Історія і час. Роздуми історика
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1992 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213219 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історія і час. Роздуми історика / С.В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 3–10. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860290498596438016 |
|---|---|
| author | Кульчицький, С.В. |
| author_facet | Кульчицький, С.В. |
| citation_txt | Історія і час. Роздуми історика / С.В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 3–10. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-20T14:44:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
Історія і час. Роздуми історика
Сучасний стан історичної науки на Україні потребує всебічного аналі
зу. Історикам треба замислитися над тим, що зробити, щоб додати про
фесійності, грунтовності й переконливості своїм висновкам. Слід заво
ювати довіру всього суспільства — від школярів до політиків.
Починаючи цю розмову, чекаємо обгрунтованих зауважень і конк
ретних пропозицій від усіх, хто яитає «Український історичний жур
нал». Редколегія сподівається, що стаття заступника директора Інститу
ту історії України АН України доктора історичних наук, професора
С. В. Кульчицького стане початком серйозного обговорення стану й
перспектив розвитку історичної науки.
$ $
С. В. Кульчицький (Київ)
Не вважаю за потрібне виступати на сторінках журналу з матеріалом
службового характеру: дещо про те, що зроблено, дещо про плани на
майбутнє. Роздуми про характер і перспективи досліджень в галузі іс
торії України радянського часу доцільно висловлювати від першої осо
би, не криючись за безособовими реченнями у стилі «є така думка»
Переломний характер поточного моменту зумовив надзвичайно критич
ний стан, в який потрапила вітчизняна історія. Сьогодні як ніколу
потрібна гостра і щиросердна розмова, а не обкатані фрази І
дозовані думки.
Справжню історію України XX ст. ми знаємо погано. Держава, як*
мала свої кордони і столицю, конституцію і гімн, герб, прапор і навіті
місце в ООН, опинилася без власної історії. Навіть у багатотомний
фоліантах, присвячених подіям на Україні після Лютневої революції
аналізувалися політичні процеси поза її межами (на додаток — спотво
рені згідно з певними ідеологічними настановами). Місцевий колорит
досягався нанизуванням нескінченної кількості другорядних фактів.
І, навпаки, властиві власне Україні процеси й події замовчувалися.
Цей феномен має просте пояснення. Право на інтерпретацію істо
ричних подій належало аж ніяк не українським історикам. У кваліфі
каційних дипломах тих, хто присвятив наукове життя історії України»
зазначена інша спеціальність — «історія СРСР». Це стосується й тих,
чиї наукові інтереси ніколи не поширювалися на період існування
СРСР як держави. Адже історія СРСР епохи середньовіччя теж існу
вала. Це була історія Московської держави з окремими темами з істо
рії периферійних народів або ж історія Київської Русі.
Якщо охарактеризувати стан, в якому перебуває немало спеціа^
лістів у галузі історичної науки (аж до вчителів загальноосвітньої шко.
ли), то можна вжити одне слово: розгубленість. Втрата колишніх орі
єнтирів і нездатність багатьох круто змінити позитивні оцінки на нега
тивні та навпаки (що, зрештою, природно для порядної людини, якщо
вона змушена здійснювати переоцінку під тиском іззовні, а не шляхом
самостійної розумової роботи)— ось фактори їхньої розгубленості.
Однак вони є не тільки чинниками кризи, а й певною мірою ліками
для виходу з неї. Ми звикли до такого стереотипу мислення: криза —
/55 ;V 0 1 3 0 - 5 2 4 7 . Укр. іст. жури., 1992, М 4 1* З
*С. В. Кульчицький
явище негативне, вона буває тільки у «них», а в країні Рад розвиток
йде за планом, від позитивного до більш позитивного. Насправді ж кри
за завжди є показником життєздатності організму, в тому числі сус
пільного, засобом розв’язання суперечностей, що нагромадилися, гаран
тією виходу на новий, більш високий рівень розвитку. Отже, чи треба
жалкувати за тим, що колишні орієнтири втрачені, чи слід, навпаки,
радіти? Щоб відповісти на це запитання, необхідно оцінити становище,
в якому перебувала історична наука до серпня 1991 р.
Державна партія завжди накреслювала шляхи її розвитку. Ця ви
няткова увага не була випадковою: історики мали довести, що весь по
передній розвиток людства із залізною необхідністю спрямовувався на
те, щоб виник лад, в якому якраз і жили радянські люди. Найбільш
згубною така увага виявилася для історії XX ст. Тут ставилося завдан
ня фальсифікувати не тільки абстрактні закономірності еволюції
суспільства, а й конкретні події, замовчати, спаплюжити або під
нести на височінь цілком конкретних осіб — на догоду тим, хто
був при владі.
Ідеологічні керівники мали час, щоб опрацювати цілу піраміду
орієнтирів, за допомогою якої викривлювався історичний процес. її
фундаментом став марксизм-ленінізм — набір найбільш узагальню
ючих критеріїв та лозунгів. На ньому стояв сталінський короткий курс
«Історії ВКП(б)». З одного боку, це був зразок інтерпретації історич
ного процесу згідно з вимогами марксизму-ленінізму, а з другого,— ета
лон для тих, хто після Сталіна брався за дослідження в галузі історії.
Якщо цих означень і понятійного апарату курсу «Історії ВКП(б)» не
вистачало для практичних потреб, у виняткових випадках приймали
ся спеціальні партійні рішення (наприклад, тези ЦК КПРС до 300-річ-
чя об’єднання України й Росії). Повсякденно ж за відповідністю праць
істориків усталеним орієнтирам стежила ідеологічна частина партапа-
рату. Зокрема, Академію наук УРСР «курирував» ЦК компартії Ук
раїни. Пильний контроль поширювався на кожний друкований рядок і
на кожного науковця, не виключаючи початківців.
Партія могла під тиском життя дати згоду на винос тіла Сталіна
з ленінського мавзолею, але рішуче відмовлялася переглянути створе
ну ним картину історичного процесу. Після вилучення з обігу коротко
го курсу «Історії ВКП(б)» закладені в ньому положення перекочували,
в еталонні підручники з історії КПРС, які щорічно виходили за редак
цією академіка Б. М. Пономарьова. Інститут марксизму-ленінізму при
ЦК КПРС видавав п’яте, 55-томне зібрання творів В. І. Леніна, кори
стуючись не оригіналами, а фальсифікованими текстами з четвертого
видання сталінських часів, в яких були вилучені, наприклад, висловлю
вання вождя партії про неможливість будівництва соціалізму в одній
країні, бо Сталін заявив, що такий соціалізм уже побудовано. Прихо
вуючи від суспільства сотні документів, в яких образ Леніна виглядав
непривабливо, цей інститут оголосив п’яте видання «повним».
Зникнення державної партії, відхід у небуття «історії КПРС» як
самостійної науки і обов’язкової навчальної дисципліни зробили мож
ливою Еіїльну від директивних стереотипів інтерпретацію історичного
процесу. Історики здобули можливість піднятися з колін, щоб служи
ти суспільству, яке скинуло лабети тоталітаризму.
Але воно з недовірою відвертається від історичної науки. Надто
добре суспільство пам’ятає бездоганні тільки з поліграфічного боку
праці, присвячувані ювілеям В. І. Леніна, Жовтневої революції, Радян
ського Союзу. Всі пам’ятають пропаговані в цих «фундаментальних»
(за кількістю сторінок) книгах мертвонароджені концепції розвинутого
соціалізму, соціалістичного способу життя, радянського народу як нової
історичної спільності.
Не треба думати, що професійні історики завжди знали дійсну кар
тину і свідомо спотворювали її у монографіях і підручниках, ДОГОДЖа-
АЗЗМ 0130—5247. Укр. іет. журн., 1992, М 44
Історія і чає
ючи властям. Скажу про себе. Я вивчаю період між громадянською і
другою світовою війнами понад чверть століття. Але тільки у 1988 р.,
коли працював над монографією про «троцькіста № 1» X. Г. Раков-
ського, зрозумів, що в нашій країні троцькістів не існувало. Тільки в
1991 р. дійшов висновку, що не було й «воєнного комунізму» як полі
тики, нав’язаної громадянською війною. Насправді сама вона була ви
кликана спробами більшовиків побудувати безринкову комуністичну
економіку. Після переходу до непу В. І. Ленін поміняв місцями наслі
док і причину, щоб врятувати принадність комуністичної ідеї в очах мас
і виправдати політику, яка призвела до війни й голоду.
І все ж таки незадовільний сучасний стан наукового дослідження
історії післяреволюційного суспільства як науки пояснюється не стіль
ки обплутаністю вчених помилковими стереотипами, скільки неможли
вістю для них у недавньому минулому вийти за межі. дозволеного у
друкованих працях. Знову скажу про себе. В «Українському історич
ному журналі» (1988, № 3) я надрукував статтю про становище у сіль
ському господарстві України в 1931 —1933 рр. Це була перша публіка
ція, .присвячена голодомору. Щоб мати можливість розповісти про го
лод і зовнішні причини його виникнення (більш глибоких причин,,
викликаних спробою Сталіна .повторити комуністичний штурм 1918—
1921 рр., тоді я ще не розумів), довелося цілком свідомо «вбудувати»
цю найбільш трагічну сторінку історії українського селянства у звичну
концепцію колективізації сільського господарства. Тоді з’явилася бро
шура з доповіддю М. С. Горбачова, проголошеною на урочистому засі
данні з приводу 70-річчя Жовтневої революції. В ній називалися
«перегини» колективізації, але сама вона розглядалася по-старому —
як шлях до соціалізму. Сказати інакше означало б для мене змарну
вати піврічні зусилля, витрачені на «пробивання» своєї статті у вищих
інстанціях. Останні під впливом світової викривальної кампанії вже
змирилися з необхідністю прилюдного визнання самого факту голоду,
але годі було сподіватися на те, щоб випередити гецсека ЦК КПРС у
трактуванні закономірностей «соціалістичного будівництва».
Раніше, ніж у журналі, моя стаття з’явилася у виданнях, призна
чених для діаспори — газеті «Вісті з України», а у скороченому вигля
д і— в англомовній газеті «Ньюс фром Юкрейн». Як слід було чекати,
вона викликала за кордоном зливу обурених виступів. Пізніше, в міру
того як наша «гласність» перетворювалася на загальнолюдську свобо
ду слова, пролунали гострокритичні закиди на сторінках «Літературної
України». Я зробив просто: у кількох номерах цієї ж письменницької
газети надрукував нову статтю про голод 1933 р. У ній уже не викори
стовувалися традиційні підходи до колективізації, а штампи, що зали
шалися, мушу віднести на рахунок власної необізнаності: так тоді мис
лив. Звичайно, мені поталанило — попереду є, треба сподіватися, з
десяток років для інтенсивної наукової праці, коли не треба вже турбу
ватися про відповідність висновків ідеологічним еталонам. Гіршим є
становище колег, старших за віком. Людина неспроможна обирати час,
в якому живе.
Звільнені від гамівної сорочки цензури (про яку наші шановні за
рубіжні колеги не мають будь-якого уявлення, хоч критикують «кон
сервативних» істориків), ми повинні якнайшвидше надолужити згаяний
час і вивести свою науку з кризи. Переконаний, що найкоротший
шлях до цього — фронтальне дослідження архівних джерел. Це стає
можливим тому, що вперше відкривається доступ до таємних фондів
державної партії, її каральних органів, опозиційних більшовикам пар
тій, організацій тощо. Аналіз архівних джерел допоможе науковцям
розібратися в закономірностях історичного процесу, подолати хибні
стереотипи і завоювати довіру суспільства.
• Завоювати її історики зможуть тільки тоді, коли частину своїх зу
силь присвячуватимуть підготовці й виданню збірників документальних
0130—5247. Укр. іст. жион.. 1992, № 4 5
С. В. Кульчицький
матеріалів з найгостріших проблем недавнього минулого. Адже чита
тепер прагне самостійно розібратися у сфальсифікованих розділах істо
рії України. Щоб надати йому таку можливість, колектив Інститут;
історії України за допомогою спеціалістів центральних державних ар
хівів почав займатися упорядкуванням збірників документів і матеріа
лів з найактуальніших тем.
Зокрема, підготовлено великий (обсягом понад 60 др. арк.) збір
ник «Колективізація і голод на Україні (1929—1933 рр.)». Готуються
до друку збірники «Голод на Україні 1921 —1923 рр.» та про голод нг
Україні 1947 р. Серія цих видань повинна дати уявлення про те, яі
утверджувалися протиприродні виробничі відносини в українському се
лі. Треба усвідомити, яких жертв коштувала народові комуністична
атака 1918—1921 рр. і здійснений під іншими лозунгами, але аналогіч
ний за своєю сутністю сталінський штурм 1929—1933 рр.
Розпочато роботу над тим, щоб -зробити приступними для науков
ців і широкої громадськості документи національно-визвольної боротьби
українського народу, яка розгорнулася після Лютневої демократичної
революції. Уже передано до видавництва двотомний збірник докумен
тів Центральної Ради загальним обсягом понад 90 др. арк., в якому
день за днем відтворено діяльність першого у XX ст. законотворчого
органу українського народу, його президії (Малої Ради) і уряду
(Генерального секретаріату). На черзі —« видання збірників докумен
тів про Українську державу гетьмана Павла Скоропадського, про дру
гу Українську Народну Республіку (часів Директорії). Очевидно, пара
лельно з такими фундаментальними працями доцільно було б створи
ти серію популярних книг — політичних портретів діячів національно-
визвольного руху, насамперед М. С. Грушевського, В. К- Винниченка
і С. В. Петлюри.
Однією з найболючіших проблем недавнього минулого є історія
Організації українських націоналістів (ОУН) і створеної нею в пе
ріод другої світової війни Української повстанської армії (УПА). Тепер
мало хто має сумніви щодо того, що повстанська боротьба на терито
рії Західної України мала масовий характер і спрямовувалася проти
■сталінщини, на створення самостійної України. Але потрібно взяти до
уваги те, що Сталін черпав сили й засоби для боротьби з оунівцями
передусім у самій Україні. Йшла братовбивча війна — не перша в іс
торії позбавленого державних прав українського народу. Тим
часом сучасні публікації з історії ОУН—УПА вкрай політично
поляризовані.
Дехто виправдовує ідеологію бандерівського руху. Дехто, навпаки,
використовує одержані в НКВС свідчення полонених, які мають не
більшу ціну, ніж загальновідомі матеріали про процеси «троцькіст-
сько-бухарінських шпигунів». В Інституті історії України розпочато
роботу по підготовці збірника документів про ОУН—УПА.
Доцільно згадати також про те, що колектив інституту почав готу
вати до видання збірник архівних документів про Чорнобильську ката
строфу. Півроку тому, тобто до слухань у Верховній Раді України, ми
не могли ставити перед собою таке завдання. Надто нереальною зда
валася надія на те, що вдасться скопіювати, а потім опублікувати
ключові документи.
Повертаючись обличчям до архівів, ми все ж таки повинні критич
но поставитись до документів радянської доби. За 35 років роботи
в архівах я тримав у руках десятки тисяч одиниць зберігання і добре
відчуваю різницю між джерелами дореволюційної доби і документами,
що відклалися в будь-якій радянській установі. Властивий тоталіта
ризмові крайній ступінь централізації управління і піднесене до рів
ня державної політики маніпулювання масовою свідомістю призвели
до майже повного усунення проявів реальної громадської думки з
письмових документів. Тому, коли працюєш з ними, потрібно подбати
/55/У 0130—5247. Укр. іст. журн., 199^6
Історія і час
про їх ювелірний джерелознавчий аналіз. На жаль, джерелознавство
як спеціальна історична дисципліна у> нас розвивалося незадовільно.
Ніколи не забуду розчарування і навіть своєї розгубленості, коли
я натрапив на цілком таємну — як і всі документи партійного керів
ництва, незалежно від змісту, — стенограму пленуму ЦК КП(б)У,
ідо відбувся у розпалі голодомору і був присвячений становищу в
сільському господарстві. Жодної згадки про голод у промовах орато
рів знайти не вдалося. Та що там страхіття сталінських часів! Тоталі
тарний режим пішов у минуле на наших очах, а запитаймо себе: чи за
вжди те, що кожний говорив з трибуни, було відповідне думкам,
висловленим у сімейному колі або в розмові з давнім другом? Але ж
протоколювалося і потрапляло потім до архівів тільки сказане
з трибуни...
Дослідник, якщо він добре знає архіви, знаходить вихід. Зокрема,
коли ми готували збірник про колективізацію і голодомор (тематичну
підбірку з нього Є. П. Шаталіна надрукувала в «УІЖі»), то приділяли
пильну увагу документам неофіційних осіб—і селянським листа,м до ре
дакцій газет, скаргам скривджених селян до вищих інстанцій тощо, або
ж матеріалами яких істина обов’язково мала проявитися, щоб виправ
дати існування самої установи (судовим вирокам, повідомленням ДПУ
про настрої у суспільстві та ін.). І все ж таки архівні матеріали обо
в’язково треба доповнювати іншими видами джерел. На перше місце
тут необхідно ставити свідчення старшого покоління радянських людей
про їх життя у минулому.
Мова йде не про мемуари. Доводиться визнати, що спогади видат
них діячів є частинкою самої історії і мають наукове значення, незва
жаючи на величезний суб’єктивізм авторів. Та коли з’являються мему
ари людей, які не стояли на вершині влади або не були володарями
дум свого покоління (згадаймо, наприклад, зливу книг учасни
ків війни), вони явно не збагачують історичну науку.
Свідчення сучасників треба збирати за наперед опрацьованою про
грамою. Суб’єктивні моменти зникають, коли сотні людей відповідають
на одне запитання. Це — своєрідне соціологічне опитування, спрямо
ване в минуле. Формулювання залежать від науковця, який цими ви
словлюваннями прагне доповнити або спростувати офіційні
архівні дані.
У мене є подарований проф. Дж. Мейсом тритомник свідчень ко
лишніх радянських громадян, які пройшли перед комісією конгресу
США по голоду 1932—1933 рр. на Україні. Доцільно було б опубліку
вати його у нас, але ж де дістати тиражний папір на 200 др. арк.?
Тих, хто цікавиться його змістом, відсилаю до своєї статті («Під пра
пором ленінізму». — 1990. — № 23). Тут лише підкреслю: комісія до
сягла поставленої мети й створила узагальнююче колективне свідчен
ня про голодомор, що має ознаки документального джерела.
Чому б не використати цю методику, щоб відтворити історію Ук
раїни, якою' її запам’ятало старше покоління? Наш інститут має до
сить досвідчених кадрів, які не використовуються належним чином, бо
у «Наукової думки» не вистачає видавничих потужностей й паперу,
а в нас — грошей на покриття збитків при виданні монографій. У спів
робітництві з краєзнавцями, архівістами, музейними працівниками ми
змогли б фіксувати свідчення на всій території України. На жаль,
перервалися контакти з вашінгтонським фондом Чопівських, який по
обіцяв техніку запису. Власними силами виконати цю роботу досить
важко. Проте в найближчих планах відділу сучасної історії вона
передбачається, хоч і в обмежених масштабах.
Нагромаджуючи документальний матеріал, треба пам’ятати, що в
ньому завжди можна знайти обгрунтування — на рівні окремих фактів
і фактиків — будь-якої ідеї, навіть абсурдної. Ми маємо чималий і гір
кий досвід неправильної інтерпретації історичних подій, бо змушені були
І55ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, М 4 7
С. В. Кульчицький
впродовж десятиріч підганяти живу історію під догми. Виправдовува
лися тим, що наукова об'єктивність обов’язково збігається з партійні
стю. В умовах, коли більшовики оголосили всі інші партії контррево
люційними, ця теза, якщо не переконувала, то була хоча б практично
здійсненною. Але тепер думки істориків поляризувалися. Як же за цих
умов відтворити справжню картину минулого?
Ясно, що не треба «виколупувати» окремі факти, підстроюючи їх
до своїх політичних уподобань, а брати документальний масив, допо
магаючи собі джерелознавчим аналізом. Але ж якими методами можна
скористатися, щоб викласти їхню мозаїку без спотворення правди
життя?
Проблема методу — найбільш складна для розв’язання в сучас
ній історичній науці. Ми погано знаємо навіть той методологічний ар
сенал, яким володіли історики минулого століття. Нам практично не
відома теоретична озброєність світових історичних шкіл XX ст. Потріб
но широко розгорнути дослідження в галузі вітчизняної історіографії,
щоб скористатися досвідом класиків української історичної науки.
Однак і вони далеко не завжди можуть нам допомогти. Історія ра
дянської доби потребує особливих підходів, бо цей час — надзвичайно
специфічний. Ніколи й ніде влада купки людей над десятками й сот
нями мільйонів не була такою величезною, як в радянському суспіль
стві. Треба уявити собі єгипетських фараонів або китайських богдиха
нів з телефонами, залізницями, атомною зброєю... Згадаймо «держав
ний господарський механізм, який працює так, щоб сотні мільйонів
людей керувалися одним планом» (Ленін), політичного монстра у ви
гляді жовтенятсько-піонерсько-комсомольської і профспілково-партій
ної організацій, нещадність, органів безпеки з десятками концтаборів
і мільйонами «добровільних» помічників, систему ідеологічної обробки
від дитсадка до богадільні. Це й є тоталітаризм радянського зразка.
Деякі історики зображують наше недалеке минуле безпросвітним.
Інші, навпаки, вбачають в ньому лише окремі деформації. Перекона
ний, що необхідно відійти від о»бох цих позицій, водночас не займаю
чи й центристської. В основу аналізу подій після 1917 р. треба покла
сти один принцип: відділяти те, що належить державі, від того, котре
належить суспільству. У період між громадянською і другою світовою
війнами могутня держава майже витіснила з історичної арени демора
лізоване й атомізоване суспільство. Але історик повинен бачити те,
що стоїть за сценою. Потворно розбухлий партійно-державний організм
був міцний лише завдяки силі мас. Відчувши смертельну загрозу з бо
ку нацизму, він тимчасово і далеко не повною мірою віддав ініціативу
суспільству. І тоді мільйони людей ціною незліченних жертв урятува
ли Батьківщину.
Смерть головного конструктора політичної системи тоталітаризму
Леніна, як і творця тоталітарної економіки Сталіна, не вплинули на
сутність ладу, якцй мав достатній інерційний запас міцності. Проте
змінилося становище як усередині країни, так і за її межами. Дер
жавна партія змушена була засудити сталінщину, але до кінця свого
існування намагалася перекласти на плечі одного Сталіна всі злочини
епохи. Не можна не вважати цинічним й досі загальновживаний тер
мін «реабілітація» стосовно репресованих народів, соціальних4верств,
окремих громадян. Розглядаючи дилему «винен — не винен», щоб ви
нести реабілітаційне рішення, ми тим самим фактично визнаємо право
на кару за тоталітарним монстром, який замінив закон терором і
сваволею.
Як не переконують історика архівні джерела в «морально-полі
тичній єдності» суспільства і його гармонійних відносинах з владою,
необхідно відділяти державну політику від суспільних процесів. Та не
треба зображувати державу абсолютним злом і освячувати суспільство.
Перетворення невеликої фракції у соціал-демократичному русі, якою
8 /55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4 ~
Історія і час
були більшовики, в державну партію—монстра є історичною «заслу
гою» самого суспільства. І навпаки, в апараті тоталітарної влади за
вжди були люди, які присвячували себе служінню народу, а не систе
мі. Це особливо відчувалося під час криз. Досить згадати кадровий
погром, вчинений поплічниками Сталіна на Україні в 1932 р., коли
у керівних інстанціях відбувався масовий саботаж директив про «вика
чування» хліба із сільської місцевості.
Завершити розмову про методологічні підходи до аналізу історії
радянського суспільства хотів би обгрунтуванням тези про необхідність
її суцільного перегляду на рівні понять, а не фактів. Останні, які ста
ють відомими, змушують по-новому висвітлювати історичний процес.
Якщо ж залишити осторонь понятійний апарат і переглянути тільки
фактичну основу знайомих подій, таке новаторство виявляється зде
більшого ілюзорним. Проілюструю цю думку на прикладі кількох ва
ріантів історії створення Радянського Союзу, що ми їх мали.
Після громадянської війни більшовики спромоглися утримати кон
троль над більшістю державних утворень розколотої імперії (за ви
нятком п’ятьох). Усі вони, будучи формально незалежними, підпоряд
ковувалися місцевим більшовицьким організаціям. Керівна партія міц
но цементувала країну без назви в єдину державу. За таких умов її
керівництву досить було попрацювати над текстом союзного договору,
щоб виникла країна з назвою. Тривалий час розповідь істориків про
утворення СРСР зводилася тільки до опису офіційних процедур — роз
робки текстів декларації і договору, порядку їх затвердження, кампа
нії по схваленню цих документів у колективах трудящих тощо. Про
цедурний підхід можна назвати -першим варіантом, а вірніше — зрізом
історії створення СРСР. Після XX з’їзду КПРС з’явилися пов’язані з
цією подією праці В. І. Леніна, і науковці почали розповідати про ста
лінський план «автономізації» незалежних республік, відхилення остан
нього вождем більшовиків, його пропозицію скористатися якісно іншою
формою державного союзу, яка нібито забезпечувала рівні права для
всіх республік. Це — другий, більш глибокий зріз.
На початку 90-х років до наукового обігу були введені дані про
спроби окремих представників місцевого партійно-державного апара
ту протистояти диктату централїстів — «автономістів». Виявилося, що
найрішучіше протидіяв поглиненню суверенітету республік X. Г. Ра-
ковський. Це був третій зріз, який вже більшою мірою відповідав дій
сній історії створення СРСР. Проте і в ці часи історикам не рекомен
дувалося замислюватись над відомою ще з 1956 р. пропозицією Лені
на відновити втрачену в 1919 р. (коли сформувався так званий «воєн
но-політичний союз республік») повну самостійність наркоматів, за ви
нятком військових і дипломатичних справ, а також підкреслювати те,
що Ленін назвав питання про цей союз «горезвісним». Причина зрозу
міла: союз і його ініціатор — КЦРС своїм існуванням продовжували
тиснути на свідомість істориків, редакторів, цензорів. Лише тепер ста
ло можливим вийти нЗ останній зріз проблеми, проаналізувати альтер
нативні форми української державності, які з’явилися в 1917 р., але
загинули під час «збирання» більшовиками імперії Романових.
Подібні «зрізи» здебільшого не залежали від особистої позиції вче
ного й ступеня його документальної озброєності. Вони вказували лише
на одне: ту межу, до якої ідеологічні наглядачі державної партії в
даний момент погоджувалися допустити істину. Зникнення КПРС упер
ше дозволяє поставитись до історії радянської доби, як до науки. Пе
ред науковцями відкриваються не окремі «білі плями», а суцільне до
слідницьке поле. Вони повинні дати суспільству реальне уявлення про
його найближче минуле.
Наголошуючи на цьому, я не хочу виступити проти нерідко вислов
люваних пропозицій щодо зосередження зусиль на попередніх століттях
української історії. Це навіть принизливо, коли наші сучасники зму
0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4 9
С. В. Кульчицький
шені користуватися (майже винятково) працями науковців дорадянсь-
кої доби, щоб дізнатися про закономірності історичного процесу. Ні, ми
повинні просуватися вглиб століть, відмовляючись від принципу «фіф-
ті-фіфті» при розробці популярних або узагальнюючих курсів історії
України (наприклад, п’ятий том десятитомної «Истории Украинской
ССР» закінчувався уже подіями Лютневої революції). І все ж таки
найближчим завданням дослідників повинна стати незнайома історія
радянської доби. Тому навряд чи треба докорінно ламати сучасну
структуру Інституту історії України.
В інституті давно вже сформувалися наукові колективи, які спеціа
лізуються на таких історичних періодах: 1917 — 1920, 1920— 1939,
1939— 1945, 1945— 1992 рр. Якщо залишити осторонь проблемні
структурні підрозділи, то на два хронологічні відділи дореволюційної
епохи припадає чотири відділи радянської доби. Цілком зрозуміло, що
далі збільшувати кількісний склад останніх не можна. Але недоцільно
також різко скорочувати науковий потенціал відділів, покликаних ство
рити аналітичні праці з історії національно-визвольної боротьби укра
їнського народу, формування тоталітарного режиму і відповідної йому
економіки, становища України під час другої світової війни та у після
воєнний період тощо.
Кожний з цих наукових колективів має свою перспективу. Робочі
плани на нинішній та найближчі роки забезпечують обгрунтування
якісно нової концепції історії України XX ст. Йдеться передусім про за
кономірності державотворчого процесу й формування тоталітарного
режиму, створення правдивої історії участі українського народу в дру
гій світовій війні, висвітлення надзвичайно інтенсивних соціально-еко
номічних явищ епохи, яку ми досить легковажно назвали «застійною».
На закінчення хочу додати, що колектив Інституту історії Украї
ни вважає своїм найпершим обов’язком допомогти загальноосвітній
школі! Ми й раніше готували підручники, посібники й хрестоматії.
З початку 1992 р. ця робота набуває систематизованого й набагато
масштабнішого, ніж раніше, характеру. З Міністерством освіти Украї
ни укладено розрахований на п’ять років договір про співробітництво.
Науковці інституту починають розробляти програми з історії України,
спеціальних історичних дисциплін, історичного краєзнавства, політоло
гії тощо. До них підключатимуться спеціалісти інших установ. Готу
ються програми для масової школи, окремих шкіл з поглибленим ви
вченням історії, а також гімназій та ліцеїв при університетах. Крім то
го, створюватимуться підручники, антології, альбоми тощо.
Восени минулого року школи одержали пробний підручник з істо
рії України для 10—11 класів. Але життя випередило нас, і книга за
старіла раніше, ніж дійшла до учнів. Авторам довелося напружено по
працювати, щоб порушити нові проблеми, які раніше не стояли й не
могли стояти перед ними. Зокрема, у новому варіанті підручника, який
тепер починатиметься з 1917 р., є великі розділи про першу УНР (до
ба Центральної РаДи), Українську державу Павла Скоропадсько
го, другу УНР (доба Директорії). Збільшення годин, що відводяться
для вивчення історії України XX ст., використовуватиметься передусім
для поглибленого ознайомлення учнів з визвольними змаганнями ук
раїнського народу 1917—1920 рр. До виходу у світ цього видання під
ручника «Український історичний журнал» планує надрукувати низку
заново створених або докорінно перероблених розділів з нього.
10 І53М 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, № 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213219 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-20T14:44:54Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кульчицький, С.В. 2026-02-16T17:28:18Z 1992 Історія і час. Роздуми історика / С.В. Кульчицький // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 3–10. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213219 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Історія і час. Роздуми історика История и время. Размышления историка Article published earlier |
| spellingShingle | Історія і час. Роздуми історика Кульчицький, С.В. Статті |
| title | Історія і час. Роздуми історика |
| title_alt | История и время. Размышления историка |
| title_full | Історія і час. Роздуми історика |
| title_fullStr | Історія і час. Роздуми історика |
| title_full_unstemmed | Історія і час. Роздуми історика |
| title_short | Історія і час. Роздуми історика |
| title_sort | історія і час. роздуми історика |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213219 |
| work_keys_str_mv | AT kulʹčicʹkiisv ístoríâíčasrozdumiístorika AT kulʹčicʹkiisv istoriâivremârazmyšleniâistorika |