Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212328 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) / В.Р. Ковалюк // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 3–17. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860280093271654400 |
|---|---|
| author | Ковалюк, В.Р. |
| author_facet | Ковалюк, В.Р. |
| citation_txt | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) / В.Р. Ковалюк // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 3–17. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-16T12:22:00Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
Маловідомі сторінки історії
В. Р. Ковалюк (Львів)
Культурологічні та духовні аспекти
«радянизації» Західної України
(вересень 1939 р. — червень 1941 р.)
Восени 1939 р. основна частина західноукраїнських земель, які перебували
до того у складі Польщі, була возз’єднана з Українською РСР. Ця визначна
подія в історії України мала суперечливий характер: з одного боку, було
зроблено вирішальний крок до єдності всіх українських земель, а з
іншого — сталося це у результаті таємної домовленості Сталіна з Гітлером,
внаслідок чого Західна Україна потрапила під владу жорстокого тота
літарного режиму, що панував тоді в СРСР.
До нападу фашистської Німеччини у Західній Україні форсованими тем
пами здійснювалися заходи по якнайшвидшому перетворенню її в складову
частину Радянського Союзу. Серед різних сторін процесу «радянизації» най
менше привертав увагу вітчизняних істориків аспект гуманітарний. Хоча
розвиток освіти, науки й культури західних областей України у 1939—
1941 рр. висвітлювався в окремих розділах монографій В. Л. Варецького й
І. Я. Кошарного, проте автори віддавали перевагу безособовому, стати
стичному підходу до цієї проблеми1. Що ж стосується соціально-психо
логічних наслідків встановлення радянського суспільного ладу у Західній
Україні, то тільки американський історик польського походження Ян Гросс
поставив цю проблему на рівень наукового аналізу, однак далеко її не
вичерпав2.
Гуманітарний аспект наслідків «радянизації» Західної України визначав
ся значною мірою сутністю офіційної політики в сфері духовного життя
суспільства. А вона повністю відповідала вже знайомій по 20-х — 30-х ро
ках формулі: партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури.
Причому цей розвиток розглядався як засіб нав’язування комуністичної
ідеології та формування «йової людини», яка б забезпечувала потреби
режиму. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю майже всі
освітні, наукові, культурні й ідеологічні установи, держава заходилася роз
будовувати духовне життя у Західній Україні після вересня 1939 р. в
потрібному для себе напрямі.
Інтереси найширших верств населення зачіпали насамперед зміни у га
лузі освіти. Не перериваючи роботи шкіл і не починаючи ще докорінну
перебудову системи навчання, нова влада вже з жовтня 1939 р. почала
вносити зміни до навчального та виховного процесу в цих учбових закладах.
Насамперед діючому учительському корпусу слід було дати зрозуміти, що
саме вимагається від нього за нових умов. З цією метою в містах скликалися
наради педагогів. У Тернополі, наприклад, вже 6 жовтня під егідою
0130—5247. Укр. іст жури., 1993, № 2 З
В. Р. Кооалюк
Політуправління Українського фронту відбулися загальноміські збори
вчителів з приводу ознайомлення їх із завданнями на поточний навчальний
рік3. Тоді ж почали діяти курси для педагогів, головним чином по вивченню
основ марксизму-ленінізму й поліпшенню знання української мови. Дещо
грунтовнішу перепідготовку для вчителів було організовано пізніше, під час
різдвяних канікул, у зв’язку з переходом з другого півріччя 1939/40
навчального року на радянські навчальні програми. Тривала ця робота і зго
дом. Влітку 1940 р., за даними тодішнього наркома освіти УРСР С. М. Бу
хала, було перепідготовлено ще 5841 учителя для початкової школи,
3072 — для старших класів, а також 786 директорів та завучів шкіл4.
Оперативно був здійснений перехід на нові, радянські посібники. З ук
раїномовними підручниками особливих проблем взагалі не виникало:
поліграфічні підприємства України швидко видрукували додатковий тираж.
Для польських шкіл посібники з точних наук перекладалися з відповідних
російських. Уже в січні 1940 р. до західних областей надійшло 7 млн. нових
підручників5. Для створення польських посібників з гуманітарних дисциплін
терміново організували авторські колективи.
4 березня 1940 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову, якою констатува
лося завершення в основному реорганізації освіти у Західній Україні: на
родні школи першого ступеня перетворювалися на початкову (чотирирічну)
школу, другого й третього ступенів — на неповну середню (семирічну),
гімназії та ліцеї — на середню (десятирічну). Всі школи переходили на
утримання держави. Навчання оголошувалося безплатним.
Поряд з трудомісткою реорганізацією, проведеною в надзвичайно
стислий строк, здійснювалися важливі заходи по розбудові системи освіти.
Протягом грудня 1939 р. після спеціально проведеного обліку дітей
шкільного віку було виявлено, що близько 400 тис. з них взагалі не охопле
но освітою. Тому відкрили 1386 нових шкіл. Наступного 1940/41 навчаль
ного року кількість останніх у Західній Україні збільшилася ще на ЗО. Усьо
го їх налічувалося 62806. Зростання потреби в педагогічних кадрах сприяло
швидкій ліквідації безробіття серед місцевих учителів. Для заповнення
нових вакансій був проведений набір слухачів на кількамісячні вчительські
курси, головним чином для початкової школи. Відчинилися двері нових
вищих і середніх педагогічних навчальних закладів, збільшився прийом слу
хачів до існуючих. Нарешті, протягом 1939/40 р. Наркомат освіти УРСР
відрядив на роботу до шкіл західних областей, в основному на директорські
посади, 1066 чол. зі сходу.
Поліпшилася матеріальна база освіти. Зокрема, до квітня 1940 р. під
дитячі установи, школи й інші учбові заклади передали 439 будинків,
конфіскованих у «класових ворогів». Було здійснено прибудови до існуючих
шкільних споруд, які потребували розширення. Асигнування на освіту в
1940 р. становили понад 43 % всього бюджету західних областей УРСР на
той рік7.
Позитивні результати давала розгорнута з кінця 1939 р. кампанія по
ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення.
За традиціями культурної революції у Радянському Союзі до цієї кампанії
залучалися профспілки, комсомольські організації, військові, так звані
культармійці — добровільні інструктори. Проте кошти, виділені на освітні
заходи, були настільки великі, що давали можливість проводити більшу
частину роботи силами фахових учителів, а це, звичайно, підвищувало
якість навчання. На Львівщині, зокрема, в 1940 р. вся мережа по ліквідації
мало- й неписьменності обслуговувалася платними педагогами. Навчанням
/55N 0130—5247. Укр. іст жури., 1993, № 24
Культурологічні та духовні аспекти «радянизаци» Західної України
було охоплено 36,5 тис. чол., що становило 28 % виявлених на той час в
області неписьменних та малописьменних8. Наступного року у зв’язку із
скороченням асигнувань довелося вдатися до широкого залучення до цієї
справи культармійців. Причому більшою мірою це характерне для Волині,
де відсоток неписьменного населення був значно вищим, ніж у Галичині. В
червні 1941 р. заняття у школах «лікнепу» Волинської області проводили
1575 вчителів і 1356 культармійців9.
Найпопулярнішим заходом нової влади стала деполонізація освіти. Про
тягом міжвоєнного двадцятиріччя польські власті вели безперервний наступ
на українські школи, головним чином шляхом перетворення їх на ут
раквістичні (двомовні), які, власне, були тільки перехідним ступенем для
повної полонізації освіти. У 1536/37 навчальному році 52,8 % учнів ук
раїнської національності трьох східногалицьких воєводств навчалися у шко
лах з виключно польською мовою викладання, 40,9 % — в утраквістичних
та лише 6 % — в україномовних10.
Після проведеної у 1939/40 р. реорганізації* становище докорінно
змінилося: кількість українських шкіл досягла 5596, а польських — ско
ротилася до 922і \ Для дітей російськомовних радянських адміністраторів,
спеціалістів і військових були створені 63 російські школи. В місцях
проживання відповідних меншин також працювало декілька шкіл, де викла
дання велося на ідиш, чеській та німецькій мовах.
Подібні процеси відбувалися й у галузі вищої освіти. Зросла мережа
вузів. При вступі до них у новому 1940/41 навчальному році переваги одер
жала молодь з тих соціальних і національних груп, які раніше перебували в
нерівноправному становищі. Вищі учбові заклади офіційно перевели на
українську мову, у тому числі й Львівський університет, що здавна було
предметом домагань корінного населення. На університетські кафедри
повернулися українські вчені, позбавлені попереднім режимом права викла
дати. «Було з чого радіти,— писав один з них,— наново ... постали кафедри
української мови, літератури, історії, всі студенти мусили вивчати ук
раїнську мову. Львівський університет розрісся втроє. За совєтською систе
мою при кожній кафедрі було кілька професорів, доцентів і багато викла
дачів. Величезна більшість студентів одержувала щомісячні стипендії, без
платне мешкання, дешевий харч, і молодь просто вдиралась ліктями до
святині наук»12.
Українізація вищої освіти не могла, звичайно, відбутися швидко. Як за
складом професури, так і за контингентом студентів вузи в основному ще
лишалися польськими. У грудні 1939 р., зокрема, 77,9 % студентів
львівських вузів становили поляки, 12,9 % — українці, 6,7 % — євреї13.
Професорам-полякам, які не володіли українською мовою, тимчасово дозво
лялося читати лекції польською або російською (останню добре знали ті, хто
закінчив гімназії за царської Росії, якій належала частина Польщі)14. Й усе-
таки зміни, що означали для більшості населення розширення доступу до
вищої освіти, були очевидними. Серед прийнятих у 1940 р. на перші курси
університету та політехнічного інституту майже 50 % становили українці.
Більшість першокурсників походила із селянських й робітничих родин15.
Проте позитивні перетворення в початковій, середній та вищій школі
супроводжувалися дуже болісними процесами. Постійно траплялися колізії
між старою й новою, радянською традиціями викладання, поведінки, сто
сунків між педагогами і школярами, професорами та студентами. Після
організації комсомольських і піонерських осередків деякі молоді «рево
люціонери» відкрили для себе чудову можливість шантажувати своїх
/5$^ 0130-5247. Укр. іспи журн., 1993, № 2 5
В. Р. Ковалюк
учителів звинуваченнями в консерватизмі. Класова свідомість цінувалася
більше за сумлінність у навчанні. Усталену субординацію й дисципліну
підривала навіть така дрібниця, як спосіб звертання до вчителя. Замість ста
рого «пан учитель» у школах було запроваджено ім’я та по-батькові, що для
західних українців виглядало штучним, а для поляків взагалі виявилося
неприйнятним. їм не залишалося нічого іншого, як перейти на звертання
просто по імені.
Різка зміна ідейних цінностей та жорстокий контроль державно-
партійних органів за навчальним процесом змушували викладачів і тих, хто
навчався, говорити на заняттях ре*ч, яких вони насправді не поділяли.
Подвійний стандарт підривав моральні засади молодого покоління. Особливо
згубним у цьому плані було намагання органів безпеки збирати за допомо
гою учнів компромат на вчителів, які вважалися однією з неблагонадійних
та «засмічених» вихідцями з буржуазії професійних груп. У спогадах дирек
тора української середньої школи з Кам’янки-Струмилової є згадка, як на
чальник міської міліції наполягав, щоб по класах було організовано мережу
інформаторів16.
Якщо на початку щойно перелічені ускладнення в сприйнятті багатьма
українцями нової ситуації бодай частково компенсувалися українізацією, то
з часом дедалі помітнішими ставали ознаки майбутньої русифікації. У всіх
школах одразу ж було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови.
З особливою наполегливістю залучали до цього майбутніх призовників до
армії. Поряд з курсами української мови для польськомовних викладачів на
вчальних закладів організовувалися також курси російської, як і для всього
викладацького складу. Вчителька таких курсів у консерваторії — дружина
радянського офіцера, прагнучи заохотити слухачів до сумлінного навчання,
якось сказала їм: «Ви, товариші, прикладайтеся пильніше до науки
російської мови. Бачите, тепер у вас тут усе ведеться по-українському, але
за два-три роки панівною мовою буде російська, і без неї вам не обійтися»17.
Неприємно вразило галичан і те, що багато радянських представників та
навіть артистів заїжджих київських художніх колективів, досконало во
лодіючи українською мовою, між собою спілкувалися російською.
На довершення всього, сам спосіб проведення українізації ніби давав
галичанам зрозуміти, що вони — не зовсім «правильні українці». Так, хоча
західні українці охоче визнавали літературний київсько-полтавський
варіант мови за еталонний, деякі методи боротьби з «галицизмами» обурю
вали їх. Так, член Львівської обласної колегії адвокатів згадував, як
приїжджий прокурор під час судового засідання закидав місцевому адвокату
націоналізм і контрреволюцію за вживання в промові слів «жидівка» й «сто
дев’ятдесят шоста% стаття» замість «єврейка» та «сто дев’яносто шоста стат
тя»18.
Неоднозначне сприйняття значною частиною західноукраїнської інте
лігенції зовнішнього українофільства радянського режиму відбилося у спога
дах історика О. Домбровського — на той час асистента однієї з кафедр
Львівського університету. «Назовні відбувалася,— писав він,— ніби «ук
раїнізація» як Львова, так і університету — з українськими вивісками і
написами, частіше лунала українська мова..., щипали за серце такі терміни,
як «Західна Україна» (замість зненавидженого «Малопольська Всходня»),
«братній український народ», почала виходити «Вільна Україна» —
львівський часопис і т. д. ..., але в дійсності поглиблювався з кожним
місяцем невмолимий процес совєтизації... Львова, а в тому й університету.
Так само було й на провінції. Такі наші люди, як Кирило Студинський,
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 26
Культурологічні та духовні аспекти *радянизації» Західної України
Іван Крип’якевич, Василь Симович та ін., були радше на експорт, щоби
показати «українізацію»19.
Те, що українізація не була для радянської влади самоціллю, яскраво
виявлялося у роботі реорганізованих і новостворених закладів культури.
Кількісні показники свідчили про неабияке піднесення цієї сфери. Рес
публіканські й місцеві партійно-радянські органи ухвалили десятки поста
нов, що стосувалися питань культури. Однією з перших серед них була від
19 грудня 1939 р.— про реорганізацію існуючих та заснування нових теат
рально-музичних закладів у західних областях республіки. На травень
1940 р. тут діяло 12 театрів, 6 обласних філармоній, 6 обласних будинків
народної творчості, консерваторія, 33 середні мистецькі навчальні заклади20.
В селах регіону на кінець того ж року працювало 3336 клубів. За планом на
1941 р. кількість їх мала бути доведена до 410021.
Абсолютна більшість різноманітних хорових, драматичних, хореог-
рафічних й інших гуртків пропагувала українську культуру. До бібліотек
завозили зі сходу україномовну (поряд з російськомовною) літературу. Та
це було лише засобом, за допомогою якого культосвітні заклади мали
ефективно виконувати роль ідеологічних центрів. У постанові РНК України
від 27 грудня 1940 р. «Про роботу сільських клубів і бібліотек в західних
областях УРСР» недвозначно вказувалося, який напрямок у їхній діяльності
слід вважати головним. Зокрема, тут зазначалося: «В роботі окремих клубів
має місце надмірне захоплення розвагами і недооцінюються провідні за
вдання в галузі комуністичного виховання трудящих, зокрема, агітаційно-
політична, інтернаціональна і військово-оборонна робота»22. Отже, й
мистецькі гуртки мали нести певні ідеологічні функції як з допомогою свого
репертуару, так і самого факту залучення широких мас людей до участі у
своїй роботі. Учасників художньої самодіяльності неважко було змусити
відвідувати одночасно гуртки по вивченню сталінської конституції чи стату
ту сільськогосподарської артілі, слухати лекції та доповіді, що їх часто виго
лошували пропагандисти.
Характерною була динаміка розвитку бібліотечної справи. Напередодні
встановлення влади Рад у Львівському куратори* налічувалося 1382
бібліотеки з книжковим фондом 659 338 одиниць. «Література їх переважно
антинаукова, націоналістична і зараз вилучена. Більшість бібліотек за бра
ком книжок закрито»,— повідомляв Львівський обласний відділ народної
освіти до облвиконкому в травні 1940 р.23. Лише з надходженням літератури
з Радянського Союзу бібліотеки відновлювали роботу й включалися до
бібліотечної мережі, сформованої згідно з новим адміністративним поділом.
Наприкінці року у шести західних областях України працювало вже 2189
масових бібліотек, що малц 1 472 700 ідейно витриманих книжок24.
На службу офіційній ідеології намагалися поставити також місцеву ху
дожню та наукову інтелігенцію. Для цього насамперед створювалися
організаційні структури, які б давали можливість поширювати державний
контроль і на цю специфічну соціальну верству. Науковці підлягали переа
тестації з метою приведення їхніх ступенів та звань у відповідність із систе
мою, прийнятою в СРСР. Щоб зберегти посади й можливість викладати у
вищій школі, свою лояльність режиму мусили так чи інакше засвідчувати
навіть такі відомі вчені, як Якуб Парнас (Львівський медичний інститут),
Стефан Банах (університет), Степан Гжицький (ветеринарна академія) та
інші. Професорам К. Студинському й М. Панчишину довелося погодитися
на роль «весільних генералів» при новій владі. Інші обмежувалися
помірковано вірнопідданськими заявами на зразок фрази провідного польсь
/55УУ 0130—5247. Укр. іспи жури., 1993, N9 2 7
В. Р. Ковалюк
кого бальзакознавця Тадеуша Бой-Желенського, сказаної ним на якихось
зборах: «Я, товаришу голово, ще не радянський, але намагаюся стати
ним»25. Володимир Дорошенко, котрий зустрів прихід влади Рад на посаді
директора бібліотеки НТШ у Львові згадував: «Не раз на приказ зверху
мусив виступати той чи інший з наших визначних учених з прилюдними
славословіями на адресу совєтського уряду й партії, а передовсім «улюбле
ного батька», «натхненника і спричинника визволення»... Та в пресі часто-
густо можно було здибати заяви, яких у дійсності підписаний науковець...
ніколи не складав, але від яких ніяк не міг відректися, не ризикуючи
життям»26.
Після візиту до Львова в листопаді 1939 р. делегації на чолі з віце-
президентом Академії наук УРСР О. В. Палладіним був розроблений план
підпорядкування існуючих у Західній Україні науковий установ структурам
Академії. Для незалежних об’єднань учених, зокрема славетного Наукового
товариства ім. Шевченка (НТШ), цей план місця не залишав27. 14 січня
1940 р. надзвичайні збори НТШ за відсутності його тогочасного голови
І. Раковського**, який встиг виїхати на польську територію, змушені були
винести ухвалу про розпуск Товариства. Наукові заклади останнього,
об’єднані із спорідненими за профілем польськими, перетворилися на
філіали науково-дослідних інститутів АН УРСР. Як писав згодом професор
В. Кубійович, хоча «майже всі дійсні члени НТШ працювали як професори
львівських високих шкіл і в Філіалі Академії, але вільної науки не було»28.
Не було її, звичайно, не в тому сенсі, що наукова робота завмерла — на де
яких напрямах вона навіть пожвавилася,— а у тому, що тепер єдиним
всесильним замовником для науки стала держава. Не в лабораторіях, а у
кабінетах високих інстанцій мали віднині виноситися остаточні вердикти
про долю того чи іншого вченого або наукового напряму.
Якщо Академія наук була своєрідним міністерством, або, за тодішньою
термінологією, наркоматом для науковців, то всесоюзні творчі спілки та їхні
відділення на Україні відігравали таку ж роль для літератури й мистецтва.
Найактивнішу діяльність у західних областях УРСР розгорнула найбільш
впливова і важлива з ідеологічного погляду Спілка радянських письмен
ників України (СРПУ). Вже 20 жовтня 1939 р. був утворений її
організаційний комітет у Львові на чолі з наближеним до партійного
керівництва України київським письменником Петром Панчем. Оргкомітет
зайнявся насамперед ретельною перевіркою львівських майстрів пера — ук
раїнських, польських, єврейських, щоб виявити їхню придатність для ху
дожньої пропаганди ідеалів радянського режиму. Врешті вирішили дати
спробувати себе на новій ниві всім — не тільки лівим, а й поміркованим та
навіть правим за %світоглядом літераторам. Старійшині львівських поетів
Петру Карманському один з перших активістів оргкомітету письменник-ко-
муніст Степан Тудор поблажливо сказав: «Були, були хиби, і не маленькі,
та дальшою роботою ви їх виправите»29. Влада слушно вважала, що в тако
му підході немає небезпеки: повністю залежні від державних видавництв і
періодичних видань, письменники не могли не писати того, що вимагалося.
«Членство у спілці означало, що письменник може жити з літератури. Жур
нали й газети друкували тільки членів спілки, а видати книжку без апро-
бати спілки було неможливо»,— згадував член Львівської організації СПУ в
1940—1941 рр. Остап Тарнавський30. Інакше існувала загроза прямих реп
ресій. «Належність до «ордену» соцреалістів...,— відзначають автори моно
графії «Сталінізм на Україні»,— ставала питанням життя чи смерті»31.
У 1940 р. в Львові також діяли оргбюро спілок радянських композиторів,
І55И 0130-5247. Укр. іст. жури., 1993, № 28
Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України
художників, архітекторів, які згодом провели вибори правлінь місцевих
філій. Вплив такої форми організаційного об’єднання митців на їхню
творчість оцінюється по-різному. І. Я. Кошарний, зокрема, підрахував, що у
1939—1940 рр. львівські письменники опублікували понад 125 віршів та
поем, 53 новели, 78 нарисів і статей, більш як 100 перекладів32. Остап Тар-
навський свідчить, що все це, за винятком перекладів, були передруки з
раніше випущених творів або підредаговані старі чернетки33. Зрештою,
періоди великих соціально-політичних потрясінь майже ніде й ніколи не
ставали одночасно періодами особливого піднесення художньої творчості.
Внаслідок підпорядкування культури безпосередньому контролю держав
но-партійних органів визначальною рисою духовного життя суспільства ста
вала одноманітність. Навіть після далеко не демократичного польського
періоду, не кажучи вже про порівняний лібералізм ще не забутого у
Галичині панування австрійської монархії, сувора уніфікація думки, вста
новлена радянською владою, справляла на мешканців Західної України
гнітюче враження. Грандіозні масштаби, в яких ця уніфікація тиражувала
ся, підсилювали таке сприйняття. На початку 1940 р. у західних областях
УРСР видавалося 53 газети. Тираж тільки обласних та районних становив
загалом понад 280 тис. примірників, причому більша його частина припада
ла на щоденні газети34. І всі ці видання за змістом були, мов близнюки,
подібні одна до одної й до своїх київських і московських «сестер». Від
різнопланової інформації та полеміки на шпальтах періодичних видань
попереднього періоду, нехай і не таких значних за тиражем, не лишилося й
сліду.
В перші ж дні після приходу Червоної армії на нові території було приве
зено 800 тис. примірників таких важливих у системі радянської агітації за
собів «піднесення свідомості народу», як портрети керівників комуністичної
партії та радянської держави 35, численні листівки.
Радянська влада виділила чималі кошти на розвиток кінофікації в
Західній Україні. На початку 1941 р. кількість діючих тут кіно-
демонстраційних установок порівняно з вереснем 1939 р. більше ніж по
троїлася. Понад 100 пересувних установок принесли кіно у віддалені села.
Протягом 1940 р. по селах дано 10 876 кіносеансів, на яких були присутні
майже 3 млн. глядачів36. Репертуар фільмів для цієї аудиторії обмежувався
виключно революційним набором: «Чапаев», «Щорс», «Ленин в 1918 году»,
«Депутат Балтики» тощо. Ці безсумнівні «шедеври» певного жанру
інтенсивно експлуатувалися для ідеологічної обробки мас.
Взагалі тактика «радянизації» духовної сфери суспільного життя
виявилася майже аналогічною до методів перетворень в економіці чи
політиці. Дорадянська ідеологія, спосіб мислення й переважна більшість
культурних традицій змінювалися швидко, майже за декретом, так само як
і, скажімо, приватна власність чи багатопартійність. Нові ж реалії насаджу
валися одразу у шокових дозах та брутальним примусом. Тимчасові
відступи й послаблення мали місце лише в тому разі, коли сигнали про
відвертий опір певним заходам доходили до радянських верхів. Місцевій
владі дозволялося на свій розсуд маневрувати, але ж ніяк не зупинятися і не
відступати без команди.
Такий прямолінійний підхід, здається, мав би давати, особливо в сфері
суспільної свідомості, наслідки, протилежні бажаним, викликаючи у людей
внутрішній опір. Та у цьому, на нашу думку, був свій розрахунок. Сталін,
блискучий самоук-емпірик у галузі соціальної психології, чудово розумів,
що мільйони людей за одну ніч не перевиховаєш. Суть справи полягала в
Ш Л ' 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 9
В. Р. Ковалюк
тому, що встановлення безроздільного панування нових порядків зумовлю
вало появу у людині незалежно від її бажання другого «я», так би мовити,
для офіційного користування. Попереднє «я» залишалося функціонувати
тільки в обмеженій інтимній сфері, яку тоталітарний режим наполегливо
намагався звузити. Врешті, система доносительства робить відвертість смер
тельно небезпечною, навіть у колі близьких людей. Замкнувшись у собі,
втративши зовнішні зв’язки, непотрібне «я» відмирає. В людині — істоті
соціальній — звільняється місце для конформістського «я», що від самого
початку відповідало вимогам режиму.
Чистоту експерименту, щоправда, дотримати було важко. У всякому разі
в Західній Україні одним з найсильніших факторів, що протистояв цьому
процесу, була наявність впливового відкритого опонента режиму в особі
церкви, яку протягом розглядуваного періоду держава не змогла
підпорядкувати своєму контролю. Власне, церков було декілька, що
відбивало мішаний етнічний склад населення й складність історичної долі
західноукраїнських земель. Крім кількох відсотків, населення належало в
основному до чотирьох основних конфесій. Спираючись на дані перепису
1931 р., можна припускати, що у Західній Україні на час включення її до
складу СРСР проживало трохи менш як 2 млн. римо-католиків, близько
1,5 млн. православних (переважно на Волині), майже 3,5 млн. греко-ка
толиків (головним чином у Галичині) та 800 тис. іудеїв37.
Релігія і церква відігравали надзвичайно важливу роль не тільки в ду
ховному, а й у політичному житті народів, які населяли міжвоєнну Польщу.
Польська держава цю роль культивувала, сприяючи насамперед посиленню
впливу римо-католицького костьолу, але при цьому не відмовляла в
фінансовій підтримці, хоч і не такій щедрій, й іншим церквам. Потрапивши
до складу держави войовничого атеїзму — СРСР, всі церкви, що діяли на
території Західної України, опинилися у дуже скрутному становищі: вони
самою своєю природою не вписувалися до радянської системи.
Перший удар нової влади був спрямований проти римо-католицької,
польської церкви. Костьоли небезпідставно вважалися головними осеред
ками антирадянської агітації, що відбилося, зокрема, в звітах про хід кам
панії по скликанню Народних Зборів38. Ксьондзи потрапили вже до перших
хвиль арештів та депортацій, проведених НКВД. Поступово набрав сили ме
тодичний наступ і на інші конфесії. «Велику антирелігійну пропаганду
повинні розгорнути партійні організації західних областей України,— йшло
ся в одній з численних статей на атеїстичну тематику, підписаній
інструктором агітпропу ЦК КП(б)У.— ...Ксьондзи, попи, равини — ці вірні
наймити ворожих елементів — активно проявляють свою антинародну
діяльність, поширюють різні брехні та «чудеса», направлені проти радянсь
кої влади, і т. д. Партійні і непартійні більшовицькі агітатори... повинні роз
повісти правду про релігію, про антинародні дії церкви, костьолу, сина-
39гоги».
До Західної України було завезено великі партії антирелігійної
літератури, організовано читання численних лекцій на відповідну тематику.
У звіті Наркомосу УРСР за 1940 р. значилося, що при клубах західних
областей республіки діють 335 атеїстичних гуртків, які охоплюють 5731
людину40. Набагато серйозніше було налагоджено справу з антирелігійною
пропагандою в учбових закладах, особливо у школах, де вона стала
невід’ємною частиною навчального процесу. Ще до реорганізації системи
освіти за радянською схемою в усіх школах було скасовано викладання
релігії, ліквідовано відповідну символіку, під час релігійних свят школярів
І88И 0130-5247. Укр. іст. жури., 1993, № 210
Культурологічні та духовні аспекти *радянизаци» Західної України
намагалися залучити до участі у різноманітних виховних та громадських за
ходах. З переходом на радянські програми адміністрація почала вимагати
від учителів обов’язкового включення до робочих конспектів, а також наве
дення мало не на кожному уроці антирелігійних прикладів. Це стало
важким випробуванням як для дітей, так і для педагогів, абсолютна
більшість яких була віруючими.
Антирелігійна пильність нової влади часом ставила місцевих учителів у
безвихідь там, де вони найменше цього сподівалися. Директор школи в
Кам’янці-Струмиловій наводить у своїх спогадах такий приклад. Під час
вивчення «Енеїди» І. Котляревського прибулі зі Східної України учні
запитали вчителя літератури, що таке «пекло», до котрого відправила.Енея
Сівілла. «Учитель заявив,— пише директор,— що колись люди вірили в та
ке місце, де мучилися грішники, та намалював крейдою вогонь, куди чорти
звозили людей тачками. Мені, як директорові, закинули, що я дозволяю у
своїй школі навчати релігії, й я мусив з’ясовувати справу не тільки в райв
но, але й у райвиконкомі та в міській управі»41.
Розгорнувся також наступ на самі церковні організації й служителів
культу. На підставі аграрної декларації Народних Зборів було
націоналізовано всі церковні землі. Тільки Львівська архієпархія греко-ка-
толицької церкви втратила 36 003 га42. Лібералізм, проявлений під час про
ведення цієї акції деякими місцевими керівниками нижчого рангу з поваги
до церкви, рішуче припинявся зверху. У розпорядженні голови Жу-
равнівського райвиконкому (Дрогобицька область) навесні 1940 р., зокрема,
вказувалося: «... Не всі сільради провели націоналізацію церковних земель.
Крім того, при націоналізації залишають священнослужителям по 10—15—
20 моргів. Райвиконком роз’яснює, що націоналізації підлягають всі цер
ковні землі, і з них залишати священнослужителям ніхто не має права жод
ного морга»43. В багатьох місцевостях було конфісковано, головним чином
під радянські установи, будівлі церков.
Особливо тяжкими були податки, накладені на духівництво фінансовими
відділами. Крім того, що священики, як нетрудові елементи, мали сплачу
вати вп’ятеро більше, ніж трудові, за електроенергію, воду та житлову пло
щу, податки часто перевищували їх фактичні доходи.
Цими умовами диктувалася поведінка церков щодо влади. Польський ко
стьол, залишившись без свого лідера кардинала Хлонда, який опинився у
Ватікані, а згодом у Лурді (Франція), почувався розгублено, пригнічений,
до того ж, катастрофою польської держави.
Православна церква Волині фактично перейшла в 1940 р. під
керівництво єпископа Миколи Ярушевича, якого Московська патріархія
призначила екзархом на новоприєднаних землях. Таким чином, вона стала
частиною російської православної церкви, яка ціною тяжких компромісів
примирилася з режимом. Щоправда, не всі ієрархи погодилися із зміною
юрисдикції. Зокрема, єпископ Полікарп (Сікорський) з Дубнівсько-Го-
рохівської діоцезії (єпархії) продовжував чинити пасивний опір. Він, зокре
ма, відмовився підписати декларацію про підпорядкування Московській
патріархії та продовжував богослужіння українською, а не церковнослов’ян
ською мовою44.
Найбільш організовано й ефективно змогла протистояти антирелігійній
політиці радянської влади Українська греко-католицька церква (УГКЦ). За
вдяки організаційній і, можливо, не в останню чергу просторовій згуртова
ності навколо Святоюрського центру УГКЦ змогла послідовно дотриму
ватися лінії поведінки, виробленої її керівництвом. Тиск на неї з боку влади
135ІЇ 0130-5247. Укр. Іст. журн.. 1993. № 2 11
В. Р. Ковалюк
був, принаймні порівняно з післявоєнними роками, не такий жорсткий.
Дослідник В. Ленцик вважає, що останнє було викликане двома основними
причинами: по-перше, радянський режим зважав на непевність ситуації в
умовах дальшого розгортання війни в Європі; по-друге, велику роль
відігравав незаперечний авторитет митрополита Андрея Шептицького45. До
дамо, що радянське керівництво добре знало про заслуги УГКЦ у боротьбі
проти полонізації й розуміло, що відвертий курс на знищення цієї церкви,
м’яко кажучи, не відповідатиме офіційно проголошеній українізації. В
хроніці монастиря Святого Йосафата у Львові відзначено як знаменний
факт, що 27 вересня 1939 р. київське радіо в одній з передач висловлювало
вдячність галицькому духовенству за те, що воно «так вірно піддержувало
духа українського між народом»46.
Андрей Шептицький висловився за зовні аполітичну позицію церкви: він
дозволив священикам брати чи не брати, на власний розсуд, участь у вибо
рах, не впливаючи в цьому питанні на віруючих; не виставляти під час свят
на церквах та парафіяльних будинках ніяких прапорів, але водночас не за
важати робити це представникам влади й т. п. Священикам заборонялося
залишати свої парафії, яких у трьох галицьких діоцезіях налічувалося 2190.
Не всім, однак, вдалося дотримати цього наказу: 40 священиків було кинуто
до в’язниць і вивезено, частина з них загинула. Близько 100 їх, щоб
уникнути такої ж долі, покинули свої парафії. Дехто із священиків за допо
могою німецької репатріаційної комісії виїхав на територію Польщі47.
Митрополит Андрей Шептицький був єдиним, хто наважився відкрито у
своїх листах-зверненнях до партійно-державних керівників різних рівнів
піддати гострій критиці деякі аспекти радянської політики. Ці листи (до
завідуючого Львівським облвно Т. В. Жарченка у справі антирелігійної про
паганди в школах, до М. С. Хрущова з приводу надмірних податків, до А. Я.
Вишинського з проханням дозволити священикам відвідувати хворих у
лікарнях) були відомі західноукраїнській громадськості. Інколи ці звернення
давали результати, зокрема, було переглянуто найбільш кричущі випадки
надмірного оподаткування священиків. Однак найважливішим для
суспільної свідомості мав сам факт легальної полеміки з владою, обстоюван
ня традиційних для західних українців цінностей.
Чому ж радянське керівництво толерантно ставилося до митрополита й
не розправилося з ним, у той час як інші авторитетні українські діячі, менш
небезпечні для нового режиму, стали жертвами арештів уже у вересні —
жовтні 1939 р.? Можливо, має рацію священик Юліан Дзерович, який,
навівши декілька ймовірних версій у своїх спогадах, додав: «Але головне:
маю враження, що особа митрополита так імпонувала большевикам (читай:
Сталіну.— В. К.), що вони просто не зважувалися піднести на нього
руку»48.
Наслідки антирелігійної кампанії в розглядуваний період залишилися
більш ніж скромними. В умовах очікування дальших воєнно-політичних ка-
таклізмів та невпевненості у своєму завтрашньому дні люди тільки міцніше
прив’язувалися до церкви, а утиски священиків викликали загальне
співчуття до них. Більше того, деякі з присланих радянських кадрів потайки
навіть зверталися до церкви. В листі до Шептицького священик с. Криве
(Радехівщина) Іван Набережний повідомляв, що начальник районного
НКВД Шабанів таємно, за допомогою свого шофера, хрестив дочку, а коли
самому священику загрожував арешт і депортація, боронив його, всіляко
відтягаючи цю акцію49.
На початку 1941 р. інтенсивність протирелігійної кампанії різко ослабла.
12 155N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, Л&> 2
Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України
Акцент у державній політиці було перенесено на підрив організаційної
єдності УГКЦ та підготовку до ліквідації унії. З цією метою НКВД шанта
жувало священика Гавриїла Костельника, 17-річний син якого був заареш
тований і з початком війни пропав безвісти50. Однак ця драма розгорталася
таємно від широкого загалу й була доведена до логічного завершення наба
гато пізніше, в 1946 р., після смерті Шептицького та закінчення війни.
Культ войовничого атеїзму закарбувався у свідомості мешканців Західної
України як одне з найнеприємніших психологічних переживань у часи пер
шого перебування під радянською владою. Зрівнятися з ним могло хіба що
почуття загальної непевності й щоденного страху за своє життя, викликане
систематичним терором з боку органів державної безпеки. Промовисту
ілюстрацію до тогочасної соціально-психологічної атмосфери подає в мемуа
рах польський письменник Єжи Путрамент — великий, до речі, прихильник
радянського ладу. Напередодні 1 травня 1941 р., прийшовши на виклик до
Львівського облвиконкому, він застав у приймальні свого старшого колегу,
професора університету Т. Боя-Желенського, який користався при
хильністю влади. Незважаючи на це, професор перебував у стані великого
занепокоєння. «Викликають його,— продовжує Путрамент.— Зникає і
з'являється через кілька хвилин. Виявилося, що його премійовано за зраз
кову працю в університеті. Зітхнув з полегшенням. Каже мені впівголоса:
«Що за країна! Ніколи не знаєш, навіщо викликають. Раз — премія, раз —
паспорт з параграфом!»51.
Однак при всіх збоченнях сталінщини радянська присутність у Західній
Україні якимось парадоксальним чином не залишала однозначного відчуття
окупації та гноблення. Професор Ян Гросс, порівнюючи сприйняття радян
ської й наступної німецької окупації польським населенням, стверджує, що
перша була незмірно менш гнітючою і не мала дискримінаційно-
презирливого забарвлення52. Причини цього були різноманітні, починаючи
від незначних, на перший погляд, дрібниць та закінчуючи проявами фунда
ментальних основ радянського суспільного ладу. До перших можна віднести,
наприклад, такий цікавий факт, як мистецько-музичний супровід
радянизації. Слідом за першими ж з'єднаннями Червоної армії до Західної
України вирушили театральні, музичні, хорові, естрадні колективи, які спо
чатку виступали з концертами перед армійською аудиторією, а незабаром
переключилися на місцеве населення. Виборчі кампанії, відзначення дер
жавних свят обов’язково супроводжувалися виступами червоноармійської
художньої самодіяльності, в тому числі з українським репертуаром, у
«підшефних» селах. Всіляко заохочувався розвиток місцевої художньої са
модіяльності при клубах, учбових закладах, підприємствах й організаціях.
Музика і пісні постійно лунали з виставлених на головних вулицях міст
гучномовців. На реорганізованому львівському радіо найбільшим був
музичний сектор, який мав у штаті змішаний хор, симфонічний оркестр з
53 музикантів, джазовий оркестр, чоловічий вокальний квартет та декілька
солістів. У його розпорядженні знаходилася багата фонотека, до якої з
Києва надіслали близько 400 платівок і магнітофонних касет із записами
музичних творів53. Зенон Тарновський, який тоді працював старшим дикто
ром львівського радіо, згадував: «Якість передач, особливо музичних, була
дуже висока. З нашої станції передавалися концерти класичної музики у
виконанні найкращих совєтських музичних виконавців, як Паторжинський,
Литвиненко-Вольгемут, Петрусенко, Зоя Гайдай, Донець, Гришко... Беба
Притикіна, Ойстрах, Зак. Виступали також майстри слова, як Ужвій, Буч-
ма, Гнат Юра, поети і письменники — Рильський, Корнійчук, Сосюра,
0130—5247. Укр. іст.. журіи, 7993, № 2 13
В, Р. Ковалюк
Тичина, Бажай, Малишко, Яновський»54. З одного боку, така звукова
експансія дратувала своєю бравурністю й невідповідністю суворій навко
лишній дійсності, а з іншого,— скрашувала останню та підтримувала людей
морально.
Сильний вплив на свідомість західноукраїнського населення справляв
культ соціальної рівності, що випливав із самої суті комуністичної ідеології.
В результаті встановлення радянської влади впала більшість соціальних
перебірок, які раніше обмежували соціальну мобільність. Перспектива
дістати вищу освіту, зробити кар’єру, посісти високу соціальну позицію ста
ла доступною для дуже широких верств населення. Й якщо реакція консер
вативної, раніше привілейованої частини суспільства на ці зміни була різко
негативною, то молодь, особливо української та єврейської національності,
вихідці з бідніших верств сприймали цю зміну з великим ентузіазмом.
Незвичним досвідом для населення Західної України, раніше дуже чітко
поділеного на національні громади, була стрімка інтернаціоналізація різних
сфер життя. Радянська влада всіляко домагалася усунення бар’єрів між
людьми різних національностей. Методи, які застосовувалися при цьому,
були, звичайно, далекі від демократичності. Ліквідуючи елементи громадсь
кого суспільства, держава заборонила у тому числі й будь-які об’єднання за
національною ознакою. Державні ж установи з особливою ретельністю ком
плектувалися на багатонаціональній основі. При цьому безнастанно
підкреслювалася абсолютна рівність представників різних націй і малося на
увазі, що національна ознака взагалі не має ніякого суспільного значення.
Вихователька дитячого садка, українка, роздратовано згадувала про
практику в своїй професійній сфері: «В ім’я цієї «дружби народів»
перемішали дітей різних національностей і на місці дотеперішніх одно-
національних садків створили різнонаціональний балаган»55.
Однак не можна не відзначити, що в багатьох випадках ця нібито штуч
на дружба між різними національностями виглядала досить привабливою
після традиційного відчуження. В. Витвицький з теплотою пригадував
інтернаціональну атмосферу в стінах Львівської консерваторії, де він у ті
роки викладав. «Зібрані під одним дахом (у приміщенні колишньої польсь
кої консерваторії*),— писав він,— найвизначніші українські, польські і
жидівські мистецькі і учительські сили відразу поставили нашу школу на
високий рівень... Мушу сказати, що праця згаданого інтернаціонального
складу, однаково як учительського, так і учнівського, проходила гар
монійно, без яких-небудь труднощів чи конфліктів. Навпаки, ми зживались
одне з одним і нерідко приятелювали. Барвінський (призначений за нової
влади директором.— В. К.) робив чимало зусиль, щоб полегшити становище
дотогочасного директора польської консерваторії Адама Солтиса. Приязні
стосунки між ними обома були неначе зразком для наслідування»56. На на
шу думку, можна констатувати, що радянський режим підвів західно
українське суспільство до налагодження співжиття людей різних націо
нальностей, хоча й робилося це характерними примусовими методами.
На завершення наголосимо, що з точки зору історичної перспективи най
важливіші зрушення в свідомості людей були пов’язані із започаткованим у
1939—1941 рр. процесом інтегрування Західної та Східної України.
«Об’єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психо
логічний і культурний вплив на розділених до того часу українців,— писав
канадський українського походження історик О. Герус.— Інтеграція й
асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною
політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі
0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 214
Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України
режиму, процесом двобічним. У той час як західні українці піддавалися
систематичній комунізації, східні, або радянські, українці відкривали ідеали
й цінності своїх західних співвітчизників»57. І хоча підмічений О. Герусом
процес значно посилився після війни, його прояви стали очевидними вже
незабаром після возз’єднання. Збереглося чимало спогадів із свідченнями
про глибокі зміни в свідомості багатьох східних українців, направлених ко
муністичною партією на різні посади у новоприєднані області. Назвемо
тільки три імені: першого радянського ректора Львівського університету
Михайла Марченка (репресований 20 червня 1941 р., до речі, дід дисидента
70-х років Валерія Марченка), який попереджав про загрозу арешту
університетських викладачів та рятував заборонені українські книжки,
потай вивозячи їх до Києва; ректора ветеринарного інституту Івана Чинчен-
ка, якого за надмірне українофільство було звільнено, як і Марченка, з
посади (однак у червні 1941 р. він вирішив не евакуюватися на схід, а
залишитися в Львові); кореспондента київської газети «Комсомолець Ук
раїни» Йосипа Позичанюка, який вступив до націоналістичного підпілля й
згодом загинув у лавах Української повстанської армії.
З іншого боку, нові, небачені доти горизонти відкрили для себе і західні
українці. Кость Паньківський — політичний діяч легального українського
руху під час німецько-фашистської окупації — через три десятиріччя
написав про період 1939—1941 рр.: «При всій безвиглядності і при всіх
страхіттях тих днів вивели вони нас із вузького кола наших дрібніших
галицько-українських зацікавлень і справ та кинули на широкі води загаль
ноукраїнських проблем..., заставили думати категоріями загальнодер
жавними»58. Й з ним не можна не погодитися.
В цілому наслідки «радянизації» духовного життя у Західній Україні
були неоднозначними, суперечливими. З одного боку, здійснювалося чима
ло позитивних змін. Так, на цей регіон поширилися досягнення СРСР у га
лузі загальної освіти населення. Завдяки державній політиці українська мо
ва та культура зайняли належне їм місце, потіснивши привілейовані раніше
польську мову й культуру. Проте плата за це виявилася надзвичайно висо
кою. Тотальний контроль з боку держави і диктат однієї офіційної ідеології
спричинили неприродну одноманітність у духовній сфері, позбавивши її
внутрішніх сил для саморозвитку. Не тільки польська, а й українська та
єврейська культури в Західній Україні зазнали значних втрат, оскільки
радянська влада, створивши сприятливі умови для розвитку одних — за її
уявленням прогресивних — елементів цих культур, нещадно нищила всі
інші.
Як свідчать численні спогади, у свідомості мешканців Західної України
закарбувалися і позитивні, й негативні враження про радянські порядки в
1939—1941 рр. Це відчуття подвійної реальності було притаманне
соціально-психологічній атмосфері того часу.
В а р е ц ь к и й В. Л. Соціалістичні перетворення в західних областях Української
РСР (в довоєнний період).— К., 1961; К о ш а р н и й І. Я. У сузір’ї соціалістичної куль
тури: Культурне будівництво у возз’єднаних областях УРСР, 1939—1958.— Львів, 1975.
2 С г о й 1 а п Т. Кеуоіиііоп Ггот АЬгоасі: ТЬе Зоуієі Сопчиезі ої Роїапсі’з \Уезіегп
ІІкгаіпе аші \Уе8іегп Веіогиззіа.— Ргіпсеїоп, № \у Іегзеу, 1988.
3 Сгепуопу Згіапйаг (Сагеїа Сойгіеппа Тагіл сій РоІііусгпе£0 Ргопіи Шгаііі$кіе£о).—
1939.— 6 рагсі гієні.
4 Ком. освіта.— 1940.— № 9.— С. 18.
^ К о ш а р н и й І. Я. У сузір’ї соціалістичної культури.— Львів, 1975.— С.19.
6 Ком. освіта.— 1940.— № 9.— С. 18.
1&ЗК 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 2 15
В. Р. Ковалюк
7 Центр, держ. арх. Жовтн. революції та органів держ. управління СРСР, ф. 5446, оп. 25,
спр. 183, арк. 55 — 56 (далі — ЦЦАЖР у Москві); Комуніст.— 1940.— 26 трав.
8 Держ. арх. Львів, обл., ф. Р-163, оп. 1, спр. 255, арк. 172 (далі — ДАЛО).
9 Сов. Украйна.— 1941.— 21 июня.
10 С л и в к а Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української
буржуазії, 1920—1939.— К., 1985.— С. 175.
11 Ком. освіта.— 1940.— № 9.— С. 13.
12 Західня Україна під большевиками, ЇХ. 1939—УІ. 1941 (Збірник за редакцією Мілени
Рудницької).— Нью-Йорк, 1958.— С. 186.
13 ЦЦАЖР у Москві, ф. 5446, оп. 24, спр. 223, арк. 40.
14 Там же, арк. 36.
15 Центр, збереження документів молодіжних організацій, ф. 1, оп. 11, спр. 81, арк. 73.
16 С а г а н З е н о н Б. Камінка-Струмилова, 1939—1941 / / Надбужанщина: Історико-
меморіальний збірник.— Нью-Йорк, 1989.— Т. 2.— С. 494.
1' В и т в и ц ь к и й В а с и л ь . Львів Радянський / / Сучасність.— 1987.— № 7 /8 .—
С. 93.
18 С - и й І г о р . Большевицька юстиція в Галичині / / Краківські вісті.— 1943.— 26 бе-
рез.
19Д о м б р о в с ь к и й О л е к с а н д р . До історії української науки під час Другої
світової війни// Укр. історик (Нью-Йорк).— 1975.— N9 1/2.— С. 108.
20 Комуніст.— 1940.— 28 трав.
21 К о ш а р н и й І. Я. Назв, праця.— С. 36.
22 Там же.— С. 23.
* Львівський кураторій міністерства освіти Польщі охоплював три воєводства Східної
Галичини — Львівське, Тернопільське і Станіславське.
23 ДАЛО, ф. Р-163, оп. 1, спр. 150, арк. 34.
24 Народне господарство Української РСР.— К., 1957.— С. 457—460.
25 П а н ч П е т р о . Львів, Коперника, 42 / / Вітчизна.— 1960.— № 2.— С. 172.
26 Д о р о ш е н к о В о л о д и м и р . Огнище української науки: Наукове Товариство
імені Т. Шевченка. З нагоди 75-річчя його заснування.— Нью-Йорк; Філадельфія, 1951.—
С. 56.
2 7 Р у б л ь о в О. С., Ч е р ч е н к о Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської
інтелігенції (20-ті — 40-ві роки XX ст.) / / Укр. іст. журн.— 1991.— № 5.— С. 23.
** Іван Раковський (1874— 1949) — український антрополог, зоолог, педагог. У 1930—
1935 рр.— головний редактор «Загальної Української Енциклопедії». З 1935 р. по 1949 р. був
головою НТШ.
2 8 К у б і й о в и ч В о л о д и м и р . Наукове Товариство ім. Шевченка у 1939—
1952 рр. / / Укр. історик.— 1973.— № 1/2.— С. 11.
2 9 К а р м а н с ь к и й П е т р о . Крізь темряву: Спогади.— Львів, 1957.— С. 97.
3 0 Т а р н а в с ь к и й О с т а п . Літературний Львів під час Другої світової війни / /
Сучасність.— 1987.— № 4.— С. 25.
31 Д а н и л е н к о В. М., К а с ь я н о в Г. В., К у л ь ч и ц ь к и й С. В. Сталінізм
на Україні: 20—30-ті роки.— К., 1991.— С. 242.
3 7 К о ш а р н и й І. Я. Назв, праця.— С. 49—50.
33 Т а р н а в с ь к и й О с т а п . Назв, стаття.— С. 31. Російськомовна абревіатура
«НКВД» зберігається як у цитатах, так і в авторському тексті.— В. К.
34 Большевистская печать.— 1940.— N9 8.— С. 25; Центр, держ. арх. вищих органів держ.
влади і органів держ. управління України, ф. Р-2, оп. 7, спр. 440, арк. 1 (далі — ЦДАВО Ук
раїни) .
35 Сов. Украйна.— 1939.— 2 окт.
36 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 11, спр. 458, арк. 36; Сов. Украйна.— 1941.— 21 марта.
37 М а к а р ч у к С. А. Зтносоциальное развитие и национальньїе отношения на запад-
ноукраинских землях в период империализма.— Львов, 1983.— С. 146—148.
38 Центр, держ. іст. арх. у Львові, ф. 859, оп. 1, спр. 7, арк. 28, 32 (далі — ЦДІА у Львові).
3 9 Т о к а р е н к ко Я. Про партійне керівництво антирелігійною пропагандою / / Без
божник.— 1940.— 2 листоп.
40 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 11, спр. 458, арк. 36.
41 С а г а н З е н о н Б. Назв, стаття.— С. 494.
4 2 В о с і и г к і \ у В о Н сі а п К. ЗНеріуїз’куі апсі ІНе Окгашіап Сгеек СаіНоІіс СНигсН
Іілсіег ІНе Зоуієі Оссираііоп оГ 1939—1941 / / Могаіііу апсі Кеаіііу: ТНе Ше апсі Тіте$ оГ Апсігеі
8НеріуІз’куі./Ес1. Ьу Раиі КоЬегї Ма^озсі.— Есітопіоп, 1989.— Р. 103.
43 ЦДІА у Львові, ф. 201, оп. 46, спр. 2632, арк. 46.
4 4 В о р о н и н О л е к с а н д е р . І світло в темряві світить... (Українська Православна
Церква під час Другої світової війни) / / Сучасність.— 1987.— № 7 /8 .— С. 138.
45 Ь е п с у к ї ї а 8 у І. ТНе ІІкгаіпіап СаїНоІіс СНигсН іп іНе Зоуієі Шіоп / / Мозсо\у*з
КиззіЛсаІіоп ої Цкгаіпе: Рарегз апсі Агіісіез (Есі. Ьу ЬПсНоІаз Ь.Рг.— СНігоузку.— N6^ Уогк,
1987.— Р. 64.
46 ЦДІА у Львові, ф. 684, оп. 2, спр. 92, арк. 95.
4 7 К и і с Н у с к у Д и г і ]. Меігороіііап Апсігеі ЗНерІуІзку апсі ІНе ВоізНєуісз, 1939—
1941 / / Збірник на пошану проф. д-ра Володимира Янева.— Мюнхен, 1983.— С. 584; Киззіап
Орргеззіоп іп (Легате: КероПз апсі Ооситепіз.— Ьопсіоп, 1962.— Р. 176.
48 Західня Україна під большевиками.— С. 143.
49 ЦДІА у Львові, ф. 358, оп. Зт, спр. 127, арк. 1—2.
158N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 216
Центральна Рада й українська культура
5 0 Т е о д о р о в и ч Н. Ліквідація греко-католицької церкви в СССР / / Укр. збірник.—
Мюнхен, 1960.— Кн. 17.— С. 81.
51 Р и І г а ш е п І І е г г у . Рої чіеки: >¥о]па.— ХУагзгаша, 1964.— 8. 49—50. Власників
паспортів з так званим одинадцятим параграфом мали виселяти з великих міст, тобто фактично
вони були ймовірними кандидатами на депортацію.
52 С г о п І а п Т. Ор. сії.— Р. 230.
53 О х о т н і к Д. Ширити радянське мовлення / / Радіо (Київ).—̂ 1939.— № 11/12.—
С. 8; С к о б л і к о в П. За рік нового життя / / Радіо.— 1940.— № 8 /9 .— С. 4.
54Т а р н а в с ь к и й З е н о н . Говорить Львів (Спогад про Львівський Радіокомітет) / /
Київ (Філадельфія).— 1953.— № 6.— С. 288.
53 Західня Україна під большевиками.— С. 165.
5* В и т в и ц ь к и й В а с и л ь . Назв, стаття.— С. 92.
57О о г о а Ь е п к о Б. , С е г и $ О. А 8игуеу оПЛсгаІпіап Нізіогу.— АУіппірев, 1984.—
Р. 760—761.
5* П а н ь к і в с ь к и й К о с т ь . Від Держави до Комітету: Літо 1941 року у Львові.—
Нью-Йорк; Торонто, 1970.— С. 27.
Д. Ф. Розових (Київ)
Центральна Рада й українська культура
Демократичні процеси, які відбуваються у нашій країні, відкрили перед на
уковцями широкі можливості для вивчення тих періодів чи подій, які
тривалий час були «білими плямами» в історії українського народу. До
таких маловідомих сторінок певною мірою належить діяльність Центральної
Ради у справі культурного будівництва. Цими питаннями вона займалася
фактично з перших днів свого існування, бо розглядала проблему духовного
відродження нації як необхідну умову консолідації українського народу в
його боротьбі за національне й соціальне визволення, відновлення у нових
історичних умовах Української держави та піднесення на більш високий
рівень її економіки.
Основні напрями своєї діяльності в галузі розвитку культури Центральна
Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та у
резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.). У цих до
кументах першочерговими завданнями ставилося відродження української
мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості
україномовних газет, журналів, художньої та навчальної літератури,
розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образо
творчого мистецтва тощо1.
Серед цих проблем однією з найголовніших було відродження ук
раїнської мови та друкарської справи, оскільки, як відомо, сумнозвісним
циркуляром царського міністра внутрішніх справ П. Валуєва (1863 р.) та
Емським указом імператора Олександра II (1876 р.) заборонялося її вживан
ня і друковане українське слово. І хоч ці обмеження були скасовані в ході
революції 1905—1907 рр., а потім постановою Тимчасового уряду (березень
1917 р.), але відлучення протягом тривалого часу українського народу від
рідної мови та позбавлення його можливості отримувати освіту призвело до
того, що на початку 1917 р. з 35 млн. українців більш як 75 % не вміли
читати, решта ж, що належала переважно до багатих верств населення, на
вчалася російською, польською, німецькою та іншими мовами2.
/55А 0130—5247. Укр. іст жури., 1993, № 2 17
3c60b5fcd86149b7c89ecf6ab31eca8075c524e7aaf7d4a871b766900a3d9b68.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212328 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-16T12:22:00Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ковалюк, В.Р. 2026-02-04T15:27:25Z 1993 Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) / В.Р. Ковалюк // Український історичний журнал. — 1993. — № 2-3. — С. 3–17. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212328 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) Культурологические и духовные аспекты «советизации» Западной Украины (сентябрь 1939 г. – июнь 1941 г.) Cultured and spiritual Aspects of the Sovietization of Western Ukraine (September of 1939 – June of 1941) Article published earlier |
| spellingShingle | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) Ковалюк, В.Р. Статті |
| title | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) |
| title_alt | Культурологические и духовные аспекты «советизации» Западной Украины (сентябрь 1939 г. – июнь 1941 г.) Cultured and spiritual Aspects of the Sovietization of Western Ukraine (September of 1939 – June of 1941) |
| title_full | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) |
| title_fullStr | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) |
| title_full_unstemmed | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) |
| title_short | Культурологічні та духовні аспекти «радянизації» Західної України (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) |
| title_sort | культурологічні та духовні аспекти «радянизації» західної україни (вересень 1939 p. – червень 1941 р.) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212328 |
| work_keys_str_mv | AT kovalûkvr kulʹturologíčnítaduhovníaspektiradânizacíízahídnoíukraíniveresenʹ1939pčervenʹ1941r AT kovalûkvr kulʹturologičeskieiduhovnyeaspektysovetizaciizapadnoiukrainysentâbrʹ1939giûnʹ1941g AT kovalûkvr culturedandspiritualaspectsofthesovietizationofwesternukraineseptemberof1939juneof1941 |