Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1993 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1993
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212513 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) / В.Ф. Солдатенко, І.В. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — С. 17–29. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860276311107305472 |
|---|---|
| author | Солдатенко, В.Ф. Солдатенко, І.В. |
| author_facet | Солдатенко, В.Ф. Солдатенко, І.В. |
| citation_txt | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) / В.Ф. Солдатенко, І.В. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — С. 17–29. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-15T23:17:08Z |
| format | Article |
| fulltext |
Виступ полуботківців у 1917 р.
Маловідомі сторінки історії
В. Ф. Солдатенко (Київ), І. В. Солдатенко (Київ)
Виступ полуботківців у 1917 р.
(Спроба хронікально-документальної
реконструкції події)
Мало хто з дослідників історії революційних подій 1917 р. не стикав
ся з окремими, розрізненими фактами, згадками про сплеск солдат
ської стихії в Києві на початку липня. Адже в події було втягнуто
більше 10 тис. лише озброєних солдатів, половина з них, доведена до
відчаю, перебувала в стані крайнього збудження, обурення. В три
вожному чеканні неконтрольованого вибуху кияни провели кілька
днів і ночей. До того ж, це було в той момент, коли досягла свого апо
гею політична криза в Петрограді.
Та водночас не знайти і жодної публікації, автор якої намагав
ся б викласти непростий, в чомусь таємничо-загадковий сюжет без
цілої низки застережень. Більшість же істориків, стикаючись з оче
видними труднощами, чинять ще простіше— або взагалі обходять йо
го, або ж передають скоромовкою, ледь згадують, не зважуючись на
проникнення в глибинну суть однієї з невивчених сторінок минулого.
Головна причина тут полягає, очевидно, у тому, що у розпорядженні
дослідників дуже, просто занадто, вузька документальна база. Рух
справді був стихійним. Хоч «критична маса» накопичувалась довго, та
в завершальній стадії він розвивався вибухоподібно, швидкоплинно
завершився. Його перебіг, практично, не зафіксовано бодай у якихось
інформаційно-регламентаційних документах осіб, що стали на чолі
виступу солдатів. Це утруднює розуміння мотивів поведінки повсталих.
Безславне ж завершення, очевидно, призвело до того, що найактивніші
його учасники пізніше не бажали відтворювати в мемуарах цю досить
неприємну сторінку своїх біографій. Тим більше, що деяка (незначна)
частина їх була ув’язнена за звинуваченнями у кримінальних злочи
нах, а життєві шляхи всіх інших губляться у фронтових окопах, куди
вони терміново, навіть поспіхом були вивезені, точніше, спроваджені,
як тільки власті опанували становищем. Логічно допустити, що серед
полуботківців взагалі було мало не тільки політично свідомих, зрілих
людей, здатних на скільки-небудь серйозну аналітичну оцінку влас
них дій, які б розуміли історичну вагу своїх свідчень для нащадків,
а й просто письменних.
Чи не тому у розпорядженні дослідників лише одна публікація
безпосереднього учасника подій — полуботківця М. Падалки (щоправ
да, М. Грушевський спеціально відзначає, що в числі керівників полу-
ботхівського руху його ім’я невідоме). Власне, у повному розумінні
мемуарною її теж вважати не можна. М. Падалка зробив доповідь-ре-
ферат в Українському військово-історичному товаристві в Ченстохові
в 1921 р. і опублікував її під однією і тією ж назвою у воєнно-науко
вому збірнику «До зброї», (він виявився єдиним) і окремим виданням
на власний кошт у львівському видавництві «Діло» 2.
Схоже, що для тогочасних політичних лідерів, зокрема, з Цент
ральної Ради виступ полуботківців став тією подією, закінчення якої
чекають в нервовому напруженні, з важким серцем, поганим перед
чуттям, подією, яку згодом навіть згадувати не хочеться, і від думок
про яку з роздратуванням відмахуються, як від надоїдливих мух.
Коли ж через певний ївський, В. Винничен-
188И 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993■ М 7—8 17
В. Ф. Солдатенко, І. В. Солдатенко
ко, Д. Дорошенко, П. Христюк та інші взялися за підготовку мемуа
рів, наукове осмислення минулого, вони змушені були зізнатися, що*
для вибудови цільної концепції не вистачає не лише необхідних дже
рел, але й бракує їхнього (сучасників) розуміння навіть найзагальні-
шої логіки, основного стрижня, головної пружини подій. А це, в свою
чергу, було пов’язано почасти з природніми труднощами тлумачення,,
пояснення дії стихійних процесів, почасти з незбагненністю поведінки
багатьох політичних сил, особистостей, які різною мірою виявились
причетними до подій. Заплутати ситуацію тут допомогли заяви і пуб
лікації з різних політичних таборів, що в горінні пристрастей, в по
лум’ї емоцій намагались якнайоперативніше відмежуватись від бен
тежних дій, водночас кинути тінь підозри за їх ініціювання на супро
тивників. Нерідко це робилось без будь-яких фактичних підтверд
жень, із далеко не делікатними натяками, припущеннями, поширен
ням сумнівних сенсаційних чуток тощо.
Думається також, що немало моментів було й свідомо назавжди
затаєно політичними діячами, які навіть «заднім числом», у мемуарах
не побажали відкрити відомі їм факти. Іншими аргументами-припу-
щеннями важко пояснити, наприклад, чому цей сюжет зовсім обійшов,
у своєму тритомнику «Відродження нації» (К.— Відень, 1920) В. Вин-
ниченко. Адже він брав безпосередню участь у спробах врегулювання
конфлікту і в деталях відтворив події значно меншої ваги і значи
мості, ніж полуботківська епопея.
Аналогічні міркування виникають при ознайомленні з відповід
ним сюжетом досить солідно документально озброєної книги П. Хрис-
тюка «Замітки і матеріали до історії української революції» 1917—
1920 рр. (Т. І. Відень, 1921): «На Україні про це саме, тобто про не
обхідність закінчення війни і початку проведення в життя соціально-
економічних реформ, нагадали, хоч і в неорганізованій, примітивній,
дезертирсько-бунтарській формі, нещасні «полуботківці», що не хоті
ли виступати на фронт, незважаючи на постанову Центральної Ради в
цім напрямі і заходи Генерального Секретаря військових справ Пет
люри, і все домагались признання їх (5000 чоловік) осібним україн
ським полком аж доти, поки в дні петроградських боїв не зробили
серйозного бешкету в Києві, арештувавши начальника міліції, захо
пивши міліційні участки, розгромивши приватне помешкання Началь
ника Київської Округи і поставивши свою варту біля деяких держав
них установ. Цей бешкет без особливих труднощів було ліквідовано'
Генеральним Секретаріатом, який не задумувався серйозніше над
причинами його» 3.
І це сказано Генеральним Писарем Центральної Ради, який кра
ще за інших знав, скільки зусиль довелось докласти Центральній Раді,
щоб залагодити конфлікт, що не давав їй спокою більше місяця, а
всіх киян тримав протягом кількох днів в стані тривоги і переляку.
Суб’єктивне прагнення будь-що видати солдатський виступ за тре
тьорядну подію, над якою не варто серйозно задумуватись, лише
зайвий раз доводить небажання розібратися в його суті, осторогу від
крити такі потаємні сторінки історії, яких би не дуже хотілось широ
ко обнародувати.
Очевидно, найповніші (і найвагоміші за оцінками) спогади про
полуботківський рух залишив М. Грушевський. Його мемуарам взагалі
властива пильна увага до проблем національно-військового будівниц
тва, нереалізованість яких стала чи не найголовнішою причиною кра
ху Центральної Ради. Повстання полуботківців М. Грушевський з ви
соким професійним хистом вписує в тогочасні загальнополітичні тен
денції, а рух полуботківців не зводить лише до подій першої декади
липня 1917 р. Він вважає його апогеєм тенденції, уособлюваної в ді
яльності Українського військового клубу ім. П. Полуботка в Києві.
тя /55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7—8
Виступ полуботківців у 1917 р.
Тому й термін «полуботківці» він вживає уже для березня — травня
1917 р. і поширює його потім на солдатів-грушківців 4.
Водночас М. С. Грушевський чесно визнає, що й для нього у ру
хові полуботківців залишилось дуже багато незрозумілого. Він ро
бить досить серйозне застереження, до якого, практично, не прислу
хались дослідники: «Ворожими українству кругами навалено було на
сей полуботківський виступ стільки різних вигадок на мотив їх ху
ліганства, грабіжництва і под. (почасти спростованих, почасти неспро-
стованих, але також більш, ніж сумнівних), що не легко визнати в тім,
наскільки організований був сей виступ. Політичний його характер*
не підлягає сумніву — але цілі його зістаються неясні»5.
З цілком поважних причин зі строгою обережністю, стриманістю,,
критичністю варто ставитись до висвітлення ходу подій у тогочасній
пресі. Мова не лише про очевидні фактичні неточності, що потрапи
ли за складних обставин на сторінки газет, але й про ту атмосферу
загального сум’яття, буквально шоку, в якій опинилась суспільна дум
ка киян — виступ полуботківців проходив на фоні петроградської кри
зи, що потрясла країну, а також ганебного провалу наступу російської
армії на Південно-Західному фронті, тяжкого відступу з ряду пунктів'
України. Судячи з усього, домінуючим у настроях репортерів був под
війний переляк, який не дозволяв об’єктивно, безпристрасно подавати'
інформацію, що надходила, чи ж то зі значними труднощами добува
лась. Уривчастість одержуваних даних, а також їх суперечливість, на
шаровуючись, створювали сприятливий грунт для фантазій, вигадок:
навіть у тих, хто від природи був і не вельми схильний до цього.
Не позбавлена тенденційності і єдина архівна справа з матеріа
лами комісії Київської військової округи, створеної спеціально ДЛЯ'
з’ясування обставин липневого виступу полуботківців, (вона зберіга
ється в Центральному державному військово-історичному архіві ко
лишнього СРСР (ЦДВІА), ф. 1759, оп. 4, спр. 1688). Є чимало під
став вважати, що комісію цікавило не стільки з’ясування істини, скіль
ки бажання добути максимум даних, які б скомпрометували солда
тів і водночас допомогли б вигородити військові власті, певні
політичні сили.
Як не прикро, але й у фондах Центральної Ради (ф. 1115) і Гене
рального Секретаріату Центральної Ради (ф. 1063) (Центр, держ. ар
хів вищих органів влади і управління України) саме за другу поло
вину червня — початок липня 1917 р. відсутні протоколи засідань.
І реставрувати позицію Ради, яка так багато значила в ході подій, д о -ї
водиться лише за газетними викладами протоколів засідань, скупими
згадками про них. Виняток — хіба що протоколи у газеті «Вісті з
Української Центральної Ради».
Проте, попри всі складності, спроби розібратися в перебігу лип
невої кризи в Києві не полишали істориків і певний доробок тут все-
таки є. Уже в 20-і роки в хронікальній праці «1917 год на Киевщине»
були відтворені окремі факти дій повсталих, передано зміст докумен
тів політичних сил щодо полуботківців, зокрема більшовиків6. Обме
жені сюжети про липневі події було включено в той період і дещо
пізніше також до публікацій про військово-бойову роботу, збройні си
ли України революційної доби7. Фрагментарні дані, точніше, досить
скупі згадки наводились і в деяких матеріалах, що з’являлись на сто
рінках спеціальних воєнно-історичних збірників, журналів, таких як
«За державність. Матеріали до історії війська українського» (Каліш,
1929—1936), «Літопис Червоної Калини» (Львів, 1929—1939), «Табор»
(воечно-літературний журнал. Варшава, 1927—1937). Дні повстання
полуботківців постійно відзначалися і в «Календарі Червоної Кали
ни»8. Та, мабуть, найповніша і найзмістовніша інформація була зіб
рана і систематизована Д. Дорошенком9, хоча треба зауважити, що
автор переплутав у багатьох випадках новий і старий стилі, що при
/55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7 - 8 2* 19
В. Ф. Солдатенко, І. В. Солдатенко
звело до зміщення подій, прикрих деформацій у викладі матеріалу.
Надзвичайно великий інтерес становить фундаментальна праця
П. Мілюкова. її унікальність полягає в тому, що автору пощастило
аналізувати документ, якого більше ніхто з дослідників не тримав
у руках — план дій повстанців. Що ж до концепції, то її визначили
великодержавницькі, антибільшовицькі погляди автора 10.
З часом в зарубіжній історіографії інтерес до питання про полу-
ботківців згас, а у вітчизняній його наважувались порушувати лише
окремі дослідники, щоправда, трактуючи залучені до обігу докумен
ти, факти здебільшого однобічно, безпосередньо пов’язуючи виступ
солдатів, хід повстання з провокаційною діяльністю, дворушництвом
Центральної Ради п.
Водночас, в узагальнюючих, підсумкових працях, що вважались
як би офіціозними (нариси історії Компартії України, багатотомна
історія України, хроніка «Великая Октябрьская социалистическая
революция и победа Советской власти на Украине» (К., 1977), енцик
лопедичний довідник «Великий Жовтень і громадянська війна на
Україні» (К., 1987), «незручний» епізод з полуботківцями старанно
замовчувався.
Об’єктивна потреба в неупередженому дослідженні історії бо
ротьби українського народу за свою державність, за власні збройні
сили відразу виявила суттєву прогалину у знаннях про одну з відпо
відальних і драматичних сторінок цього складного, суперечливого про
цесу 12. Для з’ясування проблеми в цілому дослідники мають відпо
вісти передусім на такі питання:
В якій мірі співвідносяться, перебувають у взаємозв’язку пробле
ми державотворення, українізації армії з тим, що сталося на вули
цях Києва 4—5 липня 1917 р.? Яким виявилось співвідношення сти
хійного фактора зі свідомими діями політичних сил? Чи змогли вони
вплинути на підготовку вибуху, на його приборкання? Чи були
причетні до цього більшовики? Яку роль відіграли самостійницькі ідеї,
позиція членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, очо
люваного М. Міхновським, на розвиток подій? Чи був у повсталих
вироблений план дій? Хто його автор? Як він створювався? Якою була
реакція на виступ полуботківців Центральної Ради? Якою мірою вия
вились втягнутими у події вояки Першого українського козачого за
пасного полку ім. Б. Хмельницького та їх командування? Чи існував
прямий, організаційний зв’язок між повстанням у Києві і липневими
подіями в Петрограді, чи ж то був лише випадковий збіг у часі? Як
вплинув виступ полуботківців, його придушення на подальший пере
біг подій у Києві, на політичну ситуацію? Якою, відповідно, може бу
ти, з огляду на всі попередні питання, загальна, підсумкова оцінка
солдатського виступу?
Очевидно, слід розглядати виступ полуботківців в контексті того
часних процесів, зокрема, пошуків розв’язання питання про українську
державність і його складової — формування власних збройних сил.
Керівники українського національного руху, лідери Центральної
Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою до
сягнення широкої національно-територіальної автономії України у
складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з най
більшою повнотою і водночас лаконічністю ця позиція була акуму
льована в рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.):
«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними пот
ребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно-те
риторіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого
народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.
2. Автономний устрій України, а також і інших автономних об
ластей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному
устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного
20 /55У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993., № 7 - 8
Виступ полуботківців у 1917 р.
устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку,
а одним з головніших принципів української автономії — повну гаран
тію прав національних меншостей, що живуть на Україні» 13.
Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах,
відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимча
совим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала в масах. А ло
гічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку націо
нальної свідомості солдатських мас, їх згуртування під національ
ними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин.
Щодо цього1 напрямку Центральна Рада, дотримуючись реформацій
них засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легі-
тимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід врахову
вати і те, що в умовах продовження імперіалістичної війни Централь
на Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення
неодмінно йти в фарватері політики Тимчасового уряду, а й з неба
жання дестабілізувати обстановку в країні й на фронті, створювати
практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Ліде
ри Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість
буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді
центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздат
ності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнен
ня фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових
формувань на національній основі.
Однак, розважливість, повільність у діях Центральної Ради ввій
шли у певну суперечність з самим духом революційної доби. Солда-
ти-українці з ентузіазмом сприймали заклики Центральної Ради до
гуртування, проте вони виявляли нетерпіння, ставали на шлях ство
рення українських частин явочним порядком. Певну роль тут відігра
ла і поширювана у військах самостійницька ідеологія, що вимагала
негайного оголошення України самостійною державою з власними
національними збройними силами.
Яскравим проявом зазначених суперечностей стало створення
Першого українського козачого запасного піхотного полку ім. Богда
на Хмельницького у квітні 1917 р.14. Дедалі виразніше вони дали себе
знати в дебатах на 1 Всеукраїнському військовому з’їзді (Київ, 5—8
травня 1917 р.), коли представникам Центральної Ради, українських
національних партій довелось буквально гасити радикалізм значної
частини делегатів, боротись за пом’якшення формулювань рішень, що
ухвалювались 15.
І все ж з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії за на
ціонально-територіальним принципом та потребу формування укра
їнської національної армії. Для практичного керівництва процесами
формування національних збройних сил при Центральній Раді було
утворено Український Генеральний військовий комітет (УГВК) у
складі 18 осіб. В їх чи'слі: С. Петлюра, В. Винниченко, В. Павленко,
О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов (Полоз), С. Письменний*
A. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський та інші. Головою комітету
став С. Петлюра. В УГВК не було і не могло бути єдності у поглядах
на шляхи і темпи будівництва української державності в цілому,
збройних сил в першу чергу. Самостійницьку лінію, схильність до ра
дикалізму уособлював М. Міхновський. Йому протистояв передусім
B. Винниченко, а в Центральній Раді і М. Грушевський, які не лише
не поділяли поглядів М. Міхновського, але й вважали їх об’єктивно
шкідливими, навіть злочинними для тогочасного етапу українського
державотворення. До цього ж крила (М. Грушевський— В. Винничен
ко) формально належав і С. Петлюра. На І Всеукраїнському військо
вому з’їзді вони з Міхновським уособили як би різні табори, різні
підходи до розв’язання назрілих проблем. М. Грушевський, В. Винни
ченко всім своїм авторитетом підтримали С. Петлюру, зробили, ма-
/55ДГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, М 7—8 21
В. Ф. Солдатенко, І. В. Солдатенко
-буть, вирішальний внесок для висунення його на керівні ролі на з’їзді
і в УГВК 16. Однак, думається, С. Петлюра на практиці багато в чому,
особливо у найпринциповіших питаннях, діяв не стільки згідно то
дішніх ‘поглядів і позиції керівництва Центральної Ради, скільки у
відповідності до свого поривчастого, імпульсивного характеру, схиль
ності до гучних ефектів. Він нерідко здійснював вчинки, видавав до
кументи, показний радикалізм яких виділяв його серед інших Гене
ральних секретарів і мав великий вплив на настрої наелектризованих
мас. Невдовзі ж з прикрістю з’ясовувалось, що імпульси, які виходи
ли від С. Петлюри, поширювались на зразок хвилі, що пробігає від
пориву вітру по поверхні води, не зачіпаючи її глибин. Основна ж
частина членів УГВК взагалі мало була підготовлена до ролі, що їм
припала. Вони, як і вже всі названі поіменно, або ж були взагалі ци
вільними людьми, або малокваліфіковаиими військовими фахівцями,
що посідали нижчі офіцерські чини, та й то одержані здебільшого в
умовах тотального призову на штабну службу у роки імперіалістич
ної війни.
Не маючи на меті висловлювати будь-які сумніви у чистоті заду
мів членів Українського Генерального військового комітету, все ж не
можна не зауважити, що в цілому такому органу дуже нелегко було
дійти навіть внутрішньої згоди і ефективно, оперативно діяти в щонай
складнішій обстановці революційного часу, коли зростає роль стихій
ного фактора. На останній подразливо діяли і антидемократичні, ан
тиукраїнські заходи, рішення, що до них вдавався Тимчасовий
уряд, окремі його міністри, військове начальство, шовіністичні
партії. Настрої постійно підігрівались чисельними виступами в пресі.
В такій обстановці і розпочиналися події, пов’язані з полубот-
ківцяші.
Зважаючи на настійні домагання діячів українського національ
но-визвольного руху, військовий міністр Росії врешті-решт дав усну
обіцянку провести українізацію трьох армійських корпусів. І хоч це
не було закріплено ще офіційним рішенням, звістка дістала широкого
розголосу. На місцях здебільшого її сприйняли як сигнал до гурту
вання новобранців в окремі українські частини для поповнення саме
українських корпусів 17.
За таких обставин, не бажаючи вгамовувати ентузіазм солдатів-
українців, натхненний прикладом першого, богданівського, полку,
УГВК вирішив створити ще одну військову одиницю. Саме в цей час,
в середині травня, в Чернігові скупчилася значна кількість новобран-
ців-українців. Під проводом Павленка, під впливом агітації самостій
ницьких елементів, в тому числі і прибулих з Києва, солдати почали
самочинно гуртуватися в український полк 18. УГВК вирішив якомога
швидше відправити його на фронт і розпочав відповідну підготовчу
роботу.
В двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських ново
бранців прибули до Києва. Розмістились вони разом з прибулими з
інших регіонів, зокрема з Пензи, солдатами на розподільчому пункті
в с. Грушки, що знаходився по Брест-Литовському шосе поблизу
Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української
частини (а всього тут зосередилось більше 5 тис. чоловік) була про
довжена, набула нового розмаху.
Однак досить швидко з’ясувалось, що ситуація виходить з-під кон
тролю УГВК. Більше того, новобранці дедалі активніше відмовлялись
виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готувати
ся до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число при
булих з Чернігова потрапило 62 злочинці-каторжники, 20 колишніх
жандармів і один околоточний наглядач 19. Частина новобранців вияв
ляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмов
ляти всіх солдатів відмовитись від’їжджати на позиції, а залишитись
22 I35N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7—8
Виступ полу бот ківців у 1917 р.
в Києві, «щоб тут захищати свободу України». «Фронт наш в Києві,—
говорили ці агітатора,— ми повинні тут захищатись»20.
Мабуть, варто взяти до уваги і досить цікаві свідчення команду
ючого Київським військовим округом полковника К. Оберучева, який
згодом писав: «В той час, коли робились героїчні зусилля для того,
щоб зламати ворога (червневий наступ)... я не міг послати жодного
солдата на поповнення діючої армії... Ледве-но я посилав в будь-
який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в
полку, що до того часу жив мирним життям і не думав про україніза
цію, скликався мітинг, піднімався український жовто-блакитний пра
пор і лунав заклик «Підемо під українським прапором!» І затим — ні
з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються ні під черво
ним, ні під жовто-блакитним прапором». І в такій ситуації знайти
більш-менш прийнятний вихід було дуже непросто. «Само по собі
зрозуміло,— зазначає далі К. Оберучев,— що можна було силою зму
сити виконувати свої розпорядження. І сила така в руках у мене бу
ла». Але «виступаючи силою проти ослушників, що діяли під прапо
ром українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не
з анархічними виступами, а борешся проти національної свободи і са
мовизначення народностей»21.
Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами
А. Денікін повністю поділяв такі оцінки і навіть ще жорсткіше вис
ловлювався на адресу ініціаторів українізації армії, УГВК, персо
нально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за укра
їнізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, ухи
ляння від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело
до дестабілізації і розвалу фронту22.
Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з
ними певною мірою і не погодитись. Це підтвердив і розвиток подій,
настрої солдатів у Грушках. Вони серйозно коливались. Нерішучість
виявили і УГВК та Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили
в надзвичайно складну ситуацію.
До Києва вже прибували делегати Другого Всеукраїнського вій
ськового з’їзду, коли надійшло повідомлення про рішення військового
міністра Тимчасового уряду О. Керенського заборонити його прове
дення. Солдати-українці, зібрані в Грушках, скористались, за зізнан
ням С. Петлюри, сприятливим приводом — необхідністю захисту
з'їзду, хоч їх ніхто про це й не просив, для того, щоб надалі залиши
тись в Києві. Нехтуючи погрозами О. Керенського, цілком можливими
репресіями, Центральна Рада зважилась на проведення військового
з’їзду. Очевидно, за іншого рішення з’їзд все одно відбувся б, відбувся
самочинно, але вже, мабуть, без участі Української Ради. Це досить
переконливо довело проведене 4 червня в Троїцькому народному домі
віче за участю делегатів Другого Всеукраїнського військового з’їзду.
Його завершення разом з парадом богданівців було перенесено на
Софійську площу. В офіційному повідомленні відзначалось: «... Всі
промовці погоджувались на тому, що на заборону з’їзду зважати ні
чого, бо тепер минули ті часи, коли для з’їздів питали дозволу.
Погоджувались промовці також і в тому, що українському наро
дові нема чого більше оглядатися на правительство російське, а треба
взятися негайно самим кувати свою долю. Незгода була тільки в то
му, чи іти Україні шляхом автономії, чи негайно оповіщати державну
незалежність, на чому настоювали деякі промовці, члени «Союзу укра
їнської державності» 23.
На заклик одного з промовців солдати-делегати присягнули не
повертатися до своїх військових частин, не вирішивши питання про
автономію України24. Тональність з’їзду виявилась явно радикальні-
шою за ту, що мала місце на попередньому, місяць тому. Протягом
шести днів (5—10 червня) йшли дуже бурхливі засідання, на яких
438М 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1993, № 7—8 23
В. Ф. Солдатенк'о, І. В. Солдатенко
емоції сягали через край. Відкинувши рішення О. Корейського як
«незаконне», з’їзд рішуче засудив позицію Тимчасового уряду, зажа
дав відміни його ухвали щодо домагань українців, а Центарльній
Раді дав настанову: «В цій справі до уряду більше не звертатись і не
гайно приступити до твердої організації краю...»25.
У власне військових питаннях з’їзд засудив позицію командуван
ня щодо українізації армії, зажадав від вищого військового началь
ства затвердити Український Генеральний військовий комітет (його
склад було поповнено 10 особами) як «українську військову інститу
цію», ухвалив обов’язковість рішень останнього для українських війсь
кових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний
практичний план українізації армії26.
Однак більша, ніж до суто військових, увага солдатів-українців
була прикута до загальнополітичних питань. Ще перший військовий
з’їзд зажадав від Центральної Ради твердіших, рішучиших кроків у
справі самовизначення України. Під час роботи другого з’їзду керів
ництво Ради докладало останніх відчайдушних зусиль, щоб домогтись
у Тимчасового уряду обіцянки надати Україні автономію (всі попе
редні зусилля, як відомо, закінчились безрезультатно). Делегати ж
військового з’їзду у численних виступах відмовлялись залишити
Київ, не дочекавшись цілком певних рішень, і обіцяли боротись за
них найрішучішими засобами. Подальше зволікання погрожувало сти
хійним вибухом з непередбачуваними наслідками. За цих умов 10 черв
ня 1917 р. Центральна Рада оголосила на військовому з’їзді свій 1-ий
Універсал.
Універсал був з піднесенням зустрінутий в широких колах укра
їнства, явно додав авторитету Центральній Раді. Дещо впевненіше
став почувати себе і УГВК. Після завершення з’їзду останній змуше
ний був повернутись до вирішення долі новобранців у Грушках.
На той час готувався наступ на Південно-Західному фронті, і від
того, як вчинять солдати: поїдуть на позиції, що стане своєрідною де
монстрацією підтримки Тимчасового уряду, чи відмовляться залишити
Київ, що може бути використано як привід для санкцій з боку уряду
і проти Центральної Ради, і проти УГВК, багато в чому залежала і
доля керівників українського визвольного руху. Генеральний військо
вий комітет настільки поринув у розв’язання проблеми з грушківця-
ми, що перебрав на себе і всю відповідальність за подальше існуван
ня цього солдатського гурту. Представники грушківців 19 червня
1917 р. звернулись до Українського Генерального військового коміте
ту з вимогами:
«1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком ім. гетьмана
Полуботка;
2) признати виборну нашу старшину;
3) просимо порад і літератури;
4) вимагаємо зброї, одежі, їж і»27.
Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти а
принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх з об’єк
тивних причин. Він призначив певний строк (яким він був, встанови
ти так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так важливо, але ясно, що
було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправитись на
фронт, «в іншому випадку Генеральний комітет буде вважати їх не
українцями і зречеться їх» 28.
Остання теза надзвичайно симптоматична: навряд чи можна з
такою легковажністю формулювати навіть погрози з метою певного
тиску на маси. Якщо ж така заява не блефування, а формула реаль
ної політики — тоді, як говорять, можна чекати біди.
І біда справді наближалась. Солдати прислали до УГВК депута
цію, яка заявила, що після видачі обмундирування (про зброю мови
вже не було) і відпочинку (ця позиція викликала зрозуміле здиву-
24 /55У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7—$
Виступ полуботківців у 1917 р.
ванкя) вони готові відправитись на позиції під українським прапором
як полк ім. гетьмана П. Полуботка.
За свідченнями М. Падалки виходить, що ідея організації полку
і присвоєння йому ім’я П. Полуботка належала Українському військо
вому клубу ім. П. Полуботка в Києві;29 тим його членам, які були
незадоволені нерішучою політикою Центральної Ради, її лояльним
ставленням до російського уряду. «Сюди належали — пише М. Падал-
ка,— деякі члени клубу ім. Полуботка, як напр. п. п. Махновський,
Лук’янів, Павелко, члени Генерального комітету та Центральної Ради,
напр. Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полубот-
ковського полку були ідейними організаторами, які накинули думку
виступу Полуботковцям... Вони хотіли силою подій, силою фактів по
вернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по
інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасово
го Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена пе
ред фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по
бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях
рішучої політики...» 30.
Так масове незадоволення солдатів-новобранців, щоденне погір
шення їх становища переростало в обурення, яке направлялося в рус
ло виступу під цілком визначеними політичними гаслами і усвідом
леною, хоч і недостатньо обгрунтованою метою.
Кинуті в солдатське середовище заклики знайшли в їх серцях
відгук і почали поширюватись. Частина солдатів побувала на вокзалі
і вела там агітацію серед проїжджаючих на фронт з метою схилити і
їх на свій бік, але ці спроби були марними.
Одночасно була досягнута домовленість провести 21 червня ра
зом з представниками полку ім. Б. Хмельницького і українських
військ Київського гарнізону нараду, щоб остаточно вирішити долю
солдатів-новобранців.
Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на сесії Цент
ральної Ради. Доповідь зробив член УГВК, член Малої Ради М. Поло-
зов (Полоз). Він поставив питання про те, що не всі українізовані
частини підкоряються УГВК як «вищій інституції організованого укра
їнського війська». Зокрема це стосується «до зорганізованого в Чер
нігові полку під проводом Павелка. Генер. комітет намагався пере
вести полк до Києва, аби далі одправити його на позиції в один із
українських корпусів. Коли вони прибули до Києва, то підлягли впли
ву з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого —
недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати
на фронт, а залишитись тут, у Києві, бо тут наш фронт, тут треба
боронити волю України»31.
М. Полозов доводив,, що задовольнити вимоги солдатів-грушків-
ців УГВК не в змозі, цскільки матеріально-технічне забезпечення
здійснюється в сформованих уже запасних полках. «Генер. комітет
переконався,— відзначив доповідач,— що люди сього ешелону просто
не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм українством»32.
Член Української Ради військових депутатів Вротновський-Сивошапка
з посиланням на інформацію від козаків 1-го українського полку до
дав, що «до сього ешелону в Чернігів приїздили самостійники, обіця
ли їх перевезти до Києва, озброїти і там залишити. Треба роз’яснити,
бо вони не знають, хто такий Генер. комітет; чи то д. Полозов чи
п. Міхновський?»33. Вротновський-Сивошапка запропонував вжити до
полуботківців найрішучіших заходів.
Мельник, що також брав участь у переговорах, інформував про
заперечення грушківцями наявності в їх средовищі карних злочинців
і колишніх жандармів, які вже нібито усунуті. Він схилявся до того,
що полуботківці «справжні патріоти-українці», вимагають їх відправ
ки на фронт як української частини, хочуть, щоб з ними рахувались
/55У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7—8 25
В . Ф. Солдатенко, І. В. Солдатенко
і їх визнали як УГВК, так і російські власті. За твердженням Мель
ника «ешелон хоче, щоб Київ було українізовано».
На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити
до солдатів від Української Центральної Ради «поважну делегацію,
щоб нейтралізувати той недобрий настрій, який панує серед 5000 сол
датів, який може бути заразою для решти українського війська». До
складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалевського, С. Пет
люру, О. Шульгина, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка 34. Однак
солдати дуже прохолодно зустріли останніх, залишились байдужими
до промов В. Винниченка і С. Петлюри. Взаєморозуміння на нараді
досягти не вдалося, і 22 червня Центральна Рада повернулась до пи
тання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківця-
ми, хоч в інформаціях слова «полк Полуботка» іронічно брались в
лапки. Кілька представників від солдатів прибули на сесію Ради.
Один з них особливо протестував проти тверджень М. Полозова про
те, що в складі полуботківців є карні елементи. М. Полозов дав довід
ку, що в розпорядженні УГВК є щодо цього відповідні офіційні відо
мості від чернігівського прокурорського нагляду.
Доповідач Вротновський-Сивошапка змушений був визнати, що
зусилля В. Винниченка і С. Петлюри, які напередодні намагались на
поумити солдатів-грушківців, «не мали впливу на слухачів, зустріча
лись ними холодно, тоді як промови Майстренка та Гудієика, проводи
рів «полуботківців», зустрічались оплесками. Врешті було постав
лено руба питання: хто має стояти на сторожі інтересів Українського
народу, чи Ц.У.Р з Радою військ, деп. та Генер. військ, комітет, чи
5000 «полуботківців»? Чи признають «полуботківці» авторитет Ц.У.Р.
і чи будуть вони коритися постановам її чи ні? Тоді виступив Гудіен-
ко і вніс пропозицію таку: «полуботківці» будуть коритись Ц.У.Р.,
коли її постанови будуть добрими. Після сього була виголошена про
мова (очевидно когось із представників Центральної Ради — авт.),
котра вплинула на «полуботківців», і під час голосування всі піднес
ли руку за те, що будуть коритись Ц.У.Р. без застережень» 35.
Д. Журавель повідомив, що напередодні, представники полубот
ківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію
у полку ім. Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам
Центральної Ради довелось докласти немало зусиль, щоб втихомирити
солдатів.
Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна
більшість — пристойні люди, патріоти і не варто доводити справу до
того, щоб розійшлись компрометуючі чутки про Центральну Раду.
В. Винничєнко у своєму звіті висловив думку, що полуботківці
бояться їхати на фронт і потрапити там до неукраїнських частин. Він
також зазначив, що солдати перебувають під впливом агітації еле
ментів, які свої ^власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом 36.
Виступив також представник полуботківців Осадчий. Він, зокре
ма, заявив, що полуботківці мають одну мету — боронити Україну, але
ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів,
без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати
привід кваліфікувати їх дезертирами. «...Ми прохаємо,— жалівся сол
дат,— дати нам лікарську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі.
Прохаємо упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми не
обхідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою; при
силати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас
бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас нагово
рили бог зна чого, ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пре
су ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто
з членів Генерального комітету. Се для нас найважнійше... Рада коза
ків доручила нам, делегатам, висловити У.Ц.Р. повне своє довір’я, а
також Генеральному комітетові, котрий нас зрікся...»
26 /55У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7—8
Виступ полуботківців у 1917 р.
З великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розпо
вів про історію виникнення конфлікту. Навів дані, що, власне, з Чер
нігова прибуло лише 700 осіб. До них приєдналося близько 1000 ново
бранців, з яких УГВК мав на м-еті поступово сформувати 1-й запасний
полк. Та до них самочинно, уже на розподільчому пункті, приєдналось
2600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота. Ось цих
«2600» С. Петлюра і вважав ініціаторами бродіння, непокори, загаль
ної дезорганізації. І саме цим «2600» УГВК три дні тому заявив, що
«він зрікається їх». Обговорення доповідей було дуже бурхливим.
Із запереченнями С. Петлюрі і М. Полозову знову виступули козак
Осадчий і д. Волошко. Останній, зокрема, відкинув спробу голови
УГВК роз’єднати полуботківців. «Нас не 2600, а понад 5000» 37,— кате
горично заявив він.
Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: «Українська
Дентальна Рада, вислухавши доклади делегації товаришів солдатів,
що мешкають в Грушках, і членів Центральної Ради, які були надіс
лані 21 червня в об’єднане засідання представників української час
тини місцевого гарнізону, постановила:
1) закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до
національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною
революційною україньскою демократією.
2) в інтересах української національної справи, запропонувати
товаришам солдатам негайно виконати приказ Генерального комітету
і виступити до указаного комітетом українського запасного полку»38.
Суперечності набули нових масштабів. Солдати-грушківці дедалі
активніше йшли по шляху самочинної організації. Вони обрали собі
командира (вже як командира полку ім. П. Полуботка) — прапорщи
ка Романенка і виконком полкового комітету у складі: голова — пра
порщик Майстренко, члени — прапорщик 98-го запасного піхотного
полку Стріленко, рядовий 635-го піхотного Киселинського полку Спо-
/даренко, рядовий Осадчий, секретар-єфрейтор лейб-гвардії Гроднен
ського гусарського полку Квашенко 39.
23 червня в друкованому органі УСДРП «Робітничій газеті» з’яви
лась симптоматична редакційна стаття «Хто робить дезорганізацію?»
її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про
те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі
військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять пере
шкоди для направлення українського поповнення саме у корпуси, виз
начені для українізації. «Результати такої політики ми бачимо вже.
У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони
мали йти на фронт. Але дізнавшись, що українців обманюють, вони
зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і
не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.
Розуміється, це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує
той план формування українських частин, який виробив Військовий
Укр. Генеральний комітет і на який згодилось правительство. Це не
порядок, дезорганізація. З цим треба боротись.
Але ж, хто ж перший той непорядок заводить? Чому вищі росій
ські військові власті так безцеремонно ламають своє слово і сміються
як з самих себе, так і з українців? Для чого вживаються всякі захо
ди, щоб не додержати свого обіцяння?» 40.
Проте Центральна Рада, УГВК розуміли добре, що лише такими
статтями справі не зарадити. Тим більше, що анархічно-деструктивна
пропаганда поширювалась в солдатському середовищі і загрожувала
надзвичайно неприємними наслідками. Тому Український Генеральний
військовий комітет 26 червня звернувся до українців Київського гар
нізону зі спеціальним наказом-відозвою (наказ № 5). В документі,
зокрема, говорилося: «Ходять чутки по Києву про те, що провокатори
та прислужники старого царського ладу під’юджують українців-солда-
Ї55ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн.. 1993, М 7—8 27
В. Ф. Солдатенко, І. В. Солдатенко
тів до безчинства, бешкету та погромів. Ходять чутки, що ці пройди
світи під’юджують темних людей навіть розігнати Українську Цент
ральну Раду, Український Генеральний Комітет і захопити власть в
свої руки. Сі пройдисвіти каламутять людей, викликають неспокій, не
дають ні Центральній Українській Раді, ні Генеральному Комітету
працювати над добром України»41.
Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації, УГВК ра
зом з тим звертався до свідомості українських солдатів і офіцерів:
«Стійте на сторожі революції і ладу на Україні, не допустіть до того,
щоб наша довгожданна і великими жертвами здобута воля України'
була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими пройдисві
тами!» 42.
Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду —
О. Керенський, М. Терещенко і І. Церетелі. В складних переговорах
з Центральною Радою йшов пошук компромісу. Ситуація з полубот-
ківцями на цьому фоні виглядала не лише невчасною, непривабливою,
а й просто розпачливою. Можна, очевидно, зрозуміти М. Грушевського,
який на засіданні Центральної Ради 28 червня на запитання Біляшів-
ського про хід влаштування справ з полуботківцями ухильно відповів,
що УГВК в цьому питанні ввійшов у необхідні зносини з відповідними
інституціями43. Насправді, Генеральний комітет вдався до одного з
відчайдушних, водночас ризикованих кроків — розпорядився зовсім
припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь ті провели 29
червня демонстрацію біля Педагогічного музею, де працювала Цент
ральна Рада.
У передчутті дуже неприємної перспективи 1 липня 1917 р. питан
ня про полуботківців обговорювалося на засіданні Генерального Сек
ретаріату Центральної Ради. Спроби деяких українських лідерів зняти
з себе відповідальність за вчинки грушківців були відкинуті. Підпол
ковник Поплавко (член УГВК) вступив в полеміку з генералом
Л. Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному
комітету, незалежно від того, визнають його військові власті, Тимча
совий уряд чи ні, слід вдатись до рішучих дій. Адже УГВК закликав
українських солдатів до українізації і тепер не має права відходити
в сторону від їхніх домагань. «Ми стоїмо перед «полуботківщиною»,—
прямо заявив Поплавко.— Коли ми не задовольнимо тих бажань, з
якими йдуть до нас люди, то знайдуться інші, котрі зіграють на ба
жанні людей і поведуть їх за собою. Ми стоїмо перед загрозою втеря-
ти всякий авторитет і вплив на маси»44. С. Петлюра змушений був
згодитись з тим, що як на фронті, так і в тилу наростає стихійний рух
солдатів-українців45. Ситуацію ускладнювали настійні домагання вій
ськових властей вивести з Києва полк ім. Б. Хмельницького — найна
дійнішу опору Ради. Ю. Капкан стверджував, що він, скільки^ міг,,
відтягував відправку богданівців на фронт, «вважаючи, що полк пот
рібен в Києві». Прохав Центральну Раду як найвищу українську вла
ду врешті-решт визначитись у цьому питанні і дати йому вказівку, що
робити 46.
Але, судячи з усього, вийти на якісь чіткі, розумні рішення не
вдалося.
(Далі буде) 1
1 Г р у ш е в с ь к и й М. Спомини — Київ.— 1989.— № 10.— С. 146.
2 П а д а л к а М. Виступ полуботківців 4—6 липня 1917 р. в Києві на фоні полі
тичної ситуації того часу.— До зброї. 36. І. Тарній—Львів, 1921.— С. 58—74; Окремий
відбиток. «Діло». Львів, 1921.— 16 с.
3 Х р и с т ю к П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917—
1920 рр. Т. І.— Відень, 1921.— С. 107.
4 Г р у ш е в с ь к и й М. Спомини.— Київ, 1989.— №9 . — С. 126, 144; № 10.—
С. 124, 134— 136, 145— 149 та ін.
28 /55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1993, № 7—&
Виступ полу бот ківців у 1917 р.
5 Там же.— № 10.— С. 146—147.
6 1917 год на Киевщине„ Хроника собнтий.— X., 1928.— С. 152— 159.
7 С т е ф а н о в 3. Українські збройні сили 1917—1921 рр. Ч. І. Доба Центральної
Ради й Гетьманату.— Коломия, 1934 /Д руге ставлене видання.— 1947—413 с.; К р и-
п’я к е в и ч І., Г н а т е н к о В. Історія українського війська.— Львів, 1936. (Вінніпег,
1957); Історія українського війська. 2-е вид. доп,.— Вінніпег, 1953.
8 Див.: Д у д к о Ф. День 5 липня 1917 р. у Києві (про виступ полку ім. Гетьмана
П. Полуботка)— Календар Червоної Калини на 1937 р. Львів—Жовква, 1936.—
С. 54—60.
9 Д о р о ш е н к о Д. Історія України 1917і— 1923. Т. І. Доба Центральної Ради.—
Ужгород, 1932; Вид. 2-е. Нью-Йорк, 1954.—434 с.
10 Ми лю к о в П. Н. История второй русской революции. Т. І. В 2-й — София.
1922.— С. 79—84.
11 Див.: З н а м е н с к и й О. Н. Июльский кризис 1917 г.— М., 1964.— С. 166—
173; Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. В 2-х тт,
т. 2.— К-, 1967.— С. 26—28: К а п у с т и н М. И. Заговор генералов/Из истории кор-
ниловщиньї и ее разгрома/М., 1968. С. 99— 102; В а р т а т юк П. Л., К у р ас И. Ф.,
С о л д а т е нко В. Ф. В. И. Ленин и большевиєтские организации Украйни в Ок-
тябрьской революции.— К.; 1980.— С. 122— 124; В а р г а т ю к П. Л., С о л д а т е н-
ко В. Ф., Ш м о р г у н П. М. В огне трех революции.— К., 1986.— С. 387—389.
12 Див,: С о л д а т е н к о В. Ф. Становлення української державності і проблема
збройних сил/березень 1917 — квітень 1918 рр./Укр. іст. журнал.—'1992. — № 5 . —
С. 38—50; Й о г о ж. Центральна Рада та україніза/ція армії. — Там же. — № 6. —
С. 26—39; Щ у с ь О. Й. Всеукраїнські військові з’їзди 1917 ,р.— Історичні зошити.—
№ 7.— К., 1992.— С. 47.
13 Цит. за: X р и с т ю к П. Назв, праця.— С. 39.
14 Див.: С о л д а т е н к о В. Ф. Становлення української державності і проблема
збройних сил. І березень '1917 — квітень 1918 рр.).
Укр. іст. журнал.— 1992.— № 5.
15 Там же.
16 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (да
лі, ЦДАВО України), ф. 1115. оп. І, спр. 51. арк. 1—З,
17 Робітнича газета.— 1917.—23 черв.
18 Вісті з Української Центральної Ради.— 1917.— № 11.— 12.— Черв.
19 Киевская мьтсль. Вечерний випуск.— 1917.—8 июл.
20 Там же.
21 Цит за: Д е н и к и н А. И. Очерки русской смутьі.— Вопросн истории.— 1990.—
№ 1 0 . - С. 108-109.
22 Див.: Там же.— С. 105—110.
23 Вішіпк Українського військового -генерального комітету.— № 2 . — 1917.— Черв.
24 Там же.
25 Х р и с т ю к П . Назв, праця.— С. 70.
26 Там же.— С. 129.
27 Вісті з Української Центральної Ради.— № 11— 12.— 1917.— Черв.
28 Киевская мисль. Вечерний випуск.— 1917.—8 июл.
29 П а д а л к а М. Виступ полуботківців 4—6 липня 1917 р. в м. Києві на фоні
політичної ситуації того часу.— Львів, 1921.— С. 8.
30 Там же.— С. 8—9.
31 Вісті з Української Центральної Ради.— № 11— 12.— 1917.— Черв.; Нова Ра
да.— 1917.—23 черв.
32 Там же.
33 Там же.
34 Там же.
35 Там же.
36 Там же. *
37 Там же.
38 Там же. Киевская мисль. Вечерний випуск—1917.—8 июл.
39 Киевская мисль Вечерний випуск.— 1917.— 5 и 20 июл.
40 Робітнича газета.— 1917.—23 черв.;
41 Робітнича газета.— 1917.—28 черв; Народна воля.— 1917.—28 черв. (11 лип.)
42 Там же.
43 Робітнича газета.— 1917.—29 черв.
44 ЦДАВО України, ф. 1115. оп. І, спр. 21, арк. 17.
45 Там же, арк. 18.
48 Там же, арк. 19
188М 0130—5247. Укр. іст. ж у р и 1993, №> 7—8 29
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212513 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-15T23:17:08Z |
| publishDate | 1993 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Солдатенко, В.Ф. Солдатенко, І.В. 2026-02-06T16:25:49Z 1993 Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) / В.Ф. Солдатенко, І.В. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — С. 17–29. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212513 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) Выступление полуботковцев в 1917 г. (Попытка хроникально-документальной реконструкции события) Action of Polubotkivtsi in 1917 (Attempt of Chronicle-Documentary Reconstruction of Event) Article published earlier |
| spellingShingle | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) Солдатенко, В.Ф. Солдатенко, І.В. Статті |
| title | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) |
| title_alt | Выступление полуботковцев в 1917 г. (Попытка хроникально-документальной реконструкции события) Action of Polubotkivtsi in 1917 (Attempt of Chronicle-Documentary Reconstruction of Event) |
| title_full | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) |
| title_fullStr | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) |
| title_full_unstemmed | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) |
| title_short | Виступ полуботківців у 1917 р. (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) |
| title_sort | виступ полуботківців у 1917 р. (спроба хронікально-документальної реконструкції події) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212513 |
| work_keys_str_mv | AT soldatenkovf vistuppolubotkívcívu1917rsprobahroníkalʹnodokumentalʹnoírekonstrukcíípodíí AT soldatenkoív vistuppolubotkívcívu1917rsprobahroníkalʹnodokumentalʹnoírekonstrukcíípodíí AT soldatenkovf vystupleniepolubotkovcevv1917gpopytkahronikalʹnodokumentalʹnoirekonstrukciisobytiâ AT soldatenkoív vystupleniepolubotkovcevv1917gpopytkahronikalʹnodokumentalʹnoirekonstrukciisobytiâ AT soldatenkovf actionofpolubotkivtsiin1917attemptofchronicledocumentaryreconstructionofevent AT soldatenkoív actionofpolubotkivtsiin1917attemptofchronicledocumentaryreconstructionofevent |