Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях
Проблеми відродження української нації протягом тривалого часу не діставали глибокого розкриття в заідеологізованій радянській історіографії, часом замовчувалися, а то і просто фальсифікувалися. «Білою» плямою в історичній науці стала, зокрема, й листопадова національно-демократична революція на зах...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212314 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях / О.Ю. Карпенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 16–29. — Бібліогр.: 88 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860272403595132928 |
|---|---|
| author | Карпенко, О.Ю. |
| author_facet | Карпенко, О.Ю. |
| citation_txt | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях / О.Ю. Карпенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 16–29. — Бібліогр.: 88 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Проблеми відродження української нації протягом тривалого часу не діставали глибокого розкриття в заідеологізованій радянській історіографії, часом замовчувалися, а то і просто фальсифікувалися. «Білою» плямою в історичній науці стала, зокрема, й листопадова національно-демократична революція на західноукраїнських землях у 1918 р.
|
| first_indexed | 2026-03-13T16:21:52Z |
| format | Article |
| fulltext |
О. Ю. Карпенко
О. Ю. Карпенко (Івано-Франківськ)
Листопадова 1918 р. національно-демократична
революція на західноукраїнських землях
Проблеми відродження української нації протягом тривалого часу не
діставали глибокого розкриття в заідеологізованій радянській історіографії,
часом замовчувалися, а то і просто фальсифікувалися. «Білою» плямою в
історичній науці стала, зокрема, й листопадова національно-демократична
революція на західноукраїнських землях у 1918 р.
Витоки цієї революції сягають 1848 p., коли в Австро-Угорщині, до якої
входили і західноукраїнські землі, на черзі дня постала проблема
відродження української нації, здійснення національно-територіальної авто
номії краю1. 2 травня того року у Львові було створено Головну руську
раду — політичний орган, який представляв національні інтереси українців
у системі імперської влади. Як відзначав про неї М. С. Грушевський, це бу
ло «свого роду українське національне правительство»2. Уже в своїй першій
«Відозві» Рада заявила про етнічну єдність західних українців з усім ук
раїнським народом, «котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить,
з котрого півтретини мільйона землю Галицьку замешкує» і який «був
колись самостійним, рівнявся у славі найможнішим народам Європи»3. Тоді
ж виникло 12 окружних і 50 місцевих рад, що розгорнули активну
діяльність по відродженню української нації й демократизації суспільства.
Головна руська рада, будучи за своїм складом буржуазно-ліберальною,
висунула вимоги здійснення буржуазно-демократичних реформ і забезпе
чення національно-територіальної автономії українських земель у складі
імперії, тобто перетворення їх в окрему провінцію зі своїми органами влади.
Тоді ж було зроблено спробу створити українську національну гвардію.
Піднесення національної самосвідомості й активізація національно-
визвольних змагань були закономірними для епохи краху феодалізму і абсо
лютизму явищами. Однак поразка революції 1848—1849 pp. призвела до за
непаду національно-визвольного руху. У 1851 р. австро-угорські власті
розігнали Головну руську раду та її органи на місцях. Не було створено і
окремої української провінції в складі імперії. І все ж «пізнішим
поколінням,— як писав І. Я. Франко,— майже на кожнім кроці при
ходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в
1848 році»4.
Помітний вплив на хід і характер визвольної боротьби в краї справила
діяльність українських революціонерів-демократів (І. Франка, М. Павлика,
О. Терлецького, С. Подолинського), інших передових культосвітніх діячів, а
також національно-демократичної, радикальної і соціалістичної партій. На
початку XX ст. уже з’являються гасла «Хай живе революція!», «Геть мо
нархію!», «Хай живе Українська республіка!». Ці заклики стають дедалі го
лоснішими після перемоги революції 1917 р. й утворення Української На
родної Республіки, яка стала притягальним фактором для всього загально
українського визвольного руху. Початок 1918 р. ознаменувався в
Австро-Угорщині загальним політичним страйком з вимогами припинення
імперіалістичної війни і підписання демократичного миру. Його учасники
16 IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1
Листопадова 19 IS р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях
висунули гасла: «Хай живе соціальна революція!», «Вітаємо вільну і неза
лежну Українську республіку!» та ін.
Західноукраїнські землі були охоплені масовими вічами, на яких лунали
вимоги визволення і возз’єднання з матір’ю-Україною5. «Стоячи на грунті
самовизначення народів,— заявили студенти львівських вузів,— вважаємо
єдино виправдане, доцільне, невідкладне і справедливе домагання,
возз’єднання усіх земель, заселених українським народом, в єдину держав
ну цілість, від нікого не залежну демократичну Українську державу»6.
Подібного змісту резолюції надходили з Чернівців, Станіслава, Тернополя,
Коломиї, Самбора та інших міст. Комісар Середнянського округу (Закарпат
тя) у зв’язку з цим доповідав властям: «Народ тримає себе разом з ук
раїнською нацією і з нею прагне об’єднатися»7. Звідусіль надходили вимоги
загальних зборів різних громад: «Народ вважає себе тотожнім з українською
нацією і бажає об’єднатися з нею»; «Ми би хотіли ид вам приключитися, як
ид українцям»; «Ми хочемо до України присоєдинитися і з ними воєдино
жити»; «Ми си приключаемо ко вам ид України»8. Один з лідерів націонал-
демократи’ К. Левицький визнавав, що «ідея єдності всіх українських зе
мель, всього українського народу панувала тоді неподільно в душах і думках
українського народу Галичини»9.
Поступово у революційно-визвольну боротьбу активно включилися всі
поневолені народи Австро-Угорської імперії. У грудні 1917 р. в Києві, у
квітні 1918 р. у Римі і у травні того ж року в Празі відбулися наради
політичних представників цих народів, на яких висувалися вимоги свободи,
суверенітету й незалежності10.
Доля українського народу активно обговорювалася в місцевих
політичних колах. 24 березня 1918 р. українська парламентарна репрезен
тація разом з послами до галицького сейму на таємному засіданні обго
ворила питання «Про організацію національної оборони», а наступного дня
на міжпартійній нараді представників українських політичних партій і
організацій навіть ішлося «про конституювання українського державного
організму в Австрії» і організацію «національних сил»11. І тоді було
вирішено вимагати від Відня утворення з українських земель «окремого
державного організму», як це обіцяла Австро-Угорщина за таємним прото
колом до мирного договору, підписаного між Центральною Радою і Чет
верним союзом 9 лютого 1918 р. На цій нараді представник УСДП
В. Темницький домагався «перебудови цілої Австро-Угорщини у федерацію
окремих національних держав, отже, жадаємо і української державності на
українських областях, але не тільки Австрії самої, і цілої Австро-Угорщини,
наше домагання обіймає також Угорську Україну... Наше спільне домагання
є, щоби український народ став повноправним господарем»12. У серпні
відбулася нарада відомих західноукраїнських політичних діячів (у ній взяли
участь В. Панейко, С. Баран, JI. Цегельський, JI. Бачинський, І. Кивелюк),
на якій знову порушувалося питання про створення в краї відповідних
адміністративних і військових органів, що зайнялися б підготовкою до
перебрання влади від австрійського уряду.
Активізація національно-визвольного руху на західноукраїнських землях
непокоїла представників імперської влади. Так, комендант жандармерії
Галичини і Буковини генерал-майор Фішер попереджав уряд, що тут «дуже
помітний прогрес в посиленні національної свідомості, особливо з часу
останнього перевороту в Росії», а цісарський намісник генерал-полковник
Гуйн уже в липні зробив висновок, що «розклад монархії особливо сильно
прогресує протягом останніх трьох місяців»13.
IS S N 0 1 3 0 -5 2 4 7 . Укр. іст. журн., 1993, № І 17
О. Ю. Карпенко
Імперія Габсбургів йшла до свого краху. У найважливіших промислових
центрах, військових гарнізонах і військових частинах на фронті виникали
ради робітничих і солдатських депутатів. Політична криза доповнювалася
економічною. Розпочався голод. Уряд втрачав контроль над ситуацією.
Імперський міністр закордонних справ граф О. Чернін змушений був
визнати, що «годинник Австро-Угорщини зупинився, скінчився його за
вод»14. І цим було все сказано.
Рятуючи імперію і монархію, імператор Карл Габсбурзький 16 жовтня
1918 р. видав маніфест під назвою «Моїм вірним народам». Ним передба
чалася перебудова держави на принципах федерації «вільних земель»,
звичайно, із збереженням і монархії, і імперії. Та щоб «вірні народи» не
зрозуміли цей маніфест як визнання їхнього права на державний суве
ренітет, 22 жовтня прем’єр-міністр застеріг від подібного хибного тракту
вання його змісту.
Однак ніщо вже не могло уберегти імперію від краху. У жовтні — листо
паді вся вона була охоплена народною революцією, в результаті якої мо
нархію було повалено, а імперію ліквідовано. На її уламках виникли
національні суверенні держави — Чехословаччина, Югославія, Угорщина,
Австрія. Вирішальна роль у здобутті перемоги належала народним масам.
Однак через їх політичну незрілість влада опинилася в руках національної
буржуазії, яка мала і свої політичні партії, і великий досвід політичної бо
ротьби, і, нарешті, свої збройні сили.
Майже так само розвивалися тоді події і на західноукраїнських землях.
Та на інше важко було й сподіватися. Адже, перебуваючи протягом століть
у складі однієї держави, вони тісно були пов’язані з нею соціально-еко
номічним життям, класовою і національно-визвольною боротьбою. Треба,
однак, визнати, що політичні діячі краю, хоч і вдавалися часом до заяв про
визволення з-під гніту імперії, але фактично аж до останніх днів її
існування міцно трималися за неї. Відомо, наприклад, що навіть улітку
1918 р. голова української парламентарної репрезентації Є. Петрушевич за
певняв власті: «Ми ніколи не прагнули викликати серед народу революцію,
навпаки, наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави... Зірка габс-
бурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі».
Час ішов, і коли політичні діячі краю відчули неминучість згасання цієї
зірки, вже у серпні порушувалося питання про можливе «самочинне обнят-
тя державної влади». Але при цьому вони не втрачали надії на те, що уряд
«по справедливості передасть українцям територію»15. І лише після того як
власті відмовили галичанам у цьому, один з лідерів репрезентації
К. Левицький погрожував в австрійському парламенті: «Галицькі українці
заявляють безумовно, що їх шлях веде не до Варшави, але до Києва»16. А
Є. Петрушевич заявив у рейхсраті: «Коли Австрія хоче залишатися старою
Австрією, не хоче провести поділ Галичини, тоді український народ мусить
втратити останню надію на краще майбутнє в цій державі, і в зв’язку з цим
ми вже сьогодні заявляємо про своє найсвятіше право на об’єднання всіх ук
раїнських земель в одну Українську незалежну державу і домагаємось
приєднання всіх українських областей Австро-Угорської монархії, отже і ук
раїнських земель Угорщини, до Української держави»17. Він так далеко
пішов у своїй критиці, що навіть назвав Австрію ганьбою для Європи, «тюр
мою, в якій народи терплять страшні муки»18. Лідер української соціал-де
мократії С. Вітик, виступаючи в парламенті 11 жовтня, різко засудив мо
нархічний режим, де «панують середньовічні феодали». Така імперія, за
явив він, «не може далі існувати... Австрія мусить дати народам свободу для
18 ISSN 0130-5247. Укр. іст журн.. 19931 No I
Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях
утворення самостійних держав». А далі він уже прямо погрожував, що в
умовах, які склалися в країні, «не короновані королі, а народи самі беруть
свою долю в свої руки», що українці не можуть залишатися іграшкою в
руках уряду, а «вільна і незалежна Україна належить нам, як вільному на
родові»19.
12 жовтня українська парламентарна репрезентація вирішила скликати у
Львові так званий «з’їзд мужів довір’я», на якому обговорити питання про
дальшу долю західноукраїнських земель20. Важливо відзначити, що це
рішення було прийняте до згаданого раніше маніфесту цісаря.
Відповідних заходів вживали у Відні і польські галицькі діячі, які 9
жовтня офіційно порушили перед австрійським урядом питання про переда
чу всієї Галичини, тобто і її української частини, до складу Польщі і дістали
в цьому підтримку від останнього21.
Ось за таких обставин 18 жовтня у Львові було проведено нараду, в якій
взяли участь українські посли австрійського парламенту, галицького і бу
ковинського сеймів, а також представники від політичних партій. На ній бу
ло утворено Українську національну раду — новий політичний орган,
передбачений маніфестом цісаря22. На цій же нараді було проголошено і Ук
раїнську державу як автономну частину імперії в складі Східної Галичини,
включаючи Лемківщину, а також Північну Буковину і Закарпаття23.
Офіційних представників від Закарпаття на нараді не було, але від імені ук
раїнців краю було зачитано листа. «Брати наші! — зверталися вони.— Без
вашого рятунку не можемо мати надії на кращу будучність. Без вашої
помочі грозить нам повна загибель»24. Лише представники УСДП виступили
проти автономії в складі імперії, за об’єднання з Україною25.
19 жовтня, як і планувалося, відбувся з’їзд мужів довір’я, на який були
запрошені, крім учасників попередньої наради, представники з повітів26.
Деякі уявлення про них можна скласти з делегації Станіславщини: 2 адво
кати, 2 учцтелі, 1 журналіст27. Отже, і серед членів делегацій не бачимо
представників від основної маси населення.
З ’їзд мужів довір’я відіграв роль конституанти, яка і сприяла затверд
женню складу Української національної ради. До неї ввійшли посли парла
мента і двох сеймів, представники від основних політичних партій (націо
нально-демократичної, радикальної, соціал-демократичної, християнсько-
суспільної*), а також окремі представники від повітів і єпископи. З ’їзд
схвалив проголошення Української держави у складі імперії, хоч проти ньо
го дедалі рішучіше протестували соціал-демократи28. Австрійські власті
схвально зустріли це рішення, оскільки воно засвідчило перемогу над
соціал-демократами, «вирішивши українське питання в приєднанні до
Австрії»29, що й передбачалося цісарським маніфестом.
Того ж дня відбулося і перше засідання Національної ради, на якому бу
ло утворено три делегації: репрезентативну й виконавчу — у Відні на чолі з
Є. Петрушевичем, галицьку — в Львові на чолі з К. Левицьким й бу
ковинську — у Чернівцях на чолі з О. Поповичем30. Наступного дня на
площі собору св. Юра відбулося віче, на якому його учасники схвально
зустріли оголошені рішення з’їзду мужів довір’я. З ораторів лише С. Вітик
виступив проти автономії, за об’єднання з Україною.
20 жовтня соціал-демократи провели у Львові свою конференцію, щоб
виробити дальшу стратегію і тактику. Її учасники висловилися за «об’єднан
ня Східної Галичини з Україною в одну державу-республіку, в якій у май
бутньому буде ліквідоване велике землеволодіння, і за здійснення цих
основних принципів вирішили вести усіма засобами рішучу класову бороть-
IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, AS? 1 19
О. Ю. Карпенко
бу проти всіх українських буржуазних партій»31. Щоправда, далі цих
грізних заяв соціал-демократи не пішли. їхні чотири представники і надалі
залишалися членами Національної ради, з нею співпрацювали, як і в уряді.
Вживала певних кроків і галицька делегація. 20 жовтня вона прийняла
рішення зосередити у Львові певні українські військові і жандармські фор
мування32. Отже, передбачалося і можливе застосування сили для захоплен
ня влади. Тим більше, ні для кого не було таємницею, що у Львові знахо
дяться загони польської військової організації (ПОВ), на чолі якої стояли
Пілсудський і Ридз-Смігла, польського допоміжного корпусу (ПКД) під ко
мандуванням полковника Сікорського, польських військових кадрів (ПКВ),
а також окремі групи легіонерів. Загальне керівництво ними здійснював На
чальний комітет33. 22 жовтня було видано таємне розпорядження про
підготовку польських збройних сил до захоплення влади, а наступного дня
були призначені командири загонів під загальним керівництвом полковника
Сікорського34. Пізніше Сікорський був замінений генералом Пухальським, а
перший — призначений начальником штабу35. Для фінансового забезпечен
ня операції командування одержало 100 тис. крон і 50 тис. франків36. Уся ця
підготовка розгорталася на очах австрійських властей. Генерал-майор
Фішер доповідав у Відень, що «легіонери вільно кружляють по вулицях
Львова, для них збираються гроші, одяг і т. д., навіть вербуються добро
вольці»37, що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзем і
представниками Антанти38. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до
Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків»39. 28—ЗО жовтня
відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання за
хоплення влади. У ніч на 31 жовтня Сікорський виїхав до генерала Пухаль-
ського в Перемишль, щоб 1 листопада разом з польською ліквідаційною
комісією, створеною у Кракові 28 жовтня для офіційного перебрання влади,
прибути до Львова40. Генеральним комісаром Галичини був призначений
князь В. Чарторийський. Військові частини одержали наказ начальника
польського генерального штабу генерала Розвадовського «на випадок
конфлікту (з українцями.— О. К.) треба їх роззброїти, запобігти будь-яко
му виступу, проступки карати безоглядно»41.
Певних заходів вжила у той час і Українська національна рада. 25 жовт
ня відбулося її засідання, на якому було створено керівний орган —
президію в складі 9 чоловік на чолі з Є. Петрушевичем. Активізував свою
діяльність і Центральний військовий комітет, утворений у Львові ще у ве
ресні 1918 р. з українських офіцерів австрійської армії. Спочатку його чле
нами були Бараник, Караван, Рудницький, Огоновський, Ватран і студент
Полянський, а на завершальному етапі особливо активну участь у його
діяльності брали соіник О. Кузьма, поручники П. Бубела, Д. Паліїв та
Л. Огоновський. 27 жовтня комітет очолив П. Бубела, а 29 — сотник ук
раїнських січових стрільців Д. Вітовський, що прибув з Чернівців. Це була
рішуча і прогресивна за своїми суспільно-політичними поглядами людина.
Син селянина з Прикарпаття, він вчився на юридичному факультеті
Львівського університету, але в 1910 р. був виключений з нього за участь у
політичній демонстрації. У 1911 р. організував втечу з в’язниці студента
М. Січинського, що був посаджений до неї за вбивство намісника графа
А. Потоцького. Під час служби в астрійській армії Д. Вітовський за протест
проти урядової заборони відзначення дня пам’яті Т. Шевченка був відданий
під військовий суд. Він користувався авторитетом і повагою серед січових
стрільців, був членом Української радикальної партії. Редагував орган
стрільців «Шляхи». Проводив політико-освітню роботу на Волині, коли там
20 IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, № 1
Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях
перебувала австрійська армія. Як стверджують його друзі і вчитель М. Ло-
зовський, на світогляд Д. Вітовського вплинули революційні події на
західноукраїнських землях і «рівночасно рухи на російській Україні і рево
люція в цілій Росії»42. Саме ця людина і відіграла вирішальну роль у
критичний момент розвитку подій у Львові.
Щодо позиції самого Військового комітету, то вона не була однозначною.
Спочатку його члени обстоювали автономію західноукраїнських земель у
складі імперії і навіть мали намір запросити архикнязя Вільгельма Гамбур
зького на посаду його голови. Коли ж наприкінці жовтня обстановка
змінилася, комітет вирішив «боротись під знаменом соборної України»43.
Політичне керівництво комітетом спочатку здійснювала національно-де
мократична партія, а потім — Національна рада44.
Треба відзначити, що Національна рада, її провідні діячі, виховані в дусі
вірності монархії, і далі сподівалися вирішувати долю краю лише з дозволу
органів влади. Навіть 31 жовтня, коли було відомо, що наступного дня до
Львова прибуває польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати від
намісника владу, її лідери К. Левицький, С. Голубович, Л. Цегельський,
В. Сінгалевич, С. Баран та інші благали графа Гуйна передати владу саме
їм, а не полякам. Однак цього ніхто не збирався робити. Зібравшись на своє
термінове засідання, Рада прийняла рішення чекати дозволу з Відня. Проти
такої позиції рішуче виступив Д. Вітовський. «До перевороту все
підготовлене,— заявив, зокрема, він,— і вже неможливо його відкласти».
Як військовий, Д. Вітовський вважав, що «завтра українці можуть бути вже
безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Як цієї
ночі ми не візьмемо Львова, то завтр4 його напевне візьмуть поляки»45.
Національна рада своєю мовчанкою фактично дала згоду на активні дії
Військового комітету.
Того ж таки дня 31 жовтня о 19 год. у Народному домі, де працювала
Рада, відбулося засідання Військового комітету, в якому взяли участь
близько 40 чол. З промовою виступив його голова. Д. Вітовський знову пов
торив: «Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його візьмуть поляки.
Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть
прийшлося зараз її втратити». На цьому ж засіданні були призначені
керівники військових підрозділів, кожен з яких одержав конкретне доручен
ня на час повстання. Військовий комітет був реорганізований в Українську
генеральну команду. До оперативного штабу ввійшли сотник Д. Вітовський,
О. Кузьма, С. Горук, поручники П. Бубела, Д. Паліїв, Б. Гнатевич, І. Цьо-
кан. Нарада закінчилася о 10-й годині вечора. У ній взяли участь і
робітники46.
Одночасно вживалися заходи до організації виступу по всьому краю. О
16 год. до всіх повітових центрів краю надійшов наказ Військового комітету
такого змісту: «В ніч з 31 жовтня на 1 листопада ц. р. Українська
національна рада переймає владу над українськими землями Австро-
Угорщини. Тієї ночі українські військові частини займають Львів. Те саме
заряджено по всіх містах Східної Галичини. Після одержання цього наказу
негайно опанувати містом». Цей по-справжньому бойовий наказ був
розісланий нелегальним окружним військовим комітетам у Станіславі,
Чернівцях, Тернополі, Коломиї, Золочеві, Перемишлі, Самборі, Чорткові,
Стрию, Раві-Руській та в інші повітові центри — довіреним українським
політичним діячам з чіткою вимогою «зібрати якнайбільше боєздатних се
лян і спільно з українськими військовими захопити владу в повіті»47.
Головна увага приділялася підготовці повстання у Львові, де перебувала
IS S N 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993. № І 21
О. Ю. Карпенко
адміністративна влада і знаходився найбільший військовий гарнізон. Як
видно з документів, Військовий комітет розраховував на підтримку ук
раїнських солдатів 50-го вартового куреня (800 чол.), 15-го (600 чол.), 19-го
(500 чол.) й 41-го (450 чол.) піхотних полків, 30-го стрілецького куреня
(90 чол.) та загону жандармерії (150 чол.) — загалом близько 2500 чол., у
тому числі 60 офіцерів48. Крім того, комітетники сподівалися на участь у
бойових діях місцевих робітників і молоді. З метою організації цивільного
населення був створений громадський комітет, що мав, як стверджував член
Військового комітету О. Кузьма, забезпечити участь «кількасот зор
ганізованих людей».
Згідно з оперативним планом вночі було нейтралізовано німецькі й
угорські військові частини, а також обеззброєно польських солдатів й
офіцерів львівського гарнізону. У перші ж години повстання було завдано
удару головним адміністративним центрам. Зокрема, загін під командуван
ням хорунжого Сендецького (75 чол.) оволодів намісництвом, загін
поручника Марганця (180 чол.) інтернував намісника генерал-полковника
Гуйна. Одночасно був інтернований командуючий військами Галичини і Бу
ковини маршал-поручник Пфеффер. Було захоплено міську ратушу, пошту,
телефон, телеграф, вокзали, банки, військові склади49. На ранок 1 листопа
да 1918 р. Львів опинився в руках повсталих. О 7-й годині ранку
Д. Вітовський доповідав К. Левицькому про взяття міста. На міській ратуші
замайорів український національний прапор.
Вістка про переможне повстання у Львові блискавкою облетіла
Галичину. І вже 1 листопада в Дрогобичі у Народному домі відбулася нара
да представників заводів, нафтових промислів та інтелігенції, на якій було
вирішено негайно мобілізувати сили для взяття влади. У другій половині
дня до центру міста прчали прибувати озброєні робітничі дружини, се
лянські загони з навколишніх населених пунктів. Однак їх виявилося недо
статньо, щоб захопити владу. Лише наступного дня о 10-й годині ранку був
інтернований австро-угорський військовий гарнізон, захоплено староство,
магістрат, банк, пошту, залізничні вокзали, склади, великі промислові
підприємства. Активну участь у цьому взяв і загін селян з Добрівлян на чолі
з учителем С. Кужелем. Під його керівництвом вони роззброїли відділ
військової жандармерії і угорський військовий загін, здобувши понад 10 ку
леметів та багато іншої зброї. Прибули загони з Тустановичів, Волі Якубо-
вої та інших сіл50. Однак м. Борислав і навколишні села захопили польські
легіонери. Пізніше озброєні дрогобицькі робітники й селянські загони
вигнали легіонерів з міста. В бою загинув робітник С. Якубовський, багать
ох було поранено51. Ось так протягом кількох днів було повалено владу в
усьому нафтовому басейні. Старостою повіту став суддя І. Бордун. Було
створено нову повітову національну раду переважно з інтелігенції та буржу
азії. З огляду на складну обстановку в повіті було оголошено війсьдове ста
новище. Збори, демонстрації, мітинги заборонялися52.
Великого значення в забезпеченні перемоги надавалося Перемишлю, че
рез який проходила основна магістраль, що зв’язувала Краків зі Львовом.
Дії революційних загонів були рішучими. З листопада місто було захоплено.
Коменданта фортеці генерала Розвадовського й начальника штабу генерала
Пухальського було заарештовано, а військові частини інтерновано. Було за
хоплено адміністративні органи, банки, вокзали, аеродром, авіапарк, великі
військові склади53. 5 листопада вийшов перший номер газети «Воля» —
революційного органу Перемишльщини, як зазначалося на ньому. У
редакційній статті газета закликала населення вважати себе «жовнірами
22 IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1
Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях
вільної України» і «виборювати права, які нам належать». У зверненні «Се
ляни до зброї!» звучав прямий заклик до боротьби із загарбниками. Поряд
містилося повідомлення про те, що «в обох столицях небіжки Австро-
Угорщини вибухла революція». Орган революційної Перемишлыцини'
закликав: «Український народ бажає собі республіки в складі всіх земель,
заселених українським народом»54. Однак провідники повстання допустили
ряд серйозних тактичних помилок55. Польські військові керівники
підтягнули сили, й 11 листопада Перемишль здався. Як справедливо
відзначав О. Кузьма, місто «упало тільки завдяки українській бездар
ності»56.
У Станіславі уже 31 жовтня розпочався виступ солдатів 95-го й 58-го
піхотних полків. Вночі було захоплено всі найважливіші об’єкти. Військові
частини гарнізону було інтерновано, солдатів на залізничній станції роз
зброєно57. У місті було створено тимчасову адміністративну управу в складі
12 чол., у тому числі 10 українців, 6 євреїв, 5 поляків та 1 німця. її головою
став учитель П. Чайківський. Управління залізниць очолив інженер
І. Мирон, шкільне — вчитель Г. Павлюх, громадської безпеки — вчитель
І. Слободяник, селянських справ — селяни М. Королюк та Я. Остап’юк,
робітничих справ — відомий прогресивний робітничий діяч О. Устиянович,
санітарних справ — лікар В. Янович58.
У Коломийському повіті діяв революційний комітет у складі спочатку 8,
а потім — 50 українських офіцерів. Наприкінці жовтня з його складу
виділено штаб з 4-х чол. Було встановлено, «хто на випадок революції має
оволодіти найважливішими об’єктами». 31 жовтня до одержання наказу зі
Львова комітет прийняв ухвалу, в якій відзначалися успіхи революції в
імперії. Тому ревком закликав Центральний військовий комітет, щоб той
«найдовше до 5 днів дав наказ про проведення перевороту, а якщо він цього
не зробить, щоб у Покутті на власну руку зробилося на своїй території і тим
самим приневолено решту Галичини до того самого кроку»59. Це був, як
бачимо, відвертий заклик до самостійних рішучих революційних дій. Того ж
дня на бік комітету перейшов український курінь, що передислоковувався
залізницею на сербський фронт. Тим часом вночі надійшов наказ зі Львова,
і о 3-й годині ночі в місті розпочалося повстання, яке швидко завершилося
повною перемогою. 2 листопада владу було передано українській повітовій
раді60.
У Золочеві, як стверджують свідки, із середини жовтня діяли «таємні
революційні комітети, які були в союзі із стрільцями». З одержанням наказу
Військового комітету солдати 35-го піхотного полку оволоділи містом і
повітом61.
Жителі Липи, Хащової, Бережка й Жукотина, роззброївши жандармські
відділи в селах, 3 листопада оволоділи центром повіту містом Туркою. Вла
ду було передано повітовій раді62.
У Жовкві відбувся спільний виступ селян і солдатів місцевого гарнізону
під керівництвом лікаря Я. Рибака63.
Складна обстановка створилася в Самборі. 1 листопада владу там за
хопили польські легіонери. Однак загалом повіт опинився в руках ук
раїнських селян, які 5 листопада організували наступ на повітовий центр і
спільно з українськими солдатами визволили Самбір. У цьому їм допомагав
озброєний загін, що прибув на автомашині із Старого Самбора. Комісаром
повіту став письменник А. Чайківський64.
У Тернопільському повіті вирішальну роль у захопленні влади також
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 1 23
О. Ю. Карпенко
відіграли місцеві селяни і загін із Збаразького повіту у складі 700 чол.
Повітовий комітет очолив письменник П. Карманський65.
Селянські загони з Лапшина, Лісника, Мечищів та інших сіл під
керівництвом лікаря Кошевича захопили владу у Бережанському повіті66.
Керівником повстання і комендантом Стоянова на Львівщині став селянин
Заремба.
27 жовтня відбулося велике селянське віче за участю солдатів, що пере
бували у відпустці, у Тлумацькому повіті. Тоді ж під керівництвом
поручника В. Колодницького був створений військовий загін у складі
50 чол., щоб у відповідний момент захопити владу. З одержанням сигналу
про повстання 1 листопада існуючі органи влади в повіті було повалено.
Особливо активно діяли при цьому учитель В. Михайловський, адвокат
І. Макух, офіцери В. Колодницький та І. Наконечний67.
1 листопада студент Яців привіз до Калуша наказ Військового комітету
про виступ. Одразу ж в усі села було послано гінців, щоб з кожного з них до
повітового центру прибуло по 5—6 «вірних людей для взяття влади». У ніч
на 2 листопада в місті було роззброєно відділ жандармерії і військовий
гарнізон. На 10 годину ранку Калуш і повіт опинилися в руках повстанців.
Комісаром повіту став адвокат М. Желехівський, керівником соляних
. промислів — робітник С. Захнієв. Усю адміністрацію повіту було
замінено68.
Подібним чином відбувалося захоплення влади і в Добромильському, Ра-
ва-Руському, Кам’янка-Струмилівському, Гусятинському, Яворівському та
інших повітах, загалом по всій Східній Галичині69. Це було настільки не
сподівано, що деморалізовані австрійські власті практично не чинили опору.
Все обійшлося майже безкровно. Лише у Львові в перший день виступу
загинув робітник М. Голубець — член міського комітету УСДП70. Повсталі
маси ставали фактичними господарями краю. Це був величний подвиг наро
ду, що повстав і здобув перемогу.
Особливо необхідно відзначити роль інтелігенції. Відомі письменники
М. Черемшина, А. Чайківський та П. Карманський, а також композитор
О. Нижанківський стали комісарами повітів, В. Стефаник — членом
Національної ради. Вчителі, лікарі, адвокати, інженери безпосередньо керу
вали повстанням в окремих регіонах.
Буковинські трудящі розпочали свій виступ ще до повстання у Львові.
30 жовтня повстали селяни Старої Жучки, Великого Кучурова й Тарашан
Чернівецького повіту Одночасно спалахнули заворушення в Сторожицько-
му, Вижницькому, Вашківському, Кіцманському й Заставнівському
повітах71. 2 листопада виступили солдати чернівецького гарнізону. Вони за
хопили казарми і військові склади, з яких роздали зброю робітникам та мо
лоді. В Сучаві виникла солдатська рада72.
З листопада Крайовий комітет буковинської делегації Української
національної ради всупереч забороні імперського намісника президента Бу
ковини графа Ецдорфа скликав Всебуковинське віче, в якому взяли участь
кілька тисяч жителів краю. Віче одностайно ухвалило відому резолюцію про
«прилучення австрійської часті української землі до України»73. Віче визна
ло Національну раду вищою владою в краї і закликало буковинську деле
гацію негайно перебрати на себе управління ним. Тоді ж на нараді в Народ
ному домі було вирішено «взяти владу на місцях, обеззброїти жандармерію,
утворити земельні комітети, розділити маєтки дідичів та іц.»74. Віче і
справді стало сигналом до рішучих дій. У містах і селах виникали нові
органи влади — комітети, ради.
24 IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 І
Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських зем лях
6 листопада на заклик Крайового комітету озброєні загони солдатів,
робітників і молоді оволоділи адміністративними установами, вокзалами,
поштою, телеграфом. Міста Чернівці, Сучава, Сторожинець та Кімполунг
опинилися в руках озброєних мас. Те ж саме відбувалося і в селах. Президен
том краю став О. Попович. З цього приводу було видано спеціальну відозву
Крайового комітету до населення. Однак, взявши владу, комітет нічого не
зробив по організації його захисту від інтервентів, про небезпеку якої всім
було добре відомо. 11 листопада румунські війська окупували всю Північну
Буковину, яку було включено до складу боярської Румунії75.
Події на Закарпатті розвивалися в руслі революції в Угорщині, до складу
якої воно тоді входило. 31 жовтня, як тільки про неї надійшла звістка, сол
дати, робітники і селяни краю включилися в революційну боротьбу. Протя
гом 1—2 листопада було повалено владу в найбільших містах — Ужгороді і
Мукачевому. Місцями «були чути постріли з гвинтівок і гуркіт кулеметів»76.
В Порошкові війська відкрили вогонь по робітниках фірми «Бантлін». Було
вбито трьох чоловік і кількох поранено77. Сутички з військами і жандар
мерією мали місце у Великих Лучках, Підмонастирищі, Новому Селі, Ізі,
Загатті, Тур’ї Реметі, Добриничах78. Селянські заворушення відбулися у се
лах Велятин, Раковець та Велика Копаня79. Всюди виникали нові органи
влади — народні ради80. На вічах і зібраннях закарпатці заявляли про своє
бажання бути у складі єдиної України. Однак воля народу була
проігнорована політичними лідерами, які, до того ж, самі не мали чітких
орієнтирів. Одні (рада рутенів Мадьярії) орієнтувалися на Угорщину, інші
(Любов’янська рада) — на Чехословаччину, ще інші (Гуцульська рада) —
на Українську національну раду. Це вело загалом до послаблення рево
люційного руху і в кінцевому підсумку — до окупації Закарпаття
іноземними державами.
Отже, врешті-решт лише Східна Галичина залишилася під владою
Національної ради. 1 листопада Рада опублікувала першу відозву, де
сповістила, що «волею українського народу утворилася на українських зем
лях колишньої Австро-Угорської монархії Українська держава», що влада
перейшла до її рук. В іншій декларації вона заявила: «Голосимо тобі святу
вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї
землі, вільний горожанин Української держави». Рада закликала українські
політичні організації на місцях «обняти всі державні, крайові і громадські
уряди і від імені Української національної ради виконувати владу»,
обіцяючи при цьому вільний розвиток для всіх народів в Українській
державі і скликання Установчих зборів.
5 листопада на сторінках газети «Діло» з’явилася велика програмна
декларація Національної ради. У цьому історичному документі було викла
дено основні правові і соціально-економічні засади молодої держави: «Ук
раїнський народе! У створеній тобою державі не буде поневолення нації
нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над
біднішими та економічно слабішими. В Українській державі всі горожани
без різниці мови, віри, роду, стану чи полу будуть справді рівні перед зако
ном, а наскрізь демократичний лад, оснований на загальнім, рівнім, безпо
середнім, тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громади починаючи
і на державі кінчаючи, забезпечити верховний голос у державі демосові, ма
сам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичами
держави. Український парламент, що вибереться і збереться зараз, як
тільки край успокоїться, проведе справедливу земельну реформу, силою
котрої земля великих дібр перейде у власність малоземельних і безземельних.
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1 25
О. Ю. Карпенко
Робітниче законодавство забезпечить робітникам 8-мигодинний робочий
день, дасть безпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону
праці»81.
За змістом і формою викладу це була справді прогресивна, цілком де
мократична програма, яка відповідала інтересам народу і засвідчувала де
мократичний характер самої Національної ради. Її схвально зустріли й
активно підтримали трудящі маси.
Немає жодних підстав оцінювати діяльність Української національної
ради, як це робилося заідеологізованою радянською історичною наукою, як
контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну.
9 листопада Національна рада утворила тимчасовий уряд — Державний
секретаріат на чолі з К. Левицьким — лідером Української національно-де
мократичної партії. Тоді ж на засіданні було вирішено назвати державу
Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), що відповідало духові
і букві проголошених декларацій і розвиткові суспільно-політичних подій на
Україні. Щоправда, з оголошенням цього рішення Національна рада за
барилася, мабуть, з огляду на те, що хоч імперія і розвалилася, але
імператор не зрікся престолу. Тільки після того, як це сталося, 13 листопада
і було проголошено республіку.
Важливою особливістю становлення української державності на
західноукраїнських землях було те, що на владу тут претендувала ще одна
політична і військова сила — Начальний комітет — виразник інтересів
польських поміщиків і буржуазії. Саме цей комітет і планував у ніч на
1 листопада захопити владу у Львові і передати її Польській ліквідаційній
комісії, що мала сюди прибути. Плани ці були зірвані, але відвернути жор
стоку битву за владу не вдалося. 2 листопада розпочалася національно-
визвольна війна українського народу проти інтервенції польських військ.
Українська національна рада, її уряд і Українська галицька армія,
відстоюючи права і незалежність українського народу, національну дер
жавність і суверенітет, розпочали жорстоку боротьбу проти окупантів, яка
коштувала українському народові великих жертв.
Листопадові події на західноукраїнських землях дістали, як уже
відзначалося, необ’єктивну, упереджену оцінку в радянській історіографії.
Вони або замовчувалися зовсім, або кваліфікувалися як «контррево
люційний путч, змова українських буржуазних націоналістів»82.
Спробу нового трактування цих подій як національно-демократичної
революції вперше було здійснено автором цієї статті на науковій конфе
ренції у Львові в березні 1956 р.83. Однак тоді її було рішуче відкинуто 8\
Ще одну спробу було зроблено через рік у статті «До питання про характер
революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.85. Автор зробив висновок,
що в листопаді 1918 р. національне повстання переросло в буржуазно-де
мократичну, національно-демократичну революцію, в результаті якої і
виникла Західноукраїнська Народна Республіка. Революція була
національно-демократичною, оскільки в ній розв’язувалися загальнодемок
ратичні завдання — ліквідація національного поневолення і утворення де
мократичної національної державності. Вона була народною, тому що
рушійними силами виступали робітники і селяни. Про це свідчать численні
факти і документи. Навіть комуністичний орган журнал «Наша правда»
визнавав: «Маси все ж таки боролися, маси повстали і заперечувати ма
совий характер подій 1918 p., участь у них багатьох тисяч робітників і селян
не може ніхто. Отже, неправдою було, коли б хто твердив, що створення
26 IS S N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 1
Листопадова 19 J8 р. національно-демократична революція на західноукраїнських зем лях
буржуазної ЗУНР було наслідком боротьби самої буржуазії та міщанства.
Без мас, без робітничо-селянського руху ніколи не було б створено ЗУНР»86.
Щодо ролі української буржуазії в революції, то нами було висловлено
думку, що вона «брала участь у революційній боротьбі, а іноді навіть очо
лювала повсталі маси, зокрема це відноситься до буржуазно-демократичної
інтелігенції». Однак це питання не дістало тоді глибокого розкриття. Сьо
годні потрібно чітко сказати, що українська буржуазія як буржуазія
пригнобленої нації включилася в революцію і, маючи великий досвід
політичної боротьби, політичні партії, збройні формування, відігравала
важливу, керівну роль в революції.
Уже тоді автором зроблено правильний висновок про особливу роль цієї
революції в історії українського народу: ліквідація імперії і монархічної
влади, повалення багатовікового колоніального гніту і створення суверенної
держави — народної республіки з республіканським ладом, здобуття демок
ратичних свобод і певного соціального захисту. Були створені передумови
для возз’єднання всіх земель у єдиній, соборній Україні.
Обмежений обсяг статті та й недостатня обізнаність з джерелами не дали
можливості автору в 50-ті роки дослідити глибинні революційні процеси,
повністю вирватися з полону заідеологізованої історичної науки, дати суто
об’єктивну оцінку подій.
Незважаючи на поміркованість викладу й аргументованість положень,
стаття викликала протест з боку компартійних структур усіх рівнів та їхніх
ідеологічних служб. На пленумах і активах, конференціях і семінарах, у
пресі і по радіо розгорнулася кампанія проти «серйозних помилок» О. Кар-
пенка, який «наперекір дійсності писав, що так звана «Західноукраїнська
народна республіка» була результатом національно-визвольного руху тру
дящих, а не плодом політичних комбінацій української контрреволюційної
буржуазії»87. Вона особливо посилилася, коли на захист позиції автора
виступили вчені і публіцисти США, Англії, Франції, Німеччини, Австрії та
інших країн.
Йшли роки... Однак позбавлена права на самостійне мислення радянська
історична наука так і не спромоглася відмовитися від помилкових кон
цепцій, що не враховували історичної дійсності, і далі фальсифікувала
історичні події88. Саме це і змусило автора через 35 років знову взятися за
перо, щоб повернути народові правду про його героїчне минуле.
1 Див.: К о с а ч е в с к а я E. М. Восточная Галиция накануне и в период революции
1848 г.— Львов, 1965.
2 Г р у ш е в с ь к и й М. С. Ілюстрована історія України.— K., 1990.— C. 495.
3 Зоря галицька.— 1848.— 4 5 трав.
4 Ф р а н к о І в а н . Зібрання творів: У 50 т.— K., 1986.— Т. 47.— С. 122.
5 Центр, держ. іст. арх. України у Львові, ф. 146, оп. 4, спр. 5193, арк. 89—95, 102— 106
(далі — ЦДІА України у Львові).
* Л о з и н с ь к и й M. Галичина в pp. 1918— 1920.— Відень, 1922.— С. 28.
1 Держ. арх. Закарпат. обл., ф. 4, on. 1, спр. 336, арк. 88—89 (далі — ДАЗО).
8 Шляхом Жовтня: 36. документів і матеріалів.— Ужгород, 1957.— С. 70, 77; С м і я н
П. К. Жовтнева революція і Закарпаття, 1917—1919.— Львів, 1972.— С. 21; С п і в а к Б.,
Т р о я н М. 40 незабутніх днів.— Ужгород, 1967.— С. 29—32.
9 Л е в и ц ь к и й К. Великий зрив.— Львів, 1931.— С. 98.
10 Bulletin du Conseil Polonais de l’Union des Partis.— 1917.— 20 Dec.; Gazette de Lausane.—
1918.— 7 Maj; Glos narodu.— 1918.— 23 Maj.
11Л е в и ц ь к и й K. Назв, праця.— C. 9—10.
12 Українська робітнича газ.— 1918.— 6 квіт.
13 Держ. арх. Львів, обл., ф. 314, оп. 1, спр. 3387, арк. 105 (далі — ДАЛО); Під прапором
Жовтня: 36. документів і матеріалів.— Львів, 1957.— С. 83.
14 С h е г п і п О. In the World War.— Wien, 1918.— P. 37.
15 Л е в и ц ь к и й К. Назв, праця.— C. 93.
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, № J 27
О. Ю. Карпенко
16 Там же.— С. 105.
17 Stenographische Protokolle Haus der Abgeordneten. XXII Session.— Wien, 1918.— S. 4407.
18 Ibid.— S. 4406.
19 Ibid.— S. 4594.
20 ДАЛО, ф. 200, on. 1, спр. 455, арк. 20; Т е ш р е г І е у H. W. V. A History of the
Peace Conference of Paris.— London, 1924.— V. 4.— P. 104.
2 1 K u t s c h a f c s k y N. D. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus.—
Berlin 1934.— S. 31—34.
22 ДАЛО, ф. 129, on. 2, спр. 234, арк. 41; ф. 200, on. 1, спр. 455, арк. 21.
23 Діло.— 1918.— 20 жовт. Спец, додаток.
24 Там же
25 ДАЛО, ф. 129, оп. 2, спр. 234, арк 41.
26 ЦДІА України у Львові, ф. 309, on. 1, спр. 1871, арк. 2; Діло.— 1918.— 22 жовт.
27 Альманах СтаніславівськоІ землі: 36. матеріалівгдо історії Станіславівщини.— Нью-Йорк;
Торонто; Мюнхен, 1975.— Т. 1.— С. 113.
28 ДАЛО, ф. 200, on. 1, спр. 455, арк. 23—24; Діло.— 1918 — 22 жовт.; Вперед.— 1918.—
27 листоп.
29 ДАЛО, ф. 129, оп. 2, спр. 234. арк. 41.
30 Там же, ф. 200, on. 1, спр. 455, арк. 25.
31 Там же, ф. 129, оп. 2, спр. 234, арк. 42.
3 2 Л е в и ц ь к и й К. Назв, праця.— С. 126.
33 ДАЛО, ф. 129. on. 1, спр. 224, арк. 9, 10; оп. 2, спр. 418, арк. 9; Gazeta Lwowska.—
1928.— 21 listop.; Slowo Polskie.— 1920.— 1 listop.; Kurjer Poronny.— 1928.— і listop.;
M a c z y n s k i С z. Boje Lwowskie.— Lwow, 1921.— Т. 1.— S. 37.
34 ДАЛО, ф. 129, on. 1, спр. 406, арк. 5—6.
35 Obrona Lwowa 1—22 listopada 1918.— Lwow, 1933.— S. 67.
36 ДАЛО, ф. 129, on; 1, спр. 224, арк. 12.
37 Там же, спр. 148, арк. 42.
38 Там же, спр. 248, арк. 22; оп. 2, спр. 418, арк. 9.
39 Там же, ф. 193, on. 1, спр. З, арк. 1.
40 Obrona Lwowa.— S. 67.
41 К у з ь м а О. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931.— С. 55.
42 Воля.— 1919.— № 3.— С. 106— 109; Укр. прапор.— 1919.— 20 серп.
43 Укр. скиталець.— 1920.— № 1.— С. 6.
44 Історія українського війська.— Львів, 1936.— С. 468.
45 К у з ь м а О. Назв, праця.— С. 51.
46 В і т и к С. До 10-річчя ЗУНР / / Більшовик України.— 1928.— № 20.— С. 66.
47 К у з ь м а О. Назв, праця.— С. 57.
48 Там же.— С. 43.
49 Діло.— 1918.— З листоп.
50 Наша правда.— 1929.— № 1.— C. 113; Б а р а б а Г р., М р о н і в Б р у н о. Дро
гобицьке повстання.— Львів.— 1929.— С. 25.
Вперед.— 1918.— 12 груд.; Б и р ч а к В. Дрогобицька епопея. / / Літ.-наук, вісник.—
1931.— Т. 107.— С. 752—757, 764.
52 Дрогобицький листок.— 1918.— 12 листоп.
53 Воля.— 1918.— 5 листоп.; К у з ь м а О. Назв, праця.— С. 240.
54 Воля.— 1918.— 7 листоп.
55 Укр. скиталець.— 1920.— № 2.— С. 16.
56 К у з ь м а О. Назв, праця.— С. 245.
- 57 Альманах СтаніславівськоІ землі: 36. матеріалів до історії Станіславівщини.— Нью-Йорк;
Париж; Сідней; Торонто, 1985.— Т. 2.— С. 207—210.
58 Станіславівський голос.— 1918.— 5, 19 листоп.; Літопис червоної калини.— 1930.—
№ 4.— С. 22—23.
59 Покутський вісник.— 1918.— 10 листоп.; Укр. скиталець.— 1920.— № 1.— С. 21.
60 Укр. скиталець.— 1921.— № 5.— С. 10.
61 Золочівське слово.— 1918.— 23 листоп.; Укр. скиталець.— 1920.— № 1.— С. 24—25.
62 К у з ь м а О*Назв, праця.— С. 230.
63 Укр. скиталець.— 1921.— № 6.— С. 5; Україна.— 1918.— № 1.— С. 4.
64 ЦДІА України у Львові, ф. 309, on. 1, спр. 1956, арк. 8; Укр. скиталець.— 1921.—
N? 4.— С. 4; Календар червоної калини на 1925 р.— С. 59; Ч а й к і в с ь к и й А. Чорні рядки:
Спогади комісара ЗУН Р.— Львів, 1930.
65 Голос Поділля.— 1918.— 9 листоп.; Укр. прапор.— 1919.— 1 груд.
66 Літопис червоної калини.— 1930.— № 3.— С. 21; № 6.— С. 23.
67 Альманах СтаніславівськоІ землі.— Т. 1.— С. 860—863.
68 Там же.— С. 779—783.
69 ДАЛО, ф. 129, on. 1, спр. 72, арк. 12—50; Діло.— 1918.— 3—25 листоп.; Голос
Поділля.— 9—12 листоп.; Укр. скиталець.— 1921.— № 4.— С. 6—18; Календар червоної
калини на 1925 р.— Львів, 1924.— С. 59.
70 Вперед.— 1918.— 27 листоп.
71 Історія українського війська.— С. 471.
72 Буковина.— 1918.— 1 листоп.; Glasul Bucovinei.— 1918.— 1 Nov.; Czemowitzer
Allgemeine Zeitung.— 1918.— 1 Nov.; Ц и п к о X. Г. Велика Жовтнева соціалістична рево
люція і боротьба трудящих Буковини за владу Рад і возз'єднання з Радянською Україною.—
Чернівці, 1958.— С. 98.
28 ISSN 0 ПО—5247. Укр. іст. журн., 1993, № І
До створення Української Академії наук
73 Буковина.— 1918.— 10 листоп.
74 К а н ю к С. Буковина в румунській неволі.— Харків, 1930.— С. 94.
75 К а р п е н к о О. Ю. Окупація Північної Буковини боярською Румунією і боротьба
трудящих мас проти окупаційного режиму / / Укр. Іст. журн.— 1966.— № 10.
6 Р у с а к Ю. Воспоминания.— Ужгород, 1938.— С. 28.
77 Görög-Katholikus Szemle.— 1918.— 10 XI.
78 ДАЗО, ф. 4, оп. 1, спр. 836, арк. 126; Мукачів. філіал ДАЗО, ф. 250, оп. 1, спр. 232,
арк. 15; Шляхом Жовтня.— Т. 1.— С. 62—63.
79 Шляхом Жовтня.— Т. 1.— С. 65—66.
80 Див.: У с е н к о В. В. Вплив Великої Жовтневої соціалістичне)! революції на розвиток
революційного руху на Закарпатті в 1917— 1919 pp. — K., 1955.— C. 91—97; С м і я н П. К.
Жовтнева революція і Закарпаття.— Львів, 1972.— С. 27—30.
81 Діло.— 1918.— 5 листоп.
82 Див.: Б о г о д и с т І. Боротьба трудящих Галичини за Радянську владу в 1918—
1920 pp. — Львів, 1952; О с е ч и н с ь к и й В. К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в
епоху імперіалізму.— Львів, 1954; К о м п а н і є ц ь І. І. Революційний рух в Галичині, Бу
ковині та Закарпатті під впливом ідей Великого Жовтня (1917—1920 pp.).— K., 1957; та ін.
83 Наукова конференція істориків.— Львів, 1956.— С. 3.
84 Доповіді та повідомлення (Львів, держ. університету).— Львів, 1957.— Вип. 7.— Ч. 2.—
С. 20.
85 Див.: З історії західноукраїнських земель.— K., 1957.— Вип. 1.— С. 59—90.
86 Наша правда.— 1928.— № 11— 12.— С. 26.
87 Комуніст України.— 1964.— N° 1.— С. 51.
88 Див.: Історія Української РСР: У 8-ми томах 10-ти книгах.— K., 1977.— Т. 5.— С. 514;
Історія Української РСР: Короткий нарис.— K., 1981.— С. 292—293; Великий Жовтень і гро
мадянська війна на Україні: Енциклопед. довідник.— K., 1987.— С. 240.
В. Г. Врублевський (Київ)
До створення Української Академії наук
До 60-х років XIX ст. Російська Академія наук у Петербурзі була єдиною
слов’янською академією. Проте вже у 60—80-х роках розгорнувся рух
інтелігенції ряду слов’янських країн за створення національних осередків
науки і культури. В результаті у цей час були створені Югославська Ака
демія наук і мистецтв (1866 p.), Краківська Академія наук (1871 p.), Серб
ська Академія (1886 p.), Чеська Академія наук і мистецтв (1898 p.). Як
правило, вони створювалися на базі наукових товариств.
Ідея створення національної Академії наук набула поширення в той час і
на Україні. Незважаючи на те, що згідно з драконівським царським указом
1876 р. українська мова була заборонена, національна інтелігенція
використовувала цю ідею в боротьбі проти русифікації, занедбання ук
раїнського слова і культури.
В зв’язку з тим, що тоді про створення академії на території України не
могло бути й мови, ряд українських прогресивних діячів вирішив розпочати
підготовчу роботу в цьому напрямі у Галичині. Вони постійно порушували
перед польським урядом питання про необхідність національного й культур
ного розвитку західноукраїнських земель. Деякі польські діячі (особливо
А. Сапіга) запевняли В. Б. Антоновича, О. Я. Косинського, К. П. Михальчу
ка, що насамперед доцільно створити при якійсь установі наукове
видавництво і через деякий час на його базі неминуче виникне академія1.
З цією метою у 1892 р. Львівське товариство ім. Шевченка було реор
ганізовано в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Уже протягом
перших трьох років свого існування воно розгорнуло значну видавничу
діяльність. Регулярно, один раз на два місяці, стали. виходити «Записки
ISSN 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, Ns 1 29
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212314 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-13T16:21:52Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Карпенко, О.Ю. 2026-02-04T14:45:25Z 1993 Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях / О.Ю. Карпенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 16–29. — Бібліогр.: 88 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212314 Проблеми відродження української нації протягом тривалого часу не діставали глибокого розкриття в заідеологізованій радянській історіографії, часом замовчувалися, а то і просто фальсифікувалися. «Білою» плямою в історичній науці стала, зокрема, й листопадова національно-демократична революція на західноукраїнських землях у 1918 р. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях Ноябрьская 1918 г. национально демократическая революция на западноукраинских земля November National-Democratic Revolution in West-Ukrainian Regions in 1918 Article published earlier |
| spellingShingle | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях Карпенко, О.Ю. Статті |
| title | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях |
| title_alt | Ноябрьская 1918 г. национально демократическая революция на западноукраинских земля November National-Democratic Revolution in West-Ukrainian Regions in 1918 |
| title_full | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях |
| title_fullStr | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях |
| title_full_unstemmed | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях |
| title_short | Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях |
| title_sort | листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212314 |
| work_keys_str_mv | AT karpenkooû listopadova1918rnacíonalʹnodemokratičnarevolûcíânazahídnoukraínsʹkihzemlâh AT karpenkooû noâbrʹskaâ1918gnacionalʹnodemokratičeskaârevolûciânazapadnoukrainskihzemlâ AT karpenkooû novembernationaldemocraticrevolutioninwestukrainianregionsin1918 |