Центральна Рада й українська культура
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212327 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Центральна Рада й українська культура / Д.Ф. Розовик // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 17–27. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860272423068237824 |
|---|---|
| author | Розовик, Д.Ф. |
| author_facet | Розовик, Д.Ф. |
| citation_txt | Центральна Рада й українська культура / Д.Ф. Розовик // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 17–27. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-14T02:56:19Z |
| format | Article |
| fulltext |
Центральна Рада й українська культура
5 0 Т е о д о р о в и ч Н. Ліквідація греко-католицької церкви в СССР / / Укр. збірник.—
Мюнхен, 1960.— Кн. 17.— С. 81.
51 Р и І г а ш е п І І е г г у . Рої чіеки: >¥о]па.— ХУагзгаша, 1964.— 8. 49—50. Власників
паспортів з так званим одинадцятим параграфом мали виселяти з великих міст, тобто фактично
вони були ймовірними кандидатами на депортацію.
52 С г о п І а п Т. Ор. сії.— Р. 230.
53 О х о т н і к Д. Ширити радянське мовлення / / Радіо (Київ).—̂ 1939.— № 11/12.—
С. 8; С к о б л і к о в П. За рік нового життя / / Радіо.— 1940.— № 8 /9 .— С. 4.
54Т а р н а в с ь к и й З е н о н . Говорить Львів (Спогад про Львівський Радіокомітет) / /
Київ (Філадельфія).— 1953.— № 6.— С. 288.
53 Західня Україна під большевиками.— С. 165.
5* В и т в и ц ь к и й В а с и л ь . Назв, стаття.— С. 92.
57О о г о а Ь е п к о Б. , С е г и $ О. А 8игуеу оПЛсгаІпіап Нізіогу.— АУіппірев, 1984.—
Р. 760—761.
5* П а н ь к і в с ь к и й К о с т ь . Від Держави до Комітету: Літо 1941 року у Львові.—
Нью-Йорк; Торонто, 1970.— С. 27.
Д. Ф. Розових (Київ)
Центральна Рада й українська культура
Демократичні процеси, які відбуваються у нашій країні, відкрили перед на
уковцями широкі можливості для вивчення тих періодів чи подій, які
тривалий час були «білими плямами» в історії українського народу. До
таких маловідомих сторінок певною мірою належить діяльність Центральної
Ради у справі культурного будівництва. Цими питаннями вона займалася
фактично з перших днів свого існування, бо розглядала проблему духовного
відродження нації як необхідну умову консолідації українського народу в
його боротьбі за національне й соціальне визволення, відновлення у нових
історичних умовах Української держави та піднесення на більш високий
рівень її економіки.
Основні напрями своєї діяльності в галузі розвитку культури Центральна
Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та у
резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). У цих до
кументах першочерговими завданнями ставилося відродження української
мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості
україномовних газет, журналів, художньої та навчальної літератури,
розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образо
творчого мистецтва тощо1.
Серед цих проблем однією з найголовніших було відродження ук
раїнської мови та друкарської справи, оскільки, як відомо, сумнозвісним
циркуляром царського міністра внутрішніх справ П. Валуєва (1863 р.) та
Емським указом імператора Олександра II (1876 р.) заборонялося її вживан
ня і друковане українське слово. І хоч ці обмеження були скасовані в ході
революції 1905—1907 рр., а потім постановою Тимчасового уряду (березень
1917 р.), але відлучення протягом тривалого часу українського народу від
рідної мови та позбавлення його можливості отримувати освіту призвело до
того, що на початку 1917 р. з 35 млн. українців більш як 75 % не вміли
читати, решта ж, що належала переважно до багатих верств населення, на
вчалася російською, польською, німецькою та іншими мовами2.
/55А 0130—5247. Укр. іст жури., 1993, № 2 17
Д. Ф. Розовик
Враховуючи таке становище, керівництво Центральної Ради, зокрема го
лова шкільної комісії (з червня 1917 р.— генеральний секретар з освітніх
справ) І. Стешенко, вживали заходів для створення українських шкіл,
підготовки відповідних учительських кадрів, поступової українізації вузів,
організації вивчення рідної мови на етнічній території України і в прилеглих
до неї губерніях, де компактно проживало україномовне населення, лікві
дації неписьменності серед дорослих, формування національної інтелігенції
тощо3.
З метою ефективнішого проведення культурно-освітньої роботи за
ініціативою голови Центральної Ради М. Гру шевського у квітні 1917 р. в
Києві було проведено перший, а в серпні 1917 р.— другий всеукраїнські
учительські з’їзди, які виробили програму перебудови системи освіти на
Україні.
На думку українських педагогів, нова школа повинна була стати де
мократичною і українізованою. Для цього на початковому етапі реформи
системи освіти пропонувалося ліквідувати багатоступеневість шкіл й
створити єдину початкову школу, в якій підростаюче покоління всіх станів
суспільства мало б можливість безкоштовно здобувати обов’язкову початко
ву освіту з наступним її продовженням у середніх, спеціальних та вищих
навчальних закладах. Українська мова вивчалася з першого класу, а
російська як державна та інші мови — з третього. Необхідною умовою
реалізації цих планів було налагодження видання підручників та іншої
літератури українською мовою для всієї мережі освітніх закладів.
Новій школі надавалася ключова роль у вихованні у підростаючого
покоління нахилу до творчості, мистецтва, естетики, розумової й фізичної
праці, формуванні в учнів елементів ораторської майстерності, обов’язково
му вивченні ними історії, природознавства, краєзнавства, етнографії.
Складовою частиною побудови нової школи делегати з’їздів вважали
термінове створення мережі різних навчальних закладів для підготовки та
перепідготовки вчителів і ліквідації неписьменності серед дорослого насе
лення. Для цього пропонувалося відкрити кафедри, курси, спеціалізації ук
раїнської мови у педінститутах й університетах, створити нові гуманітарні
вузи й педучилища, організувати Педагогічну академію та Українську Ака
демію наук, заснувати педагогічний журнал, реорганізувати існуючі
публічні й відкрити нові бібліотеки. Крім того, з’їзди порушили питання про
повернення з-за кордону та різних регіонів Росії архівних документів і ма
теріальних цінностей, пов’язаних з історією українського народу, та ство
рення Національного архівного фонду України4.
Таким чином, ці учительські форуми виробили Чірограму культурно-
освітніх перетворень, складність якої полягала, по-перше, в тому, що для її
реалізації необхідні були кошти, яких у Центральної Ради бракувало, і,
по-друге, на виконання її основних пунктів відводилося мало часу, а саме
весна — літо 1917 р. До того ж уже з весни 1917 р. процесу культурно-
національного відродження українського народу чинили опір різні
шовіністично настроєні політичні партії, течії та громадські організації як
на території України, так і у Тимчасовому уряді.
Незважаючи на ці труднощі, вже в квітні — червні 1917 р. питання про
створення нової національної школи і активізацію культосвітньої роботи
обговорювалося на повітових й губернських з’їздах вчителів та працівників
культури, на робітничих, селянських, І та II українських військових з’їздах,
у Радах робітничих, селянських та солдатських депутатів, на зібраннях
різних громадських організацій. їх учасники в цілому схвалили курс уряду
0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 218
Центральна Рада й українська культура
в справі духовного відродження українського народу, розробили практичні
заходи щодо проведення культурно-освітньої роботи на місцях — серед
дітей та дорослого населення.
Вирішуючи проблему фінансування нових, українських шкіл, Централь
на Рада виділила певні кошти з національного фонду, який формувався за
рахунок добровільних внесків громадян на території України та за її межами
на розвиток національно-державного будівництва. Це дало можливість уже
навесні 1917 р. перейти від організаційної до практичної роботи по створен
ню українських шкіл. Першим кроком у цьому напрямі стало відкриття
наприкінці березня 1917 р. першої, а влітку цього ж року — другої та
третьої українських гімназій у Києві.
Протягом травня — липня 1917 р. в Україні проходив процес перебудови
російських шкіл на україномовні та заснування нових навчальних закладів
для здобуття юнаками і дівчатами початкової, середньої і технічної освіти.
За цей же час лише у великих промислових містах та ряді губернських
центрів — Полтаві, Харкові, Чернігові, Херсоні та інших — відкрили двері
40 українських гімназій5. Було відкрито сотні початкових і середніх шкіл в
інших містах та селах України. А в Києві з 60 шкіл (у них навчання про
водилося російською, єврейською, польською та німецькою мовами) 15
перейшли на українську мову викладання6.
Робота в напрямі українізації школи значно посилилася з оголошенням
Центральною Радою першого та другого універсалів (червень — липень
1917 р.), створенням Генерального секретаріату освіти та прийняттям V
сесією Центральної Ради постанови про організацію Всеукраїнської шкільної
ради і надання їй функції координатора перебудови всієї системи освіти. За
цією ж постановою при губернських та повітових шкільних округах, які
повністю були підпорядковані Тимчасовому урядові, проводили великодер
жавну політику і чинили опір українізації, утворювалися комісаріати Цент
ральної Ради. На їх плечі покладався контроль за виконанням рішень про
створення національної школи7.
Після Жовтневого перевороту й оголошення третього універсалу
наприкінці 1917 р. Центральна Рада спільно з Генеральним секретаріатом
прийняла закон, згідно з яким шкільні округи були ліквідовані, а уп
равління школою повністю передавалося губернським і повітовим
комісаріатам. Новостворені органи складалися з семи членів: чотирьох ук
раїнців і трьох представників національних меншостей. Вони спільно
вирішували не тільки питання уіфаїнізації школи, а й проводили значну
роботу щодо культурно-освітнього розвитку національних меншин України.
Взимку 1917 р. Генеральному секретаріату освіти були підпорядковані всі
школи, гімназії, технічні й комерційні професійні училища, інші навчальні
заклади, розташовані на території УНР.
Проте для проведення реформи школи гостро не вистачало вчителів, а у
багатьох регіонах України їх не було зовсім. Для вирішення цього питання
навесні 1917 р. у губернських і повітових центрах, інших містах України
почали відкриватися спеціальні курси. Пізніше до цієї справи були залучені
українські гімназії, кафедри педагогічних інститутів і університетів, ново-
створена Педагогічна академія, товариства «Просвіти» та інші культурно-
освітні заклади й організації8. Влітку 1917 р. генеральний секретар І. Сте-
шенко звернувся до Тимчасового уряду Росії і верховного головнокоман^іб-'
чого Південно-Західним фронтом генерала Брусилова з проханням про
демобілізацію учителів з України. У відповідь на це звернення Брусилов до
осені 1917 р. достроково звільнив з діючої армії близько 13 тис. педагогів9.
І55М 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 19
Д. Ф. Розовик
Учительські кадри поповнювалися також за рахунок українців, багато з
яких, відгукнувшись на заклик Центральної Ради, повернулися з різних
районів Росії.
Таким чином, робота по підготовці педагогічних кадрів дала можливість
уже в 1917/18 навчальному році розпочати широку українізацію почат
кових шкіл (їх тоді було близько 5,4 тис., в яких працювали 62 тис.
вчителів), створити понад 100 українських гімназій, педагогічні, технічні,
медичні училища, агрономічні школи, розширити мережу курсів для
ліквідації неписьменності серед дорослого населення10.
Значну роботу проводили Центральна Рада та Генеральний секретаріат
щодо організації вищої освіти, зміцнення її матеріальної бази та здійснення
українізації вузівської науки. Так, влітку 1917 р. у Києві було засновано
перший український народний університет, і Мала Рада для нього виділила
25 тис. крб. У новому вузі функціонували історико-філологічний, природо
знавчо-математичний, юридичний факультети та підготовчі курси11. Не
обхідність відкриття другого університету в місті була зумовлена тим, що в
існуючому університеті практично не було українських філологів або
спеціалістів, які б вільно володіли українською мовою. Викладання тут ве
лося переважно російською, єврейською, польською, німецькою мовами, і
викладачі вузу чинили опір українізації і відродженню національної куль
тури12. До речі, в новому університеті навчалася молодь з усієї України, у
тому числі з районів, які тоді входили до складу Австро-Угорської імперії
(Галичини, Буковини, Закарпаття).
Крім Київського українського народного університету, подібні навчальні
заклади було відкрито в Миколаєві, Харкові, Одесі, а також розроблені
проекти і виділені асигнування на створення національних університетів в
Умані та Кам’янці-Подільському13.
Паралельно із заснуванням нових гуманітарних вузів у діючих
педінститутах було створено два самостійних історико-філологічних факуль
тети, кафедри української мови у Харківському й Одеському університетах,
чотири кафедри українознавства (мови, літератури, історії, права) у
Київському університеті ім. св. Володимира14.
Значну увагу Генеральний секретаріат освіти приділив становленню
технічної науки. Зокрема, влітку і восени 1917 р. ним вживалися заходи,
спрямовані на зміцнення матеріальної бази діючих вузів цього профілю.
Наприклад, лише Київському політехнічному інституту було виділено
149 тис. крб. За пропозицією проф. Лебединського у березні 1918 р. в Києві
відкрився ще один технічний вуз. У цьому ж місяці Центральна Рада засну
вала Вищу економічну раду, на яку було покладено функції підготовки
для республіки економістів, фінансистів, організаторів торгівлі тощо15.
Займаючись питаннями підвищення духовного рівня українського наро
ду, уряд водночас не випускав з поля зору проблему розвитку культури,
мови, здобуття освіти представниками інших націй і народностей, які
проживали на території України. Це їх право гарантувалося відповідними
статтями універсалів Центральної Ради, а також законом УНР про
національно-територіальну автономію національних меншостей України
(січень 1918 р.), який, за визначенням секретаря з єврейських справ УНР
М. Зільберфарба, був значно прогресивніший, ніж закони Великої Фран
цузької революції, які гарантували охорону прав людини, а названий за
кон — права цілих націй і народностей16. Втілюючи в життя акти і закони
Центральної Ради, що стосувалися національних меншин, Рада Народних
Міністрів УНР надавала матеріальну і організаційну допомогу російським,
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст журн., 1993, № 220
Центральна Рада й українська культура
єврейським, польським, німецьким навчальним закладам. Наприклад, для
підготовки педагогів для єврейських шкіл у Києві було засновано учительсь
ку семінарію, виділено для неї приміщення, матеріальну допомогу (15 тис.
крб.), запрошено досвідчених викладачів17.
Незважаючи на складне економічне становище республіки, Центральна
Рада тісно пов’язувала процес будівництва нової національної школи із
вирішенням питання про соціальну захищеність учителів. Цьому сприяло
обрання до складу Центральної Ради п’яти педагогів. За рішенням Гене
рального секретаріату освіти учителі та викладачі вузів у разі переква
ліфікації, крім основної зарплати, одержували матеріальну допомогу (100
крб. на місяць). Взимку 1917 р. у зв’язку із зростанням цін на продукти
всім педагогам було видано одноразову грошову допомогу. Працівники
системи освіти в основному за рахунок держави забезпечувалися житлом і
паливом18.
Дбаючи про охорону здоров’я вчителів та викладачів вузів, підвищення
їх професійної майстерності, Центральна Рада разом з міністерством освіти
УНР на початку 1918 р. розробила закон, згідно з яким тижневе наванта
ження на педагога становило 12 год., а місячна зарплата — 600 крб. У разі
перевиконання норми навантаження зарплата збільшувалася вдвічі і ста
новила 1200 крб. Педагогам заборонялося мати більш як 24 год. наванта
ження на тиждень19. Проте повністю втілити цей закон у життя Цент
ральній Раді не вдалося, оскільки наприкінці квітня 1918 р. в результаті
державного перевороту влада перейшла до гетьмана П. Скоропадського. Але
сама ідея, закладена в цьому законі, є актуальною й сьогодні.
Помітний вплив на розвиток культури і освіти широких верств населен
ня справили товариства «Просвіти». Ці організації у Наддніпрянській та
Східній Україні з’явилися під час революції 1905—1907 рр., але після її
поразки до 1910 р. практично припинили своє існування, оскільки були за
боронені й розпущені. Новий етап їх діяльності розпочався лише після Лют
невої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Як правило, ініціаторами
відродження «Просвіт» була українська інтелігенція та політичні діячі,
зокрема М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Винниченко,
Б. Грінченко, С. Васильченко, П. Тичина, О. Олесь та інші.
Вагому організаційну і фінансову допомогу в налагодженні роботи
«Просвіт» надавали Центральна Рада, Генеральний секретаріат, місцеві
Ради, земства. Протягом квітня — червня 1917 р. практично у всіх великих
містах України, губернських і повітових центрах, багатьох селах та
військових частинах відбулися установчі з’їзди або збори «Просвіт».
Рішення цих зібрань сприяли утворенню нових просвітницьких товариств,
активізації їх культурно-освітньої роботи, особливо після Всеукраїнського
з’їзду товариства (червень 1917 р.), який висунув перед місцевими
організаціями такі завдання: прискорити створення при просвітніх осеред
ках бібліотек, читалень, клубів; надавати всебічну допомогу в організації
українських початкових шкіл для дітей і курсів по ліквідації неписьменності
для дорослого населення; підвищення освітнього рівня військовослужбовців
з частин, розквартированих на території України, та україномовного насе
лення, що живе за межами етнічних кордонів республіки20.
Крім цього, з’їзд затвердив структуру товариств «Просвіти», керівні
центри яких перебували у губерніях, філіали — у повітах, осередки ж діяли
безпосередньо у містах і селах. Губернські центри «Просвіти» під
порядковувалися Генеральному секретаріату освіти.
Особливо активно працювала «Просвіта» в Полтавській губернії. Протя
т а 0130—5247. Укр. іст журн., 1993, № 2 21
Д. Ф. Розовик
гом весни — літа 1917 р. у містах і селах Полтавщини було створено 250
осередків, кожний з яких об’єднував від 50 до 100 чол.21. Досить ефективно
діяла Миргородська повітова «Просвіта», яка мала 25 осередків і 2272 члени.
На проведення культурно-освітньої роботи цього товариства земське
зібрання виділило 21 тис. крб. На ці кошти було закуплено 5483 томи на
вчальної й художньої літератури, створено 16 нових бібліотек, поповнено
книжкові фонди вже діючих читалень22.
Великий обсяг культурно-освітньої роботи виконувала Київська губерн
ська «Просвіта» та її філіали. Цьому сприяло перш за все те, що до її
керівного органу входили письменники Б. Грінченко і С. Паньківський,
член Центральної Ради О. Лотоцький, а також студенти, викладачі,
професори київських вузів й гімназій. При Київській «Просвіті» діяли
бібліотечна, агітаційна, лекційна, видовищна та театральна комісії23. Вона
проводила велику роботу в напрямі сприяння виданню творів Т. Шевченка,
М. Драгоманова, С. Єфремова, М. Грушевського та інших авторів, створила
мережу курсів по ліквідації неписьменності серед робітників Києва, допома
гала педагогічним колективам міста проводити українізацію шкіл, нала
годила роботу аматорських театрів тощо.
Її філіали діяли практично у кожному населеному пункті
Васильківського повіту, причому в таких селах Переяславщини, як По
логи — Вергуни, Помоклі, Бориспіль, Хоцьки, Віненці та інших, об’єдну
вали від 80 до 250 чол. кожний 24. Це були найбільші на Україні осередки у
сільській місцевості.
Активна робота по створенню «Просвіт» проводилась і в інших губерніях.
Загалом до кінця літа 1917 р. на території України їх діяло більш як 2000, і
кількість зростала аж до початку громадянської війни.
Багато осередків «Просвіти» було засновано за межами України, у
місцях компактного проживання українського населення — Воронежі, Кур
ську, Туапсе, Сочі, Новоросійську, Владивостоці, Москві, Петрограді та
інших містах Російської держави25.
Рух за відродження української культури проходив і на окупованій
німецькими військами території, особливо у західній частині Волинської гу
бернії. Тут шалений опір українізації та організації просвітніх закладів
чинили не лише німецькі окупаційні власті, але й польські націоналісти.
Незважаючи на це, представники української інтелігенції м. Біла почали
видавати газету «Рідне слово», яка сприяла розвитку української мови і кон
солідації українців у боротьбі за соціальне й національне визволення.
Порад з проведенням культосвітньої роботи багато «Просвіт» займалися
також політико-пропагандистською діяльністю. Наприклад, осередок
«Просвіти» м. Золотоноші Полтавської губернії організував у 1917 р. пер-
шотравневу демонстрацію, в якій взяли участь мешканці навколишніх сіл.
Вона проходила під гаслами «Хай живе вільна Україна!», «Хай живе
Російська федеративна республіка!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». На
мітингу виступили матрос Балтійського флоту С. Бочко та селянин
М. Босий. Вони закликали ліквідувати експлуататорський лад, розділити
поміщицькі землі, припинити імперіалістичну війну26.
Члени осередків «Просвіти» проводили значну пропагандистську роботу,
знайомлячи трудящих з рішеннями Українського національного конгресу,
універсалами Центральної Ради, інформували про хід і наслідки першої
світової війни, революційних подій у Росії.
Проведення масової культурно-освітньої роботи зумовлювало не
обхідність нового підходу до організації видавничої справи та розвитку її ма-
І35И 0130—5247. Укр іст. журн., 1993, N9 222
Центральна Рада й українська культура
теріально-технічної бази. Адже у видавництвах не було українського
шрифту, друкарських машин, надто дорого коштував переклад, папір, пос
луги друкарні тощо. Для розв’язання цих проблем необхідні були великі
кошти, яких, особливо навесні 1917 р., Центральна Рада і місцеві органи
влади не мали. Незважаючи на це, уже в березні — квітні 1917 р. за клопо
танням уряду видавництво «Дитяча хата» розпочало випуск масовим
тиражем книжок для дітрй. У цей же час Товариство шкільної освіти
підготувало до друку для українських шкіл підручники з граматики, гео
графії, історії, природознавства, казки та загадки для дітей дошкільного й
молодшого шкільного віку, посібники для вчителів з методики ліквідації
неписьменності серед дорослого населення та ін.27.
Влітку 1917 р. всі видавництва і друкарні України — «Сіяч», «Шлях»,
«Слово», «Череповський», «Вернигора» та інші — масовими тиражами
випустили сотні найменувань навчально-методичної, художньої, історичної,
технічної літератури українською мовою28.
Поряд з виданням навчальної літератури друкувалися твори класиків
української літератури Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Українки, П. Гу-
лака-Артемовського, І. Нечуя-Левицького, А. Тесленка, М. Коцюбинського,
І. Франка, В. Стефаника, П. Грабовського та інших. Побачили світ збірки
поезій молодих українських літераторів: О. Олеся «З журбою радість обня
лася», М. Кононенка «Хвилі», М. Шаповала «Лісові ритми», прозові твори
С. Чикаленка «Вони перемогли», Б. Грінченка «На розпутті», «Серед темної
ночі», «Брат на брата». Публікувалися також твори М. Рильського,
1. Огієнка, П. Тичини, 1. Липи, О. Гру шевського та інших відомих і ма
ловідомих поетів та прозаїків України.
З метою більш глибокого ознайомлення широких народних мас з шедев
рами класиків зарубіжної літератури українською мовою почали видаватися
твори Г. Мопассана, Д. Лондона, О. Бальзака.
Центральна Рада і Генеральний секретаріат значну роль відводили нала
годженню випуску періодичних видань. При їх підтримці були засновані
педагогічний журнал «Вільна українська школа», дитячий — «Волошка»,
сатиричні — «Гедзь» і «Будяк», сільськогосподарський — «Українське
пасішництво», літературно-науковий, медичний, мистецтвознавчий вісники,
газети «Нова рада», «Наше життя», «Вісті з Української Центральної Ради»,
«Украинская жизнь», «Робітник», «Рідне слово», «Робітнича газета», «Наша
воля» та ін.
Певну увагу уряд надавав виданню суспільно-політичної та історичної
літератури. Протягом 1917 р. на Україні побачили світ кілька сотень бро
шур, написаних О. Білоусенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, М. Драго-
мановим, І. Огієнком, С. Єфремовим, В. Корольовим, М. Левицьким, С. Ру-
совою, Є. Чикаленком та іншими. У них порушувалися актуальні питання
здійснюваних соціально-економічних реформ, розвитку національно-
визвольного руху, державного будівництва та інші проблеми суспільного
життя України.
Серед історичної літератури першість утримували видання праць М. Гру-
шевського. Масовими тиражами виходили його «Ілюстрована історія Ук
раїни», «Коротка історія України», «Всесвітня історія в короткому огляді
(XIII—XVI ст.)», «З політичного життя старої України (період з XIII по
XVIII ст.)», «Про старі часи на Україні», «Звідки пішло українство», «Про
українську мову», «Якої ми хочемо автономії» та ін. Крім того, різні проб
леми минулого висвітлювалися в розвідках В. Пічети «Про прилучення Ук
раїни до Москви», Б. Грінченка «І. Виговський», М. Комаря «Запорізькі
155ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 23
Д. Ф. Розовик
вольності», В. Антоновича «Про козацькі часи на Україні», А. Кащенка
«Зруйноване гніздо», С. Єфремова «Історія українського письменництва»
тощо. Друкувалися біографічні та мемуаристичні дослідження про М. Дра-
гоманова, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, гетьманів України
Б. Хмельницького, П. Орлика, І. Мазепу.
Після проголошення Центральною Радою першого та другого універсалів
розпочався активний процес публікації творів полемічного характеру. Серед
них — Б. Грінченка «Листи з України Наддніпрянської», П. Стебницького
«Українська справа», М. Порша «Автономія України і соціал-демократія»,
праці М. Драгоманова, у яких порушувалися питання економічного розвитку,
розв’язання національного питання й державного будівництва в Україні.
У липні 1917 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд медичних працівників,
який розробив програму створення мережі лікарень в Україні, підготовки
медико-санітарної служби, розвитку народної і професійної медицини, про
ведення серед населення відповідної роз’яснювальної роботи29. Виконуючи
рішення з’їзду, уряд виділив кошти на друкування медичної літератури.
У серпні було скликано Всеукраїнський агрономічно-економічний з’їзд,
делегати якого розглянули різні проблеми землеробства, агрономії, ве
теринарії, зоотехніки, меліорації, селекції та інших напрямів розвитку
сільськогосподарської науки і практичної діяльності хліборобів. Згідно із
резолюцією з’їзду створювалася мережа різних аграрних закладів, друкува
лася сільськогосподарська література. За пропозицією уряду члени то
вариства «Український агроном» та техніко-агрономічного товариства «Пра
ця» написали підручники і посібники для сільськогосподарських шкіл,
створили енциклопедію сільського господарства, збільшили обсяг публікацій
науково-популярної літератури для землеробів. За ініціативою цих же то
вариств розпочалося викладання у сільських школах основ агрономічних
знань, а співробітники наукових установ почали досліджувати причини
низької врожайності грунтів, розробляти проблеми, пов’язані із захистом
орних земель від руйнування і виснаження у процесі господарської
діяльності людини. Результати цих досліджень узагальнювалися в
спеціальних брошурах, статтях, опублікованих у сільськогосподарських
журналах. Таким чином, до зими 1917 р. при безпосередній участі Гене
рального секретаріату, а потім Ради Народних Міністрів УНР було заснова
но 78 нових україномовних газет і журналів, видано близько 680 наймену
вань навчальної, історичної, суспільно-політичної, художньої, технічної,
економічної, сільськогосподарської, медичної та іншої літератури30.
Паралельно з налагодженням видавничої справи Генеральний секре
таріат проводив певну роботу щодо розширення мережі публічних бібліотек
і читалень у містах і селах України, а у листопаді 1917 р. видав спеціальну
постанову про створення Української національної бібліотеки у Києві. У ній
мали зберігатися архівні документи, література з соціально-економічної та
політичної проблематики і створюватися умови для роботи з нею учених й
широкого кола читачів31.
Заслуговує також на увагу досвід Генерального секретаріату по
використанню у культурно-виховній роботі, особливо в школах, передових
на той час досягнень науки і техніки, зокрема синематографів. З цією ме
тою спеціальна комісія зібрала багато синематографічних апаратів і переда
ла їх у школи, гімназії, вузи, а також розробила програму створення на
вчальних фільмів32. При сприянні цієї ж комісії кінофільми ширше
використовувалися у діяльності культурно-освітніх закладів для широких
верств населення.
24 /55ЛГ 0130—5247. Укр. іст жури., 1993, № 2
Центральна Рада й українська культура
Питання культурно-національного відродження Центральна Рада тісно
пов’язувала з розв’язанням проблеми поступової українізації державно-
адміністративного апарату. Цей процес розпочався після обнародування
другого універсалу, і уже у серпні 1917 р. Мала Рада порушила перед
Київським тимчасовим крайовим судовим комітетом питання про проведен
ня українізації судової справи, а після прийняття четвертого універсалу Ра
да Народних Міністрів УНР — про українізацію всіх судових установ на
території республіки33. Поряд з цим відбувалася українізація діловодства
державних установ у губерніях, повітах, волостях. Наприклад, наприкінці
1917 р. на Київщині 52—75% діловодства велося українською мовою34.
18 лютого 1918 р. Мала Рада в Коростені затвердила герб УНР, в основу
якого покладено графічний знак Київської держави часів Володимира Свя
того, а в березні цього ж року УЦР надала українській мові статус держав
ної35.
Надаючи великого значення проблемі підвищення освітнього рівня насе
лення, Центральна Рада не випускала з поля зору і розвиток інших на
прямів культурної роботи. Особливе місце серед них займало відродження
українського театрального й музичного мистецтва. У квітні 1917 р. за
рішенням уряду було створено комітет по організації Українського
національного театру. Його очолили В. Винниченко, М. Старицький,
М. Антонович, М. Грушевський. Під керівництвом комітету було засновано
друкований орган «Театральні вісті». Влітку 1917 р. готувався репертуар но
вого театру та формувалася його трупа. До її складу увійшли відомі артисти
і драматурги України М. Садовський, Л. Курбас, І. Мар’яненко, П. Сакса-
ганський, О. Степняк — всього більш як ЗО чол. Відкриття Українського
національного театру відбулося 16 вересня 1917 р. виставою В. Винниченка
«Пригвожджені»36.
У той же час під керівництвом Генерального секретаріату освіти була за
снована Українська драматична школа для робітників Києва, а у раді
повітових центрів — театральні гуртки. Надавалася допомога й вже
існуючим театрам і театральним групам у Чернігові, Полтаві, Миколаєві,
Харкові, Вінниці, зокрема в справі поповнення їх репертуару п’єсами П. Гу-
лака-Артемовського, І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицько-
го, І. Карпенка-Карого, В. Винниченка та інших українських драматургів.
Порад з цим Генеральний секретаріат вперше в Росії створив вищу теат
ральну школу для підготовки професійних артистів, режисерів, спеціалістів
з організації театральної справи. На початку 1918 ’р. Рада Народних Мі
ністрів УНР асигнувала на розвиток матеріальної бази театрів 210 тис. крб.
і звільнила їх від сплати податків37.
При Генеральному секретаріаті освіти діяли також підвідділи української
пісні та народної музики й* музичної освіти. Вони взяли активну участь у
створенні Українського національного хору, диригентом якого став К. Сте-
ценко, відкритті у Києві курсів по підготовці співаків хору, школи нотної
грамоти, трьох загальноосвітніх музичних шкіл38 та подібних музичних за
кладів в інших містах України.
З метою якнайшвидшого відродження національного образотворчого
мистецтва влітку 1917 р. Генеральний секретаріат розпочав підготовку до
створення Української Академії мистецтв, офіційне відкриття якої відбулося
у листопаді цього ж року. Одними з перших професорами Академії були
обрані М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, Ф. Кричевський,
О. Мурашко, А. Маневич, Г. Нарбут39. Академія мала однорічний і
чотирирічний строки для художників різних жанрів. Її кредом, затверд
155М 0130— 5247. Укр. іспи журн., 1993, № 2 25
Д. Ф. Розовик
женим у статуті, було всебічне сприяння розвитку мистецтва в Україні, не
втручання у справи творчості і ненав’язування своєї волі художникам та
скульпторам. Крім роботи у стінах Академії, її викладачі проводили науко
во-практичну діяльність серед самодіяльних художників та скульпторів,
організовували читання публічних лекцій, вели спецкурси з історії мистец-_ • •• • 40тва для студентів київських вузів .
Українська земля завжди була багата на історичні та природні пам’ятки.
Для їх збереження і примноження у квітні 1917 р. Центральна Рада
створила комітет по охороні пам’яток старовини та мистецтва. Він звернув
ся до громадян України з проханням не вивозити за кордон історичні
цінності, подав губернським управлінням пропозицію негайно зібрати у му
зеях всі пам’ятки старовини й мистецтва, пов’язані з історією українського
народу, а також зберегти від пошкоджень, пограбувань та руйнувань мону
ментальні історичні й архітектурні пам’ятки.
Влітку 1917 р. комітет розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на
реконструкцію існуючих і створення нових музеїв. Наприклад, у Києві була
значно зміцнена матеріальна база художньо-промислового і наукового му
зеїв, виділені кошти для ремонту Андріївського собору, який постраждав від
артилерійських обстрілів у січні 1918 р.41. Налагоджуючи музейну справу у
всеукраїнському масштабі, комітет організував у Києві курси по підготовці
спеціалістів для музеїв та архівознавців. У другій половині 1917 р. його
співробітники провели обстеження пам’яток історії та архітектури у Києві,
Чернігові, Переяславі, Кам’янці та інших містах і було виділено кошти на
їх реставрацію. У той же час проводилися роботи по створенню Націо
нального музею архівів42.
Наприкінці 1917 р. комітет відкрив при Академії мистецтв Українську
національну картинну галерею. Її основою стали картини, передані з
особистих колекцій Г. Павлуцьким, Д. Антоновичем, В. Щавінським, та
полотна з різних музеїв і закуплені на виставках й аукціонах43.
За рішенням Центральної Ради члени комітету провели в Петрограді
обстеження музеїв і склали перелік художніх та історичних пам’яток, які
належали українському народу, в тому числі пов’язаних з історією козацтва
XVI—XVIII ст. За цими описами козацькі клейноди (зброя, прапори, наго
роди, атрибути влади тощо) та інші українські національні реліквії
наприкінці 1917 р. були підготовлені для повернення Україні, але розпоча
лася громадянська війна, і вони безслідно зникли.
У січні 1918 р. спільним рішенням міністерства освіти та міністерства зе
мельних справ УНР було створено комісію по охороні пам’яток природи. Її
очолили А. Тутковський, Г. Висоцький, Л. Портенко. Заслуга цієї комісії
полягала у тому, що вона поставила питання про захист навколишнього се
редовища і охорону природних багатств України від нещадної експлуатації у
процесі виробничої діяльності людини. Про взаємовідносини екології і
людини видавалися брошури, читалися цикли лекцій. На вимогу комісії бу
ло припинено вирубку лісу в Голосієвому й Пущі-Водиці (передмістя
Києва), розпочалося створення національних природоохоронних заповід
ників, одним з яких мала стати Асканія-Нова44. Подібні заповідники плану
валося створити в зонах Лісостепу, Полісся, басейнах великих річок й озер
України, на Чорному морі.
Отже, з березня 1917 р. до квітня 1918 р. Центральна Рада заклала
основи нової, національної школи, розширила мережу навчальних закладів,
розпочала проведення українізації системи освіти та державних установ, на
лагодила видання української періодичної преси, збільшила випуск книжок,
0130—5247. Укр. хет. журн., 1993, N° 226
Центральна Рада й українська культура
заснувала театри, музеї тощо. Проте ця робота проводилася в складних
політичних і соціально-економічних умовах, і тому не всі заходи Централь
ної Ради в справі культурного будівництва були втілені в життя.
Нині, коли Україна стала незалежною, відкриваються широкі можли
вості для реалізації нових ідей у процесі дальшого поступального розвитку
та збагачення культури українського народу.
1 Вісті з Української Центральної Ради.— 1917.— N9 3.— квітень.
2 Вісник товариства «Просвіта*.— 1917.— 24 берез., 8 квіт.
3 Вісті з Української Центральної Ради.— 1917.— № 5.— травень.
4 Там же; Робіт, газ.— 1917.— 19 серп.
5 Робіт, газ.— 1917.— 6 серп.
6 Там же.— 22, 26 серп.
7 Державний архів м. Києва, ф. 185, оп. 1, спр. 513, арк. 138, 144, 148; Нова рада.—
1917.— 14 трав., 28 черв., 12 груд.
8 Нова рада.— 1917.— 24 серп.
9 Державний архів м. Києва, ф. 185, оп. 1, спр. 513, арк. 156; Нова рада.— 1917.—
21 лип.
10 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2, спр. 9, арк. 6; спр. 20, арк. 37; Вісті з Української
Центральної Ради.— 1917.— № 15—16.— вересень.
13 Нова рада.— 1917.— 24 серп.
12 Робіт, газ.— 1917.— 20 серп.
13 Нова рада.— 1918.— 6 січ., 10, 13 квіт.
14 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2, спр. 9, арк. 9; Робіт, газ.—1917.— 27 серп.
15 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2, спр. 20, арк. 1, 6; Нова рада.— 1918.— 2 квіт.
16Ч е р і к о в е р А . Антисемітизм і погроми на Україні в 1917—1918 рр.—Берлін, 1923.—
С. 73.
17 Вісник Ради Народних Міністрів УНР.— 1918.— 26 квіт.
18 Державний архів м. Києва, ф. 185, оп. 1, спр. 513, арк. 47; Нова рада.— 1918.— 5 січ.
19 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2, спр. 20, арк. 27—28.
20 Вісник товариства «Просвіта*.— 1917.— 11 черв.
21 Нова рада.— 1917.— 30 серп.
22 Київський обласний державний архів (далі — КОДА), ф. 1447, оп. 1, спр. 9, арк. 11.
23 Там же, спр. 4, арк. 4, 12.
24 Вісник товариства «Просвіта*.— 1917.— 9 лип.
25 КОДА, ф. 1447, оп. 1, спр. 8, арк. 8, 16, 17, 21; спр. 9, арк. 17; Вісник товариства
«Просвіта*.— 1917.— 23 лип.
26 Нова рада.— 1917.— З трав.
27 Там же.— 9 трав., 9 черв.
28 Там же.— 25 лип.; 1918.— 6 січ.
29 Там же.— 1917.— 29 лип.
30 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2, спр. 9, арк. 6; Нова рада.— 1918.— 5 січ.
31 Нова рада.— 1917.— 12 груд.
32 Державний архів м. Києва, ф. 185, оп. 1, спр. 513, арк. 143.
33 Робіт, газ.— 1917.— 8 серп.; Вісник Ради Народних Міністрів УНР.— 1918.— 2 квіт.
34 Нова рада.— 1917.— 26 листоп.
35 Вісник Ради Народних Міністрів УНР.— 1918.— 5 квіт.; Нова рада.— 1918.— 24 берез.
36 Робіт, газ.— 1917.— 19 верес.
37 Нова рада.— 1918.— 6 січ., 12, 21 квіт.
38 Робіт, газ.— 1917.— 9 верес.; Нова рада.— 1917.— 13 груд.; 1918.— 17 січ.
39 Робіт, газ.— 1917.— 8 листоп.; Вісник Генерального секретаріату УНР.— 1917.— 4
21
4^ Нова рада.— 1918.— 27 квіт.
41 ЦДАВО України, ф. 1064, оп. 2, спр. 20, арк. 43, 47.
42 Робіт, газ.— 1917.— 17 серп.
43 Там же.— 8 листоп.; ЦДАВО України, ф. 2581, оп. 1, спр.
44 Нова рада.— 1918.— 17 квіт.
15, арк. 18.
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст журн., 1993, № 2 27
84b0804e644914515371072f7302d43219788504636c46e1962817e1d4b78c26.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212327 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-14T02:56:19Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Розовик, Д.Ф. 2026-02-04T15:25:47Z 1993 Центральна Рада й українська культура / Д.Ф. Розовик // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 17–27. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212327 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Центральна Рада й українська культура Центральная Рада и украинская культура The Central Rada and Ukrainian Cultury Article published earlier |
| spellingShingle | Центральна Рада й українська культура Розовик, Д.Ф. Статті |
| title | Центральна Рада й українська культура |
| title_alt | Центральная Рада и украинская культура The Central Rada and Ukrainian Cultury |
| title_full | Центральна Рада й українська культура |
| title_fullStr | Центральна Рада й українська культура |
| title_full_unstemmed | Центральна Рада й українська культура |
| title_short | Центральна Рада й українська культура |
| title_sort | центральна рада й українська культура |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212327 |
| work_keys_str_mv | AT rozovikdf centralʹnaradaiukraínsʹkakulʹtura AT rozovikdf centralʹnaâradaiukrainskaâkulʹtura AT rozovikdf thecentralradaandukrainiancultury |