Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні
Автор даного повідомлення ставив собі за мету на основі архівних дже- рел показати втрати, що їх зазнав радянський генералітет у ході воєнних дій на території України в 1941-1944 рр., розкриваючи цю трагічну тему як на конкретних прикладах, так і на цифровому, в тому числі узагальню- ючому, матеріал...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1993 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212310 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні / О.О. Маслов // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 57–71. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859463301618991104 |
|---|---|
| author | Маслов, О.О. |
| author_facet | Маслов, О.О. |
| citation_txt | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні / О.О. Маслов // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 57–71. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Автор даного повідомлення ставив собі за мету на основі архівних дже- рел показати втрати, що їх зазнав радянський генералітет у ході воєнних дій на території України в 1941-1944 рр., розкриваючи цю трагічну тему як на конкретних прикладах, так і на цифровому, в тому числі узагальню- ючому, матеріалі.
|
| first_indexed | 2026-03-12T13:33:13Z |
| format | Article |
| fulltext |
ПОВІДОМЛЕННЯ
О. О. Маслов (смт Шалигине Сумської обл.)
Втрати радянського генералітету в боях 1941—
1944 pp. в Україні
1 досі залишається дискусійним питання про людські втрати колишнього
СРСР та його збройних сил у Великій Вітчизняній війні.
Особливу секретність, яка зумовлювалася прагненням приховати
справжню ціну перемоги у війні, становили до недавна цифрові матеріали
про безповоротні втрати в офіцерському корпусі радянських збройних сил,
насамперед серед його старшого та вищого складу. Лише через п’ятдесят
років після початку війни Міністерство оборони СРСР під тиском громадсь
кої думки знайшло за можливе опублікувати у «Военно-историческом жур
нале» деякі матеріали, які стосувалися втрат серед генералітету1-2. На
жаль, ці відомості, представлені Головним управлінням кадрів (ГУК) згада
ного міністерства, містять чимало істотних неточностей3.
Автор даного повідомлення ставив собі за мету на основі архівних дже
рел показати втрати, що їх зазнав радянський генералітет у ході воєнних
дій на території України в 1941—1944 pp., розкриваючи цю трагічну тему
як на конкретних прикладах, так і на цифровому, в тому числі узагальню
ючому, матеріалі.
В Україні протягом перших 13 місяців війни бойові втрати радянського
генералітету були відчутними. Вони становили близько 35 % загальних
бойових втрат генеральського корпусу за вказаний період. Це пояснюється
надзвичайно жорстокими формами боротьби з потужною воєнною машиною
противника на Південно-Західному стратегічному напрямку, недостатньою
підготовленістю до відсічі агресорові дислокованих на Україні військ, як і
всієї армії, з вини Сталіна, постійним некомпетентним втручанням
останнього в хід бойових операцій на Україні та рядом інших обставин. Ча
сто причиною високих втрат були помилки, недостатня компетентність
самих генералів.
Першим радянським генералом, який загинув на фронті, був командир
22-го механізованого корпусу Семен Михайлович Кондрусєв — здібний,
енергійний командир, у біографії якого відбилися віхи історії країни, станов
лення й розвитку Червоної армії. Уродженець с. Єпішево Смоленської
області він з дитячих літ змушений був працювати. В 1914 р. переїхав до
Петрограда. Спочатку був двірником, потім — робітником на електроте-
леграфному заводі «Гесслер». У 1915—1917 pp. працював на Софіївських
рудниках у Донбасі кріпильником та коногоном.
Вступивши у Червону армію, був командиром взводу, відзначився в боях
проти військ генерала Краснова та Польщі.
У 20—30-ті роки вдосконалював командирські якості. Закінчив
стрілецько-тактичні курси «Постріл» у Москві, став полковником. У серпні
IS S N 0130—5247. Укр. іст журн., 1993, № 1 57
О. О. Маслов
1936 р. в складі групи командирів Червоної армії на чолі з К. О. Мерец-
ковим був присутній на маневрах чехословацької армії4. З 1938 р. викону
вав обов’язки командира 81-ї стрілецької дивізії (Київський особливий
військовий округ), яка невдовзі добилася значних успіхів у бойовій і
політичній підготовці5. В одній з передвоєнних атестацій відзначалося, що
навчання військ під керівництвом Кондрусєва «проходять з толком і пов
чально»6. У грудні 1939 р. комбрига Кондрусєва направили на радянсько-
фінляндський фронт командиром 62-ї стрілецької дивізії.
У травні 1940 р. при переатестації вищого командного складу збройних
сил на генеральські військові звання комдив Кондрусєв був представлений
командуванням 15-го стрілецького корпусу і 5-ї армії до звання «генерал-
лейтенант7. Однак замість цього 4 червня 1940 р. йому присвоїли звання
«генерал-майор». Це було своєрідним відлунням необгрунтованих підозр і
вигаданих звинувачень на його адресу, що мали місце в 1938 р.
22 червня 1941 р. 22-й мехкорпус (оперативно підпорядкований 5-й за
гальновійськовій армії), не будучи до кінця відмобілізованим, рушив на
зустріч ворогові в напрямку державного кордону. Наступного дня в районі
с. Олександрівки поблизу Володимира-Волинського обірвалося життя ком
кора: він був убитий осколком ворожого снаряда. Учасник бою майор О. О.
Чурсін згадував: «Осколок потрапив йому в груди, вибив ордени разом із
серцем, лишилась на кітелі тільки планка з медалі «20 лет РККА». Похо
вали C. М. Кондрусєва у Києві на Байковому кладовищі.
У перші місяці війни командири вищої ланки нерідко змушені були без
посередньо на полі бою очолювати атаки ввірених їм частин, коли нерідко
доходило до рукопашних сутичок. Саме так загинув на третій день війни в
районі с. Березовичів на Волині командир 87-ї стрілецької дивізії П. Ф. Аля-
бушев, похований у цьому ж селі. 29 червня в жорстокому зустрічному тан
ковому бою поліг командир 12-ї танкової дивізії Т. А. Мишанін. Розшукати
його могилу в районі бою під Ситним Ровенської області й досі не вдалося.
Не дали результатів і серйозні зусилля щодо встановлення місця поховання
командира 124-ї стрілецької дивізії П. Г. Сущого, смертельно пораненого під
час відступу дивізії на житомирсько-київському напрямку на початку
липня.
У серпні 1941 р. під Уманню та у вересні того ж року під Києвом
розігралися великі трагедії — дві з ряду тих, що випали на долю збройних
сил СРСР у початковий період війни. Радянські війська втратили кількох
генералів у катастрофі, яка спіткала 6-у й 12-у армії Південного фронту в
районі Умані. Серед них були командир 15-ї мотострілецької дивізії
М. Н. Бєлов та командуючий артилерією 6-ї армії Г. І. Федоров. Безвісти
пропав тоді й кЬмандуючий артилерією 12-ї армії В. В. Владимиров. Не
одноразові спроби ГУК МО колишнього СРСР з’ясувати його долю резуль
татів не дали. Белова поховали в с. Підвисоке на Кіровоградщині, непо
далік від місця загибелі. Могили ж двох інших воєначальників не знайдені.
Командир 173-ї стрілецької дивізії С. В. Верзін, будучи тяжко пора
неним, щоб уникнути полону, покінчив життя самогубством. Він також
похований у Підвисокому. Репресії та підозри кінця 30-х років не обминули
стороною й цього командира. У серпні 1937 р. на партійних зборах 136-го
стрілецького полку, котрим він командував, відзначалося, що «партбюро,
членом якого був тов. Верзін, недостаньо організувало парторганізацію на
ліквідацію решток шкідництва, за що партбюро було розпущено»8. Крім то
го, як зазначалося в одній з передвоєнних партійних характеристик Верзіна,
він «допустив політичну короткозорість тим, що не зняв своєчасно лозунга
58 ISSN 0130—5247. Укр. іст журн., 1993, N? 1
Втрати радянського генералітету в боях 1941— 1944 pp. в Україні
ворога народу Якіра «Снайпер — це боєць на вагу золота», за що був попе
реджений парторганізацією»9.
Вмер на полі бою від паралічу серця командир 24-го мехкорпусу
В. 1. Чистяков. На жаль, могила його, незважаючи на всі зусилля пошу-
ковців та ветеранів корпусу, не знайдена. При спробі деблокувати оточене
угруповання радянських військ дістав смертельне поранення, перебуваючи
на своєму командному пункті в околицях м. Первомайська, командир 169-ї
стрілецької дивізії 18-ї армії генерал-майор 1. Є. Турунов10. Поховали його в
Харкові.
Значних втрат зазнав генеральський корпус Червоної армії в ході
Київської оборонної операції 1941 р. Наприкінці серпня приблизно в районі
м. Щорс Чернігівської області обірвався бойовий шлях командира 266-ї
стрілецької дивізії В. 1. Неретіна. Обставини його загибелі й місце похован
ня продовжують залишатися невідомими. На початку вересня, піднімаючи
бійців у штикову атаку поблизу м. Козельця, був убитий ворожою кулею
командир 41-ї стрілецької дивізії Г. М. Мікушев. Могилу ж з великими
труднощами вдалося знайти лише через 25 років після загибелі генерала.
Нині його останки покояться в Києві на Лук’янівському цвинтарі.
Поблизу легендарного урочища Шумейкового разом з командуючим
Південно-Західним фронтом генерал-полковником М. П. Кирпоносом
загинув, підіймаючи солдатів і офіцерів у відчайдушну штикову атаку, на
чальник штабу 5-ї армії генерал-майор Д. С. Писаревський, тіло якого
лишилось на полі бою11. Тут же місцевими селянами було знайдено після
бою тіло вбитого начальника штабу Південно-Західного фронту В. 1. Ту
пикова, який протягом короткого часу виявив великі здібності у
керівництві військами. Загинув генерал геройською смертю — в його
пістолеті не лишилося жодного патрона. При ньому знайшли також
шкіряну офіцерську сумку з картою, 240 карбованців, наручний годинник
з п’ятьма стрілками, а з документів — партійний квиток. Невдовзі після
того як лінія фронту відсунулася далі від Шумейкового, селяни поховали в
десятках братських могил усіх загиблих у тому бою радянських воїнів. А
потім потай від фашистів сюди прийшли жителі сусідніх сіл та хуторів і
разом із священиком П. С. Моцним влаштували панахиду по вбитих — до
блесних синах Батьківщини, які до кінця виконали свій священний
обов’язок.
Пробиваючись з оточення під Києвом, загинув у районі сіл Городище —
Калайдинці (Полтавщина) командир 66-го стрілецького корпусу Ф. Д. Руб
цов. За спогадами очевидців, зокрема нині покійної Федорини Хомівни Пе
ревал, німці привезли на машині тіло мертвого радянського командира, на
якому були сині штани а широкими червоними смугами. Полоненим черво-
ноармійцям вони наказали вирити могилу, в якій під наглядом німецьких
солдатів та офіцерів і було поховане тіло цієї людини. Потім, мабуть врахо
вуючи високий військовий чин загиблого і мужність, виявлену ним в остан
ньому бою, солдати противника дали салют із стрілецької зброї, а на могилі
встановили дерев’яний надгробок, на якому чорною фарбою було написано:
«Російському генералові Рубцову за хоробрість». На основі цих відомостей,
поданих у ГУК МО СРСР, останнє наказом № 50 від 24 червня 1966 р. вне
сло щодо долі Ф. Д. Рубцова такі уточнення: «Вважати загиблим 19 вересня
1^41 р. і похованим у селі Калайдинці Полтавської області»12.
Виходячи з оточення, загинули, також на Полтавщині, уродженець
Білорусі, ветеран збройних сил СРСР, начальник тилу 26-ї армії 1. І. Трут-
ко та комадир 24-ї стрілецької дивізії Т. К. Бацанов — учасник першої
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1 59
О. О. Маслов
світової і громадянської війн. Досі значиться таким, що пропав безвісти в
дні боїв під Києвом начальник штабу 27-го стрілецького корпусу генерал-
майор А. М. Смирнов13.
У жовтні полягли за Батьківщину командуючий 18-ю армією та коман
дуючий артилерією цієї армії генерал-лейтенант А. К. Смирнов і генерал-
майор артилерії О. С. Титов. У пам’ять про них села Попівка і Водяне За
порізької області, де вони загинули, перейменовані на Смирнове і Титове.
У надзвичайно складних умовах проходили для радянських військ бойові
операції в період боротьби за Крим восени 1941 — влітку 1942 pp. Втрати
сторін у живій сиЗіі й техніці були тут величезні. З радянських генералів
тоді загинули: С. В. Борзилов — начальник автобронетанкового відділу 51-ї
окремої армії (вбити^ у вересні в той момент, коли він у районі Перекопу
підіймав в атаку піхотинців); Д. 1. Аверкін — начальник Бахчисарайського
партизанського району, колишній командир 48-ї кавалерійської дивізії
(убитий у грудні в бою з карателями, які оточили партизанський загін у
районі Ялти).
В період героїчної оборони Севастополя віддали своє життя за
Батьківщину два відомі на той час авіаційні воєначальники — заступник
командуючого авіацією військово-морського флоту Ф. Г. Коробков та ко
мандуючий авіацією Чорноморського флоту М. О. Остряков. Вони загинули
у квітні 1942 p., під час відвідання авіамайстерень в районі бухти Круглої,
які були піддані ворогом бомбардуванню з повітря. У червні 1942 р. їм пос
мертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У травні 1942 p., коли війська Кримського фронту зазнали нищівної
поразки на Керченському півострові, поблизу с. Уварово було вбито під час
авіанальоту противника командуючого 51-ю окремою армією генерал-лейте
нанта В. М. Львова. Тіло командарма мало не лишилося на полі бою непо-
хованим. З великими труднощами кільком офіцерам вдалося в тому сум’ятті
і хаосі, що панували в притиснутих до моря військах, переправити його на
інший берег Керченської протоки. Нині останки цього воєначальника поко
яться в Тбілісі.
Харківська битва, досить детально розглянута в науковій літературі,
ввійшла в історію війни як така, що була програна військами Червоної армії
в основному через грубі прорахунки радянського командування. Тоді, у
травні 1942 p., під Харковом загинула велика кількість старших і вищих
офіцерів, у тому числі 12 генералів: заступник командуючого Південно-
Західним фронтом Ф. Я. Костенко, командуючі 6-ю, 57-ю арміями та
армійською групою А! М. Городнянський, К. П. Подлас, Л. В. Бобкін (він
був також і заступником командуючого Південно-Західним фронтом по ка
валерії) , начальник штабу та командуючий артилерією 57-ї армії А. Ф. Ані-
сов і Ф. Г. Маляров, командир 21-го танкового і начальник штабу 6-го кава
лерійського корпусів Г. 1. Кузьмін та А. Б. Борисов (Шістер), командири
47-ї, 150-ї, 270-ї і 337-ї стрілецьких дивізій П. М. Матикін, Д. Г. Єгоров,
3. Ю. Кутлін, 1. В. Васильєв.
На кінець першого року війни Ф. Я. Костенко, А. М. Городнянський та
К. П. Подлас були вже досить відомими воєначальниками. Інші з названих
тут генералів також мали значний бойовий досвід і воювали з початку
війни. Так, А. Ф. Анісов, будучи начальником штабу армії, характеризував
ся командуванням Південного фронту в 1942 р. як командир «в усіх
відношеннях грамотний, культурний, витриманий, тактовний і
дисциплінований»14. Щоправда, називався в цитованому документі й один
істотний недолік атестованого: «старається все робити сам, що призводить
60 IS S N 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 1
Втрати радянського генералітету в боях 1941— 1944 pp. в Україні
до знеособлення штабу та начальників родів військ»15. Кавалерійська група
під командуванням А. Б. Борисова (Шістера), прориваючись з оточення пі^
Києвом, знищила в одному з боїв близько 500 солдаті? і офіцерів16.
Г. 1. Кузьмін відзначився вже в перші дні війни. Він, тоді ще полковник, ко
мандував 11-ю танковою дивізією, якій у липні 1941 р. вдалося відкинути за
р. Прут частини двох піхотних дивізій противника, знищивши при цьому
кілька сот ворожих солдатів і офіцерів та 15 танків17. Відзначаючи заслуги
командира стрілецької дивізії 3. Ю. Кутліна, командування 6-ї армії в люто
му 1942 р. вказувало: «За вміле й мистецьке командування дивізією в боях
за Батьківщину, за великі втрати, завдані противникові при взятті Лозової,
цілком гідний присвоєння звання генерал-майора»1*.
Тривалий час головне управління кадрів Наркомату оборони СРСР не
мало точних відомостей про долю генералів, які не вийшли з оточення під
Харковом. Тому в 1942 р. всі вони були виключені зі списків армії як такіч
що пропали безвісти. Лише з часом за допомогою найрізноманітніших
свідчень з'явилась можливість внести істотні уточнення у визначення їхньої
долі. Тепер усі вони, крім А. Ф. Анісова, вважаються загиблими в боях.
Так, представником радянського командування, який виїздив у 1944 р. на
здогадне місце загибелі А. М. Городнянського, було встановлено, що
останній загинув і похований в районі хутора Орлиноярського Харківської
області19. Останки генерала перепоховали, і вони покояться нині в Харкові
на 1-у міському кладовищі. У 1945 р. на могилі встановлено пам’ятник.
Цінну інформацію надали управлінню кадрів Наркомату оборони генерали
О. О. Носков і М. П. Михайлов, які в 1945 р. повернулися з фашистського
полону. Зокрема, перший 3t них повідомив, що бачив, як загинув Л. В. Боб-
кін. Це сталося 26 травня 1942 р. в районі с. Крутоярка Харківської області.
Генерал був убитий німецькими автоматниками у той момент, коли він
схилився над трупом свого сина, скошеного під час бою ворожою кулею20.
0 . О. Носков підтвердив також, що 27 травня 1942 р. загинув у бою
А. Б. Борисов (Шістер)21. Зі слів М. П. Михайлова стало відомо, що
1. В. Васильєв 25 травня був тяжко поранений у груди в районі с. Кам’янка,
де, очевидно, й помер22, а Д. Г. Єгоров загинув того ж дня в районі с. Про-
топопівка23. Обидва генерали повідомили, що Ф. Я. Костенко загинув 26
травня24.
В результаті тривалих пошуків вдалося встановити, що А. Ф. Анісов, аби
уникнути полону, покінчив життя самогубством25. Лише в червні 1986 р.
наказом заступника міністра оборони СРСР № 153 Г. І. Кузьмін був виклю
чений із списків збройних сил як такий, що загинув 28 травня 1942 р.26
Однією з підстав для цього став лист у ГУК МО СРСР колишнього офіцера
21-го танкового корпусу В. К. Михальцова, де зазначалося, що під час вихо
ду з оточення в ніч на 27 травня 1942 р. Кузьмін дістав тяжке поранення в
• 27 Ж ИВІТ .
Надзвичайно складним і тривалим було з’ясування обставин загибелі та
місце поховання К. П. Подл аса, яке на жаль, не можна вважати оста
точним. Найбільше, на наш погляд, заслуговує на увагу розслідування, про
ведене генерал-лейтенантом у відставці, кандидатом військових наук, до
центом Б. К. Колчигіним — уродженцем тих місць, де загинув К. П. Под-
лас. З ’ясовуючи істину, він неодноразово бував на місці гаданих подій,
використовував свідчення очевидців. У звіті про зроблену ним роботу, який
зберігається у фондах краєзнавчого музею м. Ізюма Харківської області, за
значається, що в травні 1942 р. за 16—18 км на південний захід від Ізюма,
в районі села Мала Комишеваха, поблизу хуторів Копанки та Андріївка,
IS S N 0130-5247. Укр. іст журн., 1993, А* 1 61
О. О. Маслов
німці оточили штаб 57-ї армії і деякі радянські частини. Після жорстокого
бою, що тривав близько доби, оточена група, яку очолював генерал, була
повністю знищена. На другий день після бою німці пішли в напрямку на
Ізюм, а місцеві жителі приступили до поховання радянських воїнів. Тоді
вони й виявили труп убитого генерала. Кітель його був залитий кров’ю,
кишені — вивернуті, голова — простріл єна, з ніг — зняті чоботи, з правого
боку лежав пістолет. Те, що це був генерал, підтвердили очевидці, за сло
вами яких на кітелі вбитого знаходилися петлиці із зірками. Генерала похо
вали в окремій могилі на північний захід від хутора Копанки. У 1950 р.
відбулося перепоховання останків радянських воїнів, що впали в тому бою.
їх прах, зокрема й генерала, перенесли в братську могилу в с. Мала
Комишеваха. Цілком можливо, зазначає далі Б. К. Колчигін, що це був
хтось інший з числа воєначальників, які загинули тоді під Харковом,
оскільки ніхто не бачив документів убитого. Щоправда, є ше одне
свідчення, яке підтверджує, що все ж це був К. П. Подлас. Знайшовся меш
канець Ізюма, який під час описуваних подій жив на хуторі Копанки. Було
йому тоді 15 років. Після пред’явлення йому фотокартки К. П. Подласа він
21 березня 1967 р. засвідчив таке: «Я, Бутовський Павло Іванович (м. Ізюм,
вул. Урицького, 22-6), ознайомившись з фотографією генерал-лейтенанта
Подласа Кузьми Петровича, підтверджую, що в травні 17—18 числа 1942 р.
бачив цього генерала до початку бою поблизу хутора Копанки і після бою,
коли він був уже вбитий. Німці не дозволяли ховати генерала 8—9 днів.
Після дозволу генерал був похований у лісі на північний захід від хутора
Копанки». На жаль, свідчення такого роду лише одне. Зберігається воно та
кож в Ізюмському краєзнавчому музеї. Постановою Ізюмського райвиконко
му К. П. Подласу посмертно присвоєно звання почесного громадянина
Ізюмського району. В 1988 р. на місці нині не існуючого хутора Копанки
відкрито невеличкий меморіал пам’яті славних синів Вітчизни, які полягли
в тому жорстокому, нерівному бою28.
Таким чином, безповоротні втрати радянського генеральського корпусу в
період оборонних боїв, що велися в Україні у 1941—1942 pp., становили 38
чол., серед якйх був 1 генерал-полковник, 5 генерал-лейтенантів і 32 гене
рал-майори. Звичайно, ще немало потрібно зробити, щоб гідно увічнити
пам’ять цих доблесних захисників Батьківщини, які ціною свого життя
стримували просування німецько-фашистських орд на Схід.
Наприкінці липня 1942 р. останній радянський солдат залишив ук
раїнську землю, щоб знову повернутися сюди лише через п’ять довгих
місяців тяжкої боротьби.
Визволення України, яке тривало з грудня 1942 до жовтня 1944 р. також
коштувало радянським збройним силам численних жертв. Лише в західних
областях України загинуло 527 тис. солдатів і офіцерів29. Великими були й
втрати серед генералів. Вони виявилися навіть більшими, ніж у перший
період війни і становили 55 чол. Це пов’язано не тільки з довшою
тривалістю бойових дій, а й з винятково впертою обороною противника,
його частими спробами контрнаступу. Серед причин значних втрат не
останнє місце займають недостатня підготовка радянським командуванням
ряду операцій, особливо в матеріально-технічному відношенні, помилки в
плануванні бойових дій. Якщо у генералів в 1941 —1942 рр нр вистачало
досвіду оборонних боїв, чому у військових академіях в останні роки перед
війною майже не вчили, то у воєначальників другого періоду війни спочатку
явно бракувало досвіду широких наступальних дій. Втрати зумовлювалися й
надмірною централізацією керівництва воєнними діями в руках Сталіна,
62 ISSN 0130-5247. Укр. іст журн., 1993, № І
Втрати радянського генералітету в боях 1941—1944 pp. в Україні
який постійно втручався в оперативні і навіть тактичні питання. Так, він
підганяв не лише з проведенням операцій, а й із взяттям окремих міст.
Звідси — квапливі й непідготовлені дії радянського командування і, як
правило, невиправдані втрати.
У січні 1943 р. в ході боїв за визволення східних районів республіки зна
менитий рейд по тилах ворога провів 8-й кавалерійський корпус, перетво
рений тоді на 7-й гвардійський кавалерійський. В результаті вмілих дій
радянських кіннотників було розладнано тилові комунікації німців: висад
жено в повітря 3 залізничні мости, водокачку, яка постачала водою
залізничний вузол Дебальцеве, у 56 місцях пошкоджено залізничне полотно
колій, що йшли до Дебальцевого30. Однак і корпус зазнав при цьому тяжких
втрат. Серед тих, хто в лютому 1943 р. не повернувся з рейду, були й за
ступник командира корпусу генерал-майор C. І. Дудко та командир 16-ї
гвардійської кавалерійської дивізії генерал-майор M. М. Шаймуратов. На
жаль, точні обставини їхньої загибелі та місця поховання через те, що бойо
ві дії велися в тилу ворога, до кінця не з’ясовані.
Як відомо, невдало для військ Воронезького та Південно-Західного
фронтів закінчилися операції під Харковом у лютому — березні 1943 р. З
тих боїв не вийшли: командир 15-го танкового корпусу генерал-майор тан
кових військ В. О. Копцов — Герой Радянського Союзу, удостоєний цього
звання за мужність, виявлену на Халхін-Голі у 1939 p., а також командири
трьох гвардійських дивізій — 38-ї та 41-ї стрілецьких і 13-ї кава
лерійської — генерал-майори О. О. Онуфрієв, М. П. Іванов, О. П. Сєрашев.
41-а гвардійська дивізія, переслідуючи ворога, відірвалася на значну
відстань від сусідніх частин 6-ї гвардійської армії, зав’язала 18 лютого бої за
станцію Синельникове, однак невдовзі сама була оточена противником,
який завдав контрудару. Під час виходу з оточення, поліг як герой на полі
бою М. П. Іванов. У тих боях було втрачено бойовий гвардійський прапор
дивізії31. Три дні вперто обороняло район м. Барвінкове з’єднання
О. О. Онуфрієва — мужнього, досвідченого командира, який раніше
відзначився у битві за Москву, де він командував повітряно-десантною
бригадою32. Втрати дивізії з грудня 1942 р. по 1 березня 1943 р. на
харківському напрямку становили: вбитими — 1997, пораненими — 9740,
обмороженими — 548, пропал ими безвісти й полоненими — 336 чол. Що
правда, й ворогові дивізія завдала значних ударів. При відході дивізії
О. П. Сєрашева в районі Дергачів на її штаб напала група з більш як 15 во
рожих танків. Управління дивізії змушене було з боєм відступати під гар
матним і кулеметним вогнем ворога, вибираючись мало не з-під гусениць
танків33. Тут і обірвалося життя ряду командирів цього з’єднання, у тому
числі й Сєрашева. Похований він у Вовчанську на Харківщині.
У квітні-травні, коли бойові дії в Україні, як і на більшості ділянок
радянсько-німецького фронту, набули позиційного характеру, було втраче
но двох генералів, що мали немалий досвід ведення війни. На Південно-
Західному фронті під час нальоту ворожої авіації загинув командуючий бро
нетанковими військами 6-ї армії О. В. Кукушкін (похований у м. Міллерово
Ростовської області). Командир 34-го гвардійського стрілецького корпусу то
го ж фронту Г. В. Мухін був смертельно поранений осколком снаряда на
своєму спостережному пункті в районі Лисичанська. Він помер 26 травня у
московському госпіталі і похований у Москві.
Та життя багатьох здібних, енергійних командирів обривалося на війні
не тільки від куль чи осколків. Величезне безперервне перенапруження мо
ральних^ фізичних сил підривало здоров’я людей, призводило до трагічних
IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 1 63
О. О. Маслов
наслідків. Саме це стало причиною смерті генерал-лейтенанта Ф. М. Хари
тонова, на долю якого випало немало випробувань. Учасник Вітчизняної
війни з її початку, він пізнав гіркоту відступу від Дністра до пониззя Дону.
З 9 вересня 1941 р. Харитонов — командуючий 9-ю армією Південного
фронту. В ході Харківської битви основний удар противник обрушив на його
армію, і вона, зазнавши великих втрат, відійшла. Головнокомандуючий
Південно-Західним стратегічним напрямком маршал С. К. Тимошенко усу
нув Харитонова від командування і розпорядився віддати його до суду.
Кілька днів провів генерал у Москві, пояснюючи свої дії. Врятувало його
лише втручання генерал-полковника О. М. Василевського, який вважав, що
провини М. Ф. Харитонова у відступі немає. Призначений командуючим
тепер уже 6-ю армією Південно-Західного фронту він у лютому — березні
1943 р. брав участь у наступальних та оборонних боях під Харковом. 1 знову
доля розпорядилася так, що ця армія зазнала великих втрат. Величезне нер
вове напруження різко погіршило стан здоров’я цього працелюбйого, пунк
туального воєначальника, вини якого в згаданих поразках, справді, не було:
в обох випадках безперечну перевагу в силах і засобах мав противник. Ге
нерала терміново евакуювали зі складу діючої армії в центральний
військовий госпіталь, де він і помер 28 травня 1943 р.
Винятково тяжкими й кровопролитними були для військ Південного
фронту в 1943 р. бої під час прориву сильно укріпленого рубежа противника
на р. Міус. В них брала участь 33-я гвардійська стрілецька дивізія під ко
мандуванням генерал-майора М. 1. Селіверстова, смертельно пораненого на
перших кілометрах української землі — на південь від м. Сніжне — у липні
1943 р. і похованого в Ростові-на-Дону. 28 липня приголомшений тяжкими
втратами, що їх зазнали ввірені йому частини в боях на р. Сіверський До
нець поблизу селища Баннівське (нині — м. Слов’яногорськ Донецької
області), помер від розриву серця командир 79-ї гвардійської стрілецької
дивізії генерал-майор М. П. Батюк — легендарний герой Сталінграда, який
обороняв з цією дивізією Мамаїв курган.
Швидке й остаточне визволення українських земель розпочалося
наприкінці літа 1943 р. в ході Курської битви. Переслідуючи з упертими бо
ями противника на харківському напрямку, Червона армія втратила у
серпні трьох досвідчених воєначальників бронетанкових і механізованих
військ: Г. Я. Антонова — застуника командира 4-го гвардійського танкового
корпусу (похований у м. Гайвороні Бєлгородської області), М. П. Лебедя —
заступника командира 5-го гвардійського механізованого корпусу (похо
ваний у Бєлгороді) та Д. X. Чернієнка — командира 31-го танкового корпу
су (похований у м. Богодухові Харківської області). Останній був убитий під
час несподіваного артнальоту на своєму спостережному пункті в районі м.
Богодухова 18 серпня 1943 р. Того дня втрати корпусу становили 4 чол.
убитими34, серед яких виявився й комкор.
У м. Ізюмі височить величний пам’ятник генералові-танкісту П. В. Воло
ху. Він — командуючий бронетанковими й механізованими військами
Південно-Західного фронту — загинув неподалік від цього міста наприкінці
серпня. П. В. Волох — учасник боїв під Барвінковим на початку 1942 p.,
потім був начальником Головного управління формування та бойової
підготовки бронетанкових військ Червоної армії, немало сприяв їх дальшому
розвитку і зміцненню.
Наприкінці серпня 1943 р. війська п’яти радянських фронтів розпочали
грандіозну битву за Дніпро, успішний підсумок якої став передумовою даль
шого визволення Правобережної України. В єдиному бойовому пориві
64 IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн. . 1993, № І
Втрати радянського генералітету в боях 1941—1944 pp. в Україні
рухалися тоді до сивого Славутича й золотоверхого Києва всі воїни — від
рядового до генерала. Багато з них на цьому героїчному шляху зустріли
свою смерть. З генералів першим, на самому початку Чернігівсько-
Прип’ятської операції військ Центрального фронту, загинув під час
авіанальоту противника досвідчений воєначальник, який перебував у діючій
армії з початку війни, командир 9-го танкового корпусу генерал-майор тан
кових військ Г. С. Рудченко. Сталося це наприкінці серпня. Поховали гене
рала з усіма почестями в м. Глухові Сумської області, щойно визволеному
від фашистів його військами. Після війни на могилі встановили пам'ятник,
на якому золотими літерами викарбувано: «Генералу Г. С. Рудченку від
вдячних глухівчан».
Під час бомбардування загинув у середині жовтня в м. Коропі на
Чернігівщині командуючий артилерією 13-ї армії генерал О. Н. Панков,
уродженець Оренбурзької області, який 16 вересня 1943 р. був нагород
жений орденом Суворова II ступеня. Слід зазначити, що в ході стрімкого
наступу до Дніпра радянські командири, на жаль, мало дбали про свою
особисту безпеку. До того ж нерідко не вистачало часу, щоб добре облад
нати спостережні та командні пункти,— фронт щоденно пересувався на
захід. Цим пояснюються досить значні втрати серед командирів від наслідків
дії ворожої авіації.
Слід особливо згадати про загибель на Лівобережжі двох командуючих
арміями — генерал-лейтенантів П. П. Корзуна та О. І. Зигіна. Перший з
них, будучи командуючим 47-ю армією Воронезького фронту, добирався
16 вересня автомашиною в одну з дивізій і підірвався на міні. Нині на його
могилі в м. Гадячі на Полтавщині височить величний пам’ятник. О. 1. Зи-
гін — учасник першої світової і громадянської воєн — з початку Великої
Вітчизняної командував дивізіями і радом армій. Це був' рішучий і високо
освічений командир. Коли в серпні 1941 р. в районі м. Великі Луки він,
вийшовши з оточення, дізнався, що основні сили дивізії все ще залишаються
у ворожому кільці, знову перейшов лінію фронту і вивів ці війська в розта
шування основних сил Червоної армії. 4-а гвардійська армія Воронезького
фронту, якою командував генерал, визволяла у вересні 1943 р. Пол
тавщину. Тут, поблизу с. Кирияківка, обірвався бойовий шлях командарма
— він також підірвався на міні.
13 вересня у бою неподалік від с. Перекоп Харківської області було вбито
Героя Радянського Союзу (удостоєний цього звання в 1936 р. за мужність,
виявлену в Іспанії) заступника командира 1-го механізованого корпусу Сте
пового фронту Д. Д. Погодіна (похований у м. Владимирі).
Інший генерал — М. І. Зінькович — був удостоєний звання Героя Радян
ського Союзу посмертно. Він командував 6-им гвардійським танковим кор
пусом і, виявляючи особисту мужність, одним з перших переправився на
правий берег Дніпра. Тут, на невеликому плацдармі поблизу с. Григорівки
(нині — Черкаської області), 24 вересня о 7 год. ЗО хв. під час сильного бом
бардування фашистською авіацією позицій корпусу він дістав смертельне
поранення і того ж дня о 16 годині по дорозі в санчастину помер35-36. Похо
ваний М. І. Зінькович у Прилуках Чернігівської області.
Командир 23-ї стрілецької дивізії 47-ї армії Воронезького фронту
О. Г. Корольов уміло організував 11 вересня 1943 р. форсування р. Псьол
та бій за м. Гадяч. Розвиваючи наступ, частини цієї дивізії вийшли на 13
годину 24 вересня до східного берега Дніпра і в ніч з 25 на 26 вересня
приступили до форсування річки37. Було захоплено плацдарм на правому
березі. Бої за його утримання мали надзвичайно жорстокий характер, і
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 1 65
О. О. Маслов
дивізія зазнала великих втрат. 29 вересня загинув і її командир —
О. Г. Корольов, який постійно перебував у бойових порядках піхоти38.
Вісім воїнів дивізії, в тому числі і її командир, були удостоєні за форсуван
ня Дніпра звання Героя Радянського Союзу39. Нині селянський син з
Ярославщини О. Г. Корольов спочиває вічним сном в українському селі
Гельмязів Черкаської області, яке він разом з воїнами своєї дивізії
визволив від фашистів.
Наприкінці вересня, після визволення Донбасу, смерть вирвала з лав
Червоної армії члена Військової ради Південного фронту генерал-лейтенан
та К. Я. Гурова, чиї заслуги в керівництві військами, особливо під час обо
рони Сталінграда, надзвичайно великі. Він несподівано помер від хвороби
серця в с. Гусарка Запорізької області. Вищестояще командування прийняло
рішення поховати генерала в Донецьку, а його серце віддати землі в Гу
сарці, недалеко від будинку, де він помер. Пізніше серце воєначальника бу
ло перепоховано в центрі села, на площі Свободи, де в пам’ять про це вста
новлено обеліск.
Успішно діяла при визволенні міста Нижньодніпровська наприкінці ве
ресня 152-а стрілецька дивізія генерал-майора В. П. Каруни — учасника
оборони Царицина в період громадянської війни. Незадовго до цього, у
серпні 1943 р. дивізія під його керівництвом успішно форсувала р.
Сіверський Донець. Дніпро виявився тим рубежем, якого бойовому генералу
не судилося перейти. ЗО вересня, в ході боїв за визволення Дніпро
петровська, він, проводячи рекогносцировку місцевості, був ‘ смертельно
поранений ворожим снарядом, який розірвався за два метри від нього40.
Помирав комдив у тяжких муках: осколки вп’ялися йому в голову, груди,
живіт, перебили обидві ноги. Після визволення Дніпропетровська прах гене
рала перепоховали на меморіальному кладовищі міста.
Надзвичайний випадок, що безпосередньо стосувався генеральського
складу, трапився на початку листопада 1943 р. на 4-у Українському фронті,
їдучи машинами, два відомі на той час воєначальники — командуючий
військами 44-ї армії В. П. Хоменко та командуючий артилерією цієї армії
С. О. Бобков, втративши орієнтацію на місцевості, проскочили передній
край оборони своїх військ, опинилися в розташуванні, противника й
загинули41. Не маючи тоді достовірних відомостей про долю генералів,
зниклих у напрямі розташування противника, Сталін відреагував на цей
факт дуже хворобливо. Побоюючись добровільного переходу згаданих
воєначальників на службу до фашистів, він наказав розформувати 44-у
армію, а її частини і з’єднання передати до складу інших військових форму
вань. Немилість Верховной!) Головнокомандуючого впала й на керівництво
4-го Українського фронту. Останки цих двох генералів покояться нині в
Мелітополі Запорізької області.
Від хвороби помер у листопаді 1943 р. начальник штабу артилерії 1-го
Українського фронту генерал-майор артилерії M. С. Храбров, який пройшов
через багато битв війни.
Успішно керував 218-ю стрілецькою дивізією в ході операцій по визво
ленню України генерал-майор С. Ф. Скляров. Дивізія відзначилася в боях
за міста Ромодан і Київ, за що дістала почесне найменування «Ромо-
данівсько-Київська». Так, під Ромоданом у ворога було захоплено 300 тис.
самих тільки мін і снарядів42. Командир дивізії за успішне дворазове форсу
вання Дніпра став кавалером ордена Суворова II ступеня43. Останніми для
нього виявилися бої під Житомиром у грудні 1943 p., де військам 1-го Ук
раїнського фронту довелося відбивати сильний контрудар противника, який
66 IS S N 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1
Втрати радянського генералітету в боях 1941—1944 pp. в Україні
намагався знову повернути собі Київ. Під час нальоту ворожої авіації за
12 км від Житомира Скляров загинув44.
Зовсім наприкінці 1943 p., 31 грудня о 10-й годині ранку, пострілом во
рожого снайпера був убитий командир 209-ї стрілецької дивізії М. М. Іва-
новський. Трапилося це в той момент, коли він ставив бойове завдання ко
мандирові 722-го стрілецького полку та командирам батальйонів у районі
Малого Букрина, за 400 м від переднього краю ворожої оборони45“46.
Великих жертв коштували Червоній армії висадка її військ і перші бої на
Керченському півострові Криму в жовтні 1943 — січні 1944 pp. Складовою
частиною цих бойових дій стала знаменита Керченсько-Ельтигенська
десантна операція військ Північно-Кавказького фронту при підтримці сил
Чорноморського флоту та Азовської військової флотилії. Ворог чинив від
чайдушний опір, намагаючись за будь-яку ціну утримати Крим як
важливий стратегічний плацдарм на південному крилі радянсько-німецького
фронту. Проведені тоді десантні операції різного масштабу мали успіх на
самперед завдяки мужності рядових радянських воїнів.
У ході бойових операцій під Керчю та Ельтигеном віддали своє життя
командири з’єднань Б. М. Аршинцев, JI. В. Косоногов, Т. С. Кулаков. Усі
вони за вміле керівництво ввіреними їм частинами та особисту мужність
були відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 травня 1944
р. удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Частини 117-ї гвардійської стрілецької дивізії на 23 годину 1 листопада
1943 р. зосередилися на Таманському березі Керченської протоки і о 3 год.
00 хв. 2 листопада розпочали переправу на Керченський півострів у районі
Ельтигена. З відправлених тоді 10 катерів, що мали перевезти особовий
склад 335-го гвардійського стрілецького полку, один, де було 50 чол., —
підірвався на морській міні, два — повернулися назад, не висадивши бійців
через сильний вогонь противника. Висадження здійснили сім катерів, на
яких знаходилося 300 бійців47. Цей загін відразу ж вступив у бій з ворогом,
відбиваючи численні контратаки його піхоти й танків. О 10. 00 того ж дня
для підтримки воїнів, що оборонялися на плацдармі, було відправлено ще
два катери, один з яких повернувся назад, не змігши висадити бійців, а
другий підірвався на міні на півдорозі до місця висадки48.
Невдовзі труднощі радянських воїнів, які знаходилися на плацдармі,
стали ще більшими, оскільки з 8 по 17 листопада підкріплення до них не
прибувало через відсутність транспорту49. За період боїв на Керченському
півострові з 2 до 15 листопада 117-а дивізія втратила: вбитими — 158, пора
неними — 206 чол., ще 257 чол. потонули під час висадки десанту. Втрати
противника за цей час становили більш як 800 солдатів і офіцерів
убитими50. 17 листопада., прямуючи на мотоботі в службових справах з
плацдарму на Таманський півострів, загинув командир дивізії JI. В. Косоно
гов: мотобот підірвався на потужній морській міні. Разом з комдивом
загинув і ряд інших працівників штабу дивізії51.
339-а стрілецька дивізія під командуванням Т. С. Кулакова з 14 вересня
1943 р. вела вперті бої за прорив так званої «Голубої лінії» ворога на Кубані.
Подолавши 11 добре укріплених проміжних рубежів противника, з’єднання
на 6 год. 30 хв. 9 жовтня вийшло на західний берег Таманського пів
острова52. Цим самим Тамань було повністю очищено від ворога. В ніч на 6
листопада дивізія приступила до форсування Керченської протоки з висад
женням десанту в районі Опасна — Єнікале. Переправлені до 8 листопада
три полки дивізії повели наступ на Керч. Бої за місто набрали затяжного
характеру. 16 листопада дивізія зробила спробу широкомасштабного насту-
IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1 67
О. О. Маслов \
пу на ворога, який, однак, скінчився невдало2’3. Того дня на околиці Керчі
під час авіанальоту противника загинув, комдив Т. С. Кулаков54.
Успішно керував висадженням десанту на Керченському півострові ко
мандир 55-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майор Б. М. Аршинцев.
Перші групи десантників ступили на кримську землю між 3 і 6 годинами
11 листопада. В результаті тригодинного нічного бою радянські бійці здо
були плацдарм площею 7 кв. км, а також захопили трофеї: 7 гармат, 20 ку
леметів, дві прожекторні установки, 2 тис. мін, 5 тис. снарядів. Противник
втратив убитими, пораненими й полоненими більш як 300 солдатів і
офіцерів55.
У ході боїв на Керченському півострові Б. М. Аршинцев стає командиром
11-го гвардійського стрілецького корпусу, до складу якого входила 55-та
гвардійська стрілецька дивізія. А незабаром, 15 січня 1944 p., в районі
висоти 115,5 поблизу Керчі внаслідок вибуху важкого фугасного снаряда за
два метри від бліндажа, де знаходився спостережний пункт комкора,
загинуло майже все управління корпусу, в тому числі й Аршинцев56. Майже
одночасно з ним при виконанні бойового завдання, пов’язаного із знищен
ням морських транспортів противника, загинув командир 2-ї гвардійської
мінно-торпедної авіадивізії М. О. Токарев — генерал-майор авіації. Герой
Радянського Союзу. Його штурмовик було збито вогнем зенітної артилерії в
районі Євпаторії.
Початок 1944 р. ознаменувався в Україні новими тяжкими боями на всій
лінії фронту, як на Лівобережжі, так і Правобережжі. 1 знову у вогні війни
гинули рядові воїни та їхні командири. У січні невблаганна смерть забрала
командира 9-ї гвардійської мехбригади В. В. Луппова (поліг під Житомиром,
посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу), командуючого
бронетанковими і механізованими військами 1-го Українського фронту
А. Д. Штевнєва (не вийшов з боїв під Корсунь-Шевченківським), ко
мандира 24-ї гвардійської стрілецької дивізії П. 1. Саксєєва (убитий у районі
Великої Лепетихи Херсонської області), заступника командуючого
артилерією 1-го Українського фронту Д. 1. Турбіна (загинув на захід від
Києва), командира 93-ї гвардійської стрілецької дивізії В. В. Тихомирова
(помер від хвороби).
18 лютого 1944 р. помер від ран командир 28-го гвардійського
стрілецького корпусу генерал-майор Д. П. Монахов, похований у
Дніпропетровську. 21 лютого у військовому госпіталі Москви помер від хво
роби колишній командуючий 18-ю армією, щойно звільнений з цієї посади у
зв’язку з тяжким станом здоров’я, генерал-полковник K. М. Леселідзе.
Армія в той час вела бої на захід від Києва.
29 лютого в сутичці із загоном ОУН—УПА дістав смертельне поранення
видатний радянський полководець, який вніс значний вклад у визволення
України від німців, командуючий військами 1-го Українського фронту, гене
рал армії М. Ф. Ватутін57.
У березні обірвався бойовий шлях у Вітчизняній війні двох відомих на
той час воєначальників: командирів 23-го танкового і 4-го гвардійського ме
ханізованого корпусів генерал-лейтенантів танкових військ Героя Радянсь
кого Союзу Ю. Г. Пушкіна і Т. І. Танасчишина. Перший з них загинув у
ході Бсрезнегувато-Снігурівської операції військ 3-го Українського фронту
під час нальоту німецької авіації в районі Баштанки Миколаївської області.
Т. І. Танасчишин також був убитий під час ворожого авіабомбардування на
околиці м. Березівка Одеської області.
Дуже тяжкі бої довелося витримати 19—21 березня, обороняючи не
68 I S S X 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1
Втрати радянського генералітету в боях 1941—1944 pp. в Україні
великий плацдарм на правому березі Південного Бугу на північ від Мико
лаєва, воїнам 4-ї гвардійської стрілецької дивізії. Стримуючи удар ворога,
частини дивізії вперто захищалися, але змушені були відійти в річкові
плавні, залиті весняною водою, і в таких умовах продовжувати нерівний
бій. У ньому загинуло майже все командування дивізії, в тому чисті й
комдив Г. Ю. Кухарсв58 — учасник оборони Москви, боїв за визволення
Донбасу, Правобережної України. Спочатку не було можливості навіть
поховати всіх, хто загинув у тих боях, оскільки їхні тіла лишалися в плав
нях. Тіло Г. Ю. Кухарсва також з великими труднощами було знайдено в
річці пізніше. Нині його прах спочиває в м. Нова Одеса Миколаївської
області. Загальні втрати дивізії за три дні боїв становили: вбитими — 126,
пораненими — 246, пропалими безвісти — 291 чол.59 Лише незначній
кількості воїнів вдалося врятуватися, переправившись під надзвичайно
щільним вогнем противника на протилежний берег.
25 березня загинув в авіакатастрофі начальник штабу 38-ї армії
А. П. Пилипенко, а на початку квітня помер від ран командир 3-го
гвардійського стрілецького корпусу О. 1. Бєлов.
Кровопролитними були бої за Крим у квітні* — травні 1944 р. В ході їх
загинули командири 26-ї артилерійської дивізії резерву головного команду
вання та 214-ї штурмової авіадивізії генерал-майори М. В. Гапонов та
1. П. Вилін. Штурмовик 1л-2, пілотований останнім, було збито в
повітряному бою під час бомбардування аеродрому противника на мисі
Херсонес. З великими труднощами генералові вдалося дотягнути на
підбитому літаку до лінії фронту, де за 800 м на північний схід від
Охари — Каралез штурмовик врізався в гору. Тут же І. П. Виліну була
подана перша медична допомога партизанами та лікарем стрілецької дивізії
Червоної армії60. Врятувати життя воєначальника в сімферопольському
госпіталі, куди його доставили, не вдалося. Помер він о 12-й годині дня 19
квітня в тяжких муках: у нього був перелом черепа, ребер і грудини,
відкритий перелом правої гомілки, травматичний шок, крововилив у мо
зок61. Поховали генерала Виліна в Сімферополі. Його іменем у Криму на
звані населені пункти.
У травні — червні 1944 р. загинули три генерали. У Станіславській
(нині — Івано-Франківській) області було вбито начальника тилу 38-ї армії
C. Т. Васильєва, під Луцьком — командира 61-го стрілецького корпусу
0. М. Ільїна. Загинув також старший помічник генерал-інспектора з бом
бардувальної авіації інспекції ВПС Червоної армії 1. Т. Батигін, який пере
бував у відрядженні в діючій армії. Від хвороби в цей період помер один ге
нерал — заступник командуючого Київським корпусним районом ППО
П. Я. Яковлев.
В ході боїв у Західній Україні загинув член Військової ради 1-ї
гвардійської армії 1. В. Васильєв, убитий 7 серпня 1944 р. при артобстрілі під
Дрогобичем і похований у цьому ж місті. Посмертно він удостоєний звання
Героя Радянського Союзу за великий вклад у розгром німецько-
фашистських загарбників.
Останній у сумному списку загиблих на території України генералів —
командуючий військами Одеського військового округу генерал-полковник
1. Г. Захаркін, який загинув в автомобільній катастрофі. Герой битви за
Москву, він похований в Одесі.
Таким чином, загалом безповоротні втрати радянського генеральського
корпусу в 1941 —1944 pp. на Україні становили 93 чол. Це — п'ята частина
всіх втрат, шо їх зазнав радянський генералітет в 1941 —1945 pp. Бойові
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, Лі? І 69
О. О. Маслов
втрати становили 90 чол., тобто майже 30 % відповідних втрат генералітету
за весь період війни. При цьому загинули в боях і померли від ран, одер
жаних під час бойових дій, 78 воєначальників; пропали безвісти — 2;
покінчили життя самогубством, щоб не потрапити в полон — 2; померли від
хвороб — 862; загинули внаслідок нещасних випадків — 3. Серед них — 1
генерал армії, 3 генерал-полковники, 15 генерал-лейтенантів, 74 генерал-
майори. Вони були представниками таких родів військ: 66 загаль
новійськових командирів, 11 — артилерії, 11 — танкових військ, 5 —
авіації. За посадами, що їх ці люди займали в армії, втрати розподілилися
так: 2 командуючих фронтами, 4 заступники командуючих фронтами, 1 на
чальник штабу фронту, 1 член Військової ради фронту, 1 заступник коман
дуючого ВПС ВМФ, 1 командуючий ВПС флоту, 1 помічник генерал-
інспектора з бомбардувальної авіації, 1 командуючий військами округу, 1
заступник командуючого артилерією фронту, 7 командуючих арміями, 11
заступників командуючих арміями, 3 начальники штабів армій, 1 команду
ючий армійською групою, 15 командирів корпусів та ін.
Втрати генеральського корпусу в основних битвах і операціях на
території України мають такий вигляд:
Битва за Дніпро 1943 р.— 14 чол.
Харківська битва 1942 р.— 12 чол.
Київська оборонна операція 1941 р.— 9 чол.
Уманська оборонна операція 1941 р.— 6 чол.
Прикордонні бої 1941 р.— 3 чол.
Бєлгородсько-Харківська операція 1943 р.— 3 чол.
По 2 генерали загинули під час Севастопольської оборони 1941 —
1942 pp., Дсбальцсвського рейду 7-го гвардійського кавкорпусу 1943 p.,
Керченсько-Ел ьтигенської десантної операції .1943 p., Харківських оборонної
та наступальної операцій 1943 p., Корсунь-Шсвчснківської та Кримської
операцій 1944 р. В інших операціях втрати були незначними або ж їх не
було зовсім.
Більшість полеглих у боях на Україні воєначальників народилася в Росії.
Були серед них також українці, білоруса, грузин, єврей, башкир, татарин...
Український народ ніколи не забуде їх імена.
1 2 Военно-ист. жури.— 1991 № 6.— С. 75—76.
3 За неостаточними поки що підрахунками аитора, помилковими с, наприклад, такі дані:
1) загальна кількість втрат занижена не менш як на 40 чол. (не 421, а не менш як 460); 2) пс-
прапильно нказано кількість осіб, удостоєних знання Героя Радянського Союзу (їх не 52, а
понад 60); 3) загинуло й померло н період війни не 4, а 6 генерал-полковників; 4) на мінах
підірвалося не І І, а не менше 20 чол ̂ С й багато інших зауважень щодо цифр, наведених у цій
публікації. У зв'язку з цими зауваженнями, надісланими автором у редакцію «Иоенно-
исторического журнала», остання визнала за необхідне припинити-в жовтні 1991 р. публікацію
поіменного списку безповоротних втрат генералітету і знову направити його на доопрацювання
(тепер цим займається вже головне управління кадрів Об'єднаних Збройних Сил СІ ІД). Як
повідомили дніпрові в листопаді 1991 p., управління проводить повторний обрахунок всіх
опублікованих у урналі даних.
4 Центр, арх. Об'єднаних Збройних Сил СІ ІД (м. Подольськ Московської обл.), інв. № 566
989, арк. 11 (далі — ЦЛ ОЗС. Кол. ЦЛМО СРСР).
5 Там же, арк. 21, 23.
6 Там же, арк. 11.
7 Там же, арк. 22.
8 Там же, івн. № 1598047, арк. 34.
9 Там же, арк. 39.
10 Там же, ф. 169 сд, on. 1, спр. 19, арк. 11.
70 ISSN 0 /30 -5247 . Укр. іст. жури., 1993, № І
Втрати радянського генералітету в боях 1941—1944 pp. в Україні
11 Там же. Картотека безповоротних втрат офіцерського складу в 1941 —1945 pp. Облікова
карта генерал-майора Д. С. Писаревського.
12 3 обліково-послужної карти (ОПК) генерал-майора Ф. Д. Рубцова (ГУК Об'єднаних
збройних сил СНД).
13 Із ОПК генерал-майора А. М. Смирнова.
14 ЦА ОЗС, інв. № 639857, арк. 32.
15 Там же, арк. 33.
16 Там же, інв. № 529334, арк. 47.
17 Там же, інв. № 566364, арк. 12.
18 Там же, івн. № 640016, арк. 32. В цитованому тут документі йдеться про перше визво
лення Лозової — великого залізничного вузла в Харківській області — у січні 1942 р. в ході
Барвінківсько-ЛозовськоІ наступальної операції Південно-Західного фронту.
19 Із ОПК генерал-лейтенанта А. М. Городи я нського.
20 Із ОПК генерал-майора Л. В. Бобкіна. Як виняток Л. В. Бобкіну вищестояще команду
вання дозволило взяти з собою на фронт 15-річного сина.
21 Із ОПК генерал-майора А. Б. Борисова (Шістера).
22 Із ОПК генерал-майора 1. В. Васильєва.
23 Із ОПК генерал-майора Д. Г. Єгорова.
24 Із ОПК генерал-лейтенанта Ф. Я. Костенка.
25 Із ОПК генерал-майора А. Ф. Анісова.
26 ЦА ОЗС, картотека безповоротних втрат офіцерського складу в 1941 — 1945 pp. Облікова
карта генерал-майора танкових військ Г. І. Кузьміна.
27 ГУК ОЗС (Москва), матеріали вхідних повідомлень.
28 У т. 5 12-томної «Історії другої світової війни» (М., 1975) на с. 131 говориться про
загибель у боях під Харковом генерала А. 1. Власова. Однак, за даними автора цього
повідомлення, такого генерала у військах, що брали участь в цій битві, взагалі не було.
29 Укр. іст. журн.— 1991.— № 6.— С. 21.
30 ЦА ОЗС, ф. 3475, on. 1, спр. 1, арк. 3.
31 Там же, ф. 1138, on. 1, спр. 1, арк. 5.
32 У 1942 р. О. О. Онуфрієва було представлено до звання Героя Радянського Союзу, однак
вищестояще командування відповідних документів у Верховну Раду СРСР не направило, не
пояснивши своїх дій жодними мотивами.
33 ЦА ОЗС, ф. 3474, on. 1, спр. 20, арк. 150, 151.
34 Там же, ф. 4321, on. 1, спр. 11, арк. 24.
35-36 у ам же ф 34Q5t оп СПр 34 ̂ арК і5
37 Там же, ф. 1096, on. 1, спр. 1, арк. 3.
38 Там же, арк. 8.
39 Там же, арк. 6.
40 Там же, ф. 1383, on. 1, спр. 20, арк. 58.
41 Із ОПК генерал-лейтенанта В. П. Хоменка.
42 ЦА ОЗС, ф. 1488, on. 1, спр. 1, арк. 8.
43 Там же, арк. 9.
44 Там же.
45_4б у ам же ф 1 4 5 9 оп і СПр 21, арк. 29.
47 ЦА ОЗС, ф. 1322, on. 1, спр. 6, арк. 3.
48 Там же.
49 Там же, арк. 4.
50 Там же.
51 Там же, арк. 5.
52 Там же,,ф. 1656, on. 1, спр. 2, арк. 14.
53 Там же.
54 Там же, спр. 72, арк. 189.
55 Там же, ф. 835, on. 1, спр. 4, арк. 91.
56 Там же, on. 1, спр. 87, арк. 6.
57 Обставини поранення і смерті М. Ф. Ватутіна детально викладені в матеріалах,
опублікованих в «Укр. іст. журналі» (1991.— № 11 — 12).
’ 58 ЦА ОЗС, ф. 1052, оп. 1,<спр. 67, арк. 26—27.
59 Там же, арк. 27.
60 Там же, ф. 20206, on. 1, спр. 86, арк. 60.
61 Із ОПК генерал-майора авіації І. П. Виліна.
62 Включено також осіб, які були звільнені з посад у діючій армії на Україні і померли не
більш як через місяць після цього.
IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, 1 71
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212310 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-12T13:33:13Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Маслов, О.О. 2026-02-04T14:32:26Z 1993 Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні / О.О. Маслов // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 57–71. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212310 Автор даного повідомлення ставив собі за мету на основі архівних дже- рел показати втрати, що їх зазнав радянський генералітет у ході воєнних дій на території України в 1941-1944 рр., розкриваючи цю трагічну тему як на конкретних прикладах, так і на цифровому, в тому числі узагальню- ючому, матеріалі. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні Потери советского генералитета в боях 1941–1944 гг. в Украине Losses of Soviet Generals in Battles 1941–1944 in Ukraine Article published earlier |
| spellingShingle | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні Маслов, О.О. Повідомлення |
| title | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні |
| title_alt | Потери советского генералитета в боях 1941–1944 гг. в Украине Losses of Soviet Generals in Battles 1941–1944 in Ukraine |
| title_full | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні |
| title_fullStr | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні |
| title_full_unstemmed | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні |
| title_short | Втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в Україні |
| title_sort | втрати радянського генералітету в боях 1941–1944 pp. в україні |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212310 |
| work_keys_str_mv | AT maslovoo vtratiradânsʹkogogeneralítetuvboâh19411944ppvukraíní AT maslovoo poterisovetskogogeneralitetavboâh19411944ggvukraine AT maslovoo lossesofsovietgeneralsinbattles19411944inukraine |