Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки
У процесі розвитку української державності як повноправної частини світової співдружності посилюється необхідність усвідомлення єдності світової культури і науки. Нині українська історична наука ре презентує не тільки пострадянську історіографію, але й певною мірою спільність істориків усього світу....
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1994 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212633 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки / С.І. Жук // Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 45–53. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860283989205450752 |
|---|---|
| author | Жук, С.І. |
| author_facet | Жук, С.І. |
| citation_txt | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки / С.І. Жук // Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 45–53. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | У процесі розвитку української державності як повноправної частини світової співдружності посилюється необхідність усвідомлення єдності світової культури і науки. Нині українська історична наука ре презентує не тільки пострадянську історіографію, але й певною мірою спільність істориків усього світу. Процес її інтеграції в світову історичну науку неможливо уявити без урахування світового історіографічного досвіду, насамперед досвіду епістемології історії (теорії історичного знання). Яка природа історичного знання? Яке відношення має це знання до історичної реальності? Які передумови пізнавального процесу в історії? Які умови його дійсності? Як писати історію? Таким є коло найбільш загальних проблем, з якими стикається епістемологія історії.
|
| first_indexed | 2026-03-19T02:53:28Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІОГРАФІЯ
ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО
С. І. Жук (Дніпропетровськ)
Західна історіографія
та епістемологічні проблеми історичної науки
У процесі розвитку української державності як повноправної частини
світової співдружності посилюється необхідність усвідомлення єд
ності світової культури і науки. Нині українська історична наука ре
презентує не тільки пострадянську історіографію, але й певною мірою
спільність істориків усього світу. Процес її інтеграції в світову істо
ричну науку неможливо уявити без урахування світового історіогра
фічного досвіду, насамперед досвіду епістемології історії (теорії істо
ричного знання). Яка природа історичного знання? Яке відношення
має це знання до історичної реальності? Які передумови пізнавально
го процесу в історії? Які умови його дійсності? Як писати історію?
Таким є коло найбільш загальних проблем, з якими стикається епі
стемологія історії.
На основі вивчення досвіду західної історіографії (англо-амери-
канської, французької та німецької) можна визначити деякі епістемо
логічні моменти в розвитку світової історичної науки, знання яких, як
нам здається, допоможе сучасним українським історикам в їх роботі.
Де особливо актуально в умовах кризи колишньої радянської історич
ної науки, яка посилюється із утвердженням одномірного соціокуль-
турного дискурсу, коли домінуюча марксистсько-ленінська парадигма
історії замінюється «історико-романтичними», національно-емпірични
ми дослідженнями, як це має місце в Україні.
Як відомо, диференціація різних сфер суспільного життя Європи
(ідеології, політики, економіки та ін.) та усвідомлення цього процесу
європейцями відбувалися наприкінці XVIII — в XIX ст. Однак ще в
першій половині XIX ст. історія не усвідомлювалась європейцями як
автономна сфера діяльності інтелектуалів. Нею займалися, як прави
ло, дилетанти: письменники, журналісти, юристи, а сама історія оці
нювалась як частина загального гуманітарного знання. Незважаючи
на викладання певних історичних спеціальностей у деяких університе
тах Європи та Америки, професіональний рівень дослідників залишав
ся низьким, бо власне професіоналів серед них налічувались одиниці.
Тільки з другої половини XIX ст. розпочався процес професіоналізації
історичної науки: посилення автономії професії історика, закріплення
професіонального статусу істориків в університетах, поява системи
підготовки та спадкоємності кадрів фахівців-істориків, організація
національних історичних товариств, вихід у світ перших наукових іс
торичних журналів («НізіогісЬе 2еіІ5сЬгіїі» у Німеччині в 1859 р.;
«Кеуие Нізіогідие» у Франції в 1876 р.; «Еп^ІізЬ Нізіогісаі К є у іє ч у » у
Великобританії в 1884 р.; «Атегісап Нізіогісаі К є у іє х у » у США в
1895 р.). Наприкінці XIX ст. формуються поняття історичної науки:
історичний факт, джерело, історична істина та ін.
В процесі розвитку європейської історичної науки XIX ст. її фун
даментальними компонентами стали такі елементи елінської та юдо-
християнської культурних традицій, як: універсалізм (пріоритет за
гальних законів над одиничними фактами), раціоналізм (пояснення
подій розумними причинами) та каузальність поняття про лінійний
історичний час і прогрес (як рух з міфічного минулого через сього
/55АГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1994, № 1 45
С. І. Жук
дення до міфічного майбутнього). Як відомо, це уявлення в християн-
ській цивілізації пов’язане з старозавітною парадигмою Виходу:
втеча з єгипетської неволі євреїв, котрих Моїсей вивів через пустелю
в Ханаан (землю заповітну).
В юдо-християнських уявленнях про майбутнє можна виділити
дві програми розвитку тутешнього світу в його русі до Царства Божо-
го. Перша програма — це парадигма Виходу, яка передбачає поступо
ве визволення «обраних Богом до врятування» від рабства, долаючи
труднощі (тривалий перехід через пустелю з втратами, зрадами то
що), пов’язані з важливою необхідністю навчання і суворої покори
дисципліні та закону, неухильного дотримання Заповіту з Богом. Сус
пільство майбутнього — це Ханаан, який на випадок зради ізраїльтян
Богу із землі заповітної перетвориться знову в «грішний Ізраїль».
Друга програма — це парадигма Апокаліпсису (месіанського радика
лізму), «другого Виходу» ізраїльтян, але вже не в Ханаан, а з Ізраїлю
одразу до раю — до Едему. На відміну від еволюційного характеру
першої друга програма вимагає негайного руйнування старого світу,
насильницького наближення приходу Месії. Якщо перша програма
орієнтувала на розвиток із збереженням спадковості, то друга — на
«стрибок», «розрив часів», «загальну відмову» К
Ці уявлення покладені в основу еволюційної теорії Ч. Дарвіна,
«наукового» комунізму К. Маркса, різних теорій ліберального прогре
су та ін. Таке поняття про час та прогрес різко відрізняється від ана
логічних уявлень на Сході, в Азії. Це усвідомлювали самі європейці.
Уявлення про час, як замкнутий цикл, про єдність світу природи і
людини, які панували на Сході, давали змогу європейцям класифіку
вати східний світ як цивілізацію «віковічного штилю», «позбавлену
динаміки», де панувала вічна деспотія і бракувало особистості, інди
відуальності. Ні Гегель, ні Л. фон Ранке, ні К. Маркс не включали
Схід до своїх історичних схем розвитку. Як відомо, навіть у марксист
ській теорії європейське снобіське-зневажливе ставлення до Сходу
знайшло відображення у постулюванні ідеї «азіатського» способу ви
робництва 2. Але ж вивчення історії азіатських суспільств, цивілізацій
призвело до поширення в Європі «циклічних» уявлень про час. Так,
всупереч еволюційно-стадіальним теоріям історії (наприклад, форма
ційній теорії К. Маркса) з ініціативи М. Я. Данилевського в Росії,
А. Шопенгауера та Ф. Ніцше у Німеччині наприкінці XIX ст. набули
популярності ідеї циклічного часу, «коловороту» історії, «культурно-
історичних» типів, змінюючих цивілізацій. Логічним завершенням
розвитку цієї тенденції стала поява в першій половині XX ст. праць
О. Шпенглера та А. Тойнбі3.
Основними напрямками історичної науки кінця XIX ст., які сприя
ли формуванню «науковості» західної історіографії, були державно-
правова, інституційно-політична історична «німецька» школа Л. фон
Ранке та французька соціальна історія О. Т’єррі і Ж. Мішле. Етап сві
тової історичної науки на рубежі XIX—XX ст. можна охарактеризува
ти поняттям «консервативний еволюціонізм». Тодішні історики, незва
жаючи на появу нових тенденцій у науці, переважно дотримувалися
охоронно-консервативних, націоналістичних позицій. Характерно, що
у всіх країнах Європи та Америки в той час національні історичні
школи репрезентували представники панівних етноконфесіональних
груп (у Франції — французи-католики, у Великобританії — англійці,
представники англіканської церкви, у СІЛА — англо-сакси — проте
станти), тоді як євреїв взагалі не було серед істориків. Як відомо, на
віть класичний німецький історизм Л. фон Ранке виник у результаті
консервативної «романтичної» реакції на «прогресистські» ідеї Про
світництва та Великої французької революції XVIII ст.4.
На початку революційного XX ст. виникла певна загроза охорон
ному консерватизму фахівців-істориків. Крім відомих соціально-полі
46 /55 N 0130—5247. Укр. іст. ж урн., 1994, № 1
Епістемологічні проблеми історичної науки•
тичних подій першої половини XX ст., нові інтелектуальні течії захи
тали підвалини об’єктивістської, інституціонально-політичної офіціоз
ної історіографії Заходу. Це, насамперед: 1) економічно детерміновані
моделі соціалізму (головним чином марксизму); 2) розвиток естетики
модернізму в мистецтві, яка заперечувала традиційні основи відобра
ження дійсності; 3) популяризація теорії відносності А. Ейнштейна,
«неевклідової геометрії» в інтерпретації А. Пуанкаре та екстраполя
ція принципів відносності і квантової механіки на соціокультурні
об’єкти; 4) розвиток «культурної антропології» Б. Малиновського,
Р. Бенедикта та М. Мід призвів до «культурного релятивізму», а ієрар
хічна таксономія культур (еволюція їх від дикунства через варвар
ство до цивілізації) замінювалася структуралістським підходом; 5) по
ява і розповсюдження неокантіанських, феноменологічних та екзистен-
ціаналістських філософських систем, які поставили в центр уваги
дослідження суспільствознавців не соціальну систему, а конкретну лю
дину і тісно пов’язане з цим; 6) захоплення фрейдизмом, вивчення
психології та поведінки людини.
Все це спричинило зміни епістемології історії: повчальна розповідь
про те, що відбувалося в минулому (переважно в політичній сфері),
доповнюється елементами соціально-економічного аналізу (досить,
наприклад, нагадати концепції соціальної історії англійця Дж. Тре-
вельяна, бельгійця А. Пірена, американських «прогресистів» Ф. Дж.
Тернера, К. Бекера і Ч. Бірда). Поряд з «асоціативними» метафорами,
що ілюстрували емпіричний матеріал на основі звичайного «здорового
глузду», у модерністському академічному середовищі першої полови
ни XX ст. поширюються «вертикальні» метафори марксизму (базис —
надбудова та ін.) та фрейдизму (неусвідомлене — усвідомлене), які
потребують обов’язкового розглядання «небачених» глибинних підва
лин досліджуваних явищ соціального життя 5.
Подібний нетрадиційний аналітичний підхід був характерним і
для таких представників німецької історіографії, як М. Вебер та
Е. Трольч, і для нідерландського вченого И. Хейзінги, і для засновни
ків легендарного французького журналу «Анали» М. Блока та Л. Фев-
ра, що вивчали історію людини крізь призму її світосприйняття (мен
талітету) чи етосу (стилю її життя, загальної орієнтації культури,
ієрархії цінностей) 6.
Завдяки цим підходам з’являються перші міждисциплінарні дос
лідження минулого. У 20—30-х роках історики почали застосовувати
методи соціології, антропології, лінгвістики. Посилюється релятивізм
і презентизм в історії. «Нові» історики (так називали вчених, які ви
користовували нетрадиційні підходи в дослідженнях) вважали, що
історія існує для людини, а не людина — для історії, тому необхідно
описувати минуле згідно з нагальними потребами суспільства. Адже
історія — це не музейний антикваріат, а сьогодення, повернуте в ми
нуле. Релятивістська пбзиція цих істориків знайшла відображення на
віть у назвах доповідей, прочитаних на зборах Американської
історичної асоціації К. Бекером у 1931 р. («Кожна людина — сама
собі історик») і Ч. Бірдом у 1933 р. («Писемна історія як
акт віри») 7.
Друга світова, а згодом «холодна» війна різко змінили ситуацію в
західній історичній науці. Посилюються охоронно-консервативні тради
ції, що мали протистояти спочатку нацистському, а потім комуністич
ному тоталітаризму. Будь-які спроби використання нових міждисцип
лінарних підходів засуджуються, бо вони спроможні зруйнувати ідей
ну єдність історії, яка потрібна Заходу для його самоідентифікації.
Набувають поширення «консенсусні» теорії, автори яких заперечують
боротьбу класів та пропагують ліберальні цінності західної безкон
фліктної «атлантичної» цивілізації. В 40—50-ті роки інтерес до марк
сизму і філософії історії взагалі знизився.
ІЗЗУ 0130—5247. Укр. іст. оісурн., 1994. ,Д5 1 47
С. І. Жук
Це «консенсусне» перемир’я було порушено у 60-ті роки, коли ви
ник рух так званих «нових лівих» — молоді, жінок та різних маргі
нальних соціальних груп — у країнах Заходу проти соціально-політич
ного «істеблішменту», проти традиційних «буржуазних» культурних
цінностей. Він змусив дослідників переглянути звичні уявлення про
історію. Цьому сприяла й поява нових тенденцій у суспільних науках,
усвідомлення історичної обмеженості концепцій науки, які панували
донедавна. Так, ще у 1962 р. американський вчений Т. Кун змалював
розвиток наукового знання як перехід від «нормальної» науки до «на
укової» революції. Якщо «нормальна» наука розвивається в межах
однієї традиційної парадигми (згідно з твердженням Куна, це «визна
ні всіма наукові досягнення, які в межах певного часу дають науко
вому товариству модель постановки проблем та їх вирішення»), то
«наукова» революція означає заміну старої парадигми новою, без чого
неможливий сучасний розвиток знання8.
Паралельно з теорією Куна у 60—70-ті роки поширюються ідеї
француза М. Фуко про епістему та мовний дискурс. Епістема — це
певний простір знання, мережа відносин між «словами» та «речами»,
на основі якої будуються притаманні тій чи іншій епосі коди сприй
няття, практики, пізнання, виникають окремі ідеї та концепції. Вираз
ником історично та соціально визначеної епістеми стає дискурс (сут
тєвий спосіб відбиття, виразу епістеми, концептуальна мова певного
•суспільства) 9. Історіографія сьогодні сприймається як зміна епістем
і дискурсів.
В інтерпретації М. Фуко відроджується структуралізм в його но
вій постструктуралістській формі: мовні структури детермінують по
ведінку і все життя людей. В європейській інтелектуальній історії
М. Фуко виділяє три епістеми: Відродження, класичний раціоналізм та
•сучасність. Згідно з цими епістемами змінюється і дискурсивна прак
тика: в період Ренесансу мова виступає як річ серед речей, потім —
як трансцендентний засіб виразу думок, а сьогодні мова повністю са
мостійна і є структурою всього нашого життя. М. Фуко вперше в за
хідній історіографії пов’язав поняття влади через дискурсивну практи
ку з певним простором знання, що потім дало змогу «лівим» інтелек
туалам критикувати культурну політику буржуазного уряду як гноби
тельську і лицемірну 10.
В англо-американській науці аналогічні ідеї в галузі політичної
історії декларував Кв. Скіннер, а згодом — Дж. Поукок. Вони вико
ристовували на історичному матеріалі теорію мовного акту, згідно з
якою дія мови рівнозначна соціальній дії, а через мовний акт історик
може виявити глибинні інтенціональні (пов’язані з наміром) структури
діючих осіб в історії п. Тлумачення історичного тексту, спроба знайти
справжній намір автора тексту змушували Скіннера і його послідов
ників звертатися до проблем герменевтики (розуміння текстів). За
X. Гадамером, Сучасний історик не може переселитися у досліджува
ну ним епоху, не може влізти у шкуру автора вивченого ним тексту.
Розуміння істориками інтенцій (намірів) минулого проходить у кон
тексті і традиціях їх часу, що робить неможливим адекватне відобра
ження того, що було. По-друге, досліджений історичний текст також
знаходиться в мережі певної історіографічної та джерелознавської
традиції (ми ніколи не виявимо історичні традиції, в яких він був
написаний), в мережі традиції інтерпретації, що виросла навколо
тексту з часу його виникнення 12.
Своєрідна духовна революція 60-х років, що відбулася в захід
ному світі, відродила інтерес до неортодоксального марксизму. Не
можливо зрозуміти процес формування та еволюції «нової» історичної
науки без урахування значення марксизму в ньому. Як відомо, тільки
завдяки руху «нових лівих», ліворадикальному (з марксистською орі
єнтацією) руху інтелектуальної молоді Заходу 60—70-х років «нова»
48 І55М ОрЗО—5247. Укр. іст. ж у р н 1994, № 1
Епістемологічні проблеми історичної науки
історія (як течія західної історіографії) склалася остаточно. Лівора
дикальні історики репрезентували нову генерацію дослідників, як
правило, ще не інтегрованих у систему «наукового істеблішменту»
внаслідок вікових особливостей (більшість з них є зовсім молодими
людьми), статі (багато було жінок), раси (негрів та «кольорових»),
етнорелігійного походження (скажімо, у США серед «лівих» панува
ли не англо-сакси і не протестанти, а євреї, католики та ін.). Така со-
ціокультурна опозиційність позначилася і на виборі тем та методів
дослідження, переважно нетрадиційних і ліворадикальних 13. Вивчали,
наприклад, історію піратів, лесбіянок тощо. Використовували методи
К. Маркса, неомарксистів.
Завдяки саме «новим лівим» посилюється інтерес до демократич
но зорієнтованих соціологічних концепцій і методів дослідження сус
пільства. В США та Англії стали популярними сюжети і наукові під
ходи істориків, які гуртувалися навколо французького журналу «Ана-
ли», які вивчають народ, «мовчазну більшість» в історії. Деякі москов
ські вчені перебільшували вплив французьких дослідників на розвиток
сучасної західної історіографії и. Тоді як більшість учених наголошує
на другорядному значенні впливу «Аналів» на історичну науку США
та Англії через сприйняття спочатку ідей Е. Дюркгейма, М. Вебера
.або структурно-функціональної соціології Т. Парсонса. Американські
науковці звертають увагу на обмеженість дослідницьких методів істо
риків «Аналів», які зводять усю різноманітність розвитку людства до
історії побуту, повсякденності тощо 15. Відомо, що жоден з так званих
«аналістів» не присвятив своїх досліджень таким важливим політич
ним подіям в історії, як Рісорджименто, Велика французька револю
ція. Лише 200-річний ювілей останньої змусив їх звернутися до проб
лем політичної історії.
Сьогодні школа «Аналів» фактично втратила позиції лідера на
віть у себе на батьківщині — у Франції. В наш час ліворадикальні іс
торики, забувши про «Анали», відіграють роль своєрідних «стимуля
торів ідей», влаштовуючи різноманітні дискусії, пропонуючи незви
чайні методи і бачення історії. Достатньо нагадати про популярність
у середовищі сучасних істориків таких неомарксистських концепцій, як
теорія «культурної гегемонії» А. Грамші, теорія «моральної економі
ки» дрібного власника-робітника Е. Томпсона, ідеї Е. Хобсбаума про
«помилкову традицію» та ін.16.
Як правило, появу нових парадигм та дискурсів у західній історіо
графії 60—70-х років називають «епістемологічною революцією». Во
на призвела до зміщення акцентів в інтерпретації подій минулого,
фрагментації предмету історії, полідисциплінарності самого історич
ного дослідження, використання різноманітних епістемологій і мето
дологій. Все це потребує від істориків не тільки обнародування нових
фактів, виявлених нимй в історичних джерелах, але й логічного та ви
віреного емпірично доказу істинності наведених фактів. Так народила
ся «нова наукова» історія. Найбільш сприятливі умови для зростання
«нових» істориків як дослідників існували в тих сферах історичного
знання, до яких не зверталися традиційні історики.
Такою сферою (своєрідною концептуальною цілиною) стала соці
альна історія. Велику роль у становленні західної «нової» соціальної
історії відіграли методи та підходи сучасних соціології та антрополо
гії. Перший канал цього впливу — британська «антропологічна соціо
логія», або антропологія соціальної організації та соціальних струк
тур, початок якій поклала створена ще у 1964 р. Кембриджська група
з історії народонаселення та соціальних структур (Е. Ріглі, Р. Ско-
філд, П. Ласлетт та ін.). Такий соціоструктурний, історико-демогра-
фічний метод дослідження використовувався не тільки в Європі, але і
в США. Завдяки праці кембріджських і прінстонських дослідників
/55ДГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1994,, № 1 4 — 3-840 49
С. І. Жук
соціальних структур було з’ясовано багато історичних фактів (розмір*
родини і церковного приходу в тюдорівській Англії, параметри при-,
родного приросту та імміграції напередодні промислового перевороту
та ін.). Цим історикам бракувало дослідження внутрішнього світу
людини минулого, відтворення зв’язку між її світоглядом і поведін
кою (це спробували зробити у Франції історики — «аналісти» Ж. Дю-
бі, Ф. Аріес, Ж. Ле Гофф та ін.).
Вихід із ситуації підказала так звана «символічна» (культурна)
антропологія. Американський антрополог К. Гіртц запропонував у
70-ті роки, спираючись на теорію М. Вебера, розглядати культуру як
сукупність значущих для людини суспільних символів. К. Гіртц пише:
«Вірячи разом з Максом Вебером, що людина — це тварина, підвіше
на в мережі означень, які вона сама створила, я розглядаю культуру ,
як цю саму мережу; і аналіз її, виходячи з цього, не буде експеримен
тальною наукою в пошуках закону, а інтерпретаційною наукою в по
шуках змісту» 17. Саме завдяки символічній антропології інтерес дос-.
лідників поступово акцентується на менталітеті, етосі людей минуло
го, на ієрархії духовних цінностей і моральних норм. Сучасні історики:
досліджують реальний розвиток соціальних, притаманних для їх но
сіїв систем, вивчають, як символи і цінності взаємодіють із звичаями
та інститутами суспільства. В подібній інтерпретації минуле досліджу
ється як інша культура, однак, щоб вивчати це суспільство, потрібно
розуміти засоби відображення, які використовують його представни
ки. За веберівською традицією в соціальній історії застосовуються
поняття та підходи «розуміючої» соціології, а завдяки Т. Парсонсу —
структурного функціоналізму. Саме соціолог Парсонс увів у західну
історіографію уявлення про культуру як приховану, але підтримувану
всіма матрицю відносин та інтенцій, які визначають поведінку людей
в суспільстві18.
Як нам здається, головна вада «нових» соціальних істориків —
залежність їх інтерпретацій минулого від жорсткого нормативного*
функціоналізму сучасної соціології. Сприйняття духовних цінностей як
єдиної зв’язуючої сили в суспільстві призводить до викривлення різно
манітності історичного процесу. Тільки духовні цінності в даному разі
підтримують культурну спадкоємність у суспільстві. Тому сьогодні в
історичній антропології, яка стає серцевиною «нової» соціальної істо
рії, поряд з «символічною» та «соціоструктурною» антропологією на
бирає сили так звана «космологічна» антропологія, яка розглядає лю
дину як частину космосу, а культуру взагалі — як «адаптаційний ме
ханізм» 19. В основу цього «постмодерністського космізму» покладені
ідеї наших співвітчизників М. Федорова, К. Ціолковського і В. Вер-
надського.
Загальний напрям руху «нової», сцієнтистської історії — це шлях
від «оповідаючої» (наративної, імпресіоністської) до «проблемовирі-
шуючої» (сцієнтистської) історії. Цей шлях був приречений на невдачу.
Вже досвід перших «нових» істориків ще довоєнної генерації, заснов
ників «Аналів» свідчив про безперспективність спроб обійтись без на-
ративу в історії. «Історія — проблема» передбачає пріоритет пояснен
ня, інтерпретацій перед наративом. У відомих працях «аналістів» (а
не в окремих теоретичних деклараціях М. Блока або Л. Февра) знахо
димо велику кількість наративу і обмаль інтерпретацій. Більшість за
хідних дослідників «інтелектуальної історії» (зокрема самі «аналіс
ти») на прикладі праці Ф. Броделя «Середземне море і середземно
морський світ в епоху Філіппа II» спростовують тезу Февра про «істо
рію—проблему», бо книга продовжувача справи засновників журналу
«Анали» є яскравим прикладом талановито написаної, але все-таки
наративної історії, «історії — розповіді», в якій зовсім не*має інтерпре
тацій 20.
50 /55ЛГ о т —5247. Укр. іст. жури.. 1994. 1
Епістемо логічні проблеми історичної наукц
«Нов і» історики репрезентували відкриті ними в джерелах факти
не як свідчення минулого, а як аргумент певної розумової конструкції^
Від історика вже вимагалось не стільки підтвердження істинності ри-
явлених у джерелах фактів, скільки доведення її за допомогою логіч
них та емпіричних (в тому числі, кліометричних, математично-кома’ю-
терних) методів. Дискурс історичного дослідження при цьому відпр*
відио змінюється. Така переорієнтація дискурса абсолютизує розумо
вий інструментарій історика, коли останній не просто шукає -відлові;
ді на запитання в джерелах, а повністю його перетворює згідно з пев:-
кою моделлю доведення21.
Все де призвело до розповсюдження серед французьких та англот
американських істориків 80-х років постструктуралістських (деструк-
ціоністських) підходів французького філософа Ж. Дерріда, який всю
історію перетворює у «читаний» текст, а наративне джерело — у на
бір вільно вибраних опозицій, коли не є важливою плутанина між
«означеним» та «означаючим». Основна вимога до історика —уникну
ти «логоцентризму». Незважаючи на окремі позитивні приклади зас
тосування постструктуралістських підходів при аналізі текстів Д. Ла
Кааром, П. Маном, X. Уайтом та іншими представниками «нової ін
телектуальної» історії, захоплення постструктуралізмом у ході роботи!
з наративом призводить до відвертого свавілля з боку дослідника
до руйнування («деструкції») об’єктивної історії. >
Дивно, що, незважаючи на постійну критику постструктуралізму'
в історії, ідеї Ж. Дерріда та М. Фуко, як і раніше, користуються попу
лярністю серед певної групи істориків, які належали до генерації «но
вих лівих» 60-х років. На нашу думку, в історіографії США майже всі
послідовники Дерріда — вчорашні «ліві» історики, які захоплювалися1
свого часу марксизмом і фрейдизмом, брали участь в опозиційних полі
тичних рухах. Нинішній їх постструктуралізм не є випадковим, це евог
люція їх інтелектуальної опозиції щодо існуючої ортодоксії/- Нові ме
тоди і підходи цих істориків можна розглядати як варіант інтелекту
ального апатажу з боку вчорашніх «лівих» існуючого істеблішменту*
часткою якого вони є самі. Щодо" постструктуралізму в історії, то він
уявляється нам як сукупність сцієнтистських засобів самомилування,
самоутвердження істориків, як засіб інтелектуального протесту не
тільки проти консервативного характеру історичної науки, але й про
ти обмеженості засобів «проникнення» дослідників у історичне дже
рело 23.
Історія без наративу (розповіді) неможлива, незважаючи на заг
перечення «нових» істориків. Але, як доведено в останніх досліджен
нях постструктуралістів-істориків, відтворення історії певної події не
обмежується наративом, воно передбачає поєднання чотирьох елемен
тів: 1) наратив-оповідання про минуле з описом чотирьох складових
частин розповіді: дій окремих осіб, масових подій, окремих характерів
та історичних декорацій; 2) пояснення подій; 3) аргументація розпо
віді, посилання на історичні джерела та авторитети; 4) інтерпретація
минулого з позиції певної сучасної соціокультурної перспективи24„
Поступово аналіз історичного наративу в західній історіографії спри
чиняє зміну всієї методології науки (особливо в соціальній історії).
Замість поділу на матеріальне і ментальне (наприклад, буття і свідо
мість) на перший план виступає поділ на структуру і дію. Основою но
вої методології стає «реалістична онтологія структур»25.
Нині світова історична наука після епістемологічної революції
60—70-х років переживає кризу. Загострилися протиріччя між тради
ційною, «старою» наративною та міждисциплінарною, «новою науко
вою» історіями 26. Сцієнтистська мова «нових» істориків виявилася над
то складною для читачів, що призвело до падіння інтересу до сучас
ної історичної літератури. Руйнуються традиційні уявлення про істо
рію як ідеологічну єдність традицій і сучасності, минулого і майбут
ІЗЗЬІ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1994, Аг° 1 4* 51
С. І. Ж у к
нього, єдність, яка виступає дискурсивним механізмом збереження
соціокультурної спадкоємності. Сьогодні реальний вихід з кризи істо
ричної епістемології — це так званий «синтетичний» підхід — поєднан
ня гарної літературної мови і сміливих висновків наративної історії
з міждисциплінарними методами «нової». Подібний підхід не тільки
поверне читачів, але й врятує історію від профанації, популяризації і
політиканства. І останній урок розвитку сучасної західної історичної
науки. Як бачимо, політичні ярлики «правих» і «лівих» відходять сьо
годні на останній план, і в епістемології межа проходить між, з одно
го боку, концепціями, які використовують універсалістські, холістські,
телеологічно орієнтовані схеми, а з другого,— між більш еклектични
ми та менш універсальними теоріями, зміст яких безпосередньо виз
начається характером досліджуваного матеріалу.
1 Ж у к С. И. Традиционализм против капитализма: Социальная история ранней
Америки — Днепропетровск, 1992.— С. 73—74.
2 Ф у р с о в А. И. Революция как имманентная форма развития европейского ис-
торического субьекта: (Размьішления о формационннх и цивилизационньїх истоках Ве
лико# французскон революции)/ / Французский ежегодник. 1987.— М., 1989.— С. 278—
330.
3 Д а н и л е в с к и й Н. Я. Россия и Европа: Взгляд на культурньїе и политиче-
ские отношения славянского мира к германо-романскому.— М., 1991; Самосознание ев-
ропейской культури XX века: Мьюлители и писатели Запада о месте культури в сов-
ременном обществе.— М., Ш91; Т о й н б и А. Постижение истории.— М., 1991.
4 І £ £ е г з О. ТЬе Ігпа^е о! Рапке іп Атегісап апсі С егтап Нізіогісаі ТЬои^ЬІ / /
Нізіогу апб ТЬеогу.— 1962.— Уоі. 2.— Р. 17—40; Н о у і с к Р. ТЬаІ N0616 Огеат: ТЬе
«ОЬіесІІУІІу (Зиезііоп» апсі ІЬе Атегісап Нізіогісаі РгоГеззіоп.— Уогк, 1988.—
Р. 68, 87, 172.
5 У а п Р а г і ] і з Р Ь. Еуоіиііопагу Ехріапаїіоп іп ІЬе Зосіаі Зсіепсез: Ап Етег-
£Іп£ Р агаб і^т. Токпуа.—1981.— Р. 6; М е д і П А. Ресоипііп^ ІЬе Разі: «Оезсгірііоп»,
ЕхрІапаЙоп, апсі Ш ггаїїіуе іп Ніз1огіо£гарЬу/ / Атегісап Нізіогісаі Р єуіє>у (далі —
А Н Р).—1989.— Уоі. 94.— Р. 631.
6 На думку Вебера, люди нібито реконструюють у своїй свідомості (іноді в не-
отрефлектованій формі) навколишню дійсність, а створені ними уявлені її моделі*
своєрідні «малюнки світу», детермінують поведінку людей. На відміну від економіч
ного редукціонізму вульгарного марксизму Вебер відстоює концепцію етосу, який відо
бражає економічні реалії крізь світосприйняття, світовідчуття людей. Культура в його
інтерпретації — це система символів, з допомогою яких людина надає значення («по
кладає зміст») власному досвіду, звертаючись до загальновизнаних у даному суспіль
стві цінностей. Як бачимо, ще на початку XX ст. Вебер передбачає історико-антрополо-
гічні методи французьких соціальних істориків школи «Аналів» ( Ж у к С. И. Макс Ве
бер и социальная история/ / Вопросьі истории.— 1992.— № 2 —3.— С. 172— 177).
7 В е с к е г С. Еуегутап Ніз 0\уп Нізіогіап / / АНР.—1932.— Уоі. 37.— Р. 221 —
236; В е а г б СЬ. Шгіііеп Нізіогу аз ап Асі о! РаіІЬ / / ІЬісі.—1934.— Уоі. 39.— Р. 219—-
'231.
8 К у н Т. Структура научних революций.— М., 1977.— С. II.
9 Ф у к о М. Слова и вещи: Археология гуманитарньїх наук.— М., 1977; Р о и -
с а и 11 М. Зигуеіііег еі рипіг.— Рагіз, 1975.
10 М а у ї і е 1 б О., Т Ь о г п е 5. Зосіаі Нізіогу ап (і Ііз Бізсопіепіз: СагеІЬ Зіаб-
т а п бопез апб ІЬе Роїііісз оі Ьап^иаде / / Зосіаі Н ізіогу.—1992.— Уоі. 17.— Р. 165—
188.
11 ТЬе Реіигп оГ Огапсі ТЬеогу іп ІЬе Н итап Зсіепсез. Еб. Ьу (Зиепііп Зкіппег.—
СатЬгіб^е, 1985 — Р. 1—20.
12 Г а д а м е р X. Истина и метод.— М., 1990; С а б а т е г Н. ЬоЬ бег ТЬеогіе.—
Ргапкїигі а т Маіп, 1984.— 5. 56—62.
13 І з з е г т а п М. ТЬе Иоі-Зо-Иагк апб Віообу Сгоипб: № \у \Уогкз оп ІЬе
1960з / / АНР.—1989.— Уоі. 94.— Р. 990— 1010.
14 Ж у к С. И. Одномерна ли история?/ / Вопроси истории.— 1992.— № 8—9.
15 В а і і у п В. Тїіе СЬаІІепде ої Мобегп НізІогіо^гарЬу//АНР.— 1982.— Уоі. 87.—
Р . 1—24; О е £ І е г С. Іп Ригзиіі ої іап Атегісап П геат / / ІЬіб.—1987.— Уоі. 92.—
Р . 1—2.
16 Про теорію «моральної економіки» див.: Ж у к С. И. Традиционализм против
капитализма.— С. 9— 11.
17 О е е г і г С. Іпіегргеїаііоп ої Сиііигез.— № \у Уогк, 1973.— Р. 5.
18 Докладніше про це див.: Ж у к С. И. Макс Вебер и социальная история —
С. 174— 1177.
19 Т о и ї т і п 5. ТЬе Реіигп 1о Созтоіо^у: Розі-Мобегп Зсіепсе апб ІЬе ТЬеоІо^у
оГ №1иге.— Вегсеїеу, 1982.
20 Р г у е N. А паїоту о! Сгіїісізт: Роиг Еззауз.— Ргіпсеїоп, 1957.— Р. 308—314;
К е П п е г Н. Пізогбегіу Сопбисі: ВгаибеГз Мебіїеггапеап Заііге: (А Р єуіс\у оГ Рс-
52 /55У 0130—5247. Укр. іст. жури., 1994, ЛЬ 1
Епістемологічні проблеми історичної науки
уієїуз) / / Нізіогу апсІ ТЬеогу.—1979.— Уоі. 18.— Р. 197—222; К і п з е г 5. «Аппаїізіе»
РагасП^ш?/ / ТЬе СеоЬізіогісаІ Зігисіигаїізт оГ Регпапсі Вгашіеі / / АНК.— 1981.—
Уоі. 86.— Р. 63— 105.
21 О е г г і сі а Л. Зі£пероп£е.— Рагіз, 1988.— Р. 14—28.
22 Еіиз. Бе 1а Огашшаїоіодіе.— Рагіз, 1967; Ь а С а р г а Б. Нізіогу апсі Сгіін
с ізт .— Шіаса, 1985.— Р. 9, 17; XV Ь і і е Н. МеіаЬізіогу. ТЬе Нізіогісаі Іща^іпаііоп іп
НіпеіеепіЬ-Сепіигу Еигоре.— Ваііітоге, 1973.— Р. 427—428; И о г г і з СЬ. Бесопзігис-
Ііоп: ТЬеогу апсі Ргасіісе.— Ьопсіоп, 1982.— Р. 108—115.
2 3 А п к е г з т і і Р. Нізіогіо^гарЬу апсі Р озітос іегп ізт/ / Нізіогу апсі ТЬеогу.—
1989.— Уоі. 28.— Р. 137—153; 2 а £ о г і п Р. НізіогіодгарЬу апсі Розітосіегпізт: Ке-
сопзісіегаііопз / / ІЬісі.—1990.— Уоі. 2.— Р. 265—274.
24 М е £ і 1 1 А. Ор. сіі.; N о г т а п А. Те11іп£ Іі Ьіке Іі \¥аз: Нізіогісаі Наггаії-
уєз оп ТЬеіг 0 \ уп Теггпз/ / Нізіогу апсі ТЬеогу.— 1991.— Уоі. ЗО.— Р. 119—135; Т о р о і -
з к і З е г. Тои^агсіз ап Іпіе^гаіесі Мо(1е1 о! Нізіогісаі Ехріапаііоп / / ІЬісі.— Р. 324—
338.
25 ІЬісі.
26 АНК Рогигп; ТЬе ОИ Нізіогу апсі іЬе Иєчу / / АНК.—1989.— Уоі. 94.— Р. 6 5 4 ^
698.
/$$№ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1994, М 1 5а
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212633 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-19T02:53:28Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Жук, С.І. 2026-02-09T08:58:40Z 1994 Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки / С.І. Жук // Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 45–53. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212633 У процесі розвитку української державності як повноправної частини світової співдружності посилюється необхідність усвідомлення єдності світової культури і науки. Нині українська історична наука ре презентує не тільки пострадянську історіографію, але й певною мірою спільність істориків усього світу. Процес її інтеграції в світову історичну науку неможливо уявити без урахування світового історіографічного досвіду, насамперед досвіду епістемології історії (теорії історичного знання). Яка природа історичного знання? Яке відношення має це знання до історичної реальності? Які передумови пізнавального процесу в історії? Які умови його дійсності? Як писати історію? Таким є коло найбільш загальних проблем, з якими стикається епістемологія історії. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історіографія та джерелознавство Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки Западная историография и эпистемологические проблемы исторической науки Article published earlier |
| spellingShingle | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки Жук, С.І. Історіографія та джерелознавство |
| title | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки |
| title_alt | Западная историография и эпистемологические проблемы исторической науки |
| title_full | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки |
| title_fullStr | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки |
| title_full_unstemmed | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки |
| title_short | Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки |
| title_sort | західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки |
| topic | Історіографія та джерелознавство |
| topic_facet | Історіографія та джерелознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212633 |
| work_keys_str_mv | AT žuksí zahídnaístoríografíâtaepístemologíčníproblemiístoričnoínauki AT žuksí zapadnaâistoriografiâiépistemologičeskieproblemyistoričeskoinauki |