Юзеф Пілсудський. Факти і міфи
Розповідається про життєвий шлях Юзефа Пілсудського (1867—1935 рр.). Наводяться численні факти про його участь у боротьбі за незалежність Польщі, а після її здобуття — у політичному житті II Республіки, диктатором якої він став у 1926 р. Спростовуються вигадки та розвінчуються міфи й легенди, пов’яз...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1992 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213213 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи / М. Штарський // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 64–76. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860298107974057984 |
|---|---|
| author | Штарський, М. |
| author_facet | Штарський, М. |
| citation_txt | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи / М. Штарський // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 64–76. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розповідається про життєвий шлях Юзефа Пілсудського (1867—1935 рр.). Наводяться численні факти про його участь у боротьбі за незалежність Польщі, а після її здобуття — у політичному житті II Республіки, диктатором якої він став у 1926 р. Спростовуються вигадки та розвінчуються міфи й легенди, пов’язані з особою цього діяча, а також розкривається механізм їх творення.
Рассказывается о жизненном пути Юзефа Пилсудского (1867—1935 гг.). Приводятся многочисленные факты его участия в борьбе за независимость Польши, а после ее достижения — в политической жизни II Республики, диктатором которой он стал в 1926 г. Опровергаются измышления и развенчиваются мифы и легенды, связанные с личностью этого деятеля, а также раскрывается механизм их создания.
|
| first_indexed | 2026-03-21T18:42:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІЯ В ОСОБАХ
Мар'ян Штарський (Польща, Варшава)
Ю зеф Пілсудський. Факти і міфи
Розповідається про життєвий шлях Юзефа Пілсудського (1867— 1936 рр.). Наво
дяться численні факти про його участь у боротьбі за незалежність Польщі, а після
ї ї здобуття — у політичному житті II Республіки, диктатором якої він став у
1926 р. Спростовуються вигадки та розвінчуються міфи й легенди, пов’язані з особою
цього діяча, а також розкривається механізм їх творення.
ВСТУП
Прізвище Юзефа Пілсудського добре відоме не тільки в Польщі, а й у
колишньому СРСР, а особливо на Україні, його визначна, але супе
речлива постать викликала до життя багато міфів, вигадок і легенд,
які в Польщі навіть і тепер розуміють по-різному. Не дивно, що, не
зважаючи на багато книжок на цю тему, написаних дослідниками у
передвоєнній Польщі, а також пізніше в еміграції у Західній Європі
(найважливіші з них перелічені наприкінці цієї статті), замовчування
його постаті, а тим більше негативне, однобічне її висвітлення в ПНР
дало наслідки, протилежні очікуваним. Яскравим підтвердженням
цього був показаний по телебаченню в 1981 р. зміст транспарантів
протестуючих,студентів у Любліні, які вимагали впровадження в Поль
щі «демократії, як за часів Пілсудського».
Ця історична напівосвіченість покоління поляків, народжених
уже в .ПНР, а також пом’якшення, а пізніше ліквідація цензури зу
мовили появу в Польщі 80-х років цілого ряду праць, які поверталися
до опису життя й діяльності Ю. Пілсудського (вони також перелічені в
бібліографії цієї статті). Найбільш визначною і єдиною вичерпною
монографією можна вважати працю А. Гарліцького, перше видання
якої з’явилося в 1988 р., а третє — в 1990 р. (11). * Успіх цієї книги, що
налічує 700 сторінок і де зроблено 1073 посилання .на джерела (отже,
важкої для непідготовленого читача), переконливо свідчить про попу
лярність Пілсудського.
Протягом свого життя Пілсудський мав у Польщі багато фанатич
них прихильників, головним чином, вихідців з організованих ним ле
гіонів, а пізніше Польської військової організації (ПОВ), на підтримку
яких він спирався після перевороту в 1926 р. Вони утрималися в Поль
щі при владі й по його смерті завдяки створеній про нього легенді, що
становила для них свого роду захисний дах. Мав Пілсудський і лютих
супротивників, причому не тільки серед лівих сил, а й серед селянсь
ких, демократичних і правих партій. Ці люди не щадили його в своїх
публікаціях, не зупиняючись перед наклепами і вигадками. Після смер
ті Пілсудського в 1935 р. його супротивники замовкли, однак легенда
зберігалася аж до трагічного вересня 1939 р., коли збудована ним
держава розсипалася як горезвісний «картковий будиночок», та ще й
пізніше.
Класичним прикладом створюваної після смерті Пілсудського ле
генди є запис у виданій незадовго до війни 1939 р. «Сучасній ілюстро
ваній енциклопедії» за редакцією М. Аркта. Там твердиться, що
* Цифрою в дужках позначено номер, під яким та чи інша праця, на яку
прямо або опосередковано посилається автор цієї статті, фігурує у списку літератури,
що подається наприкінці даної публікації.
64 /55М 0130—5247. Укр. іст. журн.„ 1992,, М 4
«...Ю. Пілсудський першим після 1863 року відродив традиції і
ноТ боротьби за незалежність. Він відродив національну армію ; ї ;*
створив військовий флот. Народ віддав посмертну шану Творцю Не
залежності і поховав його тіло серед королівських могил у Вавелі. Під
Краковом, на Совинці, закінчується спорудження Кургана Юзефа Піл-
судського, насипаного руками народу».
Для радянського читача, вихованого на зовсім іншому зображенні
Ю. Пілсудського, перед подальшим викладом його біографії наведемо
для порівняння найбільш характерні трактування його постаті в
СРСР. Наприклад, Сталін у своєму короткому курсі «Історії ВКП(б)»
називає Ю. Пілсудського «буржуазним контрреволюційним націона
лістом». Найбільш обширну інформацію в такому ж стилі можна про
читати у т. 33 «Большой Советской Знциклопедии» (2). Вміщена в ній
стаття про Пілсудського є рідкісним шедевром фальсифікації і неві
гластва, оскільки її автор, як видно із змісту, не розуміє навіть такого
поняття, як «фашизм».
Перш ніж приступити до розповіді про життєвий шлях та діяль
ність Пілсудського, хотів би зауважити, що кращому їх розумінню
сприяло б бодай елементарне ознайомлення читача з історією Польщі
(як шляхетської республіки, так і II республіки, що виникла в 1918р.).
ДИТИНСТВО І М О Л О Д І ЛІТА Ю . П ІЛ СУД СЬКО ГО
Юзеф Пілсудський народився 5 грудня 1867 р. на Віленщині в маєтку
своїх батьків Зулові за 60 км від Вільно (нині — Вільнюс). Він був
четвертою дитиною і другим хлопчиком. Його батьки належали до не
багатої сполонізованої литовської шляхти. Початки роду Пілсудських
сягають XV ст., коли староста Варфоломей Станіславович Гінейтович
назвав себе Пілсудським: від назви свого маєтку Пілсуди. Деякі біо
графи пов’язують цей рід з легендарними предками — Гінетами, яких
ще називають Гінвілдами і вважають родоначальниками Литви. Але
доказів, що свідчили б на користь цього припущення, немає (22).
Батьки Пілсудського були не дуже заможними шляхтичами — по
міщиками, які з часом потрапляють у дедалі скрутніше становище. То
му через кілька років після народження Юзефа вся родина переїздить
із заборгованого Зулова до Вільно. Слід зазначити, що це була багато
дітна родина, бо мати Юзефа мала 12 дітей. Народжені 1882 р. близ
нята незабаром померли. Через два роки померла й мати, яка походи
ла з роду Білевичів, одного з найстаріших шляхетських родів на Жмуді
(стародавня назва Литви), і мала домінуючий вплив на патріотичне
виховання «Зюка» (так називали малого Юзефа) в дитячі роки. Бать
ко також мав що оповідати хлопцеві про свою боротьбу з царизмом
під час трагічного повстання 1863 р., коли він був комісаром Ковнен-
ського повіту.
Вдячний син ніколи не забував, яку роль у його вихованні віді
грала мати. Про ставлейня Пілсудського до неї свідчить заповіт остан
нього, де він просив перенести після його смерті тіло матері з ковнен-
ської землі до Вільно і поховати разом з його серцем. Рівно через рік
після того, як Пілсудського не стало, заповіт було виконано. Марму
рову труну матері і серце її сина поховали разом на кладовищі у Віль
но в оточенні могил польських солдатів, які загинули під час визво
лення міста в 1919 і в 1920 рр., а згодом і могил «почесної солдатсь
кої варти»—‘бійців, що загинули під час захоплення Вільно Черво
ною Армією в 1939 р. На цій могилі завжди лежать живі квіти.
Після переїзду до Вільно в 1874 р., коли пожежа знищила буди
нок у Зулові, велика родина Пілсудських почала терпіти дедалі біль
ші нестатки. Вона змушена була переселятися до все гірших помеш
кань. До того ж час від часу виникали труднощі з одягом для дітей-
шкслярів. «Зюк» переживав це дуже болісно, бо пам’ятав, яким до^-
5. I83N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4 65
Історія в особах
татком він був оточений у Зулові. Ще серйознішим випробуванням
стало для нього знайомство з Віленською гімназією, де більше дбали
про русифікацію молоді, ніж про її навчання, а вчителі нагадували
швидше поліцаїв, ніж педагогів (34).
Через певний час, у 1903 р. Пілсудський напише: «...Для мене пе
ріод перебування в гімназії був свого роду каторгою... Мене обурювала
несправедливість і політика педагогів, втомлював і нудив виклад наук.
Волової шкіри не вистачило б на опис постійних попираючих людську
гідність чіплянь учителів, які ганьбили все, що я звик шанувати й лю
бити». Далі Пілсудський стверджував, що, хоч він пройшов тюрму й
Сибір, подібну ж роль для нього відіграють і спогади про віленських
педагогів (27). Під час навчання в гімназії він був покараний навіть
за те, що випадково вжив польську мову. '
Ті шкільні переживання Пілсудського нагадали мені переживан
ня молодшого від Нього на 10 років Фелікса Дзержинського (1877—
1926 рр.). Він також походив із зубожілої багатодітної (8 дітей і 2 ви
хованці) родини шляхтичів, яка проживала в селищі Дзержиново Ош-
мянського повіту колишньої Віленської губернії. В цій родині, як і в
родині Пілсудських, намагалися дати дітям освіту, щоб вони були спро
можні утримувати себе самостійно. Вихований у патріотично-релігій
ній атмосфері дому молодий Фелікс у 1887 р. вступив до Віленської
гімназії. Він пережив там такий самий шок, як і колись Пілсудський.
Навіть більший: за погане опанування ненависної російської мови Фе
лікса у першому класі залишили на другий рік. Мабуть, радянські
читачі здивуються, коли довідаються, що протягом певного часу Фе
лікс не тільки старанно виконував релігійні обов’язки віруючого, а й
навіть був членом нелегального учнівського товариства «Серце Ісуса»
та мав намір стати ксьондзом. Пізніше цей протест проти несправедли
вості і царського гноблення знайшов собі зовсім інший вияв, але мав
ті самі корені.
Пілсудський закінчив Віленську гімназію в 1885 р. Він не відзна
чився під час навчання чимось особливим, крім зацікавленості історі
єю Наполеона (написав два нариси про його битви) та участю в моло
діжному таємному товаристві самоосвіти «Зроіпіа» («Єдність»). Коли
настав час вирішувати, що робити далі, Юзеф не керувався якимось
особливим інтересом до чогось і, зрештою, вибрав для себе медичний
факультет Харківського університету. Там він зустрівся із студентами-
конспіраторами, але швидко зневірився в них через те, що до товари
ства належали «...майже рамі москалі і тільки декілька поляків». Не
підлягає сумніву той факт, що, як пише Гарліцький, «...патріотизм, в
якому був вихований Пілсудський, мав сильне націоналістичне забар
влення. Він не прагнув розрізняти росіян — просто вони були для
нього завойовниками, гнобителями» (9).
Після закінчення першого року навчання Пілсудський повернувся
до Вільно. По дорозі заїхав у Петербург, де відвідав свого старшого»
брата Броніслава.. Той вчився в місцевому університеті і брав активну
участь у студентському революційному русі. Можливо, саме ці відві
дини позначилися на всьому дальшому житті Юзефа. Він залишився
у Вільно й після початку нового навчального року в 1886 р., маючи
намір перейти вчитися до іншого університету. Однак це йому не
вдалося.
У Вільно Пілсудський взяв участь у діяльності таємної організа
ції, до складу якої входили його старі друзі, що проживали в цьому
місті й навчалися у Петербурзі. Згадана організація не мала якогось
конкретного політичного характеру. її діяльність обмежувалася дис
кусіями, але все ж вона ставила перед собою мету—'запобігти «де
націоналізації народу» царським урядом. Пізніше Пілсудський свід
чив, що він мав «соціалістичні переконання» (27). Однак тогочасна
молодь розглядала соціалізм як ідеологію боротьби проти царизму
/55/У 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, № 466
Історія в особах
сприймаючи такі демократичні гасла, як «рівність, справедливість
і незалежність». Суть наукового соціалізму як програму класової бо
ротьби вона або відкидала, або взагалі не брала до уваги.
Через студентів із Петербурга віленська організація потрапила в
орбіту діяльності терористичної фракції партії «Народна воля», яка
планувала замах на царя Олександра III. Програму цієї фракції опра
цював Олександр Ульянов (старший брат Леніна). її було надрукова
но у петербурзькому помешканні Броніслава Пілсудського (9). Учас
ників замаху через кілька місяців було заарештовано (13 березня
1887 року). Сталося це цілком випадково, коли вони вже готувалися
кинути бомбу в царський екіпаж. Усіх їх засудили на смерть. Страчено
було п’ятьох російських революціонерів разом з Ульяновим, а Броні-
славу Пілсудському смертну кару замінили на 15 років каторги.
Як обвинувачуваний проходив у цьому процесі і Юзеф Пілсуд-
ський, заарештований у Вільно. Він жодною мірою не був причетний до
замаху, але в його віленській квартирі одного разу випадково ночував
один з учасників цієї акції. Тому в «профілактичних» цілях Юзефа ще
перед судом над організаторами замаху покарали на 5 років заслан
ня до Східного Сибіру. Це була трагедія для молодої людини, яка
щойно входила в життя. Під час багатомісячної подорожі під конвоєм
до місця покарання він пережив справжнє пекло зневаги і знущання
в багатьох етапних в’язницях, пройшов крізь бруд, холод і голод.
На засланні Пілсудський перебував 5 років, до 20 квітня 1892 р.
Там він багато читав, дискутував з революціонерами, що відбували
покарання. Власні роздуми, соціалістична література, дискусії приве
ли його до висновку, що «...соціаліст у Польщі повинен прагнути за
воювати незалежність держави, а незалежність є необхідною умовою»
перемоги соціалізму в Польщі» (25). Він також зрозумів, що «...швид
ко зростаючий кількісно пролетаріат становить велику потенціальну
політичну силу» (27). Повернувшись із заслання до Вільно, Пілсуд
ський почував себе нікому непотрібною людиною, банкротом без засо*
бів до існування та професії.
І
«ТОВАРИШ ВІКТОР» — О Д И Н З О РГАН ІЗАТ О Р ІВ
П О Л Ь С Ь К О Ї С О Ц ІАЛ ІСТ И ЧН О Ї ПАРТІЇ
За п’ять років перебування Пілсудського в засланні на польських зем
лях, підвладних царю, багато чого змінилося. Разом з кількісним
збільшенням робітничого класу почала наростати хвиля його демон
страцій і страйків у Білостоку, Варшаві, Лодзі, вугільних регіонах.
Створюються нові робітничі організації, зокрема в 1893 р. виникають
дві найважливіші з них: Польська соціалістична партія (ППС) і Лі
га народова, якою керував Роман Дмовський. Остання з самого почат
ку мала націоналістичний характер, виступала за капіталістичний роз
виток, протиставляла себе ідеям соціалізму і боротьбі за незалежність,
її діячі головним своїм ворогом вважали Німеччину, тому були при
хильниками союзу з Росією в боротьбі проти німецької експансії. Це
й не випадково, оскільки Ліга народова мала велику підтримку на
польських землях, що входили до складу Німеччини, і її діячі відчували
тиск німців та небезпеку асиміляції польської нації. Виникненню Поль
ської соціалістичної партії передував з’їзд у Парижі в 1892 р. представ
ників різних організацій, які стояли на платформі соціалістичного ін
тернаціоналізму і не висували вимог незалежності держави. На ньому,
було створено Закордонний Союз польських соціалістів. Його представ
ник визначний діяч робітничого руху Станіслав Мендельсон, повер
нувшись після з’їзду до Варшави, в 1893 році започаткував тут Польсьт
ку соціалістичну партію. Того ж року була заснована майбутня Соці-
ал-демократична партія королівства Польщі і Литви.
/55/V 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4 5* 67
Історія в особах
У 1893 р. Вільно, куди повернувся Пілсудський, ще не мало робіт
ничого класу і не відігравало значної ролі в політичній боротьбі. Не
численні прихильники ППС з приїздом до Вільно Станіслава Войце-
ховського — учасника з’їзду в Парижі — заснували організацію ППС у
Вільно. Пілсудський під іменем «Віктор» став одним з чотирьох її за
сновників. Нараду, що відбувалася поблизу Вільно, почали називати
першим з’їздом ППС. Перші кроки Пілсудського в організації розпо
чалися з написання статей, які були надруковані в еміграційному ви
данні «Ргхесіз^іесіе» («Світанок»). «Безробітний» Пілсудський почав
займатися письменницькою діяльністю, про яку мріяв з дитинства.
В утвореній партії Пілсудський з самого початку відігравав знач
ну роль. Це підтверджується тим, що вже через рік, під час II з’їзду
ППС у Варшаві (лютий 1894 р.), він, як представник Литовської сек
ції, був обраний до складу Центрального робітничого комітету, що скла
дався з 5 чол. Пілсудському, враховуючи його літературні здібності,
було довірено організацію друкарні і видавництво газети «КоЬоіпік»
(«Робітник»). Друкарські машини Войцеховський закупив у Лондоні,
а друкарня була організована на Віленщині, де вже в липні того ж ро
ку Пілсудський надрукував перший номер першої в королівстві пар
тійної газети «Роботнік». Незабаром після арешту членів Центрально
го робітничого комітету в руках Пілсудського зосередилася вся влада
в ППС, а мав він тоді 27 років.
Потрібно, однак, підкреслити, що назва «партія» для тієї групи лю
дей — інтелігентів, які входили до складу ППС, чи навіть засновників
інших партій, є досить умовною. ППС спиралася на кількох кадрових
діячів, які займалися головним чином видавництвом і розповсюдженням
«Роботніка» (тираж 1200 примірників), а також на сотню прихильників,
що перебували в товариських взаєминах, збирали й поширювали се
ред своїх знайомих, головним чином студентів, «крамолу» і водночас
збирали пожертвування на видання наступних номерів газети та утри
мання її видавців. Жоден історик не зможе навести будь-яких конкрет
них даних- про кількість членів цих «партій». Адже завдяки добре по
будованій мережі політичної поліції всюди аж роїлося від її агентів,
наслідкам чого були часті арешти, і кількість членів партій постійно
мінялася. Як зазначає В. Побуг-Малиновськиц, з 1893 по 1899 р. 289
прихильників і діячів ППС були покарані на 998 років ув’язнення (25).
Тільки Ленінові пізніше вдалося заснувати організацію, яку ми тепер
називаємо політичною партією.
Видання «Роботніка» на Віленщині за співробітництвом Пілсуд
ського тривало аж до 1898 р., тобто до його одруження у Вільно з Ма
рією Юшкевич. Такий тривалий час виходу «Роботніка» на Віленщині
(Пілсудський з Войцеховським спільно видали 26 номерів), де через
відсутність промисловості робітничого класу практично не існувало,
пояснюється тим, що тут і шпики та поліцейські агенти майже не ору
дували, бо в краї не було страйків та інших акцій, спрямованих проти
царату. До тогб ж місцем видання газети фігурувала Варшава, що
дезінформувало поліцію.
На жаль, шлюб у Вільно деконспірував Пілсудського, і він був
змушений разом з дружиною переїхати до Лодзі, де у власному будин
ку знову починає видання «Роботніка». Говорячи про цей шлюб, треба
зауважити, що вороги Пілсудського пізніше докоряли йому тим, що він
змінив своє віросповідання з римо-католицького на евангеліко-люте-
ранське. Це пояснювалося тим, що тоді не існувало інституції цивільних
шлюбів, а старша од нього на 2 роки красуня Марія була розлучена
й мала дочку. А ще до того ж до неї залицявся й Роман Дмовський,
найсерйозніший політичний противник Пілсудського від початку його
кар’єри.
У 1899 р. до Варшави повертається двадцятидворічний Фе-
лікс Дзержинський, який утік з місця заслання, і розпочинає свою ді
І35АІ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 468
Історія в особах
яльність по відновленню Соціал-демократії королівства Польського
і Литви (СДКПіЛ). Ця партія, яка стояла на платформі спільної бо
ротьби за соціальне визволення всіх пригноблених царатом народів,
незважаючи на подальші арешти, почала набирати силу. Вона активно
співробітничає з російськими революціонерами.
Пілсудський у Лодзі встиг видати тільки один номер «Роботніка»,
коли під час несподіваного обшуку взимку 1900 р. в його квартирі, на
подив самої поліції, було знайдено друкарню, частину тиражу «Ро-
ботніка» за номером 36, а також печатки та багато документів ППС.
Пізніше цей номер газети в Англії видав Войцеховський і переслав до
Києва разом із закупленою там друкарською машиною. Київ, як і
Вільно, був безпечнішим, ніж центральні регіони.
Щоб врятувати Пілсудського, ув’язненого в політичній тюрмі Вар
шавської цитаделі, де про втечу не могло бути й мови, йому порадили
симулювати божевілля. У цьому випадку з’являлася можливість пере
вести його до спеціальної лікарні, звідки втекти було легше. Російські
лікарі-психіатри, які, хоч і не займалися політикою, але з гуманних
міркувань, допомогли перевести його в лікарню до Петербурга. Звідти
через кілька місяців він і справді втік.
Через Таллінн, Полісся, Київ і Замостя Пілсудський добрався че
рез кордон до Львова. Звідти він мав поїхати відпочивати в Швейца
рію, куди його запрошував Ігиацій Мосціцький — закордонний при
хильник ППС. На жаль, відсутність достатньої кількості грошей робить
це неможливим, і протягом двох місяців він відпочиває в Закопане, де
пізніше, у 1912 р., в Пороніно перебував Ленін. Смілива втеча Пілсуд
ського відбилася луною не тільки в Росії, а й у Європі.
Галичина порівняно з Росією була оазою свободи. Тут розвива
лася польська література, переживав епоху розквіту польський театр,
і, що найважливіше, вирувало політичне життя. Деякі партії, напри
клад, Польська соціал-демократична партія Галичини і Чеської Сіле
зії вже мали своїх депутатів у парламенті. Однак домінуючу роль у
житті Галичини відігравали консерватори, які лояльно ставилися до
існуючих порядків, але розуміли, що злиденне життя в краї вимагає
реформ. За таких умов чутки про «романтичних конспіраторів, які бо
рються з царизмом», розпалювали уяву галицької молоді, пробуджува
ли в ній бажання діяти. Молодь зустрічала конспіраторів з великою
шаною, майже з ідолопоклонством, тому популярність Пілсудського
потрапила на добрий грунт.
Через кілька місяців відпочинку в новій атмосфері Пілсудський
восени 1901 р. переїздить до Лондона, де вже проживав Войцеховсь
кий та інші діячі ППС. Тут, ознайомившись з повідомленнями, які
надходили з батьківщини, Пілсудський зрозумів, що ППС переживає
кризу, і настав час розпочинати діяльність на більш високому рівні.
Він вирішив під фальшивим прізвищем повернутися до Вільно і взяв
участь у VI з’їзді ППС у Любліні (червень 1902 р.).
На цьому з’їзді булс* проведено реорганізацію структури партії, зо
крема, запроваджено поділ на округи і відділи. Пілсудського знову
обирають до Центрального робітничого комітету, який складався з
З чол. Однак на цьому з’їзді вперше заявили про себе два самостійні
напрями боротьби за незалежність, які пізніше призвели до розколу
ППС. Частина діячів вважала, що «незалежність треба здобути шля
хом збройного повстання, підготовленого і керованого своєрідним
військовим комітетом. Гегемоном цього повстання мав бути робітничий
клас на чолі з ППС. Однак мета його полягала не в будівництві соціа
лістичного ладу, а в утворенні республіки, яка поволі буде соціалізу
ватися» (10). Це був відхід від класових позицій, що викликало про
тест тих діячів, які визнавали нероздільність класових і національних
цілей. З ППС полемізував і Ленін, який писав, що відбудова Польщі
перед занепадом капіталізму є найбільшою мірою неправдоподібною,
/55 Л' 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4 69
Історія в особах
але не можна стверджувати, що вона неможлива (18). Перша концеп
ція, за яку виступали «старші діячі» — Пілсудський та інші, дедалі
енергійніше критикується «молодими», для яких «соціалізм» не був
пустою фразою.
Після люблінського з’їзду Пілсудський, крім виконання свсЛх обо
в’язків, видав три номери часопису «>Уа1ка» («Боротьба») — спеціаль
ного видання для Литви, а також перебазував у 1903 р. керівний центр ппс до Галичини. Тут його й застало повідомлення про російсько-
японський конфлікт, який він хотів використати в інтересах Польщі.
З цією метою Пілсудський встановив контакти з японськими посоль
ствами у Відні, Парижі й Лондоні. Найбільш результативними виявили
ся контакти в Лондоні, що дало можливість Пілсудському поїхати до
Японії. Військовий аташе лондонського посольства полковник Та
ро Утсуномія почав регулярно виплачувати 90 фунтів щомісяця лю
дям Пілсудського за розвідувальні донесення. Пілсудський хотів біль
шого. Він намагався створити з польських полонених і добровольців
з Америки польський легіон у Японії, а також отримати гроші для роз
відувальної та диверсійної роботи на території Росії. До цієї діяльнос
ті він хотів залучити не тільки поляків, а й литовців, білорусів, євреїв.
Перебування Пілсудського в липні 1904 р. в Токіо не дало сподіваних
результатів, бо Японія не бажала політичного знищення Росії, а пра
гнула тільки обмежити її далекосхідні апетити. Крім того, діяльність
Пілсудського в Токіо успішно паралізував Дмовський, його політичний
противник, який доводив, що всі збройні виступи проти царизму будуть
жорстоко придушені, і, як наслідок, кількість царських військ на Да
лекому Сході тільки збільшиться.
Конкретним успіхом Пілсудського було те, що до кінця російсько-
японської війни він отримував грошові субсидії в розмірі близько
20 000 фунтів, а також певну кількість зброї, амуніції та вибухівки.
Це дало можливість групі Пілсудського незалежно від Центрального
робітничого комітету ППС -проводити власну політику. Для нього це
було важливо, бо в керівництві партії починають переважати «молоді»,
нові діячі ППС, які Хотіли організувати спільні страйки з російським
пролетаріатом, тимчасом як «старі» вважали, що цілі польського й ро
сійського пролетаріату різні. Класовий характер виступів польських
робітників вони розглядали як шкідливий, такий, що міг відштовхну
ти від боротьби з царизмом інші соціальні верстви.
П ІЛСУДСЬКИЙ — КЕРІВНИК БО Й О ВО ГО ЗА Г О Н У
ЗМ О ВН И К ІВ У П П С ВИНИКНЕННЯ В 1906 р.
РЕВО Л Ю Ц ІЙ Н О Ї Ф Р А К Ц ІЇ П П С
У середині 1904 р. -стало ясно, що надії на перетворення російсько-япон
ської війни у європейську марні, а тому немає жодних шансів здобути
незалежність. З другого боку, зростала радикалізація робітничого кла
су, яка шокувала керівництво ППС. Ця радикалізація посилюється у
зв’язку з оголошеною царським урядом мобілізацією резервістів.
28 жовтня 1904 р. відбулися перші демонстрації. Виникають і сутички
козаків з маніфестантами, після чого залишалося багато поранених і
вбитих. Організуються перші бойові групи, які мали охороняти мані
фестантів від поліції та козаків. Перша така бойова акція відбулася
під час демонстрації на Гжибовській площі у Варшаві 13 листопада
1904 р., де бойовики відігнали поліцію, хоч 6 демонстрантів було вби
то, а 27 — поранено.
Після «кривавої неділі» у Петербурзі 22 січня 1905 р. Польщу
охопили стихійні страйки, ініціаторами яких були різні робітничі орга
нізації. ППС почала утворювати регулярні бойові групи. Ними керу
вали Олександр Пристор і Валерій Славек. В той час вони належали
70 /55Л/ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4
Історія в особах
до «молодих», і їхня діяльність мала на меті охорону робітничих де
монстрацій. 23 червня 1905 р. демонстрація в робітничому місті Лодзь
перетворилася на справжню революцію. На вулицях було збудовано
понад 100 барикад, загалом тут бої тривали з 18 до 25 червня. Після
запровадження воєнного стану війська придушили революцію, при цьо
му загинуло більше 200, а поранено було понад 800 робітників (11).
Наростаюча революційна хвиля в Росії викликала зростання впливу в
ППС «молодих», які вимагали докорінного перегляду програми партії
з тим, щоб гасло незалежності привести в тісну взаємодію з російсь
кою революцією.
Пілсудському та його прихильникам — «старим» — ще вдалося
утримати відособленість від керівництва ППС, створити особливу ієрар
хію в керованих ними бойових загонах, а також офіційно дістати зго
ду на використання бойових груп не тільки для охорони робітничих ма
ніфестацій, а й для організації терористичних актів, головним чином
для пограбування державних банків, щоб мати гроші на зброю. В ніч
з 5 на 6 серпня 1905 р. відбулися перші такі акти, і хоч не всі вони
вдалися, до каси бойовиків надійшли перші кошти. Арешти бойовиків
змусили їхніх ватажків посилити режим конспірації, що вело до ще
більшої незалежності від керівництва ППС. Пілсудський стає вже офі
ційним керівником цих загонів. Восени, після страйку 20 жовтня 1905 р.
в Московських залізничних майстернях, розпочалися страйки в Поль
щі, які паралізували залізничний рух, а незабаром переросли в за
гальний страйк. Ленін тоді писав: «...Геройська Польща знов вже ста
ла до лав страйкарів, немов глузуючи з безсилої злоби ворогів, які гада
ли, що розіб’ють її своїми ударами і які тільки кували міцніше її ре
волюційні сили» (18). Пілсудський громадив ці сили, купуючи велику
кількість зброї, створюючи курси для бойовиків, де навчалося близько
100 .чол. Зброю переправляли до Росії і ховали її на конспіративних
складах. Організацією останніх займалася Олександра Щербінська,
яка пізніше стала зв’язковою, коханкою і дружиною Пілсудського.
Зростаюча організаційна і фінансова незалежність бойового заго
ну не сподобалася новому керівництву, внаслідок чого Пілсудський
уперше 5 липня 1906 р. організував у Кракові з’їзд бойової організа
ції ППС, що поклало початок створенню «революційної фракції ППС»,
до екдлду якої входили члени бойового загону та їх прихильники. Усіх
їл виключили з ППС 19 листопада 1906 р. на IX з’їзді партії у Відні.
Офіційно ж створення «ППС—: революційної фракції» було проголо
шене на її І з’їзді в Кракові у березні 1907 р.
Протягом 1906 р. її бойовий загін організував кілька терористич
них актів. Під час підготовки до одного з них (було це поблизу Вар
шави, під Мілянувком) передчасний вибух бомби мало не розірвав на
шматки Валерія Славека, але зробив його калікою на все життя. Най
більш відомою акцією тих часів було визволення без жодного пострілу
10 засуджених на смерть політичних в’язнів з варшавської тюрми Па-
віак. Наступна акція також закінчилася успішно. Вона відзначалася
тим, що у її здійсненні 15 серпня 1906 р. брали участь усі бойові заго
ни. Того дня у Варшаві, Лодзі та інших місцевостях були зроблені за
махи на поліцейських і жандармів. У результаті тільки вбитими ви
явилося 80 чол. «Кривава середа» мала велике психологічне значення.
В той же час «старші», тобто люди Пілсудського, заснували тео
ретичне видання «Трибуна». До його фундаторів належав і Леон Ва-
силевський (батько відомої письменниці Ванди Василевської), який
приятелював з Пілсудським з кінця дев’яностих років (35). У першо
му номері «Трибуни» Пілсудський надрукував свою статтю «Політика
активної боротьби». У ній він ще раз підтвердив програму «старих»,
що вело до утворення окремої від ППС ієрархічної військової органі
зації з невизначеною соціальною базою. Він стверджував, що страйки й
демонстрації мають менше значення, ніж активні дії, зокрема терори
155И 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4 71
Історія в особах
стичні акти, виразом яких був масовий погром поліції. Царизм, писав
він, може повалити не масова політична акція, якій передує агітаційна
робота, а збройне повстання, що потребує кваліфікованих кадрів, здат
них керувати діями «проти війська.
Нагромадження зброї та підготовка нових кадрів бойовиків вима
гали значних коштів, і тому Пілсудський, щоб отримати їх якнайбіль
ше, починає готувати напад на державний банк. У зв’язку з тим, що в
Польщі поліція мала досвід боротьби з терористами, він вирішив здій
снити свій задум там, де такого не чекали. Вибрав Київ, куди поїхав
у товаристві з уже відомою нам О. Щербінською. Це місто він знав,
бо тут протягом певного часу друкувався «Роботнік», тут він перехо
вувався у 1901 р. після втечі з тюремної лікарні. Вивчивши ситуацію в
Києві, Пілсудський дійшов висновку, що успіху тут досягти неможли
во, і вирішив перенести експропріаційну акцію на залізничну станцію
Бездани, другу після Вільно у Петербурзькому напрямі. Він вважав,
що тут поліція не чекатиме замаху. Цією акцією, здійсненою у вересні
1908 р., керував особисто Пілсудський. Завдяки їй до партійної каси-
надійшло близько 200 тис. крб. То був останній замах, тому що царизм
опанував ситуацію, і треба було розпочинати тривалу підготовку до
його повалення.
ПІЛСУДСЬКИЙ — ОРГАНІЗАТОР ПІДГОТОВКИ польських
ВІЙСЬКОВИХ КАДРІВ. 1908— 1914 рр.
Вже в 1906 р. Пілсудський помітив зростаючу конкуренцію між Росією
і Австро-Угорщиною на Балканах, у зв’язку з чим вирішує розпочати
співробітництво з австрійською контррозвідкою. 29 вересня 1906 р. він
мав з цього приводу розмову з полковником Францом Каніком, шефом
штабу 10 корпусу в Перемишлі. За розвідницькі послуги Пілсудський
домагався сприяння у здобуванні зброї, терпимості місцевих властей
щодо її таємних складів та просив про охорону" бойовиків, які перехо
вувалися в Галичині. І хоча пропозиція Пілсудського була тоді відки
нута, все ж в Австрії вже мали право існувати легальні польські воєні
зовані формування.
Щоб розширити соціальну базу майбутніх військових кадрів, Піл
судський висунув ідею утворення в Галичині, крім існуючих уже заго
нів Бойової організації Революційної фракції ППС, ще й Союзу актив
ної боротьби. Цей задум було втілено в життя наприкінці червня 1908 р.
Казимиром Соснковським, а Маріаи Кукель у теоретичних положеннях
Союзу окреслив, що його метою є здобуття незалежної демократичної
республіки. Як стверджував Кукель, соціальною базою Союзу має бу
ти не тільки робітничий клас, а й селяни та буржуазія (9).
Спочатку нова організація розвивалася повільно: в 1908 р. до неї
входили 64, а в 1909 р .— 147 чол. (у її складі були дві невеликі групи
під керівництвом Сікорського та Садовського). Сам Пілсудський, маю
чи більше вільного часу, лікувався, вивчав теорію воєнного мистецтва,
в тому числі досвід невдалого повстання 1863 р. та інших воєнних кам
паній, включаючи й походи Наполеона. У 1910 р. Союз активної бо
ротьби утворив легальні воєнізовані організації у Кракові («Стрі
лець») та Львові («Стрілецька спілка»). В Галичині почали формува
тися й інші воєнізовані організації, утворювані наявними там партіями.
Про приватне життя Пілсудського в той час писав С. Жеромський:
«Я застав його сидячим біля столу, вій розкладав пасьянс. Сидів у
кальсонах, бо єдину пару штанів, яку мав, віддав кравцеві, щоб зала
тати дірки». Пілсудський сказав йому тоді: «Я загадав, якщо цей пась
янс вийде, то я буду диктатором...» (22).
Вибух у 1912 р. першої балканської війни відроджує надії на не
залежність. Цей конфлікт розглядали як початок швидкого зіткнення
/55,V 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, ДО 472
Історія в особах
Антанти з центральними державами, що відкривав сприятливі можли
вості для утворення незалежної Польщі. У зв’язку з цим у Галичині
з’явилося багато охочих вступити до воєнізованих організацій, у тому
числі й тих, що підпорядковувалися Союзу активної боротьби. Кіль
кість членів цих організацій — стрілецьких спілок і стрілецьких дру
жин, створених правими партіями, зросла в той час майже до
10 000 чол. У червні 1913 р. тільки «Стрілецька спілка» налічувала
6657 членів і 1240 дружин (34).
Для координації дій, спрямованих на здобуття незалежності, у
Галичині була створена Тимчасова комісія організацій у боротьбі за
незалежність, які входили до її складу на конфедеративних правах (її
ще коротко називають Тимчасова комісія). Остання в разі потреби ма
ла виконувати функції головної влади. В її конкретні функції входила
організація нагляду за Національним скарбом, а на випадок війни во
на повинна була перетворитися в національний уряд чи створити та
кий. Ця комісія призначила на посаду Головного коменданта Пілсуд-
ського. В результаті йому підпорядковувалися всі польські воєнізовані
організації в Галичині, що було великим успіхом героя нашої розпо
віді. Секретарем Польської військової скарбниці, заснованої з грошо
вих пожертвувань поляків у краю і за кордоном, став В. Славек, також
людина Пілсудського. Штаб очолив К. Соснковський, але в його робо
ті брали участь і о&іцери з резерву австрійської армії, такі як Ридз-
Смігли, Сікорський та ін. (14). Було розпочато роботу над статутами
та іншими штабними документами, розроблялися види мундирів то
що (14). Ця діяльність проводилася за згодою військових властей, при
чому все, що вимагало погодження з ними, брав на себе безпосередньо
Пілсудський. Власті постачали цим організаціям невелику кількість
зброї й амуніції, обіцяли взяти на повне постачання на випадок
війни.
Розповідаючи про цей період життя Пілсудського, потрібно згада
ти ще дві проблеми. Перша стосується його співробітництва з військо
вими австрійськими властями. Всі біографи Пілсудського, в тому числі
й професор Гарліцький, згадують про це дуже лаконічно або взагалі
не згадують. Докладніше про цей епізод розповів у своїх щоденниках
генерал Рибак. Вони були надруковані в 1954 р., і, можливо, профе
сор Гарліцький про них не знав. У 1908 р. австрійський Генеральний
штаб створив у Перемишлі, Львові і Кракові розвідницькі орга
нізації, які називалися «Наирі КипсІзсЬаїі Зіеііеп» («Головні розвід
ницькі центри»). До їх обов’язків входило збирання розвідувальних да
них про російські війська в Росії, а також, на випадок війни, організа
ція саботажу й диверсій. Керівником такого центру в Кракові став
поручик Юзеф Рибак, поляк за походженням. Утворення зазначених цен
трів стало наслідком тих пропозицій, що їх у 1906 р. у Львові Пілсуд
ський подав Францу Каніку. Рибаку, який жив у Кракові, повідомили,
що до нього прийде «агент 5», але спочатку завітав «Стафан» (як піз
ніше стало відомо, ним'був Славек). Невдовзі після нього прибув і
«агент 5», ним виявився Пілсудський. Рибак завів на обох візитерів
картотеки і регулярно одержував від них розвідувальні донесення з
усіх питань, що його цікавили. З наближенням війни вже капітан Ри
бак отримує на вимогу Пілсудського 3000 гвинтівок, 300 кг вибухів
ки і 20 000 крон з метою використання їх у перший час після
її виникнення.
Про другу проблему пише один з керівників російських есерів
Віктор Чернов у своїх спогадах, надрукованих 1952 р. (5). Він стверд
жує, що Пілсудський під час лекції у Франції 21 лютого 1914 р. сказав,
що «...майбутня війна скінчиться побиттям Росії Австрією й Німеччи
ною, але вони, в свою чергу, будуть побиті англо-французькими сила
ми (або лнгло-американсько-французькими)». Цю заяву деякі історики
піддають сумніву, однак не виключено, що подібними думками Піл-
/55;У 0130-5247. Укр. іст. жури., 1992, № 4 73
Історія в особах
судський міг ділитися з деякими своїми прихильниками. Слід зазна
чити, що він їздив до Швейцарії і Франції з метою інспекції там поль
ських стрілецьких загонів.
БРИГАДИР ПІЛСУДСЬКИЙ. 1914— 1917 рр.
Після початку першої світової війни кордон Росії 6 серпня 1914 р. о
З годині ЗО хвилин ранку перейшла рота, яка налічувала 144 чол. Це
були слухачі офіцерських шкіл Союзу активної боротьби та члени
стрілецьких дружин. Керував ротою Тадеуш Касприцький (майбутній
міністр військових справ). До речі, всі солдати цього підрозділу, які за
лишаться живими, пізніше стануть генералами або займуть високі по
сади в II республіці. У своїй напутній промові Пілсудський сказав:
«Солдати! Для вас це велика честь, що ви першими підете до Королів
ства і перейдете російські кордони. На чолі колони війська польського
ви йдете боротися за визволення вітчизни. Всі ви можете загинути, ви
— солдати. Тут немає чинів. Я наказую, щоб найдосвідченіші з вас ко
мандували вами. Військові чини здобудете в бою. Кожен з вас може
стати офіцером, як і кожен офіцер може знову стати рядовим. Я див
люся на вас, як на кадри, з яких розвинеться майбутня польська армія.
Вітаю вас як першу кадрову роту!» (27).
За першою кадровою ротою рушили наступні, а з ними й Пілсуд-
ський. Штаб його містився у Кельцях. На жаль, весь план організації
за допомогою загонів Пілсудського народного повстання у тилах цар
ських військ виявився фікцією, тому що ці загони не зустріли підтрим
ки серед місцевого населення. Воно розглядало їх як складову части
ну австрійського окупаційного війська. Не знаходилося й охочих ста
вати під знамена Пілсудського. Австрійські власті та їх німецькі
союзники також не бачили необхідності підтримувати ці загони, на які
надходили постійні скарги, що вони реквізують продовольство.
В цій ситуації було вирішено, не відмовляючись у майбутньому
від використання повстанців у своїх військових цілях, утворити з них
складову частину австрійського «ландштурму» — народне ополчення
під назвою «польські легіони». Ополченці були одягнуті в польські
мундири з австрійською чорно-жовтою стрічкою на рукаві. Розмовля
ли гю-польськи, команди також віддавалися польською мовою. Офі
ційно польські легіони були створені за наказом ерцгерцога Фрідері-
ка Габсбурга 27 серпня 1914 р. Було сформовано 2 легіони — -Захід
ний і Східний, командуючим призначили австрійського генерала
польського походження Раймунда Бачинського.
Із загонів, організованих у Західній Галичині, спочатку було уком
плектовано один полк, командиром якого став Пілсудський. Цей полк
незабаром виріс у першу бригаду, до складу якої входило два полки
піхоти, ескадрон кавалерії і дивізіон артилерії. Командувати бригадою
призначили Пілсудського. У серпні 1915 р. легіони складалися з трьох
бригад: перша налічувала 5500 солдатів, друга — 5 тис., третя —
6 тис. (34). На початку вересня 1914 р. Пілсудський і легіонери були
зобов’язані присягнути на вірність цісарю австрійському, королю
Угорщини і Польщі. Значна більшість солдатів сформованого у Львові
Східного легіону, який перебував під впливом ендеків (народних демо
кратів) Дмовського, відмовилася від такої присяги (близько 5,5 тис.
чол.). Тому цей легіон було розформовано, а з інших утворено 3-й полк
легіонерів.
Бригада, якою командував Пілсудський, провела кілька звитяжних
кривавих битв. У них і народився культ вождя. Називали Пілсудсько
го «комендантом» або «дідом». Його легіонери були на 20—ЗО років
молодші від свого командира, і той дуже вміло творив собі легенду.
Тримався він добре, був одягнутий у сірий стрілецький мундир. У каш
кеті, який називали «конфедератка», ходив аж до смерті. Але нове по
/5$М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 474
Історія в особах
коління «придворних істориків» не згадує про те, що на стрілецьких
кашкетах орли не мали корони, така символіка з’явилася нещодавно.
Епопея легіонів закінчилася восени 1916 р. після кривавих битв,
що розгорнулися в ході наступу російського генерала Брусілова. Цар
ські війська відійшли з польських земель, але нові окупанти не квапи
лися виконувати обіцянок з наданням Польщі незалежності. В цій си
туації Пілсудський подав у відставку і почав стримувати вступ добро
вольців до легіонів, бо не хотів, щоб вони й надалі виконували роль най
маного війська. Відставка Пілсудського викликала замішання як серед
легіонерів, так і в австрійських та німецьких урядових колах, які роз
раховували набрати з польських земель 1,5 млн. рекрутів. Це для щіх
було особливо важливим у зв’язку з невдачами Німеччини на Західно
му фронті, а передусім — великими втратами під Верденом. За таких
умов 5 листопада 1916 р. варшавський і люблінський губернатори від
імені обох цісарів обнародували маніфест, у якому проголошувалося
утворення на польських землях самостійного Польського королівства
з конституційним устроєм і власною армією. Своє повернення до ле
гіонів Пілсудський обумовив вимогою створення польського уряду, під
протекцією якого могла б відбуватися мобілізація до польського вій
ська. Тоді окупанти вирішили створити маріонетковий уряд — Тимчасо
ву Раду Польського королівства, яка розпочала свою діяльність 15 січ
ня 1917 р. До складу Ради ввійшло 25 представників польського сус
пільства, призначених самими окупантами. Пілсудський одержав у ній
посаду референта військової комісії. Оскільки цей «уряд» не мав жод
них прав, його мобілізаційна діяльність проходила дуже повільно. Кі
нець діяльності Пілсудського у Раді та його дальшому співробітництву
з Німеччиною поклала так звана «криза присяги» у липні 1917 р. Ні
меччина зажадала, щоб підпорядковані їй свого часу легіони присяг
нули на вірність німецькому кайзеру. Ця присяга майже не відрізня
лася від присяги 1914 р. і стосувалася лише тих легіонерів, які в ми
нулому були царськими підданими, бо були завербовані до «польського
вермахту» на польських землях, приєднаних до Росії.
Однак на той час політична і воєнна ситуація докорінно змінила
ся. Передусім у лютому Л917 р. вибухнула революція в Росії, цар від
мовився від трону, а Тимчасовий уряд визнав право Польщі на неза
лежність. Цей факт, а також зростаюча під впливом революції радика-
лізація народних мас у Польському королівстві ставила під дальшим
співробітництвом з Німеччиною знак запитання. Пілсудський у Росії
був обраний почесним головою з’їзду військових поляків і навіть зби
рався нелегально влітку 1917 р. перейти через лінію фронту в Росію.
Тому він та легіони, де його авторитет був надзвичайно високим, від
мовилися приймати присягу. З цієї причини легіонерів роззброїли й
інтернували. Пілсудського та Соснковського в ніч з 21 на 22 липня за
арештували й ув’язнили у військовій тюрмі в Магдебурзі. Хоча легіони
були розформовані, але Пілсудський залишив у Польщі своє таємне
військо— створену іЦе в 1914 р. у королівстві і на Україні Польську
Військову організацію (ПОВ), яка в 1917 р. охоплювала своїми струк
турами 17 округів, 77 областей і 250 місцевих організацій (загалом
близько 13 тис. членів). Німці викрили цю організацію, а після арешту
Пілсудського репресували й частину її активу. Сам Пілсудський пе
ред арештом говорив: «Ми ще слабі, щоб зарізати ворога; але ми до
статньо сильні, щоб його дорізати». Прагнучи уникнути дальших ареш
тів, ПОВ знову перейшла на нелегальне становище, а її штаб переміс
тився до Кракова. На чолі штабу став полковник Едвард Ридз-Смігли.
(Закінчення буде)
І55М 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, М 4 75
Історія в особах
ЛІТЕРАТУРА
1. А п и з г А. Роїа Лбгеїа Ріізибзкіедо \у гусіи пагосіи і рапзічуа.— АУагзга^а, 1985,
2. Большая Советская Знциклопедия.— Т. 33.— М., 1955.
3. В о г к о \у з к і Л. Лбгеї Ріізибзкі о рапзічуіе і аггпіі.— ^агзга\уа, 1985.
4. С е р п і к Н. Лбгеї Ріізисізкі іиюгса піеробіедіедо рапзі^а роїзкіедо : 2агуз гусіа
і бгіаіаіпозсі.— ^Уагзгадуа, 1935.
5. Ч е р н о в В. К русско-польским отношениям // Новий журнал (Нью-Йорк).—
1952.— № 28.
6. С г и Ь і п з к і А., Т о р о і з к і Л. Нізіогіа Роїзкі.— АУагзгатуа, 1988.
7. О г і е г г у п з к і Р. Різша \ууЬгапе.— >Уагзга\уа, 1955.
8. О у Ь с г у п з к і Т. Лбгеї Ріізисізкі ]ако риЬІісузіа і Ьізіогук.— АУагзгатуа, 1934.
9. С а г і і с к і А. ІЛ ггббеї оЬоги Ье1\уебегзкіедо.— АУагзга\уа, 1983.
10. С а г і і с к і А. 2 5и1еіб\ука сіо Ве1\уебеги.— Шагзгачуа, 1989.
11. С а г і і с к і А. Лбгеї Ріізисізкі. 1867— 1935 / 3 \ууб.— АУагзгачуа, 1990.
12. С і ' е г і у с Н Л. О Р іізибзкіт.— Ьопбуп, 1987.
13. Л £ б г 2 е | е ту і с 2 АУ. Лбгеї Ріізисізкі. 1867— 1935.— Шагзгадуа, 1935.
14. Л $ сі г 2 е '] е лу і с 2 \У. Кгопіка гусіа Лбгеїа Ріізибзкіедо.— Ьопбуп, 1977.
15. К о т а г п і с к і Т. Ріізисізкі а роїііука чуіеІкісЬ тосагзНу гасЬосіпісЬ.— Ьопбуп,.
1952.
16. К о г і о ^ з к і Е. О рггедугосіе та]очуут. 1926.— >Уагзга\уа, 1984.
17. К о г і о ч у з к і Е. Лбгеї Ріізисізкі \у оріпіасЬ роїііукбду і дуо]зко\уусЬ.— АУагзга\уа,
1985.
18. Ьепіп о Роїзсе і роїзкіш гисЬи гоЬоІпісгугп.— АУагзгачуа, 1955.
19. Ь е р е с к і М. Раті^іпікі абіиіапіа Магзгаїка Ріізибзкіедо.— АУагзга^а. 1987.
20. М і с Ь а І з к і 2. Л. 5і\уу зіггеїса зігб] : Кгесг о Л. РіІзиНзкїт.— Ьббг, 1988.
21. М і с е д у з к і А. \У сіепіи тагзгаїка Ріізибзкіедо : Згкісе г бгіе]бчу гпузіі роїііусг^
пеі II Кгесгурозроіііеі.— АУагзга^а, 1969.
22. И а і є с г О. і Т. Ьедепбу і Іакіу.— \Уагзга>уа, 1986.
23. О с Ь т а п з к і Л. Нізіогіа Ьіі>уу.— Шагзгачуа, 1982.
24. О І е с Ь ІЛ. АУоіпа Ро1зко-зо>уіеска 1919— 1921 : Маіегіаіу бо ЬіЬІіодгаїіі.— )Уагз-
гачуа, 1990.
25. Р о Ь б д - М а І і п о ч у з к і . На]по\Узга Ьізіогіа роїііусгпа Роїзкі.— Ьопбуп, 1983.
26. Р г б с Ь п і к А. Ріег\У52Є ріеіпазіоіесіе Роїзкі піеросНе^Іе].— \Уагзга\уа, 1957.
27. Р і 1 з и б з к і Л. Р ізт а гЬісго^е.— \Уагзгатуа, 1937.
28. З і е г о з г е ч у з к і АУ. Магзгаїек Лбгеї Ріізибзкі.— АУагзга^а, 1935.
29. З і а д у о і - З к і а б к о ^ з к і Р. 5ігг?ру те1бипкб\у.— ДУагзгадуа, 1939.
30. З т о і і п з к і Т. Рг^бу Лбгеїа Ріізибзкіедо \у ІаіасЬ 1926—35.— Рогпап, 1985.
31. [ Ст а л и н И.] История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков) :
Краткий курс.— М., 1945.
32. 5 і о 1 а г г е \у і с г Б. Магзгаїек Ріізибзкі — Ьибо\упісгу Роїзкі.— Рогпап, 1939.
33. ІЛ г Ь а п к о \у з к і В. Лбгеї Ріізибзкі : Музіі, то \уу і гогкагу.— \Уагзгачуа, 1984.
34. А У а І і е г - Л а п к е 2. Лбгеї Ріізибзкі \у тоісЬ осгасЬ // Ргесгучуізіозс.— 1982.—
п г. 25.
35. \У а з і 1 е ^ з к і Ь. Лбгеї Ріізибзкі іак іт до гп а їет .— АУагзгачуа, 1935.
36. ЛУ о і і е с к і А. 2абапіа тосагзі\уо\Уе Ргесгурозроіііе] Роїзкіе] ту з\уіеі!е родЦбб\у
і сгупб\у Лбгеїа Ріізибзкіедо.— Шагзга\уа, 1936.
37. АУ 6 ] с ік \У. Ьедепба Ріізибзкіедо \у роїзкіеі Ііісгаїигге ті§бгу>уоіеппеі : Иабгіеіе
і гіибгепіа.— Каіо\Уісе, 1986.
Одержано 10.01.92
Рассказьівгется о жизнснном пути Юзефа Пилсудского (1867—6935 гг). Приводятся
многочисленньїе факти его участия в борьбе за независимость Польши, а после ее
достижения — в политической жизни II Республики, диктатором которой он стал
в 1926 г. Опровергаются измьішления и развенчизаются мифьі и легенди, связанньїе
с личностью зтого деятеля, а также раскрьівается механизм их создания.
76 І88М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213213 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T18:42:06Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Штарський, М. 2026-02-16T17:27:24Z 1992 Юзеф Пілсудський. Факти і міфи / М. Штарський // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 64–76. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213213 Розповідається про життєвий шлях Юзефа Пілсудського (1867—1935 рр.). Наводяться численні факти про його участь у боротьбі за незалежність Польщі, а після її здобуття — у політичному житті II Республіки, диктатором якої він став у 1926 р. Спростовуються вигадки та розвінчуються міфи й легенди, пов’язані з особою цього діяча, а також розкривається механізм їх творення. Рассказывается о жизненном пути Юзефа Пилсудского (1867—1935 гг.). Приводятся многочисленные факты его участия в борьбе за независимость Польши, а после ее достижения — в политической жизни II Республики, диктатором которой он стал в 1926 г. Опровергаются измышления и развенчиваются мифы и легенды, связанные с личностью этого деятеля, а также раскрывается механизм их создания. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історія в особах Юзеф Пілсудський. Факти і міфи Юзеф Пилсудский. Факты и мифы Article published earlier |
| spellingShingle | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи Штарський, М. Історія в особах |
| title | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи |
| title_alt | Юзеф Пилсудский. Факты и мифы |
| title_full | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи |
| title_fullStr | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи |
| title_full_unstemmed | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи |
| title_short | Юзеф Пілсудський. Факти і міфи |
| title_sort | юзеф пілсудський. факти і міфи |
| topic | Історія в особах |
| topic_facet | Історія в особах |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213213 |
| work_keys_str_mv | AT štarsʹkiim ûzefpílsudsʹkiifaktiímífi AT štarsʹkiim ûzefpilsudskiifaktyimify |