Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1993 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212319 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) / В. Косик // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 76–85. — Бібліогр.: 96 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860272405123956736 |
|---|---|
| author | Косик, В. |
| author_facet | Косик, В. |
| citation_txt | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) / В. Косик // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 76–85. — Бібліогр.: 96 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-14T12:57:00Z |
| format | Article |
| fulltext |
ПИТАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ
В ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ
Володимир Косик (Франція, Париж)
Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії
(XI—XVI ст.)
Розвиток християнської церкви на сході Європи, як, зрештою, і в інших
частинах європейського континенту, відбувався під безпосереднім впливом
політичної структури і соціально-політичного життя цих країн. Оскільки в
XI ст. майже всі країни Східної Європи належали до одного державного
утворення, слід спочатку спинитися на його політичній структурі.
Історики найчастіше називають це утворення Київською державою, або
Київською Руссю. Проте її структура ще залишається предметом досліджень і
дискусій. Безсумнівно, що ця держава не була і не могла бути одно-
національною. Київ тримав у васальній залежності території багатьох на
родів1. Дехто з істориків називає її «конфедерацією окремих земель»2,
окремих самостійних князівств. Інші вважають, що це був «союз союзів» чи
«надсоюз», або «суперсоюз»3. На українському науковому конгресі з нагоди
1000-річчя хрещення України-Русі, що відбувся в квітні — травні 1988 р. у
Мюнхені, висловлено думку, що це був свого роду «коммонвелт»
(співдружність).
У дійсності це була середньовічна імперія, подібна до інших середньо
вічних слов’янських імперій (імперії Само, Болгарської та Моравської
імперій). Академік Б. О. Рибаков назвав її «ранньофеодальною імперією»4. Її
створила і нею керувала держава, що оформилася на території нинішньої
України довкола Києва і яка мала назву «Русь», «Руська земля». В XI ст. ця
назва поширилася на землі на захід від Київщини, тобто на пізніші галицько-
волинські земли. Інші території імперії аж до її розпаду в першій половині
XII ст. і ще довгий час пізніше Руссю, Руською землею не називалися5.
Структура церкви в Київській імперії збігалася в основному з державним
поділом на землі чи волості. Тому столиці земель (волостей) ставали
осідками єпископів6. На початку XI ст. єпископства існували, крім Києва, в
Чернігові, Переяславі, Новгороді і може, в Перемишлі. І. Власовський вва
жає, що за Володимира Великого могло бути шість єпископств7. М. Чубатий
припускає, що в той час існувало від 6 до 8, у тому числі архієпископство в
Тмутаракані і єпископство в Перемишлі8.
Згідно з М. Брайчевським, на початку XI ст. в Русі були єпархії (крім
Києва) в Чернігові, Білгороді, Тмутаракані, Володимирі-Волинському, Пе
ремишлі, Новгороді, Ростові, дещо пізніше — в Юр’єві і Турові. Однак точ
но встановити кількість єпископств за Володимира дуже важко.
Цікавим є розміщення єпископств. Воно свідчить про те, що християн
ство поширювалося дуже швидко в Україні і якоюсь мірою в Білорусії, і на
багато повільніше на півночі, за винятком Новгорода, де, як і в інших
районах півночі, було впроваджено силою9. В XI ст. на півночі, за винятком
Новгорода, єпископств ще не було. Направлені до Ростова в другій половині
0130-5247. Укр. іст жури., 1993, № 276
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
століття єпископи мусили покидати місто, а один з них був убитий10. У той
же час поставали єпископства на півдні імперії: у Володимирі-Волинському,
Б іл город і, Полоцьку.
Процес християнизації на просторах Північно-Східної Європи розтягнув
ся на кілька століть11. Населення території, яка була заселена східними
кривичами, в’ятичами і переважно угро-фінськими племенами, з містами
Ростов, Суздаль, Владимир-на-Клязьмі, і яка стала основною територією
Росії, було навернене до християнства лише в XII ст. Літописний текст
початку XII ст. свідчить, що кривичі і в’ятичі залишилися язичниками «ще
і тепер»12. У XII ст. створено смоленську, ростовську і рязанську єпархії, а в
XIII ст. — суздальську.
Першу згадку про форму організації церкви в Київській державі зна
ходимо у «Повісті временних літ», що збереглася у відписах в Лав-
рентіївському й Іпатіївському літописах. Там записано під 1037 р., що
Ярослав Мудрий збудував церкву св. Софії, яка стала осідком митрополії13.
Деякі дослідники вважають, що митрополія була створена в Києві раніше,
мабуть, відразу після хрещення Києва або не пізніше 995—997 рр.14. Лав-
рентіївський і Іпатіївський літописи згадують уперше про митрополита в
Києві, Теотемпта, у 1039 р.15. Никонівський літопис з XVI ст. називає трьох
митрополитів перед Теотемптом: Михайла (988—992), Леонтія (992) й
Івана (1008)16, але їх існування непевне. На думку деяких авторів, першим
митрополитом міг бути Теофілякт, колишній митрополит Себасту у
Вірменії, якого «перенесено» в Русь близько 988 р., а його наступником (чи
одним з наступників) міг бути Іван17. Існування митрополії кілька років
після хрещення Києва випливає з грецького списка митрополій Кон
стантинополя18. Однак дехто вважає, що до приїзду митрополита Теотемп
та, чи радше до 1037 р., в Києві була не митрополія, а архієпископство19.
Оскільки «Повість временних літ» подає дуже мало відомостей про
первісних ієрархів, історики створили шляхом здогадів кілька теорій поход
ження її організаційної структури: візантійську, болгарську, римську, тму-
тараканську20.
Київська митрополія була підпорядкована константинопольському
патріархові, який мав затверджувати митрополитом кандидата, обраного со
бором єпископів митрополії21. Однак насправді той призначав митрополита
з грецьких єпископів. У 1051 р. на розпорядження Ярослава Мудрого собор
єпископів у Києві без узгодження з патріархом обрав митрополитом русина
Іларіона. Це перший акт, що засвідчує волю Києва поширити права митро
полії22. Проте в 1055 р. патріарх прислав іншого митрополита — грека23.
Отже Іларіон не був затверджений Константинополем, а князь, нама
гаючись утримати добросусідські взаємини з Візантією, не наполягав на
цьому24.
Якими були відносини між церквою і державою в XI ст.? Яке було місце
церкви в політичному житті? «Повість временних літ» приписує Во
лодимирові Великому ініціативу хрещення Києва, впровадження
християнства в державі і призначення священиків, наприклад у Києві. В ній
вказується, що Ярослав «поставив» Іларіона митрополитом у Києві, а Луку
Жидята — єпископом у Новгороді25. Однак це не дає підстави твердити, що
київські князі втручалися в церковні справи чи бажали підпорядкувати собі
церкву, щоб зробити з неї інструмент світської політики і влади князя.
У Візантії імператор стояв над патріархом, втручався у церковні справи і
навіть справи віри. В Руській землі, тобто в середньовічній Україні, така
форма співвідношення між державою і церквою не прищепилася. Коли у
І55И 0130-5247. Укр. іст. жури., 1993, № 2 77
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
996 р. Володимир не робив заходів проти численних розбійників, бо, як
свідчить літопис, боявся гріха, єпископи (мабуть усі греки) йому заявили,
що він «поставлений Богом» і має право карати26. Варто відмітити, що жо
ден з київських князів не покликався на те, що він «поставлений Богом» і не
надуживав влади під цим претекстом. При тому київські володарі зважали
на думку єпископів чи митрополита, які часто були посередниками між на
родом (вічем) і князем та між розсвареними князями27.
В XI ст. і на початку XII ст. в Києві митрополити грецького чи іншого
походження старалися поводитися нейтрально, пристосовуватися до місце
вих умов і вимог. Але крім митрополитів-русинів, а саме Іларіона (а, може,
також Єфрема і Миколая)28, митрополити були не патріотами Русі, а уря
довцями Візантії, керівниками церкви, яка підлягала Константинополю.
Одержавши самоуправління, церква на Русі як незалежна інституція
існувала, так би мовити, окремо від держави, як повноправний фактор ду
ховного життя, сторож морального закону, християнської моралі, людяності.
Засновані на візантійських церковних нормах церковні установи Во
лодимира і Ярослава були більше гуманними, ніж візантійські, і вводили
певні місцеві або й західні елементи. Вони регулювали питання юрисдикції
церкви над «церковними людьми» і справи її утримання29. Відносини між
церквою і державою відзначалися доброзичливістю і практикою християн
ського життя. Російський філософ Юрій Федотов говорив з цього приводу,
що «київський досвід» співвідношення християнської церкви і християнської
держави «може служити як одне з найкращих досягнень християнства»30.
Він, як і інші історики, називає цей час періодом «київського християн
ства»31. Проте ці автори відносять його до «російського християнства», що
не відповідає історичній дійсності.
Русь, тобто середньовічна Україна, постійно підтримувала політичні,
дипломатичні й династичні зв’язки із Заходом. Никонівський літопис го
ворить про досить частий обмін посольствами між Києвом і Римом, зокрема
в другій половині X і на початку XI ст.32. Інші літописи, щоправда, про це
не згадують і тому дехто вважає ці відомості сумнівними*. Однак незапе
речним залишається важливий факт, що починаючи від епохи Володимира
Великого, діти київських князів часто вінчалися з католиками чи ка
толичками з країн Центральної й Західної Європи: наприклад, троє дітей
Володимира, шестеро — Ярослава, двоє — Ізяслава і т. д. Також російські
історики визнають, що в XI ст. «Русь у своєму політичному житті була
значно більше зв’язана із Західною Європою, ніж з Візантією і бал-
канськими слов’янами»33.
Розкол у церкві 1054 р. не змінив цих династичних взаємин Києва з ка
толицькими дворами Європи. В Україні-Русі не помітно жодних упереджень
щодо католицького віровизначення. Вигнаний братами з Києва Ізяслав не
завагався вислати свого сина Ярополка з жінкою Гертрудою до Рима в
1075 р., щоб прохати інтервенції папи на його користь у польського коро
ля34. Русіни-українці шанували католицьких святих, яких не визнавала
Візантійська церква, як наприклад Олафа, Вита, Людмилу, В’ячеслава і
Миколу35. В. Т. Пашуто правильно відзначає, що це «відповідало духові
віротерпимости» в Русі, тобто в середньовічній Україні. Відомий факт, що у
першій чверті XII ст. католицькі ченці з Регенсбурга їздили до Києва за до
помогою, щоб закінчити будову церкви св. Якуба і Гертруди36.
Щоправда, в другій половині XI ст. лунали голоси проти шлюбів з ка
толиками: митрополита Георгія, автора «Стязанія з латиною», митрополита
Івана II, автора «Церковних правил» і ченця Теодосія37. За Володимира Мо-
І55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 278
номаха (1113—1125) знову з'явилась полемічна література. Однак антика-
толицькі настрої не набули поширення. Члени княжих родів і надалі
вінчалися з представниками цього віросповідання, сам князь Володимир Мо
номах був одружений з Гітою, дочкою англосакського короля Гардрада II, в
його родині були й інші католики38, і так було до занепаду українсько-русь
кої держави в середині XIV сг.
Руська земля зазнала зміни у своїй структурі в середені XI ст., коли
Чернігів і Переяслав стали окремими землями (волостями)39. Це позна
чилося на структурі церковної організації. На думку ряду дослідників, у
зв'язку з цими змінами виникли дві нові ефемерні «титулярні» митрополії,
зареєстровані в Константинополі40. Проте чернігівська митрополія стала
знову єпископством уже наприкінці 80-х років XI ст., а переяславська — де
що пізніше. Ці ефемерні митрополії втратили підставу для існування після
того, як всі три волості Русі опинилися під владою одного князя — Всеволо
да (1077—1093), а церковна влада знову опинилася в руках київського
митрополита.
Розпад Київської імперії стався у 1132—1135 рр. Ця великого значення
подія, а також активізація боротьби між впливом Рима і Константинополя в
Східній Європі ускладнили ситуацію в Київській митрополії. Виникнення
самостійних держав автоматично створило передумови також і для розпаду
митрополії. В ній назрівала криза, з'явилися суто політичні мотивації в
• • • 40адіяннях митрополита і єпископів .
Під час розпаду Київської імперії митрополит-грек Михаїл (1131—1145)
почав ставити на єпископства в північних державах (князівствах) греків і
підтримував політику князів провізантійської орієнтації41. Але на півдні він
був змушений погодитися з призначенням єпископами русинів. Одночасно в
митрополії розпочалася пропаганда проти Рима і західних християн, про що
свідчить поява «Слова о вірі християнській і латинській»42.
Коли в 1139 р. в Києві посів Всеволод II, противник Візантії і при
хильник русько-української орієнтації, між митрополитом і князем виник
конфлікт. У 1140 р. князь наказав заарештувати союзника митрополита —
новгородського єпископа Никіфонта, який приїхав до Києва на чолі новго
родського посольства. Був також ув'язнений і вивезений до Києва
турівський єпископ грек Аким43. Боротьба між князем і митрополитом
закінчилася тим, що в 1145 р. останній мусив залишити Київ і повернутися
до Візантії. Перед від'їздом він заборонив каноничні акти і служби в
Софійському соборі44.
У митрополії, влада якої поширювалася на різні держави, створилося два
табори, намітилися дві тенденції: русько-українська, що прагнула до са
мостійності митрополії, точніше — її південної частини, і суздальсько-
візантійська, на чолі якої став новгородський єпископ.
У 1147 р., на пропозицію князя Ізяслава в Софійському соборі в Києві
було скликано собор єпископів. Ізяслав дотримувався західної орієнтації,
його дружина, дочка угорського короля, була католичка. Учасники собору
обстоювали право Києва наставляти собі свого митрополита без попередньо
го узгодження з Константинополем45. Вони обрали й інтронізували нового
митрополита — русина Клима Смолятича, ченця з Києва (чи Київщини).
Але за нового митрополита були лише єпископи-русини, єпископи-греки ж
з північних єпархій виступили проти46. Мож *а погодитися з В. Т. Пашуто,
який вважає, що саме на цьому соборі відбувся розкол митрополії47.
Північні єпископи відмовилися підпорядкуватися новому митрополитові. Це
був початок процесу оформлення двох церков на території митрополії.
т л г 0130—5247. Укр. їст. жури., 1993, № 2 79
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
У 1156 р. Константинополь, який не погодився з поставленням русина
митрополитом, направив у Київ свого митрополита Костянтина. Відтоді
митрополія мала двох митрополитів. Клим Смолятич переїхав жити на
галицько-волинську землю і в подальшому підтримував князів анти-
візантійської орієнтації. Митрополити-греки дуже обстоювали право Кон
стантинополя поставляти митрополитів у Київ. Костянтин І прокляв
пам’ять покійного Ізяслава за ініціативу скликання єпископського собору та
обрання Клима Смолятича48. Але Ростислав, який зайняв княжий престол,
відіслав до Константинополя наступника Костянтина, митрополита-грека
Івана IV (1164), оскільки той був поставлений без його згоди49, і покликав
до Києва Клима Смолятича.
До Константинополя поїхала делегація русинів з вимогою, щоб Клим
Смолятич був проголошений єдиним митрополитом у Києві50.
Рішення направити делегацію було зумовлене, між іншим, як зазначає
Ю. А. Лимонов, «незадоволенням пастви греком-митрополитом у Києві, в
Київськім князівстві, як також Переяславі Руськім і Чернігові»51, тобто на
півдні митрополії, або, іншими словами, в Русі-Україні. Зрештою Ростисла
ву довелось погодитися на Івана IV52.
У середині XII ст. (за іншими авторами, в середині 60-х років XII ст.)
новгородське єпископство стало архієпископством53. Це підвищення, хоча й
піднесло значення Новгорода як культурного й релігійного осередку54, не
допомогло йому стати основним релігійним центром на північному сході
Європи.
У північно-східній Європі зросла тоді сила незалежної суздальської дер
жави з центрами в Ростові, Владимирі і Суздалі. У 1157 р. князем Ростово-
Суздальської землі став Андрій Боголюбський. Російський історик
Ю. А. Лимонов підкреслює, що 1157 рік був надзвичайно важливою датою в
історії Росії, бо «вона означає офіційний акт створення самостійного держав
ного утворення на північному сході, осередку майбутнього політичного цен
тру всієї російської нації»55.
Саме на цій території церковне і релігійне життя буде розвиватися в
інший спосіб, ніж на півдні митрополії, в Руській землі. Тому від цього часу
треба говорити не лише про фактичне існування двох церков на сході
Європи, а й про різні шляхи їхнього розвитку, зумовлені тим, що кожна
країна жила своїм власним життям і в кожній з них склалися різні політичні
обставини.
Наприкінці 1156 р. суздальці змусили єпископа Нестора покинути Рос
тов і від’їхати «в Русь»56. На підставі відомостей літописів можна вважати,
що причиною вигнання єпископа із Суздальської землі був конфлікт між
ним і князем Андрієм з приводу посад. Але важливим є те, що це питання
стало основою затяжної боротьби суздальського князя за специфічний ха
рактер церкви в його державі. І, як це не дивно, і складовою його боротьби
проти переваги Києва на сході Європи.
Призначений митрополитом у 1158 р. новий ростовський єпископ Леон
також конфліктував з Андрієм, і в 1159 р., ростовці із суздальцями про
гнали його нібито за те, що він грабував церкви й попів57. Він, мабуть, стя
гував надто великі податки для митрополита і константинопольського
патріарха. Відомо, що митрополія Русі була для Константинополя джерелом
величезних прибутків58.
Проте це була не єдина причина вигнання єпископа, його обвинувачу
вали в єресі59. Крім цього, зробившись абсолютним самовладцем Суздальсь
кої землі (не Русі!)60, князь Андрій потребував слухняних єпископів. Про
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн.р 1993, № 280
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
гнавши Леона, він наказав «людям» обрати суздальським єпископом або
навіть митрополитом його кандидата Феодора (Федорця)61.
Практика обрання єпископа місцевими людьми, яка з'явилась в Суз
дальській землі, але існувала також у Новгороді, утверджувалася тим лег
ше, що Андрій бажав створити в себе самостійну церкву. Фактично обрання
Феодора і вся політика Андрія були спрямовані на те — і це треба
підкреслити, — щоб визволити Ростово-Суздальську землю від духовно-
релігійної залежності і політичних впливів Києва, утвердити її повну са
мостійність і поставити її над Руссю62.
Щоб здобути перевагу над Києвом, треба було протиставити йому
якийсь духовний центр у Суздальській землі. Такий центр утворився у
Владимирі, де спеціально запроваджено культ Богоматері довкола слав
нозвісної ікони, що її забрав із собою з Вишгорода Андрій, коли втікав з
Русі. У 1158—1160 рр. князь побудував у Владимирі церкву Успіння Пре
святої Богородиці63, передбачаючи зробити там осідок митрополії. В ній він
розмістив привезену з Русі ікону Богоматері, прикрасив її дорогоцінним
камінням, сріблом, перлами64. Церква одержала величезні багатства і зе
мельні володіння65.
Культ Богоматері у Владимирі посилився після введення в 1164 р. свята
Спаса (1 серпня), а в 1165 р. — свята Покрови (1 жовтня)66. У зв’язку з
останнім Андрій наказав виготовити «Проложноє сказаніє» і «Службу» для
прославлення Покрови67. Культ Богоматері і пов’язані з ним перші тексти
були створені лише з метою піднести значення Владимира як центру нової
держави та як міста Богоматері. Все це робилося для того, щоб протиставити
його Києву.
Єпископ Леон згодом повернувся до Ростова, але між ним і Андрієм зно
ву виник конфлікт. Леон проповідував і проводив у життя суворі пости.
Релігійний диспут з цього приводу виник на форумі єпископського собору,
скликаного Андрієм68. Російські історики надають цій релігійній дискусії
великого значення, оскільки вона, як відзначає Ю. А. Лимонов, не лише
знаменувала виникнення в Суздальській землі «самостійної канонічної
думки», а й започаткувала новий період у становленні церкви на північному
сході Європи69.
Після собору Андрій знову вигнав Леона і звернувся до Константинополя
з проханням, щоб у Владимирі була створена митрополія і щоб митро
политом був поставлений його кандидат Феодор70. Це вже був конкретний
крок у напрямі повного розриву з Києвом і дальшої розбудови церковного й
ідеологічного центру на північному сході71. Коли ж патріарх не погодився на
вимогу Андрія, князь допомагав Феодорові проводити самостійну політику.
Ю. А. Лимонов відзначає, що відтоді владимирська кафедра набрала
фактично автокефального значення72. Іншими словами, на території митро
полії дійсно вже існувало дві церкви.
В кінці 1160-х і на початку 1170-х років у Суздальській землі продов
жується пропаганда ідеї релігійної й ідеологічної самостійності. У «Сказанні
про чудеса владимирської ікони Божої матері», остаточно оформленому на
початку 1170-х рр.73-79 чудотворності ікони надається, як вважає Ю. А. Ли
монов, політичного забарвлення, щоб підкреслити незалежність і богооб-
раність Владимира80.
Суздальський літописець називає Андрія «благовірним», «боголюбивим»,
«христолюбивим», намісником «Божої сили» на землі, мудрим як Соло-
мон81, але аж ніяк не спадкоємцем слави Києва. Це стосується й інших
творів Владимиро-Суздальської землі. Тоді як у «Житії Леонтія Ростовсько
/$$ЛГ 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1993, № 2 81
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
го» згадується, що Андрій був сином Юрія Довгорукого, онука Володимира
Мономаха, то «Сказання про перемогу над болгарами» порівнює битву
Андрія проти болгар з битвою візантійського імператора Мануїла Комнина з
сарацинами82. Це було потрібне для піднесення престижу суздальського
князя.
Андрієві Боголюбському не вдалося створити митрополію в його державі.
Проте ідея повної релігійної й ідеологічної незалежності продовжувала
жити. Ю. А. Лимонов слушно підкреслює, що «60 років пізніше у
Владимиро-Суздальській землі вже бачимо два єпископства. За не цілих сто
років у Владимирі з’являється митрополит «всієї Русі», який обирає свою
резиденцію в Москві. Таким чином політична доктрина Андрія була
реалізована»83 "86.
Наступник Андрія, його брат Всеволод, продовжував політику свого
попередника. А у 1203 р. смоленський князь Рюрік Ростиславич пішов похо
дом проти Русі, захопив, зруйнував і пограбував Київ. Літописець зазначив,
що такого страшного лиха «не знала Руська земля від хрещення Києва»87.
Коли Київське князівство занепало, на захід від Києва утворився новий
могутній політичний центр навколо Галича. У цей час літопис уже вживає
назву Україна. Уперше вона згадується під 1187 р. по відношенню де
південної частини Руської землі, до Переяславщини. Під 1189 р. у літопису
відзначається, що Ростислав, син Івана Берладника, намагаючись здобути
Галицьке князівство, прибув на «Україну галицьку»88.
Новий могутній центр в Україні виник після того, як у 1199 р. князь Ро
ман об’єднав Галицьке князівство з Волинським. У 1202 р., коли Роман
вийшов переможцем у конфлікті з київським князем, його радісно прийняли
кияни, відчинивши перед ним брами міста. Роман запанував над Києвом,
але там не залишився. Його авторитет зріс ще більше внаслідок двох
походів проти половців (1202 і 1205). Літопис вказує, що він визволив бага
то невільників «і раділи всі християни в Руській землі»89.
Про яку Руську землю йдеться? Як і раніше — про територію України.
Під 1189 р. у літопису записано, що «Святослав запропонував Галич
Рюрікові, а собі хотів взяти всю Руську землю довкола Києва»90. У 1201 р.
літописець називає Романа «самодержцем усієї Русі»91. В обох випадках
«Руська земля» ототожнюється з територією України.
Термін самодержець «усієї Русі» зустрічаємо в літопису чи не вперше
при титулуванні Володимира Мономаха під 1126 р.92, тобто за десять років
до розпаду імперії. Він же вживається пізніше в титулі митрополитів.
Звичайно, важко з’ясувати, як точно титулувалися митрополити до
початку XIII ст. у «Повісті временних літ», і в Іпатіївському літопису немає
уточнень. Титул^ «руський митрополит» зустрічаємо під 1121 р. в Суздальсь
кому літопису Лаврентіївського списку. Титул «митрополит київський» — в
Суздальському й Іпатіївському літописах під 1195 р.93. Титул «митрополит
київський і всієї Русі» вжито в Суздальському літопису в 1230 р.94. Існує та
кож печатка з цим же титулом грецькою мовою, яку приписують
митрополитові Ніфонтові (1181—1198)95. Деякі дослідники вважають, що
окреслення «всієї Русі» могло виникнути раніше, наприкінці XI ст. 96, тобто
коли три волості і митрополії Русі адміністрацією київського митрополита.
Це припущення нам здається малоймовірним. Більш вірогідно, що окрес
лення «всієї Русі» в митрополичому титулі з’явилося наприкінці XII ст. чи в
першій половині XIII ст., тобто приблизно через півстоліття або століття
після розпаду Київської імперії.
82 /5&У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2
Питання вітчизняної історії в заруоіжних ооаиоженнях
х Г р у ш е в с ь к и й М. Історія УкраТни-Руси.— К., 1913.— Т. 1.— С. 372—374;
П а ш у т о В. Т. Чертн политического строя Древней Руси// Древнерусское государство и
его международное значение.— М., 1965.— С. 73—74.
2 Там же.— С. 15.
3 Р ьі б а к о в Б. А. Предпосьілки образования Древнерусского государства// Очерки
истории СССР.— М., 1958.— С. 857; Ф р о я н о в И. Я. Киевская Русь: Очерки социально-
политической истории.— Л., 1980.— С. 13; Ш и р и н с к и й С. С. Обьективньїе закономер-
ности и субьективньїй фактор в становлений первобьггного общества// Ленинские идеи в
изучении первобьггного общества, рабовладения и феодализма.— М., 1970.— С. 206;
Ф р о я н о в И. Я. Киевская Русь.— С. 13.
4 Р ьі б а к о в Б. А. Первьіе века русской истории.— М., 1964.— С. 149, 150.
5 Г р у ш е в с ь к и й М. Історія України-Руси.— С. 190—192; Б р а й ч е в -
с ь к и й М. Ю. Походження Русі.— К., 1968.— С. 162; Т р е т я к о в П. Н. У истоков
древнерусской народности.— Л., 1970.— С. 73, 76; Т и х о м и р о в М. Н. Происхождение
названий «Русь» и «Русская земля»// Советская зтнография, VI—VII, 1947.— С. 60; Н а со -
н о в А. Н. «Русская земля» и образование территории Древнерусского государства.— М.,
1951.— С. 47—50; Ф р о я н о в И. Я., Д в о р н и ч е н к о Л. Ю. Города-государства Древ
ней Руси.— Л., 1988.— С. 84; К р и п ’ я к е в и ч І. П. Галицько-Волинське князівство.—
К., 1984.— С. 67. Деякі історики вважають, що розподіл держави — імперії між трьома синами
Ярослава нагадує поділ імперії Карла Великого між його онуками: Ш е к е р а І. М.
Міжнародні зв’язки Київської Русі.— Київ, 1963.— С. 143.
При обговоренні питання про структуру й устрій імперії варта уваги думка І. Я. Фроянова
і А. ІО. Дворниченка, які твердять, що «суперсоюз» племінних союзів розпався наприкінці X ст.
і на початку XI ст., а на його місце прийшли міста-держави грецького типу, подібні до
античних полісів. Ці міста-держави розвинулися у волості чи землі, які були значною мірою не
залежні і завжди прагнули до повної самостійності. Ці міста-держави по суті були не
князівствами (хоч на їх чолі стояв князь), а республіками, в яких верховним органом влади був
не князь, а народне віче (И. Я. Ф р о я н о в , А. Ю. Д в о р н и ч е н к о . Города-государст
ва...— С. 60, 265—266). Треба додати, що ряд авторів, у тому числі М. Брайчевський, уважа
ють, що термін «Русь» в домонгольській добі застосовувався в двох значеннях: щодо Середнього
Дніпра, а також для окреслення всіх земель, які визнавали владу великого князя київського.
° Р и ч к а В. М. Про феодальний устрій Церкви в Київській Русі// Укр. іст. журн.,
1987.— № 8.— С. 99.
7 В л а с о в с ь к и й І. Нарис історії Української православної Церкви.— Нью-Йорк,
1955.— Т. 1.— С. 45.
8 Ч у б а т и й М. Історія християнства на Русі-Україні.— Рим—Нью-Йорк, 1965.—
Т. 1.— С. 258—260, 273, 724—725.
9 Запровадження християнства на Русі.— К., 1988.— С. 82—89; Т и т о в В. Е. Право
славне.— М., 1967.— С. 49—50; «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков.—
М., 1988.— С. 29.
10 Ц ерковь в истории России (IX в .— 1917): К ритические очер к и .— М., 1967.— С. 51 —
52; П олное собрание русских летописей (П С Р Л ).— Т. 1.— С. 208.
11 Запровад ж ення христи янства...— С. 82.
12 П С Р Л .— Т. 1.— С. 14; Запровадж ення христи янства...— С. 82; Ц ерковь в и сто р и и ...—
С. 5 7 — 58.
13 П С Р Л .— Т. 1.— С. 151.
14 Запровад ж ення христи янства...— С. 76, 194, 195; Р и ч к а В. М. П ро ф еодальний
устр ій ...— С. 97.
15 П С Р Л .— Т. 1.— С. 153; — Т. 2 .— С. 141.
16 Там ж е .— Т. 9 .— С. 80, 81, 83.
17 V о сі о V V. Ье т іїїепаіге сіє 1а паііоп ги ззе // Ь ’Н ізіоге, Р агіз.— № 112, ^иіп, 1988.—
Р . 24.
18 Там ж е.
19 Ч у б а т и й М. Історія...— С. 238— 262; В е л и к и й А. Г. З літопису християнської
У кра їн и .— Ри м , 1968.— Т. 1.— С. 129— 136.
20 Ч у б а т и й М. Історія ...— С. 241, 257— 258.
2 1 І І о л о н с ь к а - В а с и л е н к о Н . Історичні п ідвалини У А І1Ц .— Ри м , 1964.— С. 24;
Н и к о л ь с к и й Н. М. И стория Русской Ц ер кви .— М., 1983.— С. 32.
22 П С Р Л .— Т. 1.— С. 155; П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о Н. Історичн і...— С. 24;
З апровад ж ення христи янства...— С. 80.
23 Н овгородская первая летопись старш его и младш его извода. М .,—Л ., 1950.— С. 182—
183; Запровад ж ення христи янства...— С. 81.
24 Л е в ч е н к о М. В. О черки по истории русско-византийских отнош ений .— М., 1956.—
С. 400— 401; П р и с е л к о в М. Д . О черки по церковно-политической истории К иевской
Р уси X—XII вв.— С П б., 1913.— С. 110— 111; Запровад ж ення х р и сти ян ства ...— С. 81.
25 П С Р Л .— Т. 1.— С. 118, 121 — 122, 150.
26 Там ж е .— С. 126— 127.
2 7 П о к р о в с к и й М . Н . Избранньїе произведения.— М., 1966.— Кн. 1.— С. 162;
П С Р Л .— Т. 1.— С. 229— 230; Ф р о я н о в И. Я. , Д в о р н и ч е н к о А. Ю . Г орода-госу
д ар ства ...— С. 47— 48.
28 Ч у б а т и й М. Історія...— С. 415— 428, 724.
29 Там ж е .— С. 268— 273; В л а с о в с ь к и й І. Н ар и с ...— С. 49— 55.
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. жури., 1993, № 2 83
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
30 Р е й о І о V С. Р. ТЬе Киззіап Ке1і&іои$ Міпсі, Кіеуіап СЬгіхііапігу.— Нагуаггі, 1946.—
Р. 400.
31 Ч у б а т и й М. Історія...— С. 268, 756.
32 ПСРЛ.— Т. 9.— С. 39, 59, 64, 65, 68; Ш е к е р а І. М. Київська Русь XI ст. в
міжнародних відносинах.— К., 1967.— С. 59—60; Т а т и щ е в В . Н. История российская.—
М.; Л., 1963.— Т. 2.— С. 64.
* В. Водов, учасник Міжнародної наукової конференції з нагоди хрещення Русі в Равснні,
пише в одному із своїх листів: «Пан Комо (професор Католицького університету в Ліоні) го
ворить про папські «амбасади», що їх приймав Володимир. На чому основана ця інформація?
На Ніконівському літописі, тобто історичній компіляції, створеній у Москві в XVI ст. тими ж
колами, які змонтували надто славнозвісну доктрину про «Третій Рим». Я цілком згідний з
моїми емінентними колегами з Українського дослідчого інституту в Гарварді, щоб уважати, що
цей пізний московський текст не можна вживати для історії ібіївської Русі» (архів автора).
33 М о ш и н В. О русско-южнославянских связях// Русская литература XI—XVII веков
среди славянских литератур.— М.; Л., 1963.— С. 43.
34 П а ш у т о В. Т. Внешняя политика Древней Руси.— М., 1968.— С. 129—130;
В е л и к и й А. Г. З літопису... — С. 214—228.
35 П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о Н. Історичні... — С. 32—33; П а ш у т о В. Т.
Внешняя политика... — С. 131.
36 П а ш у т о В. Т. Указ. соч.— С. 136; П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о Н. Історія
України.— Мюнхен, 1972.— Т. 1.— С. 149.
37 П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о Н. Історичні... — С. 32.
38 Ч у б а т и й М. Історія...— С. 744—745; П а ш у т о В. Т. Внешняя политика... —
С. 135, 146.
39 Ф р о я н о в И. Я., Д в о р н и ч е н к о А . Ю. Города-государства... — С. 86.
40 П о п п з А. В. Русские митрополии константинопольской патриархии в XI столетии//
Византийский временник. XXVIII.— 1968.— С. 85—108; Запровадження християнства... —
С. 77; Р и ч к а В. М. Про феодальний устрій... — С. 102.
4ба Не всі автори вважають, що тоді стався розпад Київської Русі на самостійні князівства.
М. Брайчевський уважає, що Київська Русь існувала до Батиєвої навали.
** Церковь в истории... — С. 59; Ч у б а т и й М. Історія...— С. 453—455.
42 Там же.— С. 473.
43 В е л и к и й А. Г. З літопису... — Т. 2.— С. 36; Ч у б а т и й М. Історія...— С. 456,
479.
44 В е л и к и й А. Г. З літопису... — Т. 2.— С. 38; Церковь в истории... — С. 59.
45 В е л и к и й А. Г. З літопису... — Т. 1.— С. 45, 54.
4 6 К о с т р у б а Т. Нариси з церковної історії України X—XIII ст.— Торонто, 1955.—
С. 47; Запровадження християнства... — С. 81; В е л и к и й А. Г. З літопису... — Т. 2.—
С. 41—45.
47 П а ш у т о В. Т. Внешняя политика... — С. 188.
48 С о л о в ь е в С. М. История России с древнейших Бремен.— М, 1960.— Кн. 2.— С. 54.
49 Там же.— С. 55; Ч у б а т и й М. Історія...— С. 488; ПСРЛ.— Т. 2.— С. 522.
50 ПСРЛ.— Т. 2.— С. 514, 515, 522.
51 Л и м о н о в Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь: Очерки социально-политической
истории.— Л., 1987.— С. 56; П р и с е л к о в М . Д. Очерки церковно-политической
истории...— С. 394—399; ПСРЛ.— Т. 1.— С. 349.
32 Ч у б а т и й М. Історія...— С. 488.
53 Ф р о я н о в И . Я., Д в о р н и ч е н к о А . Ю. Города-государства... —
С. 172; Р и ч к а В. М. Про феодальний устрій... — С. 103.
54 Там же.— С. 103.
55 Л и м о н о в Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь... — С. 46.
56 ПСРЛ.— Т. 1 — С. 347.
57 Там же.— С. 349.
58 Л и м о н о в Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь... — С. 50, 51, 64.
59 Ч у б а т и й ,М. Історія...— С. 525; ПСРЛ.— Т. 1.— С. 351.
60 «Се же твори хотя самовластець бьіти все Суждальскої земли»: ПСРЛ.— Т. 2.— С. 520.
61 ПСРЛ.— Т. 1.— С. 352; Л и м о н о в Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь... — С. 52—
53.
62 Там же.— С. 55; Р и ч к а В. М. Про феодальний устрій... — С. 103.
63 ПСРЛ.— Т. 1.— С. 348, 351; — Т. 2.— С. 491.
64 Там же.— Т. 1.— С. 351, 511.
65 Л и м о н о в Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь... — С. 55.
66 Там же.— С. 59—60; Н и г V і І г. Ргіпсе Апсіге] Во^оЦиЬзку: ТЬе тап апсі Иіе МуїН.—
Ріогепсе, 1980.— Р. 59.
67 ІЬісІ., р. 69 -7 8 , 93.
68 Л и м о н о в Ю. А. Владимиро-Суздальская Русь... — С. 56; ПСРЛ.— Т. 1.—
С. 352.
69 Л и м о н о в Ю. А. Указ. соч.— С. 56.
70 ПСРЛ.— Т. 1 — С. 222—229; Церковь в истории... — С. 59—60.
71 Л и м о н о в Ю. А. Указ. соч.— С. 58.
72 Там же. М. Брайчевський уважає, що за Андрія і пізніше не існувало жодної автокефалії
Ростовської єпископії.
84 /55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2
Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
73-79 Немає одностайності щодо дати написання «Сказання»; Юночевський вважає, що во
но було написане між 1164 і 1185 рр.; див.: В. О. К л ю ч е в с ь к и й . Сказание о чудесах
Владимирской иконьї Божей Матери// Чтения Общества любителей древней письменности,
XXX.— СПб., 1878.— С. 1—43; Л и м о н о в Ю. А. Указ, соч.— С. 59.
80 Там же.— С. 59.
81 ПСРЛ.— Т. 1 — С. 351, 353, 355, 357, 369, 371; Л и м о н о в Ю. А. Указ, соч,— С. 74.
М. Брайчевський зазначує, що цим літописцем був сам Андрій.
82К . л ю ч е в с к и й И . О. Житие Леонтиа Ростовского// Древнерусские жития
святьіх как исторический источник.— М., 1871.— С. З—22.
8 3 -8 6 Л и м о н о в Ю. А. Указ. соч.— С. 62.
87 ПСРЛ.— Т. 1,— С. 418.
88 Там же.— Т. 2.— С. 663; К р и п ’ я к е в и ч І . П. Галицько-Волинське князів
ство... — С. 80.
89 ПСРЛ — Т. 1 — С. 240.
90 Там же.— Т. 2.— С. 663.
91 Там же.— С. 715.
92 Там же.— С. 289.
93 Там же.— Т. 1,— С. 292, 445; Т. 2,— С. 694, 687, 697.
94 Там же.— Т. 1.— С. 455.
93 П о п п з А. В. Русские митрополии... — С. 108.
96 Там же.
(Далі буде)
/55А 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, N9 2 85
7e3d13cff7fa66a4f9a6bfbbf1e1ec9f029a74ef161912a2377e708d8332f9ba.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212319 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-14T12:57:00Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Косик, В. 2026-02-04T15:05:17Z 1993 Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) / В. Косик // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 76–85. — Бібліогр.: 96 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212319 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) О путях развития церкви в Украине и России (XI-XVI ст.) About the ways of the Church Development in Ukraine and Russia (XI–XVI ct.) Article published earlier |
| spellingShingle | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) Косик, В. Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях |
| title | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) |
| title_alt | О путях развития церкви в Украине и России (XI-XVI ст.) About the ways of the Church Development in Ukraine and Russia (XI–XVI ct.) |
| title_full | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) |
| title_fullStr | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) |
| title_full_unstemmed | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) |
| title_short | Про шляхи розвитку церкви в Україні й Росії (XI–XVI ст.) |
| title_sort | про шляхи розвитку церкви в україні й росії (xi–xvi ст.) |
| topic | Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях |
| topic_facet | Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212319 |
| work_keys_str_mv | AT kosikv prošlâhirozvitkucerkvivukraíníirosííxixvist AT kosikv oputâhrazvitiâcerkvivukraineirossiixixvist AT kosikv aboutthewaysofthechurchdevelopmentinukraineandrussiaxixvict |