Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки?
На основі нових архівних документів висвітлюються проблеми взаємовідносин держави і церкви на Україні в 20-ті роки, показано дволичний характер політики офіційних властей з питань релігії. На основе новых архивных документов освещаются проблемы взаимоотношений государства и церкви на Украине в 20-е...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1992 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212977 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? / А.Л. Зінченко // Український історичний журнал. — 1992. — № 1. — С. 104–114. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860284392957542400 |
|---|---|
| author | Зінченко, А.Л. |
| author_facet | Зінченко, А.Л. |
| citation_txt | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? / А.Л. Зінченко // Український історичний журнал. — 1992. — № 1. — С. 104–114. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | На основі нових архівних документів висвітлюються проблеми взаємовідносин держави і церкви на Україні в 20-ті роки, показано дволичний характер політики офіційних властей з питань релігії.
На основе новых архивных документов освещаются проблемы взаимоотношений государства и церкви на Украине в 20-е годы, показано двуличный характер политики официальных властей в вопросах религии.
|
| first_indexed | 2026-03-18T11:21:37Z |
| format | Article |
| fulltext |
1 листопада 1991 р.16, потрібно докласти максимум зусиль, щоб наро
ди й національні групи, що (проживають на Україні, мали все необхід
не для свого національно-культурного й духовного відродження. А це,
передусім, культурно-освітні заклади, включаючи театри, музеї, худож
ні колективи, газетно-видавнича діяльність тощо.
Для повнішого врахування специфічних інтересів національних та
етнічних груп, що живуть компактно, доцільно створити національні
райони та сільські селищні Ради (як це було в ряді районів України
до війни), а для окремих національностей — можливо, й національні
округи. Це дасть можливість більш цілеспрямовано здійснювати адміні
стративно-господарське самоуправління й задовольняти культурно-
етнічні запити згаданих груп (відкривати школи, де викладання ве
деться рідною мовою, тощо).
Поряд з цим важливо подбати й про тих 7 мли. українців, що меш
кають за межами України, зокрема в Російській Федерації, Казахста
ні, Молдові, Узбекистані та ін. При цьому варто згадати, що в 1923 р.
в РРФСР та інших республіках працювали 866 шкіл з українською мо
вою навчання й два технікуми 17. Але з часом їх не стало. І через те
з часів Сталіна й донині наші земляки, які живуть за межами України,
не мають змогу вивчати рідну мову, опановувати духовні надбання
української нації.
Одержано 23.04.91.
Автор зтого сообщения еделал попьітку рассмотреть некоторьіе вопрссьі национальной
политики. Особое внимание он уделяет демографической ситуацни на Украяне и
язнковьім проблемам.
16 Декларація прав національностей України. Прийнята Верховною Радою
України 1 листопада 1991 року // Голос України.— 1991.— 2 листоп.
17 Національні відносини на Україні.— С. 38.
А. Л. Зінченко (с. Лука-Мелешківська Вінницько? обл.).
Чи була відокремлена церква
від держави у 20-ті роки!
На основі нових архівних документів висвітлюються проблеми взаємовідносин дер
жави і церкви на Україні в 20-ті роки, показано дволичний характер політики офі
ційних властей з питань релігії.
Тривалий час вважалося, що законодавчі засади відносин Радянської
держави й церквц визначалися відомим декретом Ради Народних Ко
місарів РСФРР від 2 лютого (23 січня) 1918 р. «Про відокремлення
церкви від держави і школи від церкви». Стосовно України цей акт
було скопійовано у декреті її Тимчасового Робітничо-Селянського Уря
ду від 22 січня 1919 р. 1 В офіційній історіографії й довідкових видан
нях, навчальній літературі десятиріччями твердилося, що найголовні
шою метою декрету було забезпечення для громадян свободи совісті
поряд зі свободою атеїстичної пропаганди. «Кожний громадянин може
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Всякі позбав
лення прав, що зв’язані з сповіданням будь-якої віри або з несповідан-
ням ніякої, скасовуються»1 2, — читаємо в статті 3-й обох згаданих дек
1 Законодавство про релігійні культи.— К-, 1973.— С. 67—68, 71—72.
2 Там же.— С. 71.
104 0130—5247. Укр. журн., 1992 № І
ретів. «У межах республіки забороняється видавати будь-які місцеві
закони або постанови, які б утискували або обмежували свободу совіс
ті, або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віро
сповідної належності громадян» (ст. 2) 3.
Однак вивчення конкретних актів державних установ 20-х років,,
не кажучи вже про пізніші часи, вимагає істотного перегляду значення
цих декретів у конфесійній політиці більшовицької влади. Треба мати
на увазі, що вона була вкрай ідеологізованою, а тому й нетерпимою до
інших поглядів на світ. Нетерпимість випливала і з універсалістських
претензій ленінської ідеології. Звідси — прагнення до уніфікації, під
порядкування й оперування віруючими замість цивілізованого співісну
вання з ними. По-третє, спрощені до краю «класові» підходи в пояснен
ні суспільних явищ погано узгоджувалися з такою складною світогляд
ною системою, як християнство, за яким стояли столітні традиції
народної культури.
Впадає у вічі, що нова влада всупереч самовизначенню своєї суті
як робітничо-селянської, а відтак — відкритої до трудящих мас, про
водила церковну політику через численні таємні й цілком таємні ди
рективи й розпорядження, які розроблялися за дверима кабінетів ДПУ
й НКВС. Безпосередньо до пересічного громадянина доводилися лише,
так би мовити, «благопристойні» вияви цієї політики. Насправді ж, на
народні маси спрямовувався шквал атеїстичної пропаганди та анти-
церковної практики. Простежимо це на прикладах, які стосуються цієї
політики на рівні республіканської й місцевої влади.
Особливою «опікою» була оточена Українська автокефальна пра
вославна церква (УАПЦ). Нагадаємо, що на Подільському і Полтав
ському єпархіальних соборах у квітні й травні 1917 р. національно
свідома частина духовенства висловила бажання мати незалежну ук
раїнську православну церкву4. У 1920 р. з’являються окремі парафії
цієї конфесії. Цей рух активно розгортається по всій Україні, особливо
ж на Київщині, Поділлі, Полтавщині. Проте позиції єпископату старої
російської церкви на Україні були досить міцними. Зокрема, кам’я-
нецький єпископ Пимен вів затяту боротьбу з національними рухами в
церкві. Цими обставинами скористалося ДПУ, створивши спеціальну
таємну групу, яка повела роботу, спрямовану на розкол серед духівни
цтва. «Починаючи з кінця 1922 р., коли автокефалія вела посилену бо
ротьбу з екзархістами *, таємною групою використовувався антагонізм
обох течій з метою натравлення однієї на іншу аж до влаштування’
церковних скандалів і мордобою, що, без сумніву, відштовхувало масу
віруючих, — читаємо в одному з таємних звітів Подільського губерн
ського відділу ДПУ. — Потім шляхом організації групи «Жива церк
ва» ** була проведена робота по розколу церкви, що цілком вдалося
досягти. Частина парафіяльних священиків приваблена у той чи інший
спосіб до лав групи ЖЦ, на чолі якої поставлено енергійного священи
ка»5. На якийсь з розкиданих ДПУ гачків попався й згаданий затятий
екзархіст Пимен. Він визнав Всеукраїнське вище церковне управління
«Живої церкви». Але вінницький єпископ Амвросій і проскурівський—
3 Там же.
4 В о р о н и м О. Коротка історія Української православної церкви.— Саунт
Баунд Брук, 1989.— С. 18.
* Екзархісти — прихильники Російської православної церкви: тихонівці, старо
слов’янські громади), які організаційно підпорядковувалися патріаршому наміснику
на Україні (екзарху).
** «Жива церква» — одна з течій «обновленського руху» в Російській право
славній церкві. Обновленський рух виник у травні 1922 р. Ця церква підкреслювала
свою лояльність до нової влади, на противагу тихонівському духівництву, яке на
початку 20-х років стояло в опозиції до церковної політики більшовиків.
5 Парт. арх. Вінницької області, ф. 1, оп. 1, 1922 р., спр. 55, арк. 18 зв.
(далі — ПАВО).
/55А 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992 № 1 105
А. Л. Зінченко
Валеріан відкрито повели агітацію проти «Живої церкви», заявляючи,
що Пимен «підкуплений київським відділом ДПУ»6.
В таємних звітах знаходимо й дані, які показують механізм втру
чання влади в церковні структури. Так, за директивами подільського
губернського відділу ДПУ, цю роботу розгорнули на початку 1923 р.
«З цією метою відшукали парафіяльного священика, який мав особисті
рахунки з главою місцевої єпархії. Після тривалої обробки його вдало
ся штовхнути на активну роботу й на боротьбу з реакційним духівни
цтвом (ймовірно, йдеться про екзархальне духівництво. — А . З . ) . Піс
ля втягнення його в роботу і видачі грошей на витрати останній був
завербований нами і робота стала просуватися». Але оглядач ДПУ
скаржиться на те, що це просування було дуже повільним «у зв’язку з
неспівчуттям до обновленського руху» 7. ДПУ всіма способами вкорі
нювало вивідувачів у середовище духівництва. У «Жи,вій церкві»,
створеній і контрольованій цим органом, їх було особливо багато. «Не
зайво відзначити, що утримання «сексотів» у Ж Ц і організація розколу
коштують колосальних сум грошей, беручи до уваги місткість попів
ських кишень», — зазначається в одному з таємних документів цього
відомства 8.
Наприкінці 1922 р. автокефальному руху на Поділлі було завдано
відчутного удару: були заарештовані й вислані до Архангельської гу
бернії український єпископ Оксіюкі світський діяч автокефалії профе
сор Гаєвський. Але демократизм автокефальної церкви і проведення
обрядової служби українською мовою привертали до неї нових при
хильників. ДПУ вирішило діяти звичними для нього методами в цер
ковній політиці: внесенням розколу між конфесіями. «Останнім часом
серед автокефалістів з’явилася тенденція до утворення ініціативної
групи по організації групи «Церква жива» — на зразок групи ЖЦ.
Оскільки це є початком розколу серед автокефалістів, таємною групою
підтримується через вивідувана автокефаліста організація групи»9.
Тобто, випробувавши механізм створення «Живої церкви» у надрах ти-
хонівського напряму православ’я, влада застосувала його для внесення
розколу в УАПЦ за допомогою сформованого в ній «Братства церкви
живої» («Церкви живої»).
Влада намагалася тримати за фасадом «Декрету про відокрем
лення»... таємниці своїх маніпуляцій. У вересні 1923 р. всім губкомам
КП(б)У й редакторам газет розіслали зауваження секретаріату ЦК,
в якому зазначалося, що «останнім часом у нашій партійній округовій
і губернській пресі помітний необережний підхід до питань «Живої
церкви». Кругом і всюди виступають відкрито на захист «Живої церк
ви». йшлося також про «використання боротьби в церкві» для її дис
кредитації 10 11. ЦК звернув увагу «на неправомірність» такої лінії.
22 червня 1923 р. пленум ЦК КП(б)У ухвалив «Тези з антирелі
гійної пропаганди». У них зазначалося, що розвиток революції і без
перервна кампанія проти релігії сприяли «величезним зрушенням у
свідомості народних мас та величезним перемогам на антирелігійному
фронті». Проте, з іншого боку, «закриття церков, зняття дзвонів, подат
ки на церкву і церковні землі, не передбачені законодавством, і цілий
ряд грубих адміністративних заходів впливу викликали ексцеси, спря
мовані проти Радянської влади» и. Хоча ці «заходи» начебто й підда
валися осуду, але вони й надалі мали місце у практиці взаємин дер
жави з церквою й духівництвом. «Фронтова» термінологія в цьому кон
тексті є зовсім невипадковою. «Розкол церкви і угруповання всередині
6 Там же.
7 Там же, арк. 19.
8 Там же.
9 Там же.
10 Там же, 1923 р., спр. 28, арк. 87.
11 Там же, арк. 65.
106 155N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992 № 1
Чи була відокремлена церква від держави
неї необхідно використовувати для боротьби проти всякої релігії», —
говорилося в «Тезах». Діючі церковні течії в них розглядалися як полі
тичні угруповання. «Наше ставлення до цих угруповань не може бути
однаковим, — ішлося далі в «Тезах». — Оскільки «Жива церква» й
«Братство церкви живої» «вносять в свою боротьбу елемент політичної
підтримки Радянської влади, то ці групи є найбільш прийнятними і то
му слід віддати перевагу посиленню цих груп за рахунок старої росій
ської і петлюрівсько-автокефальної церков» І2 13 14. Зазначимо, що у доне
сеннях ЧК — ДПУ духівництво незмінно розглядалося як контррево
люційний елемент.
Разом з тим ДПУ через адмінвідділи виконкомів усіх рівнів нез
мінно втручалося в усі церковні справи. Наприклад, Могилівський ок
ружний адмінвідділ для забезпечення на з’їздах духівництва й мирян
синодальної церкви * «твердої синодальної лінії» встановив чітку сис
тему контролю. Для проведення конфесійних зібрань у районах кон
кретно визначалися «перевірені» священики, під проводом яких вони й
проводилися. Для проведення з’їздів призначили один день — 14 квіт
ня. Перед з’їздом, який проводився, скажімо, у квітні 1925 р., було
проведено нараду всіх благовісників під головуванням подільського
архієпископа Лоллія, який ревно пильнував насамперед інтереси влади.
Остання за це щедро платила йому.
За інструкцією НКВС, на місцях мали «не ставити перешкод в
роботі громад БОПУПАЦ («Братське об’єднання парафій Української
православної автокефальної церкви»), утворене владою з надр УАПЦ.
Це мотивувалося тим, що «це релігійне угруповання задовольняє на
ціональні вимоги віруючих і стоїть близько до обновленських течій у
православній церкві» н. Центр пропонував підтримувати БОПУПАЦ
там, де вже був значним вплив УАПЦ, «оскільки це два ворожі табо
ри, який один одного завзято поборюють». Загальна політика щодо
Української автокефальної православної церкви розроблялася на Все
українському з’їзді секретарів ліквідкомів** у 1924 р.15 Сутність спря
мування дій офіційних устаноз розкриває таємна інструкція Поділь
ського губернського адміністративного відділу від 29 серпня 1924 р.
В ній ішлося про необхідність підтримки внутріцерковної боротьби і
наголошувалося, що цс є одним із завдань ліквідкомів. «Найкраща
антирелігійна пропаганда, — наголошувалося в інструкції, — це бо
ротьба, яку ведуть окремі релігійщ громади між собою. У Сиваківцях
були два різних церковних угруповання, які користувалися одним й
тим же церковним храмом. Боротьба доходила до бійки. Влада мусить
навести лад і тому ліквідувала одну з релігійних громад, яка не під
корилася розпорядженням влади. Тепер боротьба вщухла. Треба цей
огонь спочатку роздмухати. Тут ідуть назустріч самі парафіяни, які до
поможуть організувати нову релігійну громаду, яка знову буде дома
гатися чергового богослужіння в цій же самій церкві... Хай боротьба
ведеться далі, бо це найкращий спосіб антирелігійної пропаганди» 16.
Чи ж можна після такого документа, а головне — після знайомства з
практикою ставлення влади до церкви та віруючих твердити про вико
нання декрету від 23 січня 1918 р.?
Порівняємо два документи, що вийшли з надр республіканського
НКВС влітку 1925 р. В одному з них начальникам адміністративних
12 Там же, арк. 67.
13 Держ. арх. Вінницької обл., ф. Р—197, оп. З, 1924 р., спр. З, арк. 168—169
(далі — ДАВО).
14 Там же, оп. 8, 1924 р., спр. 6, арк. 69.
15 Там же, арк. 76.
* Синодальна церква — основна течія обновленства. Підтримувалася державни
ми органами, які сприяли зростанню кількості числа громад і храмів цієї конфесії.
** Ліквідком (Ліквідаційна комісія по відокремленню церкви від держави) —
орган, який мав регулювати відносини держави і церкви.
16 Там же, арк. 142.
/55АГ 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992 М 1 107
А. Л. Зінченко
відділів суворо нагадується про те, щоб не чинилися перешкоди до
реєстрації громад, які виникли внаслідок розколу тихонівської церкви,
інспірованого ДПУ. Пропонувалося безперешкодно «реєструвати їхні
єпархіальні й благочинницькі управління, давати їм дозволи на штам
пи й печатки та дозволяти з’їзди з узгодженням в кожному окремому
випадку» 17. Зовсім іншою є тональність обіжника НКВС, виданого мі
сяцем пізніше. Цього разу документ стосувався «неугодних» конфесій:
«У своїх попередніх відношеннях НКВС не раз звертав увагу адмінвід-
ділів на необхідність більш обережно ставитися до розв’язання питань
про допущення з’їздів релігійних громад старослов’янської та автоке
фальної (липківської *) орієнтацій і кожного разу, коли виникають ці
питання, обов’язково погоджувати їх з НКВС» 18. Отже, реальні факти
не дають підстав констатувати, що «відокремлення церкви від держа
ви» відбулося. Держава тримала в руках усі найважливіші важелі
церковного життя: давала дозвіл на реєстрацію громад, статутів, на
проведення з’їздів, регламентувала пересування священиків і єписко
пів, ділила конфесії на «лояльні» та «нелояльні» і, керуючись цим, ви
значала умови їхнього функціонування, і зрештою, саму їхню долю.
Ставлення до різних конфесій досить виразно видно з таємних ін
струкцій НКВС про порядок передачі молитовних будинків у спільне
або почергове користування релігійних громад. Зокрема, таємною ін
струкцією від 20 лютого 1926 р. передбачалося, щоб релігійні громади
синодальної, соборно-єпископської (на Могилівщині — керованої єпис
копом Погорілком течії БОПУПАЦ) та Діяльно-христової церкви
(ДХЦ) «не слід обмежувати в їх правах на цілковите користування
цими будинками», а іншим, хто претендує на користування цими бу
динками, будь-якій з перелічених 50-ти течій, насамперед «старосло
в’янській або липківській, треба відмовляти...». Там, де молитовний бу
динок був у користуванні старослов’янської або липківської течій, але
на нього претендували і нечисленні групи синодальної, соборно-єпис
копської або ДХЦ, інструкція рекомендувала передавати його в тимча
сове спільне або почергове користування обох громад «з тим, аби нада
лі на підставах певних формальних мотивів (порушення умови) моли
товний будинок передати в цілковите користування синодальної собор
но-єпископської або ДХЦ громади». Якщо ж на храм претендувала
синодальна чи липківська громада, рекомендувалося передати його у
спільне користування 19 20. Та й у цьому разі докладалися зусилля для
того, щоб ці громади посварити й зштовхнути.
Ці настанови реалізовувалися на практиці. Так, у м. Джурині
Могилів-Подільського округу при Різдва Богородиці церкві було дві
громади: одна УАПЦ, яка існувала з 1923 р., і синодальна, що відколо
лася від неї (ймовірно, цей розкол був інспірований) влітку 1927 р.
Між ними виникали гострі конфлікти, доходило до бійок. Під час однієї
з них (навесні 1928 р.) громада УАПЦ захопила ключі і не пустила
до храму синодалів. Окружний адмінвідділ ухвалив ліквідувати громаду
УАПЦ «за порушення умови статуту та за створення неспокою». Умова
на користування молитовним будинком була розірвана за погоджен
ням з відповідними органами. Але синодальна громада, яка лишилася
при церкві, виявилася нестійкою. Протягом року в ній змінилося 14
священиків. Крім того, адмінвідділ особливо турбувало, що ця гро
мада «має тихонівський нахил». Брутальне втручання державних ор
ганів мало для віруючих украй негативні наслідки. «Зараз, незважаючи
17 Там же, ф. Р—687, оп. 4, 1925 р., сгір. 10, арк. 8. Документ датований
27 червня 1925 р.
* Іноді для позначення автокефальних громад вживалася назва «липківські»
від імені митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921—1927 рр.).
18 Там же, арк. 6. Документ датований 23 липня 1925 р.
59 Там же, арк. ЗО.
20 Там же, 1927 р., спр. 41, арк. 71.
108 0130—5247. Укр. іст. жіірн., 1992 Лї 1
Чи була відокремлена церква вю держави
на те, що Різдво-Богородицька церква віддана в цілковите користу
вання синодальної релігійної течії,— зазначалося в таємному донесенні
в НКВС від 5 липня 1928 р.,— остання не має священика, а тому й
церква протягом місяця зачинена й нею ніхто не користується». Гро
мада ж УАПЦ тут виявилася стійкою. Священик при цій церкві служив
більше трьох років. Віруючі цієї громади наполягали на поверненні
храму. Наміри ж властей проглядаються ще з одного фрагмента. «В
Джурині ще є Покровська церква, де існує релігійна громада УАПЦ.
На думку окрад.мінвідділу,— зазначалося у тому ж документі,— лік
відована релігійна громада УАПЦ може приєднатися до Покровської
церкви» 20. У Наркоматі внутрішніх справ республіки з цього приводу
ухвалили таке рішення: «НКВС пропонує залишити цю церкву в ціл
ковитому користуванні синодальної релігійної громади. Коли ж ви
явиться дійсно, що ця громада старослов’янського напряму, то за по
рушення нею статуту розірвати з нею угоду і церкву передати авто
кефальній релігійній громаді»21. Останнє передбачалося зовсім не
через більші «симпатії» до УАПЦ. Йшлося про створення умов для
продовження конфлікту між громадами.
Влада ставила перепони і в будівництві храмів. Так, у таємній
інструкції Подільського губвиконкому від ЗО червня 1921 р. окружним
адмінвідділам заборонялося реєструвати нову релігійну громаду,
якщо в її розпорядженні не було спеціального молитовного будинку22.
Зрозуміло, що на «лояльні» конфесії це положення не поширювалося.
«Не слід давати дозволів на побудову недокінчених молитовних бу
динків, так само як і на спорудження нових, — зазначалося у тій же
інструкції.— А також не належить дозволяти збирання для таких
цілей будь-яких спеціальних зборів, щоб попередити можливі щодо
цього заходи (клопотання) віруючих. Не слід дозволяти релігійним
громадам заготовляти будівельні матеріали і (необхідно.— А. 3.) сте
жити за їхньою роботою по збиранню й витрачанню коштів, зобов’я
зуючи їх робити грошові й матеріальні звіти». Про яке «відокремлення»
церкви від держави може йти мова за таких умов? Разом з тим ре
лігійні громади мали ремонтувати (причому терміново) старі молитов
ні будинки. «На випадок, коли релігійна громада не почне в зазначе
ний строк поправки, молитовний будинок слід закрити», — повчала
інструкція. На практиці вимога вчасного ремонту останніх якраз і ви
користовувалася як формальний привід для розриву угоди з громадою
про надання їй храму, а відтак і для закриття самої громади. Варто
пригадати величезну кількість зруйнованих і занедбаних храмів, щоб
збагнути справжню суть такої «турботи» про ремонт молитовних
будинків.
Отже, як бачимо, справжня кухня політики влади щодо церкви
формувалася в закритих стінах ДПУ, адмінвідділів НКВС, їх підрозді
лів на місцях. Усі ці органи становили визначальний механізм моно-
партійної диктатури. Наведені факти свідчать про те, що влада не
мала головним завдання^ нести своїм громадянам мир і спокій. Си
ломіць нав’язуючи їм свою податкову систему й класову ідеологію,
вона і в конфесійній політиці діяла вдаючись до підступів, підкупів і
насильства. Оскільки ця політика була аморальною, її справжній ме
ханізм ретельно приховувався. І це слід мати на увазі досліднику
церковної політики тоталітарного режиму. Лише під час вивчення
різноманітних «таємних» і «цілком таємних» обіжників, листів, дирек
тив, постанов таємних нарад тощо можна побачити реальну картину
такої політики. В тоталітарній системі зростало значення негласних
усних розпоряджень, що тяжіли до великодержавних, шовіністичних,
одверто антидемократичних уявлень, про які не випадало говорити
21 Там же, ф. Р—197, оп. 8, 1924 р., спр. б, арк. 95.
22 Там же.
755ІУ 0130—5217. Укр. іст. журн., 1992 № 1 109
вголос, або які маскувалися під пропагандистські штампи. Система
дедалі більше зациклювалася на таємності в управлінні. Відбувалася
неухильна ескалація тоталітаризму.
Сказане підтверджується, зокрема, змістом «цілком таємного»
обіжника НКВС від 31 травня 1926 р. за № 16, надісланого завідую
чим окрадмінвідділами республіки. «З матеріалу, що надходить з
місць, помітно, що окружні підвідділи культів недостатньо ретельно
виконують директиву НКВС про необхідність при погодженні з орга
нами ДПУ тих чи інших справ по відокремленню церкви від держави
притримуватися суворої конспіративності,— докоряє низовим ланкам
адміністративний відділ республіканського комісаріату. — Завідуючі
підвідділами культів відвідують помешкання таємного відділу ДПУ і
ведуть в кімнаті відділу переговори в той час, коли, скажімо, в коридорі
біля дверей цієї ж кімнати знаходяться представники релігійних гро
мад або службовці культу, балакають по службових справах з пред
ставниками ДПУ по телефону, зовсім недипломатично залишають
представників релігійних об’єднань в помешканні підвідділів культів і,
взявши їхні заяви, ідуть погоджувати зачеплені в них питання до ДПУ
тощо»23. Видно, що до середини 20-х років представники каральної
влади ще не навчилися достатньо щільно причиняти двері перед керо- ̂
заними ними «масами». «Таке недодержання конспіративності роботи
спричиняється до того, що цей зв’язок з ДПУ стає відомим представни
кам релігійних об’єднань, що в свою чергу спричиняється до затемнен
ня політики по відокремленню церкви від держави»24,— констатувалося
в обіжнику. У доповідній записці наркома внутрішніх справ УСРР
Балицького, адресованій ЦК КП(б)У (1927 р.), визнається наявність
багатьох недоліків і неприпустимих ляпсусів, наприклад, відверте
вороже ставлення до представників тихонівської течії й водночас
сприятливе ставлення до лояльних релігійних угруповань25. Як бачи
мо, робилося все для того, щоб підтримувати міф про цивілізоване
«відокремлення» церкви від держави. Але ці спроби виглядали ду
же незграбно.
Такого роду «невтручання» бачимо й у ставленні до благодійних
товариств. Наприклад, у лютому 1923 р. автокефальна громада у
м. Вінниці при Вознесенській церкві подала до реєстрації свій статут,
в якому був записаний пункт про її добродійну діяльність. У цьому їй
категорично відмовили, цей пункт належало «викинути цілком». Мо
тивувалося це тим, що «в Радянській республіці неприпустимі приватні
добродійні організації з доглядом інвалідів, хворих і т. п., цим ві
дають відповідні радянські установи»26. Отже, коли йдеться нині про
відродження милосердя й добродійної діяльності, треба знати, при
наймні, коли, ким і як вона руйнувалася. У зв’язку з цим наведемо
таємний циркулярний лист НКВС України від 10 листопада 1923 р„
У ньому органи влади засвідчують неспроможність організувати на
належному рівні опікунство над знедоленими та водночас прагнення
повністю підпорядкувати його собі з політичних міркувань. «Принци
пово питання надання соціальної допомоги усім верствам населення є
справою радянських організацій, і лише через важкі економічні умови
органи Радянської влади не можуть брати на себе забезпечення всіх
категорій тих, що того потребують». На підставі положення ВУЦВКу
V багатьох містах утворилися філантропічні товариства, які мали зав
дання надавати допомогу в харчуванні. «Але практика двох років
сказала,— говорилося у циркулярному листі,— що довкола цих то-
арнств почали групуватися націоналістичні й клерикальні елементи,
які хотіли через подання допомоги впливати на широкі маси населення,
23 Там же, ф. Р—687, оп. 4, 1925 р., спр. 10, арк. 49.
21 Там же.
25 ПАВО, ф. 31, оп. 1, 1928 р., спр. 381, арк. 23.
ДАВО, ф. Р—196, оп. 1, 1923 р., спр. 863, арк. 21, 22.
П О / 5 5 У 0130-5247. Укр. іст. ж у р и 1092, № І
.тим самим наживаючи політичний капітал». Для «регулювання» при
ватних добродійних товариств ЦК МЕКОСО * затвердив типовий ста
тут товариств допомоги, який жорстко регламентував їхню діяль
ність»27. «Практично ж.— зазначалося далі в цьому документі,— перед
органами НКСЗ й НКВС стояли такі завдання: 1) Усі існуючі до цього
часу товариства допомоги мають бути розпущені». Якщо ж якесь з
них продовжувало своє існування, воно мало функціонувати винятково
на підставі типового статуту. Наголошувалося на необхідності якнай
суворішого контролю за їх діяльністю28. Катастрофічні наслідки цієї
таємної директиви цілком очевидні: в ім’я недопущення стороннього
впливу на громадян державні органи забороняють подання допомоги
у країні, на території якої прокотилася громадянська війна, було ба
гато знедолених, бездомних та калік.
Характерно, що ті ж методи застосовувалися й щодо єврейських
громад. З доповідної записки окружного ДПУ до Могилівського окр-
парткому від 8 вересня 1928 р. це яскраво видно. Зокрема, у ній за
значалося: «Єврейське духівництво у більшості своїй ще користується
тим впливом і правами, що мало їх до Жовтневої революції, і дивиться
на єврейську релігійну громаду так, що вона повинна керувати всім
життям єврейського населення і не обмежуватися рамками задоволення-
релігійних потреб». Цілком певно, що у двадцятому столітті надмірні
претензії духівництва до регулювання різних сторін життя громад ви
глядали явним анахронізмом. Але грубе втручання держави у життя
різних конфесій виглядає не меншим анахронізмом. «Наша робота се
ред єврейського духівництва головним чином полягає в тому, щоб
відривати керівництво релігійними громадами від непманського еле
менту та передавати його до рук єврейської бідноти та ремісників,
виявляючи існування нелегальних філантропічних організацій, ліквідо
вувати їх і обслуговувати потреби допомогти єврейській бідноті через
організацію «Допомоги» * та ін.» 29. Тобто в ім’я монополії ідеології й
влади треба було ліквідувати вже існуючу систему допомоги, щоб
створити невідомо коли «свою», але натомість класово витриману
«допомогу»!
Далі в тій же доповідній записці є знайомий мотив розпалювання
міжконфесійних чвар. Йшлося про необхідність загострення боротьби
між прихильниками таких течій в іудаїзмі, як хасидизм та миснагдіїзм,
про необхідність виділення для цієї деструктивної місії додаткової
суми грошей. Причому щодо останньої в записці говорилося таке:
«Прохаємо бюро округового парткомітету вжити відповідних заходів,
щоб було внесено в кошторис окрінспектури наросвіти по політосвіті
на антирелігійну роботу вищезгадані 3000 крб.»30. Нами виявлено й
відповідний кошторис для Могилівської округи «на антирелігійну ро
боту на 1928 — 29 рр.»ЗІ, який передбачав такі витрати: «Оплата
інформаторів і зв’язки з ними по тихонівщині, синодалах, УПЦ,
УАПЦ та єврейському духівництву (на рік, крб.) — 1200; на підтримку
синодального єпархіального управління та проведення пленумів —
1200: на підтримку інфо'рматорів та зв’язки з ними по сектантству —
600. Разом — 3000».
10 вересня 1928 р. начальник Могилівського окрвідділу ДПУ
знову звернувся до секретаря окрпарткому з таємною особистою до
27 Там же, ф. Р—197, оп. 9, 1923 р., спр. 7, арк. 37.
28 Там же, арк. 38. ,
* МЕКОСО — російське скорочення назви Міжвідомчої комісії у справах
спілок («Межведомственная комиссия по делам союзов»). Реєструвала статути то
вариств та релігійних громад. Використовувала своє право затверджувати ці статути
для тиску на них.
29 ПАВО, ф. З!, оп. 1, 1928 р., спр. 369, арк. 27—27 зв.
* «Допомога» — добродійна єврейська організація.
:іП Там же.
г>| Там же, арк. 28.
/5 5 'V 0130—5247. У/ср. іст. жури., 1992, 1 111
Л. Л. Зінченко
повідною запискою про додаткове виділення 200 крб. з метою «пожвав
лення» антирелігійної роботи»32. Постановою бюро Могилівського окр-
парткому від 11 вересня ці гроші по «закритій частині» були виділені
і негайно видані33.
Органи ДПУ мали дедалі зростаючу потребу тримати під контро
лем усі аспекти життя релігійних громад, що, звичайно, вимагало знач
них витрат. «Ті кошти, що ми їх одержуємо за цю роботу, дуже мізер
ні..,— читаємо ще в одній доповідній записці з органів ДПУ до
секретаря Могилівського окрпарткому від 16 липня 1929 р.— Відсут
ність коштів гальмує роботу по виявленню антинародної діяльності
духівництва, а також керуванню окремими течіями в їх боротьби проти
інших течій. Ми вважаємо за необхідне асигнувати спеціальні кошти
на роботу серед духівництва в кількості 4000 крб. на рік, які нам пот
рібні для такого: «1. На підтримку єпископів, які нам висвітлюють
загальне становище, та проведення з’їздів — 1000 крб. 2. Для роботи
з окремими течіями: а) синодальною — 750; б) УАПЦ — 750; в)
УПЦ — 750 крб. 3. На агентуру по сектантству — 750 крб.»34.
Як, бачимо, державні та партійні органи, крім усього, ще й розпо
діляли «тридцять срібняків». Чи ж є підстави за цих обставин серйозно
говорити про терплячу й глибоку науково-атеїстичну роботу? Практика
засвідчує протилежне. З одного боку, як зазначалося у звіті Могилів
ського ДПУ за 1929 р., «антирелігійна кампанія по більшості сіл з
Соку організаційного пройшла задовільно». З іншого, там же знаходимо
важливе зізнання про те, що роз’яснювальна робота проводиться
недостатньо, що є випадки початку роботи, спрямованої «на адміні
стративне відбирання церков, без достатньої підготовки віруючого
селянства» 35. Впадає в око цинічний зміст цього документа.
Найімовірніше, йдеться приблизно про такі методи, які описані
у документах Вінницького окрпарткому за 1930 р. У с. Кантелина
уповноважений закрив церкву, вдавшись до нахабного обману. Він
ходив по селу з двома списками: один —за відкриття церкви, інший —
за закриття. Селяни підписувалися за «відкриття», але їм підсовувався
листок, де йшлося про «закриття» Або використовувався й такий ва
ріант, коли, наприклад, жителі того чи іншого села підписувалися на
аркуші за збереження дзвонів, а потім до цього списку приклеювався
заголовок про зняття їх. Очевидці подій тих років розповідають про
випадки, коли збирався сільський актив (голова сільради, секретар
парторганізації, секретар комсомольського осередку, голова комнезаму)
і ставив підписи за всіх місцевих селян про їх згоду закрити чи навіть
зруйнувати церкви. У такий спосіб, наприклад, була вирішена доля
напрочуд гарної й величної церкви у с. Пикові Вінницької округи.
У Рахнах, Криштопівці. й Вслішівці тієї ж округи церкви були
змушені закрити самі релігійні громади, які не мали змоги заплатити
податків. Та під час заворушень навесні 1930 р. селяни зажадали
відкрити церкви, що у деяких випадках й було виконано. Властям
було висунуто вимогу присилати до них священиків. Уповноважений
Вінницького окрпарткому у березні 1930 р. самовдоволено рапортував,
що цю вимогу, звичайно, не виконано. Разом з тим він повідомив таке:
«За постановою загальних зборів були зняті дзвони в селах Бондурі,
Янушівка (такого роду постанови, як вже зазначалося, мають досить
сумнівний вигляд.— А . 3 . ) ; в селах Жадани і Пархомівка дзвони зняли
незаконно, без постанови.., що мало негативний вплив на настрої.
Дзвони привезли до райвиконкому, вони тепер лежать на дворі... Селя
ни говорять: «Казали, що треба на індустріалізацію, а тепер свині об
32 Там же, арк. 32.
33 Там же, арк. 33.
34 Там же, 1929 р., спр. 483, арк. 113.
35 Там же, арк. 58.
1 1 2 / 5 5 ;У 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1992, № 1
Чи була відокремлена церква від держави
них чешуться». Рудметалторг на вимогу райвиконкому вивезти дзвони
не відгукнувся» 36.
Останній епізод свідчить про негативне ставлення державних чи
новників до церковного майна. Загалом це є темою окремого ретельно
го дослідження. Хоч останнім часом з’явилося досить багато гостро-
викривальних публікацій, які дають уявлення про суть даної проблеми.
Насамперед йдеться про документи, пов’язані з вилученням церковних
цінностей для організації допомоги голодуючим. Фактично ця кампа
нія на початку 20-х років була використана для боротьби з церквою.
Таємними циркулярами НКВС від 19 березня та 24 березня 1924 р.
визначався напрям дій адміністративних органів щодо коштів, які
залишалися в церковних касах після вилучення молитовних будинків
у громад. Зокрема, наголошувалося, що в жодному разі не слід лишати
в користуванні громади наявні гроші, щоб вона не змогла скориста
тися ними для свого відродження чи взагалі з метою будь-якої релігій
ної діяльності. Втім, тут обіжник посилається на декрет від 22 січня
1919 р., вважаючи, що «зазначену касову наявність... як народну влас
ність треба передавати на користь держави, зараховуючи її до місце
вого бюджету для задоволення культурно-освітніх потреб даного за
людненого пункту» 37. Нагадаємо, що в статтях 13 і 14 згаданого декре
ту вказується, що «ніякі церковні та релігійні громади не мають права
володіти власністю» та що «все майно існуючих на Україні церковних
і релігійних громад оголошується народним добром». Положення цього
декрету протягом довгих десятиріч давали змогу державним органам
розпоряджатися долею громад, позбавляючи їх права на користування
молитовними будинками. Релігійні громади та їх центральні організа
ції, з’їзди громад і обрані ними виконавчі органи ке мали права воло
діти культовим майном, укладати будь-які майнові договори і угоди 38.
Разом з тим державні органи залишали за собою право на привлас
нення церковного майна.
Це виразно видно з таємного обіжника НКВС від 14 червня
1926 р. про порядок реалізації культового майна з ліквідованих моли
товних будинків. У документі зазначається, що керівництво НКВС
«проти реалізації облачення та інших печей культового майна на при
ватному ринкові принципових заперечень не має», проте застерігає, що
«переводити цю реалізацію треба обережно», не через державні, коо
перативні та інші громадські крамниці, а винятково — через приватні.
«Разом з тим НКВС та Комісія обліку і реалізації держфондів вважа
ють цілком доцільним проводити передачу облачення та інших речей
культу для потреб театрів, клубів та інших культурно-освітніх органі
зацій, а також допускати продаж цих речей в розшитому або розіб
раному вигляді для усякого роду виробів, як ось: шапок, пантофель
тощо». «Продаж дзвонів віруючим,— читаємо далі в цьому ж обіж
нику,— для потреб культу слід допускати лише як крайній випадок,
бо всі речі культу є власністю держави, що лише тимчасово переда
ються в користування релігійних громад, а здійснювати продаж самим
собі, звичайно, не зручно». Як бачимо, підкреслений фрагмент, що є
по суті перефразуванням статей 14, 15 декрету від 22 січня 1919 р.,
цілком природно вписується в цей блюзнірський обіжник. «Такі ж речі
культури, як, приміром, ікони, іконостаси та ін., що їх не передано
в користування віруючим.., коли вони не являють собою жодної варто
сті й через це їх не можна реалізувати загальним порядком, треба
знищувати» 39,— повчав цей циркуляр. А ось і приклад застосування
настанов цього обіжника у Вінниці після ліквідації церкви при колиш
ній місцевій гімназії. Постановою Вінницького окружного адмінвідді-
33 Там же, ф. 29, оп. 1, 1929, спр. 575, арк. 103.
37 ДАВО, ф. Р—-687, ои. 4, 1925 р., сир. 10, арк. 58.
38 Законодавство про релігійні культи.— С. 83.
39 ДАВО, ф. Р--687, ои. 4, 1925 р., спр. 10, арк. 70, 70 зв.
8. / 5 5 .У 0140- 5247. Укр. іст. жури., 1992, М> 1 113
А. Л. Зінченко
лу певна частка майна цієї церкви передавалася в одну з місцевих
трудових шкіл, в окружний фінвідділ, інша — релігійним громадам.
Збереглися документи й перелік церковних речей, які мали бути знище
ними. Серед них іконостас дубовий, запрестольний образ, образ («Мо
ління при чаші»), хоругва, євангеліє40. Кожному зрозуміло, що цей
сумний ряд втрат у національній духовності та культурі нескінченний.
Отже, було б недостатнім сказати, що реального відокремлення
церкви від держави не відбулося. Вже в початкових декретах тодіш
ньої влади закладалася руйнівна тенденція пізніших таємних обіжни
ків та інструкцій, які мали на меті політичне підпорядкування їй
церкви, громад та віруючих. Ведучи аморальну політику щодо церкви,
можна було посіяти лише руйнування народної традиції, культури,
добродійності, а отже, й суспільної та особистої моралі.
Одержано 05.03.91
На осново новьіх архивних документов освещаются проблеми взаимоотношений
государства її церкви на Украине в 20-е годи, показано дзуличннй характер политики
официальних властей в вопросах рєлигии.
40 Там же, ф. Р— 196, он. 1, 1926 р., спр. 1389, арк. 327; ф. Р— 197, оп. 5„
1922 р., спр. 10, арк. 2.
Шановні читачі!
Нагадуємо, що журнал розповсюджується за передплатою, яка прий
мається всіма агентствами «Союздрук» без обмежень. Індекс —
74499. Ціна на рік — 24 крб., на півріччя — 12 крб., на квартал — 6 крб.
1 1 4 / 5 5 іУ 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1992, № 1
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-212977 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-18T11:21:37Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Зінченко, А.Л. 2026-02-15T09:12:13Z 1992 Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? / А.Л. Зінченко // Український історичний журнал. — 1992. — № 1. — С. 104–114. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212977 На основі нових архівних документів висвітлюються проблеми взаємовідносин держави і церкви на Україні в 20-ті роки, показано дволичний характер політики офіційних властей з питань релігії. На основе новых архивных документов освещаются проблемы взаимоотношений государства и церкви на Украине в 20-е годы, показано двуличный характер политики официальных властей в вопросах религии. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? Была ли отделена церковь от государства в 20-е годы? Article published earlier |
| spellingShingle | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? Зінченко, А.Л. Повідомлення |
| title | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? |
| title_alt | Была ли отделена церковь от государства в 20-е годы? |
| title_full | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? |
| title_fullStr | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? |
| title_full_unstemmed | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? |
| title_short | Чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? |
| title_sort | чи була відокремлена церква від держави у 20-ті роки? |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/212977 |
| work_keys_str_mv | AT zínčenkoal čibulavídokremlenacerkvavídderžaviu20tíroki AT zínčenkoal bylaliotdelenacerkovʹotgosudarstvav20egody |