Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1992 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213329 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) / Д. Дорошенко // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 145–155. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860272889559777280 |
|---|---|
| author | Дорошенко, Д. |
| author_facet | Дорошенко, Д. |
| citation_txt | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) / Д. Дорошенко // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 145–155. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T12:01:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Дмитро Дорошенко
Мої спомини про недавнє минуле
(1914— 1918)
Частина друга
З ПОЧАТКІВ ВІДРОДЖЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
(Доба Центральної Ради) *
II.
ЧЕРНІГІВ. ГУБЕРНІАЛЬНА І ПОВІТОВА АДМІНІСТРАЦІЯ.
НІЖИНСЬКІ ВРАЖЕННЯ. ПРИМАРА ГОЛОДУ.
АВТОНОМНИЙ УРЯД І ПРОВІНЦІЯ.
В кінці серпня я приїхав до Чернігова. Я згодився на посаду губер
ніального комісара Чернігівщини з тим, щоб за мною було залишено
також галицько-буковинське комісарство: я хотів мати догляд за адмі
ністрацією, яка залишилась в тих повітах Галичини й Буковини, що
зоставалися ще в російських руках. Хотілося мені також самому до
глянути за ліквідацією Галицько-Буковинського генерал-губернатор
ства, щоб впорядкувати його спадщину — різні справи щодо реквізицій,
вивезеного майна, судових діл, забраних архівів іт. д. Це все було дуже
важливо для майбутніх розрахунків при заключенні миру. Практично су
міщення двох посад легко долагоджувалося тим, що я кожного тижня
приїздив би до Києва (з Чернігова до Києва всього 3—4 години їзди
автомобілем по дуже гарному шляху). Міністерство внутрішніх справ
у Петербурзі прислало свою згоду по телеграфу. Треба було мати
ще згоду «главкоюза» 1 в Бердичеві.
Я приїхав до Бердичева. Там усе радикально перемінилось з того
часу, як я заїздив туди в початку серпня по дорозі з Чернівців. Ге
нерали Денікін, Марков, Ельснер та інші сиділи під арештом на т. зв.
Лисій Горі за те, що виявили своє співчуття корніловському виступу.
Натомість Рада солдатських представників, яка захопила всю владу в
свої руки, вибрала на посаду головнокомандуючого генерала Огород-
никова — того самого, що приїздив робити наді мною слідство в
справі Геровського. Правда; Огородников пробув недовго на цій посаді,
і замість його вже законним порядком було призначено генерала Во-
лодченка — мого земляка з Глухова. Ген. Огородников почував себе
на своїй посаді «виборного» головнокомандуючого дуже ніяково. По
бачивше мене, зараз же почав перепрошувати, що брав участь в такій
неприємній місії, як оте слідство, і зразу ж погодився на все, про що
я його прохав.
Полагодивши діло в Бердичеві, я почав лаштуватись до переїзду
в Чернігів. Збори в мене були дуже короткі: моя жінка не схотіла за
лишити Києва, і родина залишилась там. Я поїхав до Чернігова з па
рою чемоданів, немов передчуваючи, що вибираюсь туди не на сталий
побут, а лиш на короткий час.
* Продовження. Початок див.: Укр. іст. журн.— 1992.— № 6, 7—8.
/5 5 У 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 10 — 2-488 144
З історіографічної спадщини
Після шумного Києва з його бурхливим політичним життям і кип
лячим рухом Чернігів здався мені таким тихим та спокійним, як ще
ніколи. На його вулицях така тиша, таке безлюддя, де-не-де хіба зо-
бачиш пішохода, що йде, ховаючись у холодок густих дерев, якими
обсаджено в Чернігові всі вулиці. На одній Шосейній (головна артерія
міста) помітно ще якийсь рух; заторохтить, переїздячи, який-небудь
віз та гуляють провінціальні кавалери з своїми панночками. Місто
потопає в зелених садах. Кругом його густі, прекрасні парки — гаї.
Внизу тече Десна. Яскраво горять на сонці золочені бані й шпичасті
вежі Спасо-Преображенського Собору — найстарішої церкви на Вкраї
ні, заложеної ще Мстиславом Тмутороканським. Біліють стрункі зграбні
церкви й дзвіниці мазепиних часів, ці прекрасні зразки українського
барокко, що так чарують любителя рідної старовини; а он на валу й
так званий Мазепин будинок, себто полкова канцелярія часів Мазепи,
там тепер міститься архів. А он Чернігівська Духовна Семінарія —
вона міститься в будинку Павла Полуботка — колись полковника чер
нігівського й наказного гетьмана. Цілий ряд будинків в чудовому стилі
ешріге, поставлених на початку XIX віку. Он «Красний міст» через
річку Стримень, де колись, як каже легенда, провалився генеральний
обозний Дунін-Борковський з каретою, шестернею коней і був одразу
взятий до пекла згідно умови з чортами, яким він запродав душу —
український Фауст. Тепер цим мостом треба їхати, щоб попасти до
губернаторського будинку, який стоїть серед розкішного парку на самім
краю міста. Там, далі за ним, знову сади і серед них — український
національний музей Василя Тарновського. А далі вже починається село
Бобровиця. Губернаторський будинок у Чернігові — один з найкращих
у цілій Росії. Чомусь для збудування й умеблювання його відпущено
було кошти безпосередньо з міністерства царського двора; і справді,
будинок і тепер дивував своєю красою, багатством внутрішньої оздоби
й меблів. Іскрицький * мешкав у кількох кімнатах першого поверху, а
решту і весь другий поверх одвів під губерніальну канцелярію. Мені
треба було ще менше помешкання, і в домі оселилися й мої помічники,
оба люди жонаті. Але й тоді будинок виглядав як пустка, оживлюючись
лиш до обіду, поки сиділи урядовці в канцелярії. Недалечко мешкав
Ілля Людвикович Шраг в своїм будинку на Петербурзькій вулиці, а
насупроти його, в старовиннім будинку початку XIX в. — старенька
графиня Милорадовичка, вдова колишнього губерніального маршалка
Григорія Милорадовича, співробітника «Киевской старинн» і власника
чудової української бібліотеки. Його головний маєток був — історичне
містечко Любеч над Дніпром, батьківщина св. Антонія Печерського.
Ці сусіди — Шраг і Милорадовичка — були між собою давні приятелі,
і я любив потім бувати у них, щоб слухати оповідання про старовину,
про чернігівське життя прежніх часів. Коли ж приходив у гості до
графині Милорадовички мій покійний дядько Петро Яковлевич Доро
шенко, директор дворянського пансіону в Чернігові, а в 1917 р. ди
ректор першої української гімназії — живий архів відомостей про
місцеву старовину й місцевих колишніх діячів, то можна було просто
заслухатись їхніх оповідань та споминів. Не можу не згадати ще
одної особи, яка бувала присутня в гостині у гр. Милорадовички і
своїми оповіданнями з багатого запасу своїх життєвих вражінь немало
додавала інтересу цим імпровізованим вечіркам. Це була пані М. Ва-
сильчикова, колишня дама російського й австрійського дворів, та сама,
що в 1915 році, вертаючись з Австрії, привезла цареві Миколі II власно
ручні листи від Вільгельма II і других членів німецьких пануючих
династій з мировими пропозиціями. За цю місію її було негайно вислано
з Петербурга й заслано до одного глухого чернігівського маєтку її
родичів Милорадовичів. її оповідання були з іншого світу: з життя
* Див.: Укр. іст. жрн.— 1992.— № 7—8.
146 /55N 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 -
З історіографічної спйдщйни
віденського двору й родини Габсбургів. Між іншим, вона дуже добре
знала історію України, унаслідувавши історичні інтереси від свого
батька, автора відомої монографії «Семейство Разумовских». Василь-
чикови по жіночій лінії походили від гетьмана Розумовського.
Чернігів здавна був відомий як осередок радикального й лібераль
ного руху серед своїх земців. Помітна тут була й українська націо
нальна течія, видними представниками якої за останню чверть віку
були тут Б. Грінченко, М. Коцюбинський і Іл. Шраг. І тепер по ре
волюції українці зуміли вдержати в своїх руках певні впливи. Го
ловою окружного суду зробився тут, як я вже казав, Шраг. Головою
виконавчого комітету — Вадим Модзалевський, український архівіст і
історик мистецтва. Начальником акцизної округи зробився Пл. Забіла,
давній член української громади в Петербурзі. Колишній міський
голова, український історик Аркадій Верзилів був якийсь час дирек
тором української гімназії (перед П. Я. Дорошенком). Губерніальним
комісаром освіти був п. Стаднюк, учитель евакуйованої в 1915 р. з Ко
веля на Волині гімназії. В Чернігові існувала громада партії україн
ських есерів. Головою її був Шраг, а до членів її належали, між інши
ми, пані В. Коцюбинська (вдова письменника), Верзилів, Коновал, д-р
Базилевич та інші старі чернігівські громадяни. По моїм приїзді громада
регулярно почала збиратись щонеділі у мене в губернаторськім домі.
Головою губерніальної земської управи був обібраний колишній
її голова Ол. Свічин, місцевий дідич, дуже поступова й всіми шанована
людина, щирий приятель українства, особистий друг старого Шрага.
Але на міського голову, замість українця Верзилова, обібрано заїж
джого москаля, російського есера лікаря Орлова, особисто людину
дуже порядну, але без усякої енергії й ініціативи. З українських діячів
Чернігова треба ще назвати Тихона Осадчого, старого селянського
діяча; він і тепер вічно був зайнятий улаштуванням селянських з’їздів,
спілок, хоча й не пристав до популярної партії есерів, а під час виборів
до Установчих зборів ішов по списку есефів і народних соціалістів.
Був помітний брак інтелігентної української молоді, може, тому,
що найбільш активні й жваві з-посеред неї були у війську або повиїз
дили до Києва, де їх притягало жваве політичне життя столиці Ук
раїни. З тих, що були в Чернігові, пригадую собі Василя Еланського.
Це тепер видний большевик на радянській Україні і пролетарський
поет та публіцист (пише під псевдонімом «Василь Блакитний»). Тоді
він був зайнятий улаштуванням української книгарні в Чернігові, якої
до того часу там не було, а також справами чернігівської «Просвіти».
Був іще один тихий скромний юнак, який заповідався на помітну літе
ратурну й наукову українську силу: Олександр Соловій. На жаль,
передчасна смерть од тифу скосила його, як я тепер уже довідався, в
Кам’янці 1920 року.
Існувала в Чернігові, як і скрізь, Рада робітничих і солдатських
депутатів, але її було майже не чути, і я забув про її існування,
аж поки вона сама не звернулась до мене одного разу, але про це
мова буде нижче.
Влада губерніального комісара була дуже звужена, як порівняти
з старою губернаторською. Перш за все з-під її юрисдикції цілком було
вийняте саме місто Чернігів з його міською міліцією (замість преж-
ньої поліції). Повітові комісари, як і губерніальні, вибирались повіто
вими радами і затверджувались по представленню губерніального
комісара міністром внутрішніх справ. Тільки повітові начальники мі
ліції затверджувались безпосередньо губерніальним комісаром. В своїй
діяльності губерніальний комісар був зв’язаний губерніальним вико
навчим комітетом. Та Чернігівський комітет був зложений з таких
людей, що не тільки не заважали мені в роботі, але служили мені
великою підтримкою і своїми порадами, опертими на добрій ознайом
леності з місцевими справами, і самим ділом, виїздячи по моїй просьбі
ІЗЗЛІ 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 147
з історіографічної спадщини
в різні місця губернії, щоб полагодити різні непорозуміння, що вини
кали то тут, то там. Всі старі губерніальні інституції — «губернське
правління», «губ. присутствіє», інспекція тюрем, медична інспекція —
з своїми старшими й нижчими урядовцями зоставались, як і за старого
режиму, виконуючи майже ті самі функції. Окремо працювали нові
інституції: земельний і продовольчий комітети, але вони були цілком
автономні.
Два слова про моїх двох помічників, що заміняли собою одного
прежнього віце-губернатора. Оба були родовиті українці, хоч і нале
жали до російських партій і уважали себе (один принаймні спочатку)
за росіян. Р. І. Ганжа походив з дрібної поміщицької родини, що
мала грунтець під самим Черніговом, в місцевості, що так і назива
лась «Ганжовщиною». Молодим студентом Петербурзького техноло
гічного інституту він був арештований за приналежність до соціал-де-
мократичної організації і засланий на каторжні роботи до Сибіру. Він
там вибув щось коло двох років і втік. Добивсь за кордон аж до
Парижа. Тут вступив на фабрику як простий робітник, а пізніше всту
пив до політехнікуму, який і скінчив з ступенем інженера. У Франції
пробув усього коло десяти років. Там і одружився з однією панною
чернігівкою, що приїхала до нього — російською соціал-революціонер-
кою. Революція дала йому змогу повернутись літом 1917 року додому.
Він цілком офранцузився і балакав по-російськи з явним чужим ак
центом. Українському національному рухові був зовсім чужий, але
теоретично спочував ідеї автономії України і написав брошуру під
титулом «Автономія України», видану в кінці літа 1917 р. у Чернігові.
Він належав до партії російських соціал-демократів (меншовиків).
Потроху почав усе більше цікавитись українською справою, брав у
мене українські книжки, балакав на українські теми і, можна сказати,
на моїх очах «українізувався». Дещо вплинуло на його й те, що його
рідний брат-офіцер, пішовши на війну звичайним «русским», в полоні
зробився «синьожупанником» і писав уже додому листи по-вкраїнськи.
Це була висококультурна і дуже симпатична людина, тільки дуже
нервова, що пояснювалось, розуміється, його тяжким минулим.
Іншої вдачі був другий мій помічник П. П. Савич, син заможного
поміщика з Новозибківського повіту, йому було 24 роки, він тільки
що закінчив курс Комерційного інституту в Москві, але ще не склав
іспитів. Був російський соціаліст-революціонер і дуже цікавився коопе
рацією. Українством абсолютно не цікавився, вважав себе за росіяни
на, і всі його думки, так само як і його молоденької дружини-моск-
вички, були направлені на Москву. Говорив по-російськи з убийчою
українською вимовою, спеціально північно-чернігівського відтінку. Був
трохи зарозумілий; наперед сподівався, що буде вибраний до Всеросій
ських Установчих зборів, і так був у цьому певний, що на своє пере
бування на посаді помічника губерніального комісара дивився, як на
дуже тимчасове, що завжди і підкреслював, хоч був дуже чутливий
щодо своїх прерогатив. Кожного разу, коли з кінця жовтня почали
надходити до нас телеграми про підпали винокурень, грабування помі
щицьких маєтків або й убивства, він тільки усміхався, кажучи: «Що
ж поробите — поглиблення революції!». І ось одного дня приходить
телеграма про замордування його батька й матері на їх хуторі на
грунті дійсно «поглиблення революції». А він був у їх син-одинак...
Ми поділили наші функції в той спосіб, що Ганжа узяв до себе
справи міліції, земельних непорозумінь і взагалі чисто розпорядчі ад
міністративні функції, Савич — осередкові губерніальні інституції —
губ. правління, присутствіє і т. д. Я залишив за собою загальний провід
і керівництво. Найчастіше бачитись і вкупі працювати мені доводи
лось з Ганжею.
Щоб ознайомитись ближче з повітовою адміністрацією, я скликав
з’їзд повітових комісарів і голів повітових рад. Персональний склад
148 Ї35М 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9
З історіографічної спадщини
повітових комісарів, як виявилось, був дуже випадковий і різноманіт
ний. На таку неспокійну і непевну посаду мало хто охотився. Більш:
солідні, помірковані елементи з земельних власників і самі не хотіли ̂
йти, та їх, видко, неохоче й вибирали. Попадали здебільшого випад
кові люди, ті, хто в даний момент чимсь зумів висунутись на одно
манітному фоні провінціального життя. З місцевих землевласників^
комісарами були лиш Малахов у Чернігівському повіті, Трохименко —
в Глухівському, Шимоновський — в Суразькому. В Стародубському
був якийсь час комісаром член 1-ої Думи Куриленко. З національно
свідомих українців був лиш помічник остерського комісара Шульгин,
та потім виявилось, що такий єсть іще в Ніжині: Іполит Ковалевський,—
на з’їзді його не було. Головою повітової ради Остерського повіту був
селянин Гаврило Одинець, свідомий українець, добре знаний в київ
ських українських кругах. Взагалі з’їзд справив на мене доволі бліде
вражіння. А тим часом обставини на місцях вимагали багато енер
гії, адміністраційного досвіду й політичного такту.
Село на Чернігівщині ціле літо зоставалось зовсім спокійне. Іс-
крицький, передаючи мені посаду, казав, що на мою долю випало
працювати в губернії, де все так мирно та тихо. Скоро після мого
прибуття до Чернігова там відбувся губернський селянський з’їзд*
Головним організатором і розпорядником на з’їзді був відомий на
Чернігівщині діяч Тихон Осадчий. Він прохав мене привітати з’їзд
від імені губерніального комісаріату. Я явився на з’їзд і застав кіль
касот селян, переважно немолодого вже віку, солідних хазяїнів. В своїй
промові я сказав, що вітаю з’їзд від імені тієї влади, що хоче не па
нувати над народом, а служити йому, і прохав усіх присутніх допо
магати цій владі в піддержанні спокою й доброго ладу на нашій
Чернігівщині. Селяни з напруженою увагою слухали мене; видко для
них була новиною українська мова в устах представника вищої адмі
ністрації. До того ще я був у своїй військовій уніформі, яку носив по
службі в Галичині. Мене вітали оплесками, а Осадчий відповідав мені,
як голова з’їзду. Я залишився до кінця зборів. З ’їзд проходив у ді
ловитому й спокійному настрої. Не було галасливих виступів і зви
чайної демагогії, може, тому, що, крім селян, було дуже небагато
сторонніх людей. Дядюшки в чумарках і сіряках самі радили про свої
справи, і було цікаво і приємно чути їх тверезі, «помірковані», сказати
б по сучасній термінології, погляди.
Скільки мені не доводилось говорити з селянами, а вони приходили
до мене щодня в різних справах і делегаціями, і поодинці; я спостері
гав, що у них настрій спокійно очікуючий; вони сподівались, що най
більш важлива для них земельна справа буде вирішена на їх користь
законним шляхом. По губернії перші два місяці (вересень — жовтень)
коли й траплялись де заворушення, то це бувало переважно на пів
ночі, де жило багато зайшлого люду, де скупчені в деяких місцях
фабрики й заводи (Новозибківщина). Був невеликий заколот в посаді
Шостка, де великий пороховий завод і де почав каламутити військовий
фельдшер-грузин, що стояв на чолі «ради депутатів». Але й там уда
лось вгамувати без особливих труднощів, вирядивши на місце двох
членів нашого губерніального виконавчого комітету. Вони зуміли вти
хомирити заколот самими умовляннями.
Та з часом становище почало гіршати. З одного боку, агітатори
соціалістичних партій, що розсипались по селах для «освідомлення
мас», раз у раз твердили селянам, що, мовляв, панська земля ■— то
пограбована у їх панами, що вона мусить перейти до селян без усякого
викупу і т. д. Це розпалювало апетити, і здебільшого не серед тру
дящих господарів, а серед тих елементів села, що через війну та ре
волюцію вибились з звичайної колії життя і були ласі на чуже добро.
З другого боку, з кінця жовтня стало напливати на село багато зболь-
шевичених солдатів з фронту і з запілля 2, де вони досить наслухались
/55ЛГ 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 149
З історіографічної спадщини
запальних демагогічних промов. Вони, з свого боку, впливали на роз
бурханий сільської маси. Ще поки держався підйом перших місяців
революції, що докотився в певній мірі й до нашого села, поки ще не
розхиталися старі поняття про карність та законність, доти ще було
сяк-так. Але революція йшла і руйнувала всі старі погляди й поняття.
Звідусіль чулися намовляння до самочинних виступів, а за привідцями
діло не стало.
І от почалось з винокурень, з горілчаних складів, що служили та
кою принадою й спокусою після трилітньої заборони продавати горілку
(від початку війни). То тут, то там по цілій Чернігівщині почались
підпали складів спирту і горілки; їх розбивали, починалось масове
пияцтво, далі— пожежа, неодмінно з людськими жертвами і часто
після цього — погром сусіднього маєтку або економії. Люди гинули
під час погрому горілчаного складу цілими десятками від необережного
поводження з вогнем і вибуху спирту. Гинули п’яниці, погромники, а
часто й зовсім сторонні люди — необережні свідки. Далі прийшла
черга на цукроварні, звідки розтягали цукор, потім — до великих ма
єтків, де забирали коней, худобу, господарський інвентар, хліб, а ще
більше нівечили всяке добро, хапаючи його без пуття; раз у раз вини
кали пожежі, і тоді все просто гинуло. Але такі з’явища ще в кінці
жовтня траплялись лиш спорадично. Та чимдалі, то все ставало гірше,
і вже в половині падолисту щодня до комісаріату приходило по кілька
телеграм про погроми в різних кутках губернії. Місцева адміністрація
була цілком безсила боротись з цими явищами, ще поки вони трапля
лись зрідка, а далі то вже не було про це й мови, доводилось самим
ховатись, щоб не вбили. Міліція, як я не раз згадував, була нікуди
нездатна. Та й серед адміністрації були люди, що менше всього нада
вались для ролі, яка їм припала. Прикладом може служити історія
з Ніжином.
Вже в перші тижні мого перебування в Чернігові мою увагу звер
нули на себе службові телеграми ніжинського комісара Ковалевського:
вони були писані українською мовою. Це вперед викликало мої симпа
тії до їх автора, хоч зміст телеграм іноді дивував своїм якимсь наївним
характером. Але скоро з Ніжина почали приходити вісті ще більш
дивного характеру, що там творяться якісь самоуправства й переви
щення компетенції влади. Скоро до мене явилась делегація від ні
жинських купців і подала цілий ряд скарг на порядки, які завів комісар
вкупі з начальником міліції Терещенком: вони самовільно встановлю
вали ціни на крам по мануфактурних крамницях, а у тих купців, що
не хотіли продавати по примусових цінах, замикали на цілі тижні
крамниці, або починали перевірку («учет») краму, під час якої зни
кали цілі звої краму. Трохи згодом виникла й ще одна справа, зв’язана
з ніжинською адміністрацією. Я дістав від прокуратора з Київської
палати скаргу на начальника ніжинської міліції по такому ділу. Ще
влітку в Ніжинському повіті об’явився якийсь пророк, котрий пред-
сказував скорий прихід антихриста, загибель світу і т. подібні страхи.
Пророк мав успіх серед баб, а чоловіки ставились до його пророкувань
байдуже. Ніжинська міліція побачила в діяльності пророка явну контр
революцію й посадила його до тюрми. Одначе потримала його всього
два-три тижні і випустила, зобов’язавши, щоб не показувався в самому
Ніжині. Та пройшло скількись часу, і пророка побачили в Ніжині на
базарі і знову посадовили за грати. Але тут вмішався прокуратор Ні
жинського окружного суду і, не знайшовши підстави для тримання лю
дини в тюрмі за саме лиш пророкування, наказав пророка випустити. Та
начальник міліції Терещенко не тільки не послухав, але, обвинувачуючи
самого прокуратора в потуранні контрреволюції, почав загрожувати йому
арештом, так що бідний прокуратор мусив не ночувати вдома. Я спро
бував було в справі купців зателеграфувати, але скоро явивсь домене
переляканий один з купців і сказав, що учасників делегації до мене
150 133 N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9
З історіографічної спадщини
Терещенко хоче арештувати за те, що їздили скаржитись. Справді в
гоголівському місті почали відбуватись історії ніби з гоголевих часів.
Ми з Ганжею рішили з’їздити удвох до Ніжина, щоб подивитись своїми
очима, що там твориться. Гарного осіннього ранку виїхали ми авто
просто до Ніжина старим грунтовим шляхом. Мабуть, тут ніколи не
бачили авто, та ще такого здоровенного, чорного: скрізь воно викли
кало сенсацію й переляк. При в’їзді до села цілі хмари гусей, що
мирно паслися на вигоні, здіймались і летіли з криком вперед улицею
через усе село, не звертаючи вбік, думаючи, що за ними женеться
якесь страшило. Собаки або кидались на нас з скаженим гавканням,
або теж вили з переляку й утікали; коні жахались і кидались вбік,
частенько перекидаючи навантажені снопами вози. Люди сердились і
лаяли нас. Набрались ми мороки, поки проїхали ті 75—80 верстов до
Ніжина! Та ось і славний Ніжин. Широко простягся на рівній, як
скатертина, площині, весь потонув у садках і в зеленій гущавині дерев.
Було сухо, і на його широченних майданах і вузьких покручених ву
личках вітер здіймав цілі хмари пороху. Був майже обідній час, і
місто виглядало як мертве. Ледве змогли ми допитатись, де ж міститься
повітовий комісаріат,— він заховався десь в лабіринті вузеньких
вуличок, як дві краплі води похожих одна на другу. Та ось ми знайшли;
бачимо: табличка російською й українською мовами свідчить, що тут
міститься ця найвища повітова інституція. Входимо і зразу в першій
великій кімнаті попадаємо не то на якесь віче, не то на якісь шумні
збори: юрба селян гаряче спориться між собою, особливо в одній куп
ці, в осередку якої стояв молодий хлопець у чорній блузі, підперезаній
мотузочком, і щось енергійно доводив своїм слухачам, які перебивали
його і сперечались з ним. Моя поява — я був у військовій одежі — зро
била деяке вражіння, але не зупиняла галасу. Я спитав, чи можу ба
чити комісара. «Та комісар ось», — відповіли мені і показали на мо
лодого парубка в чорній блузі. Дійсно, це був повітовий комісар, Іпо-
лит Ковалевський, студент 2-го курсу Ніжинського історично-філоло
гічного інституту. Я перервав гарячу дискусію, назвав себе і закликав
до окремої кімнати, сказавши, що хочу з ним побалакати. Зараз же
до тієї кімнати ввійшов підстаркуватий вже чолов’яга, з руденькою
борідкою й хитрими очима, тип повітового «аблаката»4 чи канцеляр
ського писаря. Це й був відомий вже нам Терещенко, начальник пові
тової міліції. Познайомившись, я прохав, одначе, залишити нас удвох
з комісаром, щоб побалакати на самоті. Начальник міліції з видимою
неохотою вийшов.
Зоставшись наодинці, почав я вичитувати комісарові всі його
промахи й провини. Бідолаха в усьому згоджувався зі мною, нарікав,
що не знає законів, не розбирається в них і почуває себе, по його
словах, «мов у лісі». Отже, Терещенко, як людина більш досвідчена,—
а він справді був «аблакатом», себто неофіціальним повіреним в дріб
них судових справах, тим, що іноді називалось «підпільним адвока
том»,— птиця стріляна,* він, очевидячки, й крутив бідним Ковалевським,
як хотів, і був головним привідцем усіх тих беззаконь, на що скаржились
обивателі. «А що це у вас за галас, за збіговисько таке?»,— спитав я
Ковалевського, вказуючи на двері, за якими ще чути було гомін. «Та
це приїхали люди з села в справі розмежування випасу». «Та чого ж
вони так галасують в урядовому помешканні?». «Та це ще нічого, от я
виїздив учора до села, так ледве втік, трохи не побили на мітингу,
який я був скликав!». Бідний комісар не вмів викликати поваги до
свого авторитету; до всього іншого, він був каліка, дуже кульгав на
одну ногу, весь похиляючись на ході на один бік, і це вкупі з його
молодістю, недосвідченістю, занадто демократичною манерою вдяга
тись менше всього нагадувало представника влади, найстаршу особу
в повіті. А людина, видко, була щира й добрий українець. Поки ми
розмовляли, в двері хтось постукав, і слідом за тим до кімнати ввійшов
/3 3 / / 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 151
о історіографічної спадщини
огрядний поважний пан в чорному сурдуті й золотих окулярах і одре-
комендувався професором тутешнього Історично-філологічного інсти
туту NN й комісаром міста Ніжина. Це дійсно був професор філософії
й психології, і яка біда примусила його взяти на себе, властиво, по-
ліційні обов’язки — Бог знає. Ніжин, як найбільше по числу людності
місто в губернії, здавна мало свого особливого поліцмейстера; отже,
по перевороті воно дістало собі окремого міського комісара. Але, вид
ко, професор філософії був також дитина в адміністративних справах,
як і його учень Ковалевський, і тому обома крутив і вертів по-своєму,
як хотів, старий лис Терещенко.
На ніжинську міліцію доходило до Чернігова багато скарг за її
хабарництво, ледарство та й ще за гірші вчинки. Взагалі міліція в
губернії уявляла з себе одно осудовисько і сором. Я в розмові натякнув
професорові на те, що його міліціонери стоять дуже не на висоті свого
призначення. «Так, — згодився він, — буває, але, — і тут він суворо
глипнув на мене поверх своїх золотих окулярів,— вони всі дуже від
дані революції!». Я побачив, що пан-професор справді трактує речі
занадто по-філософськи, і вже не продовжував з ним ділової розмови.
От так, побалакавши з вищими властями славного міста Ніжина
і його повіту, я залишив п. Ганжу для коротенької ревізії канцелярії,
а сам пішов до окружного суду, щоб поінформуватись про справи і там.
В суді було тихо і поважно. Скрипіли пера канцеляристів, сновигали
смирні прохачі. Я зайшов до голови суду — старий сивобородий дідусь
сидить у своїм кабінеті на кріслі, на якому сидів, може, десятки років,
про справи в місті і в повіті говорить з сумною усмішкою. Я сказав,
що повітовий комісар скаржився мені на свою неознайомленість з за
конами, так от добре було б, якби йому з судових сфер давали якусь
пораду. «Дуже охоче,— сказав голова суду,— але ж він ні разу в мене
не був, і я його ніколи не бачив!». Виявилось, що від самого початку
нової влади, від березня, ніхто з повітового комісаріату ні разу не був
у суді, і між такими двома інституціями, як комісаріат і окружний суд,
що, здавалось, мусили б мати якісь зносини, не було ніяких стосунків.
Суд існував сам по собі, а комісаріат — сам по собі. І це в малому
провінціальному місті, де кожен один одного знає. До кабінету голови
суду покликали прокуратора, і він мені мало не з слізьми на очах
скаржився на начальника міліції, котрий тепер мстився на прокураторі
за те, що той колись чіпав його з приводу його «аблакатської»
практики.
Я вийшов з суду і пішов бульварчиком шукати, де б пообідати.
Звичайно, приїжджій людині в провінціальних містах можна було
пообідати хіба тільки в якомусь клубі, і я пішов шукати і розпитувати.
Ось серед малого запорошеного скверу, з рідкими і вже пожовклими та
посохлими од куряви та спеки деревами стоїть бюст Гоголя, а на
постаменті виконано славнозвісну цитату про те, що йому судилося
оглядати світ «крізь видимий миру сміх і невидимі й незнані йому
сльози». Великий земляче! Чи то така іграшка химерної долі, щоб тут,
у твоєму Ніжині, де виростав твій талан і розцвітала твоя муза, на
другий день після революції панували такі відносини й порядки, що
немов списані з твого «Ревізора» чи «Мертвих душ»! Чи то така вбога
наша Україна на живі, творчі громадські сили, що на другий день
після великого перевороту змогла видати лиш таку карикатуру, таку
пародію на «обновлений лад»? Чи винні в цьому ті, що взялися тим
ладом зверху керувати?
Коли ми з Ганжею вертались увечері до Чернігова й по дорозі
ділилися своїми ніжинськими вражіннями, то для нас не було сумніву,
що Терещенка не можна залишити на посаді. З Ковалевським ще сяк-
так, тим більше, що це свідомий українець і, видко, як уміє, проводить
українізацію в своїм комісаріаті. Але як позбутись Терещенка? На це
знайшовсь один спосіб: виявилось, що він досі не був затверджений
152 І8 5 ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9
З історіографічної спадщини
в Чернігові; отже, зоставалось одно — не затверджувати й повідомити
повітове казначейство (скарбницю), щоб не виплачувало йому платні.
Так і зробили. За пару тижнів полетіли телеграми до мене від ніжин
ської повітової ради: як се так я, народний обранець, наважуюсь не за
тверджувати такого ж народного обранця Терещенка? Але ми з Ган-
жею твердо вистояли на своєму, не зворушившись цим покликанням
на «народну волк» і не злякавшись скарги на нас до Центральної
Ради. Бувши якось в Києві, я виложив президії Центр. Ради, в чому
діло, і скарга з Ніжина залишилася без усяких наслідків.
Розуміється, справа з Ніжином була, може, свого роду унікумом
навіть серед тодішніх відносин, але взагалі діло з повітовою адміні
страцією стояло дуже кепсько. Під кінець стало помічатись явище,
що комісари кидають свої посади, а на їх місце ніхто не хоче йти.
Козелецька повітова рада після більш як місячного безуспішного шу
кання кандидата на комісара просто попрохала мене когось призна
чити. Але й тут питання: кого призначити? Вже перед кінцем року
удалось знайти одного офіцера—українця, родом з Козелецького по
віту, що повернувся з війська і згодився прийняти посаду повітового
комісара.
Дві тяжкі справи, які найбільше дошкуляли нам у вересні і жовт
ні,— це був неврожай у північній частині губернії й справа з т. зв.
13-тим запасним піхотним полком, що, правда, мала пекучий інтерес
більше для самого Чернігова, ніж для губернії.
Треба знати, що північна частина Чернігівщини — повіти: Мглин-
ський, Суразький, Новозибківський, Стародубський і Новгород-Сівер-
ський — колишній Стародубський козачий полк, відзначається піску
ватим, малородючим грунтом. Зате тут багато лісів, і тому в старовину
тут було так багато буд, гут, винокурень, а тепер — фабрик та заводів.
Населення тут мішане: українці й білоруси, а до того ще багацько ко-
лоністів-великоросів, т. зв. розкольників, що утікали колись од релі
гійних утисків з Московщини до Гетьманщини, де їх уже ніхто не чіпав
за віру. Все це значно ослабило тут національний український харак
тер. Та й залізниці тут проведені так, що до Москви легше й швидче
можна проїхати, ніж до Києва. Одначе північні чернігівці ніяк не
хотіли одлучатись од решти своєї губернії, а заразом і од України.
Коли Тимчасове правительство задумало відрізати чотири повіти
(Мглин, Сураж, Новозибків і Стародуб) від території автономної Ук
раїни, з усіх кутків посипались протести, делегації, телеграми проти
того відлучення. Аж тільки недавно большевики одрізали ці повіти від
України. З цих крайніх північних кінців України походять, між іншим,
два помітні діячі нового українського руху: покійний Михайло Ткаченко
і український комуніст Петро Дятлів.
Неврожай і в зв’язку з цим недостача власного хліба були в
північній Чернігівщині явищем звичайним. Але хліб, звичайно, при
вожено з південних, багатих повітів губернії. Так було би і в 1917
році, хоча тоді був поганий урожай також і на півдні. Але по загально-
російському продовольчому плану Чернігівщина мала постачати хліб
для Московщини, здається, чи не для самого Петербурга. За вико
нанням цього плану доглядав місцевий продовольчий комітет у Черні
гові, де засідали представники російської «революційної демократії»,
котрі пильно стежили, щоб не порушувати єдності й централізованості
всеросійського продовольчого плану. Виходило дуже дивне й ненор
мальне явище: північні повіти Чернігівщини майже голодували, а по
декуди то наступив і справжній голод, а тим часом з південних повітів
одправлялись потяги з хлібом на Московщину. До мене приїздили
делегації з Суразького і Мглинського повітів, скаржились, оповідали
тяжкі подробиці голоду, а я не міг нічого добитись від продовольчого
комітету, бо там слухали свого начальства з Москви та Петербурга.
Не помагали й апеляції до Генерального Секретаріату в Києві.
І55Н 0130—5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 153-
З історіографічної спадщини
Практична робота там, у Києві, наладжувалась дуже мляво, хто
зна-чому. Казали, що петербурзьке правительство саботує, не відпускає
коштів, не хоче зноситись з Секретаріатом. Але я думаю, що винні
були таки самі наші люди: якби вони виявили стільки енергії в фак
тичному опануванні владою на місці, скільки вони її виявили в бо
ротьбі з центральним урядом за формальні межі автономії, то досягти
б мети було дуже легко. Перш за все уряди губерніальних комісарів
скрізь були обсаджені своїми людьми: в Полтаві сидів Андрій Ле-
вицький, у Києві — Ол. Саліковський, на Волині — Андрій В’язлов,
«а Поділлі — Микола Стаховський 5, у Чернігові — я. Але київський
уряд не робив ніяких заходів, щоб зв’язати себе з провінцією або хоч
зноситись регулярно з нею. Можу сказати з власного досвіду: в той
час як з Петербурга мене щодня закидали десятками телеграм навіть
про дрібниці, від київського уряду не тільки нічого не присилалося,
але не можна було добитись навіть відповіді на свої телеграми, і то
в дуже важних справах. Чи вони там були зайняті політикою в Цент
ральній Раді, чи просто ніяк не могли наладити біжучої праці, тільки
самі не дбали, щоб поширити свій вплив і свою владу на провінцію.
Ніхто з генеральних секретарів на провінції не показувався. У Черні
гові побував лиш один Ол. ІНульгин, секретар міжнаціональних справ,
і то не урядово — для прочитання публічної лекції. Він попав якраз на
з’їзд чернігівських «просвіт», і його поява й сказана ним промова дуже
піднесли настрій членів з’їзду. Заїздив раз по дорозі ген. писар Ол. Ло-
тоцький6 — про це буду казати далі,— і його поява немало причини
лась до піднесення нашого духу, але це все було випадково, в зв’язку
з зовсім іншими справами. А от зате я пам’ятаю такий факт: приїжджу
до Києва по дуже важній справі до секретаря по внутрішніх справах
В. Винниченка. Являюсь на Хрещатик, ч. 36, де містився Секретаріат,
приходжу в прийомну— кажуть, ніяк не може прийняти, зайнятий. Тут
же сидить і волинський комісар В’язлов, що також приїхав з пильною7
справою з Житомира. Углядів мене особистий секретар прем’єра —
Петро Чикаленко і по знайомству пішов до Винниченка прохати, щоб
таки мене прийняв. Виходить і каже: «Заходьте, але тільки на п’ять
хвилин! А вас,— звертається до В’язлова,— уже ніяк не може прий
няти!». Почувши це, В’язлов повернувся, вийшов, сів у своє авто та
й поїхав просто до Житомира — чоловік був гарячий та щирий. От вам
і відносини прем’єра й міністра внутрішніх справ до губерніальних
комісарів, а їх було в нього всього пять, і тим не міг уділити часу.
Зате до нього, як свого часу до Керенського (про що я оповідав у І-шім
томі), звертались по всяких дурницях, таких, що сміх і розказувати, і
він приймав, тратив час на непотрібні безцільні розмови. Отак не вміли
наші молоді міністри економізувати й раціонально вживати часу, тра
тячи його на дрібниці й не встигаючи робити діл важніших.
Не диво, що коли я з своїми жалями виступив на з’їзді всіх комі
сарів п’яти губерній автономної України, що скликав був Винниченко
в половині жовтня, як губерніальних, так і повітових, то з цього нічого
практичного не вийшло, окрім того, що мене вислухано. Часописи по
дали про це звідомлення, а історик української революції п. Хрис-
тюк8, оповідаючи про цей з’їзд та про мою заяву про «наступаючий
голод, який може повести до голодних бунтів», додав свою високоумну
увагу, що, мовляв, з цим лихом нездатні були боротись комісари —
«представники переважно поміркованих кругів громадянства» *. А яку
здатність до керування справами й залагодження всяких пекучих по
треб виявили партійні однодумні п. Христюка, різні Терещенки й Ко-
валевські, зразок того я подав вище.
* П а в л о Х р и с т юк . Замітки і матеріали до історії української революції.
Том II, Відень 1921, стор. 15—16. Цінний документальний матеріал цієї книги поданий
в наївно-тенденційній оправі авторських уваг і міркувань.
154 І88М 0130— 5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9
З історіографічної спадщини
Випомповування 9 хлібних запасів Чернігівщини й вивезення їх на
Московщину, тоді як голодувала одна третина чернігівської губернії,
припинилося лиш після того, як Україна фактично відділилася від
Москви по большевицькім перевороті.
ПРИМІТКИ
1 «Главкоюз»— головнокомандуючий Південно-Західним фронтом. Протягом 1917 р.
на цій посаді перебувало дев’ять осіб. Серед них — генерали Ф. Огородников
(29 серпня — 9 вересня) і М. Володченко (9 вересня — 24 листопада).
2 Під час першої світової війни в тилових гарнізонах (запіллі), де формувалися нові
бойові одиниці, зосередилася значна кількість солдатів. Вони були об’єктом посиле
ної уваги з боку різних політичних партій, які проводили серед них активну агіта
ційно-пропагандистську роботу.
3 Прокуратор — управитель, представник.
4 Адвоката.
5 Левицький А. (1879—1954) — визначний громадський і політичний діяч, юрист,
член УСДРП, входив до складу Центральної Ради, губернський комісар Полтавщи
ни, голова уряду УНР в еміграції. Саліковський О. (1866— 1925)— громадський
і політичний діяч, журналіст, голова української Національної Ради у Москві, київ
ський губернський комісар, міністр внутрішніх справ УНР в 1920 р. В’язлов А.
(1862—1919)— громадський діяч, юрист, член УПСФ, в 1917 р.— губернський комі
сар Волині, в 1918 р. — генеральний суддя, міністр юстиції.
Стаховський М. (1879—1948)— громадський і політичний діяч, лікар, в 1917 р.—
губернський комісар Поділля.
6 Лотоцький О. Г. (1879—1939)— громадський і політичний діяч, письменник, публі
цист, член УПСФ, в 1917 р. — голова української Національної Ради в Петрограді,
з вересня по листопад того ж року — генеральний писар у Генеральному Секрета
ріаті Центральної Ради, займав ряд відповідальних посад у 1919—1920 рр. в урядах
УНР. Емігрував.
7 Терміновою.
* Христюк П. О. (1880—?) — політичний діяч, публіцист, член ЦК УПРС, входив
до Центральної Ради і Малої Ради, займав ряд відповідальних посад в урядах
УНР, з 1919 р.— емігрував, у 1924 р. повернувся на Україну. Загинув на Солов-
ках у 30-х роках.
9 Випомповування — (від польського ^уротро^'у^ас) — викачування.
Г55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1992, № 9 155
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213329 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:01:16Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Дорошенко, Д. 2026-02-17T11:21:20Z 1992 Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) / Д. Дорошенко // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 145–155. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213329 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал З історіографічної спадщини Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914—1918) Article published earlier |
| spellingShingle | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) Дорошенко, Д. З історіографічної спадщини |
| title | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) |
| title_alt | Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914—1918) |
| title_full | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) |
| title_fullStr | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) |
| title_full_unstemmed | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) |
| title_short | Мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) |
| title_sort | мої спомини про недавнє минуле (1914—1918) |
| topic | З історіографічної спадщини |
| topic_facet | З історіографічної спадщини |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213329 |
| work_keys_str_mv | AT dorošenkod moíspominipronedavnêminule19141918 AT dorošenkod moivospominaniâonedavnemprošlom19141918 |