Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1993 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212326 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С.28–36. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860272404754857984 |
|---|---|
| author | Ричка, В.М. |
| author_facet | Ричка, В.М. |
| citation_txt | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С.28–36. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-14T03:21:08Z |
| format | Article |
| fulltext |
В. М. Ричка
Новий погляд на проблему
В. М. Ричка (Київ)
Про характер соціальних конфліктів
у Київській Русі
Своєрідність методології, в річищі якої розвивалася радянська історіографія
протягом останніх семи десятиріч, зумовлювала гіпертрофований інтерес
дослідників до проблеми класів та класової боротьби в різних країнах і в
різні епохи, зокрема, й у давньоруському суспільстві. Було створено чимало
монографічних праць, статей і заміток1, у більшості з яких беззастережно
твердиться про класовий характер майже всіх скільки-небудь помітних
хвилювань, що мали місце в Київській державі.
В результаті тривалого розвитку давньоруського суспільства визна
чається його соціально-політична структура, яка наприкінці X—XI ст. набу
ває характерних ознак, притаманних ранньофеодальному ладові. Станов
лення і розвиток феодальних відносин у Київській державі об’єктивно суп
роводжувалися посиленням суперечностей між їх носіями в особі панівної
верхівки та безпосередніми виробниками. Феодалізація давньоруського
суспільства нерідко призводила до втрати останніми права на засоби
виробництва, а слідом за цим — й особистої свободи. Все це, безсумнівно,
викликало невдоволення незалежного раніше населення. Та чи виявлялося
воно неодмінно тільки у притаманних класовій боротьбі формах?
Як відомо, одним з найбільш ранніх зафіксованих джерелами соціальних
конфліктів у Київській Русі було заворушення в Суздальській землі. Під
1024 р. літопис сповіщає: «БЬ мятежь велик и голод по всей той странЬ»2.
Ініціаторами заколоту виявилися адепти старої язичницької віри — волхви.
Вони звинувачували місцеву знать («старую чадь») у приховуванні хліба від
голодних і вимагали забезпечити їх життєвими припасами. Невдовзі від бол
гар, тобто з Волзької Болгарії, було доставлено жито, й заколот ущух. Тим
часом князь Ярослав Мудрий, який перебував тоді в Новгороді, особисто
очолив каральний загін дружинників і спішно прибув на Суздальщину, де
жорстоко розправився з призвідцями цього хвилювання. Як повідомляє
літописець, князь, «изьимавь волхвьі, расточи, а другая показни»3.
В основі конфлікту 1024 р. в Суздальській землі крився не класовий ан
тагонізм між селянами та феодалами (тоді велике боярське землеволодіння
ще не набуло значних обсягів навіть у найбільш розвинутому в соціально-
економічному відношенні регіоні Київської Русі — Середньому По
дніпров’ї). Він був зумовлений явищем іншого порядку — голодом. Тому
правдоподібним здається припущення І. Я. Фроянова, який пояснював втру
чання Ярослава у згадані події великим занепокоєнням його з приводу
можливої втрати матеріальних засобів для організації боротьби за київський
стіл зі своїм братом Мстиславом Тмутараканським4.
Спорідненим за своїм характером з подіями на Суздальщині було заво
рушення 1071 р. на східній окраїні Русі — у Ростовській землі та на Білому
озері. Там тоді також виник голод і «встаса два волхьва от Ярославля, гла-
голюща, яко: «Ві свіві, кто обилье держить»5. Вони пустилися в мандри
вздовж Волги й почали поширювати чутки про «злих жон», що нібито «на
пускали» на людей це нещастя. Як повідомляє літописець, населення часто
0130—5247. Укр. іспи ж у р н 1993, № 228
вірило таким намовлянням і приводило до волхвів жінок на ритуальний
обряд — для фізичної розправи над ними: «И привожаху к нима сестрьі
своя, матере и женьї своя... и убивашета многи женьї, и имЬнье их отьима-
шета собЬ»6. ^
У вир цих подій було втягнуто не так уже й багато людей. З літопису
довідуємося, що до волхвів, які, просуваючись спочатку вздовж Волги, а
потім берегами річки Шексни, дісталися Білоозера, пристало на тоді лише
300 осіб. У районі їх зосередження перебувала тоді дружина, очолювана
київським урядовцем Янем Вишатичем, «дань емлющю». Янь вирішив
спіймати волхвів — призвідців хвилювань. Однак їм вдалося уникнути роз
прави. Підтримувані місцевим населенням, волхви сховалися у лісі. Тоді
Вишатич повернувся у місто до білоозерців й поставив перед його мешкан
цями вимогу самим спіймати втікачів, погрожуючи за невиконання цього на
казу на півроку стати тут на постій зі своїм військом. Зрештою, бунтарів було
схоплено. Поставши перед Янем, волхви на його вимогу виклали свої уявлен
ня про будову всесвіту. Цікаво, що їх світоглядна позиція допускала на
явність дуалістичного начала в основі світобудови: «...Створи дьявол че-
ловіка, а бог душю во нь вложи. Тім же, аще умреть человік, в землю идет
тіло, а душа к богу»7. З цього видно, що традиційне язичництво зазнавало
певної еволюції. Вчення волхвів убирало в себе окремі елементи християн
ства й було споріднене своїми ідеями з єретичними теоріями середньовіччя.
Дослідники розходяться у визначенні світоглядного змісту народних
рухів, очолюваних волхвами. Однак, як би ми не називали їхнє вчення —
чи пантеїстично-фаталістичним, чи близьким до єресі богомилів8 — воно
вочевидь викликає співчуття народних мас. Не випадково літописець, праг
нучи показати перевагу християнства над язичництвом, так детально
змальовує сцену розправи над волхвами — призвідцями подій 1071 р. За
намовленням Яня Вишатича вони були страчені родичами забитих під час
ритуальних чаклувань. З літопису довідуємося й про те, що повішених на
дубі волхвів потім загризли ведмеді: «угрьізЬ ею и снЬсть»9.
Під тим самим роком вміщено в літописі й повідомлення про заколот меш
канців Новгорода, яких також підбурив до цього волхв. Тоді більшість горо
дян спокусилася його проповідями й пішла за ним: «И бьість мятеж в граді, и
вси яша ему (волхву.— В. Р.) веру и хотяху погубити єпископа»10. Одяг
нувши святкове вбрання, як і належало духовній особі, єпископ Федір
вийшов до заколотників і звернувся до них з такими словами: «Иже хощеть
віру яти волхву, то да идеть за нь; аще ли вірует кто; то ко кресту да
идеть»11. Натовп розділився. Менша його частина — купка дружинників на
чолі з князем Глібом — пристала до єпископа, «а людье вси идоша за волхва.
И бьість мятежь велик межи ими»12. Тільки після того як підбурювач був
підступно забитий князем Глібом, «людье» відступилися, і заколот ущух. На
ведена оповідь яскраво засвідчує велику популярність волхвів у народному
середовищі.
Літописець, мабуть, свідомо об’єднав матеріали про заворушення в Рос
товській землі та заколот у Новгороді в одній літописній статті. У такий спосіб
він намагався пояснити характер цих рухів «наущеньемь бесовскьім». Як
бачимо, соціальний конфлікт 1024 р. у Суздальській землі, хвилювання на
Волзі, Шексні та Білоозері, а також події у Новгороді 1071 р. мали передусім
характер релігійно-політичної боротьби. На наш погляд, було б надто ризико
вано трактувати їх як рухи, спрямовані передусім проти феодальних
порядків, що нерідко робиться в історичній літературі. Сумнівною здається й
поширена в науці теза, згідно з якою апріорі визнається класовий характер
1 5 ^ 0130—5247. Укр. іст. жури., 1993, N9 2 29
згаданих соціальних конфліктів13. Адже дослідникам не вдалося виявити
слідів приватного феодального землеволодіння у Північно-Східній Русі рані
ше XII ст. Отже, інтереси двох основних класів давньоруського суспільства —
феодалів і селянства, що формувалися, тоді ще не могли зштовхуватися.
Помітною подією в історії Київської Русі XI ст. було заворушення у Києві
1068 р. Тоді сини Ярослава Мудрого — Ізяслав, Святослав і Всеволод —
виступили походом на половців і в бойовищі з ними поблизу р. Альти зазнали
поразки. Ізяслав з Всеволодом спішно повернулися до Києва, а Святослав
Ярославич знайшов притулок за мурами добре укріпленого Чернігова. Тим
часом половці почали просуватися в глиб Руської землі. Тоді «людье кьіев-
стии при&Ьіюша Києву, и створиша віче на торговищи, и ріша, пославшеся
ко князю: «Се половци росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще
бьемся с ними»14. Однак київський князь Ізяслав не зміг задовольнити вимоги
віча і змушений був нагально залишити стольний град Русі. Існує думка, за
якою Ізяслав не пішов назустріч киянам через побоювання, що вони повер
нуть цю зброю проти міської правлячої верхівки. На недоречність цієї осто
роги вже зверталася увага в науковій літературі15. Ймовірно, що князю в
умовах війни з половцями і справді не було де взяти коней та зброї.
Учасники віча провину за поразку у війні з половцями поклали на
київського воєводу Коснячка. «И начаша людие говорити на воєводу на Кос-
нячька; идоша на гору, с віча, и придоша на двор Коснячков, и не обрітше
его, сташа у двора Брячиславля и ріша»: «Поидем, висадим дружину свою ис
погреба»16. Наведене літописне повідомлення надзвичайно важливе для
аналізу подальшого ходу подій та визначення соціального складу їх
учасників. З нього випливає, що учасники віча, перебравшись з базарної
площі до аристократичної частини міста для переговорів з воєводою Косняч-
ком, опинилися біля садиби Брячислава Ізяславича. Останній був батьком
полоцького князя Всеслава, якого Ярославичі підступно полонили після
поразки його дружини 1067 р. в битві на Немизі (поблизу Мінська) й запро
торили в одну з київських в’язниць. Очевидно, не випадково саме біля торго
вого двору полоцьких князів, якою була садиба Брячислава Ізяславича17, і
пролунав заклик звільнити «дружину свою» із порубу. Розділившись навпіл,
натовп рушає від двору Брячислава на княж-двір і до в’язниці, де звільняє
кинутих у підземелля людей і князя Всеслава, який знемагав в окремому
порубі. Ці події супроводжувалися пограбуванням великокнязівського двору
Ізяслава й завершилися проголошенням Всеслава великим київським князем.
Ізяслав Ярославич повернув собі Київ лише наступного, 1069 р. Притому,
дізнавшись про наближення князя Ізяслава, який вів із собою польські
війська, повстанці готові були вступити з ними в бій. Однак ганебна втеча
Всеслава внесла певний розлад у їхні ряди, й, зрештою, вони повернулися до
Києва. Невдовзі туди вступає каральний загін на чолі із сином Ізяслава —
Мстиславом, який стратив сімдесят заколотників, що брали участь у
звільненні ув’язнених, «а другая слЬпиша, другая же без вини погуби, не
испитав»18. Так жорстоко помстився Ізяслав Ярославич своїм супротивникам,
повернувши з допомогою чужоземного війська великокнязівський престол.
У подіях 1068—1069 рр. традиційно вбачають вибух антифеодальної бо
ротьби міського плебсу та феодально залежних селян київської околиці проти
своїх утискувачів. Наприклад, такий авторитетний дослідник історії
Київської Русі, як М. Ю. Брайчевський, в одній із своїх статей, спеціально
привяченій даній темі, розглядає ці події як «антифеодальне повстання на
родних мас, спрямоване проти соціального визиску і гноблення, але усклад
нене політичними моментами». Причини цього повстання, на думку вченого,
/55М 0130—5247. Укр. іспи жури., 1993, № 230
коренилися «у сфері класових відносин тогочасної епохи і пояснювалися
тяжким становищем феодально залежного селянства та рядового міщан
ства»19. Наявні джерела, здається, не дають підстав для такого висновку. З
наведених вище літописних свідчень цілком очевидно, що заворушення
1068 р. було інспіроване не міським плебсом, а тими киянами, які щойно за
знали поразки від половців, тобто київськими дружинниками, що брали
участь у поході Ярославичів на Альту. Саме вони скликали віче й звернулися
до князя Ізяслава з вимогою дати зброю й коней, аби знову виступити в бій.
Адже половці перебували в безпосередній близькості від стольного града Русі.
Це вже після втечі київського князя тритисячна чернігівська дружина Свя
тослава Ярославича завдасть поразки дванадцятитисячному половецькому
війську недалеко від Сновська20. Отож, комусь було дуже вигідно поставити
Ізяслава Ярославича у безвихідне становище, склавши на нього та його
найближчих прибічників провину за нездатність організувати відсіч полов
цям, і тим самим змусити скомпрометованого князя залишити київський стіл.
Чи могли соціальні низи, що не являли тоді самостійної політичної сили
ставити перед собою таку мету? На наш погляд, полоцький князь Всеслав,
який на хвилі цього заворушення зійшов на великокнязівський престол, був
для них такою ж соціально далекою постаттю, як й інший представник
феодальної верхівки — Ізяслав. Тому слід погодитися з П. П. Толочком, який
трактує соціальні конфлікти у Києві XI—XII ст. як вияв, насамперед, супе
речностей всередині класу феодалів, політичної боротьби за владу різних бо
ярських угруповань (у даному випадку чернігово-полоцької партії, лідером
якої був Всеслав Брячиславич проти київської, очолюваної Ізяславом Яросла-
вичем)21. При цьому ми не відкидаємо можливість участі у цьому конфлікті
представників київського плебсу. Однак останні, звичайно ж, не були певним
чином організованим соціальним прошарком, що міг би у своїх діях спиратися
на самостійно сформульовані політичні і, тим більше, класові вимоги.
Однозначно антифеодальну спрямованість і класовий характер подій
1068—1069 рр. у Києві вчені нерідко обгрунтовують участю в них меш
канців довколишніх сіл. Так, М. М. Тихомиров вважав, що селянські пов
стання на Київщині продовжувалися впродовж семи з половиною місяців
правління Всеслава Брячиславича22. Про це, на його думку, свідчить
закріплена у давньоруському законодавстві початку 70-х років XI ст. право
ва охорона життя представників князівської вотчинної адміністрації —
тіуна, огнищанина, сільського старости тощо. Мовляв, поява відповідних
статей у законодавчому кодексі Київської держави — «Руській Правді» —
була своєрідною реакцією панівної верхівки на антифеодальні виступи се
лянства кінця 60-х років того століття. Як бачимо, прямих свідчень джерел
про масові заворушення народних мас немає. Проте важко уявити, щоб така
масштабна подія могла пройти повз увагу київських літописців.
Втім, прихильники теорії класової боротьби у Київської Русі апелюють
до одного із сюжетів Києво-Печерського патерика. У ньому йдеться про те,
як за ігуменства Феодосія (1062—1074 рр.) «в єдину нощь... приидоша на ня
разбойници»23. На основі цієї церковно-агіографічної оповіді нерідко вибу
довується широка панорами антифеодального руху. Ці розбійники в очах
дослідників постають селянами-общинниками київської околиці, що хотіли
не просто вчинити грабіжницький напад, аби силою забрати монастирські
цінності, а насамперед прагнули фізично знищити ченців. У такий спосіб
вони начебто сподівалися спекатися сусідства з монастирем, який втручався
в життя селянських общин24. Проте, на наш погляд, не слід забувати, що в
«Житії» Феодосія Печерського, вміщеному в патерику, є чимало сюжетних
/$5ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, М» 2 31
мотивів, запозичених з памяток перекладної агіографічної літератури.
Відтак залишається нез’ясованим питання про історичну достовірність зга
даної оповіді («О прихождении разбойник и бнвшем чюдеси»). До того ж, у
ній відсутні будь-які натяки на те, що ті розбійники були селянами. Таким
чином, джерела, на які посилаються дослідники, навряд чи дають підставу
говорити про глибину й розмах подій 1068—1069 рр. і трактувати їх як вияв
класової боротьби у давньоруському феодальному суспільстві.
І. Я. Фроянов, який ще на початку 70-х років на сторінках «Українського
історичного журналу» зробив спробу по-новому розкрити суть соціальних
конфліктів на Русі X—XII ст., вважає, що першим великим народним висту
пом, забарвленим кольорами класової боротьби, було повстання в Києві
1113 р. До того часу, на його думку, «точилася міжплемінна боротьба, що в
XI ст. інколи переростала також у сутички племінної верхівки з демок
ратичною частиною вільного населення»25. Як уже мовилося, автор цього
повідомлення дотримується дещо іншого погляду на характер соціальних
конфліктів у ранньосередньовічній Русі, вбачаючи в них насамперед вияв
політичних і релігійних суперечностей у давньоруському феодальному
суспільстві. А тепер спробуємо визначити природу і спрямованість завору
шень, що мали місце в період зрілого феодалізму, зокрема, й у 1113 р.
Як свідчить «Повість временних літ», 16 квітня того року пішов із життя
великий київський князь Святополк Ізяславич. На десятий день після його
смерті, «світ створиша кияне, послаша к Володимеру (Мономаху, тоді пере
яславському князю.— В. А), глаголюще: «Поиди, княже, на стол отен и
дідень»26. Володимир Мономах відхилив пропозицію зайняти велико
князівський стіл, як відзначає літописець, горюючи за братом. Тоді «кияни
же разьграбиша двор Путятин, тьісячькош, идоша на жиди, разграбиша
я»27. Київські «мостиві мужі» вдруге звертаються до Мономаха з тим самим
проханням. Тепер у ньому вже звучить ледь прихована погроза скласти на
князя провину за наслідки хвилювань у Києві: «Поиди, княже, Києву; аще
ли не поидеши, то віси, яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятин двор,
ни соцьких, но и жидьі грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и на бо
яри, и на манастьірі, и будеши отвіть иміль, княже, оже ти манастирЬ
разьграбять»28. Лише після цього Володимир Мономах прибуває до Києва й
відновлює у місті спокій.
Наведені тут свідчення літописного джерела не дають можливості
визначити причину, що викликала безпорядки у Києві. Трохи розкриває
фігуру умовчання, до якої вдалися автори «Повісті временних літ»,
повідомлення Києво-Печерського патерика, де знаходимо таку харак
теристику Святополкового правління: «Много насилиа людем сьтвори Свя
тополк, домьі бо силньїх до основаниа без виньї искоренив и иміниа многьім
отьем. Сего ради* попусти Господь поганим силу имЬти над ним, и бьппа
брани многьі от Половець, к сим же и усобица бисть в те времена, глад
крЬпок, и скудость велиа при всем в Рускои земли»29. Оповідач обурюється
тим, що князь «...не пустиша гостей из Галича, ни лодий от Перемишля, и
не бисть соли вь всеи Рускои земли. Сицеваа неуправлениа биша, к сему
же и граблениа безаконнаа». А коли печерські ченці почали роздавати лю
дям сіль з монастирських запасів, «от того вьздвижеся зависть от прода-
ющих соль, и сьтворися им неполучение желаниа. Мнівше собі в тии дьни
богатьство много приобрЬсти в соли... И вьставше вси, продающии соль,
приидоша к Святопольку»30. Князь підтримав спекулянтів і звелів відібрати
всю сіль у печерських ченців. Отже, Святополк Ізяславич виступає тут як
покровитель інтересів великих купців і лихварів. О. О. Зимін небез
І88И 0130—5247. Укр. іст журн., 1993, № 232
Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі
підставно, на наш погляд, пов’язував саме з ім’ям цього князя статті 47—52
Просторої редакції «Руської Правди», якими передбачалися надзвичайно
жорсткі умови стягнення процентів з позики31. Ось чому автор Києво-Пе
черського патерика не міг не засуджувати політику Святополка Ізяславича,
спрямовану на підтримку лихварського капіталу: вона суперечила
соціальному ідеалу християнського віровчення.
Давньоруська церква засуджувала крайнощі лихварства, відносячи це
«резоимание» до найтяжчих гріхів. Адже лихварі надавали грошові позики
за величезну плату, що досягала п’ятдесяти відсотків річних. Все це
призводило до втрати боржниками засобів виробництва й особистої свободи.
Церква намагалася доступними їй засобами пом’якшити становище
соціальних низів. У проповідях вищих церковних ієрархів нерідко лунали
вимоги «от лупежа же неправьдна отряси руце»32. Лука Жидята у своєму
«Повчанні», звертаючись до можновладців, зокрема, наголошував: «Судите
по правде, мьздьі не емлите в лихву не дайте (підкреслено нами.— В. Р.)...
Помните и милуйте странньїя и убогая, и темничники, и своим сиротам
милостиви будете»33. Церква накладала на лихварів річне єпітимійне пока
рання. Спрямовуючи свої зусилля не полегшення становища боржників, во
на домагалася й офіційної заборони лихварства для християн.
Діяльність давньоруської церкви, зокрема, її соціальна політика, побудо
вана на принципах християнської етики, об’єктивно сприяла тому, що
лихварством на Русі займалися здебільшого іновірці. У стародавньому Києві
вони були відомі під збірним іменем «жидів». У середні віки це слово не ма
ло чітко окресленого значення й того смислового навантаження, що воно не
се в собі нині. Тоді цим словом здебільшого означалося все єретичне, непра-
вославне, заборонене34. Однак побутувало воно й у вузькому значенні, адже
існування у стольному граді Русі єврейської общини, що локалізується
дослідниками у північно-західній частині так званого «міста Ярослава», є
незаперечним фактом. Саме проти цього прошарку міського населення
передусім і було спрямоване невдоволення киян.
Повернімося до перебігу подій 1113 р. Заворушення в Києві спалахнуло не
відразу по смерті Святополка Ізяславича. Князя урочисто поховали у збудо
ваній ним церкві св. Михайла. За упокій його душі було, очевидно,
відправлено молебен, а Святополкова вдова «много раздили богатьстьво мо
настирем и попом, и убогам, яко дивитися всім человеком, яко такоя
милости йикто же можеть створити»35. Благодійницький вчинок княгині
сприяв збереженню спокою. Хвилювання розпочалися лише після того як Во
лодимир Мономах відмовився посісти великокнязівський престол. Годі вірити
у щирість його сліз та жалю за братом. Володимир був досвідченим
політиком, чужим життєвим 'сентиментальностям. Ймовірніше за все, йому
було просто вигідно розправитися з прибічниками Святополка Ізяславича.
Спровокувати безпорядки у .Києві, нацькувавши київський плебс на не
нависних йому жидів-лихварів, а заодно й на політичних противників Моно-
маха, не було для його київських прихильників заважкою справою. Погроми
й побиття, наприклад, італійських лихварів на Заході, як помітив А. Я. Гу-
ревич, було впродовж останньої чверті XIII—XIV ст. таким же поширеним
явищем, як і єврейські погроми, з тією лише різницею, що останні обгрунто
вувалися, крім зненависті до багатих лихварів, ще й релігійними мотивами36.
Очевидно, подібний характер мали й події 1113 р. в Києві.
Розправившись таким чином зі своїми політичними суперниками, сили
яких живив лихварський капітал, Володимир Мономах прибуває до Києва і
встановлює тут твердий порядок. За його безпосередньою участю були
0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 33
В. М. Ринка
переглянуті деякі законодавчі норми «Руської Правди». Зокрема, обмежу
валися лихварські проценти, а також частково полегшувалося становище
залежних селян-смердів. Законодавча діяльність Володимира Мономаха
всебічно висвітлена в науковій літературі37. Тому немає потреби детально
спинятися на цьому питанні. Зауважимо лише, що «Устав Володимерь Все-
володича», затверджений на раді у заміській великокнязівській
резиденції — селі Берестове, як гадають дослідники, близько 1115 р., не був
тільки заходом, розрахованим на локалізацію і вгамування соціального
конфлікту 1113 р. На наш погляд, його створення й кодифікація були
наслідком переплетення двох тенденцій: популізму Володимира Мономаха
та соціальної політики церкви.
Християнська церква прийняла той соціальний і політичний лад, що
склався у середньовічній Русі. Змінити його було, звісно, не в її владі.
Однак церковні ієрархи послідовно прагнули доступними їм засобами
пом’якшувати соціальні суперечності, що неминуче виникали у давньорусь
кому суспільстві. Церква взяла під свою опіку найбільш безправну частину
феодально залежного населення Київської Русі — холопів. Вона домоглася
встановлення кількох правових норм, що відкривали можливість для повер
нення холопові особистої свободи. Як зазначав В. Й. Ключевський, церква
запровадила на Русі звивай добродійного звільнення холопів за заповітом,
примусового викупу холопа, а також встановила практику обов’язкового да
рового відпуску холопів на волю. На думку вченого, цю практику визна
чали три прецеденти: рабиня, що прижила дітей від свого пана, після смерті
останнього звільнялася разом з дітьми; ставала вона вільною і в результаті
насильства, вчиненого над нею вільною людиною; й, нарешті, свободу
діставали ті холопи, яким було заподіяно каліцтво з провини їхнього пана38.
Такими були встановлені церквою норми, що регулювали правове ста-»
новище холопів.
Допомагають простежити основні напрями соціальної політики церкви у
давньоруському суспільстві канонічні настанови, проповіді та повчання її
вищих ієрархів. У них рішуче засуджується практика продажу людей у Хо
лопство. «Или продал еси человека по гневу любо право, любо криво
епитимьи 5 лет»39. Особливо гостро реагувала церква на продаж челяді
іновірцям. Так, у канонічних відповідях митрополита Іоанна, що датуються
вісімдесятими роками XI ст., зазначається: «...крестьяна человека ни
жидовину, ни єретику продати. Иже продасть жидом, єсть безаконник, а не
токмо законодавцю, но и Богу претьїкаеться»40. Проте у розпорядженні
церкви не було юридичного механізму для втілення цих настанов у
суспільну практику. Вона могла діяти, спираючись тільки на неефективну
систему єпітимїйних покарань.
Церква закликала можновладців дотримуватися у стосунках зі своєю че
ляддю християнських моральних норм. Вона засуджувала тих, хто «бес
правди насилаеть на челядь свою и морить гладом и раною и ногатою и де-
лом насилия»41. Важливо зазначити, що церква в Київській Русі стала на
захист життя холопа, виступаючи проти існуючих законодавчих норм, які
не боронили панові вбивати свого челядинця42. У церковній літературі
обгрунтовувалася думка про те, що вбивця холопа мусить бути покараний
як злочинець. «Заповеди ко исповедающимся сьіном и дщерям» — ка
нонічна пам’ятка кінця XI ст., наприклад, приписували: «Аще челядинина
убиет яко разбойник епитемию прииметь»43. За подібний злочин духовенст
во накладало на винного трирічне єпітимійне покарання. Церква боронила
також право на викуп холопа з неволі за ту ж саму ціну, яка свого часу бу-
0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 234
Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі
ла йому сплачена паном: «...Аще кто викупается на свободу толико же дасть
на себе елико же на немь, аще ли боле то грех, аще кто емлеть куньї на
изгоевьіх детех, то обрящется продая кровь неповинную»44. Як уже зазнача
лося, особливо гострі випади церковних ієрархів були спрямовані проти
лихварів. Цікаво, що ця соціальна критика особливо посилюється в період
правління Святополка Ізяславича. Київський митрополит Никифор (ПОЗ—
1121 рр.) невдовзі після свого приїзду до Києва вимагав від князя покласти
край сваволі лихварів. Святополк не прислухався до цих закликів, що й зу
мовило у майбутньому зближення і тісне політичне співробітництво цього
зверхника Руської церкви з Володимиром Мономахом.
Виявом суперечностей усередині класу феодалів, боротьби різних
міжкнязівських угруповань та боярських коаліцій були також події 1146—
1147 рр., що мали місце у Південній Русі. Влітку 1146 р., повертаючись з
військового походу до Києва, помер великий князь Всеволод Ольгович.
Підтримуваний боярами, на київський стіл зійшов його брат — Ігор
Ольгович. Невдоволене сімейством Ольговичів, населення міста зібралося на
віче, куди запросили й Ігоря. Останній посилає туди свого брата Святосла
ва, якому кияни й висловлюють свої претензії до діяльності попередньої
великокнязівської адміністрації: «Почате складати вину на тиуна на Всево-
ложа на Ратьшю и на другаго тивуна Вьішегородьского на Тудора, рекуче:
«Ратша ньі погуби Киев, а Тудор Вншегород»45.
Учасники віча вимагали від Святослава нікому в майбутньому не чинити
засилля. На це Святослав «же рече им: «Аз целую крест за братом своим,
яко не будет вьі насилья никоторого же. А се вьі и тивун а по вашеи воли».
Святослав же, сьсед с коня и на том целова хрест к ниму у вечи»46. Здава
лося, що на цьому конфлікт і вичерпається. Та, коли Ігор відправився на
святковий обід, учасники віча рушили грабувати двір згадуваного вже уря
довця Ратші. Ледве з допомогою дружинників це самовільство було
припинено, як по місту пішов поголос, що до Києва з Переяслава прямує
Ізяслав Мстиславич, якому кияни й віддали перевагу перед Ігорем. Ясно, що
певні феодальні кола (прибічники Мономаховичів) спровокували невдово
лення народу і запросили на великокнязівський стіл вигідного їм кандидата.
1 У короткій сутичці поблизу Києва війська Ігоря Ольговича зазнали
поразки, а його самого Ізяслав наказав ув’язнити. Володіння Ольговичів та
їхніх урядовців були розграбовані. Кульмінаційною віхою цих хвилювань
стало вбивство киянами у 1147 р. Ігоря Ольговича, який на той час був уже
пострижений у ченці Федорівського монастиря. Як сповіщають літописи,
«людье» жорстоко поглумилися над Ігоревим тілом. Долаючи опір уря
довців, його поволокли за ноги до Десятинної церкви, а далі на підводі
відвезли на торговельно-ремісничий Поділ. Важко уявити, щоб це могло
трапитися без мовчазної згоди й потурання політичних супротивників
колишнього князя.
Таким чином, соціальні конфлікти у Київській Русі були наслідком
складного сплетіння насамперед політичних суперечностей між окремими
феодальними коаліціями. У боротьбу між ними нерідко втягувалися й пред
ставники соціальних низів. Однак недостатній рівень організованості і
свідомості останніх не дає підстав однозначно трактувати їхні виступи
тільки як прояви класової боротьби. Імпульси народних хвилювань ви
значалися політичними й релігійними суперечностями, що мали місце у
давньоруському суспільстві, а також голодом, неврожаями, міжусобицями
та іншими подібними явищами.
В. М. Ричка
1 Огляд історіографії з цієї проблеми див.: Советская историография Киевской Руси.— Л.,
1978.— С. 119— 127.
2 Повесть временньїх лет/ Под ред. и с предисл. В. П. Адриановой-Перетц.— М.; Л.,
1950.— Ч. 1.— С. 99 (далі — ПВЛ).
3 Там же.— С. 100.
4 Ф р о я н о в І. Я. Характер соціальних конфліктів на Русі в X — на початку XII с і . / /
Укр. 1ст. журн.— 1971.— № 5.— С. 76.
5 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 117.
6 Там же.
7 Там же.— С. 118.
8 Ж у ж у н і д з е О. Г. З історії класової боротьби в Київській Русі кінця XI с і . / / Укр.
іст. журн.— 1963.— № 6.— С. 74—79; М и л ь к о в В. В. Чертьі мировоззрения волхвов (по
материалам религиозньїх споров 60-х — 70-х гг. XI в .) / / Исторические традиции философ-
ской культури народов СССР и современность.— Киев, 1984.— С. 110—116; І. Я. Фроянов
небезпідставно, на наш погляд, знаходить аналогію релігійним поглядам волхвів у міфотворчості
мордовського народу. Див.: Ф р о я н о в І. Я. Характер соціальних конфліктів на Русі в X —
на початку XII ст.— С. 77—78; Ф р о я н о в И. Я. Волхви и народние волнения в Суздаль-
ской земле 1024 г ./ / Духовная культура славянских народов.— Л., 1983.— С. 19—38.
9 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 119.
10 Там же.— С. 120.
11 Там же.
12 Там же.
13 Т и х о м и р о в М. Н. Крестьянские и городские восстания на Руси XI—XII вв.— М.,
1955.— С. 126; Щ а п о в Я. Н. Характер крестьянских движений на Руси XI в ./ / Исследо-
вания по истории и историографии феодализма: К 100-летию со дня рождения академика
Б. Д. Трекова.— М., 1982.— С. 138—139.
14 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 114.
15 Див.: Т о л о ч к о П. П. Вече и народньїе движєния в К иєве// Исследования по
истории славянских и балканских народов. Зпоха средневековья.— М., 1972.— С. 131.
16 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 114.
17 А л е к с е е в Л. В. Полоцкая земля: (Очерки истории Северной Белоруссии в IX—■-
XIII вв.).— М., 1966.— С. 244. ¥
18 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 116.
19 Б р а й ч е в с ь к и й М. Ю. Повстання 1068—1069 рр. у К иєві// Укр. іст. журн.—
1979.— № 1.— С. 83.
20 Див.: ПВЛ.— Ч. 1.— С. 115.
21 Т о л о ч к о П. П. Указ. соч.— С. 132—133.
22Т и х о м и р о в М. Н. Указ, соч.— С. 99.
23 Києво-Печерський патерик/ Під ред. Д. І. Абрамовича.— К., 1930.— С. 52.
24 Т и х о м и р о в М. Н. Указ. соч.— С. 98—99; Ч е р е п н и н Л. В. Формирование
крестьянства на Р уси // История крестьянства в Европе: Зпоха феодализма.— М., 1985.—
С. 348.
25 Ф р о я н о в І. Я. Характер соціальних конфліктів на Русі в X — на початку XII ст.—
26 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 196.
27 Там же.
28 Там же.
29 Києво-Печерський патерик.— С. 149.
30 Там ж е . - С. 151-152.
31 3 и м и н А. А. Холопи на Руси (с древнейших времен до конца XV в.).— М., 1973.—
С. 158.
32 Памятнйки древнерусского канонического права XI—XV вв.— СПб., 1908.— Ч. 1. Рус-
ская историческая библиотека: 2-е изд.— Т. 6.—№ 10.— Ствп. 125 (Далі — РИБ).
33 Памятники древнерусской церковно-учительной литературьі.— СПб., 1894.— Вьіп. 1.—
С. 14—16.
34 Див.: Б у л й ш е в Г е о р г і й . Український народ у своїх легендах, релігійних погля
дах та віруваннях (Космологічні українські народні погляди та вірування).— К., 1992.— С. 49.
35 ПВЛ.— Ч. 1.— С. 196.
36 Г у л е в и ч А. Я. Средневековьій купец// Одиссей. Человек в истории. 1990.— М.,
1990.— С. 103.
37 Див.: З и м и н А. А. Указ. соч.— С. 161—181.
3 8 К л ю ч е в с к и й В. О. История сословий в России/ Изд. 2-е.— М., 1914.— С. 60.
39 Материальї для истории древнерусской покаянной дисциплиньї/ Изд. подг.
Смирнов С. И .// Чтения в обществе истории и древностей российских.— СПб., 1912.—
Кн. 3.— XXIV, 9.— С. 141.
40 РИБ.— Т. 6 Ствп. 11.
41 Материальї для истории древнерусской покаянной дисциплиньї, VII в., 5.— С. 50.
42 Запровадження християнства на Русі: Історичні нариси.— К., 1988.— С. 135.
43 Материальї для истории древнерусской покаянной дисциплиньї, XIX, 87.—С. 121.
44 Там же, VII в., 10.— С. 50.
45 Полное собрание русских летописей.— Пг., 1923.— Т. 2. Ствп. 321—322.
46 Там же.
36 /55А 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2
7d41aac506dd29ca4a7ef78e9f48e81a8d7d71d26bcef757896b988ca2cf7731.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212326 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-14T03:21:08Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ричка, В.М. 2026-02-04T15:23:47Z 1993 Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі / В.М. Ричка // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С.28–36. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212326 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі О характере социальных конфликтов в Киевской Руси About the Charakter of social Conflicts in Kiever Russia Article published earlier |
| spellingShingle | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі Ричка, В.М. Статті |
| title | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі |
| title_alt | О характере социальных конфликтов в Киевской Руси About the Charakter of social Conflicts in Kiever Russia |
| title_full | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі |
| title_fullStr | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі |
| title_full_unstemmed | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі |
| title_short | Про характер соціальних конфліктів у Київській Русі |
| title_sort | про характер соціальних конфліктів у київській русі |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212326 |
| work_keys_str_mv | AT ričkavm proharaktersocíalʹnihkonflíktívukiívsʹkíirusí AT ričkavm oharakteresocialʹnyhkonfliktovvkievskoirusi AT ričkavm aboutthecharakterofsocialconflictsinkieverrussia |