Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1994 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212701 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради / О.П. Рeєнт // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 3–18. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860280502174351360 |
|---|---|
| author | Рeєнт, О.П. |
| author_facet | Рeєнт, О.П. |
| citation_txt | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради / О.П. Рeєнт // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 3–18. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-17T08:19:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
Маловідомі сторінки історії
О. П. Реснт (Київ)
Ставлення пролетаріату України
до Центральної Ради
Кінець XIX — початок XX ст. знаменував початок якісно нового періо
ду в історії українського народу, а отже, і його робітничого класу.
Канадський історик українського походження І. Лисяк-Рудницький,
маючи на увазі появу нових факторів, що зумовлювали дальший роз
виток процесу формування української нації, справедливо охаракте
ризував його як модерністичну добу ]. Остання мала ряд притаманних:
їй особливостей, зокрема, зменшення впливу на згаданий процес еко
номічних і соціальних аспектів. Справа в тому, що швидкий індустрі
альний розвиток регіону здійснювався під контролем іноземного та- ро^
сійського капіталу і не спричинив швидкого становлення національно
го пролетаріату. Робітничий клас тут був переважно російським або*
зрусифікованим.
Згідно з переписом 1897 р. на кінець XIX ст. 93 % росіян, які пра
цювали на підприємствах України, становили робітники трьох важли
вих промислових районів: Степової України (Катеринославська.,, Тав
рійська, Херсонська губернії), Харківщини та Київщини. На Право
бережній Україні в пореформений період на промислових підприємст
вах росіяни становили лише 6 % від прибулих з інших регіонів імперії.
Значно більшу частку тут мали поляки, білоруси, литовці, німці та ін. 2,
Дані перепису, інші документи свідчать про переважання росіян1
серед робітників, зайнятих на великих заводах і фабриках України.
Значна частина російського пролетаріату працювала в Степовій Укра
їні, де були розвинуті гірнича і гірничо-заводська промисловість,, капі
талістичне сільське господарство. Росіяни прибували також у Харків
ську та Київську губернії, однак тут їм не належало переважаючих
позицій у сфері кваліфікованої праці. Серед прибулих росіяни, займа
ли одне з останніх місць на Волині, Поділлі, Чернігівщині та Пол
тавщині.
Як вважав відомий дореволюційний дослідник робітничого класу'
України М. Порш, кількість робітників з інших регіонів імперії «то>
піднімається, то падає в залежності від становища народного госпо
дарства в поодиноких краях України. Краї і губернії більш промислові
і торгові, а до того ще й з розвиненим капіталістичним сільським гос
подарством, натурально, потребують більш зайшлого робітництва, ваб
лячи його до себе ліпшою заробітною платою і взагалі ліпшими умо
вами праці. Навпаки, краї і губернії, відсталі з промислового і торго
вого; погляду, з дрібноселянським сільським господарством вимагають
такого зайшлого робітництва, порівнюючи, дуже мало»3.
Бурхливе зростання промисловості в 70—90-х роках XIX ст. по
значилося не тільки на кількості росіян, які стали працювати на за
водах і фабриках України, а й на місці та способі їх проживання у
регіонах краю. В багатьох районах кількість російських, .робітників
і*/55ДГ 0130—3247. Укр. іст. оісурн. 1094, А?- 4 Я
О. П. Реент
зростала навіть швидше, ніж місцевого населення. Зокрема, на тери
торії Донбасу протягом 1861—1897 рр. їх чисельність збільшилася
втричі. В «Истории рабочих Донбасса» зазначається, що в другій по
ловині XIX ст. у складі донецького пролетаріату чисельно переважали
російські робітники 4. На початку XX ст. на 9 найбільших заводах пів
дня України, кожний з яких давав за рік понад 10 млн. пудів чавуну,
тільки один з десяти робітників був українцем5. Відомий металург
М. А. Павлов писав, зокрема, що «сулинські робітники були головним
чином вихідцями з Орловської та Воронезької губерній, але вони вже
обжилися в Сулині» 6.
На заводах і фабриках Донецького басейну працювали також ро
сійські сільські ремісники, в основному будівельних професій. Причо
му існувала певна їх порайонна спеціалізація, що склалася історично:
теслі і муляри були, як правило, з Курської, Калузької, Орловської та
інших губерній; Тульська губернія поставляла слюсарів; Задонський
повіт Воронезької губернії— штукатурів, малярів.
Російське населення в Україні було неоднорідним і за своїм со
ціально-класовим складом. Крім робітників, у містах і селищах жили
ремісники, кустарі, дрібні торговці. В місцях компактного проживання
російських пролетарів існували певні національні, трудові традиції, на
вички, спосіб життя та праці. Наприклад, у 80—90-х роках у кам’яно
вугільній промисловості Донбасу особливого поширення набула артіль
на форма організації праці.
У 1897 р. росіяни становили 10 % міського населення України, зо
середжуючись переважно в робітничих селищах та невеликих містах.
:На зламі століть великі російські колонії виникали у провідних ін
дустріальних центрах України (Харків, Катеринослав, Луганськ, Оде
са, Миколаїв та ін.). До них црибувало найбільше росіян. Водночас
засновуються російські робітничі селища. Однак у цей час зростала й
частка українців серед робітників. Це пояснювалося пролетаризацією
українського села і посиленим відходом місцевих селян на підприємст
ва гірничої та гірничо-заводської промисловості. Однак кількість ро-
бітників-українців на початку XX ст. була ще незначною. Тому корінні
українські робітники поступово асимілювалися росіянами.
Напередодні революції 1905—1907 рр. русифікаторські тенденції
серед пролетаріату, про які йшлося вище, посилювалися ще одним
фактором — впливом на український робітничий клас російських со
ціал-демократів. В цей час вони розгорнули свою діяльність в Україні.
Тому молодій українській соціал-демократії, яка претендувала на роль
національного політичного центру і ставила своїм головним завданням
«організацію пролетаріату, що розмовляє по-українському», необхідно
було активізувати насамперед пропагандистську роботу серед робіт
ничого класу України, щоб протистояти російському впливу.
Як відомо, Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП), що сформувалася в 1905 р., складалася з молодих револю
ціонерів, політичні погляди яких являли собою суміш інтегрального
•націоналізму, есерівщини і марксизму. Тоді в її керівництві налічу
валося приблизно десять осіб. Організаторами партії були українці
О. Скоропис-Иолтуховський, М. Галаган, М. Меленевський та інші.
Члени цієї організації не визнавали існування самостійної України, а
відстоювали її автономні права в складі федерації вільних народів
Росії. Замість ведення регулярної політичної роботи, виконання на
кресленої програми і дотримання при цьому певних тактичних наста
нов вони, з одного боку, займалися виданням брошур на зразок «Дядь
ко Дмитро», «Чи є тепер панщина?» тощо, зміст яких був далекий від
ідей соціал-демократизму, а з другого,— проводили агітаційну діяль
ність лише серед селян. Ця робота, за допомогою якої українські со
ціал-демократи намагалися вплинути на політичну свідомість трудя
щих, не давала бажаних результатів, бо це відбувалося в той час, ко-
і /55№ 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
ли російські соціал-демократи вже керували робітничими страйками в
Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуку та інших містах України,
Таким чином, тривалий русифікаційний вплив негативно позначив
ся на суспільній активності українського робітничого класу, як і на
національній свідомості усього народу. Тому й не дивно, що організа
ція українського пролетаріату почалася значно пізніше, ніж російсько
го. В соціал-демократичному русі протягом кількох десятиліть фор
мувалося зверхнє ставлення до «молодшого брата». Наслідки такого
явно ненормального стану посилювали русифікаторські тенденції в
Україні.
Революція 1905—1907 рр., столипінська аграрна реформа суттєво
вплинули як на політичне, так і на економічне життя Росії та України.
У роки першої російської революції робітничий рух став наймогутні-
шим фактором політичної боротьби трудящих. Столипінська реформа
прискорила процес розшарування селянства. Характерно, що саме в
Україні найвищим був процент його найбідніших й найзаможніших
верств. Тому поряд з процесом пролетаризації відбувалося переміщення
сільського населення в міста та за межі України.
Особливість українського села під час проведення столипінської
реформи полягала в тому, що навіть ті його мешканці, що жили непо
далік від фабрик та заводів, намагалися в пошуках кращої долі ви
їжджати за тисячі верст, а не працювати на них. Так, 70—80 % пересе
ленців за Урал становили вихідці з українського села, а також з деяких
чорноземних районів Росії. Це були переважно бідняки, які спо
дівалися в Сибіру вирватися із злиднів. Наприклад, у Харківській гу
бернії процент безземельних і малоземельних становив 72,8 від за
гальної кількості від’їжджаючих звідти селян 7“8.
Прискорені темпи розвитку товарних відносин, промислового ви
робництва та пов’язані з цим економічні, соціальні й національні про
цеси в Україні за часів столипінської реформи викликали гостру по
требу в робітничих кадрах. У зв’язку з цим уряд заохочував росіян пе
реїжджати на заводи півдня, в степову зону і на Лівобережжя. В ре
зультаті невеликі населені пункти Донбасу, де мешкала більшість ро
сіян, які перебували в Україні, стали переважно російськими. У 1907 р.
в таких робітничих селищах, як Луганськ, Юзівка, Дружківка, Ал-
чевськ, Єнакієве, Микитівка, Лідіївка, Ясинувата мешкало лише 5—
10 % українців. їх частка у ряді великих міст була також низькою.
Зокрема, росіяни становили майже половину населення Києва, Кате
ринослава, Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона. Інші національні
меншості, що проживали у великих містах України, розмовляли, як
правило, російською мовою, що посилювало російський характер ук
раїнських міст.
Присутність росіян у містах України почала особливо відчуватися
з моменту виникнення там чорносотенних організацій на зразок «Рус-
ского собрания» і «Союза русского народа». Намагаючись поширити свій
вплив на різні соціальні верстви населення, відділи «Союза русского
народа» створювали спеціальні філії для робітників. Так, у жовтні
1906 р. в Києві було засновано «Союз русских рабочих», в статуті яко
го зазначалося, що мета організації — економічний, соціальний та на
ціональний захист пролетарів9. В Україні відділи СРН існували у Во
линській, Катеринославській, Київській, Подільській, Таврійській,
Херсонській та Чернігівській губерніях. Вони об’єднували понад 190 тис.
чол.— майже половину загальної кількості членів «Союза русского на
рода» 10. Чорносотенці залучали до своїх організацій відсталі верстви
робітників і особливо люмпенізовані елементи міст. Вони відкрито су
перничали з українським національним рухом. Це було одним з «бо
лючих» питань для чорносотенців України.
Якщо поява українських політичних об’єднань у Росії спочатку не
викликала особливого занепокоєння монархістів, і вони не виділяли
0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4 5
•О. П. Реєнт
»ці організації з числа інших антиурядових сил, то згодом усвідомили,
іщо український національно-визвольний рух становить велику небез-
шеку для імперії. В українському національному русі, провідну роль в
іякому відігравали ліворадикальні партії, монархісти вбачали загрозу
як існуванню єдиної держави, так і тогочасному суспільному устрою.
На думку друкованого органу монархістів — газети «Киевлянин»,
однією з небезпек для Російської держави, крім «инородческо-еврей-
ской революции», є «нелепьіе маньяки «самостійного» украинства».
Чорносотенці вважали, що існує єдиний російський народ, а україн
ський є лише його гілкою. Тому український рух — «явище такою ж
мірою шкідливе, як і безпідставне» п,— зазначалося у статуті клубу
російських націоналістів у Києві.
Завдяки фінансовій підтримці царського уряду українські чорно
сотенці мали змогу проводити масові маніфестації, створювати робіт
ничі артілі, здійснювати єврейські погроми. їх екстремізм незабаром
став ознакою життя багатьох міст України.
Робітники України, котрі потрапили під вплив чорносотенців, не
виявляли інтересу до революційної боротьби, яка набула значного по
ширення в Російській імперії, не розуміли безперспективність існуван
ня організацій монархічного типу, нерідко войовничо настроєних щодо
українців.' Проте переважна більшість робітників уникала співробіт
ництва з ними, остерігалась і навіть боялась їх. Лише одна спроба
протистояти чорносотенцям мала місце під час революції 1905—1907 рр.,
коли передові робітники Донбасу розпочали кампанію проти погромів.
Озброєні робітничі загони з Луганська, Бахмута та інших міст допо
могли відвернути там різню.
Тим часом Російська імперія невпинно йшла до свого логічного
кінця. Віковічні підвалини колишньої великої держави руйнувалися
напрочуд легко. Перша світова війна, національні рухи довершували
цю справу. З мобілізацією на військову службу майже половини пра
цездатних робітників набагато зменшилася кількість українців на за
водах і фабриках України. Імперіалістична війна завдала значних збит
ків народному господарству. Мільйони робітників і селян, переодягну
тих у шинелі, були відірвані від заводів, фабрик та землі, погірши
лося забезпечення міст продовольчими товарами, а сіл — інвентарем і
тяглом.
У 1916 р. царський уряд запровадив в Україні хлібну монополію
і дуже низькі закупівельні ціни на зерно. Незабаром стало зрозуміло,
що промисловість не може працювати за відсутності кваліфікованих
робітників. Уряд змушений був запровадити надзвичайний стан на за
лізничному транспорті, вугільних підприємствах Донбасу, металургій
них заводах півдня Росії. Влітку 1916 р. близько 50 тис. російських ро
бітників були направлені на шахти та оборонні підприємства України.
Хоч обсяг видобутку вугілля в Донбасі збільшився, все ж гостро від
чувалася нестача кваліфікованих робітників. ‘ г
У цій ситуації Раді з’їздів гірничопромисловців півдня Росії (пос
тійний виконавчий орган об’єднання власників підприємств металур
гійної, кам’яновугільної, залізорудної промисловості Донецького і Кри
ворізького басейнів) разом із підприємцями з інших організацій вда
лося мобілізувати на оборонні підприємства України ще кілька тисяч
робітників з центральних губерній Росії, а також використати на ви
робництві як некваліфіковану робочу силу 100-тисячний загін військо
вополонених, значно дисциплінованіших порівняно з виснаженими про
летарями України. В цей час зростання кількості промислових робіт
ників відбувалося також за рахунок евакуації в Україну ряду під
приємств з окупованих німецькими військами Польщі і Прибалтики.
Тому цілком зрозуміло, 'що внаслідок першої світової війни іце
більше ‘змінився національний Склад пролетаріату України. На почат
ку 1917 р. 60 % промислового пролетаріату Донбасу становили росія-
6 155 У 0130—5247. Укр. Іст. журн. 1994, М 4
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
ни, близько 30% — білоруси, поляки, вихідці з Прибалтики та пред
ставники інших національностей12. Таким чином, перевага росіян у
складі робітників України не була порушена. Зберігалося також тра
диційне панування росіян у великих промислових центрах. Воно по
силювалося більшовицьким впливом на робітничий клас України і
значною роллю російських дрібнобуржуазних партій, що спиралися на
середні верстви українських міст та їх пролетаріат. Зокрема, у Дон
басі чисельність більшовиків зростала протягом 1917 р. таким чином:
на початку березня їх було понад 500 чол., у квітні — 5,5 тис., серп
н і— 16 тис., жовтні — близько 28 тис. Чисельність російських есерів
у Донбасі за цей же час зросла з 18—20 тис. до 38—40 тис. 13.
В лютому 1917 р. перемогла демократична революція. Було пова
лено ненависне самодержавство, тобто здійснилася споконвічна мрія
багатомільйонного населення Російської імперії. Народи колишньої
імперії завоювали політичні свободи. До бурхливого суспільно-полі
тичного життя включилися робітники, солдатські маси, багатомільйон
не селянство. У містах і селах проходили численні мітинги, збори, де
монстрації. Поновили діяльність раніше переслідувані царизмом різні
політичні партії та організації. З ’явилися нові періодичні видання.
З березня 1917 р., одразу після повалення царського самодержавства,
яке понад 250 років уярмлювало український народ, у Києві було ство
рено перший національний парламент — Центральну Раду.
Українська Центральна Рада поставила за мету відновити дер
жавність України. І якщо у її І універсалі зазначалося, що Україна
не відокремлюється від Росії, то вже 25 січня 1918 р. вона видала іс
торичний IV універсал, яким Україна проголошувалася самостійною
.державою.
В короткий проміжок часу, коли відбувався процес становлення
української державності, Центральна Рада займалася розв’язанням
військових проблем, питань справедливого розподілу землі між селя
нами, опікувалася розвитком культури, освіти та багатьма іншими со
ціальними і духовними проблемами українського народу.
З приходом до влади Центральної Ради розпочався процес масо
вої українізації. Щодо цього становить інтерес висновок В. Винничен-
ка, який він зробив у праці «Відродження нації»: «В кожній сфері бу
ли українці й у кожній сфері вони хотіли, вони мусіли виявляти себе,
як українці, затверджувати своє «я», поширювати його, закріпляти пев
ними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти,
лриказчики, урядовці, всі гуртувалися національно, всі домагались
-свою галузь українізувати, себто принатурити до об’єкту свого існу
вання— українського народу — й узаконити, унеобхіднити, уприродни-
ти свою «пробуджену ніжність» 14.
Місія нести національну ідею в середовище робітників і селян й
'будити там національну гордість стала метою Центральної Ради. .Со
ціалісти, молоді революціонери стали авангардною силою національ
ного пробудження. Альфою і омегою всіх їх починів був український
:народ, народ, який ще пам’ятав про козацькі вольності України, про
запорожців і став запорукою постійності українського історичного
процесу.
Однак у перші місяці діяльності .Центральної Ради робітники-ук-
раїнці ще значною мірою дотримувалися проросійської орієнтації. То
му будь-які кроки в напрямі українізації в містах викликали обурен
ня зрусифікованих робітничих мас. «Росіяни страшенно обурювались
українізацією,... особливо в Києві,— згадувала член Центральної*Ра
ди С. Русова,— і міська управа ставала в постійні суперечки з укра
їнськими організаціями та з Центральною Радою... Росіяни посилали
телеграми до Тимчасового уряду в Петербурзі, благаючи рятувати
«руських» від насильної українізації, а це було цілком неправдиво, бо,
здається, ніде на світі ні один нарід не шанував так національних .прав
338АЇ 0130—5247. Укр. іст. ж урн. 1994, № 4 7
О. П. Реент
своїх меншостей, як це робили українці» 15. Зі свого боку, російські
лідери більшовицької партії звинувачували керівництво українського
національного руху в порушенні «єдності робітничого класу». Тому ді
яльність Центральної Ради та її виконавчого органу— Генерального
Секретаріату— могла бути ефективною лише за умови підтримки їх
діяльності з боку міського пролетаріату — цієї організованої меншості
українського народу.
Як же складалися стосунки Центральної Ради із зрусифікованим
робітничим класом міст?
Доцільно простежити їх на прикладах Катеринослава, Харкова,
Одеси, інших міст України, де був великий процент російського насе
лення. Д. Дорошенко, якого важко запідозрити в необ’єктивності, зга
дував, що в Катеринославі, де було багато свідомих українців серед
службовців, робітників і селян навколишніх сіл, український націо
нальний рух помітно проявлявся В іроки першої світової війни. Але ко
ли почалася революція, писав він, «активних політичних діячів серед
українців знайшлося дуже небагато, до того ж почалася ворожнеча
між представниками української буржуазії й соціалістичних партій, і
провід в місті захопили російські революційні організації... На вибо
рах до міської думи укр. есери виставили свій окремий список, есдс-
ки — теж свій, а есефи виставили також окремий список. Українські
голоси розбилися, і українці провели до думи по всіх трьох списках
10 гласних (на 60 усіх)».
Через деякий час, продовжував Д. Дорошенко, коли почався ук
раїнський рух у військах, у місті зросло значення національного еле
менту. «Правда, реальної користі від цієї українізації було небагато:
солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічо
го не робили, тільки мітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем
поворухнути, щоб помогти Україні, але на ширші маси громадянства
навіть зовнішні ознаки «українізації» війська робили враження й пі
діймали авторитет українського руху».
Аналогічна обстановка була й в інших русифікованих українських
містах у період правління Центральної Ради. У Харкові становище
було ще складнішим, ніж у Катеринославі: «В зросійщеному Харкові
українцям тяжко було зайняти в новозаснованих революційних орга
нізаціях становище, яке відповідало б їхньому значенню представників-
української стихії, що заливала весь край, серед котрого Харків зда
вався якимсь чужорідним островом...».
Невдоволення українським національним рухом активно проявля
лося і в південних містах України. «В космополітичній щодо свого на
селення Одесі українці не могли зайняти скільки-небудь твердих по
зицій в нових революційних установах. Російська й жидівська демо
кратія, що, як і скрізь, вела перед по тих установах, ставилась до ук
раїнського руху і до українських домагань дуже неприхильно».
Оскільки прзиції заможного російського населення в Чернігові,.
Полтаві, Кременчуку були міцними, в цих містах не відчувалося пере
ваги українського національного руху. «Серед усіх губерніальних міст
на Україні Полтава найбільше зберегла своє національне обличчя,,
українська стихія тут найсильніше виявлялася, особливо в низах міс
та. Але більшість міської буржуазії й інтелігенції була зросійщена, і
українцям не так то легко було здобувати позиції в самому місті, тим
більше, що серед самих українців зразу ж постав розкол між несоціа-
лістами й соціалістами»16. Д. Дорошенко робить висновок, що «по-
всіх майже більших містах України провід захопила російська та зро
сійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя ук
раїнських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії
України» 17.
За таких обставин у взаєминах з Центральною Радою робітники
мали визначити свою позицію — підтримати її чи залишитися нейтраль
8 188У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, А® 4
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
ними. Як і всі інші верстви населення України, патріотично настроєні
представники робітничого класу вирішили підтримати Центральну Р а
ду. Однак для зрусифікованого українського пролетаріату незрозумі
лими були масштаби національних домагань Центральної Ради. Що
краще для робітників: велика й неподільна Росія, яка принесла стіль
ки страждань українському народу, чи автономна Україна у складі
Російської республіки, що проголошувалася на першому етапі діяль
ності Центральної Ради (проте, можливо, лише тимчасово)? І, зреш
тою, з огляду на поширеність обох позицій на Україні багато зруси
фікованих робітників залишилися нейтральними, політично пасивними,
більше дбаючи не про підтримку Центральної Ради, а про те, щоб якось
вижити. Тому на першому етапі співпраця робітників із Центральною
Радою була незначною порівняно з іншими верствами українського
населення. Так, близький соратник М. С. Грушевського Павло Хрис-
тюк визнавав, що «популярність Центральної Ради зростала надзви
чайно швидко, особливо в селянських і солдатських масах» 18.
Однак ставлення фабрично-заводських робітників до Централь
ної Ради формувалося поступово, набуваючи дедалі більше національ
но-політичних ознак. За даними Л. Решодька, на першому засіданні
Центральної Ради (14 березня 1917 р.) були лише один чи два робіт
ники «Арсеналу» 19, які не представляли заводчан, а прийшли, відгук
нувшись на заклик студентської молоді. Потрапивши на засідання но-
воствореної організації українців, а потім на грандіозні маніфестації
16 і 19 березня, надалі пролетарі прагнули, щоб їх представники бра
ли участь у роботі Центральної Ради. Морально-психологічна атмо
сфера після лютого 1917 р. сприяла зміцненню відносин. Центральної
Ради з робітниками різних міст України. Але, на жаль, заважала цьо
му позиція зрусифікованого українського робітничого класу — пере
важаючої частини населення міст.
Навіть такий, інколи схильний до мажорного викладання історії
революції на Україні автор, як П. Христюк, констатував: «...Міста на
Україні з самого початку революції в більшості зайняли ворожу до
українського відродження позицію або, в ліпших випадках, позицію
повної негації, ігнорування» 20.
В цій непростій ситуації діячі Центральної Ради не завжди зай
мали виважену позицію. «Ми не вірили,— писав В. Винниченко,— що
наш зрусифікований пролетаріат стане активно в оборону нашої дер
жавності, наших національних здобутків, в оборону того, що він не
почував своїм, рідним і необхідним собі. Це недовір’я було величез
ною помилкою, як виявилось далі. Це було великою шкодою й для
чисто національної справи, бо це недовір’я й дальша наша політика
одвернули від національної справи зрусифікований український місь
кий пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, який мав би
її без порівняння більшою, копи б українство не одпихнуло його саме
своїм соціальним консерватизмом» 2І.
Подібні настрої були характерними для всієї керівної верхівки
української соціал-демократичної робітничої партії, хоча в 1917 р. її
позиція суттєво змінилася порівняно з 1905 р. Саме вона, враховуючи
соціально-політичне становище на Україні в зв'язку із виникненням
Центральної Ради, визначила новий курс в напрямку переосмислення
своєї національно-політичної програми. Це питання обговорювалося
на конференції УСДРП*, що проходила у Києві 4—5 квітня 1917 р.
«Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил
України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначен-
ня,— підкреслювалося в прийнятій нею резолюції про автономію Ук
раїни,— приймаючи під увагу, що федеративний устрій російської дер
жави, як союзу автономних національно-територіальних або просто те
риторіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвиткові проле
таріату всієї Росії,— а тим більше українського,— але і корисний для
Ї55# 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4 9
6. П. Реент
нього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних
або краєвих одиниць — це найкраща гарантія демократичних і націо
нально-політичних прав кожної нації або країни,— конференція ук
раїнської соц.-дем. робітничої партії з цілою непохитною рішучістю
видвигае давне домагання партії— автономію України, яко першу, не-
відложну, пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та
всієї України» 22.
При цьому діалог між представниками української автономії і ро
сійського уряду був можливий лише за умови здійснення національ
них прагнень численних колишніх неросійських народів. «Це розумін
ня українською соц.-демократією творення автономного ладу,— під
креслював П. ХристЮк,-"- мало для української революції велике зна
чення: відповідаючи українській дійсності, воно було в той же час дійс
но революційним. І як таке, йдучи врозріз з загальною тенденцією
московської демократії — одкинути національне питання на друге міс
це, одклавши вирішення його цілком до Установчих Зборів, воно було
причиною того, що українська соціал-демократія з самого початку ре
волюції на Україні пішла своїм окремим шляхом, часами гостро висту
паючи проти своїх старших товаришів — російської соц.-дем. робітн.
партії на Україні»23.
Показовими щодо цього були різні робітничі з'їзди, що відбували
ся у Києві й інших містах України. Зокрема, 12—14 липня 1917 р. у
Харкові проходив всеукраїнський з’їзд залізничників. В його роботі
взяли участь майже 300 делегатів, що представляли 200-тис. загін за
лізничників краю. 24—26 липня у Києві відбувся всеукраїнський робіт
ничий з’їзд, близько 300 делегатів якого представляли більш як 2-
мільйонний робітничий клас України і мали обрати його представни
ків до Центральної Ради. Виступи на цих з’їздах свідчили про складну
обстановку в Україні, а також у пролетарських лавах. Однак, зва
жаючи на продовження воєнних дій, з’їзди після тривалих дискусій
вирішили, що «всі українські робітники мають всіма силами, із усією
енергією піддержувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат»24.
Після цих з’їздів стосунки між робітниками і Центральною Радою
певною мірою поліпшилися. І хоч серед широких мас промислових міст
України зберігається сильний більшовицький вплив, національні ідеї
вже почали проникати на заводи і фабрики, пропагуватися на сторін
ках робітничої преси та в технічних училищах. Однак за часів Цен
тральної Ради робітників-українців нерідко докоряли в націоналізмі,
зраді інтересів єдиної та неділимої Російської держави, бо в Україні
тривалий час навколо них було майже суцільне російське середовище,
вони, так би мовити, «змоскалилися», а імперські порядки — навіть
якщо їх засуджували і вважали нелюдськими — зберігались і всіляко
заохочувалися офіційними зрусифікованими структурами та представ
ницькими інституціями-. *
Хоч царський уряд був повалений, але професійний, кваліфікова
ний апарат управління органами праці залишився. В той час як Цен
тральній Раді бракувало ефективного керівництва, цей апарат збе
ріг сильні позиції у-провідних галузях промисловості, висококваліфі
ковані інженерні, економічні та фінансові кадри, численні форми
економічного співробітництва, а також можливість позаекономічного
примусу.
Чи могли ці «винятки з правилам — національно свідомі україн
ські робітники — переважити «велику артилерію» більшості зрусифі
кованого українського’ робітничого класу, яка, якщо й визнавала пра
во на автономію України, то обов’язково у складі «єдиної», «великої»
та «неподільної»? Загалом ситуація у сфері виробництва і праці була
катастрофічна: за часів Центральної Ради діяльність новостворених
українських органів праці у містах наштовхнулася на відверту;-про
тидію фабрично-заводської адміністрації. Робітники, що мали сміли
10 133М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994. № 4
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
вість заявити про свої симпатії до Центральної Ради, ризикували за
лишитися без роботи.
Щоб проаналізувати дії Центральної Ради та настрої її керів
ництва в перші три місяці існування української демократії щодо ру
сифікаторських тенденцій в Україні, необхідно ознайомитися з «Дек
ларацією Української Центральної Ради»; підготовленою в середині
травня 1917 р>. для вручення Тимчасовому уряду та Петроградській
Раді робітничих та солдатських депутатів. Наведемо кілька уривків з
цього документа:
«Зріст українського руху, що так інтенсивно проявився в днях
революції, вимагає нових методів для його оцінки, нових підхідних
шляхів, не говорячи вже про саме фактичне познайомлений з його
висловом. Між тим у цій сфері лишилося все по-старому, і російські
громадянські круги в більшості стоять, на давній неозначеній позиції.
Це вже й тепер сумно відбивається на взаємних відносинах двох
братніх народностей, а на будуче грозить це дуже й дуже небажаними
ускладненнями, і щоб їх усунути та злагіднити, обидві сторони повин
ні поробити заходи державного та громадянського значіння.
Для людей, що мало познайомлені з історією й характером укра
їнського руху, зовсім незрозумілий той розмах, котрий проявив він
зараз, у перших днях революції. Те, що уважалося справою невелич
кого гуртка інтелігенції, нагло прибрало масовий характер: національ
ні гасла ї домагання стали дуже популярними в народних масах. Це
пояснюється тим, що український рух, у своїй істоті глибоко демокра
тичний, весь час стояв на грунті народних потреб, широко охоплюючи
їх’ і говорив доступною і зрозумілою народові мовою про його власні
інтереси. Ось чого від самого початку вільного життя став цей рух
організуючою силою, ось через що до нього прилучалися щораз більші
сили народу, справедливо бачачи саме тут гарантію здійснення своїх
загальнолюдських і національних потреб та домагань. Відроджена ук
раїнська преса щоденно приносить звістки про те, як серед українських
мас все більше й більше проявляється громадянська та національна
свідомість: українське село організується під гаслами, виставленими
українським рухом. Про те говорять дуже численні і многолюдні з’їзди,
що одбуваються на Україні в останнім часі: кооперативні, селянської
спілки, військові, національні в широкому смислі слова, педагогічні,
партійні и інші. Ці з’їзди представляли в цілості міліонову масу (один
військовий з’їзд у Києві представляв собою 993 400 зорганізованих
солдатів) і в розв’язанні національних завдань виявили себе одною
спільною’всім душею...
А як відноситься до того справді казковогб пробудження 35-міліо-
нового 'народу російське громадянство там, на Україні? Треба зараз
спочатку сказати: відношення неглибоке, не зв’язане з інтересами ре
волюційної Росії, навпаки, таке, що грозить багатьма ускладненнями
для усієї справи свободи...
...Г Домагання національної школи; армії, українізації всього жит
тя на Україні має у'корінні головно це відроджене, визволене почуття
гідності людини. І віра в це така велика в масах,‘що вони в перший
час навіть не змогли зрозуміти, з якої причини це їх бажання, це віль
не гарне почування зустрічає зле, недобре, вороже до себе відношення
утих, хто стоїть на чолі демократичного руху: В їх простій, незастро-
єній спокусою психіці не укладається така сильна патріотичність. Вони
думають,іЦо кождий, хто б не був, /обов’язаний разом‘з ними радува
тися і веселитися їх ‘визволенням, їх переродженням з рабів у людей.
Не тільки радуватися, але й усіма силами пособляти такому чудовому
переродженню.
Зовсім’зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, да
л і— до ворожнечі, а в кінці — до страшного обурення. Тепер на всіх
з’їздах, зборах — скрізь тільки ї чуєш скарги, докори, погрози. І чим
0130—5Ї47. Укр. іст. журн. 1994, № 4 11
О. II. Реент
впертіше стоїть одна сторона, тим сильніше та глибше в’їдається недо
вір’я до Росії, тим ширше розливається хвиля стихійного протесту» 2;\
Як бачимо, апогей українського національного руху не став періо
дом ілюзій та невиправданої ейфорії. В Україні воскресіння національ
ної самосвідомості народу відбувалося повільно. І кожен член делега
ції Української Центральної Ради, який підписав згадану декларацію,
констатував страшні у своїй простоті факти: 1) в українських містах
підтримка національного руху з боку росіян відсутня; 2) молода ук
раїнська демократія також виявляє недовір’я до російського населення
українських міст, і тому майже скрізь відсутнє взаєморозуміння.
Налагодження взаємовідносин українського та російського насе
лення міст ускладнювалося ще й внаслідок того, що Центральна Ра
да не здійснила належної підготовки мас в цьому напрямі. Український
національний рух розвивався спонтанно, центральні й місцеві органи
не завжди працювали в тісному контакті між собою. Останні здебіль
шого діяли самостійно, за власною ініціативою, переважно в межах
певного міста або району.
Найбільш активно російські робітники з українських міст діяли
при організації загонів вільного козацтва. Про це розповідав у своїй:;
праці І. Мазепа. За його свідченням, у Катеринославі створенням за
гонів вільного козацтва займалися діячі місцевої організації україн
ських соціал-демократів Гаврило та Микола Воробйови — сини робіт-
ника-залізничника, росіянина. Молодший — Микола закінчив артиле
рійську старшинську школу. Старший — Гаврило був студентом Київ
ського політехнічного інституту і, хоч з військовою справою не був оз
найомлений, проте став організатором катеринославських відділів,
вільного козацтва, які складалися переважно з робітників і селян Ка
теринославського району і відіграли визначну роль у боротьбі проти
російських військ.
«Це був час,— писав далі І. Мазепа,— коли уряд Центральної Ра
ди в зв’язку з постановою 1-го Всеукраїнського військового з’їзду, що*
відбувся на початку травня 1917 р., уділяв особливу увагу справі т. зв.
українізації частин російської армії через виділення та організацію1
.вояків в свої українські частини. Таким шляхом малося на увазі ство
рити українську армію»26.
В загонах вільних козаків проходили військову службу й робіт
ники київського заводу «Арсенал», залізничники Конотопа й Сум, те
леграфісти Чернігова. Вільне козацтво визнавало владу тільки Цен
тральної Ради та Генерального Секретаріату, про що свідчать спогади
учасників тих подій Степана Шухевича, Всеволода Петрова, Дмитра
Дорошенка, гетьмана Павла Скоропадського.
Таким чином, у процесі загального'пожвавлення національного^
руху в Україні виявилися нові настрої, що зароджувалися серед ро
сійськомовного робітничого населення її міст. Але якщо національно^
свідома меншість була сповнена рішучості твердо йти шляхом створен
ня українських Ааціональних військових формувань, то більшість не-
виявляла в національних і військових питаннях великої заінтересова
ності. Тому соціального партнерства та співпраці між робітниками1
близьких національних та соціальних груп у той час ще не існувало.
Ускладнювалася ситуація й тим, що український робітничий клас за
тривалий період русифікаторської політики царського уряду опинився
в складному економічному становищі.
З огляду на це цілком природно, що наслідки русифікації укра
їнського пролетаріату болюче сприймалися тогочасним суспільством.
Зокрема, заслуговує на увагу оцінка становища українського пролета
ріату І всеукраїнським робітничим з’їздом, який проходив 11— 14 (24—
27) липня 1917 р. «Виходячи з того, що уряд проводив завжди руси
фікаторську політику і тим ставив робітництво на Україні в гірші умо
ви існування,— повідомляли «Вісті з Української Центральної Ради»,—
12 155 N 0130—5247. Укр. іст. ж урн. 1994, № 4‘
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
воно через те насправді відрізняється своєю неорганізованістю, еконо
мічною незабезпеченістю...»27. Ще відвертіше висловлювалася «Робіт
нича газета». 18 липня 1917 р. вона, наприклад, писала: «Завдяки не
освіченості український пролетаріат ішов в хвості пролетаріату інших
націй. Він займав посади нижчі, які гірше оплачувались, і через те
опинився в гіршому становищі».
На жаль, ці оцінки відповідали дійсності. Тому не дивно, що з’їзд
.дійшов висновку про незадовільне становище українського робітничо
го класу. Умови праці в промисловості України були, за оцінкою деле
гатів з’їзду, «просто жахливими». Після розвалу державного регулю
вання постачанням продуктів харчуванняч «продовольча криза досягла
найвищого ступеня», і вона «...всією силою, всім тягарем... лягає на
широкі трудящі маси в містах і, особливо, на робітництво» 28.
У липневі дні 1917 р. становище значно погіршилося, бо демора
лізована російська армія в Галичині розпалася, і сотні тисяч озброє
них озлоблених солдатів заполонили Україну. В свою чергу, придушен-
зія спроби військового заколоту, очолюваного верховним головнокоман
дуючим генералам Корніловим, сприяло дальшій революціонізації най-
ширших верств населення. Це ще більше посилило політичний вплив
більшовиків серед робітничих мас. Вони висунули ідею переростання
буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, але спочатку хо
тіли добитися цього мирним шляхом, а після липневих подій — шля
хом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.
Водночас відбувалися суттєві зміни в настроях російськомовного
населення України, насамперед його найбільш реакційних верств. Дрі-
муче-тупе, зденаціоналізоване міщанство, озлоблена бюрократія, най-
агресивніші праві сили намагалися спровокувати найширші верстви
населення на відкрите незадоволення революцією. Зрусифіковані ро
бітники міст мріяли про відновлення російської державності та праг
нули керуватися новими засадами соціалізму, які не сприймалися де
якими діячами Центральної Ради.
У великих містах розпочався відкритий чорносотенний похід проти
українського національного руху. Протягом липня — вересня 1917 р.
газета «Киевлянин» опублікувала багато агітаційних антиукраїнських
статей, написаних лідерами чорносотенців. Безумовно, здивував ук
раїнську громадськість різкий перехід на бік реакції «Союзу малоросів
ім. Гоголя», що активно виступав проти «примусової українізації».
Зрусифікована професорська еліта Київського університету зробила
ставку на придушення українського відродження. Тимчасовий уррд у
середині липня направив до Києва для переговорів делегацію. Керен-
ський, виступаючи перед діячами Центральної Ради, заявив у Марий
ському палаці: «Росія мусить бути велика, сильна й неподільна, а ко
ли хтось посміє порушити її цілість і простягне до того руки, ми ска
жемо — руки геть» 29.
Таким чином, ідея надання Україні автономії відходила на другий
клан, реакційні організації йшли у політичному форватері ненависно
го центрального уряду. «Все це — від Києва почавши і Петроградом
скінчивши — сплутувалось в один важкий, кошмарний, гнітючий клу
бок, який хотілось розірвати, знищити, пустити по вітру, щоб не пе
решкоджав вільно дихати, щоб не труїв своїм сморідним чадом по
вітря»30,— так оцінив становище в Україні на кінець серпня 1917 р.
відомий політичний діяч Центральної Ради Павло Христюк.
В цей час цщ одна суттєва обставина впливала на загострення
відносин між російськими робітниками України та пролетарями-укра-
інцями. Маються на увазі взаємовідносини української соціал-демо
кратії та загальноросійських партій та організацій в Україні. Останні
вели боротьбу головним чином у пролетарських центрах. Соціальну
базу українських соціал-демократів становили міста малорозвинутого
Правобережжя. Так, українські соціал-демократичні організації в Ми-
158Ц 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 4 13
0. П. Рєент
колаеві, Одесі, Кривому Розі, Бахмуті та інших пролетарських цент
рах виникли лише у 1917 р. Через відсутність українських соціал-де-
мократичних організацій загальноросійські партії р Україні об єдну-
вали навколо себе значну частину робітників різних галузей промис
ловості. Як підкреслював М. Попов, «більшовики на Україні були пар
тією росіян і русифікованого пролетаріату»31.
Хоча більшовицькі та меншовицькі керівні органи всеросійської
соціал-демократії з дореволюційних часів функціонували окремо, біль
шість місцевих організацій РСДРП спочатку була об’єднаною. Поси
лення розходжень з принципових питань тактики і стратегії револю
ційного процесу між меншовиками і більшовиками призводило до ви
никнення самостійних партійних організацій. І українські соціал-де
мократи, і російські меншовики в Україні дотримувалися антибіль
шовицької тактики. Але українська соціал-демократія об’єднувала
порівняно з російськими меншовиками менш організовану і свідому
частину українського пролетаріату. Закономірно, що ця обставина на
ближала її до більшовицької партії, що неодноразово було причиною1
небезпечного хитання української соціал-демократії між більшовиз
мом і меншовизмом.
Завойовані трудящими масами після повалення самодержавства
політичні свободи сприяли ослабленню національного гніту, пробуджен
ню національної самосвідомості поневолених народів Росії та поси
ленню національно-визвольного руху, який мав прогресивний, демокра
тичний характер, бо був спрямований на ліквідацію національної не
рівноправності. Проте в 1917 р. протистояння між українськими і ро
сійськими соціал-демократами не припинялося. Адже революційні по
дії 1917 р. надзвичайно швидко загострили національні відносини в
Україні. Українські робітники, як і весь український народ, побачили
в російських більшовиках, насамперед, національно-ворожих против
ників.
Однак українська соціал-демократія в ході державотворення Ук
раїни виступила не тільки проти більшовиків, а і російських меншови
ків. З розвитком революційних подій і, національно-визвольної бороть
би в Україні у 1917 р. це протистояння ставало дедалі виразнішим ї
гострішим.
Якщо до революції українські соціал-демократи прагнули об’єд
натися з російського соціал-демократичною партією*, то в 1917 р. вони,
в усіх важливих політичних кампаніях виступали самостійно. Це при
вело до ще більшої ізольованості й розмежувань між ними.
Слід враховувати, що відносини між українськими соціал-демокра
тами і «Бундом», а також іншими єврейськими соціалістичними парті
ями в Україні були тіснішими, ніж з російськими соціал-демократа
ми. В результаті протягом 1917 р. в Україні утворилася своєрідна сті
на відчуження між українським і російським соціал-демократичним:
рухом: якщо до революції 1917 р. російські соціал-демократи з пев
ними застереженнями ставилися до національних домагань української
соціал-демократії, то тепер остання з неменшим недовір’ям ставилася
до національної політики російських соціал-демократів. З розвитком
революції і поглибленням національної самосвідомості українського
народу ці розбіжності ставали все більшими.
Однак практична діяльність українських соціал-демократів була
малоефективною. Тому мрії діячів української соціал-демократії
В. Винниченка, С. Петлюри, М. Порша та інших про керівництво «ук
раїнською революцією» не були втілені в життя. Рівень національної
самосвідомості ‘залишався все-таки низьким, внаслідок чого агітація
за автономію, утвердження Української держави не знаходила достат
ньої підтримки в фабрично-заводських колективах, оскільки переважна
більшість робітників оцінювала події крізь призму соціальних проблем.
Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло підвищенню по
14 /55ЛТ 0130—5247. Укр. іст. жури. '1994, № 4
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
пулярності більшовицьких гасел і зростанню чисельності цієї партії з
другої половини 1917 р. Основна частина пролетаріату, зокрема й ук
раїнського, як і Ради робітничих і солдатських депутатів найбільших
пролетарських центрів України, підтримували радикальні гасла росій
ських соціал-демократів.
Тим часом робітничий клас вимагав від уряду встановлення кон
тролю над виробництвом і підвищення заробітної плати. Мрії трудя
щих про поліпшення життєвого рівня дедалі більше відрізнялися від
гасел, що їх пропонували політики, особливо в соціально-економічній
сфері. Тому слушні вимоги вирішення українського- питання для знач
ної частини робітників України були не дуже актуальними на тлі проб
лем, зумовлених першою світовою війною та народногосподарською
розрухою.
Так, 23 вересня 1917 р. учасники загальних зборів київської орга
нізації Української соціал-демократичної робітничої партії черговий
раз підтвердили програмну тезу партії про надання Україні автономії
і водночас підтримали принцип федеративного влаштування Росії:
«...Збори уважають невідложною організацію трудових мас України
під прапором українського пролетаріату для переведення в життя че
рез Генеральний Секретаріат таких точок у цих формах, що вимагає
федеративний лад Росії: 1) узаконення восьмигодинного робочого дня;
2) заведення робочої контролі над виробництвом і розділом; 3) націо
налізація всіх важніших галузів промисловості: кам’яновугільної, ме
талевої, нафтової і т. п.; 4) безмилосердне оподаткування великих ка
піталів і маєтків; 5) конфіскація воєнних доходів для рятунку краю
від господарської руїни; 6) негайне предложення всім воюючим наро
дам загальнодемократичного миру; 7) негайне припинення всіх утисків
проти робочої класи та її організацій; 8) очищення армії від контрре
волюційного складу; 9) націоналізація землі й усунення її з товарно^
го обміну; 10) конфіскація поміщицьких земель і передача їх у заві
дування земельним комітетом до розв’язки земельної справи Установ
чими Зборами. В разі дальшого існування коаліційності Временного
Правительства перед соціалістичним Генеральним Секретаріатом пос
тає завдання порвати зносини з тим Правительством» 32.
Лідери української соціал-демократії давали зрозуміти Тимчасо
вому уряду, що готові співробітничати з ним в разі поліпшення життя
робітників. Водночас вони засудили тісний союз центрального уряду з
основним панівним класом Російської імперії — буржуазією. Україн
ський соціал-демократ Ткаченцо, роз’яснюючи в ті дні позицію своєї
партії, заявив: «...Російська буржуазія показала цілковиту нездатність,
організувати життя. Тому її треба усунути, влада мусить перейти до
рук селянства та пролетаріату. Буржуазія мусить спинити революцію,
щоб не віддати справу миру в руки демократів. Тут шукайте причину
корн'іловського повстання та піддержки його з боку російської і між
народної імперіалістичної буржуазії. Отже, цей критичний момент тре
ба вжити на організацію'соціалістичного міністерства, щоб справу ми
ру взяти в свої руки. Для одної справи миру варто здобути соціаліс
тичне міністерство. Автономію України треба здійснити фактично в
повнім об’ємі. Тільки тоді наші маси піддержать уряд». Ткаченка під
тримав М. Порш, який заявив, що в справі самовизначення націй коа
ліційний уряд нічого не зробив: «Ми — українці — особливо відчули
тут на собі принцип коаліції. Потрібен новий уряд, від якого ми буде
мо вимагати для України розширення власті Генерального Секрета
ріату вшир і вглиб» 33.
Назрівання загальнонаціональної кризи і загострення соціальної
конфронтації восени 1917 р. сприяли різкій поляризації політичних
сил^радикалізації робітничих мас. У жовтні 1917 р. великодержавна
російська буржуазія посилила наступ на український національно-
визвольний рух. Тимчасовий уряд став на шлях репресій проти Цск-
і .3
/55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. жури. 1994, М 4
О. П. Реєнт
тральної Ради, мотивуючи їх тим, що остання обговорювала питання
про скликання українських Установчих зборів. Зокрема, міністр вну
трішніх справ Малянтович 18 жовтня 1917 р. запропонув-ав прокуро
рові Київської судової палати негайно провести ретельне розслідував
ня діяльності Центральної Ради і Генерального Секретаріату 34. В цей
час В. І. Ленін у статті «Криза назріла» зауважував: «На Україні
конфлікти українців... з урядом все частішають»35.
На жовтень 1917 р. нестабільність становища в Росії досягає апо
гею, відбувалися процес розвалу дрібнобуржуазного табору, трансфор
мація трьох партійно-політичних таборів у два стани — революційно-
демократичний, пролетарський і контрреволюційний, буржуазний. Пе
ревага сил — не лише матеріальна, а й морально-політична — була на
боці революційного табору. Таким чином, співвідношення класових
сил змінилося на користь більшовицької партії. Вона знову висунула
лозунг «Вся влада Радам!», що означав підготовку повстання проти
Тимчасового уряду, в результаті якого більшовикам вдалося встано
вити диктатуру пролетаріату.
На Україні ж події розвивалися зз іншим, більш цивілізованим,
мирним і демократичним сценарієм. 20 листопада 1917 р. було опуб
ліковано III універсал Центральної Ради. Водночас проводилася під
готовча робота до загальнонародних виборів в українські Установчі
збори. Робітники, весь трудовий люд України, окрилений надією на
краще життя, готувався до визначення свого майбутнього «шляхом го
лосування». «Восени 1917 року Україна являла собою «оазис» серед
збаламученого всеросійського моря, серед його хаосу і смути,— це бу
ло далеко не одною лиш красивою фразою» 36.
Однак такий перебіг подій не всіх влаштовував як у Києві, так і
в революційному Петрограді. Вже 17 грудня‘1917 р. В. Ленін і Л. Троць-
кий оголосили ультиматум Українській Народній Республіці, погро
жуючи розпочати війну проти неї. В той же час у Києві з ініціативи
місцевих більшовиків було скликано з’їзд Рад селянських, робітничих
і солдатських депутатів. Але він не приніс більшовикам очікуваних
ними результатів: з 2500 делегатів за їхню платформу проголосувало
лише 150. Однак замість того, щоб підкоритися волі більшості, група
делегатів переїхала до Харкова, де обрала Виконавчий комітет, який
одразу проголосив себе керівним «органом всієї України». М. С. Гру-
шевський цю неординарну подію оцінив так: «Все могло б скінчитися
опереткою, якби, на нещастя, не прорвалися до Харкова більшовицькі
війська...» 37.
Всупереч твердженням українських радянських істориків про те,
що нібито український народ треба було визволяти від «буржуазної»
Центральної Ради, а робітники та селйни України всіляко підтриму
вали більшовиків, факти свідчать про протилежне. Центральна Рада
наприкінці грудня 1917 р., тобто через кілька тижнів після описаних
вище подій, одержала на виборах до Установчих зборів значно більше
голосів, ніж більшовики. Із 7,6 млн. голосів за представників україн
ських* партій було подано 3,9 млн., а за-більшовиків — лише 754 тис.
В результаті з 172 депутатських місць більшовикам дісталося тільки
34 (19,8 %) 38. Якщо в цілому в Росії за більшовиків віддали свої го
лоси 24 % виборців, то 10 % голосів, одержаних ними в Україні, наоч
но показують «популярність» тут цієї партії. Таким чином, вибір на
роду був на користь українських соціалістичних партій.
Однак такий результат .не влаштовував В. І. Леніна, народних ко
місарів Російської Федерації у Петрограді та їх «помічників» на ук
раїнській землі. Тому в центрі готувався заколот, підтриманий біль
шовицьким урядом. Для його здійснення українські більшовики отри
мали значну фінансову допомогу— 18 млн. крб. І ця допомога нада
валася тоді, коли стояли сотні заводів і фабрик, голод і холод пану
вали в робітничих оселях Росії! Проте тим, хто багато говорив про
їб І53М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, М 4
Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради
самовизначення народів та демократію, імітував постійну турботу про
трудящих, ближче все-таки було імперське світобачення, не давала
спокою незалежність Української держави.
Зрозуміло, що значна матеріальна підтримка та демагогічні зая
ви і популістські лозунги більшовиків робили свою чорну справу. На
початку січня 1918 р. було оголошено страйк на найбільшому заводі
Києва — «Арсеналі». Однак не всі робітники підприємства підтриму
вали більшовицьких лідерів. «Із приблизно 3500 арсенальців у заколо
ті брало участь не більше 50 чол.»39. Але до страйкарів-арсенальців
приєдналися зрусифіковані робітники інших підприємств міста і сол
дати деяких підрозділів Київського гарнізону. За даними К. Лукерен-
ка — автора цитованої вище статті, «Ленін виділив арсенальцям 3 млн.
2 тис. крб. їх привезли у спеціальному вагоні київські червоногвардій-
ці (37 чоловік)». Проте і це не допомогло. Повстання було придушене.
Від 700 до 1500 його учасників загинуло. Пролилася кров невинних ро
сіян — робітників, зрусифікованих українців. Усі суспільні сили, класи
та соціальні групи були втягнуті в жорстоке національне протистояння.
А полум’я громадянської війни дедалі сильніше розгоралося.
Таким ЧИНОМ, протягом КІЛЬКОХ СТОЛІТЬ російський УріЯД проводив
русифікаторську політику на Україні. Все національне під будь-якими
приводами нищилося й викорчовувалося, натомість все російське на
саджувалося й нав'язувалося. Цьому сприяло неодноразове направ
лення в XIX — на початку XX ст. робітників з Росії на Україну. Зав
дяки таким «ін’єкціям» в містах України з’явилися непогані спеціаліс
ти і російське населення стало переважаючим. Але це були в основ
ному вихідці з російської глибинки, не здатні збагатити духовне жит
тя українських міст. Проте, зважаючи на чисельну перевагу, російські
робітники суттєво впливали на світогляд та політичні настрої місце
вих пролетарів. Тому зрусифіковані робітники України дотримувалися
пасивних або нейтральних позицій у ході боротьби за національну не
залежність. їх нерішучість пояснюється насамперед нерозвиненістю на
Україні процесу національного будівництва — наслідком багатовіково
го гніту Російської імперії й становищем українського робітничого
класу.
При цьому, однак, не слід ототожнювати негативні тенденції в по
літиці царизму щодо України з ставленням до неї російського народу.
Сьогодні ж можна констатувати факт зневажання національних почут
тів і гідності росіян навіть у серйозних виданнях, що побачили світ в
Україні. «Стало майже бонтоном,— писав у зв’язку з цим Б. Олій
ник,— обов’язково «вкусити» росіянина, і особливо ревно стараються ті,
хто ще вчора буквально захлинався, славлячи «старшого брата». До
звольте, це він — російський народ — сам нав’язався в старші брати?
Чи це він — російський народ— видавав валуєвські і емські укази та
циркуляри, які забороняли українську мову? Чи це він — російський
народ — потопає в розкоші?.. Чи це він — російський народ — разом
з* нами нині ледь зводитьжінці з кінцями? Хто ж це так і навіщо — лу
каво і підступно — змішує поняття, замисли і діяння правителів, ап-
лїкуючи на багатостраждальний народ? Чи не за тим, аби провокуючи
криваві міжусобиці, розділити — і далі володарювати? Але правителі
приходять і відходять, а народи залишаються. Навіки!»40. В даному
контексті повною мірою приєднуємося до думки відомого українського
поета і політичного діяча.
Тому в питанні українсько-російських взаємин особливе значення
має вимір психологічний. Як це не важко, не слід піддаватися озлоб
леності, відділяти реальні вікові стосунки від створеної навколо них
«міфології», що покладена в основу стійких, здебільшого, на жаль,
негативних стереотипів, здатних генерувати конфронтацію. До того ж
ці взаємовідносини фактично ніколи не розвивалися самостійно, так
би мовити, на рівних,^ Л2^ ^ £ 5.жди втручався сторонній — інонаціо-
ШЛГ 0130—5247. Укр. іст
1 '■ Г г' і',1 ,
ж урн. , 1994, !У і 2 ^ 4-9ТЗ 17
О. П. Реент
нальний, державницький (великоросійський) чинник— політика «по
діляй і владарюй», що автоматично в 1917 р1. була продовжена біль
шовицькою партією.
1 Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й І. Інтелектуальні початки нової України // Між
історією і політикою.— Сучасність, 1973.— С. 90—91.
2 Первая всеобщая перепись населення Российской имперіш 1897 г.— СПб.,
1898.— Вьііп. II.— С. 28-29-.
3 П о р ш М. Робітництво України. Нарис по статистиці праці // Записки Укр.
наук, товариства у Києві.— Кн. XII.— К-, 1912—1913.— С. 11.
4 История рабочнх Донбасса : В двух томах.— К-, 1981.— Т. 1.— С. 36—37.
5 Металлист.— 1920.— № 8—9.— С. 4.
6 П а в л о в М. А. Воспоминания металлурга.— М., 1946.— С. 229.
7-8 В о л к о в и н с ь к и й В. М., Л е в е н е ц ь Ю А. П. А. Столнпін: з життя та
державної діяльності // Укр. іст. журн.— 1991.— № 4.— С. 120— 121.
9 Устав союза русских рабочих людей.— К., 1907.— С. 3.
10 К и с е л е в Н. И., К о р е л и н А. П., Ш е л о х а е в В. В. Политические пар-
тии России в 1905— 1907 гг.: численносте состав, размещение // История СССР.—
1990.— Яг 4.— С. 77—78.
11 С а м а р ц е в І. Г. Чорносотенці на Україні // Укр. іст. журн.— 1992.— Яз І.—
С. 97.
12 А ф о н ин Ю. В. Расстановка классовьіх и партийно-политических сил в Дон-
бассе в период подготовки и проведення социалистической революции (март 1917 г.—
март 1918 г.) : Автореф. на сонскание ученой степени канд. ист. наук.— К., 1990.—
С. 11.
13 Там же.— С. 14.
14 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації.— Київ; Відень, 1920.— Ч. І.— С. 126,
15 Р у с о в а С о ф і я . Мої спомини.— Львів, 19’37.— С. 204—205.
16 Д о р о ш е н к о Д. Історія України 1917—19*23 рр.— Ужгород, 1932.— Т. 1.—
С. 61—62, 63, 64.
17 Там же.— С. 60.
18 Х р и с т ю к II. Українська революція : Замітки і матеріали до історії укра
їнської революції. 1917—1920.— Кам’янець; Відень, 1921.— Т. >1.— С. 16.
19 Р е ш о д ь к о Л. Михайло Грушевський і Центральна Рада // Вечірній
Київ.— 1991.— 22 листоп.
20 Х р и с т ю к II. Назв, праця.— Т. І.— С. 19.
21 В и н н и ч е н к о В. Назв, праця.— Ч. II.— С. 106.
* На цю конференцію прибули представники соціал-демократичних організацій
Катеринославської, Полтавської, Київської, Харківської, Одеської, Черкаської, Но-
воград-Волинської, Московської, Петроградської та інших губерній.
22 Х р и с т ю к П. Назв, праця.— Т. 1.— С. 34.
23 Там же.— С. 35.
24 Я н е в с ь к и й Д. Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національ
ної державності (березень—листопад 1917 р).— К., 1990.— С. 21.
26 Х р и с т ю к П. Назв, праця.— Т. 1.— С. 55—58.
26 М а з е п а І. Україна в огні й бурі революції. 1917— 1921.— Прага, 1942.—
Т. 1.— С. 29.
27 Вісти з Української Центральної Ради.— 1917.— № 15— 16.
28 Г р и ц е н к о А. П. Українські робітники на шляху творення національної
держави (1-ий всеукраїнський робітничий з’їзд 11—14 (24—27) липня 1917 р.).—
К., 1992.— Додаток.— С. 1—11.
29 Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879— 1926).— К., 1992.— С. 118.
30 Х р и с т ю к П. Назв, праця.— Т. 1.— С. 117.
31 Цит. за кн.: С у б т е л ь н и й О р е с т . Україна : Історія.— К-, 1991.— С. 304,
* 3 цією метою *лідер українських соціал-демократів М. Порш був делегований
від УСДРП на IV з’їзд РСДРП.
32 Х р и с т ю к П. Назв, праця.— Т. II.— С. 27.
33 Там же.— С. 28.
34 Історія Української РСР.— К., 1967.— Т. 2.— С. 39.
35 Л е н і н В. І. Повне зібр. творів.— Т. 34.— С. 263.
36 Д о р о ш е н к о Д. Война и революция на Украине.— М .; Л., 1930.— С. 85.
37 Г р у ш е в с ь к и й М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть.— К., 1991.—
С. 197.
38 Див.: Л е н і н В. І. Повне зібр. творів.— Т. 40.— С. 4/; Сучасність (Мюн
хен).— 1972.— № 9.— С. 61.
39 Родослав.— 1991.— № 2; Вечірній Київ.— 1991.— 4 груд.
40 О л і й н и к Б о р и с . Два роки в Кремлі.— К-, 1992.— С. 104—105.
18 У55А* 0130— 5247. Укр. іст. жури. 1і)94л М 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212701 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-17T08:19:06Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Рeєнт, О.П. 2026-02-09T15:44:58Z 1994 Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради / О.П. Рeєнт // Український історичний журнал. — 1994. — № 4. — С. 3–18. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212701 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради Отношение пролетариата Украины к Центральной Раде Article published earlier |
| spellingShingle | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради Рeєнт, О.П. Статті |
| title | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради |
| title_alt | Отношение пролетариата Украины к Центральной Раде |
| title_full | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради |
| title_fullStr | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради |
| title_full_unstemmed | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради |
| title_short | Ставлення пролетаріату України до Центральної Ради |
| title_sort | ставлення пролетаріату україни до центральної ради |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212701 |
| work_keys_str_mv | AT reêntop stavlennâproletaríatuukraínidocentralʹnoíradi AT reêntop otnošenieproletariataukrainykcentralʹnoirade |