Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження)
Анархія поширюється на чернігівщину. Вибори всеросійських установчих зборів. Під загрозою большевицької навали. Я покидаю чернігів. Сумна зустріч нового року. Большевицьке повстання і боротьба за київ. Українська столиця під вогнем московсько-большевицьких гармат....
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212317 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) / Д. Дорошенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 104–114. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860296494912897024 |
|---|---|
| author | Дорошенко, Д. |
| author_facet | Дорошенко, Д. |
| citation_txt | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) / Д. Дорошенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 104–114. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Анархія поширюється на чернігівщину. Вибори всеросійських установчих зборів. Під загрозою большевицької навали. Я покидаю чернігів.
Сумна зустріч нового року. Большевицьке повстання і боротьба за київ. Українська столиця під вогнем московсько-большевицьких гармат.
|
| first_indexed | 2026-03-21T18:16:28Z |
| format | Article |
| fulltext |
З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Дмитро Дорошенко
Мої спомини про недавнє минуле
(1914- 1918)
Частина друга
З початків відродження української державності
(Доба Центральної Ради)*
V.
АНАРХІЯ ПОШ ИРЮ ЄТЬСЯ НА ЧЕРНІГІВЩИНУ.
ВИБОРИ ВСЕРОСІЙСЬКИХ УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ.
ПІД ЗАГРОЗОЮ БОЛЬШ ЕВИЦЬКОЇ НАВАЛИ. Я ПОКИДАЮ ЧЕРНІГІВ
Я вище вже зазначав, що приблизно до кінця жовтня по Чернігівщині було
тихо. Коли й траплялись випадки погрому винокурень чи якихось непоро
зумінь на аграрному грунті, то це були відокремлені, локальні явища, з
якими ще сяк-так можна було боротись. З кінця жовтня становище різко
погіршало. Одна за другою почали горіти винокурні, цукроварні,
поміщицькі економії, хутори, грабуватись державне і приватне майно, і за
яких два-три тижні губернії не можна було пізнати. Що за причини такої
наглої зміни? Я вже казав вище, що в цей час масово почали вертатись з
фронту солдати, самовільно й демобілізовані; розагітовані й вкрай демо
ралізовані, вони несли з собою грабіжницькі гасла, що тоді умисне скрізь
ширились большевиками (котрі поклали собі принципом (Іезігио еі
аедіКсаЛо1) і які вкладались в формулу: «грабуй награбоване!». Ці гасла
впали вже на підготовлений грунт, бо ціле літо й осінь різні агітатори тільки
те й робили, що проповідували, що всяка більша земельна власність і
більший достаток є річ «награбована» і так або інакше має перейти до рук
«трудящих» людей. Певна річ, що на таке легке збагачення чужим коштом
ласились насамперед не бідніші й не трудящі селяни, а різні лодирі й глитаї;
це був встановлений факт, що на всякі погроми економій являлась не сама
лишень голота, але й заможні господарі, котрі більше й вивозили награбова
ного добра, бо мали більше коней і возів. В кожному повітовому місті, а то
й містечку засідав «Советь рабочих и солдатских депутатов», котрий своєю
проповіддю соціалізації й комунізації доливав масла в огонь. Певну роль
відіграв і 3-й Універсал Центральної Ради, що оповіщав скасування права
власності на «землі поміщицькі та інших нетрудових хазяйств» і «передачу |
їх трудовому народу без викупу», і цим, так би мовити, легалізував і
санкціонував практичне проведення в життя того, про що перед тим толку-!
вали агітатори. Правда, скоро самі творці Універсалу, побачивши, як-то1
виглядає на практиці «скасування права власності» і «передача без викупу»,!
схаменулись і видали «Пояснення», де застерігали проти «самовільних за-!
хватів землі й іншої власності, рубання лісів і такого іншого», а в додаток до
/5 Ж 01 ЗО—5247. Укр. іст. журн., 1993, № І104
«Пояснення» видали ще й обіжник, в котрому з’ясовувалося, що «земельних
власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром
менш ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність
Універсалом не касується і зостається по-давньому». Та ці пояснення були
вже гірчицею по обіді. Всі елементи населення в краю, які так радісно
вітали проголошення Української Народної Республіки, як правової дер
жави, що несе лад і оборону мирної праці, тепер од неї одвернулись. Знов
же, як справедливо зауважує історик і апологет есерівського напрямку
Д. Христюк, «всі ці пояснення до Універсалу, всі неясності й хитання в
соціально-економічній програмі Центральної Ради було вміло використано
Російською соціал-демократичною партією (большевиків) для підірвання ав
торитету Центральної Ради в робітничих та селянських масах»**. Цілком
справедливо: хто сказав «А», мусить сказати «В», хто проголошує принцип
скасування власності й «передачу без викупу» чужої землі чи майна, той не
повинен хитатись і зволікати з практичним здійсненням цього'принципу.
Большевики так і робили: вони просто казали: «Грабуй награбоване», і це
було кожному зрозуміло; вони не крутили й не мудрували, що господарство
в 49 десятин «трудове», а в 51 десятину вже «не трудове», не виступали
проти «самовільних захватів землі» і т. д., а виразно й ясно проповідували
практику, яка не розходилася з теорією. Натурально, що «симпатії на
родних мас» одвернулись од Центральної Ради і перенеслись на боль
шевиків, і ці маси й пальцем не кивнули, коли настав для Ц. Ради судний
день в половині січня 1918 року.
Спочатку по Чернігівщині запалали винокурні й горілчані склади, немов
хтось подав до того гасло. Це скрізь робилось по одному трафарету.
Збиралася купка людей й починала громити державний горілчаний склад.
Подекуди його боронила міліція чи наймана варта. Часами сама варта не
встоювала перед спокусою напитись досхочу горілки*** і прилучалась до
громил. Розбивши браму і замки, громили кидались до горілки, слідом за
ними збігалися усі п’яниці і просто люди, охочі покуштувати горілки, що
вже четвертий рік була зобороненим овочем, і починалось загальне
пияцтво, котре раз у раз кінчалось десятками жертв: хтось з п’яниць за
палить сірника й упустить в спирт: страшенний вибух, пожежа і десятки
людей паляться живими. Чи саме від цієї причини, чи від якої іншої, але
погроми горілчаних складів кінчались незмінно одним і тим самим: загином
десятків людей (в с. Чемері згоріло 40 душ), пожежею, від якої спалювались
часом і сусідні хати, а іноді ще й погромом крамниць або сусідньої панської
економії. Тому-то існування горілчаного складу завжди було якимсь дамок-
ловим мечем для міста чи містечка, де він стояв: воно вічно перебувало під
загрозою погрому, який починався з розбиття горілчаного складу. По де
яких місцях пробувано потихеньку знищити горілку, вилляти кудись до
річки, до ставу, до спеціально викопаних ям. Іноді це й удавалося, а іноді
чутка, що «нищать горілку», ставала гаслом для нападу й погрому. За
чувши, що нищиться таке добро, такий дорогоцінний Божий дар, любителі
випити кидались з одвагою розпуки на склад, добували його і починалась
звичайна картина огидного масового пияцтва.
Особливі страхи і клопоти з горілкою мав Чернігів. Тут в самім місті сто
яв величезний державний склад, де переховувалось кілька тисяч відер
горілки, розлитої в дрібні пляшечки (шкалики2). Цей склад тепер зробився
джерелом великих мук і тривог міської думи. Так, як раніше сподівались
кожного дня, що збунтується запасовий полк і почне громити місто, так
тепер боялися, що громили розіб’ють горілчаний склад, юрба уп’ється і
/557У 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, № 2 105
кинеться громити місто. Кілька разів робилися таємні наради, як би
знищити це прокляте багатство, але як ні міркували, нічого не могли
придумати. Діло в тім, що обраховано було, що якби почати розбивати
дрібні фляжки й виливати горілку десь на землю, до якихось ям абощо, то
це візьме цілий тиждень роботи, яку ледве чи вдасться вдержати в секреті
від населення. Знов же, коли випустити горілку просто в Стрижень, котрий
якраз і протікав біля складу, то вода обернеться теж в горілку, люди по
чують по запаху, яка дорогоцінна річ пливе по мілкому й каламутному
Стриженю, кинуться черпати жбанами й коряками, повпиваються, роздра
туються * і результат буде той, що кинуться громити склад... Отже, нічого
іншого не придумали, як старанно охороняти склад збройною силою. На
сторожі стояла побільшена варта від українського батальйону, а на воротях
стояли два кулемети. Горілчаний склад виглядав, мов якась фортеця.
Начальник акцизної округи Я. П. Забіла запропонував був дуже легкий
вихід з трагічного становища: пустити горілку в продаж. Її б швиденько роз
купили, держава б мала гроші, а добрі люди — що випити на святах
(наближалося Різдво). Але як тільки він натякнув на такий проект на спо
лученому засіданні думи, земської управи й губерніального виконавчого
комітету, проти нього зчинилась ціла буря. Істеричний меншовик зарепету
вав про «споювання народу» і почав кидати на бідного Забілу такі страшні
обвинувачення в контрреволюційності, що той замовк і вже ні пари з уст. А
тимчасом проект був дуже раціональний, і коли я перед самим Різдвом
здійснив його просто своєю владою, нікого не питаючи, то горілку розкупле
но миттю в два дні, і ніякого погрому не було. Тепер, коли згадуєш про цю
мороку з горілкою, то робиться трохи смішно, але тоді нам було не до сміху.
Щодня і щоночі до нас надсилались до комісаріату розпачливі телеграми
про погроми, розбишацтво, підпали. Що було робити? Весь цей клопіт лягав
головно на бідного Ганжу, що взяв на себе завідування міліцією й «аг
рарними непорозуміннями». Охороняти, боронити від погрому, властиво,
було нічим. Міліція була нічого не варта. Спробували було посилати вояків
з Українського батальйону, але вони їздили в такі експедиції неохоче, вима
гали спеціальної платні, а головно під час кожного виїзду з Чернігова кілька
душ зникало і не верталось. Та й самий батальйон почав потроху демо
ралізуватись під впливом загальної пошесті: дисципліна падала, старшина
не уміла піддержати первісний бадьорий настрій в батальйоні, і видко було,
що його дні як бойової сили вже пораховані. Один час доля нам ніби
всміхнулась. На територію Чернігівщини прибув з Києва кірасирський полк,
добре ще дисциплінований, в комплекті. Ми розташували всі 6 його ескад
ронів по різних важніших пунктах губернії, щоб він ніс охорону та щоб його
кірасирів3 можна було висилати на втихомирення погромів. Якийсь час
кірасири це й виконували. Але виявилось, що це той самий полк, що стріляв
літом в українських козаків-богданівців. Центральна Рада почала дома
гатись негайного його видалення з української території. Спочатку ми про
бували його вдержати просто як найману збройну силу, оплачуючи солда
там їх охоронну службу. Але незабаром самі кірасири почали боль-
шевичитись; офіцери десь позникали, полком командував уже якийсь
вахмістр; вкінці вони рішили йти додому, десь в Новгородську губернію. До
велось добувати їм вагони. Вогневу зброю й коней вони частиною передали
полковникові Костенкові, частину забрали з собою. Вахмістр явився до мене
прощатись, подякував за поміч щодо виїзду і заявив, стискаючи мені руку,
що «мьі много Вами, товарищ комиссар, довольньї!». І слава Богу! Я теж був
задоволений, що вони забираються.
106 /557У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 2
На початку грудня в губернії запанувала повна анархія. Ще по інерції
приходили до нас з повітів телеграми, по інерції ми їм одповідали, але цим
усе й обмежувалось. Комісари покидали свої посади, в північних повітах
владу захопили вже «совдепи», з півночі й зі сходу наскакували боль-
шевицькі банди, бо нічим іншим, як бандами, їхні тодішні війська не були.
Я вже скоро по жовтневім перевороті, коли з’ясувались його наслідки,
побачив, що нічого вдіяти не можу і що залишатись мені в Чернігові
комісаром нема ніякої рації: вплинути на якісь зміни в політиці Централь
ної Ради, сидячи в Чернігові, я не можу, а знов же і тут на місці не можу
нічого вдіяти й мушу покірно плисти за водою — куди вона мене принесе. І
вже тоді я рішив покинути Чернігів та вернутись до Києва, щоб тут, як член
Ц. Ради й партії есефів, узяти участь в політичнім житті, по змозі стара
ючись впливати на напрям українського уряду, щоб одхиляти його від тої
згубної стежки, на яку він став. Мої тодішні партійні товариші, чернігівські
есефи, погодилися з моїм наміром, але виникло питання, де взяти мені на
ступника. І от рішили запрохати Л. Д. Шрамченка (родом з чернігівської
дворянсько-поміщицької родини), свідомого українця й колишнього
співробітника чернігівського земства4. Але він служив тепер аж у Тифлісі
разом з Ф. А. Лизогубом (майбутнім українським прем’єром)5, і листу
ватися з ним було дуже тяжко. Тому-то я мусив залишитися на місці і
просидів тут аж до 24 грудня 1917 року. В Києві ж ставились до питання
про заміщення посади чернігівського губерніального комісара цілком байду
же, як і взагалі до справ на провінції.
Тим часом наступав термін виборів до Всеросійських Установчих Зборів.
Універсал Центральної Ради, проголошуючи 7-го падолиста Українську На
родну Республіку, заявив, що Україна «не відділяється від Республіки
Російської» і що вона має «помогти всій Росії, щоб вся Російська Республіка
стала федерацією рівних і вільних народів». Отже, Україна мала вибирати
своїх представників до Всеросійських Установчих Зборів. У Чернігові пра
цювала особлива комісія під головуванням покійного В. Л. Модзалевського,
яка підготовлювала й проводила вибори.
По Чернігівщині виставлено було аж 16 виборчих списків. Головними
були списки російських і українських есерів, большевиків, меншовиків і
т. д. На чолі списку російських есерів стояло ім’я «бабушки російської рево
люції» К. Брешко-Брешковської (вона родом з північної частини
Чернігівщини)6, другим — мого колеги П. Савича. Українські есери
повиставляли імена своїх лідерів-киян. Большевики — своїх проводирів,
починаючи з Л. Пятакова7, але у більшості їхніх кандидатів при означенні
місця постійного побуту стояло: Москва, Владимир, Тула — це все були
немісцеві люди. Наші есефи теж рішили виставити свій окремий список
вкупі з «народними соціалістами». Властиво, наперед можна було бачити,
що при тодішніх настроях і способах та методах агітації, специфічно дема
гогічних, багато голосів не зберем, але нас дуже умовляв А. Д. Марголін8,
що приїхав до Чернігова й предложив блок есефів з народними
соціалістами9. Він одбув кілька передвиборчих подорожей по Чернігівщині,
агітуючи за список блоку. У тому блоку першим стояло ім’я Іллі Шрага,
другим — Тихона Осадчого, третім — А. Марголіна, четвертим — моє. Наш
список зібрав 478 голосів — смішно мізерне число. Переможцями були ук
раїнські есери із «Селянською спілкою»10 — вони зібрали сотні тисяч голосів
(друге діло — як ці голоси збирались і якими способами велася агітація; про
це, може, колись признаються самі есери); другим пройшов список
російських есерів, що зібрав поважне число голосів в північних, мішаних
0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 107
повітах Чернігівщини. Третє місце по числу голосів мали большевики. Все
це, одначе, мало тільки теоретичне значіння, бо, як звісно, большевики
розігнали Установчі Збори.
З половини грудня становище в Чернігові зробилося дуже небезпечним:
большевики загрожували зі сходу і з півночі; сил для оборони не було
ніяких. Український батальйон таяв щодня, як сніг, та на нього не можна
було ніяк покластися. Я згадував, що зараз по проголошенні Української
Народної Республіки від батальйону почали присилати мені варту. Перші
тижні варта ця справді вартувала і вдень, і вночі. Я старався, як міг,
улеппити їй службу: для тих, що не стояли з рушницями на посту, було
положено матраци в почекальні, щоб вони могли відпочити, всім давали чай
і по пачці папірос, які я купував на свій кошт. Але незабаром в місті наста
ла цукрова криза, і я вже ледве міг добути цукор для себе, а не то що для
семи вояків щодня (стільки людей складало варту). Але мої вартові знати
нічого не хотіли й вимагали до чаю цукру, сварились, галасували.
Скінчилось тим, що однієї ночі вартові вкрали чоботи у старенького швей
цара в домі. Довелося прохати, щоб варти більше не висилали. Кілька разів
я діставав телефонограму, що на Чернігів наступає або з Гомеля, або з Го
родні якийсь большевицький відділ, але потім, одначе, цей відділ зупинявся
чи відступав. Жити при таких умовах ставало дедалі то все тяжче. Нарешті,
вранці 24 грудня я дістав повідомлення, що з Городні наступає відділ з
кількома кулеметами й двома гарматами, що він уже заняв Седнев і йде
просто на Чернігів. Чи мені залишитись, чи ні? На хвилинку промайнула
думка — залишитись, і хай буде, що буде! Але в ім’я чого гинути? Я вже з
місяць тому заявив, що покидаю комісарство, а дні три-чотири тому навіть
передав Р. Ганжі усі справи, залишившись поки що на всякий випадок —
може, приїде д. Шрамченко, якого все сподівались, то щоб особисто перека
зати йому, яку сумну спадщину він перебирає. Отже, я рішив виїхати до
Києва. Попрощався з ближчими службовцями — офіціальні прощальні
візити я вже поробив перед тим — сів в авто і надвечір, саме на кутю
прибув до Києва. На другий день ранком у Чернігові були большевики. Як
мені потім переказували, шукали мене й заарештували помилково замість
мене д. Адаменка, члена земельної управи, але коли виявилось, що то не я,
випустили. Взагалі сим разом большевики не вчинили ніякої різанини в
Чернігові; казали, що Соня Соколовська, яка стала на чолі чернігівського
«совдепа», рішуче виступила проти убивств і мордування, навіть оповідали,
що вона врятувала щось коло сотні офіцерів, яких большевики знайшли в
Чернігові і хотіли всіх вирізати. Чи так воно дійсно було, я не міг
перевірити, але по тому вражінню, яке робила на мегіе «товаришка Соня»,
можна справді припустити, що вона противилась би всяким звірствам: вона
робила вражіння зовсім культурної й добре вихованої панночки делікатної
вдачі. Коли вона рятувала сотні неповинних людей од загину, то честь їй!
Примітки
• Продовження. Початок див.: Укр. іст. журн.— 1992.— №6, 7—8. 10—11, 12; 1993.—
№ 1.
1 Оезіпю еі аесІіПсасІо (лат.) — руйнувати і будувати.
•• Українська Революція, т. II, 1921, ст. 59-та.— Авт.
*** В старій Росії, як звісно, була горілчана державна монополія. Всі приватні винокурні
працювали тільки для держави, яка забирала спирт, переробляла його на горілку й тримала її
по великих складах, звідки розвожено її по крамницях. На початку війни 1914 р. раптом
припинено продаж горілки, і величезні запаси її, вже розлитої по пляшках, зберігались на скла
дах.— Авт.
108 /55А 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, № 2
2 Шкалик (від нім. ЗсЬаІе — чашка, посуд) — стара міра об’єму вина, горілки, що
дорівнює 0,06 л.; пляшка або невелика склянка для горілки, чарка.
3 Кірасири (від франц. сиіга$$іег$) — вершники важко! кавалерії в російській та
західноєвропейських арміях у XVII — на початку XX ст., які носили металеві лати — кіраси.
4 Шрамченко Леонтій (1877—1954) — статистик і політичний діяч, працював у Чернігові
в 1907—1909 рр. та Тифлісі — у 1910—1917 рр. У 1919 р.— член уряду УНР, згодом —
емігрант.
5 Лизогуб Федір Андрійович (1851 —1928) — громадський 1 політичний діяч, гласний
Чернігівського губернського земського зібрання (1886— 1901), голова Полтавської губернської
земської управи. В 1918 р.— міністр внутрішніх справ та голова Ради Міністрів Української
держави, згодом — емігрант.
6 Брешко-Брешковська Катерина Костянтинівна (1844— 1934) — одна з організаторів і
лідерів партії російських есерів. Активно підтримувала Тимчасовий уряд. Вороже ставилася до
радянської влади. З 1919 р.— в еміграції.
7 Лідером київських більшовиків у 1917 р. був Г. Л. Пятаков. В списку більшовицьких
кандидатів до Всеросійських Установчих Зборів по Києву першим стояло саме його прізвище.
Брат Г. Л. Пятакова — Л. Л. Пятаков (1888—1918) — більшовик з 1915 р., член Київського
комітету РСДРП(б), керівник військової організації більшовиків, з жовтня 1917 р.— голова
Київського військово-революційного комітету. Заарештований у ніч з 24 на 25 грудня 1917 р.
Понівечене тіло його знайдено 15 січня 1918 р.
8 Марголін Арнольд (1877—1956) — громадський і політичний діяч, адвокат, до 1917 р.—
член ЦК російської партії народних соціалістів, з 1918 р.— в УПСФ, член генерального суду
УНР (1918), згодом — на дипломатичній роботі (посол УНР у Великобританії). З 1922 р.— в
еміграції у СІНА.
9 Народні соціалісти — в 1906 р. виділилися з партії російських есерів. У 1907 р.
фактично перестали існувати, відновили свою діяльність у 1917 р. На І з’їзді партії 17—
23 червня того року об’єдналися з трудовиками, які вимагали встановлення демократичної
республіки, скликання Установчих зборів, висували принцип національного самовизначення в
рамках збереження державної єдності та ін. Вороже ставилися до радянської влади. Після гро
мадянської війни в еміграції припинили своє існування.
10 Селянська спілка — професійна організація, яка у 1917—1918 рр. об’єднувала селянство
України. Перебувала під впливом українських есерів, підтримувала Центральну Раду, домага
лася скасування приватної власності на землю й передачі її у власність народові. Не визнавала
гетьманської влади.
11 Кутя — обрядова каша з ячмінного або пшеничного зерна, яку їдять з медовою підливою
напередодні Різдва (багата кутя) і Водохрещі (голодна кутя). VI.
VI.
СУМНА ЗУСТРІЧ НОВОГО РОКУ. БОЛЬШЕВИЦЬКЕ ПОВСТАННЯ
І БОРОТЬБА ЗА КИЇВ. УКРАЇНСЬКА СТОЛИЦЯ ПІД ВОГНЕМ
МОСКОВСЬКО-БОЛЬШЕВИЦЬКИХ ГАРМАТ
В Києві життя назверх текло зовсім нормально, і звістка, що небезпека вже
так близько, не робила особливого вражіння. Всі на щось надіялись. В ук
раїнських політичних кругах перебували під вражінням відбутого в
половині грудня з’їзду «Рад робітничих, солдатських і селянських депу
татів»1, де большевики знайшли дуже незначне число прихильників, і про
мови їхніх ватажків — Затонського і Шахрая2 — не мали ніякого успіху.
Тоді большевики переїхали до Харкова, захопили його в свої руки, прого
лосили тут 26 грудня «радянську владу на Україні»3 і вибрали «Цент
ральний Виконавчий Комітет України» (так звана «Цікука»). Тепер уже мо
сковські большевики, дійсні аранжери4 цілої справи, могли говорити, що то
не Москва воює з Україною, а радянська Україна зі своїм центром у Харкові
бореться проти буржуазної України з її Центральною Радою в Києві. Так в
дійсності вони і представляли справу.
Тим часом міжнародне становище складалося для молодої Української
Народної Республіки дуже сприятливо. Держави Антанти давно вже мах
нули рукою на збольшевичену Росію і перенесли свої погляди на молоду
Україну, сподіваючись, що вона, коли не продовжуватиме зачіпної боротьби
з центральними державами, то, принаймні, держатиме фронт і цим
I58N 0і30-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 109
в’язатиме значну частину австро-німецьких військ. Агенти Антанти пильно
стежили за тим, що діється в Києві, і коли наступив розрив між Україною й
Росією (після звісного ультиматуму Ради Московських Народних
Комісарів), то Франція й Англія поспішили з офіціальним визнанням Ук
раїнської Народної Республіки: 5 грудня голові Генерального Секретаріату
В. Винниченкові представився генерал Табуї як комісар Французької Рес
публіки при уряді Української Республіки і заявив, що, «рахуючи від сьо
годні, Франція увійшла в офіціальні зносини з Україною», а слідом за ним
появився і Піктон Багге, «представник Великобританії на Україні», із зая
вою, що його телеграфічною дорогою призначено з Лондона представляти
правительство Англії на Україні. Таку саму заяву мав скласти генерал Ко-
анда від імені румунського правительства. Але кабінет Винниченка не міг
вести ніякої активної політики в міжнародних відносинах, раз тому, що був
зв’язаний політикою Центральної Ради з її стремлінням конкурувати з
большевиками на полі соціального максималізму й демагогії, а, по-друге,
тому, що не спирався вже ні на яку реальну силу, крім кількох сумнівної
вірності полків, що носили голосні ймена «полку імені Дорошенка», «полку
імені Сагайдачного» і т, п., але, властиво, являли собою охочі дружини,
скупчені біля своїх отаманів. Тому даремні були всі зусилля генерального
секретаря закордонних справ Ол. Я. Шульгина зробити Україну чинником
міжнародного значіння й використати сприятливу політичну ситуацію. Коли
стало зовсім погано, кинулись заключати мир з Центральними державами,
але при таких обставинах, коли ті могли вільно диктувати умови, і ціною
розриву з Антантою.
Новий 1918-й рік наступав при дуже сумних авспіціях5. Чернігів, Полта
ва, Харків, Катеринослав були вже в руках большевиків. На місці кувалась
зрада з боку крайніх лівих українських груп і підготовлялося повстання в
Києві. В залі Українського клубу в Києві зійшлась під Новий рік громадка
української інтелігенції, щоб вкупі зустрічати Новий рік. Прийшов голова
Ради Народних Міністрів (так, нарешті, перейменовано генеральних секре
тарів) В. Винниченко, міністр пошт М. Шаповал6 і ще дехто. Зібралася
переважно стара інтелігенція «домартовської» доби. Настрій був у всіх неве
селий. Посідали за стіл. Вибила дванадцята година. Всі почали прохати, щоб
Винниченко сказав слово — традиційний новорічний тост. Він одмовлявся.
Нарешті, дами упрохали його. «Що я вам скажу? — почав Винниченко.—
Хіба те, що йде варвар з півночі і грозить знести, змести з лиця землі всі
наші здобутки, зруйнувати нашу культуру, знівечить все, чим ми дорожимо
й над чим працювали!». Ціла промова була овіяна глибоким смутком і
песимізмом. В такому ж дусі говорив по ньому й другий міністр — М. Ша
повал, що вітав наступаючий новий рік словами «тогііигі 1е заіиіапі»7. Про
мови представників влади не сприяли заспокоєнню, і на другий день цілий
український Київ знав, що говорилось учора міністрами на банкеті. Але
дійсність цілком оправдувала навіть найбільший песимізм.
В Центральній Раді готувалась змова — «висадити її зсередини». До цієї
змови пристали, крім большевиків, ще ліві есери, есдеки, «незалежники».
Історик української революції зберіг для вдячних нащадків імена цих ша
новних патріотів: Полозов, Любченко, Єланський, Михайличенко,
Шумський8, С. Бачинський і Сєверцов-Одоєвський*. Цей останній прибув з
Харкова і зайняв впливове місце в есерівській фракції в Центральній Раді.
Я бачив його на засіданнях: молодий чоловік з русявою борідкою,
офіцерського вигляду, балакав по-російськи. Кілька разів подавав заяви від
імені цілої фракції. Ці панове утворили план «насильного скинення Цент
/5 Ж 01 ЗО—5247. Укр . іст. журн., 1993, А& 2110
ральної Ради й оголошення радянської влади», як оповідає згаданий історик.
Але план не вдався: ініціатори були заарештовані в помешканні самої
Ц. Ради на засіданні есерівської фракції з наказу коменданта м. Києва Ко-
венка9.
Цікава фігура був цей Ковенко. Інженер з фаху і дуже талановитий
винахідник, він уявляв з себе типового представника революційної доби, в
якому особиста відвага й рішучість змішувались з певним авантюризмом і
неперебірливістю в засобах. Такі люди часом бувають дуже цінні, коли їх
поставити в рамки добре зорганізованого й дисциплінованого громадянства,
але можуть наробити й великої шкоди в атмосфері самовільства й недостачі
правних норм. Ковенко виплив на поверхню життя десь уже при кінці 1917
року. Як комендант м. Києва, виявив велику рішучість в боротьбі з боль-
шевиками. Він зваживсь на такий вчинок, на який мало хто пішов би з
тогочасних офіціальних провідників українського життя — арештував з
власної ініціативи членів парламенту в самім будинку парламенту. Але
своїм вчинком він вирятував ситуацію. Старий Грушевський аж бороду на
собі рвав од такого порушення конституційно-парламентських звичаїв, але
діло було зроблене, й повороту назад не було.
Вже в кінці грудня українське правительство розпочало переговори з
Центральними державами в Бресті в справі миру, давши випередити себе
правительству большевицької Москви. Щоб вести переговори як цілком са
мостійна держава, 9 січня 1918 р. було оголошено 4-й Універсал Централь
ної Ради, який оповіщав, що «однині Українська Народна Республіка стає
самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою ук
раїнського народу». Слідом за тим наступила кабінетська криза, і на зміну
кабінету Винниченка настав кабінет есерівський (в ньому були тільки два
есдеки: Д. Антонович — морський міністрі — і М. Ткаченко — судів-
ництва) під проводом Всеволода Голубовича10 — однієї з найфатальніших
фігур на українському політичному горизонті за всі роки від початку рево
люції. В’ялий, флегматичний, ніякий не державний муж і не промовець. Як
він міг виплисти на поверхню життя — це загадка, яку можна пояснити
хіба тільки тим, що в часи революції бувають усякі несподіванки. Його га
небне поводження в двох політичних процесах (один зробили йому
закликані ним німці, а другий — большевики, до яких він «ідейно»
прилучився) заслужило йому більший розголос, ніж його політична
діяльність. Злі язики говорили, що М. С. Грушевський, котрий завжди
любив мати покірних і слухняних помічників в усякому ділі, навмисне
підшукав собі такого «прем’єра», щоб в усьому слухався його і служив ляль
кою, яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулась сюди або
туди. Одним з перших кроків діяльності кабінету Голубовича була ухвала
приступити до організації\рад робітничих і селянських депутатів як органів
влади на місцях***. Але ця ухвала повисла в повітрі, бо вже в Києві ви-
бухло большевицьке повстання і всі існуючі на Україні «ради» вірою й прав
дою помагали большевикам проти Центральної Ради й її уряду.
В ніч з 14 на 15 січня мене збудив дзвінок телефону. Схоплююсь,
підходжу, питаю — «Хто такий?». Відповідь — «Комендант міста Києва Ко
венко».— «Чим можу служити?» — «Така річ, пане комісаре: нам потрібен
Ваш автомобіль, реквізуємо, але пізніше, коли Ви довідаєтесь, задля чого
беремо Вашу машину, самі будете дякувати». Мені не залишалось нічого
іншого, як апробувати цю галантну реквізицію. До «реквізицій» мого не
щасливого авто агентами української влади я вже звик: тільки-що приїду,
бувало, з Чернігова, налітає якийсь полковник Канкан чи який інший «ота
/55^ 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, 2 111
ман» і реквізує моє авто. Іду до Петлюри, до Порша, скаржусь на беззакон
не пограбування авто, без якого я не можу виконувати своїх обов’язків,—
удавалось одбити назад. І саме за тиждень перед нічною розмовою Ковенка
забрано було таким же способом моє авто, але допоміг повернути товариш
військового міністра Жуковський11, заявивши, що не можна самовільно
забирати у високого урядовця Української Народної Республіки (я був
визнаний на своїм уряді галицько-буковинського комісара й українським
правительєтвом) авто, потрібне йому для службових роз’їздів. Отже, вчинок
Ковенка мало мене здивував, і я на другий день ранком побрів уже пішки
до Міністерства військових справ (воно містилося в будинку колегії Павла
Галагана13 на Фундуклеївській вулиці), де мав якісь справи. Парадний вхід
було зачинено, і на йому висіла оповістка, що сьогодні в Міністерстві занять
нема. Я пройшов через браму й двір і побачив, що співробітники
Міністерства, урядовці, писарі чогось узброюються й кудись вирушають. Всі
якісь похмурі, неохоче відповідають. Тільки я й довідавсь, що на Печерську
якісь заворушення. Я пішов до будинку Центральної Ради, і там уже мені
розповіли, що сталося: вночі вибухло большевицьке повстання на Печерсь
ку, серед робітників «Арсеналу». Ніхто їх не втримував і якби не Вільне ко
зацтво14, яке незадовго перед тим організував у Києві Ковенко (переважно
з робітничої та шкільної молоді), то большевики захопили б ціле місто****.
Кілька сот «вільних козаків» сміливо кинулись на повстанців і обложили їх
в «Арсеналі». Так і на цей раз Ковенко врятував ситуацію. Справді, він мав
рацію забрати авто, бо воно було дійсно йому потрібне.
Почались бої на вулицях Києва. З обох боків вступали в бій нові сили.
Вільних козаків піддержали добровольці, згодом прибула частина галицьких
січових стрільців, котрі блискуче побили большевиків на Щекавиці, коли
вибухло повстання і на Подолі. Підійшли й деякі невеликі відділи з-поза
Києва. Всі полки з гетьманськими іменами, всі ті «сагайдачники», «доро-
шенківці», «хмельничани» і т. д. оповістили свій «нейтралітет». Але прибу
вали сили й до большевиків: повстання вибухало в різних частинах великого
міста — на Подолі, на Деміївці, і скрізь треба було кидати й без того не
великі українські сили, щоб не дати повстанцям сполучитись докупи. Цілий
тиждень ішли завзяті бої; кулі й шрапнелі літали по вулицях і скосили
чимало жертв з-поміж населення. Українці почали перемагати; прийшли їм
на поміч свіжі, повернувся Петлюра з своїм відділом, який сформувався з
добровольців і який мав боронити вузлову станцію Гребінку, щоб не до
пустити большевиків з Полтави. Але большевики, кажуть, перехитрили
Петлюру й обійшли Гребінку пішки й все-таки посунули на Київ. Головні
сили большевиків насували по Курсько-Київській залізниці, од Бахмача.
Треба було вислати їм якийсь відділ на одсіч. Не знайшли нічого іншого, як
на швидку руку сформований «студентський курінь»: кілька сот студентсь
кої і гімназичної молоді, що з них мало хто перед тим і рушницю тримав у
руках. Молодь виступила з героїчним завзяттям, зустріла ворогів коло
ст. Крути, була переможена подавляючою масою большевиків і в більшості
звірськи ними замордована. Шлях на Київ був одкритий.
20 січня большевики з двох боків підступили до Києва: з-за Дніпра
почала обстрілювати місто їхня важка артилерія, а через міст прорвався їх
бронепотяг, а потім іще другий, і почали стріляти з другого боку, від това
рової станції. Настали для многострадального Києва страшні дні. Боль
шевики били без усякої особливої цілі, просто по місту. На вулицях почали
розриватись гранати, розбивали будинки, вбивали й калічили людей. В той
же час з подвійною силою вибухли бої в місті з повстанцями, а робітники
155/4 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, М> 2112
оголосили страйк, припинили роботу водотягу й електричної станції. Місто
опинилось без води і в темряві. Кілька тисяч українців (казали, що всього
з нашого боку билось коло 6.000 людей), знемагаючи від знесилення,
геройськи обороняли Київ. І дивно було бачити в той же час на вулицях
міста тисячі людей у військовій уніформі, що не приймали участі в
боротьбі: це були ті українські вояки, що тримали «нейтралітет» або ті
офіцери б. російської армії, котрих правительство Ц. Ради не тільки не
зуміло використати, але зробило з свого боку все, щоб їх відштовхнути і
роздратувати: не далі як за тиждень до вибуху большевицького повстання
воно видало наказ, щоб усі офіцери (а їх набралось би понад десять тисяч)
не української народності в трьохденний термін залишили Київ. Цей наказ,
практично під той час нейздійснимий, дуже роздратував тисячі офіцерів, і
вони тепер байдуже дивились на боротьбу українців з большевиками,
може, котрий ще й злорадствував. Але їм, як побачимо, прийшлось гірко
розчаруватись, коли большевики опанували містом та справили їм криваву
баню!
Центральна Рада відбувала свої засідання серед найстрашнішої кано
нади. Часами не можна було вийти з головних дверей: большевицькі гар
мати намацали будинок Педагогічного музею й били по ньому та по
ближчому районі. Доводилось пробиратись двором і бічними вулицями.
Большевицький панцирний поїзд вибрав собі ціллю шестиповерховий
будинок проф. М. Грушевського, що стояв, мов башта, на високому горбі,
і почав бити по ньому, поки той не загорівсь і не впав у руїнах. Над цілим
містом вдовж і впоперек літали гранати, і кілька сот людей впало їх
жертвами. З часів Батия і Менглі-Гірея не зазнав Київ такого страху. Обо
ронці Києва побачили, що вдержатись у місті, не наражаючи його на повну
руїну, далі не можна. 25 січня вночі українські частини почали покидати
Київ, відступаючи по Житомирському шосе на захід. З ним виїхали
міністри й кілька десятків членів Малої Ради з проф. М. Грушевським на
чолі. Виїхали, не попередивши нікого з решти членів Центральної Ради і
взагалі з українських політичних та громадських діячів. Пан Ковенко
виїхав на моїм авто, не подбавши вивезти його господаря, хоч шофер увесь
час йому нагадував, що годилось би заїхати на Львівську вулицю по мене.
Цілу ніч з 25 на 26 січня шаліла страшна канонада. Біля моєї хати (я
мешкав у кінці Львівської вул.), в садибі Покровського монастиря розташу
вався був невеликий відділ польських добровольців, що прилучились до
оборони. Вони мали й дві невеликі гармати. Отже, гриміло кругом. На
ранок канонада затихла. Можна було навіть трохи заснути, і то не в якійсь
ванні, куди доводилось іноді ховатись, бо гранати били з двох боків і раз у
раз перелітали понад дахом, а в себе на ліжку. Почав падати сніг, немов
стараючись прикрити й приховати ті рани і щербини, що заподіяла землі,
деревам і будівлям злочинна людська рука. На вулиці не видко ні душі: всі
неначе відпочивали після страшної ночі. Коло 9-ої рано хтось подзвонив:
Ол. Я. Шульгин, мій близький сусіда.— «Ви знаєте, що вже большевики в
Києві?» — «Ні...».— «Центральна Рада виїхала за військом. Я тепер іду
шукати притулку, щоб заховатись». Ми обнялись і попрощались. Він насу
нув глибоко шапку, підняв ковнір і вийшов. Треба було й собі щось поду
мати. Тікати? Але куди? Найкраще сидіти в своїй хаті, а там — будь-що-
буде. Я рішив нікуди не ховатись і залишатись вдома. У мене був гість: ще
на початку боїв утік з Чернігова до Києва колишній соИе^а Р. І. Ганжа і,
не маючи де притулитись, зупинився в мене і так прожив у нашій хаті
цілий місяць. Якби большевики в ті часи мали краще організовану
/$$ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1993, № 2 113
розвідку, то могли б тепер зразу захопити й колишнього чернігівського
комісара і його помічника! Але в ті часи у них була ще дуже примітивна
організація.
Примітки
1 Згадуючи про з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який відбувся у
Києві 4—6 (17—19) грудня 1917 р., Д. 1. Дорошенко бере його назву в лапки, як умовну, тому
що на ньому були представлені переважно делегати від місцевих відділень Селянської спілки і
посланці з українізованих військових частин.
2 Шахрай Василь Матвійович (1888—1920) — прапорщик, у 1917 р.— член РСДРП(б).
Входив до складу Полтавського комітету РСДРП(б) та виконкому Полтавської Ради робітничих
і солдатських депутатів. У першому складі Народного Секретаріату — секретар у військових
справах. За уточненими даними загинув на Кубані в 1920 р. (а не у 1919 р.).
3 Радянську владу в Україні було проголошено на Першому Всеукраїнському з’їзді Рад у
Харкові 12 (25) грудня 1917 р.
4 Аранжери (від польськ. агапгегу) — організатори.
5 Авспіція (від польськ. апзріф ) — передвістка, ознака, прикмета.
6 Шаповал Микита Юхимович (1882 чи 1883—1932) — політичний та громадський діяч,
український есер, член Центральної Ради й Малої Ради, з листопада 1917 р.— генеральний
секретар пошти і телеграфу. З 1919 р.— емігрант.
7 Аує, Саеааг, тогіпігі іе заіиіапі (латин.) — «Живи, Цезарю, приречені на смерть вітають
тебе» — так гладіатори Рима зверталися до імператора перед боєм.
• П. Христюк, Укр. революція, т. II, Відень, 1921, ст. 124-та.— Авт.
3 Полоз (Полозов) Михайло Миколайович (1890—1938) — прапорщик, входив до складу
ЦК УПРС, до Центральної Ради й Малої Ради — від УГВК, делегат УНР на мирній конфе
ренції в Бресті. У 1918—1919 рр.— боротьбист. З 1920 р.— член КП(б)У. В 1933 р.—
ув’язнений, в 1938 р.— розстріляний на Соловках. Любченко Панас Петрович (1897—1937) —
партійний і державний діяч, український есер, згодом боротьбист. З 1920 р. — член КП(б)У. В
1920—1921 рр. — секретар Київського іубкому КП(б)У. Після іромадянської війни займав ряд
керівних партійних та державних посад. Михайличенко Гнат Васильович (1892—1919) —
письменник, учасник громадянської війни в Україні, український есер, згодом — боротьбист. У
травні — червні 1919 р.— нарком освіти УСРР. Розстріляний денікінцями в Києві. Шумський
Олександр Якович (1890—1946) — український есер з 1914 р., входив до складу Центральної
Ради, з 1918 р.— боротьбист, з 1920 р. — член КП(б)У, після громадянської війни займав ряд
відповідальних державних і партійних посад. Заарештований у 1933 р. Скінчив життя самоіуб-
ством. Сєверо-Одоєвський А. (Сіверо-Одоєвський) — голова Ради Слобідської України.
9 Ковенко Михайло — входив до УСДРП, згодом — до української партії самостійників-
соціалістів. У січні 1918 р.— військовий комендант Києва, організатор та керівник куреня
вільних козаків.
•• Його не було в Києві, і він фактично не брав участі в роботі кабінета.— Авт.
10 Голубович Всеволод Олександрович (1890—?) — політичний діяч, український есер,
член Центральної Ради й Малої Ради, з липня 1917 р.— генеральний секретар шляхів, з листо
пада — генеральний секретар торгівлі та промисловості. Очолював делегацію УНР на мирних
переговорах у Бресті. З січня 1918 р.— голова Ради Народних Міністрів і одночасно міністр за
кордонних справ. У 30-х роках репресований.
••• Христюк, ор. сії., ст. 126-та.— Авт.
11 Жуковський Олександр Тимофійович (1884—1925) — військовий та громадський діяч,
український есер, полковник, входив до Центральної Ради від УГВК. З листопада 1917 р. — за
ступник генерального секретаря військових справ, з кінця січня 1918 р.— виконував обов’язки
військового міністра, а з 22 березня 1918 р.— військовий міністр у Раді Народних Міністрів
УНР.
12 Колегія Павла Галагана — приватний навчальний заклад для юнаків у Києві. Заснована
1870 р. Г. П. Галаганом. Утримувалась на його кошти. Нині в ній розміщується Державний му
зей літератури України.
13 Вільне козацтво — добровільні міліційно-військові об’єднання. Формувалися за
територіальним принципом переважно з селян. Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва у
Чигирині 16—20 жовтня 1917 р. репрезентував 60 тис. чол. організованого козацтва. Отаманом
було обрано П. П. Скоропадського. На вимогу німецького командування в березні — квітні
1918 р. було роззброєне.
• • • • Такий авторитетний свідок подій, як В. Винниченко, каже про ці часи, що «ук
раїнський уряд не міг покластися ні на одну з тих частин, що стояли в Києві, й навіть для м ас
ної. рхорони не мар вірної частини. Часто бувало, що при Генеральному Секретаріаті на варті
стояли частини з большевицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого ве
чора могли б арештувати весь уряд, вивести його в поле й розстріляти» (Відродження нації,
т. II, Відень 1920, ст. 216-та).— Авт.
114 /55# 0750—5247. Укр. іст. жури., 1993, А& 2
9a751118227bb65fd9f044abb5e441d2bf92849a29af20bf3f258acbfb4a152e.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212317 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T18:16:28Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Дорошенко, Д. 2026-02-04T14:57:17Z 1993 Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) / Д. Дорошенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 104–114. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212317 Анархія поширюється на чернігівщину. Вибори всеросійських установчих зборів. Під загрозою большевицької навали. Я покидаю чернігів. Сумна зустріч нового року. Большевицьке повстання і боротьба за київ. Українська столиця під вогнем московсько-большевицьких гармат. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал З історіографічної спадщини Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914–1918) (Продолжение) My recolections of the recent Past (1914–1918) (Continuation) Article published earlier |
| spellingShingle | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) Дорошенко, Д. З історіографічної спадщини |
| title | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) |
| title_alt | Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914–1918) (Продолжение) My recolections of the recent Past (1914–1918) (Continuation) |
| title_full | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) |
| title_fullStr | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) |
| title_full_unstemmed | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) |
| title_short | Moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (Продовження) |
| title_sort | moї спомини про недавнє минуле (1914–1918) (продовження) |
| topic | З історіографічної спадщини |
| topic_facet | З історіографічної спадщини |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212317 |
| work_keys_str_mv | AT dorošenkod moíspominipronedavnêminule19141918prodovžennâ AT dorošenkod moivospominaniâonedavnemprošlom19141918prodolženie AT dorošenkod myrecolectionsoftherecentpast19141918continuation |