Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації
Автор, порівнюючи факти і статистику соціально-економічного і політичного руху робітників (насамперед шахтарів) Донбасу в період революції 1905—1907 рр. та в наш час (1989—1991 рр.), знаходить багато схожого і повчального, що вимагає уважного вивчення як істориками, так і політиками. Автор, сравнива...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1992 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213380 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації / В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. — 1992. — № 6. — С. 40–46. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860290707056492544 |
|---|---|
| author | Сарбей, В.Г. |
| author_facet | Сарбей, В.Г. |
| citation_txt | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації / В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. — 1992. — № 6. — С. 40–46. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Автор, порівнюючи факти і статистику соціально-економічного і політичного руху робітників (насамперед шахтарів) Донбасу в період революції 1905—1907 рр. та в наш час (1989—1991 рр.), знаходить багато схожого і повчального, що вимагає уважного вивчення як істориками, так і політиками.
Автор, сравнивая факты и статистику социально-экономического и политического движения рабочих (прежде всего шахтеров) Донбасса в период революции 1905—1907 гг. и в наше время (1989—1991 гг.), находит много похожего и поучительного, что требует внимательного изучения как историками, так и политиками.
|
| first_indexed | 2026-03-19T14:26:35Z |
| format | Article |
| fulltext |
ПОВІДОМЛЕННЯ
Історія і політика
В. Г. Сарбей (Київ)
Традиції шахтарського Донбасу
в історичному процесі демократизації *
Автор, порівнюючи факти і статистику соціально-економічного і політичного руху
робітників (насамперед шахтарів) Донбасу в період революції 1905—1907 рр. та в
наш час (1989—1991 рр.), знаходить багато схожого і повчального, що вимагає
уважного вивчення як істориками, так і політиками.
Критика комуністичної партократії, яка за роки перебудови в засобах
масової інформації набула нечуваного раніше розмаху і знайшла від
гук у широких народних мас, певною мірою кинула тінь і на робітни
чий клас, від імені якого завжди виступали лідери КПРС, прикриваю
чи диктатуру всеосяжної бюрократичної, адміністративно-командної
системи лицемірними посиланнями на положення марксистсько-ленін
ської теорії про диктатуру пролетаріату як державне оформлення ві
ковічної мрії людства про соціалізм. І навіть коли в так звані «застій
ні часи» вожді партії проголосили імперсько-унітарну радянську держа
ву загальнонародною, вони не переставали загравати з робітничим
класом, нагадуючи всім, що він, мовляв, авангардна рушійна сила сус
пільства. Обдаровуючи його «аристократію» крихтами з панського сто
лу у вигляді певних матеріальних, службових, громадських та ідеоло
гічних привілеїв, з одного боку, залякуючи основну масу робітників,
як і всіх трудящих, тоталітарно-репресивним режимом, з другого, носії
і провідники вищезгаданої панівної системи намагалися приручити ро
бітничий клас, який завдавав стільки клопотів своїм неспокійним ха
рактером правлячим колам ще дорадянських політичних режимів. От
же, в очах решти трудящих мас багатонаціонального радянського сус
пільства створився образ робітничого класу СРСР як вірного при
служника комуністичної партократії. До певного часу такі уявлення
були характерні і в «перебудовні» роки, адже публічні маніпуляції
іменем робітничого класу продовжувалися, а його так звані «передови
ки», здебільшого успадковані з часів застою, не соромилися привселюд
но відрекатися від найвищих загальнолюдських і національних духов
них цінностей заради забезпечення мінімуму матеріальних благ. Зга
даймо того донбаського шахтаря, який в присутності Генерального се
кретаря ЦК КПРС пообіцяв заговорити рідною українською мовою ли
ше після того, як матиме доволі ... ковбаси. Звичайно, такі заяви не
робили честі тим, хто їх проголошував, тим більше, що вони безпід
ставно поширювалися на всю сучасну робітничу масу в критичних ви
ступах деяких освічених інтелігентів.
Останні, як правило, більш красномовні, ніж їх конкуренти з ро
бітничого середовища, у передвиборних обіцянках здебільшого вигра
* В основу статті покладено доповідь, проголошену автором 6 грудня 1991 р.
у Харкові на Міжнародній науковій конференції «Робітничий клас і національне
питання».
40 /55ЛҐ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № &
і р и и и ц и ш ал іа у с окиси м и п и а и у
вали бій за місце у депутатському корпусі Рад народних депутатів усіх
рангів: від селищної до Верховної. Інтелігенти виявилися й активні
шими промовцями на різноманітних всесоюзних і республіканських
з’їздах, на сесіях всесоюзного і республіканського парламентів. Отже,
ейфорія перших перебудовних років, коли на передній план висунула*
ся боротьба за максимальне розширення гласності, саме інтелігенції
принесла заслужену популярність. Та зрештою кількарічні словесні
парламентські баталії не внесли кардинальних змін на краще в життя
широких народних мас. Поглиблення ж соціально-економічної кризи й
поготів підірвало довіру народу до тих, хто при владі.
Ось у цей трагічний час нашої історії, коли нагальною стала по
треба переходити від слів до діла, і нагадав знову про себе як про мо
гутню силу суспільства, з якою не можна не рахуватися, робітничий
клас СРСР, у тому числі й робітники України. Зокрема, про свої на
сущні економічні потреби влітку 1989 р. заявили масовими страйками
шахтарі всіх вугільних басейнів Радянського Союзу. Союзний уряд
змушений був піти на поступки і виробив цілу* пограму задоволення
вимог страйкарів. Однак оскільки ця програма в основному так і за
лишилася на папері, 1990 року страйк шахтарів повторився. Страйку
вали також транспортники, робітники заводів, студенти.
Керівні діячі ЦК КПРС тоді ще заявляли, що справедливі вимоги
робітників треба активно підтримувати. Однак вони негайно відмежу
валися від страйкових акцій, коли навесні 1991 р. ті набрали політич
ного характеру. Робітники вимагали відставки Президента, Кабінету
міністрів СРСР і розпуску Верховної Ради СРСР. І хоча тепер страй
ковий рух за своїми масштабами значно зріс, охоплюючи цілі промис
лові галузі, міста, республіки, офіційні засоби масової інформації запев
няли, що нібито це справа рук «так званих демократів», «екстремістів»,
«рухівіців» тощо. У дійсності не робітничий клас слухняно виконував
поради «інтелігентної еліти», а, навпаки, — як правило, демократична
інтелігенція приєднувалася до страйкуючих робітників, вбачаючи в
них реальну силу, спроможну забезпечити істотні соціально-економіч
ні перетворення у суспільстві.
Можна нагадати й загальновідомі переконливі факти подібного
роду з недавньої зарубіжної і віддаленої вітчизняної історії. Так, зав
дяки спілці робітників та інтелігенції перемогла славнозвісна «Солі
дарність» у Польщі. Прихід до влади більшовиків у жовтні 1917 р. був
забезпечений і тим, що вони наполегливо вербували собі однодум
ців на заводах, фабриках, шахтах. У наш час дедалі більше людей
усвідомлюють, що робітники мітингують, страйкують, голодують зара
ди добробуту всього суспільства. Організуються незалежні профспілки,
«фонди солідарності». Страйкоми на місцях здійснюють реальну вла
ду. Словом, спочатку стихійний, робітничий рух набирає дедалі більш
організованого характеру, а робітничий клас дає про себе знати як
про могутню рушійну силу суспільства, що має власний світогляд, спо
сіб мислення, моральні принципи.
Відроджений у нинішні перебудовні роки робітничий рух у країні,
охопленій всеосяжною кризою, здивував увесь світ непохитністю і ор
ганізованістю соціально-економічних та політичних акцій. Вони зля
кали як відвертих, так і прихованих охоронців адміністративно-команд
ної системи, а також і тих демократів, які зверхньо дивилися на ро
бітників, вважаючи, що без проводирів з інтелігентних кіл вони не
обійдуться. От і залунали розпачливі голоси погроз чи умовлянь
«справа», і «зліва», адресовані робітникам: мовляв, не розвалюйте на
родне господарство (насправді давно розвалене «зверху»!), не підри
вайте республіканські суверенітети.
Однак найширші маси трудящих дедалі більше переконуються, що
саме робітничий клас є найпослідовнішим прихильником справжньої
кардинальної перебудови. Не на себе він «тягне ковдру», як нерідко
/55М 0130—5247. Укр. іст. журн,., 1992, № 6 41
В. Г. Сарбей
запевняли високі радянські офіційно-державні особи, фактично на
цьковуючи не дуже досвічених у політиці обивателів на політично сві
домих робітників. Насправді корінні інтереси робітничого класу ніколи
не суперечили загальним соціальним і національним інтересам народ
них мас. І свою демократичну позицію він підтвердив, з одного боку,
недавніми рішучими вимогами відсторонення від управління державою
всіх тих, хто не виправдав надій народу щодо перебудови, а, з другого,
обстоюванням ідеї «круглого столу» з представників усіх партій і рухів
для пошуків шляхів виходу суспільства з кризи.
Інтернаціональне ніколи не суперечило національному в соціаліс
тичному ідеалі, до здійснення якого прагнув робітничий клас. Про це
свідчать зокрема, вимоги робітників України, які відстоюють як свою
інтернаціоналістську позицію, так і Декларацію про державний сувере
нітет і Акт про незалежність нашої республіки. Фактично знову від
роджуються революційні традиції робітничого класу, забуті ініціато
рами перебудови «зверху». Між тим, звернення до цих традицій, ви
вчення їх сьогодні викликає значний загальнопізнавальний і навіть
прикладний інтерес.
Порівняння нинішнього й минулого завжди повчальне й корисне. Ви
являється, що сучасні тенденції до зближення суспільних інтересів ро
бітничого класу та інших трудящих класів і соціальних верств сяга
ють у часи, коли пролетаріат на Україні тільки формувався, гартував
ся у праці і боротьбі за соціальне й національне визволення всіх мас
трудящих від експлуатації.
Уперше в Російській імперії визвольний рух став справді масовим
у період 1905—1907 рр. Всі основні струмені цього руху (робітничий,
селянський, національний, просвітньо-культурний) на Україні протіка
ли дуже бурхливо і знаходили свій вияв у страйках та демонстраціях
робітників, аграрних заворушеннях селян, діяльності Української дум
ської громади, просвіт, появі української періодичної преси. Пролета
ріат України, і зокрема один з передових його загонів, представлений
робітниками Донбасу, у 1905—1907 рр. використовував усі форми і за
соби боротьби, спрямовані на демократизацію суспільства.
Так, за даними «Хроники революционного рабочего движения на
Украине (1900—1917)», упорядкованої працівниками Інституту істо
рії України АН України, тільки на території тих українських земель,
які входили до складу Російської імперії, в період революції 1905—
1907 рр. відбувся 881 політичний виступ робітників, з них у формі ву
личних демонстрацій, мітингів, зборів, сходок — 635, різного роду за
ворушень аж до збройних повстань — 68, страйків політичного харак
теру з вимогами скасувати самодержавний лад, передати владу за
гальнонародним Установчим зборам — 178*. У межах сучасного україн
ського Донбасу ця статистика виглядає так: загальна кількість полі
тичних робітничих виступів— 101, з них вуличних демонстрацій, мі
тингів, зборів, сходок — 59, виступів проти царських властей і зброй
них повстань— 15, страйків політичного характеру — 27.
Як українські, так і російські соціал-демократи того часу вважа
ли робітничий рух наймогутнішим чинником революції 1905—-1907 ро
ків, наголошуючи на тому, що її не можна зрозуміти без вивчення ста
тистики страйків. Як і на всій Україні, більшість їх мала економічне
спрямування, тобто йшлося про вимоги підвищення платні та поліп
шення умов праці й побуту робітників. Однак протягом усього періоду
революції — від початку 1905 р. до середини 1907 р. — у таких насе
лених пунктах Донбасу, як Луганськ, Юзівка, Дружківка, Алчевськ,
Єнакієве, Микитівка, Лідіївка, Ясиновата зафіксовано й ряд політич
них страйків. Крім того, донбаський пролетаріат брав участь у Все
російському загальному жовтневому страйку 1905 р. Що ж до так зва
* Тут і далі підрахунки зроблені автором.
/55УУ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 642
Традиції шахтарського Донбасу
них економічних страйків, спрямованих на поліпшення умов праці та
побуту робітників, то перше місце у Донбасі, крім Юзівки і Луганська
(відповідно 13 і 8), займали також Горлівка (8), Микитівка (7), Єна-
кієве та Алмазна (по 6).
Всього за весь період 1905—1907 років в українському Донбасі
відбулося 127 економічних страйків. За архівними матеріалами відомі
результати лише 57 з них: 6 закінчилися повним задоволенням вимог
страйкарів, у 23 страйках було досягнуто компромісних угод з підпри
ємцями, а у 28 робітники зазнали поразки. Ці показники відбивають
загальну тенденцію компромісного розв’язання економічних страйків.
Так, за даними 1905—1907 років, по Україні вона ще виразніша: всього
тут відбулося тоді 1146 економічних страйків. Наслідки відомі за ар
хівними документами по 567, з них закінчилися для робітників: пере
могою — 104, компромісом — 280, поразкою — 183.
Дуже разючою є цифра, що характеризує загальну кількість учас
ників економічних страйків в українському Донбасі 1906 р. Виявля
ється, що тоді цей регіон дав майже половину страйкарів України:
35364 з 74699. А шахтарі кам’яновугільних, залізорудних, марганце
вих та інших видобувних підприємств України висунулися в 1906 р.
на перше місце серед страйкуючих. Того року вони страйкували 35 ра
зів, в той час як робітники-харчовики — 29, машинобудівники — 18,
друкарі — 16, металурги — 15 разів.
Страйковим рухом 1905—1907 рр. на українських землях у складі
Російської імперії був охоплений 221 населений пункт, у тому числі:
60 міст і містечок, 50 робітничих селищ, 93 села. В Донбасі в той пе
ріод страйкували робітники Горлівки — 35 разів, Луганська — 34, Єна-
кієвого — 26, Слав’янська — 9, Дебальцевого — < 8.
Як правило, це вже були не стихійні виступи, а добре організова
ний і цілком цілеспрямований страйковий рух, здебільшого керований
демократично обраними страйковими комітетами. На Україні у 1905—
1907 рр. страйкоми діяли у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Ми
колаєві, Олександрівську, Полтаві, Бердянську, Кременчуку, Сімфе
рополі, Євпаторії, Феодосії, П’ятихатках, Верхньодніпровську, Долин-
ській, Сарнах. Зокрема, «Хроника революционного рабочего движения
на Украине (1900—1917)» зафіксувала діяльність страйкомів у таких
населених пунктах Донбасу, як ЇОзівка, Дружківка, Алчевськ, Кори-
стовка, Селезневське.
Однак цей перелік неповний, оскільки історія страйкомів періоду
революції 1905—1907 рр. — суцільна «біла пляма» історичної науки,
майже заборонена у часи культу і застою тема, якнайтісніше пов’яза
на з висвітленням діяльності багатьох революціонерів—робітників,
які у роки сталінщини зазнали репресій. Вивчення ж історії страйко
мів 1905—1907 рр. має практичне значення в наш час, коли внаслідок
безпорадності і втрати авторитету в масах місцевих партійних, радян
ських і профспілкових організацій новостворювані страйкоми значною
мірою взялися самі за розв’язання болючих проблем життя гірників.
Практичні дії шахтарських страйкомів нашого часу та їхніх поперед
ників на поч. XX ст. багато в чому схожі. Як тоді, так і тепер страйко
вий рух не обмежується лише соціально-економічними вимогами до
місцевих або відомчих властей. Страйкоми висувають і найрадикальні-
ші політичні вимоги аж до відставки урядів Радянського Союзу чи
України, відверто проголошують свій страйк політичним, як це було,
наприклад, у 1990 р. у Горлівці!.
У відповідь на хвилю страйків комісія республіканської Верхов
ної Ради підготувала проект Конституції України, в якому вперше в
нашій історії записана стаття <про право на страйк. Однак вона сфор-
1 Л и с о в е н к о Н. Обращение страйкомов Донбасса / / Известия. — 1990,
1 июля.
/55УУ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, 6 43
а. і . сарОей
мульована так, що фактично перетворюється у статтю про право забо
рони страйку властями: «Страйк не допускається, — читаємо в цьому
проекті, — якщо він може створити загрозу життю і здоров’ю людей
або дестабілізувати функціонування служб, які забезпечують нормаль
ну життєдіяльність суспільства, а також якщо учасники страйку пере
слідують політичні цілі» 2.
Як бачимо, це витончено казуїстичне формулювання дає змогу
властям заборонити під будь-яким приводом усякий страйк, а політич
ний взагалі викреслює з життя нашого нині вкрай політизованого су
спільства. Верховна Рада Радянського Союзу затвердила 20 трав
ня 1991 р. закон, за яким страйки з політичних мотивів проголошені
незаконними. До речі, цим законом скористався у дні серпневого путчу
генеральний прокурор СРСР Трубін, який тоді розіслав прокурорам
республік, країв та областей телеграму з вимогою не допустити мож
ливих порушень цього закону3. Народний Рух України, навпаки, зак
ликав громадян республіки «не підкорятися волі путчистів», а засто
сувати Всеукраїнський страйк як «єдину дійову зброю в боротьбі за
волю і добробут своєї родини, нашої Української держави»4.
Із самого початку шахтарського руху 1989—1991 рр. його керів
ники— діячі страйкомів—'підкреслювали, що йдеться не про бунт за
шматок мила чи ковбаси, а головним чином за темпи перебудови і
проти її гальмування на місцях5. Страйкоми Донбасу забезпечували
нормальне соціально-побутове життя населення, не допускали хуліган
ства, пияцтва, рішуче присікали провокаційні спроби спрямувати шах
тарів на погроми торговельних закладів6. За цим стежили самі шах
тарі із загонів по забезпеченню правопорядку, організованих, до речі,
на зразок бойових робітничих дружин 1905 р.
На жаль, діяльність останніх поки що не знайшла достатнього ви
світлення, хоча відомо, що саме з метою захисту населення від контр
революційних погромів і виникли перші бойові дружини робітників у
містах і селищах України, і зокрема — в Донбасі. Це власне були за
гони самооборони (їх так і називали — «самооборона»). Там, де вже
діяли Ради робітничих депутатів, ці загони підпорядковувалися їм,
а де Рад ще не було, учасники «самооборони» самі обирали своїх ке
рівників. Старі ж місцеві власті, як правило, не наважувалися заборо
нити діяльність цієї справді народної міліції, авторитет якої як надій
ної охоронниці порядку зростав у масах прямо пропорційно тому, як
царська поліція виявляла повну безпорадність у захисті населення від
погромників і хуліганів з декласованих злочинних елементів су
спільства.
В наш час слід було б уважно вивчити досвід таких дружин само
оборони, зважаючи на те, що у багатьох містах вони створювалися на
найширшій демократичній основі. Разом з робітниками в них брали
участь учні та студенти, службовці різних установ та підприємств.
У Донбасі такі дружини діяли в Юзівці, Горлівці, Микитівці, Єнакіє-
вому, Дебальцерому, Алчевську, Гришиному, Дружківці, Авдіївці,
Краматорську.
Під час революції 1905—1907 рр. великого розмаху набув проф
спілковий рух. У Донбасі найактивніше профспілки діяли у Луганську,
Юзівці, Алчевську, Єнакієвому, Костянтинівці, Дружківці, Лисичан-
ську, Кадіївці. Причому відмітною особливістю їх було те, що вони
2 Проект. Конституція (Основний Закон) України // Радянська Україна.—
1991, 8 серпня.
8 Дни Трубиних продолжаются // Комсомольекая правда.— 1991, 21 сентября.
4 Заява Народного Руху України з приводу державного перевороту в СРСР //
Літературна Україна.— 1991, 22 серпня.
5 Забастовка: вьінужденная мера защитн законних прав, но тот ли зто путь? /
Сост.: А. Т. Гаврилов, Н. И. Лавров.— М., 1989.— С. 20.
6 Там же.— С. 86, 105.
44 /55 А 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, М 6
Традиції шахтарського Донбасу
формувалися як спілки за професіями, а не за належністю до тієї чи
іншої промислової галузі чи підприємства. І як би ми сьогодні не кри
тикували цей організаційний принцип, в якому дійсно є як позитивні,
так і негативні сторони, важливо, що саме у такій формі він був за
думаний і втілений у життя самими масами і напевно в період рево
люційної кризи суспільства він найзручніший і найефективніший.
Не випадково ж і в наш час гірники знову висунули вимогу ство
рення своєї справді професійної спілки7. Така незалежна профспілка
гірників, створення якої проголошено на всесоюзному з’їзді шахтарів
улітку 1990 р. в Донецьку, за твердим переконанням його творців, най
краще захищатиме соціально-економічні й політичні права та інтереси
своїх членів. Отже, вважаємо, що вивчення демократичних традицій
народженого у вогні революцій 1905—1907 рр. профспілкового руху
має сьогодні не лише науково-теоретичне, а й суто практичне значення.
Заслуговує пильного дослідження й досвід перших робітничих Рад
і делегатських зборів, які були найяскравішим виявом державотворчої
самодіяльності робітничих мас і разом з тим втіленням на практиці
тактики «лівого блоку» проти царського самодержавства, що перед
бачала спільні дії всіх соціал-демократичних, соціалістичних партій та
безпартійних революційних демократів. У період революції 1905—
1907 рр. Ради робітничих депутатів діяли у багатьох містах України.
Зокрема, в Донбасі вони або споріднені з ними депутатські збори були
створені у Єнакієвому, Горлівці, Юзівці, Луганську, Маріуполі, Алчев-
ську, Дебальцевому, Краматорську.
На нашу думку, уважне вивчення практичної діяльності цих Рад
було б доцільним і в наш час, коли сама правомірність їх функціону
вання піддається сумніву як зліва, так і справа. Ці сумніви грунту
ються на безпідставному ототожненні самої ідеї Рад з комуністично-
тоталітарною радянською владою. Однак І. С. Плющ на першій же
прес-конференції іпісля обрання на посаду Голови Верховної Ради
України висловився про радянську владу однозначно: такої влади у
нас ніколи не було, була лише ширма для парткомітетів. Сама форма
Рад була б протидією виконавчій владі і президентській формі прав
ління, і саме тому Ради—-наша перспектива8. Звичайно, не всі нині
поділяють таку думку. Зазначимо, що й недавні претенденти на поса
ду Президента України не виявили одностайності щодо Рад. Якщо
Володимир Гриньов і В’ячеслав Чорновіл переконували виборців у то
му, що нібито система Рад уже повністю себе вичерпала і підлягає
ліквідації як така, то Левко Лук’яненко обстоював необхідність лише
реформування Рад, посилаючись при цьому навіть на менталітет
українського народу. Посилання, на нашу думку, цілком правомірне,
якщо пригадати, що своєрідна система Рад була в основі створеної
народною творчістю української козацької державності від часів За
порозької Січі — християнської демократичної республіки — до високо-
розвинутої структури державно-управлінських органів періоду Геть
манщини XVII—XVIII ст. %
Центральна Рада на Україні 1917—1918 рр. також у своїй діяль
ності спиралася на так звані українські ради, які функціонували в гу
берніях, повітах, містах. Однак про них радянська історіографія не
згадувала й словом, хоча про Ради робітничих, солдатських і селянсь-
ських депутатів, що тоді існували паралельно, написано чимало. На
гадаємо також, що в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р.,
Центральна Рада обрала першого в історії Президента України —
Михайла Грушевського. Історики переконані, що вивчення всякого
7 Там же.— С. 86, 105.
7 Почему они покинули сьезд І/ Известия.— 1990.— 16 июня.
8 П л ю щ І. Радикальні реформи і радянська влада— це наша перспектива //
Вечірній Київ.— 1991, 10 груд.
133М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, М 6 45
Б. Г. Сарбей
історичного досвіду є корисним і потрібним. Так само заслуговують
спеціального дослідження перші Ради робітничих депутатів 1905—
1907 років. На Україні вони, безперечно, виникли не без впливу україн
ського менталітету. І є навіть підстави на основі конкретно-фактично
го матеріалу довести, що перша на території тодішньої Російської ім
перії Рада робітничих депутатів у 1905 р. виникла не в текстильному
центрі країни— Іваново-Вознесенську.
Датою народження цієї Ради вважається спільне засідання повно
важних депутатів від робітничих колективів ряду промислових під
приємств, яке відбулося 15 (28) травня 1905 р. З цього дня засідання
відбувалися регулярно протягом двох з половиною місяців, поки про
довжувався загальний міський страйк робітників-текстильників. По
суті це був страйком. Та й називали його самі його учасники депутат
ськими зборами, або зборами повноважних депутатів9. Лише з осені
1905 р., коли подібні робітничі організації стали масово і одночасно
виникати у багатьох містах Російської імперії, в тому числі одними
з перших на Україні — в Києві, Катеринославі, Миколаєві, з’явилася
їх узагальнена назва: Ради робітничих депутатів. Отже, до прямих по
передників тих Рад можна віднести й Іваново-Вознесенські збори
повноважних депутатів. Однак у такому разі першою Радою робітни
чих депутатів того періоду слід визнати Луганські депутатські збори,
які функціонували як постійно діючий орган захисту інтересів робіт
ників під час їх тижневого страйку і після нього в лютому 1905 р .10
Таким чином, першість у створенні Рад робітничих депутатів на те
риторії Російської імперії належить пролетаріату України, а ще точ
ніше— робітникам Донбасу. Незалежна Україна має віддати їм дани
ну належної поваги за наполегливість у загальнонародній справі бо
ротьби за демократизацію суспільства як на початку, так і наприкінці
нинішнього століття. Багато ще треба зробити і фахівцям історикам,
щоб якомога повніше висвітлити цей історичний внесок у побудову
Української незалежної демократичної держави. Я не бачу перебіль
шення у словах всесвітньовідомого скульптора Ернста Неізвєстного,
який після зустрічі з шахтарями Воркути заявив кореспондентові га
зети «Известия»: «Вони все дуже добре формулюють, у них, чумазих,
що вилізають з шахт, дуже добрий мозок. їх багато там. Вони, можли
во,— наше майбутнє»11. Гадаємо, що те ж саме можна сказати й про
шахтарів Донбасу.
Хотілося б послатися і на авторитетне висловлювання Олени Бон-
нер — дружини і соратниці правозахисника академіка Андрія Сахаро-
ва. Весною 1991 р. на запитання щотижневика «Московские новости»,
заради чого страйкують шахтарі, вона відповіла категорично: «Не за
себе, а за всіх нас» 12. Цілком погоджуючись з цією заявою, висловлю
ємо впевненість у тому, що шахтарі Донбасу залишаться у перших
лавах борців за загальну соціальну справедливість також і в незалеж
ній Українській державі.
Одержано 09.01.92.
Автор, сравнивая факти и статистику социально-зкономического н политического дви-
жения рабочих (прежде всего шахтеров) Донбасса в период революции 1905—
1907 гг. и в наше время (1989—1991 гг.), находит много похожего и поучительного,
что требует внимательного изучения как историками, так и политиками.
* * *
9 Первий в России.— М., 1975.— С. 36, 49.
10 История рабочих Донбасса.— Киев, 1981.— Т. 1.— С. 91—92.
11 И в а н о в - С м о л е н с к и й Г. Возможно, ми родимся вновь. На зто наде-
ются наши соотечественники, живущие в «зарубежье» // Известия.— 1991.— 30 ноября.
12 Б о н не р Е. Они голодают не за себя // Московские новости.— 1991.—
31 марта.
46 /55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213380 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-19T14:26:35Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Сарбей, В.Г. 2026-02-17T12:20:07Z 1992 Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації / В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. — 1992. — № 6. — С. 40–46. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213380 Автор, порівнюючи факти і статистику соціально-економічного і політичного руху робітників (насамперед шахтарів) Донбасу в період революції 1905—1907 рр. та в наш час (1989—1991 рр.), знаходить багато схожого і повчального, що вимагає уважного вивчення як істориками, так і політиками. Автор, сравнивая факты и статистику социально-экономического и политического движения рабочих (прежде всего шахтеров) Донбасса в период революции 1905—1907 гг. и в наше время (1989—1991 гг.), находит много похожего и поучительного, что требует внимательного изучения как историками, так и политиками. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації Традиции шахтерского Донбасса в историческом процессе демократизации Article published earlier |
| spellingShingle | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації Сарбей, В.Г. Повідомлення |
| title | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації |
| title_alt | Традиции шахтерского Донбасса в историческом процессе демократизации |
| title_full | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації |
| title_fullStr | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації |
| title_full_unstemmed | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації |
| title_short | Традиції шахтарського Донбасу в історичному процесі демократизації |
| title_sort | традиції шахтарського донбасу в історичному процесі демократизації |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213380 |
| work_keys_str_mv | AT sarbeivg tradicííšahtarsʹkogodonbasuvístoričnomuprocesídemokratizacíí AT sarbeivg tradiciišahterskogodonbassavistoričeskomprocessedemokratizacii |