Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський
Він жив у складний, суперечливий, але по-своєму доленосний час. Такою ж суперечливою і трагічною виявилась i доля митрополита Василя Липківського, непересічної особи українського розстріляного Відродження двадцятих років....
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212324 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський / В.О. Пащенко, М.Ф. Рибачук // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 48–57. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860280086964469760 |
|---|---|
| author | Пащенко, В.О. Рибачук, М.Ф. |
| author_facet | Пащенко, В.О. Рибачук, М.Ф. |
| citation_txt | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський / В.О. Пащенко, М.Ф. Рибачук // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 48–57. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Він жив у складний, суперечливий, але по-своєму доленосний час. Такою ж суперечливою і трагічною виявилась i доля митрополита Василя Липківського, непересічної особи українського розстріляного Відродження двадцятих років.
|
| first_indexed | 2026-03-17T08:48:55Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІЯ В ОСОБАХ
В. О. Пащенко (Полтава), М. Ф. Рибачук (Київ)
Першоієрарх нової української церкви
митрополит Василь Липківський
Він жив у складний, суперечливий, але по-своєму доленосний час. Такою ж
суперечливою і трагічною виявилась і доля митрополита Василя
Литовського, непересічної особи українського розстріляного Відродження
двадцятих років.
Василь Костянтинович Липківський народився 7(20) березня 1864 р. у
родині сільського священика на Київщині. Уманське духовне училище (бур
са) , Київська семінарія, після закінчення якої його як кращого учня направ
лено до Київської духовної академії, ступінь кандидата богослов’я — такі
щаблі духовного злету сільського юнака. У двадцять п’ять років він вже за
коновчитель державної гімназії, а згодом, прийнявши сан священика, отець
Василь Липківський понад десять років був настоятелем міського собору,
повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту.
Двадцяте століття для Липківського починалося вдало. Шкільна рада при
Священному Синоді призначила молодого кандидата богослов’я на посаду
завідуючого Київською церковно-вчительською школою, яка готувала кадри
для церковно-парафіяльних шкіл. Проте тут отець Василь не затримався. У
1905 р. власті усунули його за «українофільство», за «ліберальні погляди» з
викладацької роботи. А далі посада настоятеля Солом’янської парафії у
Києві, одночасна викладацька робота у деяких школах і, головне,
усвідомлення необхідності реформ у церкві, зокрема увільнення її від вико
нання функції органу державної влади, пожвавлення релігійно-громадського
життя.
Нова сторінка у біографії протоієрея Василя Липківського, як і у бага
тьох віруючих людей, розпочалася з Лютневою революцією 1917 року, коли
з особливою силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалеж-
нення православної церкви в Україні як церкви національної.
Весна і літо 1917 р. пройшли під знаком з’їздів, різноманітних зборів
уповноважених від духовенства, церковного активу, мирян, пархій, повітів,
парафій, на яких чільне місце зайняли питання про відновлення соборних й
виборних засад у церкві, про переведення богослужіння на українську мову,
про будову церков у національному українському стилі. Найрадикальніші
елементи виступали з ідеєю скликання Всеукраїнського церковного собору,
який би вирішив подальшу долю православної церкви в Україні. Результа
том таких пошуків стало утворення «Братства воскресіння Христа». Серед
його фундаторів став і Василь Липківський.
За активної участі «Братства» у листопаді 1917 р. прихильники автоке
фалії сформували Оргкомітет по скликанню Всеукраїнського церковного со
бору. Незабаром його буде реорганізовано у тимчасову Всеукраїнську пра
вославну церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликан
ня Собору та організацію самого Собору.
/5ХАГ 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 248
Історія в особах
Не станемо детально описувати перипетій подальшої боротьби за ство
рення Української автокефальної церкви, оскільки вона не є метою цієї
статті. Зазначимо лише, що це був важкий період. Всілякий опір домаган
ням ВПЦР чинив проросійсько настроєний єпископат. Так, митрополит
Антоній (Храповицький) під час перебування денікінських військ в Україні
оголосив, що протоієрей В. Липківський перебуває під церковним судом.
5 травня 1920 р. ВПЦР звернулася з листом до українського православного
громадянства, в якому проголошувала автокефальною православну церкву в
Україні. Ситуація, щоправда, ускладнювалася відсутністю власного єписко
пату. Гарячкові пошуки ВПЦР єпископів — прихильників автокефалії — за
відсутності матеріальних засобів, без державної підтримки, при невизначе
ності самої ради, були нелегкими. Усе разом взяте вкрай загострило сто
сунки у церковному житті України.
Зірка самого В. Липківського засяяла у 1921 р. 14 жовтня відкрився Все
український собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 р.
про автокефалію Української православної церкви. Чи не найважливішу
роль тут зіграв протоієрей В. Липківський. Йому належить обгрунтування
канонічності Собору за умов відсутності на ньому єпископів, участь у
дискусії з питань висвяти власного єпископату тощо. То ж цілком законо
мірно, що 21 жовтня протоієрей В. Липківський таємним голосуванням май
же одноголосно був обраний на посаду єпископа-митрополита.
Звертаючись до віруючих з першим архипастирським посланням
23 жовтня, митрополит закликав: «Святу православну Христову віру, якою
Христос Спаситель народ наш через святе хрещення за святого князя Во
лодимира просвітив і наших батьків, і нас в ній досі охороняв, держіть не
похитно, нею оживляйтесь, від неї не відходьте... Святу християнську
надію, надію живу й радісну на відновлення життя нашого Воскресенням
Христа з мертвих виховуйте й оживляйте в собі, нехай не в’яне ця надія в
нас при всяких бідах і напастях земних. Батьки наші не втрачали надії на
Христа в наших тяжких обставинах життя. Не втрачайте ж її тепер, коли
світ волі над нами засяяв. А над усім цим піднесіть любов християнську,
любов до єднання, до братерства, до взаємної у всьому допомоги, любов
навіть до ворогів... Щиро ж благословляю вас і всю Українську Церкву на
шу першим своїм архіпастирським благословенством, що його через ваші
молитви від Господа Бога нині одержав»1.
Фундатор УАПЦ одразу ж зіткнувся з проблемами як теоретичного, так
і практичного характеру. Назвемо декілька. Найголовнішою для нього, оче
видно, залишалася проблема церковного устрою. Собор 1921 р. по-перше, в
силу вимушених обставин на підставі стародавньої практики християнських
церков висвятив першоієрарха без присутності єпископів. Було прийнято
рішення надалі дотримуватися принципу висвяти єпископів за участю двох
і більше ієрархів.
По-друге, Собор виходив із демократичної ідеї рівноправності у правах
церковного управління мирян і кліру, що на практиці понижувало ста
новище духовенства. Митрополит вважав, що вони мають здобувати ав
торитет, духовну владу власними зусиллями, моральними вчинками, а не
виконанням адміністративних функцій. У цьому нерідко вбачали спе
цифічний вплив революційних настроїв віруючих і його сприймали не
однозначно. Особливо різкою була критика з боку прихильників Російської
православної церкви.
Таким чином, і митрополит В. Липківський, і ВПЦР мусили відстоювати
правильність прийнятих рішень, боротись за їх втілення в життя. «Вас
/55ЛГ 0130-5247. Укр. іст. жури., 1993, № 2 49
Історія в особах
хвилює,— йшлося у зверненні ВПЦР до духовенства,— острах перед пору
шенням старих канонів. Розкрийте ж очі і зрозумійте, що в загальній
руйнації всього старого неминуче повинні руйнуватись її старі тісні будинки
минулого церковного життя і будуватись нові, просторніші... Бо вічно жива
Церква Христова повинна бути вічно творчою, утворювати своє життя
згідно з загальними умовами часу... Скиньте з себе ярмо рабського
підлягання єпископському самодержавству у Церкві... Вас дуже хвилює
утворення УП Церквою власного єпископату не традиційним за часи
єпископського самодержавства, а першоапостольським, соборноцерковним
ладом. Але зрозумійте, що в цій події ніякого порушення віри православної,
ніякої руйнації догматів Православної Церкви ВПЦР — не зробила. Вона
тільки вжила найбільш достойний і найбільш відповідний і достоїнству
Української Церкви і духу Христової віри спосіб утворення силою своєї
власної віри і події найвищих органів для відновлення свого церковного
життя... Ви боїтесь, що цієї нашої події не визнає Всесвітня Церква? Та
Всесвітня Церква, яка будується на грунті православної віри, але згідно з
вимогами новими життя, Церква жива, Церква майбутнього безумовно цю
подію, як наслідок нового життя, визнає. А Всесвітня Церква минулого,
Церква — руїна, де вона? Нехай же не страшать вас анафеми, якими
обсипають нас керівники і прихильники старої церкви-домовини. Не нас, а
самих себе вони відлучають від життя до смерті»2.
УАПЦ, як церкві майбутнього, що утвердилася у принципово нових
історичних умовах, необхідно було сформувати власні кадри священно
служителів, виявити своє ставлення до державної влади. Митрополит
усвідомлював, що життя парафій значно ускладниться від гострої нестачі
священиків.
Типовим стало поспішне висвячення єпископів та священиків з числа
непідготовлених, що негативно впливало на життєдіяльність УАПЦ,
відштовхувало від неї чималу кількість віруючих.
Митрополит В. Липківський із сумом писав, що до церкви під час
найбільшої народної завірюхи залетіло немало легкого, просто аван
тюрницького пороху.
Унаслідок частої переорієнтації віруючих з патріаршої церкви на автоке
фальну і навпаки, захоплення храмів між церковними угрупованнями
нерідко виникали конфлікти, а то і справжні бійки. Все це гальмувало
поширення впливу УАПЦ серед населення. Важко установити справжню
кількість парафії та віруючих у них в той час.
Важливим було і ставлення УАПЦ до Радянської влади. Визначальною
виявилась сформована ще у 1917—1918 роках позиція митрополита
В. Литовського діро повну аполітичність церкви, про її відокремлення від
держави. Згодом першоієрарх писав: «Досі по всьому світові панував і зараз
ще майже скрізь панує принцип згоди, «союзу» церкви з державою, цебто
політичність церкви й церковність політики... Цей союз був загибельний для
церкви, він спричинявся до перетворення церкви в державу не тільки по
формі, але й по суті... УАПЦ вважає за своє завдання рішуче відокремитися
від держави, бути цілком аполітичною. Вона сама не хоче робити ніяких
політичних впливів, але не хоче залежати ні від яких політичних сил і
угруповань і при всіх зовнішніх обставинах хоче залишатись сама собою,
царством не від світу цього»3.
Здавалось би, держава мала б дотримуватись принципів декрету про
відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники Радянсь
кої влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте такого не ста
/55ЛГ 0130-5247. Укр. іст. жури., 1993, № 250
лось, і «турботу» державних органів у повній мірі відчув на собі митрополит
В. Литовський.
Керівництво УАПЦ постійно шукало шляхів для налагодження нор
мальних стосунків з представниками влади. Так, у кінці 1924 року президія
ВПЦР звернулась до уряду з декларацією, в якій висловила свою лояльність
до Радянської влади, із проханням унормування правового стану церкви,
про реєстрацію Статуту УАПЦ. Останнє, до речі, викликало негативну
реакцію з боку частини віруючих як в Україні, так і за кордоном.
У відповідь на це уряд Радянської України, з одного боку, проголосивши
декрет про відокремлення церкви від держави, зобов'язався не втручатися у
внутріцерковне життя, з іншого боку, виконуючи рішення травневого
(1921 р.) пленуму ЦК РКП(б), фактично оголосив тотальний наступ на
релігійні організації. Пленум обговорив питання про постановку
антирелігійної пропаганди та прийняв постанову, в якій, зокрема, наголо
шувалось , що «РКП бореться не з якими-небудь окремими релігійними гру
пами, а з усім релігійним світоглядом взагалі»4. На практиці це виявилось у
насильній атеїзації населення, у безкомпромісній боротьбі з релігійними
громадами. На виконання постанови пленуму при ЦК РКП (б) створено
Антирелігійну комісію. Аналогічні комісії функціонували і при ЦК КП(б)У,
губкомах партії. Про характер їхньої діяльності можна судити з того, що до
їх складу обов'язково входили працівники ДПУ. У 1922 р. В. І. Ленін піддав
гострій критиці спеціально створені державні органи за їх бездіяльність у
питаннях впровадження атеїзму5.
Таким чином, діставалося всім конфесіям. Але в Україні «особливою
увагою» користувалися православні церкви — тихонівської орієнтації та
українська автокефальна. Слушним є зауваження О. Субтельного, що
радянські власті спочатку не перешкоджали утворенню автокефальної
церкви, вбачаючи у них силу, здатну підірвати вплив Російської православ
ної церкви на чолі з новообраним патріархом Тихоном. Проте, занепокоєні
несподіваними успіхами української церкви, державні органи застосували до
неї принцип «поділяй і володарюй»6.
Наприкінці 1921 р. ЦК КП(б)У надіслав на місця інструктивного листа
про методи антирелігійної агітації і пропаганди, де підкреслювалось: «На
першому місці стоїть державна пропаганда дією. Всі комуністи у порядку
партійної дисципліни і всі працівники у порядку дисципліни радянської зо
бов'язані чинити рішучу і безумовну протидію спробам ... використати на
родне майно для церковної мети...
Прийняття на масових зборах антирелігійних резолюцій і негайне прове
дення їх у життя має величезне значення. Не враховуючи наперед, в яку
форму виллється масова пропаганда дією, необхідно рішуче підтримувати її,
прагнучи до викриття, дискредитації, дезорганізації та економічного зне
силення наших церковних противників.
Зіштовхуючи між собою різні напрямки, течії, секти, церкви, вірування,
Радянська влада прагне до того, щоб у взаємній боротьбі вороги дискредиту
вали та топили один одного. Прихильники української автокефалії при всьо
му своєму зовнішньому демократизмі ніскільки не ближчі нам, а навпаки,
саме внаслідок своїх спроб замирення з українськими масами, шкідливі і не
безпечні як провідники у селянське середовище національно-демократичних
буржуазних ідей.
Якщо Радянська влада поставлена у необхідність вибору між відверто
контрреволюційними і удавано-демократичними формами управління
/5 Ж 0130-5247. Укр. іспи журн., 1993, № 2 51
Історія в особах
церквою, то краще нанести рішучий удар останнім, ніж прирікати себе на
активну боротьбу з ними у майбутньому»7.
8 липня 1922 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський під грифом «Су
воро секретно» направив губкомам партії листа, в якому зазначалось:
«Гірше у нас, на Україні, пройшла і кампанія по вилученню церковних
цінностей, особливо, якщо взяти до уваги, що найбільші монастирі були
розташовані на півдні. І зовсім украй погано проходить у нас в цьому
кампанія по розколу церкви. Якщо порівняти результати, які досягнуті у
Радянській Росії з тим, що зроблено у нас у цьому напрямку, то стане
очевидним, що тут нас чекає величезна робота...
Правда, цей процес розколу церкви ускладнюється у нас, на Україні,
об’єктивними причинами. Ще задовго до вилучення цінностей у нас розпо
чалась боротьба Української автокефальної церкви проти російської
екзархічної. Ця національна релігійна боротьба не завершилась і нині. Роз
кладання церкви у нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, у загаль-
нофедеративному масштабі по відношенню до пануючої російської
екзархічної церкви шляхом виділення із неї обновленських елементів. З
другого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої онов
леної автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини. Ми
повинні розпочати кампанію за виділення із останньої тих прошарків духо
венства, які засуджують петлюрівський рух і стоять на грунті визнання
соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції»8. (Стиль листа
збережено.— Лет.)
Отже, початок цькуванню УАПЦ було покладено. До прихильників ук
раїнської автокефалії міцно приклеїлись ярлики «націонал-шовіністів», «са-
мосвятів», «людей з петлюрівською фізіономією» тощо. Нормою став збір
компрометуючих матеріалів, репресивні заходи, звинувачення у
політиканстві на антирадянській основі. Так, на засіданні Всеукраїнської
антирелігійної комісії 13 квітня 1925 р. заслухано питання про автокефалію
і прийнято рішення, в якому, зокрема, говориться: «Доручити ДПУ збирати
матеріали про антирадянську поведінку керівників ВПЦР з метою
публікації у пресі. У практичній роботі посилити репресії відносно автоке
фальної церкви»9.
Представники влади не довіряли ні ВПЦР, ні митрополитові В. Лип-
ківському. Органи ДПУ розцінювали вищезгадуване звернення ВПЦР до
уряду як вигідний хід, розрахований лише на реєстрацію Статуту.
Справді єзуїтським було ставлення державних органів до УАПЦ. З одно
го боку, церкві, власне, безпідставно відмовляли у реєстрації Статуту, а з
іншого боку, на місцях заборонялось проводити різноманітні заходи чисто
релігійного характеру на підставі відсутності Статуту.
За допомогою сумнівних аргументів автокефальне духовенство нерідко
відносили до табору контрреволюціонерів. Типовим у цьому плані є витяг із
донесення ДПУ Полтавської губернії про стан духовенства за січень 1923 р.:
«13 січня Кротевич (єпископ Полтавський.— Лет.) із своєю свитою відвідав
с. Андріївку Полтавського повіту, де у кінці літургії ним була проголошена
проповідь, в якій він торкнувся чистоти української церкви, її дій та
викорінення кастових тенденцій серед духовенства та відзначив, що ук
раїнська церква бореться із старорежимним духовенством і ставить за ме
ту... повну її християнізацію. Якщо хтось думає, що українська церква
виступає з національно-шовіністічними ідеями, нехай геть відійде від неї і
не появляється на її паперті.
Почувши про шовінізм, деякі прихожани, очевидно екзархісти, подали
52 I55N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2
Історія в особах
заяву й місцевий волвиконком про те, що Кротевич веде контрреволюційну
пропаганду. Волвиконком заарештував Кротевича та його свиту і супро
водив їх етапом у Полтаву. Із справи і слідчого матеріалу ніяких злочинів з
боку Кротевича не вбачається, і вони нами звільнені»10.
Виконуючи вказівки тодішнього керівництва ЦК КП(б)У, правоохоронні
органи нанесли відчутного удару УАПЦ шляхом підтримки течії «Діяльна
Христова Церква», яка виникла з благословення митрополита В. Лип-
ківського та ВПЦР, але одразу ж стала протидіяти автокефальній церкві.
Інформуючи ЦК КП(б)У про стан релігійних угруповань в Україні,
працівники ДПУ повідомили у 1925 році: «Органами вжиті були заходи до
поглиблення намічених на той час розбіжностей між лідерами автокефаль
ної ВПЦР — Липківським, Чеховським, Потієнком, Ярещенком, з одного
боку, і з іншого, організаторами братства єп. П. Тарнавським, Янушев-
ським, Бржосньовським. У результаті поглиблення у Києві був
організований керівний центр ДХЦ Губернського масштабу. З цього часу
липківці активно повели боротьбу з ДХЦ як з угрупованням, що нама
гається захопити керівництво автокефальною церквою у свої руки»11.
Органи ДПУ, у свою чергу, провели відповідну роботу по підготовці
Всеукраїнського з’їзду опозиційних митрополиту В. Липківському та ВПЦР
віруючих під керівництвом ДХЦ12.
Такий з’їзд відбувся у жовтні 1925 р. у Києві. ^Він засудив діяльність
митрополита. Була винесена ухвала про розпуск старої ВПЦР та утворення
нової ВПЦР — ДХЦ, яка мала діяти до скликання Всеукраїнського собору.
ДПУ з радістю інформувало ЦК КП(б)У, що діяльність керівництва контро
люється. На думку ДПУ, боротьба в автокефальній церкві у найближчому
майбутньому буде вестись між лояльними елементами та політиканствую
чою верхівкою13.
Митрополит В. Липківський прекрасно усвідомлював, яку небезпеку
таїть у собі акція ДХЦ. У посланні до віруючих з нагоди її проведення він
писав: «З біллю серця і сльозами жалю сповіщаю вас, що з серед нас
вийшли люті вороги нашої Церкви, що з’єднались в так зване Братство
«Діяльна Христова Церква». І ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити,
розкласти нашу УАП Церкву і всіма неправдами та наклепами плямувати
теж і інших працівників її.
Зібравшись на своє зібрання 21 цього жовтня, ця купка діяльників не
посоромилась винести ухвалу, що Президія ВПЦР, яка обрана волею цієї
церкви, повинна вже бути зліквідована, і вирішили звернутися до державної
влади, щоб нею відібрано було від ВПЦР всі функції керування УАПЦ і
передано було Раді їхнього братства.
На зухвалий ... заклик ворогів нашої Церкви «діяльників» підлягти
їхньому керуванню дайте відповідь лише ще більшим поміж собою і,
ВПЦРадою єднанням, щоб не було розділення в молодому тілі нашої
Церкви, а щоб всі члени її однаково один до одного дбали»14.
Згодом потреба влади у ДХЦ значно ослабла, а потім і зовсім відпала.
Вона припинила своє незалежне існування, оскільки парафії влились до
складу УАПЦ.
Більшовицька преса схвально зустріла розкол в УАПЦ, а ДПУ, вважа
ючи прихильників митрополита В. Липківського реакційною силою, пропо
нувало ЦК КП(б)У протягом найближчого часу надавати ДХЦ всебічну
підтримку, включаючи і матеріальну, з метою використання її для боротьби
з тихонівщиною та липківщиною і спрямування загальної церковної
політики у вигідному для Радянської влади напрямі.
0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 53
Історія в особах
ДПУ вважало за необхідне «продовжувати адміністративний вплив на
ВПЦР, не регіструючи статут і не дозволяючи з’їздів до того часу, поки
ДПУ не завершить підготовчу роботу з метою захоплення керівництва авто-
кефалістами через їх ВПЦР у власні руки. Ні в які переговори з ВПЦР або
окремими членами не вступати.
У відношенні всіх осіб з активу липківців посилити спостереження по
виявленню їх антирадянських дій. Найбільш відомим не дозволяти поїздки
по Україні.
Архієпископа Ярещенка, єпископа Шараївського та голову ВПЦР —
Потієнка необхідно піддати адміністративному засланню за межі УСРР»15.
З благословення Першого секретаря ЦК КП(б) України Л. Кагановича,
який оцінював УАПЦ як буржуазно-націоналістичну організацію, почалося
цькування керівництва церкви. Митрополит В. Липківський у 1926 р. у
листі до архієпископа І. Теодоровича, який мешкав у США, зазначав, що
уряд протягом 2,5 років не дає згоди на проведення Великих зборів ВПЦР.
Починаючи з осені 1925 р. відібрано кілька церков. Безпідставно заарешто
вані і протримані у в’язниці півтора місяці єпископи К. Малюшкевич,
Ю. Жевченко, І. Павловський. У квітні 1926 р. в адмінзаслання до Узбе
кистану відправлено архієпископа О. Ярещенка. У червні цього ж року за
арештовано Голову ВПЦР В. Потієнка. Майже три місяці пробув під ареш
том митрополит В. Липківський, якому, зокрема, інкримінувалося співчуття
О. Ярещенку, В. Потієнку, використання церковної кафедри для анти
радянських виступів. Спеціально створеною комісією почалась перевірка
духовенства УАПЦ.
Зусилля ДПУ не минули марно. Після деякої підготовчої роботи 25—ЗО
жовтня 1926 р. пройшли Великі Покровські збори ВПЦР УАПЦ, що
прийняли резолюцію, якої від них давно чекало чимало чиновників у
партійно-державному апараті. Були засуджені «нелояльні», «нетактовні»,
«антирадянського змісту» вчинки Президії ВПЦР, Голови Президії ВПЦР
В. Потієнка, заступника Голови архієпископа Харківського О. Ярещенка,
митрополита ВЛипківського. Збори прийняли на вимогу Радянської влади
рішення про чистоту персонального складу священнослужителів УАПЦ, а
також обрали новий склад Президії ВПЦР, що дало змогу зняти напружен
ня у стосунках з органами влади, зареєструвати нарешті Статут. У січні
1927 р. уряд дозволив видавати місячник «Церква і життя».
Здавалось, що минулися чорні дні у житті церкви. Але це на поверхні. У
дійсності митрополита В. Липківського і надалі утискували. Йому не дозво
ляли відвідувати церковні округи, парафії, ускладнилися стосунки з ВПЦР,
очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, якщо взяти до уваги
«послушність» керівництва Церковної Ради. Частими були бесіди з праців
никами ДПУ.
На нашу думку, все це разом змусило митрополита 15 серпня 1927 р.
звернутися до Уряду республіки із заявою. У ній, зокрема, відзначалося:
«Положення моє в Українській Церкві таке, що проти мене направлено всі
заходи ворогів Української Церкви, які звичайно перш за все засипають на
клепами на мене ДПУ, і безумовно, всі ті наклепи не є останніми. Пред
ставник Всеукраїнського ДПУ в моїй присутності заявив представникам
УАПЦеркви, що він мені не вірить і тому вважає зайвим зо мною говорити.
Але я є духовний керівник цієї Церкви, вважаю негідним себе і своєї
Церкви говорити будь-кому неправду»16.
В цій заяві В. Липківський свідчив, що він ніколи не був ні політичним
революціонером, ні політичним контрреволюціонером, бо в ніяку політику
54 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2
не втручався і втручатись не прагне, а є церковним революціонером, бо
українська Церква виникла й визволяється, і боротьбу з старим ладом веде
в революційний спосіб і будь-якої реакції в себе, повернення назад не до
пустить. Що все життя цікавився лише церковними справами, мріючи про
визволення церкви, себто про такий її стан, коли не буде в ній ніякого пан
ства, ні князівства, а лише братство, і коли держава не буде втручатися в її
життя.
Він ніколи не мирився з тим станом Церкви за капіталістичного ладу і
російського царизму, коли вона була багато віків обтяжена безмежними
скарбами, пішла на службу мамоні і цим втратила Христові заповіти, а
завжди був і є сином свого народу і мріє про визволення Української Церкви
від чужого церковного керівництва, денаціоналізації.
«Безумовно я визнаю величезне значення для повноти волі й могутності
народного життя віри взагалі,— зазначає він в своїй заяві,— а для ук
раїнського народу Православної Христової Церкви,— і для зміцнення,
визволення і озброєння українського народу заповідями Христа буду працю
вати, доки живу. Але гадаю, що з боку державного ця моя праця не є
антирадянською, ні контрреволюційною, оскільки Українська Церква ба
зується на Радянському законі про відокремлення церкви від держави і в
революційний спосіб визволяється від старих традицій церковної держав
ності.
Визначаю, що для дальшого переведення в життя Державного закону
про відокремлення церкви від держави у УСРР та оцінки значення Церкви
взагалі в житті народу багато ще буде працювати і держава і церква, аби
знайти ту рівновагу, на якій і церкві найбільш було б забезпечене вільне
життя, і державні інтереси цілком були б забезпечені з боку церкви. Під час
цієї праці не можна було обійтися без помилок в той чи інший бік. Але смію
запевнити не лише за себе: але і за Українську Церкву, що вона ніколи не
стане на шлях будь-якої політики чи бунтарства, як і досі ніякої політики
вести не бажала, свідомо від усякої політики відійшла, свідомо обмежила
себе лише релігійно-моральним вихованням свого рідного народу й лише
цьому бажає від держави сприятливих умов для вільного життя і розцвіту.
Запевняю за себе і за Українську Церкву, що ніякого шовінізму чи
націоналізму, себто ворожості до інших народів чи насильства над ними во
на в собі не має і в народі не виховує, а згідно заповітів Христа метою своєю
має братерство всіх народів, не штучне звеличення своєї нації, а піднесення
її до рівності й співробітництва з націями всього світу на духовну користь
всього людства.
Ісповідую і проповідую, що Церква Христова понадпартійна, не знає
партій, та і Українська Церква фактично є церква робітника і селянина, і
тому щасливе свідоме жигґй робітництва й селянства їй найбільш близьке, а
всяке гноблення, визискування робітництва та селянства їй найбільш
противне.
От мої одверто, правдиво і щиро висловлені душевні настрої й переко
нання, якими я жию і на підставі яких я працюю. Волею Церкви мене на
ставлено на служіння їй в сані вищого духовного керівника, лише воля
Церкви може мене і відставити від цього служіння. А поки ще я на цьому
служінні, прошу розпорядження, аби знято було з мене обмеження моїх
громадянських прав, дано мені вільний рух в межах УСРР і можливість
виконувати своє служіння в Церкві»17.
Отже, наведений лист підтверджує безпідставність звинувачень
митрополита В. Липківського у контрреволюційності і пропаганді
15Ж 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 55
Історія в особах
національно-шовіністичної ідеології. Про те, що митрополит не був вороже
настроєний до Радянської влади, свідчать і тексти нещодавно опублікованих
у виданні УАПЦ «Наша віра» його проповідей (Див., наприклад:
Стрітення.— № 3, 1992; Духовні настрої великого посту.— № 4, 1992).
І все ж напередодні Другого Всеукраїнського церковного собору, що
відкрився на початку жовтня 1927 р., керівниками ДПЦ була поставлена
вимога увільнити Липкївського з митрополичої кафедри, а у разі незгоди —
Собору загрожувало негайне закриття.
Після нетривалої дискусії було прийнято рішення звільнити В. Лип-
ківського від «тягаря митрополичого служіння». Досліджуючи причину
зміщення митрополита, І. Власовський приходить до висновку, що на цьому
етапі богоборчої політики Радянського уряду В. Липківський мусив стати її
жертвою. Собор не захистив митрополита через досить сильну опозицію з бо
ку єпископату УАПЦ, в тому числі й у ВПЦР, яку на той час очолював
єпископ П. Ромоданів. Основною причиною розбіжності була опозиція митро
полита щодо всенародного соборноправства, тоді як більшість єпископів від
стоювала право на зверхність духовенства у питаннях управління церквою.
Це був жахливий кінець для Липківського. Кинутий, забутий
найближчим оточенням, він не жив, а існував. У його мемуарах читаємо:
«Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив
туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав. Хоч я іще
два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів,
ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не
заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит
Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав»18.
У жовтні 1929 р. колишній митрополит змушений був перебратися до
сестри, яка мешкала на околиці Києва. Родина Липківських весь час
бідувала, жила впроголодь.
Кривавий 1937 р. не обминув і 73-літнього В. Липківського. Наприкінці
жовтня йому, вчетверте заарештованому, пред’явили стандартне на той час
звинувачення: був керівником антирадянської фашистської організації
українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від
СРСР. 20 листопада 1937 р. вироком особливої трійки при Київському
управлінні НКВС В. Липківського засуджено до розстрілу19. Незабаром вирок
був виконаний.
Так закінчив свій життєвий шлях першоієрарх нової української церкви.
У сучасній літературі ще немає наукової оцінки творчого доробку
В. Липківського. І. Власовський зазначає, що після звільнення з митро
поличої кафедри він написав «Історію Української церкви», від якої зберігся
лише розділ «Відродження Української Церкви». У США знаходяться ряд
його листів, проповідей, офіційних документів ВПЦР, по яких можна
судити про політичні погляди митрополита, розуміння ним проблем
розвитку української православної церкви, ставлення до державної влади
тощо. Але сьогодні вони маловідомі широкому українському читачеві.
У трагічному житті митрополита відбилася гірка доля всієї УАПЦ.
Наприкінці 20-х років у періодичній пресі, з уст войовничих безвірників все
частіше звучали і трактувались як синоніми слова «куркуль», «піп», «авто-
кефаліст», «петлюрівець». У 1929—1930 рр. органи ДПУ сфабрикували
справу міфічної «Спілки визволення України», де проводилась думка про те,
що УАПЦ є однією з ланок антирадянського підпілля, зв’язаного з буржуаз
но-націоналістичними емігрантськими колами, які ставлять за мету пова
лення Радянської влади в Україні.
56 /557У 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2
Історія в особах
Центральна рада Спілки войовничих безвірників України вимагала від
комуністичних фракцій районних спілок безвірників проведення відкритих
зборів осередків СВБ, на яких би заслуховувалися доповіді про шкідницьку
діяльність релігійних організацій, про їхню шпигунську роботу на користь
зарубіжної буржуазії, зобов’язувалися виносити резолюції, в яких закли
кати віруючих-трудящих виходити з громад УАПЦ. Даних про ворожу роль
духовенства, про підтримку церквою надуманої Спілки визволення України
не приводилось. До речі, жоден офіційний представник чи керівник УАПЦ
цього часу не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Засуд
жений М. Чехівський ніколи не займав керівних посад у церкві. Один із
організаторів та керівників УАПЦ В. Чехівський з 1926 р. (а саме цього
року нібито виникла СВУ.— Лет.) також відійшов від активної роботи в
церковних справах. Безпідставним було засудження В. Дурдуківського,
К. Товкача та інших діячів автокефальної церкви.
«Караючий» меч опустився на голову УАПЦ у січні 1930 р. 29—ЗО січня
нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе
надзвичайним собором, де прийняли ухвалу про розпуск автокефальної
церкви. Ліквідація органів церковного управління, припинення єпископсь
кого служіння в УАПЦ зумовили досить швидкий занепад парафії. Терор
ДПУ проти духовенства на місцях довершив.задуману справу. Сталінське
оточення в Україні розгромом УАПЦ, як і процесом над «СВУ», нанесло
відчутного удару справі національного відродження.
I Цит. з а : В л а с о в с ь к и й І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т.—
Нью-Йорк, К., 1990.— Т. 4. кн. 1.— С. 126.
2 В л а с о в с ь к и й І. Назв, праця.— С. 135—136.
3 Церква і життя.— 1927.— 4 .1 .— С. 4—5.
4 До питання про порушення пукту 13 Програми і про постанову антирелігійної про
паганди. Постанова пленуму ЦК РКП(б) / / Про релігію і атеїстичне виховання.— К., 1979.—
С. 102.
5 Див.: Л е н і н В. І. Про значення войовничого матеріалізму / / Повн. зібр. творів.—
Т. 45.— С. 23.
6 Див.: С у б т е л ь н и й О. Україна і історія.— К., 1991.— С. 349.
7 ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 748, арк. 160—161.
8 Державний архів Полтавської області / далі ДАЛО/ — фонд ПА 9032, оп.1, спр. 37,
арк. 103.
9 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2006, арк. 59.
10 ДАПО, ф. ПА 9032, оп. 1, спр. 80, арк. 11.
II ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2318, арк. 3.
12 Там же.
13 Див.: Там же, арк. 4.
14В л а с о в с ь к и й І. Назв, праця.— С. 188—189.
15 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2318, арк. 35—36.
1 6 В л а с о в с ь к и й І. Назв, праця.— С. 178—181.
17 Там же.
18 Там же.— С. 319.
19 Див.: Б і л о к і н ь С. Смерть митрополита Липківського / / Наша віра.— 1992.—
№ 2.
ШАГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 57
d4a9c9359dbb3d5b08eea043f6414f3e1a3d51834dcbd45a4b38112b099b1974.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212324 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-17T08:48:55Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Пащенко, В.О. Рибачук, М.Ф. 2026-02-04T15:19:52Z 1993 Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський / В.О. Пащенко, М.Ф. Рибачук // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 48–57. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212324 Він жив у складний, суперечливий, але по-своєму доленосний час. Такою ж суперечливою і трагічною виявилась i доля митрополита Василя Липківського, непересічної особи українського розстріляного Відродження двадцятих років. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історія в особах Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський Первоиерарх новой украинской церкви митрополит Василий Липковский High Hierarchy of the new ukrainian Church metropolitan Vasyl Lypkivsky Article published earlier |
| spellingShingle | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський Пащенко, В.О. Рибачук, М.Ф. Історія в особах |
| title | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський |
| title_alt | Первоиерарх новой украинской церкви митрополит Василий Липковский High Hierarchy of the new ukrainian Church metropolitan Vasyl Lypkivsky |
| title_full | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський |
| title_fullStr | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський |
| title_full_unstemmed | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський |
| title_short | Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський |
| title_sort | першоієрарх нової української церкви митрополит василь липківський |
| topic | Історія в особах |
| topic_facet | Історія в особах |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212324 |
| work_keys_str_mv | AT paŝenkovo peršoíêrarhnovoíukraínsʹkoícerkvimitropolitvasilʹlipkívsʹkii AT ribačukmf peršoíêrarhnovoíukraínsʹkoícerkvimitropolitvasilʹlipkívsʹkii AT paŝenkovo pervoierarhnovoiukrainskoicerkvimitropolitvasiliilipkovskii AT ribačukmf pervoierarhnovoiukrainskoicerkvimitropolitvasiliilipkovskii AT paŝenkovo highhierarchyofthenewukrainianchurchmetropolitanvasyllypkivsky AT ribačukmf highhierarchyofthenewukrainianchurchmetropolitanvasyllypkivsky |