Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Український історичний журнал
Datum:	1992
Hauptverfasser:	Бар, М., Заленський, А.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 1992
Schlagworte:	Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213375
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр. / М. Бар, А. Заленський // Український історичний журнал. — 1992. — № 6. — С. 116–122. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860271726463549440
author	Бар, М. Заленський, А.
author_facet	Бар, М. Заленський, А.
citation_txt	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр. / М. Бар, А. Заленський // Український історичний журнал. — 1992. — № 6. — С. 116–122. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український історичний журнал
first_indexed	2026-03-21T11:42:46Z
format	Article
fulltext	ПИТАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ В ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ М. Бар, ▲ . Заленський Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939— 1945 рр. * довгоочікуваний вибух польсько-німецької війни 1 вересня 1939 р. розбудив серед багатьох українських політичних діячів надію, що захитання рівноваги європейського укладу сил наблизить можливість вибороти незалежність України. Побіч німецької армії увійшов до Польщі невеликий, але добре вишколений у Німеччині український легіон, яким командував Роман Сушко, колишній партизан антирадян- ських відділів з 1920-х рр., член керівництва Організації Українських Націоналістів (ОУН). Однак підготовлені ОУН плани повстання на південно-західних кресах Речі Посполитої не здійснилися, і тільки у кількох повітах відбулися напади на відступаючі польські відділи. Лояльне ставлення до Польщі значної частини українського суспіль ства, у тому майже всіх українців, які у той час відбували військову службу в Польському війську, було результатом прихильного відно шення до Польщі, яке, серед інших, репрезентував Василь Мудрий, голова Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) і віце-маршалок останнього сейму Речі Посполитої, а також Андрей Шептицький, митрополит греко-католицького обряду. Падіння Польщі припинило українські суперечки щодо орієнтації національної політики. Кожний з дотеперішніх аспектів альтернативи мав свої недоліки: пов’язання з Польщею і її західними союзниками означало — принаймні тимчасово — відмову навіть від найбільш елементарних прав української автономії, які польський уряд у Варша ві впродовж 20 років не бажав запевнити; пов’язання з III Рейхом загрожувало необхідністю здатися на ласку безпощадного і певного своєї сили партнера, а також не виключало таких несподіванок, як віддача Німеччиною Угорщині території Закарпатської України чи пакт Ріббентропа — Молотова, віддаляючий можливість конфлікту з СРСР і надію на визволення з-під влади комуністів більшості україн ських територій. Після мілітарної поразки Польщі залишалася тільки перспектива більш або менш кон’юнктурного союзу з гітлерівською Німеччиною і її союзниками. Виразником прихильної до Німеччини концепції віддавна була ОУН — н а йсил ьн іш е угруповання серед українських самостійницьких партій. ОУН була створена 1929 р. на конгресі у Відні в результаті об’єднання Української військової організації (УВО) з Союзом ук раїнських націоналістів. Першим головою проводу, себто керівництва ОУН, був Євген Коновалець, убитий радянським агентом 23 травня 1938 р. в Роттердамі. Під керівництвом наступника Коновальця, його шурина і чільного діяча ОУН, Андрія Мельника в останній декаді серпня 1939 р. в Римі * Друкується за: Віднова. Політика. Суспільство. Культура. Зима 1985/86. Весна 1986. 4. — С. 90— 104. — Мюнхен, 1986. Місця, виділені курсивом, на думку видавц:в Віднови, є спірними. 116 /55.У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, Л» 6 Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях відбувся II Конгрес ОУН, на якому зроблено спробу опрацювати цілісну ідейно-політичну програму. Учасники конгресу критично оціни ли дотеперішній теоретичний доробок самостійницького руху. У перед мові до програмних рішень заявили, що українські партії мали на папері багато рецептів, щоб ущасливити народ, але в їхніх програмах забракло живого духу і основних національних ідей, які єдині могли порвати зі старим життям і створити нове. Як це часто буває у час великих поривів і поразок, в українському суспільстві прийшло до реакції: критичні оцінки світоглядних вартостей, розрахунки з минув шиною і пошуки нових шляхів. Щобільше, «програма» стала образли вим словом, яке ототожнювалося з вузькістю поглядів і партійною анархією. Автори програми ОУН, критикуючи колишніх національних діячів за недооцінку «важливих програмних студій», визнавали, однак, що в ході «ідейного виховання мас» важливе значення мають не кабі нетні теорії, але щоб добратися до душ народу, щоб оволодіти його почуттями і уявою за допомогою простих правд націоналізму, щоб захопити його прикладами геройських подвигів. Головні ідейні принци пи ОУН формулювалися в «опозиції до традиційних ідеологічних на прямків, спертих на раціоналізм, позитивізм і матеріалізм», та посилали ся на ближче не окреслені поняття, як «активний ідеалізм», «право духу» чи «душа націй». Устрій майбутньої держави мав бути побудо ваний «на принципі націократії», отже «влади нації у державі». Вона, натомість, мала спиратися на організовану і солідарну співпрацю всіх суспільно вартісних верств, об'єднаних відповідно до їхніх суспіль них функцій «у керівних представницьких органах». Головними прин ципами націократії передбачалися «національна солідарність, понад- класовість і безпартійність». Планований устрій цілком явно нав’язував до фашистських зразків. Проголошувано, що на чолі держави стане з волі нації голова держави — Вождь Нації, що він повинен персоні фікувати суверенність і єдність нації, очолювати збройні сили, керува ти державою через підпорядковані йому і перед ним відповідальні органи виконавчої влади. Передбачалось, що громадсько-професійні організації об’єднуватимуться відповідно до адміністративно-територі ального поділу у центральні об’єднання на засадах ієрархічної орга нізації і що творення політичних партій буде заборонено законом. В економічних справах програма ОУН стверджувала, що економічний устрій Української держави, як заперечення капіталізму і марксизму, у своїх основах має солідарну співпрацю громадсько-виробничих верств, яку нормує держава, керуючись інтересами нації. Економічна система мала спиратися на мішані форми: державну, громадську і приватну власність. Програма ОУН не була надто оригінальною і не становила пере лому в розвитку української політичної думки. Вона була особливою компіляцією споріднених раціоналістичних програм, яка у певній мірі брала до уваги українську дійсність. Воєнні події довели до того, що поточна політика відсунула на задній план формулювання програмних концепцій. У ході нарад римського конгресу до його учасників наспіла вістка про підписання пакту Ріббентропа — Молотова, а також нібито інфор мація (чи радше поголоска) про важливий для українців абзац таєм ної клаузули того договору, за яким уся Східна Галичина була пере дана Росії. Незважаючи на це, керівництво руху не змінило свого стосунку до німецького союзника. Однак на тлі стосунку до Німеччини невдовзі прийшло до розламу в ОУН. Молодші крайові діячі, на чолі яких стояв звільнений з поль ської в’язниці Степан Бандера, обвинуватили еміграційних керівників проводу в опортунізмі, германофільстві і в організаційній бездарності. На краківськім з’їзді крайових активістів ОУН у лютому 1940 р. ство рено Революційну Фракцію ОУН, звану від того часу ОУН—Б, від 0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, № 6 117 Питання вітчизняної ісіорії в зарубіжних дослідженнях прізвища молодого провідника Баидери, на відміну від ОУН—М, на чолі якої залишився Мельник. Прихильники Бандери постулювали перехід у цілості на військову діяльність, організацію партизанського руху на територіях України, які належали або були нещодавно включе ні до СРСР, висилку українського легіону до Фінляндії у випадку підтримки її з боку Заходу, врешті створення, побіч уже існуючих у рейху, також інших своїх представництв у нейтральних і союзниць ких державах, відмежування від рухів, які сліпо задивлялися на гіт лерівську Німеччину (наприклад таких, як «Фронт Національної Єд ності», керований Дмитром Палієвим). Натомість мельниківці, які більш рішуче покладалися на Німеччину, остерігали перед мілітариза цією руху і ангажуванням у партизанські авантюри на території СРСР, звертали увагу на потребу збереження сил до вирішального розиграшу, пора якого ще не прийшла, вважали, що всяка діяльність повинна сприяти тому, щоб довести союзникові корисність їхнього руху. Пав’язання дружніх відносин між Німеччиною і СРСР спричинило хвилеві припинення гітлерівцями явної підтримки українських націо нальних організацій. Вони, до речі, були формально розпущені (як і всі інші — крім гітлерівських — на території рейху), а представниц твом комітетів громадської опіки і громадсько-освітніх інституцій став офіційно у травні 1940 р. створений Український Центральний Комітет у Кракові (УЦК). На його чолі став проф. Володимир Кубійович, ко лишній доцент географії Ягайлонського університету, не пов’язаний з жодним українським політичним угрупованням. Незважаючи на дек ларовану нейтральність, Комітет був домінований діячами і прихиль никами ОУН—М. Сам Кубійович початково відмежовувався від того напряму. Інший осередок, який репрезентував українських емігрантів у Німеччині, діяв у Берліні під назвою Українського національного об’єднання (УНО). У 1940 р. почався розлам в Українській православній церкві. Після вересневої кампанії на території Генерального губернаторства (ГГ) жив варшавський митрополит Діонісій з єпископом Тимофієм і невели кою кількістю віруючих. Німці невдовзі погодилися на призначення нових єпископів: Іларіона (проф. Огієнка) у Холмі та Паладія (арх. Видибіди-Руденка) у Кракові — обидва були членами українського уряду в 1919 р. Новопризначеиі єпископи приступили, за згодою Діоні- сія, до українізації церкви на території ГГ. Водночас на території під радянською окупацією, головним чином у зв’язку зі справою волин ського архієпископа Олексія, прийшло до узалежнення церкви від мос ковського патріархату і створення Української автономної церкви. Наприкінці 1941 р., після опанування України німцями, архієпископ Діонісій наказав єписйопові Полікарпові, дотеперішньому вікарієві Волинської єпархії, упорядкувати ситуацію православної церкви і по кликати тимчасову адміністрацію автокефальної церкви, незалежної від російського патріархату. Так виникла Українська автокефальна церква, яка проектувала організувати релігійний центр у Києві, сягнути до традицій незалежної київської митрополії і, у випадку потреби, стати національною церквою самостійної України. Однак архієпископ Олексій, який у 1942 р. підписав акт об’єднання обох церков — авто номічної та автокефальної, не дотримав договору і довів до поновного розламу. Факт поділу української церкви використали як німці напри кінці свого панування, так і згодом радянська влада. Прийняте восени 1940 р. рішення Гітлера про напад на СРСР призвело до чергової спроби з боку влади III Рейху поновно викорис тати українські прагнення до самостійності для своїх егоїстичних, ім- періальних цілей. Українці були потрібні в першу чергу як диверсанти на тилах фронту, а також як розвідники, керівники та перекладачі при німецьких відділах. Передбачалось також використання невеликих ук- і !і> /55.У 01 оО -5247. Укр. іст. журн.*1992, № 6 Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях раїнських бойових відділів, а також призначення українців на пости у нижчій і середній адміністрації на здобутій території. Натомість українці, плануючи помагати німцям в атаці на СРСР, водночас розраховували на здійснення власних планів, які приховували від німців. ОУН—Б не сподівалась такого швидкого розгрому Червоної армії, вона радше очікувала довготривалої і винищувальної обидві сторони війни. У зв’язку з цим виходили з положень, що в міру знеси лення вермахту будуть поставати нові українські відділи, які з часом стануть домінуючою силою у південній частині фронту. Тоді, залежно від розвитку подій, можна буде одній або другій послабленій стороні подиктувати свої умови, а згодом довести до створення власної держа ви, принаймні на частині території, на якій живуть українці. Приготування до здійснення цього плану пішли у кількох напрямах. Весною 1941 р. приступили до формування регулярного військового українського відділу, до якого спрямовували військово підготовлених членів ОУН—Б і колишніх вояків Карпатської Січі, полі тично-військової формації, створеної наприкінці 1938 р. в Закарпат ській Україні й розпущеної після зайняття тієї території Угорщиною. Так виник новий український легіон, що складався з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», які 22 червня 1941 р. взяли участь у наступі на СРСР. Водночас з активістів ОУН—Б створено спеціальні похідні групи, завданням яких було, зокрема, увійти на територію України слідом за німецькою армією і творити там власну адміністрацію, а також пропагандистсько впливати на місцеве населення, зокрема роз буджувати його національну свідомість. Врешті багато зусиль вкладено в організацію на територіях, які були включені до СРСР, розвідуваль ної мережі і партизанських відділів, які в момент вибуху німецько- радянського конфлікту мали приступити до широкої бойової діяльності з метою перетворити її у національне повстання. Командуючим парти занського руху став член керівництва ОУН—Б Іван Климів-Легенда. Німці, принаймні почасти, були поінформовані про тактику керівництва ОУН—Б і тому фаворизували конкуренційну і водночас більш слухняну і лояльну в стосунку до III Рейху групу А. Мельника. Німецький напад на СРСР став нагодою для здійснення заздале гідь підготовлених українських планів. Населення ентузіастично вітало маршируючий у першій лінії український легіон. На тилах відступаю чої у безладді Червоної армії у широких масштабах були організовані диверсійні акції і саботажі. До діяльності включилися відповідно під готовлені вищеназвані похідні групи. Діяльність українських партиза нів почалася насамперед у Львові, де зав’язалися вуличні бої, які спричинили відплатну, спрямовану проти цивільного населення радян ську акцію. Батальйон «Нахтігаль» під командуванням Романа Шухе- вича увійшов до міста вночі з 29 на ЗО червня, випереджуючи на 7 годин німецькі дивізії, які швидко просувалися (в п р о д о в ж н а й б л и ж чих дн ів цей батальйон брав участь у в и н и щ ува н н і пол ьського н а се л ен н я , зокр ем а інт елігенції). Тієї ж ночі опановано львівську радіо станцію, через яку ЗО червня 1941 р. проголошено прокламацію незалежності України. Згідно з прийнятими раніше рішеннями покли кано тимчасовий уряд, на чолі якого став Ярослав Стецько, призначе ний на цей пост Бандерою. Прокламація Самостійної України, не консультована раніше з німцями, була свідомою рискованою спробою поставити їх перед доконаними фактами. Незалежно від цього уряд Стецька отримав підтримку керівників головних політичних угруповань, серед них Йосипа Крутого, який керував Українською соціалістичною партією (?), Василя Мудрого, голови УНДО, Мїлени Рудницької, колишнього посла Сейму Речі Посполитої Польщі, Дмитра Паліїва, керівника фронту Національної єдності, Павла Скоропадського, керма нича гетьманців, і д-ра Костя Левицького, колишнього прем’єра Захід но-Української Народної Республіки. Однак вирішальне значення мало 119155М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 6 Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях благословення митрополита А. Шептицького, який загально вважався символом- українського патріотизму. 1 липня у кафедрі св. Юри відбу лося вдячне богослужіння за визволення Львова з-під радянської оку пації. Під час богослужіння була відчитана відозва Шептицького, яка зазначала, що з волі всемогутнього Бога, в Трійці Єдиного, почалась нова епоха в житті державної, соборної, самостійної України і що національні Збори, які учора зібрались у Львові, проголосили і під твердили цю історичну подію. У першій декаді липня була покликана Українська Національна Рада — сурогат парламенту, — на чолі якої став К. Левицький. Прокламація самостійної України була прийнята ентузіастично більшістю українського суспільства, і її супроводжали численні мітинги та вдячні богослужіння. Це був — як потім виявило ся — вершок успіхів здійснюваної ОУН С. Бандери концепції «націо налістичної революції». Покликанню уряду Стецька рішуче спротивилася група Мельника, яка висловилася за стислу співпрацю з німцями і намагалася створити регулярне українське військо при відділах вермахту. До прокламованої самостійності зі стриманістю ставився також керований Кубійовичем УЦК у Кракові. Тим часом німці, не очікуючи такого розвитку подій, 11 липня арештували Стецька і його чотирьох співробітників. Притримали також С. Бандеру. Вони були перевезені до Берліна, де домагалися від них відкликання акту ЗО червня 1941 р., а тому, що жоден з них на це не погодився, їх у вересні ув’язнили в таборі у Саксенгаузені. В україн ській політиці III Рейху перемогла концепція, репрезентована Гіммле- ром, а безпосереднім виконавцем якої був Е. Кох. Ця політика пряму вала до перетворення України в німецьку колонію. Зазнала, натомість, поразки концепція, представником якої був Розенберг і яка пропонува ла створення німецького сателіта — Української держави. Ударом для угруповань, які орієнтувалися на союз з німцями, насамперед було проголошення (1 серпня 1941 р.) рішення про приєднання Східної Малопольщі і південної частини Волині до Генерального губернатор ства, а потім відступлення Румунії округи Одеси. Україна стала об’єк том безпощадної німецької експлуатації. Тільки для збереження позір ної пристойності були зроблені певні жести, які мали переконувати в позитивному ставленні III Рейху до українських прагнень. Тими жес тами були: встановлення Генерального Волинсько-Подільського коміса ріату з осідком у Бресті та з маріонетковою Українською Радою; створення українського університету в Рівному і підтримка українсько го елементу на територіях, де він був у меншості, що, до речі, відпові дало німецьким інтересам. Незалежно, однак, від фактичного фіаско надій на швидке виникнення вільної України, більшість досі прихильно настроєних до Німеччини організацій послідовно висловлювалася за дальшу співпрацю з німцями. Це стосувалося як прихильників Кубійовича, так і Мельника; Ук раїнська Національна Рада у Львові, домінована діячами ОУН—М, була толерована німцями з огляду на величезний авторитет митропо лита Шептицького. Ліквідація уряду Стецька і ув’язнення чільних активістів ОУН—Б спричинили перехід до конспірації тих діячів, які залишилися на волі. Керівництво тієї організації взяв на себе один з найближчих співпраців ників Бандери—Микола Лебедь; за спіймання його німці призначили високу винагороду. Репресовано чимало діячів і прихильників ОУН-Б, зокрема, до Освенціма потрапили М. Климишин і Ярослав Рак, а Ми колу Лемика, керівника однієї з похідних груп, розстріляли «за вороже ставлення до рейху». Німецька влада виразно зазначала, що не толеру ватиме жодних проявів української самостійності. Опановані послідов никами ОУН-Б батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були відкликані з фронту і на засаді річного контракту використані, зокрема, для п а ц и /55 .V 0130—5247. Укр. іст. ж урн., 1992, № б120 Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях ф ік а ц ії н а сел ен н я Б іл о р у с ії, в ід зн ачаю чи сь у ц и х народовбивчих а к ц ія х винят ковим звірством. Через рік ті відділи були розпущені. ОУН—М, використовуючи репресії, яких зазнало конкуренційне угруповання, домінувала більшість існуючих інституцій. Мельниківці намагалися опанувати адміністративну владу скрізь, де це було мож ливе. Після здобуття Києва створили власну Українську Національну Раду на зразок діючої у Львові. Це взаємне суперництво довело згодом до братовбивчої боротьби. М е л ь н и к ів ц і л ік в ід у в а л и пр и б л и зн о 3 0 0 ч іль н и х д іяч ів О У Н —Б. У відплату за це прихильники Бандери вбили в Житомирі членів керівництва ОУН—М 1 Омеляна Сеника і Миколу Сціборського, а потім Романа Сушка, колишнього командира україн ського легіону, і Ярослава Барановського. У 1942 р. збільшився з боку німців грабунок продовольства і по силилися репресії в стосунку до населення. У таких умовах навіть най більш прихильно настроєні до Німеччини політики вирішили офіційно запротестувати. У лютому 1942 р. лист-протест, адресований до Гітлера, вислали А. Шептицький, А. Мельник, А. Левицький і генерал Д. Г. Омелянович-Павленко. Цей протест, як і інші, був цілковито зігнорований урядом III Рейху, що спричинилося до популяризації програми ОУН—Б. В останніх місяцях 1941 р. постав новий провід ОУН—Б, у якому чільну роль відігравали М. Лебедь, І. Климів-Легенда, Іван Гриньох і Дарія Ребет. З їхньої ініціативи на Полісся і Волинь був скерований В. Сидор, який започаткував творення відділів Української повстан ської армії (УПА). Діючі там уже від кінця 1941 р. відділи Тараса Бульби-Боровця зосереджувалися на боротьбі проти радянських (а також п ол ьськи х ) партизан. Відділи УПА швидко зростали, підсилили їх численні загрожені арештами вояки та офіцери розпущених баталь йонів, серед них сотник Роман Шухевич. ОУН—Б надалі розбудовувала конспіраційну мережу, творила бази забезпечення і лісні бункери, про довжувала таємну підготовку своїх кадрів, хоч до кінця 1942 р. збройні дії велись тільки в обмеженому обсязі. Програма боротьби УПА була накреслена щойно III Надзвичайним збором ОУН—Б, який відбувся в серпні 1943 р. Тоді була змінена територіальна структура, в рамках якої створено групи «Північ» (Волинь, Полісся), «Захід» (Східна Ма- лопольща, Буковина і Закарпатська Україна), а також «Схід» і «Пів день» (Наддніпрянська Україна). Збір прийняв рішення призначити Р. Шухевича (псевдонім Тарас Чупринка) командиром УПА. Важли вим етапом діяльності ОУН—Б було створення у червні 1944 р. Україн ської головної визвольної Ради (УГВР) яка була органом політичної надбудови УПА. Хоч вона виникла з р із н и х угруповань , які боролися за самостійність, наприклад, У Н Д О і У Р Н ( У к р а їн с ь к і н а ц іо н а л ь н і р ес п у б л ік а н ц і А . Л ев и ц ь к о го ), вирішальний голос мали в ній прихильники Бандери. Завданням УГВР була координація діяльності незалежних політичних груп і ведення зовнішньої політики. Поразки, яких почав зазнавати на східному фронті III Рейх, не мали істотного впливу на орієнтацію українських угруповань. До кінця війни на позиціях лояльної співпраці з німцями залишилися А. Мель ник, В. Кубійович, К. ПанькІвський. У 1943 р. Український Централь ний Комітет узяв на себе політично-громадську відповідальність за творену німцями військову формацію СС «Галичина», перейменовану згодом на 55 «Оаіігіеп». В о н а почат ково б р ал а участь у п а ц и ф ік а ц ій - н и х акц іях, сп р ям о ва н и х т акож проти пол ьського населення, у липні 1944 р. німці використали її на східному фронті і вона майже цілком була розбита. Мельник і керована ним фракція ОУН систематично втрачала, однак, прихильників, які найчастіше переходили до УПА. На початку 1944 р. арештували активістів ОУН—М, серед них Мель ника, якого ув’язнили в таборі Саксенгаузен. Щойно поразки, яких зазнали німецькі армії влітку 1944 р., спри- І83ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 6 121 Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях чинилися до того, що влада III Рейху вирішила звільнити з таборів провідників українських націоналістів, серед них Бандеру, Мельника і Боровця. Також тоді, за ціну здобуття нових українських дивізій, в Берліні вирішено піти на певні поступки на користь українських прагнень. Увінчанням стремлінь націоналістів було виникнення 23 лютого 1945 р. Українського національного комітету (УНК), на чолі якого став Павло Шандрук, колишній полковник Польського війська, а його заступниками стали В. Кубійович і О. Семененко. Під патронатом УНК з розпорошених по всьому фронту українських відділів почали формувати Українську національну армію. Ті відділи не увійшли до складу Російської визвольної армії (РОА), якою командував Власов. Зрозуміла річ, що у той період Німеччина була єдиною державою, яка була схильна визнати УНК репрезентантом українського народу. Закінчення воєнних дій означало поразку українських угруповань, які боролися за самостійність, і через те зникла з міжнародної арени проблема України — вся її територія опинилася в межах СРСР. Що правда, продовжувалася ще ведена УПА, зокрема на прикордонних територіях, уперта і безпощадна партизанська війна, однак брак ефек тивної допомоги ззовні спричинився до того, що вона не мала шансів на успіх. Абсолютна мілітарна перевага Червоної армії, терор і провокації НКВД розбили організаційні структури українського підпілля. Остан ні, доведені до відчаю відділи боролися ще на початку 1950-х рр. 5 березня 1950 р., оточений у бункері відділами НКВД, загинув на посту разом із цілим своїм штабом командир УПА Р. Шухевич. Поразка Німеччини була водночас поразкою українського націо нального руху. Однак все свідчило, що й перемога Німеччини не була 6 для України щасливим розв’язанням. Мабуть, єдиним шансом було повторення результату попередньої війни, себто послаблення воюючих сторін — Німеччини і Росії. Але історія не любить повторюватися. Перспектива все ближчої поразки викликала наростаючий безсильний гнів тих, що зазнавали поразки. Гнів і ненависть, які вже раніше породжували злочини, були скеровані проти тих, яких вважали чужими на своїй землі — проти поляків, євреїв, росіян... Тому трагічним епізо дом тієї війни була різня польського населення, вчинена із сліпим переконанням, що ненависть імунізує український народ від результа тів зазнаної поразки. Хоч і траплялись у цій війні польсько-українські союзи і порозуміння, здійснювані з різних причин за ініціативою обох сторін, це завжди були місцеві і тимчасові епізоди, які не рахувались у грі великої політики. Українці, залишившися самотніми віч-на-віч з двома неприязними силами, не здобули самостійності. 122 155N 0130—5247, Укр. іст, журн„ 1992, № б
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213375
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-5247
language	Ukrainian
last_indexed	2026-03-21T11:42:46Z
publishDate	1992
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Бар, М. Заленський, А. 2026-02-17T12:19:13Z 1992 Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр. / М. Бар, А. Заленський // Український історичний журнал. — 1992. — № 6. — С. 116–122. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213375 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр. Война утраченных надежд: украинское самостийницкое движение в 1939—1945 гг. Article published earlier
spellingShingle	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр. Бар, М. Заленський, А. Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
title	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.
title_alt	Война утраченных надежд: украинское самостийницкое движение в 1939—1945 гг.
title_full	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.
title_fullStr	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.
title_full_unstemmed	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.
title_short	Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.
title_sort	війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.
topic	Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
topic_facet	Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213375
work_keys_str_mv	AT barm víinavtračenihnadíiukraínsʹkiisamostíinicʹkiiruhu19391945rr AT zalensʹkiia víinavtračenihnadíiukraínsʹkiisamostíinicʹkiiruhu19391945rr AT barm voinautračennyhnadeždukrainskoesamostiinickoedviženiev19391945gg AT zalensʹkiia voinautračennyhnadeždukrainskoesamostiinickoedviženiev19391945gg

Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939—1945 рр.

Institution

Ähnliche Einträge