Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1993 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212329 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х / Л.П. Нагорна // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 3–15. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860289328419176448 |
|---|---|
| author | Нагорна, Л.П. |
| author_facet | Нагорна, Л.П. |
| citation_txt | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х / Л.П. Нагорна // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 3–15. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-19T23:05:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
Л. П. Нагорна (Київ)
Позиція України у новоствореній союзній
державі: 20-ті роки крізь призму 90-х
Союз РСР розпався, не доживши року до свого 70-річчя. Історія відпустила
цьому гіганту навіть трохи менше, ніж середній вік людини. А втім, до
водиться дивуватися порівняльній тривалості цього строку. Адже безпосе
редні учасники процесу творення єдиної союзної держави жили під вражен
ням нетривкості досягнутого об'єднання, а дехто з них буквально через
кілька місяців після укладення договору 1922 р. бив на сполох, твердячи,
що «союзне будівництво пішло невірним шляхом». Досить перечитати,
приміром, виступ голови Раднаркому України X. Г. Раковського на
XII з’їзді партії, щоб пройнятися його тривогою і болем, що так нагадують
наше сьогоднішнє самопочуття перед, здається, фатальною невідворотністю
міжнаціональних чвар. Недалекоглядна політика центральних органів Сою
зу в національному питанні, їхні кричущі помилки змусили Раковського за
явити: «Це одне з тих питань, яке віщує громадянську війну, якщо ми щодо
нього не виявимо необхідної чуйності і необхідного розуміння»1.
Протягом багатьох років ні політика, ні наука великої багато
національної країни воліли не чути цього зойку перестороги. Національне
питання було оголошене раз і назавжди розв’язаним; після 1923 р. воно
жодного разу не обговорювалося на партійних з ’їздах. Що ж до науковців,
то їхній підвищений інтерес до національних проблем зводився до аполо
гетики на адресу радянської національної політики. Історія утворення на
руїнах Російської імперії нового державного об’єднання писалася однією
рожевою фарбою (доводиться визнати, що іншої не знаходилося і у автора
цих рядків). Будучи останньою справою, до якої довелося докласти руки
В. І. Леніну, Союз РСР в радянській історіографії зображувався як
блискучий доказ геніальності вождя революції, а радянська федерація — як
найвищий тип людського співжиття.
Сьогодні мусимо пошкодувати не тільки з приводу того, скільки сил і
коштів пішло на обгрунтування нежиттєвих пропагандистських штампів,
скільки за тим, яким ударом по суспільній свідомості стало намагання
«поліпшити історію». Лакування дійсності дало зворотний ефект, і, мабуть,
ще не скоро суспільство позбудеться комплексів «совковості», «на-
задництва», меншовартості і другосортності національної ідеї. Завдано тяж
кого удару і патріотичній свідомості, бо чим, мовляв, має пишатися бага
томільйонна нація, яка зреклася свободи?
Добираючись до істини, не обрати б нам найлегший шлях — змінити всі
плюси на мінуси. Спокуси вкласти історію утворення СРСР у формулу «за
воювання» національних окраїн не уник у свій час навіть такий безспірний
авторитет зарубіжного радянознавства як Р. Пайпс. Попри її зовнішню
притягальність ця теорія не відбиває всієї складності трагічного проти-
0130-5247. Укр. Іст. журн., 1993, № 1 З
Л. П. Иаг орна
борства, у яке виявилися втягнутими мільйони людей. Вона ніби виносить
за дужки фактор вибору, який виходить на перший план в умовах грома
дянських воєн. У знесиленому і знекровленому суспільстві на якомусь етапі
обов'язково беруть гору люди, схильні до «твердої руки» на шкоду де
мократії і до централізму на шкоду національній свободі.
З цього погляду історія подій на Україні надто показова. Спочатку
бурхливе розмаїття програм і підходів, тріумф національної ідеї. Потім гірке
усвідомлення того, що її обстоювання потребує сили, а коли сили недосить,
вітчизна стає об'єктом суперництва тих, хто має її вдосталь. Колишні
поборники чистоти національного духу в цих умовах стають заложниками
чужих інтересів і стрімко втрачають авторитет. І тоді на авансцені історії
з'являються політики, які апелюють до традйціоналістських почуттів, про
пагують переваги великих держав. Доцентрові сили перемагають, державна
єдність відновлюється,— нібй для того, щоб на новому витку спіралі дати
простір для відцентрових сил.
Громадянська війна в Україні не могла не ослабити вплив національно-де
ржавницької ідеї, скомпрометованої недалекоглядною політикою лідерів Цент
ральної Ради і Директорії, їх відвертою орієнтацією на чужоземні сили. Це
надало нового імпульсу ідеям федерації, популярним в українській політичній
думці ще з часів Кирило-Мефодіївського товариства. Федерації як формі дер
жавного устрою, що дає можливість забезпечити певну політичну самостійність
державних утворень у межах однієї держави, віддавала перевагу Центральна
Рада у той час, коли вона ще тільки йшла до влади. З'їзд народів колишньої
Російської імперії, який відбувся у Києві 21—28 вересня 1917 р., у своїй поста
нові записав, що головною вадою державного устрою Росії «є надмірне зосеред
ження законодавчої і виконавчої влади» і що тільки федеративний устрій де
ржави може забезпечити широку участь громадян у державному житті. Єдино
прийнятним при утворенні федерації Рада вважала національний принцип.
З'їзд обрав Раду народів і доручив їй боротися за «храм валі» — російську
федерацію, яка мислилася як перший камінь у будові європейського, а згодом
і всесвітнього федеративного об'єднання2. Прийшовши до влади в Україні,
Центральна Рада не відмовилася від ідеї федерації, але трансформувала її в
такий спосіб, шоб виключити із числа можливих членів федеративного
об'єднання Радянську Росію.
Ідеї федералізму взяли на озброєння і більшовики. Трансформація по
глядів В. І. Леніна на федерацію відбулася під впливом Лютневої революції
і національно-визвольних рухів на окраїнах Росії; уже влітку 1917 р. він до
пускав можливість федеративного устрою країни. Українські більшовики,
повідомляючи про утворення у Харкові в грудні 1917 р. республіки Рад, ого
лосили її федеративною частиною Російської республіки. Далеко не бездо
ганну формулу, в якій переплелися уявлення про федерацію і автономію,
можна віднести на рахунок правової необізнаності молодих політиків, а
можна й розглядати як намір забезпечити суверенітет нової держави, не
посягаючи на єдність країни. Федеративний зв'язок РСФРР і УСРР був
закріплений «Декларацією прав трудящого і експлуатованого народу», за
твердженою III Всеросійським з'їздом Рад у січні 1918 р.
Проте принципи федерації не стали у 1918—1920 рр. підвалинами ук
раїнського державотворення. В хаосі громадянської війни радянська Росія
зуміла відновити свою владу в Україні, хоча й у вигляді, замаскованому до
говірними відносинами формально незалежних держав. Існування єдиної
РКП(б) і відомчої залежності українських господарських органів від
російських робило незалежність УСРР ефемерною. Як зазначав у 1920 р.і * * * л * Ю—5247. Укр. іст. жури., 1993. № І4
Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-і роки крізь призму 90-х
М. С. Грушевський, «совітська Росія тою федерацією, котру вона своєю во
лею декретувала на Україні, а наприкінці звела до повної і абсолютної за
лежності України від московського центру навіть без будь-якого путящого
самоврядування, сама поховала для українців ідею федеративної Росії»3.
І все ж Грушевський помилявся: ідеї федерації виявилися в Україні знач
но живучішими, ніж йому уявлялося з емігрантського «далека». Насамперед
тому, що становили прийнятну основу для компромісу між намірами прав
лячої партії відновити державну єдність і прагненням свідомих кіл ук
раїнського громадянства до власної державності. Свідомість спільної долі
Росії і України живила надії на можливість плідної співпраці рівноправних
суб'єктів федерації. На користь ідей федеративного об'єднання працював і
той факт, що наімовірнішою альтернативою їм була програма «авто
номізації» республік, яка активно розроблялася у центрі і мала своїх
прихильників у керівництві КП(б)У.
Наскільки реальною була ідея створення справжнього, а не картинного
федеративного союзу республік? Якими, зокрема, були можливості України
у відстоюванні свого суверенітету? Якщо оцінити ситуацію тверезо, без
рожевих окулярів, то слід визнати, що умови для створення «союзу рівних»
були з самого початку архінесприятливі. Витоки багатьох з тих проблем у
національних відносинах, з якими наше суспільство зустрілося сьогодні,
лежать у волюнтаристському розв'язанні державно-правових і національно-
територіальних питань в період утворення СРСР. Тим більш заслуговує на
повагу позиція ряду керівників українського уряду, які виступили з
відкритим забралом проти шовіністичних за' своїм спрямуванням домагань
центру. Завдяки їхнім самовідданим зусиллям українське питання в період
утворення єдиної союзної держави стало важливим політичним чинником,
змусило керівників РКП(б) вдаватися до маневрів, здійснювати масштабну
національно-культурну реформу.
Позиція керівників уряду України, яка після утворення СРСР була чітко
протиставлена диктатові центру, вже не раз спеціально аналізувалася4.
Проте в інциденті, що закінчився відкликанням з України Раковського,
дослідники схильні бачити насамперед особисту драму людини, неспра
ведливо оголошеної конфедералістом. Важливіше ж, на наш погляд, погля
нути на проблему більш широко, з позицій національного досвіду, з'ясувати
місце українського питання в процесі становлення союзної держави, яка так
і не стала, внаслідок своєї авторитарної природи, справжньою федерацією.
Упереджене, насторожене ставлення до українського етносу радянська
влада успадкувала від імперії Романових. Офіційна ідеологія царизму нема
ло потрудилася над створенням образу «невдячних малоросів», «ма-
зепинців», що ставлять під загрозу цілісність Росії. Державотворчі прагнен
ня, яскраво продемонстровані в період української революції, не могли не
непокоїти і нових господарів Кремля. їхню негативну реакцію не раз
викликала також самостійна, що йшла врозріз із деякими партійними
директивами, лінія ЦК КП(б)У і Раднаркому України. Чи не тому досі
«не знайдені» важливі ленінські документи, що стосуються України, насам
перед його виступ на VIII конференції РКП(б)?
Що ж до Сталіна, то «азіацентристський фокус» у його світосприйманні
наклав виразний відбиток на неадекватне визначення ним як національно-
культурної ситуації в Україні, так і її місця й ролі у світовому рево
люційному процесі. Виступаючи із заключним словом на Четвертій нараді
ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і обла
стей у червні 1923 р., Сталін виділив два «найслабші пункти» Радянської/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн. . 1993, № І 5
Л. П. Наг орна
влади — Туркестан і Україну. Характеризуючи становище в Туркестані як
«найбільш неблагополучне, найбільш тривожне», генсек мотивував цей
висновок його культурною відсталістю, убивчо мінімальним процентом гра
мотності, відірваністю держапарату від мови і побуту народів Туркестану,
вбивчо повільним темпом розвитку. Перейшовши до характеристики ста
новища в Україні, Сталін провів майже цілковиту аналогію з Туркестаном.
«Стан справ в розумінні культури, грамотності і т. д. тут такий самий, або
майже такий самий, як в Туркестані»,— заявив він5.
Не менш суб'єктивним був і висновок Сталіна щодо місця і ролі України
на світовій арені. «Східні райони, органічно зв'язані з Китаєм, з Індією,
зв'язані з ними мовою, релігією, звичаями та ін.,— говорив він на XII з’їзді
РКП(б),— важливі для революції перш за все. Питома вага цих маленьких
народностей (?) стоїть далеко вище, ніж питома вага України»6.
Навряд чи Сталін і справді не розумів справжньої ваги українського
питання у щойно створеному СРСР та поза його межами. Скоріше навпаки:
такі заяви мали на меті применшити резонанс гострих політичних виступів
представників України проти режиму диктатури і придушення інакомислен
ня в партії. Адже саме з вуст члена першого ЦК КП(6)У, на той час пред
ставника «робітничої опозиції» Ю. X. Лутовинова, керівники РКП(б) по
чули правду про те, що в партії «не існує можливості нормальним шляхом
висловити свої міркування», що «далеко не вся партія, а лише Політбюро є
непогрішним папою..., і ніхто не має права ніякої критики наводити».
Єдності партії, вважав Лутовинов, не можна добиватися шляхом репресій і
затискування ротів7.
З часу тяжкої хвороби В. І. Леніна єдиною людиною в керівництві
партії, хто розумів небезпеку політики «придушення націоналів», був
М. І. Бухарін. Практично він один підтримав ленінську лінію захисту групи
Мдівані у Грузії, звинуваченої у «націонал-ухильництві» і «місцевому
шовінізмі». На XII з'їзді РКП(б) він чітко розмежував рівень небезпеки, що
виходив від великодержавного шовінізму, з одного боку, і від місцевого
націоналізму, з другого. Другу він вважав незрівнянно меншою8.
Якщо говорити про партійних керівників України, то такої ясності їм
явно бракувало. Д. 3. Мануїльський, перший секретар ЦК КП(б)У до
квітня 1923 р., повністю поділяв сталінську платформу «автономізації».
Е. Й. Квірінг, що змінив його на цьому посту, почав свою діяльність із за
судження русотяпських надій на те, що «колись же скінчиться метушня з
національними радянськими республіками». Проте, співвідносячи небезпеку
русотяпства з небезпекою місцевого націоналізму, він явно переоцінював
останню. У статті, опублікованій в порядку дискусії до XII з’їзду партії, він,
хоча і стримано, висловився проти курсу на українізацію, зазначивши, що
від таких пропозицій «сильно тхне українським шовінізмом»9.
Що ж до другого секретаря ЦК КП(б)У Д. 3. Лебедя, то пропагована
ним теорія «боротьби двох культур» стала «притчею во язьіцех» саме тому,
що явно демонструвала небезпечний розрив між словами й ділами у
національній політиці партії. Українізацію партії він вважав «для інтересів
культурного руху заходом реакційним», бо це, мовляв, означало б
«прийняти погляд нижчої культури села супроти вищої культури міста»10.
Значно реалістичнішою, ніж лінія керівництва КП(б)У, була позиція
радянського уряду України, керованого X. Г. Раковським. Віддавши на
початку своєї діяльності данину національному нігілізмові, Раковський не
вдовзі став палким прибічником федеративного державного устрою з наго
лосом на забезпеченні реальної самостійності республіки у вирішенні своїх
/55ЛГ Ої30-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 16
Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-і роки крізь призму 90-х
внутрішніх питань. Однодумцями Раковського були його заступник
М. В. Фрунзе, нарком юстиції М. О. Скрипник, нарком освіти, згодом голо
ва київського губвиконкому Г. Ф. Гринько. В щойно створеному Союзі вони
бачили не узгоджувальну камеру, а єдину, керовану із центру, державу.
Проте водночас вони вважали необхідним так узгодити суверенітет союзу і
суверенітети республік, щоб вони не заперечували і не знищували один
одного. На думку X. Г. Раковського, належало «надати республікам — чле
нам Союзу — досить широкі фінансові й, зокрема, бюджетні права, які б за
безпечували можливість прояву їх власної державно-адміністративної, куль
турної, господарської ініціативи»11.
І Раковський, і особливо Скрипник рішуче відкидали фальш і
беззмістовність вигаданої ідеологами центру альтернативи: або єдина й не
подільна держава, або конфедерація. При цьому якщо Раковський ратував на
самперед за правовий простір для господарської ініціативи республік,
Скрипник сміливо вводив поняття їхньої внутрішньої незалежності. На його
думку, ідеал новоствореної держави має бути такий: «вільні республіки, що
об’єднуються, лишаються внутрішньо незалежними, водночас передаючи пев
ну частку своєї суверенності своєму Союзу соціалістичних республік для еко
номічної і політичної боротьби зовні». Розуміючи, що така позиція вразлива з
точки зору традиційного державного права, Скрипник знайшов за потрібне за
уважити: «Ми будуємо надто складне об’єднання, до якого не можна підходити
лише зі старими формулами старого буржуазного державного права»12.
З огляду на пізніші звинуваченні! на адресу Раковського і Скрипника
варто підкреслити, що український підхід до проблем конституційного офор
млення СРСР вироблявся колегіально, за активною участю і під контролем
ЦК КП(6)У. З травня 1923 р. комісія Раднаркому по виробленню проекту
Конституції СРСР заслухала доповідь X. Г. Раковського «Про Конституцію
СРСР, взаємовідносини між наркоматами УСРР та СРСР і формування
бюджету». Наступного дня Політбюро ЦК КП(6)У створило комісію для
практичного втілення в життя рішень XII з’їзду партії у складі X. Г. Раков
ського, М. В. Фрунзе, В. П. Затонського та Е. Й. Квірінга13. Результатом
спільної роботи став український проект Конституції СРСР, в основному
схвалений 23 травня на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК та Раднар
кому України. Цей проект виходив із завдань забезпечення господарської
автономії республік, їхньої рівноправності у культурних та
адміністративних питаннях. Гарантією їхньої рівноправності мало стати
розширення прав Ради національностей, через яку повинні були проходити
всі рішення верховних органів Союзу, які змінювали або скасовували ух
вали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським проектом кожна з двох
палат мала самостійну президію; уряд повинен був формуватися за участю
обох палат. Проектом передбачалося також перевести союзні наркомати за
кордонних справ і зовнішньої торгівлі із розряду злитих у розряд об’єднаних
(директивних). Три об’єднані комісаріати (Робсельінспекції, Наркомирод та
Наркомпраці) пропонувалося перевести в розряд самостійних.
З висоти сьогоднішнього досвіду ми бачимо, що ці пропозиції навряд чи
могли надійно забезпечити суверенітет республік. Запропонована Україною
концепція «нового етапу федерації» хибувала на половинчатість; вона абсо
лютизувала механізми державності, питання про розвиток місцевого само
врядування на радянській основі навіть не ставилося. Проте у разі враху
вання українських пропозицій можна було розраховувати на головне:
ліквідацію монополії центру на прийняття політичних рішень без погоджен
ня з республіками. Це, у свою чергу, могло б дати імпульс для оновлення
/55ЛГ 0130-5247. Укр. іст. ж у р н 1993, № 1 7
Л. П. Нагорна
основоположних принципів національної політики, послідовного проведення
курсу на коренізацію апаратів, здійснення національно-культурної
реформи. Конструктивна позиція України могла стати основою і для твере
зого прогностичного аналізу всього комплексу рішень, що приймалися у
1922—1923 рр. у галузі міжнаціональних відносин. На це, зокрема, нещо
давно звернув увагу А. П. Ненароков14.
Чому ж досить зважені і помірковані пропозиції українського уряду були
буквально «в штики» зустрінуті на союзному рівні? Насамперед тому, що
вони супроводилися гострою критикою тієї моделі управління країною, яку
вдалося протягти центру в ході утворення СРСР. На XII з’їзді партії Ра-
ковський відверто сказав про те, що багато центральних органів зрозуміли
утворення Союзу як можливість «обрушитися всією своєю вагою на окремі
республіки»15. Про «надзвичайно глибоку централізаторську інерцію», яка
давить і гне відповідальних працівників і є однією з величезних перепон для
налагодження державних взаємовідносин всередині Союзу, говорив і Г. Ф.
Гринько16. «Якщо ми на досвіді трьох років підходимо до необхідності
оформити наші конституційні відносини,— зазначав він,— то не з любові до
конституційної чіткості, а через необхідність забезпечити розвиток госпо
дарської ініціативи, якою така велика республіка, як Українська, повинна
володіти повністю і реально. Ми будемо наполягати на конституційному
закріпленні наших господарських і конституційних прав»17.
На фоні гостроти грузинського питання, ускладненого некоректною
поведінкою комісії під головуванням Ф. Е. Дзержинського (у складі її був і
Д. 3. Мануїльський) солідарний виступ представників України становив для
бюрократичної верхівки щойно створеного Союзу неабияку небезпеку.
Сталін не міг не бачити, що на окраїнах виникає опозиція заходам центру і
що вона знаходить підтримку з боку М. І. Бухаріна. Це змусило його
відкинути дипломатичний етикет і виступити на XII з’їзді РКП(б) з
відкритим забралом. Не зупинившись перед звинуваченням Бухаріна у не
розумінні національного питання, Сталін твердо заявив, що не поділяє пог
лядів тих, хто роздає всілякі обіцянки націоналам, розшаркуючись перед
їхніми представниками. «Право на самовизначення,— сказав генсек,— не
може і не повинне служити перепоною справі здійснення права робітничого
класу на свою диктатуру. Перше повинне відступити перед другим»1*.
Нав’язуване верхівкою РКП(б) розуміння диктатури пролетаріату на то
му ж з’їзді відверто роз’яснив Г. Є. Зінов’єв. «У нас є товариші, які кажуть:
диктатура партії — це роблять, але про це не говорять?.. Чому ми повинні
соромитися сказати те, що є і чого не можна сховати». На думку Зінов’єва,
усе пішло б «догори дном», якби голів губвиконкомів добирав не ЦК партії,
а, скажімо, Президія ВЦВК. «Не може цього бути»,— переконано
підсумовував він19.
Підім’явши під себе всю систему органів влади, сталінське керівництво
іменем партії встановлювало в країні режим всевладдя партапарату. Всі роз
мови про право націй на самовизначення і суверенітет республік в цих умо
вах були не більш як димовою завісою, за якою мала здійснюватися стара
орієнтація на «єдину й неділиму». І про це відкритим текстом сказали на
XII партійному з’їзді представники України. Ще на попередньому з ’їзді
партії, заявив М. О. Скрипник, «я був підданий дискваліфікації за те, що
передбачив те «єдино-неділиме» зміновіхівське устремління наших радян
ських апаратів, яке тепер встановлює т. Сталін»20.
Не зумівши (внаслідок рішучого опору В. І. Леніна) провести в життя
свою програму «автономізації», Сталін зробив ставку на шельмування і усу
0і 30-5247. Укр. іст. журн., 1993, № і8
Позиція України у мовоствореній союзній держави 20-і роки крізь призму 90-х
нення з політичної арени тих, хто обстоював справжню федерацію рес
публік. Для досягнення цієї мети застосовувалися різні засоби: від заохочен
ня незгод на місцях до залякування кадрів жупелом «націонал-
ухильництва». Інструментом залякування «націоналів» стала згадувана вже
Четверта нарада ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних
республік і областей, на якій першим питанням була поставлена справа
керівника татарських комуністів М. X. Султан-Галієва. Сталося майже ней
мовірне: лінія XII з ’їзду партії на сприяння національному розвитку була
ревізована на нараді, яка відбулася через два місяці після нього і мала роз
робити заходи по її реалізації. Прямий тиск на українських керівників (а са
ме вони на нараді задавали тон у критиці національної політики РКП(б))
при цьому сполучався з відвертим пересмикуванням їхніх поглядів і вислов
лювань. Обстановка в партії на той час вже була така, що ніхто не запе
речив Сталіну, спостерігаючи, як він буквально топче Раковського і
Скрипника, грубо спотворюючи позицію України.
Справедливості заради слід зауважити, що першим на Четвертій нараді
звинуватив Раковського у конфедералізмі не Сталін, а Мануїльський. Він
же поставив під сумнів значимість рішень XII з’їзду партії, сказавши, що
з’їзд розв’язав національну стихію на місцях. Залишимо кесарю кесареве,
говорив Мануїльський'/нехай ЦК РКП(б) веде боротьбу з великоруським
шовінізмом, а ми насамперед повинні вести запеклу боротьбу із своїм
націоналізмом21.
Уже не займаючи на той час в Україні керівних постів, Мануїльський
представляв на нараді ЦК РКП(б), і це робило його позицію вдвічі небез
печною. Від неї настільки відгонило шовінізмом, що Л. Д. Троцький знай
шов за потрібне різко заперечити йому. «Не можна більше скомпрометувати
резолюцію XII з’їзду, ніж це зробив Мануїльський»22,— сказав він. Треба
сказати, що Мануїльський сприйняв цю критику надто хворобливо і нерво
во, а Троцький не лишився в боргу. У ході перебранки, що виникла між
ними, і прозвучало з уст Мануїльського звинувачення Раковського у конфе
дералізмі.
Щодо Троцького, то він був відвертим: лишаючись переконаним цент-
ралістом, вважав за потрібне йти на поступки «націоналам» з тактичних
міркувань. «Національна свідомість,— говорив Троцький,— є теж госпо
дарський фактор, який має увійти в централістичний план, і якщо цей фак
тор — жива історична сила — вимагає сьогодні поступок, то доводиться цент
ралізм створювати, рахуючись із національним фактором у господарстві, бо
якщо надто забіжимо вперед, то будемо далеко відкинуті назад»23.
Сталін був нездатен і на таку примітивну дипломатію. Ополчившись на
«націоналістичне віяння, яке пре в нашу партію на окраїнах»24, він звину
ватив представників України у тому, що вони при розгляді проекту
Конституції, прийнятого на з’їзді Рад, нібито викреслили з нього фразу про
те, що «республіки об’єднуються в єдину союзну державу», а владу Президії
ЦВК звели до нуля, розділивши її між президіями обох палат. «Я вбачаю в
цій наполегливості деяких товаришів українців бажання добитися в
розумінні визначення характеру Союзу чогось середнього між конфеде
рацією і федерацією з перевагою в сторону конфедерації»25,— заявив він.
Виступаючи з такими звинуваченнями, Сталін, очевидно, розраховував
як на недостатню правову обізнаність учасників наради, так і на те, що
ніхто з українських керівників не наполягатиме на своїх тезах. Проте він
помилився. Фрунзе зразу ж відкинув перше звинувачення, сказавши, що
хоча розходження всередині ЦК були і є, Політбюро ЦК КП(б)У не
0ПО—5247. Укр. іст. жури., 1993, Ай? І 9
Л. Г1. Нагорна
приймало формулу «СРСР, а не єдина союзна держава». Повну ясність вніс
у це питання Раковський, який сказав, що під час обговорення його у
Президії ВУЦВК із формули «укладають даний договір про створення
єдиного державного Союзу Радянських Соціалістичних Республік» слова
«єдиного державного» були викреслені. Коли же це питання виникло в
комісії ЦК РКП(б), представники України без усяких спорів одноголосно
вирішили відновити старий текст26.
Під градом звинувачень Раковський все ж зумів сказати головне: Сталін
умисно створює враження про нібито виявлене Україною бажання
відокремитися, намагається внести в історію конституційного будівництва
версію боротьби федералістів і конфедералістів. Він не просто упіймав генсе-
ка на підтасовках, а звернув увагу на юридичні негаразди в документах,
якими оформлявся союзний договір. Формула «єдина союзна держава — Со
юз Радянських Соціалістичних Республік», якщо підходити до неї з фор
мальної точки зору, абсурдна, вважав Раковський. Вона не дає чіткої
відповіді на те, що ж створено: одну державу чи союз держав? 1 що це за
держава, частини якої можуть відокремлюватися?
Таким чином, голова Раднаркому України і справді поставив дуже гостро ті
болючі питання неузгодженості форми і змісту, які зрештою і призвели через
багато років до розпаду СРСР. Якби замість крикливих взаємних звинувачень
учасники наради спробували всерйоз обговорити питання про політико-пра-
вові основи щойно створеного союзу, багатьох деформацій і ускладнень у
національній політиці вдалося б уникнути. Але з подачі Сталіна вони зай
нялися зведенням рахунків і навішуванням ярликів. Останнє слово лишилося
за генсеком, і звинувачення Раковського і Скрипника у конфедералізмі ще до
вго були своєрідним пугалом, яке відлякувало серйозних політиків і
політологів від аналізу державної структури СРСР.
Вірний собі, Сталін не бажав далі спокушати долю і вирішив будь-що
розправитися з українською опозицією великодержавній політиці. Насампе
ред він подбав про усунення з України Раковського. Мотиви, якими він ке
рувався, досить точно визначив Троцький, підкресливши, що Сталіну «для
спрощення і полегшення дальшої боротьби виявилося найзручнішим
відірвати Раковського від українського і взагалі радянського грунту, пере
творивши його у посла»27.
Раковський не побоявся відверто сказати Сталіну про те, що його
призначення у Лондон було «продовженням тієї тактичної лінії, метою якої
є ліквідація мене як партійного і радянського працівника»2*. Думається, що
він все ж недооцінив підступності суперника: точно розрахований удар мав
головним призначенням деморалізацію всієї української опозиції. Досить
переглянути матеріали червневого пленуму ЦК КП(б)У 1923 р., щоб пере
конатися — удар влучив у ціль. Від одностайності керівників України в
питаннях союзного будівництва, продемонстрованої під час VII конференції
КП(б)У, не лишилося й сліду. Раковського під час пленуму вразило не
стільки.те, що Мануїльський ще раз закликав «відмежуватися від конфеде-
ралізму», скільки складений Квірінгом пункт резолюції, де Політбюро
фактично відмежовувалося від складеного «у радянському порядку» ук
раїнського проекту союзної конституції. Тут же на вирваному з блокнота
аркуші паперу Християн Георгійович написав заяву про відставку. У до
даній до матеріалів пленуму «окремій думці» він зауважив: протягом
півроку питання союзного будівництва щонайменше 10 разів обговорю
валися у ЦК, Раднаркомі, в партійних і радянських комісіях, в які входила
більшість членів Політбюро29. Пізніше, уже після урочистих проводів з
т д г 0130—5247. Укр. іст жури.. 1993. № 110
Позиція України у новоствореній союзній державі 20-і роки крізь призму 90-х
України, Раковський розставив всі крапки над «і», заявивши, що галас,
зчинений навколо уявного порушення Раднаркомом і Президією ВУЦВК
директив щодо союзного будівництва є «маневром для того, щоб провалити
важливі для зміцнення партії й радянського апарату на Україні практичні
пропозиції українського ЦК»30.
А проте перемога Сталіна у конфлікті з керівниками України на той час ще
була далеко не остаточною. Він змушений був зробити і для себе висновки з
того протистояння, яке виникло на XII з’їзді і тривало на Четвертій нараді. Не
дарма так часто у своїх виступах на нараді генсек закликав представників рес
публік до маневрування. Саме в цей час у Сталіна та його оточення визрів
новий план — перекласти на партійні організації республік відповідальність за
проведення на місцях партійної політики. «До останнього часу,— говорив
він,— ЦК РКП, звичайно, маневрував на окраїнах безпосередньо, через голови
комуністичних організацій на окраїнах, іноді навіть в обхід цих організацій,
залучаючи до загальної роботи радянського будівництва всі і всякі національні
елементи більш або менш лояльного характеру. Тепер цю роботу повинні про
вести самі окраїнні партійні організації»31.
До якого ж маневрування зобов’язував Сталін комуністів республік?
Йшлося, за його словами, про «способи вирощування і зміцнення
марксистських кадрів з місцевих людей». Причому він вважав, що «лінію
поступової націоналізації урядових установ» слід провести «в першу чергу в
такій важливій республіці, як Україна»32.
Навряд чи варто в такій постановці питання вбачати ознаки відходу від
азіацентристського спрямування національної політики РКП (б). Якщо Тур-
кестану відводилася в ній роль «передового поста революціонізування Схо
ду», яку передбачалося здійснювати, «не зупиняючись перед жертвами», то
практично така ж роль відводилася Україні щодо народів Заходу. На
ефектні ходи в національній політиці радянський уряд розраховував як на
засіб революціонізування насамперед тих країн, під владу яких потрапили
українські землі після першої світової війни — Польщі, Чехословаччини,
Румунії. В резолюції V конгресу Комінтерну (червень-липень 1924 р.) за
значалося: «Українське питання є одним з найважливіших національних
питань Середньої Європи»33.
На те, що у запровадженому XII з’їздом партії курсі на коренізацію були
елементи політичної гри, розрахованої на активізацію революційних процесів у
Європі і Азії, звертав увагу М. Жулинський у співдоповіді на конгресі ук
раїнців у Києві в січні 1992 р.3\ Ця політична гра була розрахована як на
зовнішній, так і на внутрішній попит. Сталіну будь-що необхідно було
добитися припинення критики своєї політики з боку керівників республік. За
гальне погіршення міжнародної обстановки, зв’язане з приходом до влади в
Англії консервативного уряду С. Болдуїна, підписанням Локарнської угоди,
активізацією правих сил у Польщі, як і поява «нової опозиції» всередині
ВКП(б) — все це змушувало правлячу партію відступати від жорсткого цент
ралізму у проведенні своєї внутрішньої політики. Доводилося зважати і на те,
що, як зауважив Сталін на XII з’їзді партії, «раніше пригноблені
національності займають найбільш потрібні для господарського розвитку
райони і найбільш важливі з точки зору воєнної стратегії пункти»35.
Починаючи з середини 1923 р. відносини між центром і республіками за
знали суттєвих змін. У 1924 р. український уряд дав заключення по 330 за
конопроектах загальносоюзного характеру. Точка зору Раднаркому України
була значною мірою врахована в законах про бюджетні права Союзу і рес
публік, про союзне громадянство, місцеві фінанси тощо. Інструментом уз
/55УУ 0130-5247. Укр. іспи журн., 1993, № 1 11
Л. П. Нагорна
годження інтересів стало Постійне представництво УСРР при уряді СРСР,
права і обов’язки якого розширилися36.
Запобігти можливим національним ускладненням, підтримати в очах
міжнародної громадськості репутацію СРСР як федерації рівноправних рес
публік покликана була масштабна національно-культурна реформа, яка на
брала вигляду коренізації. Вона була спрямована на те, щоб вберегти ново-
створене державне утворення від дії відцентрових сил, піднести престиж
радянської демократії.
Той факт, що реформа проводилася «згори», уже сам по собі зумовлював
її половинчатість і нерішучість. Ішлося про створення більш ефективного
механізму управління республіками з боку центру, а розмови про взаєморо
зуміння і довір’я між пролетаріатом і селянством, які розмовляли різними
мовами, становили не більш як словесний камуфляж. Сталося, проте, непе
редбачене: на місцях політика коренізації мала значно більший резонанс,
ніж той, на який розраховували у центрі.
Середина 20-х рр. стала періодом значних зрушень у менталітеті
українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаційної політики.
Відбувався процес розширення сфери дії української мови, нового
осмислення традицій, національних цінностей. Політика українізації
живила «зміновіхівські» настрої, сприяла поверненню на Україну значної
кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все
це призвело до зростання впливу національної ідеї, що вже само по собі
лякало центр.
Особливо непокоїло Москву те, що керівництво реформою почало
«вислизати» з рук партійних організацій. Звідси критика «крайнощів в ук
раїнізації» на другій сесії ЦВК СРСР у квітні 1926 р., заяви Зінов’єва про
те, що українізація «явно суперечить нашій національній політиці, б’є по
нашій лінії щодо цього питання, помагає петлюрівщині»37. У закликах
М. Хвильового до подолання провінціалізму української культури,
звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого за
своєння європейського досвіду Сталін побачив «небезпеку боротьби проти
«Москви» взагалі, проти росіян узагалі, проти російськоГкультури і її вищо
го досягнення — ленінізму»33. Таку позицію, висловлену до того ж в
офіційному листі на ім'я Політбюро ЦК КП(б)У, не можна було розглядати
інакше, як офіційне закріплення русифікаційної політики, зміцненої трак
туванням ленінізму як гегемоністської доктрини.
Таким чином, спроби керівників України відстояти в ході
конституційного оформлення Союзу* РСР політичний і культурний суве
ренітет України загнали невдачі. їхня поразка, яка мала своїм продовжен
ням репресії щодо мільйонів українців, обернулася не лише втратою
останніх ознак суверенності України, але й катастрофічним зниженням
рівня інтелектуальності суспільства, інтересу до національних цінностей,
своєрідним «манкуртством». Вкрай негативними були наслідки контрре-
форми і для самого імперського центру, який дедалі більше ставав надфеде-
ральним, адміністративно-бюрократичним, а через кілька років перет
ворився у відверто тоталітарну структуру.
«Знешкодивши» опозицію в республіках, керівники щойно створеної со
юзної держави подбали і про арсенал правових засобів, здатних звузити
сутність радянської федерації настільки, що від неї лишався лише деко
ративний фасад. Надання Союзу права приймати основи законодавства
СРСР і республік спочатку за певним переліком, а потім і без усяких обме
жень, систематичне звуження нормотворчих можливостей республік,
/55М 0130—5247. Укр. Іспи журн.. 1993, А* 112
Позиція України у новоствореній союзній держали 20-і роки крізь призму 90-х
послідовне переведення багатьох галузей промисловості і будівництва у со
юзне підпорядкування, встановлення таких сфер державного і суспільного
життя, у яких республіки взагалі не брали участі — всі ці заходи вели до
перетворення СРСР в унітарну, жорстко централізовану державу. Що ж до
республіканського рівня, то від суверенітету по суті лишилася лише дер
жавна атрибутика (Конституції, Верховні Ради, уряди, законодавство
тощо).
Але якщо в практично-політичному плані поразка українського
керівництва була очевидною, то в площині теорії союзного будівництва ним
було створено прецедент, який можна було замовчувати, але не можна було
ігнорувати по суті. Раковським та його прибічниками було запропоновано
теоретичну модель держави, яка не вписувалася у звичні федералістські ка
нони, була новим словом у державно-правовій науці. Закладена у Декла
рації прав народів Росії ідея народного суверенітету в ній обростала живою
плоттю, пропонувалася як норма цивілізованих відносин між центром і рес
публіками. І найважливіше те, що кардинальні для Союзу питання
співвідношення централізації і децентралізації пропонувалося розв’язувати
демократичним, договірним шляхом.
На поставлене В. Ю. Мельниченком у 1988 р. запитання «Чи був
X. Г. Раковський конфедералістом?» і він сам, і інші дослідники дали не
гативну, досить мотивовану відповідь. Так, оскільки Раковський і його одно
думці не виступали проти єдиної союзної держави, їх навряд чи можна вва
жати глашатаями конфедерації. Але ж очевидне й те, що практичні про
позиції українського уряду йшли далі того, що закладалося у фундамент
СРСР. Отже, Раковський не був і федералістом у традиційному розумінні
цього поняття. На це, до речі, у свій час звернув увагу Е. Карр, який за
уважив, що «контрпроекти, представлені в проектну комісію ЦК Ук
раїнським і Білоруським Центральними Виконавчими Комітетами і потім
обнародувані, були, по суті, спрямовані взагалі проти принципу цент
ралізованої влади, і їх навряд чи можна було узгодити із принципами со
юзу, прийнятими в грудні попереднього року»39. Цей висновок Карра грун
тувався на грунтовному аналізі відкинутих проектів Конституції СРСР,
зробленому ще у 1928 р. В. І. Ігнатьєвим40.
Історики разом з правознавцями зрештою знайдуть формулу для більш
чіткого визначення позиції Радянського уряду в союзному будівництві.
А втім одне незаперечне: ця позиція протистояла висновкам Г. Еллінека,
М. Палієнка та інших авторитетних державознавців щодо принципової не
можливості збереження суверенітету держав, які увійшли до складу феде
рації. В основі запропонованого українським урядом підходу лежало уявлен
ня про те, що вільне самообмеження може зробити обсяг суверенних прав
рухомою категорією. На жаль, унікальний шанс перевірити це припущення
на практиці був втрачений.
В наш час набули поширення ідеї кооперативного федералізму, що виво
дяться, як правило, з наукової спадщини Г. Кельзена. Не можна не бачити
в них і серйозного впливу підходів, пропонованих у відкинутих у свій час
проектах Конституції Союзу РСР. Сучасні автори концепцій кооперативно
го федералізму вважають, що федеративна держава має будуватися не на
гегемонії чи на жорсткому управлінні згори, а на кооперації і координації.
Найбільш гнучкі на сьогодні моделі федеративних відносин, що вписуються
в формулу «подвійного суверенітету» і децентралізації повноважень, діють у
США. Та система «стримувань і противаг», яка втілена там у життя як на
0130-5247. Укр. іспи журн., 1993, № 1 13
Л. П. Нагорна
федеральному рівні, так і у відносинах «федерація — штат», має чимало
спільного із пропонованим Україною у 1922—1923 рр.
Таким чином, завдяки Раковському, Скрипнику, Фрунзе та іншим
діячам Україна зробила свій внесок у теорію федералізму, і не її провина
у тому, що досвід створення СРСР сьогодні визнано негативним. Історія
Союзу, безумовно, мала б інший вигляд, коли б його «конструктори»
прислухалися до українських застережень, забезпечивши в новому держав
ному утворенні суверенні права республік. Цього не було зроблено, і феде
рація по формі лишилася імперією по суті, надцентралізованою унітарною
державою.
Закономірний крах ілюзій щодо можливості сполучити на соціалістично
му грунті переваги великої держави і принципи суверенітету її окремих
частин оживив у наш час ідею національної державності. Федерація у тому
вигляді, в якому вона була реалізована у 20-х рр., скомпрометувала себе
настільки, що навіть відчайдушні зусилля центру виключили підписання
нового Союзного договору у будь-якій формі. Зрештою з’ясувалося: дефор
мації суспільної системи зруйнували її настільки, що будь-які реформа
торські спроби її оновлення приречені на неуспіх. На чергу дня стала проб
лема переходу від державно-монополістичної системи господарювання й уп
равління до ринково-демократичної. На цих шляхах кожна з республік
колишнього СРСР веде рахунок своїм втратам, працює над підвищенням
свого політичного, національного статусу.
Як і інші республіки, Україна заявила про самостійність, забезпечивши
на цій основі реальний перехід від економічної й політичної залежності до
справжнього, нічим не обмеженого суверенітету. І все ж не варто
ідеалізувати досягнутий ступінь національної незалежності України. Екст
ремальність ситуації, зв'язаної з неможливістю зруйнування системи старих
господарських зв'язків, змушує політиків закривати очі на нову
невідповідність форми і змісту — політично незалежна держава на ділі зму
шена миритися з відпливом в інші держави значної частини власного
національного багатства, нееквівалентністю економічних відносин, зухва
лими зазіханнями монополістів-виробників. Навіть в ідеальних умовах
безкризового розвитку потрібен був би певний час створення нової спра
ведливої системи зв'язків. Що ж тоді говорити про формування нової струк
тури взаємин в обстановці катастрофічного спаду виробництва, галопуючої
інфляції, правового безладдя.
Не може не хвилювати і той факт, що прагнення республік до повної де
ржавної незалежності і сьогодні не знаходить розуміння в колах, близьких
до колишнього центру. Зневажливо мовиться про «парад суверенітетів»,
нав'язливо проводиться думка про невідповідність прагнення до суве-
ренізації «у нас» і інтеграційного досвіду «у них». Такі аналогії були б пра
вомірними, якби цивілізаційний рівень суспільства в країнах колишнього
СРСР відповідав рівню соціальної мобілізації суспільства в країнах Західної
Європи чи С1І1А. Проте ці рівні надто відмінні. Очевидно, що завдання мо
дернізації, які у нас ще попереду, диктують необхідність опори на «націю-
державу», національний суверенітет, врахування в політиці етно-
національних цінностей. Перспектива міжнаціональної інтеграції при цьому
уявляється цілком реальною, але досить віддаленою в часі.
Навряд чи хто візьметься сьогодні прогнозувати, як складатимуться у
майбутньому відносини між державами колишнього Союзу РСР. Ясно лише
одне — вони вже ніколи не будуть грунтуватися на таких засадах, коли
центр «дарує» права республікам і здатний їх на свій розсуд обмежувати.
І 5 М 0130-5247. Укр. Іст ж у р н 1993, № 114
Позиція України у нобоствореній союзній державі' 20-і роки крізь призму 90-х
Нова співдружність тепер зможе існувати лише на грунті принципів
міжнародного права, з використанням досвіду таких об’єднань, яким є сьо
годні Європейське співтовариство. Зазнаватиме дальших змін і теорія су
веренітету. Ідея верховенства і самостійності окремих держав все тісніше
накладатиметься на розуміння їхньої взаємозалежності, необхідності враху
вання у праві об’єктивних інтеграційних процесів, екологічних реально
стей.
1 Двенадцатьій сьезд РКП(б) 17—25 апреля 1923 года: Стеног. отчет.— М., 1968.—
С. 576.
2 З ’їзд поневолених народів у Києві / / Сучасність.— 1972.— Ч. 9.— С. 54—58.
3 Цит. за ст.: П о т у л ь н и ц ь к и й В. А. Наукова діяльність М. С. Грушевського в
еміграції (1919—1924 рр.) / / Укр. іст. журн.— 1992.— № 2.— С. 53.
4 М е л ь н и ч е н к о В. Е. Бьіл ли X. Г. Раковский конфедералистом / / Вопросьі
истории КПСС.— 1989.— № 7 ; В о л к о в и н с ь к и й В. М., К у л ь ч и ц ь к и й С. В.
Християн Раковський. Політичний портрет.— К., 1990; С а л и г а Л. П. Боротьба X. Г. Ра-
ковського за розширення прав України під час конституційного оформлення СРСР / / Укр. іст.
журн.— 1992.— № 1.
5 С т а л і н Й. В. Твори — Т. 5 — К.. 1948.— С. 324.
6 Там же.— С. 272.
7 Двенадцатьій сьезд РКП(б).: Стеног. отчет.— С. 116.
8 Там же.— С. 237.
9 К в и р и н г 3 . И. Избраннме речи и статьи.— К., 1988.— С. 105.
10 Коммунист (орган ЦК КП(б)У).— 1923 — 17 марта.
11 Там же.— 28 марта.
12 Четвертое совещание ЦК РКП с ответственньїми работниками национальньїх республик
и областей в Москве 9—12 июня 1923 г.: Стеног. отчет.— М., 1923.— С. 206.
13 Державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 6, спр. 40, арк. 47.
1 4 Н е н а р о к о в А. П. Крах попьіток прогностического анализа межнациональньїх
отношений / / Отечественная история.— 1992.— № 2.— С. З—23.
15 Двенадцатмй сьезд РКП (б)...— С. 580.
16 Там же.— С. 503.
17 Четвертое совещание ЦК РКП...— С. 223.
18 Двенадцатьій сьезд РКП (б)...— С. 650.
19 Там же — С. 47, 228—229.
20 Двенадцатмй сьезд РКП (б)...— С. 573.
21 Четвертое совещание ЦК РКП...— С. 45.
22 Там же — С. 61.
23 Там же.— С. 212.
24 Там же.— С. 67 -68 .
25 Там же — С. 228— 230.
26 Там же — С. 232.
27 Цит. з а : М е л ь н и ч е н к о В. Е. Раковский против Сталина.— М., 1991.— С. 4.
28М е л ь н и ч е н к о В. Ю. Чи був Раковський конфедералістом / / Про минуле — за
ради майбутнього.— К., 1989.— С. 297.
29 Державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 1, спр. 112, арк. 53, 113.
30 Там же. арк. 115.
31 С т а л і н Й. В. Твори. Т. 5.— С. 314.
32 Там же.— С. 310, 316,
33 Пятмй Всемирнмй конгресе Коммунистического Интернационала 17 июня — 8 июля
1924 г.: Стеног. отчет, ч. И.— М.— Л.. 1925.— С. 126.
34 Ж у л и н с ь к и й М. Імперія і рідний грунт / / Літературна Україна.— 1992.— 30
січня.
35 С т а л і н Й. В. Твори. Т. 5.— С. 235.
36 Отчет рабоче-крестьянского правительства Украинм за 1923—24 год. — X., 1925. —С.
XVIII 2—3.
37 Національне питання на Україні та опозиція / / Більшовик України.— 1927.— № 10.—
С. 4.
38 С т а л і н Й. В. Твори.— Т. 8.— К.. 1949.— С. 149— 154.
39 К а р р 3 . История Советской России. Большевистская революция 1917—1923. Т. 1.
у 2._М. 1980.— С. 316.
40 И г н а т ь е в В. И. Советский строй.— М., 1928.— С. 123—137.
І$$N 0130-5247. Укр. іст. журн., 1993, № 1 15
8955add512c9379918f4caa3714a2e0157c041eb323012361bbe8dc905405244.pdf
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212329 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-19T23:05:02Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Нагорна, Л.П. 2026-02-04T15:28:16Z 1993 Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х / Л.П. Нагорна // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 3–15. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212329 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х Позиция Украйни в новосозданном союзном государстве: 20-е годи через призму 90-х Position of Ukraine in a newformed Union State: the 20-th in the Light of the 90-th Article published earlier |
| spellingShingle | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х Нагорна, Л.П. Статті |
| title | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х |
| title_alt | Позиция Украйни в новосозданном союзном государстве: 20-е годи через призму 90-х Position of Ukraine in a newformed Union State: the 20-th in the Light of the 90-th |
| title_full | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х |
| title_fullStr | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х |
| title_full_unstemmed | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х |
| title_short | Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х |
| title_sort | позиція україни у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212329 |
| work_keys_str_mv | AT nagornalp pozicíâukraíniunovostvoreníisoûzníideržaví20tírokikrízʹprizmu90h AT nagornalp poziciâukrainivnovosozdannomsoûznomgosudarstve20egodičerezprizmu90h AT nagornalp positionofukraineinanewformedunionstatethe20thinthelightofthe90th |