку:
Просторові та соціальні трансформації парку
Шевченка в Києві. Живучи в модерному місті.
Київ кінця ХІХ – середини ХХ століть (Київ: Дух
і Літера, 2016).
155
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
го мистецького чи політичного висловлювання можна через політичну акцію/дію: встанов-
лення, вилучення/демонтаж — знищення чи переміщення до «депозитарію» на зберігання,
офіційні церемонії, протест тощо; мистецьку акцію/дію: мистецьку апропріацію і відтак
рефреймінг як переосмислення «інтенції» до встановлення (в Ріґлевому сенсі), реконтек-
стуалізацію64 (як підвиди концептуальної конструкції «неомонументу») тощо; а також через
присутність пам’ятника в медіа — згадка у зв’язку з певними подіями/акціями, фон для по-
дій/акцій тощо. Останнім моментом ми часто нехтуємо, але саме тут для сучасного мисте-
цтва і критики відкривається можливість час від часу привертати увагу публіки до значущих
(а інколи й не дуже) тем, і тоді пам’ятник працює як соціальна критична конструкція або ж
як комунікаційна платформа.
На відміну від пам’ятників, чий привід для встановлення може піти в небуття (пор. ін-
тенційний — неінтенційний пам’ятник, Riegl, 1903/1998)65, будинки споруджуються і міста
розплановуються з прицілом не на одну генерацію, а ‘на віки’. Тривалість у часі забезпечу-
ється перепристосуванням/adaptive reuse або реапропріацією – адаптацією архітектурно-
го об’єкта/простору до вимог, потреб чи бажань його нових користувачів. Власне так пра-
цює архітектура. Тому й архітектурні об’єкти та міські простори перебувають у постійному
русі — їхні функції та значення, фізична форма змінюються з плином часу. Як ‘контейнери’
чи носії пам’яті архітектурні об’єкти можуть мати статус пам’яток чи бути музеями. І в такій
своїй ролі також являти собою частину символічного ландшафту.
Домівки, оселі, які стають музейними просторами припиняють своє утилітарне функці-
онування, але залишають свій символічний і семантичний зміст. Поставши музеями, вони
переосмислюються, реконтекстуалізовуються та реінкарнують у собі місцеві та/або націо-
нальні символи. Це політичне питання, у якій ідеологічній та культурній оптиці через них
репрезентуватиметься соціальна історія, як функціонуватиме колективна пам’ять. Контро-
версійні постаті в історії та літературі, власне ким був Міхаїл Булгаков, не повинні вилу-
чатися з вивчення та дослідження, але в контексті націєтворення, що проходить у деко-
лонізаційній парадигмі варто виважено підходити до їхньої репрезентації та присутності в
сучасних контекстах. Дома-музеї здатні виступати і джерелами, і ретрансляторами історій,
формувати досить відчутну «причетність» до історичних постатей і подій тих часів, за яких
вони жили. Дім-музей стає конструктором впізнаваності місцевості/міста, вони взаємодо-
повнюють одне одного. Завдяки таким рисам домівки як первинного простору, носія базо-
вої ідентичності людини садиби-музеї переконливі і сенситивні, здатні показати людину в
співмірному для відвідувача просторі повсякдення.
64 Більше чотирьох десятиліть тому Розалінд
Краусс радикально переглянула зв’язки між
скульптурою, архітектурою і ландшафтом,
визначивши їх як «розширене поле»/expanded
field. R. Krauss, Sculpture in the Expanded field.
In: Hal Foster, ed. The Anti-Aesthetic. Essays on
Postmodern Culture (Seattle: Bay Press, 1983):
31–42. Спираючись на історію пам’ятників,
вона продемонструвала, що скульптура як така
розчинялась у виробництві контексту, згущенні
простору та переконфігурації землі.
65 “Der moderne Denkmalkultus, sein Wesen,
seine Entstehung” (Vienna, 1903) — англійський
переклад: A. Riegl, “The Modern Cult of
Monuments: Its Character and its Origin”.
M. Hays, ed. Oppositions Reader: Selected Essays
(NY: Princeton Architectural Press, 1998): 621–654.
156
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Сьогоднішній стан деколонізації (пор. la condition postmoderne, Lyotard, 1979)66 передба-
чає масштабну зміну символічного ландшафту. Демонтаж чи вилучення окремого об’єкта
(одного «пушкіна» чи одного «лєніна»), заміна «герба» на «тризуб» тут нічого не вирішує.
Спитаємо себе: чи встановлення пояснювальної таблички біля пам’ятника чи порожнього
п’єдесталу здатне передати всю складність процесів деколонізації, переосмислення рамок
ідентичності та переписування історії?
4. НАШІ ВИСНОВКИ
У наборі «концептуальних інструментів» роботи з культурною спадщиною є така позиція,
як «відмова від культурного спадку»/renunciation 67. Тобто, скажімо, у процесі деколоніза-
ції суспільство може відмовитися від певних елементів культурного спадку, котрі напря-
му асоціюються з його колоніальним минулим. Відмовитися від спадку можливо також і з
етичних міркувань, коли цей спадок викликає ретравматизацію або пов’язаний із негатив-
ними спогадами. Але чи не буде це чимось на кшталт витіснення/Verdrängung? Напевне, як
приватна особа ви можете не приймати небажаний спадок, однак, у випадку, коли ви маєте
справу зі збудованим довкіллям та ще й символічним простором (з усіма їхніми нашаруван-
нями), вочевидь, просто так «відмовитися» не вийде. Навіть така опція, як публічна заява
про відмову потягне за собою якісь дії. Стратегія деколонізації передбачає переосмислення
не лише символічних ландшафтів та «успадкованого» минулого, а й системи важливих для
громади цінностей для розбудови майбутнього. За позірною патетикою слів стоїть непросте
завдання «вчитись розучуватись»/learning to unlearn (Mignolo, Tlostanova, 2012)68 — страте-
гія і концептуальний підхід з набору деколоніальної теорії. Одним із важливих елементів є
delinking — відокремлення або відключення від колоніальних структур та епістемологій. І
паралельно — відкриття-відновлення того, що було втрачено через колоніальну політику
епістемологічного насильства, тобто вбивства знань (у фігуральному та буквальному сенсі),
замовчування, знищення або знецінення власної епістемології. Це довготривалий (можли-
во, навіть, відкритий) процес підважування канонів та вкорінених «істин» (щось на кшталт
Durcharbeiten/пропрацювання, якщо ми вже так зачепились за Фройда): переписування іс-
торії, деконструкції міфів і наративів та переосмислення цінностей і способів їх формулю-
вання, нав’язування та розповсюдження, у якому присутні академічний, «популярний» (не
тільки на рівні роботи з громадською думкою, але й на рівні структур повсякдення) та мате-
ріальний виміри.
66 J-F. Lyotard, La Condition Postmoderne: Rapport
sur le Savoir (Paris : Les Éditions de Minuit, 1979).
67 Див. зокрема офіційні документи Генеральної
Асамблеї ООН від 9/08/2016 про права на
культурну спадщину у стосунку до прав людини
A/71/317 (accessed Nov 14, 2024).
68 M. Tlostanova, W. Mignolo, Learning to Unlearn:
Decolonial Reflections from Eurasia and the Americas
(Columbus: The Ohio State UP, 2012).
157
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Отже, підсумуємо. Можемо твердити, що імперський наратив Києва є наслідком комп-
лексної політики «насильницького ототожнення», а не звичного для постколоніальних сту-
дій «іншування», і привласнення як позбавлення і відбирання права на власну історію та
спадщину: культурну, історичну, архітектурну тощо. Тобто силуване ототожнення (знищен-
ня чи поглинання ідентичності) та привласнення чужого права на спадщину є генеральною
лінією російської колонізаційної стратегії щодо України. Відповідно, бачимо зміни просто-
рової диспозиції та її символічних акцентів. Замість визначених параметрів зсередини ззов-
ні — заблюреність границь і провінціалізація: Москва і С.-Петербург постають як колоніаль-
ні центри, натомість Київ стає периферією — одним із губернських міст, попри його статус
потужного паломницького центру чи «нового/другого Єрусалиму». Імперський наратив
Києва оприявнювався зокрема через символічний ландшафт і політики простору та архі-
тектурної репрезентації. Водночас образ Києва у творах Булгакова ретранслює ландшафти
пам’яті, витворені російською культурою, міцно вкорінені в символічну матрицю колоніаль-
ної уявності. Ностальгія як туга за чимось відсутнім і недосяжним (а згодом і її комодифіко-
вана версія) включається в гру, коли говоримо про образ Києва періоду Belle Époque. У своїх
текстах Булгаков вплітає образи (з) імперської уявності міста, Києва періоду Belle Époque,
створюючи репрезентації фантасмагоричних просторів, звідки й постає Булгаківський міф
Києва, котрий згодом стає одним із домінуючих. Тобто говоримо про Булгаковоцентричний
наратив імперського Києва, про його незаперечну роль у формуванні матриці колоніаль-
ної уявності. А той факт, що інші образи й наративи Києва були фізично стерті з публічної
пам’яті тоталітарним колоніальним режимом, дуже добре вкладається в концепцію епісте-
мологічного насильства. Власне, ностальгія за булгаківським Києвом — це прояв визначеної
Аппадураєм «кабінетної ностальгії», яка сформувалася в читацької аудиторії завдяки попу-
ляризованим образам героїв його творів. Ми класифікуємо цей тип ностальгії як агресивний
та інтенційний, до того ж фіксований (з психології) на нав’язаній версії минулого, подібній
до фантомного болю. Це ностальгія, що витісняє будь-які спроби активного чи критично-
го ставлення до минулого, і законсервовує ці нав’язані версії в сьогоденні. Можна також
твердити, що дискурс і практики ностальгії, які розгортаються довкола Булгаківського міфу
Києва, а, отже, і його постаті та однойменного музею, являють собою відкладений ефект
гібридності як ознаки продуктивності колоніальної влади.
Музей, який називають домом, є носієм і ретранслятором особливої аури особистості,
створюючи відвідувачам атмосферу ілюзії безпосередньої присутності в просторі життя
людини. Київський музей, який носить ім’я письменника Булгакова, попри офіційну відсут-
ність в назві слова «дім», стійко асоціюється і йменується в широкої публіки саме «домом
158
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Булгакова». Цьому сприяє сама назва закладу — Літературно-меморіальний музей Міхаїла
Булгакова, але передусім — концепція та оформлення експозиції, які чітко сфокусовані на
дизайні під оселю письменника та звернені до сюжету його творів і контроверсійних героїв
роману Біла гвардія та п’єси Дні Турбіних. Музей Булгакова аж ніяк не належить до третіх
місць/«third spaces», що загалом мають позитивні конотації і де відбувається зустріч-змі-
шування культур колонізатора і колонізованого (Bhabha, 1994; Cooper, 2005), у такий спосіб
знімаючи напругу бінарності69. Було б справедливим повернути місту історію всього будин-
ку за київською адресою «Андріївський узвіз, 13», адже і сама будівля, і її власники різних
історичних часів, і мешканці та їхні особисті історії сукупно формують значно об’ємнішу та
глибшу матерію міста, яке цілеспрямовано провінціалізувалося колонізаційною політикою
Російської імперії, а згодом і московською владою Радянського Союзу. У такому підході по-
стать Булгакова не викреслюється з історії Києва, з історії літератури, але знімається над-
мірна пріоритезація та фетишизація його ролі та значення. Наразі навіть ім’я письменника,
яке транслітероване командою музею за сучасними правилами походження чи культурної
приналежності його носія, засвідчує точно не українську ментальну чи культурну самоіден-
тичність письменника: Міхаїл. Принаймні, це чесно. Міхаїл. Не Михайло.
Пам’ятники, монументи, меморіальні музеї і комплекси, а також окремі будинки та спо-
руди, силуети міста та ландшафти є матеріальнми втіленнями і просторизацією нарати-
ву та інструментами політичного: їхня сукупність працює подібно до культурного архіву,
а включення до масиву історичного/культурного спадку (надання «статусу») і, відповідно,
збереження, є формою контролю «національного наративу». Тому, переглядаючи власне
наратив, ми маємо формувати й переглядати канон — а це вже територія історичного/куль-
турного спадку. І відтак, питання нашої культурної пам’яті.
69 F. Cooper, Colonialism in question : theory,
knowledge, history (Berkeley: University of California
Press, 2005).
159
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
REFERENCES
Anderson, B. Uyavleni spilnoti. Kyiv: Kritika, 2001.
Nevzorov. V., red. Palomnik Kievskij. Kiev: Skaj Hors, 2009.
Nekrasov, V. “Dom Turbinyh”. Novyj Mir 8 (1967): 132–142, https://nekrassov-viktor.com/images/Books/
Dom%20Turbinix/novy_mir_1967_08_ocr.pdf
Spivak, G. Inshih Svitah: Eseyi z kulturnoyi politiki. K.: VD Vsesvit, 2006.
Tolochko, А. Kievskaya Rus i Malorossiya v ХIХ veke. Kiyiv: Laurus, 2012.
Shlipchenko, S. “Istoriya odnogo parku: Prostorovi ta socialni transformaciyi parku Shevchenka v Kiyevi”.
Zhivuchi v modernomu misti. Kiyiv kincya ХIХ – seredini ХХ stolit. Kiyiv: Duh i Litera, 2016.
Shlipchenko, S. “«Moj adres ne dom i ne ulica»: Pro imperskij radyanskij narativ v arhitekturi i mistoplanuvanni
ta politiku kolonizaciyi”, 2022, https://ua.boell.org/uk/2022/06/09/moy-adres-ne-dom-y-ne-ulytsa-
pro-imperskyy-radyanskyy-naratyv-v-arkhitekturi-i (accessed Aug 21, 2024).
Shlipchenko, S. “Chari j paradoksi istoricizmu”. Studiyi mistectvoznavchi. 3 (27) (2009): 7–19. https://
sm.etnolog.org.ua/download/pdf/sm_2009_3.pdf
Ange, O., and D. Berliner, eds. Anthropology and Nostalgia. New York: Berghahn, 2016.
Appadurai, A. Modernity at Large. Cultural Dimensions of Globalization. Minneapolis: University of Minnesota
Press, 1996.
Barthes, R. Mythologies. NY: FARRAR, STRAUS & GIROUX, 1972/1991.
Bauman, Z. Retrotopia. Cambridge: Polity Press, 2017.
Berliner, D.C. Losing Culture. Nostalgia, Heritage, and Our Accelerated Times. New Brunswick, Camden,
Newark, New Jersey, and London: Rutgers University Press, 2020.
Berliner, D. “Multiple nostalgias: the fabric of heritage in Luang Prabang (Lao PDR)”. The Journal of the Royal
Anthropological Institute 18 (4) (2012): 769–786.
Bhabha, H. The Location of Culture. L&NY: Routledge, 1994.
Bissel, W. “Engaging Colonial Nostalgia”, Cultural Anthropology 20 (2) (2005): 215–48, https://eticproject.
wordpress.com/wp-content/uploads/2014/03/colonialnostalgia.pdf
Bukowski, C. A Little Book of Essential Quotes on Life, Art, and Love. Little Books of Wisdom. Independently
published, 2021.
Cameron, L. J. Openings: A Meditation on History, Method, and Sumas Lake. Montreal: McGill-Queen’s
University Press, 1997.
Cooper, F. Colonialism in question: theory, knowledge, history. Berkeley: University of California Press, 2005.
Cubitt, J. Imagining Nations. Manchester UP, 1999.
160
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Davis, F. Yearning for Yesterday: A Sociology of Nostalgia. New York: Free Press, 1979.
De Certeau, M. The Practice of Everyday Life. Berkeley, LA, London, 1988.
Duncan, Nancy & Duncan, J. “Doing Landscape Interpretation”. The SAGE Handbook of Qualitative Geography,
2009, https://www.academia.edu/51208238/Doing_Landscape_Interpretation
Edensor, T. “National Identity and the Politics of Memory: Remembering Bruce and Wallace in Symbolic
Space”. Environment and Planning. Society and Space 15 (2) (1997): 175–194, https://www.researchgate.
net/publication/248881445_National_Identity_and_the_Politics_of_Memory_Remembering_
Bruce_and_Wallace_in_Symbolic_Space
Ellin, N. Thresholds of fear: Embracing the urban shadow. Urban Studies Review 38 (2001): 869–883.
Garsha, J. Red Paint: The Defacing of Colonial Structures as Decolonization. Transmotion vol. 5, № 1 (2019):
76–103.
Harrison, R. Heritage: Critical Approaches. Routledge, 2013.
Harvey, D.C. “Critical Heritage Debates and the Commemoration of the First World War: Productive
Nostalgia and Discourses of Respectful Reverence During the Centenary”. In: Silverman, H., Waterton, E.,
Watson, S. (eds) Heritage in Action. Springer, Cham, 2017, https://doi.org/10.1007/978-3-319-42870-3_8
Herzfeld, M. Cultural Intimacy: Social Poetics in the Nation-state. London: Routledge, 2005.
Hoare, L. Disgraced: Whither Vienna’s Monument to Karl Lueger? 2021, https://k-larevue.com/en/
disgraced-whither-viennas-monument-to-karl-lueger/
Iacono, M. Wertz and Esmée Quodbach The Evolving House Museum: Art Collectors and Their Residences,
Then and Now, 2024.
Krauss, R. Sculpture in the Expanded field. In: Hal Foster, ed. The Anti-Aesthetic. Essays on Postmodern
Culture. Seattle: Bay Press (1983): 31–42.
Lord Byron Childe Harold’s Pilgrimage, Canto II. Genius, https://genius.com/Lord-byron-childe-harolds-
pilgrimage-canto-2-annotated (accessed July 24, 2024).
Lowenthal, D. Nostalgia Tells It like It Wasn’t. The Imagined Past: History and Nostalgia, edited by M. Chase
and C. Shaw. Manchester, NH: Manchester UP (1989): 18–32.
Lowenthal, D. The Heritage Crusade and the Spoils of History. London: Viking Press, 1997.
Lowenthal, D. The Past is a Foreign Country. 2nd ed. Cambridge: Cambridge UP, 1985/2015.
Lynch, K. The Image of the City. The MIT Press, 1964/1988.
Lyotard, J-F. La Condition Postmoderne: Rapport sur le Savoir. Paris : Les Éditions de Minuit, 1979.
Moore, D. Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique.
PMLA. Special Topic: Globalizing Literary Studies. Vol. 116, № 1 (2001): 111–128, https://www.academia.
edu/70342472/Is_the_Post_in_Postcolonial_the_Post_in_Post_Soviet_Notes_Toward_a_Global_
Postcolonial_Critique
Musil, R. Monuments. In: Posthumous Papers of a Living Author. NJ: Archipelago, 1936/2006.
161
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
Riasanovsky, N. Russian Identities: A Historical Survey. Oxford & NY: Oxford UP (2005): 132–46.
Riegl, A. The Modern Cult of Monuments: Its Character and its Origin. In: M. Hays, ed. Oppositions Reader:
Selected Essays. NY: Princeton Architectural Press (1998): 621–654.
Schorske, C. Fin-De-Sciecle Vienna: Politics and Culture. London : Vintage;
Stock, B. (1993) Reading, Community and a Sense of Place. In: Duncan, J.S., & Ley, D. (Eds.). Place/Culture/
Representation (1st ed.). Routledge, 1980.
Schutz, A. The Homecomer. Collected Papers II. Studies in Social Theory (1976): 106–119.
Spivak, G. C. Can the Subaltern Speak? In: C. Nelson, & L. Grossberg (Eds.), Marxism and the Interpretation
of Culture. Urbana/Chicago: University of Illinois Press, 1988.
Terry, A. Family Ties: Living History in Canadian House Museums. McGill-Queen’s University Press, 2015.
Tlostanova, M., Mignolo, W. Learning to Unlearn: Decolonial Reflections from Eurasia and the Americas.
Columbus: The Ohio State UP, 2012.
Watkin, D. A History of Western Architecture. Laurence King Publishing; 6th ed., 2015.
162
С
вітлана Ш
ліпченко, А
лла П
етренко-Лисак
«Кейс Булгакова»: The Can(N
)O
n A
nd The Context
«Bulgakov Case»
THE CAN(N)ON AND THE CONTEXT
The figure of Mikhail Bulgakov remains highly controversial in contemporary Ukraine. The spectrum
of attitudes towards this author spans from extreme admiration for his literary contributions and his
role in the literary history of Russia, the Soviet Union, and Ukraine collectively, to strong criticism
regarding his significance specifically for Ukrainian literature and culture. Bulgakov never positioned
himself as a Ukrainian writer (not even as a «writer from Ukraine»), thus his connection to the
Ukrainian context and his place in the Ukrainian literary canon are highly problematic.
Discussions about the appropriateness of preserving and promoting his literary legacy gained
momentum after the annexation of Crimea in 2014 and resurfaced with renewed intensity following
Russia’s full-scale invasion of Ukraine in 2022. This has sparked heated debates in both public and
professional discourse. The issue is further intensified by the decolonization process currently
unfolding in the country. Consequently, Bulgakov, as a writer who embraced and clearly represented
imperial values in his work, has become the focal point of passionate discussions regarding his
continued presence in contemporary Ukrainian culture.
«The Bulgakov case» appears to be perfectly tailored for analyzing the changes in Ukrainian cities'
symbolic landscape and public spaces today. This paper explores how decolonization affects current
practices and «conceptualizations» of heritagization, de-heritagization, and re-heritagization
(Harrison, 2013), and how these processes are approached on both institutional and popular levels.
Starting with an analysis of how imperial imagery emerged and shaped the «Kyiv myth» and the
overall image of Kyiv, to which Bulgakov contributed and which he zealously retransmitted, the paper
will examine the role the «Bulgakov myth» still plays in heritagization as decolonization processes
gain momentum. Finally, we will analyze possible ways of working with different groups of objects —
monuments, and buildings — as part of the heritagization process, i.e., constructing a body of
historical and cultural memory in contemporary Ukraine.
Keywords: decolonization, historical/cultural heritage, symbolic landscape, «Kyiv myth», imperial
narrative, matrix of colonial imagination, nostalgia, colonial subject.
Svitlana Shlipchenko
PhD in Philosophy,
Senior Research Fellow,
Skovoroda Institute of Philosophy,
National Academy of Sciences
of Ukraine, Kyiv
svitlana.shlipchenko@gmail.com
Alla Petrenko-Lysak
PhD in Sociology,
Associate Professor,
Department of Sectoral Sociology,
Faculty of Sociology,
Taras Shevchenko National
University of Kyiv, Kyiv
allapely@gmail.com,
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212062 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2616-4280 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-19T10:08:43Z |
| publishDate | 2025 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шліпченко, С. Петренко-Лисак, А. 2026-01-26T11:09:21Z 2025 "Кейс Булгакова": The Can(N)On And The Context / С. Шліпченко, А. Петренко-Лисак // Місто: історія, культура, суспільство. — 2025. — № 17(1). — С. 138-162. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 2616-4280 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212062 94(477.25)"19/20"Булгаков 10.15407/mics2025.01.138 Постать письменника Міхаїла Булгакова в українському суспільстві є контроверсійною. Діапазон ставлення спільноти до автора містить на одному краї максимальне захоплення його літературною творчістю та роллю в історії літератури Росії, Радянського Союзу та України в їхній нероздільній сукупності. На іншому краї — потужна критика його визначної ролі саме для української літератури і культури, адже автор ніколи не позиціонував себе саме як український письменник (навіть як «письменник з України»), і, відповідно, проблематичність його зв’язку з українським контекстом та присутністю в українському літературному каноні. Дискусії довкола питання збереження та пропагування його літературної спадщини особливо гостро розгорнулися після анексії Криму 2014 року, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році відновилися з високим ступенем прояву в публічному та фаховому дискурсі. Гостроту питанню надає деколонізацій ний процес, який розгортається в країні. Відповідно, Булгаков, як письменник, який тримався цінностей імперії і виразно їх репрезентував у власній творчості, став предметом палких дискусій довкола питання щодо форм його подальшої присутності в сучасній українській культурі. «Кейс Булгакова» чудово надається для препарування і аналізу процесу змін символічного ландшафт і публічних просторів українських міст зараз. Іншими словами, ми проаналізуємо що (не) впливає на практики і «концептуалізації» надання чи позбавлення або ж знов надання статусу історичного спадку (пор. heritagization — de-heritagization — re-heritagization1 [Harrison, R. (2013). Heritage: Critical Approaches. Routledge.] (Harrison, 2013)) у перспективі деколонізаційних процесів в теперішній Україні, та як ми розуміємо і пояснюємо собі ці процеси. В рамках цієї статті ми плануємо розглянути як імперська уявність формувала «Київський міф» і образ Києва, до створення якого долучився Булгаков і який він так заповзято ретранслював у своїх текстах? Також розглянемо, з чого постав образ Києва у його текстах та спробуємо з’ясувати, звідки взявся «міф Булгакова» та яку роль він відіграє у формуванні історичного/культурного спадку сьогодні, коли процеси деколонізації набирають обертів. І нарешті проаналізуємо можливі способи роботи з дуже відмінними групами об’єктів — пам’ятниками/монументами та будинками/пам’ятками і процесами надання/позбавлення їх статусу історичного/культурного спадку — тобто конструювання масиву історичної/культурної пам’яті в сучасній Україні. The figure of Mikhail Bulgakov remains highly controversial in contemporary Ukraine. The spectrum of attitudes towards this author spans from extreme admiration for his literary contributions and his role in the literary history of Russia, the Soviet Union, and Ukraine collectively, to strong criticism regarding his significance specifically for Ukrainian literature and culture. Bulgakov never positioned himself as a Ukrainian writer (not even as a «writer from Ukraine»), thus his connection to the Ukrainian context and his place in the Ukrainian literary canon are highly problematic. Discussions about the appropriateness of preserving and promoting his literary legacy gained momentum after the annexation of Crimea in 2014 and resurfaced with renewed intensity following Russia’s full-scale invasion of Ukraine in 2022. This has sparked heated debates in both public and professional discourse. The issue is further intensified by the decolonization process currently unfolding in the country. Consequently, Bulgakov, as a writer who embraced and clearly represented imperial values in his work, has become the focal point of passionate discussions regarding his continued presence in contemporary Ukrainian culture. «The Bulgakov case» appears to be perfectly tailored for analyzing the changes in Ukrainian cities' symbolic landscape and public spaces today. This paper explores how decolonization affects current practices and «conceptualizations» of heritagization, de-heritagization, and re-heritagization (Harrison, 2013), and how these processes are approached on both institutional and popular levels. Starting with an analysis of how imperial imagery emerged and shaped the «Kyiv myth» and the overall image of Kyiv, to which Bulgakov contributed and which he zealously retransmitted, the paper will examine the role the «Bulgakov myth» still plays in heritagization as decolonization processes gain momentum. Finally, we will analyze possible ways of working with different groups of objects — monuments, and buildings — as part of the heritagization process, i.e., constructing a body of historical and cultural memory in contemporary Ukraine. uk Інститут історії України НАН України Місто: історія, культура, суспільство Пам'ять та місто "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context «Bulgakov Case» The can(n)on and the context Article published earlier |
| spellingShingle | "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context Шліпченко, С. Петренко-Лисак, А. Пам'ять та місто |
| title | "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context |
| title_alt | «Bulgakov Case» The can(n)on and the context |
| title_full | "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context |
| title_fullStr | "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context |
| title_full_unstemmed | "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context |
| title_short | "Кейс Булгакова": The can(n)on and the context |
| title_sort | "кейс булгакова": the can(n)on and the context |
| topic | Пам'ять та місто |
| topic_facet | Пам'ять та місто |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212062 |
| work_keys_str_mv | AT šlípčenkos keisbulgakovathecannonandthecontext AT petrenkolisaka keisbulgakovathecannonandthecontext AT šlípčenkos bulgakovcasethecannonandthecontext AT petrenkolisaka bulgakovcasethecannonandthecontext |