Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1992 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213325 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) / О.І. Гуржій // Український історичний журнал. — 1992. — № 10-11. — С. 13–23. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860277489375379456 |
|---|---|
| author | Гуржій, О.І. |
| author_facet | Гуржій, О.І. |
| citation_txt | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) / О.І. Гуржій // Український історичний журнал. — 1992. — № 10-11. — С. 13–23. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T13:14:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1654—1657 рр.)
КПСС 2—7 июля 1953 г. Стенографический отчет / / Известия ЦК КПСС.— 1991.— № 1.—
С. 146).
2 в С у б т е л ь н и й О. Україна: історія.— К., 1991.— С. 425.
29 Там же.— С. 430.
30 В постанові констатувалось, що «відповідальні працівники Міністерства державної без
пеки УРСР, котрі безпосередньо працювали з ним, забули, що вони мають справу зі значним
державним злочинцем, зжились з ним, всіляко догоджу вали йому, видавали значні грошові
винагороди, влаштовували різні пригощення, вечірки (іменини, зустріч Нового року), в яких
брали участь заступник міністра Шевченко В. Г., начальник управління 2-Н Шорубалка І. К.
та деякі інші відповідальні працівники МДБ УРСР. Злочинцю робились подарунки, квіти,
разом з ним за одним столом харчувались оперпрацівники, котрі його охороняли, грали з ним
у волейбол, влаштовувались випивки...» (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 190, спр. 72, арк. 150— 151).
31 Там же, арк. 152.
32 Там же, арк. 153.
33 Там же.
34 Там же, арк. 93.
35 Там же, спр. 73, арк. 3.
36 Докладніше про спробу Л. П. Берія узурпувати владу див.: П о п и к В.,
Т а б а ч н и к Д. У чорториї беріївської змови / / Україна.— 1990.— № 49—50.— С. 38—44.
37 Докладніше про особу П. Я. Мешика див.: Там же.— С. 41—43.
3* Значна частина кар’єри С. Р. Мільштейна пов’язана з Тбілісі. Саме тут у 1922—1926 рр.
він працював уповноваженим, начальником відділення особливого відділу окремої Кавказької
армії, у 1926—1931 рр — секретарем Колегії Закавказько-Грузинського ДПУ, у 1931 —
1936 рр.— зав. особливим сектором ЦК Компартії Грузії. Згодом він очолював райком партії,
Комітет фізкультури і спорту Грузинської РСР. З жовтня по грудень 1938 р. був секретарем по
пропаганді Тбіліського міськкому партії, після чого був переведений у НКВС СРСР на посаду
заступника начальника слідчої частини, начальника транспортного управління НКВС СРСР. У
1941—1950 р. С. Р. Мільштейн працював заступником наркома лісової промисловості СРСР,
заступником начальника Управління особливих відділів НКВС СРСР, начальником транспорт
ного управління НКВС СРСР, начальником Казанської залізниці. У 1950— 1953 рр.— заступ
ник начальника будівництва залізних копалень МВС СРСР у Красноярську. Саме тут Л. П. Бе
рія відшукав його, щоб зробити першим заступником П. Я. Мешика.
39 Цит. за: Дело Берия. Пленум ЦК КПСС 2—7 июля 1953 г. Стенограф, отчет. / / Из
вестия ЦК КПСС.— 1991.— № 1.— С. 141 — 142.
40 Там же.— С. 142.
41 Там же.— 1991.— № 2.— С. 204.
4 2 Г о р ч а к о в О., П а в л о в В. Совесть коммуниста / / Радуга.— 1988.— N5 8.—
С. 123— 135: П о п и к В., Т а б а ч н и к Д. У чорторії беріївської змови / / Україна.—
1990.— № 49—50.— С. 40—41.
43 Д у ж и й П. Про чекістського генерала І не лише про нього / / Визвольний шлях.—
1971.— № 8.— С. 998—999.
Новий погляд на проблему
О. Ь Гуржій (Київ)
Про особливості українсько-російських
взаємовідносин в середині XVII ст. (1654— 1657 рр.)
Більшість з оточення Б. Хмельницького в основному підтримувала його
зовнішню й внутрішню політику, усвідомлюючи, зокрема, необхідність і
значення союзу України з Росією. Прибічники гетьмана справедливо вба
чали в ньому порятунок від поневолення шляхетською Польщею і султансь
кою Туреччиною, довго очікуване законодавче закріплення економічних,
політичних і культурних взаємовідносин між українцями та росіянами, а
також розраховували на сприяння в справі зміцнення спільних сил у бо
ротьбі за етнічну незалежність у майбутньому. Окремі представники створе-
І55И 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, Л& 1 0 -1 1 13
О. 1. Гуржій
ної в ході Визвольної війни (1648—1654 рр.) старшинської адміністрації й
українського православного духовенства небезпідставно сподівалися на
поліпшення власного благополуччя, одержання значних станових та еко
номічних привілеїв. Очевидно, саме тому переважна частина учасників Пе
реяславської ради 8(18) січня 1654 р. цілком свідомо пристала до пропозиції
Б. Хмельницького об'єднатися з російським народом, який на той час у
їхньому уявленні уособлював монарх-цар. Сучасник і ймовірний свідок тих
подій, відомий в історичній літературі під іменем Самовидця, так сповіщає
про це: «И там рада била, где усі полковники і сотники с товариством, при
них будучих, позводилися зоставати под високодержавною его царского
величества рукою, не хотячи юже болш жодним способом бити подданними
королю полскому и давним панам, ані теж примати к себі татар. На чом на
той то раді в том місяцю генварі й присягу виконал гетман Хмельницкій зо
всіми полковниками, сотниками й атаманею й усею старшиною войсковою,
и узяли великеє жалованне его царского величества соболями. И зараз по
усіх полках розослали столников с приданням козаков, жеби так козаки, як
войти со всім посполством присягу виконали на вічное подданство его цар-
скому величеству...»1.
Та якщо про сам факт прийняття присяги всіма учасниками Переяслав
ської ради можна говорити з певністю (про це свідчать й інші джерела се
редини XVII ст.), то твердження літописця, «що по усей Україні увесь народ
з охотою тое учинил»2, не відповідає історичній правді. Очевидно, Са
мовидець, потрапивши в полон ідеї «великодержавності» (які б наміри при
цьому він не переслідував), свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг
не знати про існування значної опозиції як до підписання акту 1654 р., так
і після нього з боку частини духовенства, старшини, козаків та й простого
«поспільства». Зокрема, кальницький (вінницький) полковник Іван Богун,
якого, до речі, в радянській історіографії, як правило, однозначно вважали
«палким прихильником возз'єднання України з Росією» , взагалі відмовився
присягати на вірність царю. Ще напередодні ради, коли Б. Хмельницький у
Чигирині схиляв «старих» козаків до «підданства» російському монарху,
«молоді» на чолі з Богуном виступили проти. Сам полковник у великій про
мові застеріг про можливі «тягости» такого кроку і разом зі своїми
прибічниками («со всем Побужьем») не прийняв присяги, каїн прибуло мо
сковське повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Однак
І. Богун ніколи не приставав і на бік ворогів Росії. Далі простої відмови
пішло козацьке населення Кропивнянського і Полтавського полків, побивши
киями прибулих царських урядовців. Луцький грод (становий суд) одержав
від місцевого духовенства особливий «протест» проти акту об'єднання3. У
вересні 1654 р. посол І. Тафлара доносив царю, що ще минулого року
київський митрополит та «иние духовного чину люди» висловили думку,
«что им с московскими людми бити в соединеніи невозможно, и они того
николи не хотели, а се де Москва хотят их перекрешивать...»4. Відомий
російський історик С. М. Соловйов писав, що до старшинської групи, котра
виступала проти союзу з царем, належав також майбутній кошовий отаман
Запорозької Січі Іван Сірко5. Фактично не пішло на формальне визнання
угоди і все «низове товариство», хоча протягом тривалого часу в його сере
довищі висловлювалося бажання такого союзу й всіляко підтримувалися дії
Б. Хмельницького в цьому напрямі. Однак звістка про підтвердження
російським монархом всіх «древніх» і «старовечних прав и волностей» запо-
• Така суб’єктивістська оцінка потрапила навіть на сторінки окремих енциклопедичних
видань. Див., наприклад: Радянська енциклопедія історії України.— К., 1969.— Т. 1.— С. 168.
14 /55Н 0/30—5247. Укр. іст. журн., /992, Нр /0—77
Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1634—1657 рр.)
рожців у «Березневих статтях» 1654 р. викликала неабияке вдоволення
останніх. Про це, зокрема, свідчить лист кошового отамана гетьману від
З травня 1654 р. «Чрез нарочного посланца твоей ясной гетманской мосце
отобравши ми,— писав кошовий,— Низовое войско Запорожское, списки,
для ведома нам присланіе, привилеов монарших его царского прссветлого
величества, ствержаючих милостиво все древніе и старовечніе права и вол-
ности наши войска Запорожского и всего народа малоросійского, и
вичитавши оніе, обрадовалисмося вседушне, иж он пресветлейшій и само-
державнейшій великій государ и православній монарх наш (!), яко чадо
любивій отец, изволил нас слуг своих (І) и православія восточнія церкве
истиних синов пожаловати, прошенія вашего гетманского не презрети, а
права и волности наши войска запорожского и народа малоросійского, ста-
родавніе, своими превисокими монаршими привилеями закрепити и под-
твердити. За шо яко воздаємо хвалу і благодареніе...; дякуєм теж велце и
твоей ясной гетманской мосце, за тщаливое в том старане и труди, и за
прислане нам для ведома преречоних монарших привилеов списков; в ко-
торих любо совершено права и волности кратко заключаются, однак, для
досконального виденія, желаем и самих пактов имети в себе присланніе-от
твоей гетманской ясной мосце списки, и не вонтпим в том, же твоя гетман-
ская мосць нас оними коммунековати рачиш, яко тих которіе на услугу во
єнную пресветлому монарху нашому й твоей ясной гетманской мосце цалс
себе декляруем»6.
Як бачимо, вельми промовистий документ. У ньому визнається і верхов
на влада царя, і безпосередня підпорядкованість гетьману, і чітко просте
жується прагнення мати при собі конкретніші писемні акти, де б роз'ясню
валися й гарантувалися права та «вольності» козаків. Можна припустити,
шо останнє прямо позначилося на зволіканні низовиків з присягою Москві.
Самодержавна політика, яка запанувала на українських землях одразу
після Переяславської ради, нерідко викликала відверте невдоволення з боку
місцевих опозиційних сил, часто-густо доводила до гострих конфліктів між
різного роду групами населення і верховною владою. Не залишались осто
ронь і широкі маси корінних жителів. Час від часу вони змушені були втя
гуватися в політичну боротьбу. Траплялось, що за поразку в ній доводилося
розплачуватися власним життям. Так, «казанець» Ф. Новохрещенов, повер
таючись улітку 1656 р. з турецького полону, відвідав чимало міст України і
засвідчив, що мешканці багатьох з них вже не хочуть «под государевою ви
сокою рукою бьіть», а запорожці відверто загрожують цареві збройним
виступом у союзі з кримськими татарами. «Да і во всех де черкаских (ук
раїнських.— О. Г.) городех,— констатував він,— полковники и сотники и
черкаси и мешане в разговорах говорят те ж речи»7. І хоч дана ним оцінка
тогочасної внутрішньополітичної обстановки є суб'єктивною, вона пере
конливо свідчить про ті неоднозначні, дуже складні обставини, в яких
опинилося гетьманське правління та і всі жителі приєднаних до Росії ук
раїнських регіонів.
Якими ж насправді були стосунки між старшинською адміністрацією та
царським урядом, політика якого викликала таку негативну реакцію?
Неабияку настороженість, різноманітні чутки та домисли в тогочасному
українському суспільстві (в тому числі й серед нижчих чинів гетьманського
правління) викликали вже перші непродумані, а часто й зухвалі вчинки мо
сковського посольства. Крім того, недостатня поінформованість, не
усвідомлені до кінця суть і значення події в Переяславі та й сама форма
приведення до присяги на місцях породжували численні нарікання людей. В
І55П 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № Ю -ІІ 15
О. /. Гуржій
умах багатьох «гуляла», краяла душу і сердце думка про те, що Великий
гетьман від імені всього народу малоросійського особисто присягнув на
вірність цареві, а той, у свою чергу, відмовився зробити подібне
Б. Хмельницькому, чим образив усе Військо Запорозьке. Государеві ж «дво
ряни», прибуваючи до якогось населеного пункту в супроводі добре
озброєних охоронців — стрільців і козацьких старшин, для прийняття
присяги зганяли «як стадо» мешканців на майдан. При цьому не обходилося
без грубощів, відвертих залякувань чи, навпаки, «солодких» обіцянок (з ме
тою привернення до «служби государевої» застосовувалися навіть гроші,
відрізи сукна, хутро і т. д.). Тому, хто відмовлявся складати присягу, погро
жували висланням за «Зборівську лінію», тобто за межі приєднаної до
російських земель української території. Мабуть, тому царських слуг харак
теризували як урядовців, «породою своєю спесивих и необьічайньїх ко вся
кому делу — понеже в государстве своем никакого доброго не имеют і не
приемлют кроме спесивства и безстидства и ненависти и неправдьі»8.
Царські сановники без належних пояснень на очах у простих людей скла
дали реєстри, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Про
тягом січня—лютого 1654 р. було приведено до присяги майже 130 тис. чол.
близько 200 міст і містечок9, чим, на думку М. С. Грушевського, нароблено
«переполоху вище всякої міри»10. Жителі не завжди могли своїм розумом
осягнути все те, що навколо них чи за їх безпосередньою участю діялося.
Коли ж ніяких непорозумінь не виникало, українське населення радо
приймало представників російського народу, підносило їм хліб-сіль, скла
даючи присягу.
Неоднозначно були сприйняті й форма підписання та зміст «Березневих
статей» — договірних умов між Олексієм Михайловичем і Богданом
Хмельницьким про політичне та правове становище України в складі
Російської держави. Це питання досить широко висвітлювалося у
вітчизняній історіографії (щоправда, дослідники при цьому нерідко вислов
лювали діаметрально протилежні думки), а тому тут спинимося лише на го
ловному. Вже в процесі переговорів гетьманського правління з московським
посольством на чолі з В. Бутурліним і під час безпосереднього складання
Переяславської угоди простежувалося намагання до встановлення зверхності
влади монарха. Щодо Війська Запорозького цар залишався таким самим са
модержцем, як і до свого народу; гетьман і старшини мали «бити йому чо
лом», «просити», «покладатися на милість» і т. д. Це, зокрема, зафіксовано
в статейному списку послів від 9 жовтня 1654 р.— 5 лютого 1654 р:
«...Пришли в церковь гетман Богдан Хмельницкой и писарь Йван Вигов-
ской, а с ними полковники и сотники и ясаули и атамани и казаки. И го
ворили боярину Василью Васильевичу (Бутурліну.— О. Г.) с товарищи гет
ман и писарь Йван Виговской и полковники: что они во всем покладивают-
ца на государеву милость, и веру, по евангелской заповеди, великому
государю вседушно учинить готови, и за государское многолетное здоровье
голови, складивать ради; а о своих делех учнут они гетман и все войско за-
порожское бить челом великому государю»11.
Остаточного оформлення «Березневі статті», що насправді являли собою
кілька різних за формою офіційних документів, набули в Москві під час
перебування там посольства від України на чолі з генеральним суддею
С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею. Без
посереднє їх обговорення та узгодження позицій тривали з 13 по 27 березня
(звідси і назва), але найголовніші з них були складені вже на середину лю
того 1654 р.12 Свої пропозиції щодо угоди українські посли подали царю і
155/4 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, № ]0—1116
Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1654—1657 рр.)
боярам у вигляді «прохань» — «Просительньїх статей» (всього в них
налічувалося 23 пункти). Відповіді ж (фактично акти) мали форму «пожа-
лувань», «милостей», жалуваних грамот. Оригінали цих важливих доку
ментів не збереглися, а під назвами «Статейних списків», «Статей» або «До
говору Богдана Хмельницького», «Статей Війська Запорозького», «Переяс
лавського договору» дійшли до нас у багатьох копіях, перекладах і чорнових
варіантах, котрі знаходяться в різних архівосховищах13.
Що ж конкретно хотіли старшини з гетьманом і що саме одержали від
«великого государя»? Як свідчать «Просительньїе статьи о правах всего ма-
лороссійскаго народа» (точніше, їх копія — «Список с белоруского писма с
статей»), подані російському урядові 14 березня, перші сподівалися, го
ловним чином, на статус автономної країни в складі єдиної Російської де
ржави, зокрема, на самостійну внутрішню і зовнішню політику, власне су
дочинство й збройні сили і т. д. (щоправда, за певного контролю з боку сю
зерена ); сплату вищій владі відповідної данини — «как по иньїх землях...
отдаетея» (ст. 15, 16); непорушність прав і привілеїв українського народу,
наданих «из веков от княжат и королей» (ст. 1, З, 13, 17); вільне обрання
керманича держави — «чтоб войско запорожекое само меж себя гетмана
избирали, и его царскому величеству извещали (ст. 6); гарантію стану ду
ховенства підпорядковуватись київському митрополиту (ст. 13); визначення
чисельності національного війська (60 тис.) і платні для нього в разі
використання для потреб Росії з державної казни (ст. 2, 21 )14.
Отже, чітко простежується бажання старшинської адміністрації
уникнути втручання царя і його сановників до справ місцевого управління.
Однак подальші переговори та реалії тогочасного життя внесли деякі
важливі корективи в ці наміри, причому в бік обмеження функцій геть
манату. Так, владі на місцях не дозволялося здійснювати будь-які
зовнішньополітичні зносини з польським королем і турецьким султаном,
іншими «ворогами» Росії без спеціального на те «государева» указу. Також
поки що лише зверталася увага на «многіе неслушньїе дела» митрополита
(тобто, на нашу думку, з боку центру обумовлювалася можливість у май
бутньому ще раз повернутися до питання про підлеглість українського духо
венства і церкви). Всі ці й інші факти викликали невдоволення Б. Хмель
ницького та його оточення, але вони змушені були змиритися. Не можемо
тут не відзначити і те, що до значних конфліктів і непорозумінь між обома
сторонами призвела розпочата в наступний період практика призначення
(згідно з «Березневими статтями») російських воєвод у Київ та Чернігів, а
також розташування на кордонах України та в її межах «ратних людей». Не
всім сподобалася (особливо на Запорозькій Січі з її демократичними
принципами) умова, висунута з боку Москви, про повернення з українських
земель утікачів-росіян15.
Ось так неоднозначно пройшов в Україні понад 300 років тому «референ
дум» й сталося підписання першої «союзної» угоди. Та незважаючи на певні
складності й обмеження з боку царату, гетьманське правління і надалі про
довжувало проводити порівняно незалежну зовнішню політику. Цьому
сприяли особистий авторитет і волелюбна вдача самого Б. Хмельницького.
Як свідчать архівні матеріали, протягом 1654—1657 рр. не спадала
активність у стосунках старшинської адміністрації з урядами іноземних
держав, і насамперед, Туреччини, Польщі, Швеції та Кримського ханства.
У зв'язку з цим гостро стояли питання державного будівництва та визна-
• Наприклад, передбачалося сповіщати в Москву про будь-які контакти гетьманського
правління з представниками урядів Іноземних держав (ст. 141. *—
/53П 0130—3247. Укр. іст. журн., 1992, N0 10—11 17
О. І. Гуржій
чення кордонів території, на якій проживали українці, а також війни і миру
тощо16.
Тут ми не можемо погодитися з твердженням М. П. Василенка, що про
територію України в державному розумінні можна говорити лише, почина
ючи з 1654 р., тобто з часу об’єднання її з Росією17. Джерела свідчать, що
вже після корсунської битви, в травні 1648 р., гетьман з козацькою
старшиною і військом прагнули, по-перше, мати окрему й відмежовану
державу «по Білу Церкву»; по-друге, «щоби допущено їх було до давніх
вольностей»; по-третє, «щоби до міст, замків і держав (володінь.— О. Г.) ані
старости, ані воєводи (польські.— О. Г.) не мали ніякого права»18. Законо
давчий же бік справи на той час складався так. Згідно із Зборівським дого
вором від 8(18) серпня 1649 р. між Б. Хмельницьким і польським королем
Яном II Казимиром «козацька автономія» поширювалася на Київське, Брац-
лавське та Чернігівське воєводства15, дещо пізніше — на три губернії:
Київську, Чернігівську й Полтавську, територія яких з деякими сусідніми
повітами становила близько 180 тис. кв. км.20 Вона межувала з Польщею,
«Московщиною» і Туреччиною, причому Дніпро залишався її найго
ловнішою комунікаційною артерією. Зберегти цю територію, а в майбутньо
му значно розширити її стало першорядним завданням політики гетьмана. В
умовах миру, поданих польському королю під Зборовом, Б. Хмельницький
однією з вимог висував, щоб «всякі посади в різних воєводствах — земські,
гродські і міські в королівських, світських і духовних містах, починаючи від
Києва по Білу Церкву і до татарського кордону, а в Задніпров’ї — в
воєводстві Чернігівському, його королівська милість повинен віддавати осо
бам не римської, а грецької релігії...», тобто православної21. Аналізуючи дані
1653—1654 рр., І. П. Крип'якевич певною мірою окреслив державні межі
«козацької території»: з Польщею — по лінії Яруга — Чернівці — Мурах-
ва — Красне — Вінниця — Прилуки — Самбіль — Карпилівка; з Росією —
традиційним кордоном; з Туреччиною і Кримом — через так зване «Дике
поле» — українські й південноросійські степи між Дністром і Доном22. При
цьому слід відзначити історичну роль у процесі державотворення Середньої
Наддніпрянщини (тоді охоплювала головним чином Білоцерківський,
Канівський, Кропивнянський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський
полки), котра, як і в попередні періоди, становила територіальне ядро ук
раїнського етносу. Протягом багатьох століть ситуація там була порівняно
стабільною. Запорозька Січ, «низове товариство» залишилися «центром сво
боди» і служили для більшості населення прототипом ідеального загально
національного державного устрою23.
В 1655—1657 рр. державні кордони автономної України зазнали деяких
змін, що зумовлювалося відповідними політичними чинниками. Після
рішучих наполягань і неодноразових персональних звертань Б. Хмель
ницького царський уряд нарешті розпочав військові дії проти Речі
Посполитої. Незабаром численні війська обох держав одержали ряд
важливих перемог і відвоювали Смоленськ, зайняли майже всю Білорусію й
велику частину Литви (по Вільно і Ковно), звільнили Стародубщину,
ввійшли в межі Галичини. Після здобуття ними Любліна шляхетські збройні
сили відступили аж за Віслу. В зв’язку з цим повернення Західної України
під «гетьманську булаву» стало цілком реальним. Політичне керівництво
Польщі ладне було визнати законність утворення та існування незалежної
української держави, але за однієї принципової умови — фактичного
розриву «козацької республіки» з «Московщиною». Б. Хмельницький,
вірний своїм союзницьким зобов’язанням, рішенню Переяславської ради і
І55ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 10—1118
Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1654—1657 рр.)
«Березневим статтям*, не пішов на цей крок. Проте, як би там не було, са
ме тоді, незадовго до смерті гетьмана, ще раз окреслюється кордон між
«Державою Богдана Хмельницького* та Річчю Посполитою. Як свідчить
літопис Григорія Граб’янки, на початок 1657 р. він проходив «от устья
Днестра до вершини Днестра, а от вершини Днестра до вершини Горини,
от Горини до Прилети и чрез Припет до Бихова, от Бихова чрез Днепр по
над рекою Сожем до уезду Смоленского под Рославль: також от Чернаго мо
ря, от устья Днестра на Очаков до Лиману, даби Днепром и Днестром сво-
бодній бул путь купцам малоросійським в море»24. Щоправда, на той час в
умовах постійних військових дій ця «демаркаційна лінія», як справедливо
відзначив М. П. Василенко, «не могла набути характеру постійного
юридичного кордону*25.
Того ж року (коли сталося проголошення жителями Пінського повіту про
своє рішення перейти під «регімент» Війська Запорозького «в щасті й не
щасті — на вічні часи») українська дипломатія в переговорах зі шведським
урядом домагалася відсунення кордону аж до Пруссії26. Посли зі Швеції
привезли до гетьманської резиденції підготовлений проект угоди між обома
державами. Занепокоєний таким зближенням, Олексій Михайлович вимагав
від Б. Хмельницького розірвати такого роду стосунки. Добре знаючи і
відчуваючи на собі особисто двоїсту політику царя, гетьман гнівно відповів
бояринові В. Бутурліну: «Никогда не отстану я от шведскаго короля, с кото-
рьім дружен более шести лет, пре жде нежели поступил в подданство его
царского величества. Шведи — люди правдивие: умеют сохранять и
пріязнь, и обещаніе, а великій государь учинил било надо мною, гетманом,
и над всем войском Запорожским немилосердіе своє, примирясь с поляками
и желая возвратить им нашу отчизну. Известно нам и то, что его царское
величество изволил послать из Вильни, в помощь полякам, против нас,
шведского короля и Рагоція двадцать тисяч ратних людей. Так ли я посту-
пал против великого государя!? Не бив еще подданим его, служил ему, и
добра хотел, и кримскаго хана к тому уговаривал, девять лет не допуская
воевать и ра зорять великороссійскіе украйние город а. И нине ми, верние
царского величества подданние, неотступни от високой руки его, готови на
войну против непріятелей великого государя, бусурманов, хотя би в настоя-
щей тяжкой болезни постигла меня, на дороге, смерть, для чего возьму и
гроб с собою. Вери христіанской никогда не бьіл я разорителем: за прово-
славіе и за церкви божій не только бился и проливал кровь свою, но застав-
лял тоже делать бусурманов — хана кримского н татар. Да будет во всем
воля великаго государя: только мне, гетману, в диво, что бояре его царского
величества ничего ему, великому государю, добраго не присоветуют. Еще не
владеет он короною польскоіб, еще мирное постановленіе с Польшею не
приведено к концу, а уже открита новая война с Швецією! Не будь я в
дружбе с шведами, с Рагоцієм, с волохами, с молдаванами, с татарами
кримскими, поляки, без сомненія, обратили би вместе с ними оружіе своє
на Малую Россію, предали би все огню н мечу до прибитія вспомогатель-
них войск царских. И сіє не радостно би било царского величества государ-
ству Россійскому»27.
Відшуканий Д. М. Бантишем-Каменським серед рукописів Московського
* Мається на увазі Юрій II Ракоці — трансільванський князь (з 1648 р.). У 1656 р. між ним
і гетьманом був підписаний договір, згідно з яким останній погоджувався на підтримку його
кандидатури на польський престол і подання збройної допомоги з метою знесилення Польщі й
возз’єднання Західної України з Іншими українськими землями в складі Російської держави. В
1657 р. Юрій II Ракоці здійснив похід на Польщу, в якому зазнав поразки.
13514 0130-5247 . Укр. іст журн., 1992, Лір 1 0 -11
2*
19
О. І. Гуржій
архіву Колегії іноземних справ і наведений тут документ має дуже важливе
значення. Він свідчить, по-перше, про значне розчарування гетьмана став
ленням російського уряду до України, про нещирість царя, його здатність у
великодержавницьких планах зрадити свого союзника; по-друге, про вмілу
й продуману зовнішню політику Б. Хмельницького, який в інтересах влас
ного народу зумів використовувати взаємостосунки з багатьма іноземними
країнами і врешті-решт зберегти відносну незалежність значної частини ук
раїнського етносу; по-третє, про розуміння ним смертельної небезпеки для
України з боку шляхетської'“Речі Посполитої; по-четверте, про поступовий
відхід гетьмана від промосковської політики. Одним з важливих аспектів у
зовнішньополітичній діяльності старшинської адміністрації стали стосунки з
Туреччиною й Кримським ханством, а в зв'язку з цим — освоєння так зва
ного «Дикого поля» та боротьба за вихід до Чорного моря. Свої військові
походи козаки нерідко ототожнювали з мандрами київських князів, коли ті
плавали по морю і «штурмували» Константинополь. В планах Б. Хмель
ницького фактично ніколи не виключалась можливість мирного спів
існування із султаном і ханом, але реалії тогочасного життя робили це
практично неможливим. В переговорах з ними гетьман широко обговорював
питання української чорноморської торгівлі (у гирлі Дніпра передбачалося
навіть спорудити спеціальний порт для місцевих торгових людей) і на Се
редземномор'ї. Однак війна не дала можливості здійснити задумане. Ко
лонізація степових окраїн Російської держави періодично зводилася
нанівець кримськими татарами: орда часто-густо знищувала все живе на
вкруги. Господарське життя в середині XVII ст. зосереджувалося головним
чином в окремих районах Слобожанщини.
Очевидно, саме такі складні обставини в процесі формування української
держави і, зокрема, постійна необхідність утримувати наготові значні
збройні сили дали привід деяким не тільки вітчизняним, а й зарубіжним
історикам твердити про створення тоді своєрідної «автономної республіки...
під російським протекторатом»2*.
Повнокровне функціонування такого державного утворення зумовлюва
ла наявність специфічної політичної влади та відповідного адміністративного
устрою. Перша, як вже зазначалося вище, повністю перейшла до нової гене
рації українського панівного класу — козацької старшини, очолюваної геть
маном. Обраний військовою радою на Запорожжі на початку 1648 р. на
невизначений строк, він здійснював керівництво військовими силами, давав
розпорядження місцевій адміністрації, обирав напрями внутрішнього
розвитку всього краю. Лише Б. Хмельницький міг переглядати ухвали Гене
рального суду. При цьому слід відзначити, що «козацьке народоправство»,
цілком виправдане і резонне у вужчих рамках на Січі, поширюючись на
більшу державну територію, виявилося нежиттєздатним. Вже за
Хмельницького представники окремих станів вимагали для себе
спеціального судочинства. Досить характерними в цьому аспекті стали
вимоги шляхтичів, які взяли участь у Визвольній війні, а тому мали певні
підстави розраховувати на особливе ставлення до себе з боку гетьманського
правління. З цим вони зверталися і до царського уряду. «...К боярину ж к
Василью Васильевичу,— сповіщає статейний список 1654 р.,— в Переяслов-
ле приходили шляхта н говорили, чтоб шляхта бьіла меж казаков знатна и
судились бьі по своим правом, и маетностям би за ними бить по прежнему»29.
Найвищою судовою інстанцією «Хмельниччини», як і незадовго перед
цим, залишалася загальна, чи повна рада. Вона мала давні традиції, що
своїм корінням сягали часів Київської Русі. Її генезу в козацькому війську
15511 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, 10—1120
Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1654—1657 рр.)
можна простежити документально, починаючи з 80-х років XVI ст. Тоді це
ще був орган законодавчої, виконавчої та судової влади. Однак поступово
(особливо після 1654 р.) вона втрачає колишнє значення у зв'язку з
підміною її функцій гетьманатом. Проте і при Богдані її продовжували
інколи скликати гучними ударами в бубни, а нижче козацьке
«поспільство» — «чернь» сповіщало про свою згоду чи незгоду з рішеннями
на ній викриками (звідси й назва такої ради — «чернецька»). Та чим далі,
тим складніше ставало скликати десятки тисяч козаків в якесь одне місце.
Та і сама необхідність у ній весь час слабшала. Поступово гетьман запро
ваджував, на думку Л. Окиншевича, власний диктат30. Йому радили це
робити й окремі представники польського уряду. Так, під час Визвольної
війни київський воєвода прямо пропонував йому не скликати раду з приводу
укладення миру з Польщею, а вирішувати це питання самостійно, лише
порадившись зі старшинами31. В. Липинський, аналізуючи джерела,
відзначив явні прояви в гетьмана тенденції до самовладності вже в 1648 р.32
Крім того, факти свідчать, що на загальній раді в Білій Церкві того ж року
зібралося близько 20 тис. чол., а в Переяславі у 1654 р.— трохи більш як
200 козаків. Внутршньо- і зовнішньополітичні обставини спричинилися до
занепаду чернецької ради. Її функції впевнено перейняла рада старшини.
Поточне судочинство Б. Хмельницький переклав на нижчі судові ланки,
а надзвичайні судові справи вирішував особисто або призначав спеціальних
осіб. У полках вища влада сконцентровувалася у руках полковників, а в
сотнях — сотників (з відома або дозволу гетьмана). На місцях їм дозволяло-
• ся «суполную владзу» мати, а «непослушньїх карати», «кождого з козаков
там зостаючих добром миловати, а злом карати»33.
Слід зазначати, що поки полкові й сотенні суди не переросли в справжні
юридичні інстанції, їх діяльність підміняли урядовці різних рангів. Так, в
«Истории русов, или Малой России» сповіщається: до подій Визвольної
війни «курени и околицн управлялись вьібранньїми из них (козаків.—
О. Г.) отаманами и товаришами, кой и маловажньїя их распри разбирали и
мирили их; а по земским спорам и тяжбам и по важньїм делам разбирались
и судились в поветовьіх и городских судилищах»34. Після 1648 р. судові
процеси, як правило, переносяться в будинки полковників, сотників, міські
управління. Під час військових походів полковники чи сотники замість себе
призначали довірених осіб. У Зв’язку з цим поступово виникла необхідність
у запровадженні постійних посад суддів. Останні нерідко опинялися якщо і
не в прямій залежності, то під значним впливом перших35. Тоді ж, як вва
жав Д. П. Міллер, виникли «козацько-народні форми права»36.
Вищий же суд при гетьмані — Генеральний — могли вести його за
ступники — генеральні судді (два). Тільки Б. Хмельницький міг, як уже
відзначалося, переглядати рішення такого суду. Сучасники, характеризу
ючи повноваження Б. Хмельницького, відзначали: «...У них радит гетман, и
что де им гетман велит делать, то де они и делают» (1654)37. Законодавчу
владу він реалізував через універсали, «листи», накази тощо, підписуючи їх
«рукою власною». Гетьманський титул при цьому фігурує в різних формах
(залежно від політичної ситуації*): спочатку — «Гетман войска его королев-
ской милости запорозского», пізніше — «Гетман з войском его царского
величества»38. Існували й інші варіанти, однак суть їх не змінювалася.
Атрибутом гетьманської влади залишалася, як і в попередні роки, булава
(цар Олексій Михайлович, наприклад, власноручно передав Б. Хмель
ницькому булаву, виготовлену із срібла). При підтримці старшини, із залу
ченням найманих військ гетьман придушував соціальні й інші вчинені
/5 5 // 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, Лі? 10-11 2\
О. І. Гуржій
проти його волі виступи. Таким чином, він зосередив у своїх руках
практично необмежену владу (сам Б. Хмельницький називав себе «единов-
ладцем і самодержцем руським»39. Венеціанський посол Альберто Віміна го
ворив про нього як про «справжнього государя»40. Лідер англійської бур
жуазної революції О. Кромвель титулував гетьмана «императором запо-
рожских козаков»41. Єдине, що ще залишалося зробити Б. Хмельницькому,
так це встановити спадковість політичної влади. Саме такі наміри всупереч
давнім козацьким звичаям і намагався здійснити гетьман (як це доводять
останнім часом деякі дослідники) на порозі смерті42. Очевидно, думки в цьо
му плані у нього почали формуватися під впливом монархічної системи
правління, що склалася в сусідній Росії.
Для захисту й збереження власної держави, забезпечення вдалого прове
дення зовнішньої й внутрішньої політики гетьману потрібні були особливі
збройні сили. Військо України виступало протягом тривалого часу як са
мостійна, незалежна від інших урядів одиниця. Воно набиралося головним
чином з добровольців і мало характерні риси самоуправління. До нього
входили представники різних соціальних груп і прошарків населення, а то
му його можна вважати до певної міри загальнонародним. Справжнім регу
лярним військом були реєстрові козаки. На початок Визвольної війни їх
налічувалося 6 тис. чол. і майже всі вони взяли участь у повстанні. Проте
така кількість не могла вдовольнити Б. Хмельницького. Тому вже в 1648 р.
він хотів збільшити кількість реєстровців до 12 тис.43 На час Зборівської
угоди реєстр зафіксував 40 тис., а в 1654 р.— 60 тис. козаків. Щоб підняти
рівень і боєздатність власних частин, гетьман неодноразово залучав до
служби іноземців, зокрема татар і німців. Після об’єднання України з
Росією козацькі загони стали автономними частинами російської армії.
Б. Хмельницький приділяв значну увагу реорганізації збройних сил і ство
ренню мобільної та регулярної української армії. Однією з найкращих форм
її він вважав найм, як це було в більшості європейських країн того часу.
Наймані частини функціонували вже в 1648 р.
Таким чином, можемо констатувати, що і після завершення першого
етапу Визвольної війни (1648—1654) на формуванні та діяльності дер
жавних органів правління, існуванні збройних сил в Україні продовжували
позначатися традиції Запорозької Січі. Щоправда, своєрідність нових
суспільно-політичних обставин, які тоді склалися, потребувала відповідного
коригування в усіх сферах життя її населення (певних змін в організації
адміністративного устрою, суді та судочинстві тощо). В 1654—1657 рр. на
форми управління гетьманату поступово починає впливати самодержавна
політика царизму (головним чином в бік обмеження функцій першого).
Чітко простежується неоднозначність стосунків старшинської адміністрації з
російськими урядовцями, бажання більшості козацької верхівки відстоювати
автономні права українців і уникати, по можливості, втручання царя в
політичні справи краю. Безперечно, виходячи з наведених вище фактів, у
свідомості багатьох корінних жителів формувалася думка про те, що до
речність акту об’єднання України з Росією мала бути випробуваною часом.
1 Літопис Самовидця.— К., 1971.— С. 66—67.
2 Там же.— С. 67.
3 Л и п и н с ь к и й В. Україна на переломі.— Відень, 1920.— С. 34—35;
П е т р о в с ь к и й М. До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора
літопису (Романа Ракушку-Романовського) / / Записки Ніжинського Інституту народної
освіти.— 1926.— Кн. 6.— С. 23—25.
22 1$$И 01ЗО—5247. Укр. Іст. журн., 1992, № 10—11
Про особливості українсько-російських взаємовідносин в середині XVII ст. (1654—1657 рр.)
4 Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранньїе и изданньїе Архе-
ограсЬическою комиссиею.— СПб., 1878.— Т. 10.— С. 774 (далі — Акти ЮЗР).
" С о л о в ь е в С. М. История России с древнейших Бремен.— СПб., 1860.— Т. 10.—
С. 301—302.
6 Цит. за: В е л и ч к о С а м о и л . Летопись собьггий в Юго-Западной России в ХУІІ-м
веке.— Киев., 1848.— Т. 1.— С. 184— 185.
7 ЦНБ АН України: ВР, ф. 2, № 15540, арк. 3—5.
8 Г р у ш е в с ь к и й М и х а й л о . Історія України—Руси.— Київ; Львів, 1931.—
Т. 9.— С. 776—777.
9 Конкретніше про це див: Переписньїе книги приведенньос к присяге на подцанство царю
Алексею Михайловичу жителю малороссийских городов / / Актьі Ю ЗР.— Т. 10.— С. 291.—
306; 799—838.
10 Г р у ш е в с ь к и й М и х а й л о . Назв, праця.— С. 776.
11 Акти Ю ЗР.— Т. 10.— С. 227.
12 Я к о в л і в А н д р і й . Українсько-московські договори в XVII—XVIII віках.— Вар
шава. 1934.— С. 23.
13 ЦНБ АН України: ВР, N9 2082—2083; Центр, держ. арх. давніх актів (м. Москва),
ф. 248, оп. 29, спр. 1744, арк. 1.
14 Акти Ю ЗР.— Т. 10.— С. 445—452.
15 Там же.— С. 475—476.
16 ЦНБ АН України: ВР. ф. 2, № 15545—15548; № 15550— 15556; № 15564— 15570;
№ 15573—15575.
17 В а с и л е н к о М. П. Територія України ХУП віку: (Розвідка з історії права) / /
Ювілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія (Збірник іст.-філол. відділу УАН.— № 5 1 ).—
К., 1927.— С. 112.
18К р и п * я к е в и ч І в а н . Студії над державою Богдана Хмельницького: III. Державні
межі / / Записки наукового товариства їм. Шевченка.— Львів, 1926.— Т. СХХХХІУ—
С Х Х Х Х У _ Г 100
19 Акти Ю З Р .- СПб., 1861.— Т. З — С. 415-416 .
2 0 К р и п ’ я к е в и ч І в а н . Студії над державою Богдана Хмельницького: IX. Держава
Богдана Хмельницького (Загальні уваги) / / ЗНТШ .— Львів, 1931.— Т. СІЛ.— С. 135.
21 Історія України в документах і матеріалах.— К., 1954.— Т. 3.— С. 18.
2 2 К р и п ' я к е в и ч І в а н . Назв, праця / / ЗНТШ .— Т. СХХХХІУ—СХХХХУ —
С. 120, 124, 125.
23 С м о л і й В. А., Г у р ж і й О. І. Становлення української феодальної державності
/ / Уко. 1ст. журн.— 1990.— № 10.— С. 18.
2* Действия презельной и от начала поляков крвавшей небивалой брани Богдана Хмель-
ницкого гетмана Запорожского с поляки... в граде Гадячу, трудом Григория Грабянки собран-
ная и самобитних старожилов сведетельства утвержденная. Року 1710.— Киев, 1854.— С. 145
(далі — Г р а б я н к а Г р и г о р и й . Летопись).— Киев, 1854.— С. 145.
2 5 В а с и л е н к о М. П. Назв, праця.— С. 122.
2 6 К р и п ' я к е в и ч І. П. Історія України.— Львів, 1990.— С. 182.
27 Цит. з а : Б а н т и ш - К а м е н с к и й Д. Н. История Малой России от водворения
славян в сей стране до уничтожения гетманства: В 3-х ч.— Изд. 4-е.— СПб.; Киев; Харьков,
1903.— С. 17.
28 М а с к І V Т Н е о б о г е . Ргіпсе Магера, Неїтап оГ Цкгаіпе іп сопіетрогагу ЕпдІізЬ
риЬПсайопв 1687— 1709.— СЬіса*о, 1967.— Р. 13.
29 Акти ЮЗР — Т. 10.— С. 248.
30 О к и н ш е в и ч Л е в . Центральні установи України — Гетьманщини XVII—XVIII вв.—
К., 1929.— Ч. 1: Генеральна рада.— С. 11.
3 1 С г а Ь о Ф & к І А шЬ г . 0}сгу5іе врошіпкі ш різшасН бо бгіерш бавпе] Роївкі.— Кгакош,
1845.— Т. 2.— 3. 31.
32 Л и п и н с ь к и й В. Назв, праця.— С. 272—273.
33 Акти, относящиеся к истории Западной России, собранние и изданние Археографичес-
кою Комиссиею: В 5-ти т.— СПб., 1853.— Т. 5.— С. 85—86, 99 (далі — Акти ЗР).
34 История русов кпи Малой России.— М., 1846.— С. 15.
3 5 С л а б ч е н к о М. Е. Малорусский полк в административном отношении (Историко-
юридический очерк).— Одесса, 1909.— С. 295—296.
36 М и л л е р Д. П. Очерки из истории и юридического бита старой Малороссии.—
Харьков, 1895.— Ч. 1: Суди земские, гродские и подкоморские в XVIII в.— С. 5.
37 Акти Ю ЗР.— Т. 10.— С. 591.
38 Там же.— С. 228, 233, 507; Акти ЗР — Т. 5 — С. 85—90 та ін.
39 Воссоединение Украйни с Россней: Документи и материали: В 3-х т.— М., 1954.—
Т. 2.— С. 108.
40 Киевская старина.— 1900.— № 1.— С. 75.
41 К у л и ш П. А. Отпадение Малороссии от Польши.— М., 1888.— Т. 2.— С. 373.
42 В е р б а І. В. Ідея спадковості влади в українській козацькій державі (друга половина
XVII—XVIII ст.) / / Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку (Ма
теріали республіканських історичних читань).— К., 1991.— С. 80—84.
43 ІакиЬа МісНаІотокіедо *ю}$кіе£0 ІиЬеІзкіедо а рогпіе] казгіеіапа Віескіедо Кзіеда
рашіеілісга г бавпедо гекорізша Ьебаседо *іа$повсіа Ь. Н. Могміупа.— Кгаковг, 1864.— 5. 75.
І85ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. , 1992, № 10-11 23
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213325 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T13:14:22Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Гуржій, О.І. 2026-02-17T10:59:58Z 1992 Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) / О.І. Гуржій // Український історичний журнал. — 1992. — № 10-11. — С. 13–23. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213325 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) Об особенностях украинско-российских взаимоотношений в середине XVII ст. (1654—1657 гг.) Article published earlier |
| spellingShingle | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) Гуржій, О.І. Статті |
| title | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) |
| title_alt | Об особенностях украинско-российских взаимоотношений в середине XVII ст. (1654—1657 гг.) |
| title_full | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) |
| title_fullStr | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) |
| title_full_unstemmed | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) |
| title_short | Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст. (1654—1657 рр.) |
| title_sort | про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині xvii ст. (1654—1657 рр.) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213325 |
| work_keys_str_mv | AT guržíioí proosoblivostíukraínsʹkorosíisʹkihvzaêmovídnosinuserediníxviist16541657rr AT guržíioí obosobennostâhukrainskorossiiskihvzaimootnošeniivseredinexviist16541657gg |