Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212325 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) / О.М. Мовчан // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 37–47. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860289322130866176 |
|---|---|
| author | Мовчан, О.М. |
| author_facet | Мовчан, О.М. |
| citation_txt | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) / О.М. Мовчан // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 37–47. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-19T17:35:45Z |
| format | Article |
| fulltext |
ПОВІДОМЛЕННЯ
О. М. Мовчан (Київ)
Придушення меншовицької ОПОЗИЦІЇ В
профспілковому русі України (1920— 1924 рр.)
Важливою передумовою формування тоталітарного режиму в Україні було
повне політичне підкорення робітничого класу. В ньому комуністична
партія вбачала соціальну опору власної диктатури, що спиралася на
радикальні настрої народних низів, доведених до відчаю світовою війною й
голодом. Політична ситуація в Україні була неоднозначною. Тут діяли
різноманітні сили, які були в опозиції до більшовицької влади. Але їх лави
швидко зменшувалися.
Найбільш впливовою демократичною силою у робітничому середовищі
була Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). На початку
1920 р. її члени (меншовики) очолювали більшість профспілкових об'єднань
в Україні. Політичний вплив решти демократичних партій був значно
меншим. Есери та українські партії есерівського напряму (УПСР, УПЛСР,
борбисти) проводили масову роботу переважно серед селянства, а українські
соціал-демократи (УСДРП) і боротьбисти не завоювали підтримку з боку
русифікованого робітничого класу. Лідери українських соціалістичних
партій користувалися популярністю лише в україномовного населення. Ось
чому для підкорення профспілкового руху більшовицька партія повинна бу
ла розгромити насамперед меншовиків. Особливої гостроти боротьба із
соціал-демократами набула у Криму та в Україні, де більшовицька диктату
ра встановилася пізніше. За зведеннями губкомів КП(б)У, в лютому 1920 р.
члени РСДРП очолювали більшість профспілкових органів у таких великих
промислових центрах, як Київ, Олександрівськ, Таганрог, Маріуполь, не го
ворячи вже про маленькі міста й містечка1. Причому ця перевага була не
лише наслідком попередніх успіхів меншовиків, яких вони домоглися під
час денікінщини, коли більшовики знаходилися в підпіллі.
Соціал-демократів підтримували робітничі колективи численних
промислових підприємств України. Так, у Києві на безпартійній робітничій
конференції, що відбулася в лютому 1920 р. за резолюцію меншовиків прого
лосували 244 делегати, в той час як більшовиків підтримали тільки 1662. У
Кременчуці за резолюцію соціал-демократів було подано 340 голосів і лише
на 50 менше, ніж за більшовицьку. Про популярність меншовиків серед без
партійних робітників писав в своїх щоденниках В. Г. Короленко та В. В. Вере-
саєв у романі «В тупике»3. Під впливом соціал-демократів перебували
профспілкові центри Донбасу, які традиційно вважалися колискою пролетар
ської революції в Україні. Вичерпну інформацію про ситуацію у цьому регіоні
дають звіти інструкторів Південбюро ВЦРПС і Всеросійської спілки гірників,
які були направлені в Донецький басейн за вказівками ЦК РКП(б). За ї*
довідками, на початку лютого 1920 р. тільки в Юзівському та Горлівському
гірничо-промислових районах більшовики перемогли під час виборів у
0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 37
О. М. Мовчан
профспілкові органи. В той же час у Кадіївському й Лисичанському районах
за них проголосувала лише третина учасників делегатського з’їзду. Така ж
картина спостерігалася в Криворізькому, Брянському, Лозівському і
Мар’ївському районах4. Проте успіхи, яких домоглися меншовики, як спра
ведливо вважав один з активних учасників соціал-демократичного руху 20-х
років І. Т. Тіль, «були більше виявом пасивної підтримки, ніж доказом їх го
товності до активної діяльності»5.
Робітники, стомлені тривалою війною, бажали стабілізації в суспільстві
навіть завдяки встановленню диктатури. Політичні симпатії трудящих
швидко переходили на бік радикалів. За зведеннями інформаційного відділу
ЦК КП(б)У (лютий 1920 р.), в Маріуполі, незважаючи на перевагу мен
шовиків у профспілкових органах, робітники дедалі більше підтримували
КП(б)У. У Кривому Розі члени профспілок також на безпартійних зборах
почали ухвалювати більшовицькі резолюції6. Позиції правлячої партії по
ступово зміцнювались у всіх регіонах республіки.
Більшовизація суспільної свідомості дала можливість висунути на
IX з’їзді РКП(б) гасло одержавлення профспілкового руху7. Але курс на
придушення його незалежності був взятий цією партією ще напередодні за
хоплення державної влади. VI з’їзд РСДРП(б) (липень — серпень 1917 р.)̂
прийшов до висновку, що нейтральність професійних спілок у питаннях*
політичної боротьби, по-перше, неможлива, а, по-друге, коли б вона навіть
була здійснена, то стала б надзвичайно шкідливою для справи соціалізму»8.
Але тільки через три роки політична ситуація, яка склалася на той час, да
ла змогу приступити до тотальної більшовизації робітничого руху.
Ретельна підготовка до придушення опозиційних профспілкових центрів
розпочалася взимку 1920 р. Згідно з директивами ЦК КП(б) в республіці
проводилися районні партійні конференції, які ухвалювали рішення про
обов’язкову мобілізацію комуністів у профспілкові об’єднання та більшо
визацію їх керівництва9. На допомогу рядовим партійцям направлялися
політпрацівники трудової армії, які мали багатий досвід приборкання неза
лежності профспілкових органів.
Завдяки їх зусиллям уже взимку 1920 р. були розпущені промен-
шовицькі профцентри Донбасу. Замість них організовувалися мілітаризовані
й політизовані профспілкові комітети — рудкоми. Вже в травні того ж року
18 таких новостворених органів об’єднували 45 тис. робітників 16 великих
гірничодобувних підприємств Донбасу10. Насильницькій більшовизації під
лягала також решта профцентрів України.
Лицемірним прикриттям антиробітничих репресій були перевибори
профспілкових органів, хід і підсумки яких ретельно корегувалися правля
чою партією. У довідці інформаційного відділу ЦК КП(б)У від 8 березня
1922 р. повідомлялося, що в Юзівському районі перевибори правління
керівництва спілки гірників проводилися виключно за більшовицькими
списками11. В аналогічному зведенні за квітень 1920 р. містилась
інформація про невизнання Таганрозьким губкомом КП(б)У результатів
обрання правління професійної спілки радянських службовців, до складу
якої ввійшла недостатня кількість комуністів, і про рішення комфракції
спілки відрядити своїх представників у її правління12.
Вибори, проведені в умовах партійно-державного втручання, зміцнили
позиції більшовиків навіть у містах, де меншовики мали найбільшу попу
лярність,— Києві, Катеринославі, Полтаві. За довідками губкомів КП(б)У,
в Києві перевибори правлінь дали більшість місць у багатьох профрадах ко
муністам. На пленумі профспілок співвідношення було таке: 43 більшовики
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іспь журн., 1993, № 238
Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України
і члени партій, що приєднувалися до них, та 23 меншовики. Але меншовики
не одержали жодного місця в губернському правлінні профспілок, куди
ввійшли 7 більшовиків, 2 боротьбисти і 2 борбисти13.
Аналогічна ситуація склалася й на Полтавщині, де під час губернської
конференції профспілок, незважаючи на численну антибільшовицьку
опозицію, (31 із 75 делегатів) було обрано однопартійне більшовицьке бюро.
Меншовиків вдалось витіснити й з керівництва галузевих об’єднань
«Голки», торговельно-промислових службовців і залізничників14.
І тільки у Катеринославі КП(б)У не намагалась монопольного пред
ставництва у профспілкових органах. Проте її члени переважали майже в
усіх галузевих правліннях, за винятком торговельно-промислової спілки,
делегати якої віддали 114 голосів комуністам, 114 — соціал-демократам і
5 — групі «Єдність»15.
Успіхи більшовиків визначила розстановка політичних сил, що склалася
в Україні навесні 1920 р. До політичної угоди з КП(б)У перейшли ліві течії
українських і російських есерів та соціал-демократів. Проте отримані успіхи
не зупинили, а ще більше розпалили диктаторські устремління більшовиків.
Для боротьби з політичною опозицією правляча партія вдалася до добре
випробуваних форм репресивного тиску.
Перша хвиля антименшовицьких репресій прокотилася в Україні у лю
тому 1920 р. Її ознаменували показовий суд над головою юзівської спілки
металістів, членом РСДРП Лазарєвим, закриття органу цієї партії в Ук
раїні — газети «Наш голос» і розпуск променшовицького центру профспілок
Полтавщини16. Головного удару по соціал-демократах було завдано в бе
резні 1920 р. З метою їх політичної ізоляції органи Всеукраїнської
надзвичайної комісії провели масові арешти серед членів РСДРП17. Обгрун
туванням цих репресій став вирок революційного трибуналу у справі
київських меншовиків від 23 березня 1920 р.
Цей суд мав далекоглядну політичну спрямованість. Формально він був
оголошений як процес над політичною діяльністю соціал-демократів під час
денікінського режиму, але фактично перетворився на шельмування
демократичних поглядів, яких дотримувалися меншовики. Зокрема,
дискредитації були піддані принципи парламентаризму й політичної неза
лежності профспілкового руху.
Суд розпочався в Києві 21 березня 1920 р. Головував на процесі комуніст
Ленгран. Державним обвинувачем виступав член правлячої партії
І. В. Вардін. Підсудних захищав безпартійний адвокат Таск. Членами суду
були комуністи Калиненко, Потлах та боротьбист Мизерницький18. На лаві
підсудних опинилися колишні соратники більшовиків по революційній
боротьбі.
Головну увагу суду привертала особа Г. Д. Кучина-Оранського, який у
1920 р. очолював профспілку службовців радянських, громадських і торго
вельних підприємств. Він належав до найдосвідченіших лідерів мен
шовицького руху. Інші підсудні також були активними противниками то
талітаризму. Проте про їх діяльність ми маємо надто скупі відомості. Ма
теріали слідства свідчать про багаторазове засудження меншовиків за
політичними мотивами ще до 1917 р. Жертвами репресій царату були
робітники І. М. Кручинський, інженер А. Ф. Спицин, літератор С. Ю. Сем-
ковський, статистик І. С. Біск й ін.19'21.
Суд над київськими соціал-демократами проводився надзвичайним орга
ном у формі революційного трибуналу, повноваження якого в застосуванні
репресивних заходів нічим не обмежувалися. Закономірно, що й презумпція
І35И 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1993, № 2 39
О. М. Мовчан
невинності для такого правосуддя була невідомою. У перший же день про
цесу виявилася властива «пролетарському суду» нерівноправність обвинува
чення та захисту. Голова трибуналу не дозволив виступати особам, які
висловили політичну солідарність з обвинуваченими. Грубе порушення
юридичних норм відбулося і у ході судового розгляду, коли голова коменту
вав докази захисту і документи слідства22.
Інтенсивна обробка громадської думки розпочалася й поза стінами судово
го залу. На сторінках газети «Більшовик» була надрукована стаття М. Лана
(Гр. Хименка) «Ваше останнє слово», де робився висновок про контр
революційну сутність та політичну злочинність меншовизму, прихильників
якого нещадно покарає рука пролетаріату23. Цілком зрозуміло, що в умовах
більшовицької диктатури висновок такого роду у центральному органі преси
мав силу директиви, яка визначала хід судового розгляду і зміст вироку.
Й, дійсно, останній повністю відповідав такій директиві. Найбільш суво
рому покаранню — ув’язненню в концентраційному таборі підлягали секре
тар і завідуючий тарифного відділу спілки друкарів робітник А. Б. Романов,
кадровий профспілковий службовець, інструктор страхової каси І. П. Шпер,
делегат професійної спілки кравців Н. В. Ланда, а також голова профспілки
службовців радянських, громадських і торговельних підприємств і закладів
Г. Д. Кучин-Оранський.
Інші підсудні літератори й викладачі С. І. Каплун-Сумський, С. Ю. Сем-
ковський, М. (Самійло) Балабанов, робітник І. М. Кручинський і статистик
І. С. Біск на необмежений строк позбавлялися політичних прав і можливості
працювати у профспілкових й інших робітничих організаціях.
Аналогічний вирок, незважаючи на недоведеність вини, суд виніс і щодо
громадянина Дерліга*, а також осіб, які офіційно заявили про солідарність з
меншовиками.
Які ж аргументи навів трибунал для застосування таких покарань та які
дійсні причини лежали в основі ухваленого вироку?
Всі звинувачення, висунуті проти меншовиків, як уже відзначалося,
мали цілком політичне значення й зводилися до невизнання ними радян
ської влади і співробітництва під час громадянської війни з денікінським
урядом. Зокрема, Г. Д. Кучину-Оранському, А. Б. Романову, І. П. Шперу та
Н. В. Ланді інкримінувалися намагання одержавлення профспілкового руху
в умовах білогвардійської диктатури і підтримка антирадянської політики
світового імперіалізму. Інші підсудні, а також Г. Д. Кучин-Оранський
звинувачувались у політичному угодовстві з денікінцями завдяки участі в
органах державного управління чи підтримки такого співробітництва24.
Ретельне знайомство з матеріалами слідства і з протоколами судових
засідань викриває недоброякісну інтерпретацію та спотворення фактів з ме
тою політичної дискредитації меншовиків. Водночас ці документи від
творюють безкомпромісну боротьбу соціал-демократів з диктатурою й то
талітаризмом.
Цілковиту абсурдність обвинувачення меншовиків у сприянні придушен
ню радянської влади з боку світового імперіалізму засвідчує записка членів
Центрального професійного бюро з приводу білого і червоного терору в Ук
раїні та у Росії. Цей документ викривав злочинну роль диктаторських
режимів у розв’язанні громадянської війни й виникнення економічної ката
строфи. Її автори доводили помилковість і дальшу неможливість існування
воєнно-комуністичної системи, яку вперто впроваджували більшовики. Але
записка не містила закликів до збройного повалення радянської влади25.
Проте будь-яка критика на адресу правлячої партії в умовах диктатури
/557У 01 ЗО—5247. Укр. іспи журн., 1993, № 240
Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України
розцінювалась як державний злочин, який підлягав кримінальному пока
ранню.
Повну неспроможність обвинувачення соціал-демократів у політичному
співробітництві з денікінцями і, зокрема, фальсифікацію факту участі мен
шовиків у Київській управі викрили виступи свідків і підсудних
Г. Д. Кучина-Оранського, С. Ю. Семковського й А. Ф. Спицина. Намага
ючись спростувати цей наклеп, вони довели суду, що коли соціал-демократи
ввійшли до складу міської управи, то вона була сформована на основі за
конів Тимчасового уряду. Лише після денікінської окупації її склад
профільтрував білогвардійський уряд. Але військове керівництво заявило
про тимчасовість складу міської управи й обіцяло поновити виборність
останньої. Ось чому меншовики не вийшли з її складу і почали готуватися
до передвиборної кампанії. Лише після офіційної відмови денікінців про
вести перевибори управи соціал-демократи заявили про вихід з неї. Проте в
комунальному відділі з метою інформування партії про становище у думі
було залишено два технічні працівники26. Саме вони й підпали під звинува
чення в співробітництві з денікінською владою.
Причини спростування фактів стають зрозумілими із заключного
виступу обвинувача І. В. Вардіна. Нищівна критика меншовиків за їх
прихильність до «буржуазного парламентаризму» та невизнання «радянсь
кого демократизму», який у дійсності заперечував справедливі вибори, по
яснює абсурдність ототожнення парламентської боротьби з політичним
угодівством щодо денікінської влади27. Саме вимоги встановлення парла
ментської республіки привели соціал-демократів на лаву підсудних.
Грубо сфальсифікованим було й звинувачення меншовиків у
співробітницті з денікінцями на підставі намагання членів Центрального
профспілкового бюро видавати робітничу газету, а також недоведеного фак
ту сприяння вирішенню цього питання товариством промисловців та за
водчиків «Озіф». У матеріалах слідства з цього приводу фігурувала лише
коротенька виписка з протоколів засідань бюро ради професійних спілок від
23 вересня 1919 р., яка повідомляла про переговори з генералом Дра-
гомировим** про необхідність поновлення свободи слова в Україні. Зокрема,
з приводу робітничого органу в ній зазначалося, що питання про «дозвіл
поставлено в залежність від характеру діяльності професійних спілок». І ні
жодного слова не було про лояльність щодо денікінського режиму28.
Версії революційного трибуналу, яка грунтувалася виключно на «класово
му чутті», суперечили дальші події: робітничу газету так і не було відкрито.
Проте нонсенсом здається не тільки так звана «аргументація», але й
мотивація звинувачення, коли навіть можливість співробітництва робіт
ничих і буржуазних демократів ( а серед членів «Озіфу» були і такі) в дома
ганні свободи слова розцінювалась як акт контрреволюційної зради й
угодівства соціал-демократів з денікінською диктатурою.
Наклепницьким було і звинувачення меншовиків у сприянні одержавлен-
ню профспілкового руху. Цей злочин інкримінувався їм на підставі факту
отримання Центральним профспілковим бюро позики денікінського уряду.
На перший погляд, такий факт підтверджував справедливість висунутого
звинувачення. Однак обставини «злочину», які навмисно ігнорувалися
слідством, доводять доцільність державної позики саме для незалежності
профспілкового руху. Це послідовно виклав суду підсудний А. Б. Романов.
Він, зокрема, розповів що денікінська адміністрація дійсно фінансувала
профспілкові об’єднання, але не меншовицькі, а створені нею самою
кірстівські профспілки. Щоб примусити робітників вступати у ці організації,
ІЗ&И 0130—5247. Укр. іспи журн., 1993, № 2 41
О. М. Мовчан
уряд застосував драконівські заходи — відмінив гроші, що були в обігу. Та
ким чином, прихильники незалежності профспілкового руху були поставлені
у безвихідне становище. Променшовицький профспілковий центр звернувся
до уряду з вимогою терміново поширити грошову позику на всі профспілкові
об’єднання незалежно від їх політичної орієнтації і домігся цього29.
На жаль, виступ А. Б. Романова не був взятий судом до уваги. Більше то
го, обвинувач намагався обгрунтувати політичну спільність кірстівщини і
меншовизму. Аргументами, покликаними довести антиробітничу, проурядо-
ву спрямованність діяльності Кірсти і соціал-демократів, були демркратичні
гасла, які вони висували й, зокрема, Вжімоги демократичної республіки та
політичної незалежності профспілкового руху. Доказ вини доводився завдяки
більшовицьким аксіомам про абсолютну доцільність збройної боротьби для
захисту інтересів робітничого класу в умовах громадянської війни й
відповідно зрадницький характер парламентської діяльності, а також про не
можливість незалежності від буржуазної держави робітничих організацій, які
очолюють «соціал-угодовці». Проте члени трибуналу добре знали, що для
інженера Кірсти демократичні гасла були лише прикриттям проурядової
діяльності, у той час як меншовиків — принципами політичної боротьби.
Саме вимагання незалежності профспілкового руху поза характером дер
жавної влади розцінювалося трибуналом як контрреволюційний злочин.
«Незалежність від радянської влади профспілок означає, що радянська вла
да позбавляється головної опори, що радянська влада зависає в повітрі. Гас
ло незалежності профспілок могла висунути лише та партія, яка не хоче,
щоб радянська влада існувала як влада робітників...— Гасло самостійності
профспілок у радянській республіці є гаслом контрреволюційним. Воно
виражає сутність справи»,— такий висновок зробив обвинувач І. В. Вардін.
Отже, суд вершився не над конкретними особами, а над ідеологією
соціал-демократів. Процес над київськими меншовиками — лідерами
профспілкового руху — наочно підтвердив закономірне для диктатури
вирішення політичних суперечок засобами репресій. На заключному
засіданні революційний трибунал сам скинув фіговий листок «пролетарсько
го правосуддя». І. В. Вардін відверто заявив: «Ми продовжуємо вести
політичну боротьбу проти вас, і цей процес ми розглядаємо як засіб агітації,
як викриття партії меншовиків»30. Суд над київськими соціал-демократами
був добре організованим політичним спектаклем з метою розпалювання ма
сового антименшовицького психозу.
Надії більшовиків на підтримку державних інсинуацій з боку робітничого
класу повністю виправдалися. Незабаром після закінчення судового розгляду
київська газета «Червона правда» повідомила про схвалення вироку рево
люційного трибуналу багатьма профспілковими організаціями України31.
Обурення незаконними діями влади висловили лише окремі колективи тру
дящих. Гнівний протест у трибунал з приводу арешту найстаріших діячів
робітничого руху направили члени правління київського губвідділу Все
російської спілки робітників радянських, громадських і торговельних
організацій та закладів, вантажники станції Київ —1 товарний, вповноважені
київської спілки робітників друкарської справи32. Незгоду з вироком рево
люційного трибуналу виявили й члени правління київської профспілки «Ме
таліст». Вони розповсюдили на підприємствах міста прокламацію, що засуд
жувала політичні репресії та закликала на виборах у Ради голосувати за де
мократів. На жаль, цього заклику робітники Києва не підтримали33.
Упередженість громадської думки проти соціал-демократів надала
можливість розгорнути широку кампанію репресій. За вказівками ЦК
155N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 242
Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі Украпи
КП(б)У, в Україні готувалися масові показові суди над меншовиками. Всі
політично неблагонадійні особи бралися на облік органами ЧК. За ними
встановлювалося постійне стеження, збиралася компрометуюча інформація
про їх політичну діяльність під час громадянської війни.
Незважаючи на переслідування влади, соціал-демократи продовжували
відчайдушну боротьбу за незалежність профспілкового руху. Активізувавши
підпільну роботу, вони приступили до створення партійних фракцій у
профспілкових об’єднаннях і домоглися часткового реваншу в травні —червні
1920 р.
Повністю під впливом меншовиків опинилися профспілки Олек-
сандрівська. Члени РСДРП користувалися широкою популярністю на деяких
підприємствах Маріуполя, а також серед робітників Новоросійського заводу в
Юзівці. За резолюції меншовиків проголосувала третина делегатів без
партійної робітничої конференції, що відбулася 27 червня 1920 р. у Ка
теринославі34. Активно підтримали соціал-демократів робітники Кремен-
чуччини. Меншовицьке керівництво було встановлено майже у половині
профспілкових організацій цього повіту, зокрема, в робітників хімічної,
будівельної й деревообробної промисловості, а також у медичних працівників.
Коаліційний склад повітових правлінь було обрано у профспілкових
об’єднаннях металістів, тютюнників, шкіряників. І тількі члени профспілки
зв’язківців висунули у своє керівництво виключно більшовицьких лідерів35.
Намагаючись зупинити зростання меншовицького впливу, правляча
партія вжила ряд репресивних заходів. Опозиційні профспілкові об’єднання
неодноразово проходили «класові чистки», які неминуче вели їх до
ліквідації. Так, в Кременчуці перереєстрація членів професійних спілок у
червні 1920 р. закінчилася розпуском ряду профорганізацій — вчителів,
земських службовців та лісопильних робітників36. Одночасно продовжувало
ся викорінювання партійних об’єднань РСДРП.
У ніч на 19 серпня 1920 р. ЧК провела обшуки й арешти серед лідерів
меншовицького руху, які зібрались у Харкові на Всеукраїнську конфе
ренцію РСДРП. До ув’язнення у концентраційних таборах були засуджені
праві меншовики Кучин-Оранський, Чижевський, Астров, Ярін, Коробков,
Пінскер, Ткаченко, Громан, Бабін, Дуку. Ліві соціал-демократи Абрамович,
Авербах, Вайнштейнкер, Захарович, Малкін, Печерський, Рубцов,
Скаржинський, Шульпін, Шульмейстер, Бернштейн, Бердичевський, Бору-
шок-Павлов, Бер, Бєловський, і Штерн були вислані у Грузію37. Арешт де
легатів Всеукраїнської конференції РСДРП дав матеріали для ліквідації
місцевих осередків меншовиків. Проте боротьба із соціал-демократами про
довжувалася ще кілька років.
Нові надії меншовикам принесла весна 1921 р. Майже повний параліч
господарської діяльності, розруха і голод, а також придушення політичних
свобод, терор та свавілля місцевої влади — всі ці наслідки «воєнного ко
мунізму», про які в 1917—1918 рр. далекоглядно застерігали соціал-де
мократи, сприяли їх популярності. Проте наміри меншовиків зміцнити
власні позиції внаслідок переходу до непу виявилися повністю нереальними.
Члени РСДРП помилково ототожнювали господарську лібералізацію, в якій
вбачали можливість реалізації своїх економічних вимог, з неминучістю
політичної демократизації суспільних відносин. Але для більшовиків зміна
економічної політики була тільки тактичним відступом з метою збереження
власної диктатури. Визначаючи позицію партії щодо меншовиків,
В. І. Ленін писав у січні 1921 р.: «... теперішній момент вимагає ... найне-
щаднійшої боротьби з ними і наймаксимальнішого недовір’я до них (як до
/88М 01 ЗО—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 *3
О. М. Мовчан
найнебезпечніших фактичних пособників білогвардійщини)»38. Ця вказівка
більшовицького лідера старанно виконана органами ЧК. У першій половині
березня 1921 р. організації РСДРП зазнали нового небувалого за розмірами
й нещадністю репресій, розгрому. В Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі,
Полтаві, Кременчуці, Житомирі, в усьому Донецькому басейні (Бахмут,
Юзівка, Маріуполь, Таганрог, Кадіївка, Алчевськ) були заарештовані та
кинуті у в’язницю сотні соціал-демократів, а меншовицькі партійні орга
ни — опечатані й заборонені. Майно комітетів РСДРП конфісковувалося
владою39. Серед репресованих були С. Й. Андрєєв, X. X. Аусен, В. О. Алаєв,
1. М. Вассерман, Е. Б. Верклавая, А. М. Вишневський, Л. І. Гордієнко,
С. С. Гербаненко, Е. О. Дюжакова, С.І. Довнарович, 1.1. Заїка, Е. М. Ітіна,
М. К. Іванов, П. М. Козлов, Г. Е. Костін, Л. І. Ліберман, В. І. Ладижський,
В. К. Малих, Ф. 3. П’яних, П. І. Пілк, Л. X. Пільдус, Г. В. Пільдус-Власова,
А. Я. Рогачевський, Г. О. Сімаков, А. Г. Шуріс, М. Б. Шнеєрсон (члени
Київської організації) та інші40.
Нова антименшовицька кампанія проводилася з особливим цинізмом і
відвертим беззаконням. Успішна каральна операція попереднього року, яка
наочно підтвердила наявність карт-бланшу на антидемократичні дії не тільки
з офіційного боку, а й від громадської думки, розв’язала руки представникам
репресивних органів. Вони постійно нехтували навіть класово обмежене пра
восуддя. Нікому з ув’язнених не висунуті звинувачення, не кажучи про не
обхідність судового доведення їх злочинів. У той же час більшовицька преса
розгорнула шаленну антименшовицьку агітацію, звинувачуючи соціал-де
мократів у провокуванні населення на антирадянські заколоти і, зокрема,
вказуючи на їх пряму причетність до кронштадтських подій.
Намагаючись викрити інсинуації влади, Головний комітет РСДРП в
Україні розповсюдив листівку, в якій спростував ганебний наклеп більшо
вицької преси. Доводячи нісенітницю, яку являли собою інкриміновані
звинувачення, він звернувся із заявою до ВУЦВК. У ній, зокрема, зазнача
лося: «... Жодний чесний і хоч трохи свідомий робітник не повірив і не
повірить подібному звинуваченню, яке перебуває в очевидній суперечності з
ідейною позицією й тактичною лінією поведінки РСДРП, бо робітникові
добре відомо, що соціал-демократія не дозволяє ні організації повстань для
повалення радянської влади, ні участі членами партії у цих повстаннях, що
вона веде боротьбу не проти радянської влади, а за зміну її політики в
інтересах робітничого класу шляхом організованого вияву волі робітничих
мас через радянські та інші органи робітничого представництва»41.
Заява Головного комітету РСДРП була прийнята до уваги не тільки ук
раїнським, а й центральним комітетом більшовиків, але виключно як привід
для дальшого придушення меншовицької опозиції. 4 червня 1921 р. політ-
бюро ЦК РКП(б) ‘дало нову директиву ВУНК посилити боротьбу проти
соціал-демократів42. Пропагандистським органам доручалося розгорнути
широку кампанію по політичній дискредитації РСДРП.
Всеросійська нарада членів і завідуючих агітпропами в липні 1921 р. по
ставила завдання остаточно ліквідувати вплив меншовиків у кооперативах,
радах та професійних спілках. На ній також наголошувалося, що особливу
увагу слід приділяти профспілкам хіміків, друкарів, радянських службовців
і харчовиків, де користувалися меншовики-незалежники43.
До кінця 1921 р. правлячій партії в основному вдалося розгромити
останні форпости соціал-демократичного впливу. Проте боротьба за остаточ
ну більшовизацію профспілкового руху продовжувалася до 1923 р.фф* Го
ловні зусилля влади були спрямовані на попередження нового відродження
ІЗЗМ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 244
Придушення меншовицької опозиції в профспілковому русі України
розгромлених об’єднань РСДРП. Саме превентивну спрямованість мали
рішення політбюро ЦК КП(б)У від ЗО січня 1922 р. про заборону меншо
викам працювати у профспілкових органах і про відправлення в Москву
найактивніших соціал-демократів та від 17 березня того ж року про
організацію українським агітпропом ідеологічної кампанії проти них44. Ці
заходи фактично позбавляли РСДРП можливості поновлення її лега
лізації**^. Наступні репресії, проведені проти соціал-демократів за
вказівкою В. І. Леніна від 21 січня 1922 р., були спрямовані головним чином
проти молодіжного руху, який народжувався після розгрому РСДРП і роз
пуску променшовицьких профспілкових центрів45. У 1922—1923 рр. в Ук
раїні діяли Харківська, Київська, Одеська та Катеринославська групи
соціал-демократичної молоді, а також невеликі гуртки у Полтаві, Білій
Церкві й Вінниці46. Під нещадний молох ВИК підпадали й найстаріші
лідери соціал-демократичного руху, які ще лишалися на свободі.
Постійні репресії й підривна робота ВУНК посилили внутріпартійну
кризу, що виникла у РСДРП після 1917 р., і призвела до її повного перехо
ду на нелегальне становище. В 1922 р. з партії вийшли О. А. Єрманський,
С. Ю. Семковський, В. Г. Громан і О. А. Мартинов47. До середини того ж
року від ЦК РСДРП та її місцевих комітетів залишилися тільки окремі
одиниці: одні відійшли від політичної діяльності, або формально вийшли з
партії, інші перебували в засланні або у в’язниці, треті були вислані за кор
дон чи добровільно залишили країну. Легальність РСДРП стала тільки
фікцією і допомогою Надзвичайній комісії в справі «виловлювання» соціал-
демократів, які зберігали політичну активність. Тому члени ЦК, що продов
жували очолювати партійну роботу разом з кооптованими ними особами,
конституювались як бюро Центрального комітету, передавши функції
останнього закордонній делегації*****. Головою бюро став Г. Д. Кучин-
Оранський, який утік із заслання влітку 1922 р.
Перехід на нелегальне становище тимчасово зміцнив й активізував
РСДРП. Як зазначалось у циркулярному листі ЦК РКП(б) «Про заходи бо
ротьби з меншовиками» до всіх губкомів та обкомів партії від 4 квітня
1923 р., «за повного розгрому і дезорганізації ліберально-буржуазних
партій, а також партії есерів, що перебуває нині в стані політичного мараз
му, партія меншовиків є тепер єдиною організацією, яка намагається роз
горнути роботу по всій території Союзу республік, має якийсь нелегальний
апарат з коштами, очевидно одержаними від буржуазії, що зберіг де-не-де
зв’язки серед робітників, робітничої молоді й студентства»48.
Діяльність соціал-демократів активізувалася навесні 1923 р. Напередодні
1-го травня Головний комітет РСДРП України поширив серед робітників
листівку з критикою антидемократичної політики КП(б)У. Меншовики від
крито виступали на конференціях профспілок Чернігівщини, у Шахтинсько
му районі Донбасу і серед робітників Одеської джутової фабрики49. Проте одна
з найчисленніших — Катеринославська організація РСДРП — так і не змогла
відновити свою діяльність. Після розгрому 1922 р. в її осередках розпочався
ідеологічний розкол, який неминуче завершився організаційним розпадом50.
Згодом масовий вихід робітників з РСДРП розпочався у Донбасі,
Харківській, Одеській і Волинській губерніях. До жовтня 1923 р. чисельність
партії меншовиків на Україні скоротилася до 418 чол., з них 140 — у Ка
теринославській, 13 — в Одеській, 160 — у Донецькій, 12 — у Київській і
33 — у Волинській організаціях51.
Політичному розколу РСДРП активно сприяв ЦК РКП(б) та його органи
на місцях. За пропозицією секретаря ЦК РКП(б) В. М. Молотова в усіх
І35И 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 45
О. М. Мовчан
радянських республіках була проведена нова кампанія по політичній
дискредитації й ізоляції меншовиків. Членів РСДРП звільняли з апарату
профспілок, кооперативних, державних і господарських організацій, усу
вали від лекторсько-викладацької роботи, не допускали до навчання у
вищих учбових закладах. У той же час усіх комуністів було зобов’язано
робити доноси на меншовиків в органи Державного політичного управ
ління52.
У 1923 р. по Україні прокотилася хвиля масових арештів соціал-де
мократів. Найбільш велику каральну операцію ДПУ провело «на честь»
двадцятип’ятиріччя І з’їзду РСДРП. У квітні того року було зроблено спро
бу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештували
частину членів партійного комітету й осередку соцмолафффффф. (О. Ашпіз,
Н. Брейтман, М. Гальперіна, М. Зелігера, О. Кржижанівського, М. Опескі-
ну, М. Трейгера, Е. Штерн, Д. Трахтенберга, Я. Ромова, І. Гіммель-
фарба)53. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило уста
новчий з’їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що
проходив в Ірпені під Києвом. Одночасно ліквідовувалися залишки
партійних комітетів меншовиків54. Жорстокі переслідування і гоніння з боку
влади прискорили процес організаційного та ідеологічного розпаду РСДРП,
який завершився у 1924 р.
Першими на Україні в травні 1923 р. заявили про необхідність само
розпуску, а у грудні вже ліквідували губернський комітет катеринославські
меншовики. У жовтні того ж року колишні члени соціал-демократичних
комітетів України зібралися на республіканську нараду і створили Все
українське бюро по керівництву ліквідацією РСДРП. Завдяки роботі його
лідерів (М. Колчинського, М. Массарського, В. Мосякова й А. Снєгірьова)
були розпущені останні комітети соціал-демократів, які діяли в Україні. У
листопаді 1923 р. оголосила про самоліквідацію Єлисаветградська, а в січні
1924 р.— Донецька організації меншовиків. Наслідки самоліквідації гу
бернських комітетів підбив лютневий (1924 р.) Всеукраїнський з’їзд
колишніх соціал-демократів, делегати якого представляли 700 членів Ка
теринославської, Донецької, Харківської й Одеської організацій РСДРП.
З ’їзд затвердив постанову про ліквідацію меншовицьких осередків в Україні
та про позбавлення закордонної організації повноважень від української
організації соціал-демократів.
Після з’їзду самоліквідувалася Чернігівська організація РСДРП55. Члени
партії, незгодні з рішеннями з’їзду, були нейтралізовані засобами репре
сивного тиску. В 1924 р. ДПУ остаточно ліквідувало Одеську і Київську
організації РСДРП56. Під «каральний меч революції» підпали й активні
члени Полтавської та Кременчуцької груп меншовиків, які намагалися
поновити роботу серед робітників тютюнової фабрики і в будинку просвіти
ім. В. Г. Короленка57.
Придушення меншовицької опозиції дало змогу правлячій партії
ліквідувати незалежність робітничого руху. Засобом його політичного
підкорення була насильницька більшовизація профспілкових об’єднань, яка
в умовах однопартійної диктатури дорівнювалась їх одержавленню. Ство
рення важелів політичного маніпулювання класом найманих працівників
дало змогу комуністичній партії з *іасом приступити до приборкання
дрібних власників. Проте перші цеглини у фундамент більшовицької дикта
тури були закладені ще на початку 20-х років.
46 15Ж 0130—5247. Укр. їст. журн., 1993, № 2
1 Центр, держ. арх. громадських організацій України (далі ЦДАГО України), ф. 1, оп. 20,
спр. 195, арк. 37, 39, спр. 225, арк. 25, 40 зв.
2 Там же, арк. 37.
3 Память. Истор. сб.— Вмп. 3.— М., 1978; Париж, 1980.— С.173 .
4 Центр, держ. арх. вищих органів держ. влади і органів держ. управління України
(далі — ЦДАВО України), ф. 2605, оп. 1, спр. 46, арк. 104, 111.
5 Память. Истор. сб.— Вьіп. 3.— С. 174.
6 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 195, арк. 39, 59.
7 КПРС в резолюціях 1 рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК.— К, 1978.— Т. 1.— С. 478.
8 Там же.— С. 159—160.
9 Очерки истории профессиональньїх союзов Украинской ССР.— К., 1983.— С. 162.
10 ЦДАВО України, ф. 2605, оп. 1, спр. 46, арк. 107—108.
11 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 225, арк. 95.
12 Там же, ф. 2, оп. 20, спр. 225, арк. 40.
13 Там же, спр. 195, арк. 59.
14 Там же, арк. 43—44, 57.
15 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 195, арк. 62. (Група «Єдність» відносилася до правого
крила меншовиків. Вона не входила в об’єднану РСДРП, створену у 1917 р.).
** Там же, арк. 57, 96; спр. 225 арк. 95.
17М а л и ц к и й А. Чека и ГПУ.— Харьков, 1923.— С. 3.
18 Більшовик.— 1920.— 21 берез.
19~ 21 ЦДАВО України, ф. 24, оп. 1, спр. 584, арк. 37, 45, 55, 63.
22 Більшовик.— 1920.— 21 берез..
23 ЦДАВО України, ф. 24, оп. 1, спр. 589, арк. 249 зв., 255—256.
* Ініціали у судовій справі відсутні.
24 Партия меньшевиков и деникинщина. Процесе киевских меньшевиков, 21—23 марта
1920 г.— К., 1923.— С. 118—119.
25 Там же.— С. 14.
2* Там же.— С. 30, 31, 34.
27 Там же.— С. 108.
** Драгомиров А. М.— генерал царської армії, під час громадянської війни — голова
Особливої наради (уряду) при Денікіні. Після зайняття денікінцями України в 1919 р. був їх го
ловнокомандуючим у Київській області.
28 Партия меньшевиков и деникинщина. Процесе киевских меньшевиков, 21—23 ю ріа 1920 г.— С. 20.
29 Там же,— С. 40.
30 Там же,— С. 96.
31 Червона правда.— 1920.— 15 квіт.
32 ЦДАВО України, ф. 24, оп. 1, спр. 584, арк. 188, 198, 202, 204.
33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 195, арк. 123.
34 Там же, арк. 181, 214, 244; спр. 201, арк. 150.
33 Там же, спр. 195, арк. 264.
3* ЦДАВО України, ф. 2605 оп. 1, спр. 49, арк. 16 зв.
37 На защите революции: Из истории Всеукраинской Чрезвьічайной комиссии. 1917—1922.
Сб. документов и материалов.— К., 1971.— С.251.
38 Л е н і н В. І. Лист у Політбюро ЦК РКП(б) з проектом директиви товаришам, що їдуть за
кордон. 17 березня 1921 р. / / Повне зібр. тв.— Т. 45.— С.46.
39 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 19, арк. 235.
40 Там же, спр. 25, арк. 163.
41 Там же, спр. 19, арк. 135.
42 В. И. Ленин и ВЧК (1917—1922).— Сб. документов.— М., 1975.— С. 464.
43П о д б о л о т о в П. А., С п и р и н С. М. Крах меньшевизма в Советской России.—
М., 1988.— С. 177.
*** У лютому 1922 р. був ліквідований один з останніх осередків меншовицького впливу в
профспілковому русі України — правління Катеринославської професійної спілки друкарів
(Подболотов П. А., Спирин С. М. Крах меньшевизма в Советской России.— С. 191).
44 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 29, арк. 22, 52 зв.
**** Перший крок, спрямований на заборону легальної діяльності РСДРП в Україні, було
зроблено 4 жовтня 1920 р., коли Ц£С КП(б)У не дозволив висувати меншовицькі списки під час
виборів у ради (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 8, арк. 80).
45 Див.: Л е н і н В. І. Л. Д. Троцькому. 21 січня 1921 р. / / Повне зібр. тв.— Т. 54.— С. 130—131.
4* Память. Истор. сб.— Вьіп. 3.— С. 204.
47 Там же.— С. 177.
***** ^ роботу очолили Л. Мартов і Р. Абрамович, що емігрували в Німеччину у вересні
1920 р. (Подболотов П. А., Спирин С. М. Крах меньшевизма в Советской России.— С. 147).
48 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1642, арк. 2.
49 Там же, арк. 20.
30 Там же, спр. 1423, арк. 88.
31 Там же, спр. 1798, арк. 44 зв.
32 Там же, спр. 1642, арк. 3.
****** Спілка соціал-демократичної робітничої партії.
33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1423, арк. 141; Память. Истор. сб.— Вьіп. 3.— С. 207.
34 Память. Истор. сб.— Вьіп. 3.— С. 206.
33 П о д б о л о т о в П. А., С п и р и н С. М. Крах меньшевшма в Советской России.— С. 201—203.
36 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1798, арк. 44 зв.
37 Там же, спр. 942, арк. 78.
Ш ії 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 47
13c2e6ed3aae06afd9a936ce342873f836a96180a4a82b476025e6ed4788776d.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212325 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-19T17:35:45Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Мовчан, О.М. 2026-02-04T15:21:37Z 1993 Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) / О.М. Мовчан // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 37–47. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212325 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) Подавление меньшевистской оппозиции в профсоюзном движении Украины (1920–1924 гг.) Suppression of the Menshovik Opposition in tred-union's Movement in Ukraine (1920–1924) Article published earlier |
| spellingShingle | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) Мовчан, О.М. Повідомлення |
| title | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) |
| title_alt | Подавление меньшевистской оппозиции в профсоюзном движении Украины (1920–1924 гг.) Suppression of the Menshovik Opposition in tred-union's Movement in Ukraine (1920–1924) |
| title_full | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) |
| title_fullStr | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) |
| title_full_unstemmed | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) |
| title_short | Придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі України (1920–1924 pp.) |
| title_sort | придушення меншовицької опозиції у профспілковому русі україни (1920–1924 pp.) |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212325 |
| work_keys_str_mv | AT movčanom pridušennâmenšovicʹkoíopozicííuprofspílkovomurusíukraíni19201924pp AT movčanom podavleniemenʹševistskoioppoziciivprofsoûznomdviženiiukrainy19201924gg AT movčanom suppressionofthemenshovikoppositionintredunionsmovementinukraine19201924 |