Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.)
Мета даної статті — якомога докладніше висвітлити перебіг подій першого козацького повстання. Історіографія з цієї проблеми, на перший погляд, досить значна, адже згадки про повстання під проводом Криштофа Косинського зустрічаються в усіх узагальнюючих працях з історії України. Однак при ближчому ро...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1994 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212680 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) / С.А. Лепявко // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 120–132. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860297114672693248 |
|---|---|
| author | Лепявко, С.А. |
| author_facet | Лепявко, С.А. |
| citation_txt | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) / С.А. Лепявко // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 120–132. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Мета даної статті — якомога докладніше висвітлити перебіг подій першого козацького повстання. Історіографія з цієї проблеми, на перший погляд, досить значна, адже згадки про повстання під проводом Криштофа Косинського зустрічаються в усіх узагальнюючих працях з історії України. Однак при ближчому розгляді виявляється дещо парадоксальна ситуація — цей рух практично ніколи (за єдиним винятком1) не був предметом спеціальних наукових студій. Події 1591 —1596 років діставали більш-менш повне відображення у контексті історії козаччини або історії України польської доби. Найбільш грунтовно це питання висвітлено у працях Ф. Николайчика і В. Доманицького, а також у відповідних розділах творів Д. Яворницького і М. Грушевського 2
|
| first_indexed | 2026-03-21T18:26:19Z |
| format | Article |
| fulltext |
Документальні розповіді
31 Там же, арк. 176.
32 Там же.
33 Там же, арк. 151—152.
34 Там же, арк. 148— 151.
35 Там же, арк. 140.
36 Д о в ж е н к о О л е к с а н д р . Назв, праця.— С. 266.
37 Там же.— С. 274.
38 Там же — С. 274, 277.
39 Там же.— С. 290.
40 Там же.— С. 324.
С. А. Лепявко (Чернігів)
Повстання К. Косинсьного
11591— 1593 рр.)
Мета даної статті — якомога докладніше висвітлити перебіг подій пер
шого козацького повстання. Історіографія з цієї проблеми, на перший
погляд, досить значна, адже згадки про повстання під проводом Криш-
тофа Косинського зустрічаються в усіх узагальнюючих працях з історії
України. Однак при ближчому розгляді виявляється дещо парадоксаль
на ситуація — цей рух практично ніколи (за єдиним винятком1) не був
предметом спеціальних наукових студій. Події 1591 —1596 років діста
вали більш-менш повне відображення у контексті історії козаччини або
історії України польської доби. Найбільш грунтовно це питання ви
світлено у працях Ф. Николайчика і В. Доманицького, а також у відпо
відних розділах творів Д. Яворницького і М. Грушевського 2.
Досить поважний проміжок часу, що минув відтоді, робить очевид
ною потребу повернутися до вивчення історії повстання Косинського
і козацьких війн * кінця XVI ст. в цілому. До того ж, з’явився ряд нових
документів, виявлених сучасними українськими істориками (Ю. Мици-
ком 3, П. М. Кулаковським ** та автором статті). На жаль, їх не так
багато, як хотілося б, особливо у порівнянні із знахідками документаль
них матеріалів щодо подій 1594—1596 років. Крім того, і хронологічно’
наявні документи розміщені дуже нерівномірно. Це дає можливість до
кладніше спинитися лише на окремих сюжетах повстання Косинського.
Одним з найважливіших питань концептуального характеру, пов’я
заних з козацькими повстаннями кінця XVI ст., є з’ясування їхніх при
чин. Різні історіографічні школи особливо виділяли серед них релігій
ний фактор — боротьбу за православ’я проти унії й католицизму (укра
їнська історіографія XVII — першої половини XIX ст.), становий конф
лікт— несумісність общинного ладу козацтва з державним устроєм
Речі Посполитої (В. Антонович, М. Костомаров, Ф. Николайчик), со
ціально-класові "мотиви (П. Куліш, Д. Яворницький, В. Доманицький,.
радянська історіографія). Автор поділяє думку, що перші козацькі вій
ни були викликані двома групами причин. Одна з них — станові, пов’я
зані з внутрішнім розвитком самого козацтва, а друга, яка мала за
гальноукраїнський характер — це зміна суспільно-політичної і соціаль
но-економічної ситуації в Україні у зв’язку з процесом другого закрі
пачення селянства і Люблінською унією 1569 року. В цілому можна
погодитись із загальноприйнятим трактуванням другої групи причин,,
тому спинятися на них окремо немає потреби. Зазначимо тільки, що не
щодавно в радянській історіографії друге закріпачення селянства, ха
рактерне для всієї Східної Європи, нерідко видавалося за наслідки
Люблінської унії, що не зовсім вірно. Насправді вона лише прискорила
темпи соціально-економічної еволюції українського суспільства, не змі-
120 133 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4
Документальні розповїБг
нивши принципово її напряму. Наслідки Люблінської унії були дійсно-
вагомими у національно-релігійній сфері, але вони почали реально
відчуватися приблизно з 1596 року. Для зав’язки повстання Косинсько-
го релігійний фактор не мав ніякого значення. Натомість у першому ко
зацькому виступі особливо яскраво проявилися суто станові мотиви»
Тому спинимося на них докладніше, що потребує бодай короткого роз
гляду процесу становлення козацтва у другій половині XVI ст.
У цьому складному питанні автор виходить з концепції, за якою
козацтво розглядається як безпосередній спадкоємець нижнього про
шарку військовослужбового населення України литовської доби — дріб
них бояр і військових слуг***. Ця наступність простежується по кіль
кох напрямах. Перший — бояри-слуги фізично поповнювали собою ряди
козацтва. Другий — козацтво перейняло суспільні функції боярів-
слуг — військову прикордонну службу. І третій — воно успадковувало
станові привілеї своїх попередників. У Великому Князівстві Литов
ському боярство обіймало собою майже все військовослужбове населен
ня. Разом з князями воно становило єдиний феодальний, у розумінні
військово-рицарський, клас-стан. Це відповідало класичному тричленно
му поділу середньовічного суспільства на священнослужителів, воїнів
і трударів. Найбільш численні прошарки цього класу-стану — дрібні
бояри і військові слуги — були литовсько-руською аналогією західно
європейського рицарства. Саме за їх рахунок забезпечувались як вій
ськова могутність Великого Князівства Литовського в цілому, так і обо
рона українських земель, зокрема. Так, за часів Вітовта проводилася
цілеспрямована політика щодо посадження на українському прикордон
ні служилого боярства різного походження.
Розквіт цього стану в державі припадає на XV ст., яке дістало наз
ву «золотого віку боярства». Однак невдовзі, протягом першої половини
XVI ст., становище боярства зазнає серйозних змін. Поширення вог
непальної зброї докорінним чином змінило військову справу в Європі
і зробило непотрібним утримання дрібного рицарства. Водночас там
йшов процес переосмислення місця феодального класу в суспільстві..
Він перетворювався з класу-стану воїнів у клас землевласників. При
цьому з ліквідацією численних ступенів ієрархії, ревізією прав на шля
хетство і землеволодіння відбувалася його внутрішня консолідація. На
території Вел. Кн. Литовського цей процес забезпечувався різними за
ходами (вивід прав шляхетства 1522 р., попис війська 1528 р., ревізії
замків 1545 і 1552 рр., волочна поміра 1557 р., статути), а на Україні
додатковим чинником стала Люблінська унія. В результаті весь удар
правових реформ, спрямованих на консолідацію пануючого класу при-
йшовся на дрібних негербованих воїнів — бояр-слуг. Тоді як верхній
прошарок боярства був визнаний повноправною шляхтою, зем’янами,
то дрібне боярство і військові слуги мали або зникнути із суспільного
життя, або перетворитись у державно чи феодально залежних селян.
Знищення дрібного негербованого рицарства відбувалося досить
швидкими темпами. Так, у 1591 р. луцький староста О. Семашко скар
жився, що «останніх шість бояр, які там ледве при старостві луцькому
зосталися і на послуги уставичні головного староства (Волинського воє
водства.— С. Л.), тобто до сеймиків, військових листів і всіляких уні
версалів... мною по повітах розсилалися» перетворювалися у панських
підданих 5. Природньо, що це призводило до конфліктів між залишка
ми боярів-слуг і феодальною державою. Тому значна частина україн
ського боярства була змушена шукати притулку в козацтві. Цим можна
пояснити той факт, що на Південній Київщині і Брацлавщині боярство-
слуги зникають наприкінці XVI ст. без будь-якого видимого опору, на
томість з’являється сильне козацтво. І це тоді, коли на інших терито
ріях Вел. Кн. Литовського і України боярство-слуги вели довгу і впер
ту боротьбу за своє існування і тому змогли частково зберегти себе
(бояри Овруча, Бара, Остра).
18ВN 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994„ № 4 121
Документальні розповіді
Покозачення бояр-слуг Придніпров’я відбулося досить легко і без
болісно, оскільки саме вони становили основу козакуючого населення
протягом всього XVI ст. Після державної служби це була друга, не
офіційна сфера прикладання їхніх сил. З втратою свого офіційного ста
тусу і державної служби єдиним заняттям для цих людей стає козаку
вання, тобто військово-промислова діяльність на кордоні на свій страх
і ризик. Втрачають бояри-слуги і свою назву, яка відображала їхнє
колишнє суспільне становище. Вони стають у повному смислі слова
«козаками» — вільними людьми. Нерозвинутість феодальних відносин
на Придніпров’ї дала їм змогу зберегти особисту свободу без особли
вих зусиль. Покозачившись, давнє українське рицарство стало тим
стрижнем, навколо якого відбувалася консолідація всіх різношерстних
представників української людності, котрі вливалися в козацтво. Боя
ри-слуги внесли в козацтво новий суспільний зміст, сформували його як
окремий стан і уже під новим іменем стали вимагати визнання своїх
«старожитніх» прав. Так відбулася зав’язка конфлікту між козацтвом
і -державною владою, який зовні виявлявся у цілій низці козацьких
- «свавільств», починаючи з 80-х рр. XVI ст.
Саме наприкінці цього періоду в козацтва з’являється іце одна
причина для невдоволення. Території давнього, узаконеного часом ко
зацького землеволодіння (спочатку на основі військовослужбового дер
жання, а пізніше на правах займанщини) і уходництва на Південній
Київщині стають об’єктом зазіхань української магнатерії. Тому саме
на цих землях козацтво і магнати (а останні стояли і на чолі місцевої
старостинської і воєводської адміністрації) зустрічаються уже не як
союзники у антитатарській боротьбі, а як непримиренні противники.
Швидке наростання цього конфлікту особливо наочно простежується
на прикладі стосунків козацтва з його недавніми покровителями і вож
дями— князями Острозькими, Вишневецькими, Ружинськими. Таким
чином, вибух козацької енергії у 90-х рр. XVI ст., вперше спрямований
проти ворогів внутрішніх, а не зовнішніх, був підготовлений довгим роз
витком як самого козацтва, так і суспільних відносин на території
України в цілому, і на Середньому Придніпров’ї зокрема.
Перше козацьке повстання не спалахнуло раптовим великим вогни
щем, як це не раз бувало пізніше в козацькій історії. Іскри козацьких
свавільств розгорялися довго і повільно. Відомий набір козаків на служ
бу Речі Посполитій (далі — РП) у 1578 р. у Львові, звичайно, не міг
вирішити козацької проблеми. Заручившись лояльністю і допомогою
козацтва на час московської війни, уряд сам створив можливості для
його швидкого зростання і організаційного оформлення. Результати
цього процесу проявилися відразу після закінчення війни. Тоді, за
словами Р. Гейденштейна, «військо наше розпущене було, а багато з
нього людей не звиклих до праці і не люблячих її, призвичаєних жити
здобиччю в краю неприятельському, удалось до козаків. Відтоді, зміц
нившись в силі, почали щоразу частіше нападати на примирені з Поль
щею краї, грабувдти і палити»6. Очевидно, що до військових пригод
найбільш охочими були вихідці з місцевого, колишнього боярського
прошарку населення, а з-поза меж українських земель — близькі до них
дрібні шляхтичі і слуги. Вже в 1583 р. козаки захопили і зруйнували
місто і фортецю Тягин (Бендери) — опору турецького панування в Мол
давії. Ця подія вперше зробила козаків широко відомими в християн
ських державах, і представник Ватикану першим серед західних дип
ломатів зав’язав контакти з козацькою верхівкою7. У цьому ж році
вперше з’являються скарги шляхти на те, що козаки вимагають від неї
стадії (утримання) подібно до коронних військ8. Спроби Стефана Ба-
торія діяти проти козаків політикою батога і пряника знову дали тіль
ки короткочасний результат. Після смерті Баторія, в період безкоролі-
в ’я і пов’язаних з ним міжусобиць, козаки розгорнули свою боротьбу
проти турків і татар ще з більшим запалом. У 1587—1589 рр. вони
122 ЇЗЗИ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4
Документальні розповіді
водили на Очаків, Тягин, Білгород (Аккерман), Козлів (Євпаторію),
•намагалися посадити в Молдавії нового господаря — і це не рахуючи
дрібніших сутичок9. Злива козацьких нападів викликала реакцію у про
тилежної сторони — турецький султан використав їх як привід для тис-
;ку на РП. Він направив кримського царя на українські землі і почав
нотуватися на 1590 р. до війни з Польщею. І хоча це був більше вій
ськовий демарш, викликаний необхідністю нейтралізувати Польщу пе
ред початком великої війни проти Австрії, в польському суспільстві
піднявся страшенний переполох. Напад татар у серпні 1589 р. приніс
великі збитки Галичині і Поділлю. Козаки, дізнавшись про цей похід
ворога, здійснили великий рейд до Дністра, і поблизу м. Сороки на
р. Кам’янці розбили спочатку кримського царевича, а потім у великій
'битві відбили напад самого царя 10.
Від того часу зберігся надзвичайно цікавий лист низового товари
ства до великого коронного гетьмана і канцлера РП Яна Замойського.
Насамперед козаки декларували своє бажання «як служили славному
і святої пам’яті небіжчику королю Стефанові правдиво і послуги наші
були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю И. М.
\(його милості.— С. Л .)». Як бачимо, вже тоді часи суворого, але і уваж
ного до козацтва С. Баторія сприймалися як ціла епоха в польсько-ко
зацьких відносинах. Запорожці доповіли про битву з татарами, участь
у ній шляхти, в тому числі сина брестського воєводи Горностая, чер
каського і переяславського підстарост. Польські власті в умовах, що
склалися, погребували козацького1 війська, і до запорожців терміново
було послано реєстрового старшого Яна Орішовськоіо, який від імені
'Я. Замойського просив козаків залишитися на Поділлі. Козаки погод
жувалися на таку службу, але бажали оформити її офіційно, «за лис
том глейтовним, який якби був би нам даний, до служби К. й . М. і в. м.
нашого м. п. єстесми готові і горл своїх проти неприятеля К. Й. М. не
будемо жалувати»
В той критичний для РП момент польські власті усвідомили необ
хідність впорядкування козацького питання. Його цілковите ігноруван
ня було вже неможливе, насамперед з огляду на зовнішньополітичні
обставини. Вимагала привести козаків до порядку і шляхта, зокрема на
сеймиках литовських воєводств: «Про сваволенство людей українних
і козаків низових, нехай би з пильністю ерокчою такою конституцією
сеймовою, альбо яким способом... вирішено вперед було» 12. Тому за
1590 р. маємо цілу серію державних актів, пов’язаних з козацтвом. На
весняному сеймі 1590 р. щодо нього були визначені, так би мовити,
лрограма-мінімум і програма хмаксимум. Перша була розрахована на
поточний момент і передбачала у випадку дійсної загрози війни з Ту
реччиною можливість найму на службу до 20 тисяч козаків при загаль
ній чисельності війська до ПО тисяч чоловік13. Програма-максимум —
спеціальна сеймова конституція — визначала цілий комплекс заходів
щодо приведення козацтва до покори. Серед них: набір козацького ре
єстру, призначення козацької старшини з шляхти, суворий облік ре
єстровців, вигнання свавільників (нереєстровців) з Низу і розташуван
ня там реєстру, розправа за будь-які спроби походів на сусідні держа
ви, нагляд місцевих урядовців за населенням і реєстровцями, заборона
постачання нереєстровців зброєю, порохом, продовольством та ін .14.
Відповідно до прийнятих на сеймі документів король Сигізмунд III
видав два універсали. Перший, від 25.IV. 1590 р. вийшов у той час,
коли загроза турецької інтервенції ще не минула. Козаки, які знахо
дилися під керівництвом «старшого молодців запорозьких» Войтеха
Чановицького, мали стати під командування брацлавського воєводи
князя Януша Збаразького і отримати у останнього гроші і сукно. Кіль
кість козаків, з огляду на ситуацію, не вказувалася 15. Однак незабаром
Я. Замойський. уклав з турками перемир’я, давши їм великі поминки у
сто сороків соболів як компенсацію за козацькі шкоди 16. Необхідність
Документальні розповіді
у програмі-мінімум щодо козацтва відпала. Тому новий королівський
універсал від 25.УІІ. 1590 р. передбачав заходи по виконанню сеймової
конституції щодо загального впорядкування козацтва відповідно до про-
грами-максимум. На службу мало бути набрано 1 тис. чол. «пахолків
цвічоних і до бою годних». Старшим над ними призначався снятинський
староста Микола Язловецький, а поручником (реально — практичним
керівником) Ян Орішовський, який значився ще в козацькому реєстрі
1578 р. Вони особисто мали відбирати кандидатів до реєстру і стежити
за ними. Завдання реєстрового затону полягало в тому, щоб не допус
тити свавільних людей до сусідніх держав і охороняти кордон від воро
га. Для кращого контроля над запорожцями у Кременці планувалося
збудувати дерев’яний замок 17.
Скарбові записки 1590 р. свідчили, однак, про те, що козаків на
лічувалося не одна тисяча, а три. З них дві тисячі мали отримувати
плату по п’ять злотих на квартал, а одна — по п’ятнадцять злотих **
Цілком можливо, що цифра в дві тисячі відноситься до запорожців,
які були в основному піхотою і стояли на Поділлі під рукою Я. Збара
зького, а одна тисяча — це реєстровий загін кінноти Яна Орішовського.
В скарбових записках йдеться тільки про набір людей за відповідну
плату, тобто, скоріш за все, коли турецька небезпека минула,
про відбуту низовцями службу просто забули і нічого їм не платили.
А універсал до реєстровців був, крім іншого, ще і фактичним
підтвердженням продовження їхньої служби, хоча плата їм теж була
зменшена 19.
Пильну увагу істориків завжди привертало ще одне рішення поль
ських властей — про роздачу земель на українському прикордонні осо
бам шляхетського стану, пов’язаним з козацтвом 20. Зокрема, В. Чано-
вицькому, який мав отримати Трахтемирів і Бориспіль, К- Косинсько-
му — Рокитну і Ольшаницю, Загоровському— Володарку і Розволож.
Про те, що це рішення намагалися втілити в життя, свідчить процедура
оголошення про введення цих осіб у володіння маєтностями, здійснена
королівським дворянином у київському гродському суді21. Ким були
названі особи? Войтех Чановицький, як ми вже знаємо, був на той час
старшим, або гетьманом, низових козаків22. Загоровський (очевидно,.
Федір Загоровський, хоча були ще його брати Андрій і Олександр)
обіймав посаду королівського ротмістра і в 1589 р. командував гусар
ською ротою23. Він служив у польській армії ще за С. Баторія, а жит
тя своє скінчив у 1612 р. в битві над Прутом в Молдавії, де командував
козацькою ротою коронного війська. В 1590 р. Я- Замойський особисто*
просив у короля дати Загоровському винагороду за вірну слубжу24.
Наприкінці 1590 р. Загоровський вже був у Галичині, де разом з іншими
жолнірами вимагав належної їм плати, але поводив себе лояльно щодо
властей25. Він був направлений до низовців десь наприкінці 1589 — на
початку 1590 р., оскільки в універсалі короля до козаків від 25.IV.
1590 р. вказується, що «через посланців наших Загоровського і Косик-
ського раніше ?е до вас писали» 2б.
Згадку в такому контексті імені К. Косинського можна вважати
досить несподіваною знахідкою, яка коригує наші знання про цього
історичного діяча. Отже, Загоровський і Косинський були направлені
королем до козаків з розпорядженням приєднуватися до Я. Збаразького
для оборони Поділля. Однак це суперечило існуючому порядку, за яко
го королівські укази передавались адресатам дворянами — поморника
ми короля. Ні Загоровський, ні Косинський такими поморниками бути,
не могли, бо за виконання подібного доручення їм би ніхто не надавав
земельних пожалувань. Очевидно, що або звичний порядок був пору
шений, або їх супроводжував королівський чиновник. Поява Загоров
ського і Косинського серед осіб, чий зв’язок з козацтвом був визнаний
офіційно, могла пояснюватись тільки курсом уряду на зміцнення ко
зацького керівництва надійними людьми. Тому тимчасове перебування
/ 5 ^ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, №-4)124
Документальні розповіді-
серед низовців досвідченого у військовій справі Загоровського цілком
зрозуміле.
Проте питання з Косинським виглядає не так просто. У пописах
військ кінця XVI ст. його імені дослідники не виявили. Не зустрічався
віц і в королівському оточенні. Про походження К. Косинського відомо
тільки, що він родом з Підляшшя 27, де жили й інші представники роду
Косинських28. Першу згадку про нього дослідники пов’язують з іменем
козацького старшого Криштофа, який сторожив татар на Низу у
1586 р .29. І хоча на той час серед козацької старшини міг бути не один
Криштоф (десять років пізніше, у 1596 р., знаємо Криштофа Кремп-
ського), все ж є підстави припускати, що це був саме Косинський.
Чому? Бо пізніший авторитет Косинського серед козаччини грунтувався
як на відповідних рисах його характеру, так і на доброму знанні Ко
синським козацьких прагнень, психології, звичаїв, способу життя. Оче
видно, цей шляхтич немало років віддав козакуванню, а наприкінці
1589 — на початку 1590 р. якимось чином потрапив у поле зору поль
ського уряду, який вирішив використати його у своїх інтересах. Можли
во, що ставка уряду була б правильною, якби не дві звичні для РП
події. Перша — козакам, як і жолнірам, не були виплачені гроші. Дру
га ;— ще не отриманий Косинським маєток прибрали до рук українські
магнати — О. Вишневецький і Я. Острозький. О. Вишневецький нібито
купив цей маєток у Косинського30, а потім продав його Я. Острозько
м у31. Тоді як другий акт продажу-купівлі не викликає сумнівів і за
свідчений офіційно, то купівлі землі у Косинського або не було зовсім,
або це було формальне прикриття фактичного грабунку магнатом дріб
ного шляхтича. У всякому випадку, належного документа, де Косин
ський засвідчив би добровільність цього акту, не існує.
І тому, якщо Загоровський спокійно покинув низовців і продав
права на свій маєток32, то Косинський став заводієм козацьких завору
шень. Його особисті мотиви можна розцінювати тільки як привід, не
великий поштовх, той особистий фактор, без якого не може обійтись
початок будь-якої справи. Настрій Косинського повністю відповідав на
той момент настрою козацтва, ошуканого урядом. Несплата грошей
була головним приводом до повстання, але за ним крилися більш гли
бокі соціальні причини, розглянуті нами вище. Питання про плату мало
для козаків принциповий характер. Постійно підкреслюване ними ба
жання служити королю і РП відображало глибинні пласти свідомості
козацтва, основою якої була свідомість військовослужилого боярства.
Відмова від військових послуг боярства була свого часу одним з про
явів процесу його ліквідації як суспільного стану. Отже, козацтво-бояр-
ство прагнуло повернути собі втрачене становище. Обіцянка козакам пла
ти на початку 1590 р. мала означати для них фактичне визнання уря
дом їхньої служби, а, отже, і відновлення їхнього попереднього суспіль
ного становища. Тому розпуск козацького війська і відмова від виплати
вже заслужених грошей були сприйняті як подвійний удар — соціаль
ний (новий крах ілюзій щодо можливості співробітничати з властями)
і матеріальний.
Для кращого розуміння соціально-політичної обстановки навколо
козацтва в 1590—1591 рр. варто поглянути на процес, який розвивався
паралельно з початком козацького повстання, а саме поведінку жолні-
рів РП, яким також не виплатили плату за останні роки. Жолніри на
чолі з ротмістрами і товаришами, тобто шляхтичами, ще в кінці 1589 р.
вчинили в Галичині справжній бунт. Львівський староста М. Гербурт
бідкався, що «люди свавільні... збитки великі і морди чинять», а най
більш прикро те, що «ті хто це чинить є жолнірами» 33. На них скар
жилася королева Анна, волинська шляхта та ін .34. Король вимагав від
жолнірів припинити свавільство в районі Самбора — «абисми тим клот-
мям в. м. дали спокій» 35. Польний гетьман С. Жолкевський намагався
ввести справу в законне русло, і прийнята під його впливом у вересні
233ІЇ. 3130—5247. Укр. іст. журн. Ґ994, № 4 125
Документальні розповіді
1590 р. в Глинянах ухвала ротмістрів коронного війська вимагала не
гайного вирішення питання на найближчому сеймі36. Однак ще цілий
рік, аж до сплати грошей, жолніри не заспокоювались. Недаремно'
І. Бєльський зауважив, що «з жолнірами пекла було досить»37.
Очевидно, що коли вірні піддані корони дозволяли собі таку пове
дінку через недотримання державою своїх зобов’язань, то і вічно сва
вільне козацтво мало всі підстави для бунтів. У 1590 р. окремі козацькії
загони гостювали навіть в білоруських землях — околицях Бобруйська,
і Слуцька38. В Бихівській волості козацькі старшини Я. Осовський,
А. Рогачовський і Ф. Полоус від імені гетьмана В. Чановицького ви
магали податок на козаків, зброю і продовольство39. Не випадково
князь К. Острозький восени 1591 р. писав, що козаки «вже два роки
свавільно по містечках і селах шляхетських не тільки живність і чинші,
грошові брали, а і люд невинний наїжджали і побирали» 4С.
Більш далекоглядні польські діячі розуміли необхідність знятю
напругу у відносинах з козацтвом і виплатити їм гроші. Проте держав
на машина країни вперто не бажала розставатися з тими фінансовими
крихтами, які їй давала шляхта. Так, Я. Потоцький, кам’янецький ста
роста і керівник військової оборони подільського прикордоння, в черв
ні 1591 р. одержав від коронного підскарбія розпорядження взяти на
козаків гроші в Раві Руській з місцевої кварти, але це не відповідало
встановленому порядку41. Про плату козакам «бідкались» Я. Замой-
ський, М. Гербурт і навіть львівський католицький архієпископ42, але
в першій половині 1591 р. козаки її так і не побачили. Офіційний ко
зацький старший М. Язловецький писав до Я. Замойського про необ
хідність заплатити козакам, щоб запобігти новій біді. А біда насува
лася хоча б тому, що низовці, звільнені поведінкою державної влади від
обов’язків перед нею, знову збиралися в походи на «неприятеля хреста,
святого». Частина з них на чолі з Горностаєм ніби-то збиралася на мо
ре, а кілька тисяч чоловік під керівництвом Косинського хотіли йти в
Молдавію43. Імовірно, що у листі М. Язловецького загадано про спробу
козаків вибратися до Молдавії з новим претендентом на молдавське
господарство, що надзвичайно налякало польські власті. За розпоряд
женням короля, М. Язловецькому все ж вдалося умовити козаків, оче
видно, знову обіцянками плати, і похід в Молдавію не відбувся44.
В результаті козацька енергія була направлена у протилежному
напрямку — на волость і конкретніше — проти князів Острозьких. Для:
такої персоніфікації козацького невдоволення були свої причини. Пер
ш а— рід Острозьких (Костянтин Острозький і його сини Януш і Олек
сандр) уособлював у собі владу РП на українських землях, оскільки:
займав ключові посади в місцевій адміністрації (київського і волин
ського воєвод та численних старост); друга — це надзвичайна розгалу
женість маєтностей Острозьких, у зв’язку з чим діяльність козацтва в
будь-якій частині України обов’язково зачіпала і маєтки Острозьких;
третя — це особистий конфлікт Косинського і Острозьких за маєток:
Рокитне; четверта — К. Острозький, поряд з іншими українськими уря
довцями, перекрив козакам шлях в Молдавію, виставивши проти них
військові залоги на прикордонні.
Унікальним джерелом до вивчення початкового етапу козацького
повстання є лист К. Острозького до сенаторів РП за вересень 1591 р.
Надзвичайна інформативність і незвичність поданих цим документом
фактів значною мірою змінюють наші уявлення про розміри козацького
руху в 1591 р. Острозький повідомляє, що першим містом, яке захопили
козаки, був Пиків. Козаки зайняли місто і замок, забрали там зброю ї
маєтності45. На чолі їх мав бути сам Косинський, бо саме з Пикова у
серпні 1591 р. він надіслав листа своїм «ласкавим панам-товаришам».
Косинський закликав їх до об’єднання і, нагадавши, що влада уже
другий рік водить їх за ніс з платою, зауважив, що «мусимо самі про
мишляти» 46. Не буде зайвим повторити, що подібний спосіб віднов-
126 І53М 0130—5247. Укр. іст. жури. 1994, N° 4
Документальні розповідь
лення справедливості був традиційним і серед жолнірів РП. А для роз-
витку козацького руху важливим чинником було те, що плату не отри
мали як реєстровці, так і низовці, тобто в цьому питанні Косинський
міг апелювати до обох складових частин козацтва.
Невдовзі козаки зайняли Білгородку, Чуднів, Білу Церкву, Пере
яслав. В Білу Церкву ввійшов п’ятитисячний (за даними К. Острозь
кого) загін на чолі з Косинським, який наказав білоцерківцям прися
гати собі як козацькому гетьману. Коли ж п’ять чоловік, очевидно*
шляхтичів, «присягати і під страхом смерті не хотіли, бо вже И. К. М.
присягали, тих п’ятьох перед собою зараз казав розстріляти». Приблиз
но одночасно мали скласти присягу Косинському жителі Канева і Чер
кас. Потім він направив козаків до Богуслава, новозбудованого Корсу-
ня і Переяслава, щоб прийняти присягу від їх жителів. Вимагав Косин
ський і грошові чинші на своє військо, зокрема в Паволочі і Фастові,
А потім, коли Якуб Претвич привіз-таки невелике королівське жалу
вання, Косинський роздавав разом з ним побрані по містах і селах
податки. Запізніла королівська подачка вже не могла зупинити козацт
во. Було відомо, що Косинський збирається йти на Київ. Коли ж умов
ляти бунтівників до покори приїхав авторитетний у козацьких колах
Ян Орішовський, то «мало його не устріляно, аж ледве з Білої Церкви
втік». Швидке і неочікуване розгортання подій на волості перелякало
старого К. Острозького. Він із своїм сином Янушем (на той час волин
ським воєводою) за ці місяці неодноразово просив у короля і сенаторів
дати якусь раду з козаками. Острозький попереджав, що можна «з та
кого запалу якогось вогню сподіватися», бо «щодня ганебна міць того
гультяйства до нього (Косинського.— С. Л.) прибуває», і заявляв: «сам
не можу тому запобігати жодним способом»47.
Території козацької вольниці простяглись аж до прикордонних во
линських міст— Костянтинова і Острополя, тобто до межі Київського
і Волинського воєводств. А Київщина і Брацлавщина майже повністю,
знаходилися в руках козаків. Таким чином, у 1591 р. ми бачимо не по
вільне розгортання козацьких непослухів (цей етап козацтво пройшло
у попередні роки), а справжній вибух енергії, спрямованої у досить ор
ганізоване русло. Якими б міркуваннями не керувався Косинський*
але розмах його діяльності був, за мірками того часу, досить значним
і цілеспрямованим. Якщо грошові побори з населення, стації та інші ■
«шкоди» були звичайним явищем і у жолнірів, то інші дії козацтва
захоплення королівських замків і примушування населення до присяги-
своєму війську — явно виходили за рамки тогочасних пристойностей.
У діях козацтва, зовні схожих на звичайний жолнірський бунт, відразу
проявилася його глибинна ворожість до існуючих шляхетських порядків .
і прагнення перекроїти їх на свій лад.
На жаль, ми маємо обмежені можливості для аналізу послання
К. Острозького до сенаторів РП. Перевірити всі наведені ним факти
неможливо. Однак для звинувачення його в занадто буйній фантазії
(припускаючи деякі перебільшення) все ж немає особливих причин,
А загальна сукупність інформації про події 1591 р. на українських зем
лях дає підстави твердити про достовірність цього джерела. Одним з .
небагатьох документів, які засвідчують описані у К. Острозького події,
є скарга Януша Острозького на побрання його привілеїв і маєтностей
в будинку білоцерківського підстарости князя Дмитра Курцевича-Були-
ги. Косинський особисто навідався до комори князя і спустошив її «мі
сяця грудня двадцять дев’ятого дня виїжджаючи з Білої Церкви». Таке
довге перебування Косинського в місті — приблизно з вересня по гру
день— цілком реальне, бо, згідно з даними К. Острозького, Біла Церк
ва служила для нього своєрідною резиденцією. Білоцерківці мали гос
тинно приймати своєвольців, оскільки самі належали до них. Відомо,
що у 1590 р. вони нападали на королівських жолнірів і не давали їм
стацій, а пізніше діяли разом з козаками48.
/55АГ 0120—5247. Укр. іст. жури. 1904. Л« 4 1 9 7 - •
Документальні розповіді
Скарга Я. Острозького на козаків була викликана необхідністю
розпочинати довгий процес відновлення побраних «мамранів княжати,
його милості пана воєводи Київського, яко і його милості пана воєво
ди Волинського на староство Білоцерківське і Богуслав, також і на
кгрунт Розволовський і Велику Слободу і на Рокитну належачі, до
схованя князю Булизі дані»49. Згадка серед цих паперів про «мамран»
на Рокитне служить серйозною підставою для того, щоб пов’язувати
дії Косинського з його особистими претензіями до Острозьких. Тому,
наїзджаючи на будинок підстарости, він, мабуть, мав на меті зайвий
раз насолити могутнім суперникам.
Красномовна згадка у листі К. Острозького про те, що Косинський
до переяславців «вже послав упоминаючи, якщо йому присягнути хо
чуть, то їм все вибачити хоче»50, виводить нас на заплутану історію
взаємин козаків з жителями цього міста. Конфлікт між ними тягнувся
десь з 1589—1590 рр. Переяславці (чи то міщани, чи то місцевий уряд),
побили і пограбували декілька сот козаків. Низовці внесли з цього
приводу протест і розглядом справи мала займатися спеціальна комі
сія, утворення якої свідчило про те, що події розвивалися у той час,
коли козаки ще були потрібні державі і не підняли відкритого бунту.
■Однак ця комісія начебто була затримана козаками у Василькові, де
лід їхнім тиском заочно накладала на переяславців штраф у 150 ти
сяч кіп литовських грошей, але пізніше відмовилася від свого рішення.
У свою чергу, міщани 15 січня 1592 р. вимагали нового судового розгля
ду справи 51.
Невідомо, склали переяславці врешті-решт присягу Косинському чи
ні, але ми знаємо, що при зайнятті міста козаками сталася велика
збройна сутичка — єдина при утвердженні козаків на Київщині. Козаки
вбили місцевого підстаросту і багато шляхти 52. Спрямованість козаць
кого гніву має показувати, що конфлікт з переяславцями, найімовірні
ше, був спровокований місцевою владою, а, можливо, самими Острозь
кими, бо посаду переяславського старости обіймав Олександр Острозь
кий. Пізніше існування цього конфлікту підтвердив і київський біскуп
Йосиф Верещинський, який згадав про нього аж у 1596 р., але виклав
події у власній версії. Міщани, дійсно, покривдивши низовців, заради,
примирення погодились на штраф і зібрали для них 100 тисяч злотих.
Цю суму вони вручили К. Острозькому як воєводі для передачі козацт
ву. Однак той привласнив гроші53. Якщо це дійсно було так, то ми
маємо ще одну причину нелюбові козацтва до Острозького.
Скарги К. Острозького на козаків з осені 1591 р. примусили поль
ські власті вжити проти них деякі заходи. 16 січня 1592 р. король Сд-
гізмунд III видав універсал до українських урядовців, де, зокрема, го
ворилося: «Дійшло до вух наших, що на Україні воєводств: Волинсько
го, Київського і Брацлавського свавільні люди творять великі шкоди,
роблять виправи у сусідні панства, «тягнуть» за собою підданих і по
рушують суспільний спокій». Король інформував, що на Київщину ви-
силається спеціальна комісія, яка має провести розслідування «звідки
такі кривди і морди початок свій взяли і від котрих людей» це почало
ся. Комісія мала і відповідно покарати винуватців. Місцеві урядовці
повинні були передавати комісарам «справи про таких людей свавіль
них, нам і праву непослушних», складати списки на тих жителів міст,
містечок і сіл, яких немає вдома та ін.54.
На відміну від багатьох подібних декретів, цей документ дістав
своє втілення. Комісія мала досить поважний склад з шести осіб: ко
ролівський комісар Якуб Претвич, черкаський і канівський староста
Олександр Вишневецький, брацлавський староста Юрій Струсь, бар-
ський староста Станіслав Тульський, войський брацлавський Ян Туль
ський, а очолював її Микола Язловецький — офіційний патрон козацт
ва. Комісари, які добре знали характер козаків, вибралися на Київщи
ну з власними військовими почтами. Вже на початку березня вони зна
328 /5 5 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4
Документальні розповіді
ходилися у Фастові і звідти почали переговори з козаками. Вибір ними
місця для власного табору не можна вважати випадковим. Місто у той
час належало київському католицькому біскупу русинського походжен
ня Иосифу Верещинському, який навіть перейменував його у Новий
Верещим. Й. Вереіцинський прославився своєю войовничістю, планами
боротьби проти татар, проектами заселення України і тісними зв'язками
з козацтвом. Можливо, він взяв на себе посередництво для мирного
владнання справи. Косинський, покинувши Білу Церкву, облюбував собі
нову резиденцію в Трипіллі, де, почувши про комісію, укріпився у
замку55.
10 березня 1592 р. М. Язловецький нап.оавив у Трипілля «панам
молодцям запорозьким» листа, в якому вимагав видачі Косинського.
Козацтву пропонувався простий і заманливий варіант вирішення спра
ви — спихнути свою вину, всі «непослухи» на Косинського: «Я розумію,
що ви то вчинили через Косинського, зрадника короля його Мосці і
Речі Посполитої, і розумію, що за одного лотра всі терпіти не схоче
те». А «коли зараз до мене, ув’язнивши того лотра, послів не пошлете,
на крові вашій мстився б над Вами за поміччю Божою і з людьми Пана
мого»56. Козацтво і козацька збиранина, які знаходилися в Трипіллі,
на пропозиції Язловецького не погодились. А коли комісари підійшли
до міста, то побачили, що реальних шансів провчити свавільців вони
не мають. Козаків мало бути значно більше, ніж людей у комісарів,
до того ж вони знаходилися в укріпленому замку. 14 березня комісари
прийняли суворий декрет щодо козаків, який ставив їх поза законом.
Пізніше ця постанова була запропонована сейму 1592 р. як проект кон
ституції «Про погамування козаків». Однак після цього переговори
продовжувалися і було досягнуто угоди, що козаки надалі будуть пово
дити себе сумирно, і тільки позбавлять Косинського колишнього геть
манства, не видаючи його 57. Після цього комісари пішли геть, фактич
но полишивши Київщину в руках козаків. За свідченням І. Бєльського,
М. Язловецький мав від короля ще одне завдання — на виконання ор
динації 1590 р. збудувати замок на Кременці, але, зрозуміло, що за тих
обставин «з того всього не було ніц» 58.
Щодо наступних подій, які розгорнулися з 1592 року, то при ни
нішньому стані джерельної бази можна повторити слова М. Грушев-
ського: «Факти з козацьких розрухїв сього року (1592) ми взагалі зна
ємо у вигляді відірваних епізодів, які переважно не можемо ані хроно-
льогічно ані прагматично пов’язати одні з одними»59. Ці уривчасті
свідчення мають розглядатися з урахуванням безсумнівно відомих фак
тів, а саме: козаки зберегли свої сили і не поступилися позиціями на
волості; за цей час не було зроблено жодної серйозної спроби привести
їх до послуху і, отже, вони мали всі можливості для власного посилен
ня. Тобто, відсутність фактів про діяльність козацтва протягом більшої
частини 1592 р. теж можна вважати красномовним фактом. Ми маємо
справу із стабілізацією ситуації на основі розподілу сфер впливу між
козацтвом, з одного боку, і місцевою владою — в особі князів Острозь
ких і О. Вишневецького — з другого. Межа між ними знову-таки про
ходила приблизно по кордону Волинського і Київського воєводств і та
кож по мурах кількох замків на Подніпров’ї. Одночасно козаки і «на
Поділлі багато злого броїли» 60. Повне панування козацтва на Київщи
ні засвідчує повідомлення К. Острозького у жовтні 1592 р. про буден
ність козацьких відвідин Києва: «Козаки низові по кількакрот на місто
і на замок київський надходили і гармати, які ліпші, порох і всю стріль
бу гвалтом побрали, яких і до цього часу не вернули» 61. Згадаємо, що у
жовтні попереднього 1591 р. Острозький повідомляв про можливість
походу козаків на Київ, як про подію надзвичайну. А якщо вже столи
ця воєводства виконувала для козаків роль прохідного двору, то, зро
зуміло, що подібна доля чекала й інші населені пункти.
Південна Київщина — давній осідок українського боярства і ко
/5 5 N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4 9 - 4-913 129
Документальні розповіді
лиска козацтва — була готова прийняти їхню владу. Випадок у Пере*
яславі можна назвати тим винятком, який підтверджує правило. Зага
лом же перше козацьке повстання характерне досить миролюбними
відносинами між противниками. Цим воно відрізнялося від наступних
козацьких рухів в Україні, які відзначалися озлобленістю і жорстокіс
тю з обох боків.
У діях козаків простежується бажання зачепити насамперед кня
зів Острозьких. Міста, які вони займали, в більшості випадків належали
Острозьким, маєтки також. Однак у Острозьких було так багато воло
дінь, що їх просто неможливо було обійти. Тому визначити, наскільки
дії козацтва можна вважати спеціальним полюванням на Острозьких,
важко. Очевидно, ще більше, ніж Острозьким, козаки цікавилися дріб
ними місцевими урядовцями. Розправа з підстаростою в Переяславі
може бути прикладом, як низовці зводили рахунки з ними. Козаки, які
постійно мали справу з місцевими властями, страждали від їх поборів,
і утисків. Місцеві урядники мали також виконувати постанови уряду про*
приборкання козацтва. Ці кампанії через слабкість польської держави
ніяких результатів не давали, однак незадоволення козацтва подібними
діями спрямовувалося проти місцевих властей. Звичайно, ті пристосо
вувалися до ситуації, як могли, в основному ігноруючи розпорядження
Варшави. Проте загалом співжиття низовців і місцевих урядників деда
лі більше набувало конфліктності. Це яскраво проявилося, скажімо, у
стосунках запорожців з черкаським і канівським старостою О. Вишне-
вецьким.
Для розвитку подій велике значення мала поведінка у цей час
К. Острозького. Здавалося б, він, як керівник військово-адміністратив
ної влади і найбільший землевласник краю, мав здійснювати енергійні
заходи по приборканню козацьких свавільств. Однак князь не прагнув
до боротьби, хоча мав можливість особисто виставити декілька тисяч
озброєних слуг і залежної шляхти. Відповідь на таку дивну поведінку
магната слід шукати у сферах екномічній і суспільно-психологічній. Ма
єтки Острозьких на Київщині, в яких господарювали козаки, ще тільки
заселялися і не приносили князю особливих прибутків. Причому це за
селення відбувалося не зовсім законно з точки зору «права посполито
го»— князь Острозький, користуючись своєю могутністю, масово пере
манював на свої землі селян від сусідньої шляхти. Отже, на Київщині
козаки не могли завдати Острозькому особливих збитків. Щодо психо
логічного фактора, то старому князю було нелегко різко змінити взає
мовідносини з козацтвом (вчорашнім козакуючим боярством). Все своє
довге життя він вважався покровителем низового товариства. Про тісні
зв’язки Острозького з козаками неодноразово свідчили польські, турець
кі і татарські інформатори ще з часів С. Баторія. Згадаємо, що перед
знаменитим набором реєстру 1578 р. королівська комісія засвідчила,
що найбільше козаків виходило з маєтностей К. Острозького62. Таким
чином, каральна акція була б пов’язана для Острозького як з велики
ми фінансовими витратами, так із загрозою остаточно втратити при
хильність козацтва, якою українські магнати ще дорожили. Тому князь
не хотів розправлятися з козаками своїми руками. Він просив у поль
ського сейму допомоги, а без цього відмовлявся нести відповідальність
за події у ввіреному його владі воєводстві.
Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці вліт
ку 1592 р. спробували спрямувати їхню енергію за межі України — на
пустошення московських кордонів або на виправи проти татар. Росій
ський уряд одержав з цього приводу тривожну звістку, що «біскуп ки
ївський та князь Олександр Вишневенький та староста Остринський
Лаврін Ратомський наймують чекрас отамана Косинського та інших і
від короля їм сукна і гроші валяють, щоб вони йшли під Чернігів»63.
Посилання старост і біскупа на короля було явним перебільшенням, але
не викликає сумніву, що войовничих урядовців могли підтримувати
130 /55АГ 0130—5247. Укр. іст. журн. ІС)С)4І М ‘ 4
Документальні розповіді
князі Острозькі, які, крім інших урядів, тримали у своїх руках і прикор
донне переяславське староство. Для подібних виправ на московські ру
бежі О. Вишневецький і Л. Ратомський завжди знаходили чимало ба
жаючих. Однак на цей раз виманити козацтво з волості не вдалося.
Воно направляло свою енергію в іншому напрямку — на Волинь. За
деякими даними, влітку 1592 р. К. Косинський перебував у маєтку
К- Острозького Острополі, на межі Волині і Київщини64. Це змусило
князя діяти, і він зробив спробу розбити Косинського, «маючи поміч від.
деяких околичних старост: однак людей його козаки поразили і зби
ли»65. Та все ж далі на Волинь козаки не посунули, і Острозький, який
явно не розрахував сил противника, знову на довгий час заспокоївся..
1 К у л я п о н с ь к и й В. М. Перше селянсько-козацьке повстання на Україні //'
Укр. іст. журнал.— 1972.— ^ 5.— С. 92—94.
2 Н и к о л а й ч у к Ф. Д. Первьіе казацкие движения в Речи Посполитой
(1591—4596) // Киевская старина.— 1884.— Март.— С. 426—442; Д о м а н и ц ь к и й '
B. М. Козаччина на переломі XVI—XVII ст. (1591 — 1603) // Записки Наукового То
вариства ім. Шевченка (далі — ЗЬІТШ).— Львів, 1904.— Т. 60.— С. 1—23; Гру ше в -
с ький М. С. Історія України-Руси.— Київ—Львів, 1909.— Т. 7.— С. 180—195;
Я в о р н и ц ь к и й Д. І. Історія запорозьких козаків.— К-, 1990.— Т. 2.— С. 67—76.
* Автор вважає правомірним вживання до найбільших козацьких рухів кінця
XVI — першої половини XVII ст. терміну «війна».
3 М и ц и к ІО. А. Джерела до вивчення історії антифеодальної та визвольної
боротьби українського народу наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у ф о н
дах архівів ПНР // Архіви України.— 1986,— № 5.— С. 55—61.
** Принагідно висловлюю глибоку вдячність названим дослідникам за консуль-*
тації й надані для користування матеріали.
*** Подібна думка зустрічається в працях окремих дослідників, зокрема П. Ку-
ліша, О. Яблоновського і В. Томкевича.
4 К у л и ш ГІ. А. История воссоединения Руси.— СПб., 1874.— Т. 1.— С. 168—
170, 184; Л а Ь І о п о \ у з к і А. ІЛ<гаіпа // 2гобІа бгіерчуе.— У/агзга^а, 1897.— Т. 22:—
5. 412, 448, 466—468; Т о ш к і е \ \ ч с г >У. О зкіабгіе зроїесгпут і еіп ісгпут коза-
сгугпу іікгаіппеі па рггеїоіпіе XVI і XVII чуіеки // Ргге^Ідб Нізіогусгпу.— ХУагзгаяга,.
1948.— Т. 37.— 5. 256
5 АгсЬішит ОІомпу АкІо\у Оа\упусН ^ АУагзга^іе (далі — АОАО).— АгсЬі^ипт
2ашоізкісЬ (далі — А2).— 697.— 20.01.1591.
6 Н е '] сі е п з г і е і п К. Огіеіе Роїзкі осі зтіегсі 2у£тип іа Аидизіа бо гоки
1594.— РеІегзЬигд, 1857.— Т. 2.— 5. 361.
7 В о г а і у її з к і Ь. Когасу і \УаІукап // Ргге^І^б Роїзкі.— 1906.— Рабгіегпік.—
5. 21—40.
8 С т о р о ж е н к о А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки.— Киев, 1904.—
C. 105.
9 В і е і з к і Л. Оаізгу сід£ кгопікі роїзкіе^— АУагзга^а, 1862.— 8. 101; Ж ерела
до історії України-Руси.— Львів, 1908.— Т. 8.— С. 58—60; АОАО— Агс1іі\ушті Кабгі-
\уі116\у (далі — АР) V.— 1581.— 5 .21 .
10 ВіЬІіоІека 1>пі\уег5уІеВі \Уагз2ашзкіе£Є.— Огіаі г£корізо\у (далі — Крз*
В І І^ ) .— 46.— Р. 22У. Жерела...— Т. 8.— С. 61; АгсНішиш боти Каб2І\\і116ш // Зсгір-
іогез гегит роїопісагит.— Кгакои/, 1885.— Т. 8.— 5. 99—100.
11 Крз. ВЬі\У.— 46.— Р 22—22 V.
12 АОАО.— АК I I . - 2 4 2 .- 5. 2.
13 В і е і з к і Л. Ор. сії.— 5. ІЗ*.
14 Уоіитіпа Іе^ит.— РеІегзЬиг§, 1859.— Т. 2.— 5. 310.
із А О А О .-А 2 .— 3 6 ,- 5 . 55.
16 В і е і з к і Л. Ор. сії.— 8. 137—138.
17 Архив Юго-Западной России (далі — Архив Ю ЗР).— Киев, 1863.— Ч. 3.—
Т. 1.— С. 28 -30 .
18 О б г з к і К. Нізіогуа ріесЬоІу роїзкіе].— Кгакб\у, 1893.— 5. 243.
19 Г р у ш е в с ь к и й М. С. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 177.
20 Уоіитіпа 1е£іііп.— Т. 2.— 5. 318.
21 Крз. ВІІ\У.— 425.— 5. 365 (документ подав П. М. Кулаковський).
22 АОАО.— А2.— 36.— 5. 55; Археографический сборник документов, относя-
щихся к нстории Северо-Загіадной Руси.— Бильно, 1867.— Т. 1.— С. 61.
23 АОАО.— АгсЬКушті ЗкагЬіі когоппе£0 .— Огіаі 8 2 .-5 .
24 АОАО.— А2.— 863 — 5. 155; З р і е г а ї з к і 2. А\уап1игу тоїбаи'зкіе, 1967.—
5. 161.
25 А О А О .-А 2.— 771.— 16.10.1590, 25.10.1590.
26 АОАО.— А2.— 3 6 ,- 5. 55.
27 В і е і з к і Л. Ор. сії.— 5. 188; Н е і б е п з г і е і п К. Ор. сії.— 5>. 317; Ь и-
Ь і е п з к і 5. Різша розтіегіпе.— РеІегзЬиг^—Мопі1е\у,1855.— 5. 25;
9*/3 5 А7 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994. № 4 Ш
Документальні розповіді
28 Крз. Кбгпік.— 1402.— 9; ВіЬІіоІека Шгосіо^а. Ка1аІ0£ г§корізб^.— Ш агзга^а,
1980.— 5егіа її .— Т. 2 . - 5 . 114; АгсЬі^шп Лапа 2атоізкіе£0.— Шагзгаи'а, 1909.—
Т. 2.— 5. 85.
29 Ьізіу 81апізІа\уа 2б1кіе^зкіе£о.— Кгакбму, 1868.— 5. 34.
30 К у л и ш П. А. История воссоединения Руси.— СПб., 1874.— Т. 2.— С. 447.
31 2гбс11а сігіе.і'слуе.— Шагзгамуа, 1894.— Т. 21.— 8. 16.
32 ІЬісІ.— 8. 392.
33 АОАО._А2.__190.__ 8. 6
34 АОАО.— А2І— 648.— 8.08.1590; ІЬіб.— 128.— 8. 34—36; ІЬіб.— АК V.— 1581.—
5 . 44; ІЬісІ.— АК V.— 1082.— 8. 169.
35 ІЬісІ.— А2.— 640.— 20.02.1590.
36 ІЬісІ.— АК — 238.— 8. 1 -7 .
37 В і е ї з к і X Ор. сії.— 8. 151.
38 АСАЬ. АР V.— 1982.— 8. 185; ІЬїсі.— 18434.— 55.
39 Археографический сборник документов....— Т. 1 — С. 56.
40 Крз. ВПШ.— 46. Р. 46 V.
-41 АОАЬ.— А2.— 228.— 8. 1.
42 ІЬісІ.— 868.— 8. 83.
43 ІЬісІ.— 792.— 8. 1.
44 В і е ї з к і Л. Ор. сії.— 8. 145—146.
45 Крз. ВПШ.— 46.— Р. 46 V.
46 Ьізіу...— 8. 22.
47 Крз. ВОШ.— Р. 46 V.—47 V.
48 Ьізіу...— 8. 13—44; АОАО.— 2Ьіог с!окитеп16\у раріего\уусЬ.— 4008.— 8. 1.
49 Архнв Ю ЗР.— Ч. 3.— Т. 1.— С. 32.
60 Крз. в и ш .— 46.— В. 46.
61 Г р у ш е в с ь к и й М. С. Матеріали...— N° 1.
62 Жерела...— Т. 8.— С. 69.
53 А н т о н о в и ч М. Вказ. праця.— С. 89.
54 Архив Ю ЗР.— Ч. 3.— Т. 1.— С. 34—35.
55 Жерела...— Т. 8.— С. 67—70.
Ьізіу...— 5. 21—22.
■ст Жерела...— Т. 8.— С. 70.
58 В і е ї з к і Л. Ор. сії.— 8. 152.
59 Г р у ш е в с ь к и й М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 185.
60 В і е ї з к і Л. Ор. сії.— 8. 178.
61 Архив Ю ЗР.— Ч. З . - Т . 1 . - С . 36.
62 Г р у ш е в с ь к и й М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 154.
83 ЦДАДА Росії.— Ф. 79.— Оп. 1.— Кн. 22, арк. 221 зв.
64 Н и к о л а й ч и к Ф. Указ. соч.— С. 432; Я в о р н и ц ь к и й Д. І. Історія за
порозьких козаків.— К-, 1990.— Т. 2.— С. 70.
65 В і е ї з к і Л. Ор. сії.— 8. 152.
Примітки із стор. 107
* Продовження. Початок див.: Укр. іст. журн.— 1994.— № 2—3.
1 Так називалися в період німецько-фашистської окупації України колишні
'КОЛГОСПИ.
2 Прізвисько М. Лебедя.
8 Мається на увазі Іван Пилипович Федоров.
4 Мається на увазі Українська самостійна соборна держава.
5 Мається на увазі розпорядження.
І5 5 ІЇ 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4132
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212680 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T18:26:19Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Лепявко, С.А. 2026-02-09T15:18:27Z 1994 Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) / С.А. Лепявко // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 120–132. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212680 Мета даної статті — якомога докладніше висвітлити перебіг подій першого козацького повстання. Історіографія з цієї проблеми, на перший погляд, досить значна, адже згадки про повстання під проводом Криштофа Косинського зустрічаються в усіх узагальнюючих працях з історії України. Однак при ближчому розгляді виявляється дещо парадоксальна ситуація — цей рух практично ніколи (за єдиним винятком1) не був предметом спеціальних наукових студій. Події 1591 —1596 років діставали більш-менш повне відображення у контексті історії козаччини або історії України польської доби. Найбільш грунтовно це питання висвітлено у працях Ф. Николайчика і В. Доманицького, а також у відповідних розділах творів Д. Яворницького і М. Грушевського 2 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Документальні розповіді Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) Восстание К. Косинского (1591-1593 гг.) Article published earlier |
| spellingShingle | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) Лепявко, С.А. Документальні розповіді |
| title | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) |
| title_alt | Восстание К. Косинского (1591-1593 гг.) |
| title_full | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) |
| title_fullStr | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) |
| title_full_unstemmed | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) |
| title_short | Повстання К. Косинського (1591–1593 pp.) |
| title_sort | повстання к. косинського (1591–1593 pp.) |
| topic | Документальні розповіді |
| topic_facet | Документальні розповіді |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212680 |
| work_keys_str_mv | AT lepâvkosa povstannâkkosinsʹkogo15911593pp AT lepâvkosa vosstaniekkosinskogo15911593gg |