Сталінізм і Україна
У даному розділі завершується розповідь про «справу боротьбистів» 1937 р. Автор торкається подій 1938 р., коли на Україну за сталінською рекомендацією прибув М. С. Хрущов, котрий очолив ЦК КП(б)У. В данном разделе завершается повествование о «деле боротьбистов» 1937 г. Автор касается событий 1938 г....
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1992 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1992
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213401 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Сталінізм і Україна / Ю.І. Шаповал // Український історичний журнал. — 1992. — № 5. — С. 28–38. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860281326538588160 |
|---|---|
| author | Шаповал, Ю.І. |
| author_facet | Шаповал, Ю.І. |
| citation_txt | Сталінізм і Україна / Ю.І. Шаповал // Український історичний журнал. — 1992. — № 5. — С. 28–38. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | У даному розділі завершується розповідь про «справу боротьбистів» 1937 р. Автор торкається подій 1938 р., коли на Україну за сталінською рекомендацією прибув М. С. Хрущов, котрий очолив ЦК КП(б)У.
В данном разделе завершается повествование о «деле боротьбистов» 1937 г. Автор касается событий 1938 г., когда в Украину по сталинской рекомендации прибыл Н. С. Хрущев, который возглавил ЦК КП(б)У.
|
| first_indexed | 2026-03-16T16:37:55Z |
| format | Article |
| fulltext |
дл /. шаповал
і М. Гафт, лікарі-підпільники з Дніпропетровщини К. Таблер-Новико-
ва й М. Ессен, учасники миколаївського підпільного центру А. Кельм
і М. Дукарт та ін. Втім фактів участі фольксдойче в антифашистсько
му Опорі, вочевидь, значно більше, ніж це колись уявлялося. У доку
ментах і мемуарах трапляються відомості про викриття поліцією без
пеки перскладачів-фольксдойче, які свідомо приховували важливі дані
із зізнань військовополонених, про зв’язки етнічних німців з «бандами,
на совісті яких життя багатьох німецьких солдатів»60. Однак тема
участі фольксдойче в Опорі заслуговує на спеціальне дослідження.
Важкою була й доля німців, які залишилися в Україні. Більшість
їх звинуватили у співробітництві з окупантами, і вони розділили разом
з сотнями тисяч інших громадян, що перебували на загарбаній тери
торії, всі жахи сталінських таборів. Потім були десятиріччя так зва
ного застою, які також не принесли німецькій меншості в СРСР спра
ведливості. Залишається сподіватись, що в умовах демократичного'
розвитку суспільства «німецьке питання» дістане, нарешті, належне
розв’язання.
Одержано 25.02.92
Рассказьівается о судьбе немецкого населення Украиньї в условиях фашистской окку-
пации. На многочисленньїх документальних фактах разоблачаютея попьітки оккупа-
нионной адмипистрации использовать зтнических немцез (фольксдойче) в своих
планах построения «новой Европьі». Значительное внимание уделеио причинам круше-
кия зтих намерений, а также драматической судьбьі фольксдойче в сложньїх обсто*
ятельствах последнего периода войньї.
60 Там же, оп. 2, спр. 26, арк. 29 зв.
Ю. І. Шаповал (Київ)
Сталінізм і Україна *
У даному розділі завершується розповідь про «справу боротьбистів» 1937 р. Автор
торкається подій 1933 р., коли на Україну за сталінською рекомендацією прибув
М. С. Хрущов, котрий очолив ЦК КП(б)У.
Ось що розповідав про цей епізод С. В. Косіор: «Коли його запитав
тов[ариш] Сталін: А Таран націоналіст? Ні, каже, чесна людина.
А Войцехівський націоналіст? Ні, каже, чесний. А Триліський? І Три-
ліський, говорить, ні. Бачите, не тільки себе, усю свою кампанію вирі
шив вигородити. Ясна річ, що людина бреше і більше нічого. Ці свід
чення з цієї точки зору просто не мають ніякої позитивної мети, тому
що вони цілком суперечать усій, рішуче усій нескінченній кількості
фактів, що їх ми маємо стосовно його власної провини та провини ці
лого ряду інших» 1. Проте цій заяві А. А. Хвилі не повірили, і 23 серп
ня 1937 р. було вирішено передати питання про «антирадянську контр
революційну організацію колишніх боротьбистів» та приналежність до
неї П. П. Любченка на розгляд Пленуму ЦК КП(б)У.
Характерно, що того ж дня, коли А. А. Хвиля відмовлявся від
своїх попередніх свідчень у присутності Сталіна та його найближчого
оточення, тобто 23 серпня 1937 р., він (напевно, після того, як з ним
«попрацювали») дав «особисті свідчення», в яких визнав, що висунуті
* Продовження. Початок див.: Укр. іст. журн. 1990.— № 12; .1991.— № 2, 4—8,
10—12; 1992.— № 1—4.
1 ЦДАГОУ, ф. 4, оп. 1, спр. 535, арк. 72—73.
Ї58N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № &28
Сталінізм і Україна
проти нього обвинувачення «відповідають дійсності», що він «входив
до складу української націоналістичної організації, яка існувала до
останнього часу». 27 серпня 1937 р. А. А. Хвиля написав М. І. Єжову
великого листа, в якому, зокрема, зазначалося: «іМиколо Івановичу!
Коли я починаю писати Вам цього листа, я згораю від сорому за те,
що обдурив Вас, обдурив ЦК.
Перед арештом я вчинив злочин проти партії. Після арешту, піс
ля того, як я обіцяв Вам сказати всю правду про діяльність націона
лістичної організації, я здійснив новий злочин, котрий виявився у мо
їй провокаційній поведінці на очній ставці з Любченком 23-го серпня
цього року». Далі А. А. Хвиля повністю зрікався того, що говорив ра
ніше, а закінчувався лист такими словами: «Я пишу цю заяву для
того, щоб Ви знали, що я готовий на наступних допитах чесно й прав
диво викрити всю нашу к [онтр] -р [еволюційну] роботу». 31 серпня
1937 р. він написав нового великого листа. Цього разу на ім’я Сталіна.
Свою поведінку на очній ставці 23 серпня він назвав «дворушницькою».
Як вже зазначалось, колишній нарком внутрішніх справ України
В. А. Балицький став жертвою репресій. У липні 1937 р. його було
заарештовано. Невдовзі вій дав свідчення, що ще в кінці 1935 р. його
завербував Й. Е. Якір. На допиті 26 липня 1937 р. В. А. Балицький
засвідчив, що сам завербував своїх заступників Н. С. Бачинського та
В. Т. Іванова. Ще раніше, у червні 1937 р., заарештували М. М. Попо
ва, котрий на одному із допитіз сказав, що И. Е. Якір у 1935 р. завер
бував його з метою залучення до «військово-фашистської організації».
Учасниками цієї організації він назвав В. А. Балицького, П. П. Люб-
ченка, М. М. Хатаєвича та інших. У тогочасній обстановці суцільної
недовіри досить легко було відшукати «зв’язок» між міфічною «орга
нізацією Якіра, Балицького, Попова» та тісю «організацією», лідерство
у якій приписали П. П. Любченку.
Зберігся лист И. Е. Якіра на ім’я М. І. Єжова від 7 червня
1937 р., з якого випливає, що формувати «справу колишніх бороть
бистів» розпочав ще В. А. Балицький, котрому згодом закинули «зв’я
зок» з тією «організацією», що народилася у його власній уяві та
уяві його колег. Ось що писав И. Е. Якір у листі: «Я повинен повідо
мити про специфічний, щоб не сказати свідомо фальсифікаторський
підхід до деяких справ з боку Балицького і його людей... Я маю на
увазі справу Любченка — Хвилі... Матеріали па них готувалися за та
ким принципом: мало п’яти останніх зведень і свідчень— пошлемо ще
п’ять, а як і їх буде замало — ще додамо. Говорилося це тоді, коли
невідомо було, чи будуть і звідки такі зведення» 2.
Цими словами Й. Е. Якір викрив «кухню» фабрикації «справи
боротьбистів». На нашу думку, історія виникнення цієї справи ще зас
луговує на узагу дослідників. Скажімо, звертає на себе увагу те, що
для доведення «контрреволюційної» суті боротьбистів використову
вався ленінський проект резолюції «Про українську партію боротьбис
тів», підготовлений у Грудні 1919 р. В ньому, зокрема, говорилося:
«Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи кому
нізму своєю пропагандою розділення військових сил та підтримкою
бандитизму, що прямо на руку білим і міжнародному імперіалізму.
Також суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти гасла тіс
ного і якнайтіснішого союзу з РРФСР.
Всю політику слід вести систематично і неухильно до наступної у
недалекому майбутньому ліквідації боротьбистів. З цією метою не
пропускати жодного прогріху боротьбистів без негайної і суворої
кари. Особливо збирати дані про негіролетарський та найбільш нена
дійний характер більшості членів їх партії.
2 Цит. за: Б а ч и н е н и й П., Та б а чи ик Д. Гибель дремьера: версии и фак
ти // Радуга.— 1990.— № 2.— С. 88.
755УУ 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1992, № 5 29
Ю. І. Шапсеал
Момент ліквідації визначити через короткий строк, момент буде
встановлено Політбюро і повідомлено Укрревкому» 3.
Заслуговує на прискіпливий аналіз і поведінка окремих учасни
ків «справи боротьбистів», зокрема А. А. Хвилі. Взагалі політична пос
тать його вельми колоритна і потребує більш об’єктивної оцінки, ніж
її дано у публікаціях останніх років. Часто ці публікації про А. А.
Хвилю хибують на так званий щедринський сімбіоз: з одного боку — з
іншого боку. Подекуди це зрозуміло: Андрій Анапійовпч — жертва
репресій. Можна, однак, сказати дещо інакше: він — жертва сталініз
му, тієї жахливої системи політичних та духовних відносин, що її ми
сьогодні засуджуємо. Коли читаєш слідчі матеріали про А. А. Хвилю,
то дуже часто зустрічаються свідчення про те, що він вів боротьбу
проти «націонал-ухильництва» О. Я. Шумського, підтримував Л. М.
Кагановича, викривав М. О. Скрипника. І все це, мовляв, повинно
виправдовувати його. Звичайно, це так було, що дало підставу І. Коше-
лівцю написати, що Хвиля «зажив слави як погромник Скрипника й
українського відродження...» 4.
Гадаємо, що це точна, хоча й не дуже дипломатична характерис
тика. У зв’язку з цим можна вказати і на те, що свою статтю «Укра
їна чи Малоросія?» М. Г. Хвильовий написав як пряму відповідь на
статтю А. А. Хвилі «Про наші літературні справи», а також на крити
ку інших своїх опонентів, у першу чергу вже згаданого філософа
В. О. Юринця.
Маючи на увазі Хвилю і Юринця, М. Г. Хвильовий, зокрема, пи
сав: «Кожний з них, уявивши себе принаймні Наполеоном, раптом
прийняв позу (звичайно, зовсім не по заслузі) претензійної, начебто
об’єктивної, третьої особи, і зі свого агітпропо-держвидавівського
«висока» потріпує по плечу «Вільну академію»...
Другий наш Наполеон — Андрій Хвиля — знає, де раки зимують,,
і він береться тільки, так би мовити, обережненько пояснювати ціл
ком ясного Юринця. Для цього наш другий приятель закликав до се
бе порожній псевдоінтернаціоналізм і використав його що називаєть
ся «до отказу».
Але дозвольте одрекомендузати і цього Наполеона. Колись Троць-
кий приблизно так говорив про Вардіна: «У него тьма претензий, но
знаний убийственно мало». Тс ж саме з Хвилею: гонору — Чорне
море, наче шаровари Гаркун-Задунайського, а ерудиції як кіт напла
кав: на жаль, набралось тільки на одну компілятивну брошуру, й то
для дітей середнього віку. А втім, це загостра характеристика...»5.
Але одна справа — критика, хоча й вельми гостра, з боку М. Г.
Хвильового, а інша — наклепницькі обвинувачення, за якими він був
заарештований і засуджений. До речі, до самого суду А. А. Хвиля
давав свідчення про власну «контрреволюційну діяльність»6. Обвину
вальний висновок у справі А. А. Хвилі затвердив 5 лютого 1938 р.
А. Я. Вишинський, а 8 лютого того ж року відбулося закрите судове
засідання виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР. ІТа
цьому засіданні, напевно, остаточно перекопавшись у своїй прирече
ності, А. А. Хвиля заявив, що винним себе не визнає, свідчення, дані
на попередньому слідстві, не підтверджує, оскільки вони були брех
ливі. А. А. Хвиля сказав також, що ні в якій контрреволюційній орга
нізації він не перебував і про її існування не знав. Як свідчить прото
кол засідання, на якому головував В. В. Ульріх, доля А. А. Хвилі була
3 Лепинский сборник.— М., 1945.— Т. XXXV.— С. 93—94.
4 К о ш е л і в е ц ь І. Микола Скрипник.— Мюнхен, 1972.— С. 165.
5 Х в и л ь о в и й М. Україна чи Малоросія? // 'Вітчизна.— 1990.— № 1.—
С. 181, 186.
6 Зокрема, 23 жовтня 19)37 р. він заявив: «Я повинен прямо сказати, що не
було у моєму житті за Радянської влади того дня, коли б я не думав про те, як у
найкращий спосіб нашкодити Радянській владі...»
/5 5 N 0130^5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5ЗО
Сталінізм і Україна
вирішена за 20 хвилин: його присудили до розстрілу, а 10 лютого
1938 р. цей вирок виконали.
Також трагічно склалася доля іншого «лідера» міфічної «бороть-
бнстської змови» — П. П. Любченка. Згідно версії, яка розповсюджена
серед західних дослідників, у серпні 1937 р. у Київ прибула комісія у
складі В. М. Молотова, М. С. Хрущова, М. І. Єжова. На Пленумі ЦК
КГІ(б)У В. М. Молотов запропонував зняти з постів С. В. Косіора,
Г. 1. Петровського, П. П. Любченка та інших, вивести їх із складу
ЦК, а також обрати першим секретарем М. С. Хрущова. Члени ЦК
КП(б)У відмовилися голосувати за ці пропозиції, незважаючи на тс,
що В. М. Молотов телефонував до Москви, щоб одержати інструкції
від Сталіна. Врешті-решт Молотов запропонував, щоб Політбюро ЦК
КП(б)У виїхало до Москви для спільного засідання з Політбюро ЦК
ВКП(б). І ось за цих умов ЗО серпня 1937 р. П. П. Любченко застре
лив свою дружину і застрелився сам. Джерелом цієї версії слугують
спогади колишнього радника при Раднаркомі УРСР П. Павлова та
твердження А. Авторханова 7. Однак спроба документально підтвер
дити версію про приїзд та дії комісії ЦК ВКГІ(б) у серпні 1937 р.
поки що не принесли результатів. Відсутня інформація з приводу цьо
го і у мемуарах М. С. Хрущова.
А от публікацій про хід Пленуму 29—ЗО серпня 1937 р., про обста
вини смерті П. П. Любченка сьогодні не бракує8. Дехто з істориків
схильний виявляти симпатію до Любченка і вельми критично оцінює
дії С. В. Косіора. Гадаємо, що робити цього не варто, адже завдання
історика не в тому, щоб засуджувати, таврувати когось чи, навпаки,
когось вихваляти. Завдання полягає у необхідності з’ясувати всі, без
поділу на «приємні» чи «неприємні», факти і тільки на цій основі ро
бити висновки.
У зв’язку з цим принципового значення набуває об'єктивне переос
мислення політичної біографії П. П. Любченка. У 16 років він став,
на шлях революційної боротьби, брав участь у роботі нелегальних
гуртків есерівської партії, членом якої згодом став. Протягом
1916—1920 рр. він перебував у складі ЦК партій українських есерів
та боротьбистів. У 1917 р. був членом Центральної Ради. В 1916—
1917 рр. брав участь у виданні соціалістичних журналів «Соціалістич
на думка» та «Наше слово». Входячи до лівого крила УПСР, П. П.
Любченко був одним з ініціаторів відходу від партії її лівого крила.
Під час окупації України П. П. Любченко бере активну участь у бо
ротьбі за визволення Києва. У середині 1918 р. він — член нелегаль
ного ревкому боротьбистів, президії нелегального губвиконкому,
об’єднаного військового штабу більшовиків та боротьбистів. За рішен
ням IV конференції КП(б)У прийнятий у більшовицьку партію (пар
тійний стаж йому зарахований з травня 1918 р.) П. П. Любченко зго
дом заявить: «Для мене назва «боротьбист» є не тільки дискредиту
ючою політично, а й просто сволочною» 9. Йому належать й інші сло
ва: «Я абсолютно ніколи з партійних позицій не сходив, я виходив
завжди у своїх діях тільки з інтересів партії» 10.
Слід зауважити, що вся його подальша біографія може служити
підтвердженням цих слів. У 1921—1922 рр. він працював головою
Чернігівського губвиконкому, у 1922—1925 рр.— головою Всеукраїн
ської спілки сільгоспкооперації, у 1925—1927 рр.— головою Київсько
го окрвиконкому. Ось як згадував про виступ П. П. Любченка на юві-
7 П р о к о п М. Молотов і Україна // Сучасність.— 1987.— № 3.— С. 77.
8 Див.: Б а ч и н с ь к и й П., Т а б а ч н и к Д. Назв, праця.— С. 79—98; П и-
р о г Р. Я. Как погиб Председатель Совнаркома Украинской ССР П. П. Любченко //
Известия ЦК КПСС.— 1990.— № 10 — С. 140— 141; Б а ч и и с к и й П. П., Т а б а ч
ник Д. В. Афанасий Петрович Любченко // Вопросьі исгории.— 1990.— № 12.—
С. 60—75.
9 ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 536, арк. 149.
10 Там же, спр. 85, арк. 133.
185АІ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5 31
Ю. /. Шаповал
леї М. С. Грушевського у 1926 р. Г. Костюк: «Гарний, інтелігентного
вигляду, з русявою борідкою клинцем і хвилястим чубом, досвідчений
промовець, колишній член Центральної Ради від УПСР, пізніше —
опозиціонер, боротьбист, а через 6 років — голова всієї Київщини.
Минув той час, коли він ще зовсім молодий запальний хлопець бігав
коридорами Центральної Ради «у жовтих чобітках», як іронічно про
нього занотував десь у свій щоденник Винниченко, і жадібно прислу
хався до авторитетного голови ЦР. Тепер доля жартівливо ролі помі
няла. Колишній авторитет і голова відродженої української держави
повернувся з еміграції в ролі тільки скромного вченого-історика, а ко
лишній скромний юнак, що «бігав у жовтих чобітках» у Центральній
Раді, тепер уже в поважній ролі господаря не тільки Києва, а й цілої
Київської округи... Не знаю, чи бодай у глибині своєї душі уявляв собі
цей оптимістичний промовець дальшу долю в радянській дійсності не
тільки Грушевського, але й свою власну. Думаю, що не уявляв»11.
І справді, П. П. Любченкові, у 1927—1934 рр. секретареві ЦК
КП(б)У, а з 1934 р.— Голові Раднаркому України, важко було уяви
ти, що на серпневому (1937 р.) Пленумі ЦК КП(б)У йому доведеть
ся спростовувати обвинувачення проти себе. Закінчуючи свою промо
ву, С. В. Косіор констатував «існування найсерйознішої контрреволю
ційної націоналістичної організації» 11 12, а також поставив питання про
те, «чи може Любченко залишатись надалі у складі ЦК і на тому
посту, який він займає, це меншою мірою» 13.
Після доповіді С. В. Косіора було зроблено перерву для того, щоб
члени ЦК КП(б)У ознайомились з матеріалами НКВС. Це було 29
серпня 1937 р., а наступного дня Пленум продовжив свою роботу.
Першим слово надали П. П. Любченкові, котрий, зокрема, сказав:
«Товариші, роль моя на цьому Пленумі особлива. Я не тільки повинен
як член Центрального Комітету дати оцінку викритій націоналістичній
антирадянській організації, основу якої складали колишні боротьбисти,
але я, безумовно, повинен нести особливу відповідальність за те, що я
виявив політичну сліпоту, не зміг, хоча був зобов’язаний, допомогти
партії своєчасно розкрити, викрити цю банду націоналістів...» 14.
Разом з тим П. П. Любченко з самого початку підкреслив, що має
на меті «відвести брехню, що її на мене звели вороги, заявляючи, що
я є майже чи не організатором та керівником цієї зграї націоналістів,
представити Пленуму Центрального Комітету ту суму доказів, котра
переконала б все-таки членів Пленуму Центрального Комітету біль
шовиків України, що я є і залишаюся, у цьому я вас запевняю, чесним
сином нашої ленінсько-сталінської партії...» 15. Далі П. П. Любченко
визнав, що захищав А. А. Хвилю і Т. П. Тарана, хоча «ще раніше, до
НКВС, повинен був і зміг би розкрити всю їх націоналістичну ро
боту...» 16. Процитуємо стенограму Пленуму, на якому П. П. Любчен-
кові було фактично вчинено допит:
«Тов. Кудрявцев: Стосовно Хвилі, коли його посадили, Ви вага
лися, чи винен вш?
Тов. Любченко: Ніколи.
Тов. Кудрявцев: Ви у ЦК говорили, що невідомо, чи винен він
чи ні.
Тов. Любченко: Ви просто помиляєтесь... Я гозорю, що інакше
виглядав би Триліський, котрого я завжди, по совісті, вважав, що це
людина з такими куркульськими настроями. Але я вже не говорю, що
11 К о с т ю к Г. Зустрічі і прощання. Спогади.— Едмонтон, 1987.— Кн. 1.—
С. 190—191.
12 ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 535, арк. 75.
13 Там же, арк. 76.
14 Там же, арк. 78.
15 Там же, арк. 78—79.
16 Там же, арк. 88.
32 /55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5
Сталінізм і Україна
цілком інакше дивився б на Войцехівського, котрого, я вам прямо
скажу, ніколи у своєму житті не поважав, ніколи у своєму житті не
приятелював з ним. У боротьбистській партії між іншим я його ніко
ли не зустрічав.
Голос: Кого, Триліського?
Любченко: Ні, ні, Войцехівського...» 17.
А далі П. П. Любченко почав висувати аргументи, які могли б
свідчити на його користь. В основному це були посилання на власну
активність у проведенні політичної лінії партії. Ось що, зокрема, він
говорив: «...Я вів боротьбу і проти троцькістів, і проти зінов’евської
опозиції. На це є документи, стенограми... Далі, 1926 рік, коли Шум-
ський і Гринько виступили проти партії, я активно вів боротьбу проти
шумськизму... Я беру 1928—1929 рр.— боротьба з правими. Тут сидить
ряд членів Політбюро тих років. Я вважаю, що я був у числі найак
тивніших членів ЦК у боротьбі з Бухаріним, Риковим, Томським і у
боротьбі з їх послідовниками на Україні...» 18.
Окремо П. П. Любченко зупинився на своїй ролі у здійсненні хлі
бозаготівель: «Товариші, у 1929 році було зірвано хлібозаготівлю у
найважливішій політичній та господарській окрузі — Полтавській...
Я тоді вперше поставив перед ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б) питання
про висилку п’ятисот куркулів на Північ. Адже до цього не висилали
у таких масштабах. І хліб взяли у Полтаві, і куркуля провчили.
Цього ж я не міг би зробити, якби я не вірив у правоту лінії більшо
вицької партії, якби я не поділяв на 100% переконання, що це необ
хідно зробити саме так, як звеляє партія» 19.
Згадав П. П. Любченко і про свою роль на процесі «СВУ»: «Я
був головним обвинувачем по справі «Спілки визволення України» —
СВУ у 30-му році. Я вам скажу, товариші, якби я був зацікавлений
засудити тільки Єфремова і сховати кінці, схватити всю програму ук
раїнського націоналізму протягом багатьох років, то я повів би цей
процес у політично-кримінальному напрямку, починаючи з 1924—
1926 рр., коли була зорганізована СВУ. Але ж я спрямував цей процес
зовсім по-іншому... Варто переглянути стенограму процесу, достатньо
подивитись мою промову, щоб побачити, що я на цьому процесі саме
витягнув всі націоналістичні позиції цих ворогів і викрив їх торгівлю
українським народом і в 17 році, і у 18 році, і в період наступу поля
ків. Я показав, що вони діяли завжди у союзі з інтервентами і білими
силами» 20.
Свою промову П. П. Любченко продовжував приблизно у тако
му ж стилі, згадавши як критикував М. О. Скрипника та дещо інше.
Однак це не врятувало Голову Раднаркому, адже він був приречений,
сказати б, самою ситуацією, адже Пленум зібрався не для того, щоб
дійти істини, а для того, щоб підтвердити і політично довести неспрос
товність висунутих «драматургами» з НКВС обвинувачень і проти
самого Панаса Петровича й інших колишніх боротьбистів.
На закінчення свого, виступу П. П. Любченко сказав: «Я працю
вав багато років активно. Роботу мою бачили і судіть мене не тільки
за свідченнями тих мерзотників, але й за тією роботою, яку я робив,
за моїми виступами, за моєю боротьбою за згуртування українського
народу навколо більшовицької партії, навколо вождя нашої партії —
17 Там же, арк. 89, 90—91.
18 Там же, арк. 95—96.
19 Там же, арк. 97. І справді, вдалося знайти документ, надовго захований у
так званій «особливій папці», під назвою «Повідомлення т. Любченка про Полтаву».
Це питання слухало Політбюро ЦК КП(б)У 5 липня 1929 р. і прийняло рішення:
«Дозволити ОПК (окружному парткому — Ю. Ш.) .разом з ДПУ УСРР скласти спи
сок на куркульсько-поміщицькі господарства, що активно виступали проти наших
міроприемств в царині хлібозаготівель, на вислання за межі України» (ЦДАГОУ,
ф. 1, оп. 16, спр. 7, арк. 20).
20 Там же, арк. 97—98.
3. 0130—5247. Укр. іст. журн., 1988, № 5. 33
Ю. І. Шаповал
товариша Сталіна. Я вас запевняю, товариші, що я опинився один,
напевно, на 10 000 з числа злісно й паскудно підданих наклепам воро-
гами-націоналістами» 21.
Після П. П. Любченка слово взяли В. П. Затонський, (котрий
сказав Любченкові: «...Ви сильно замазані»22), М. Ф. Гікало, П. Л.
Геращенко, М. І. Бондаренко. Останній заявив, що «питання про Люб
ченка ясне — до цього навряд чи варто повертатись. Любченко пови
нен відповідати по всім статтям як керівник контрреволюційної націо
налістичної організації на Україні»23. ЗО серпня 1937 р. у роботі Пле
нуму було зроблено перерву до 18 години. Потім знову виступи»
С. В. Косіор, котрий оголосив заяву А. А. Хвилі на ім’я М. І. Єжова,
назвав промову П. П. Любченка «адвокатською»24.
Пленум прийняв рішення, в якому, зокрема, зазначалось: «На під
ставі матеріалів слідства та очних ставок Любченка з заарештованими
учасниками контрреволюційної націоналістичної організації Трилісь-
ким, Тараном, Войцехівським, Хвилею, Межуєвим, а також на підста
ві заяви Хвилі на ім’я т. Єжова Пленум ЦК КП(б)У вважає встанов
леним, що Любченко П. П. не тільки був особисто тісно зв’язаний з
керівною групою націоналістичної української контрреволюційної ор
ганізації, а й входив до складу керівництва цієї антирадянської орга
нізації...
Виходячи з цього, Пленум ЦК КП(б)У постановляє:
1. Виключити Любченка П. П. з Політбюро та зі складу членів
ЦКІСП(б)У.
2. Зняти Любченка П. П. з поста голови Раднаркому УРСР.
3. Поставити перед ЦК ВКП(б) питання про виведення Любченка
*П. П. зі складу кандидатів у члени ЦК ВКП(б) та про виключення
його з рядів партії.
4. Передати справу Лк^бченка П. П. у НКВС»25.
Не чекаючи неправедного вироку, П. П. Любченко у перерві між
засіданнями застрелив свою дружину і застрелився сам. Ось як від-
реагував на це С. В. Косіор: «...Поки ми з вами приймали рішення,
Любченко застрелився, підтвердивши тим самим, що ми правильно
цю справу розібрали»26. 2 вересня 1937 р. «Правда» надрукувала по
відомлення про те, що П. П. Любченко покінчив життя самогубством,
«заплутавшись у своїх антирадянських зв’язках і, очевидно, боючись
відповідальності перед українським народом за 4 зрадництво інтересів
України» 27.
З повною підставою Пленум ЦК КП(б)У 29—ЗО серпня 1937 р.
можна вважати політичною кульмінацією боротьби з викритою «укра
їнською націоналістичною антирадянською організацією». А рхіви свід
чать, як готувались до цього «викриття» ДПУ, а потім НКВС, дбай
ливо збираючи протягом 1933—1937 рр. оперативні матеріали, копії
заяв, протоколів допитів, виписки із свідчень заарештованих обвину
вачених та засуджених політичних діячів, науковців, літераторів. Зок
рема, свідчення проти П. П. Любченка дали А. М. Сліпаиський,
Ф. М. Приступа, О. 1. Бадан-Яворенко, П. І. Демчук, М. М. Яловий,
М. Ф. Христовий, М. М. Полоз, О. А. Полоцький, Ю. П. Мазуренко,
Є. Ф. Гірчак, Д. Є. Кудря, С. М. Семко-Козачук, М. X. Орлов, І. С.
Шелехес та багато інших. Ясна річ, ці зізнання були видобуті під
тиском. Разом з тим і підготовка і сам серпневий (1937 р.) Пленум
ЦК КП(б)У дали відчутний поштовх для подальшого розгортання
21 Там же, арк. 142.
22 Там же, арк. 151.
23 Там же, арк. 180.
24 Там же, арк. 183.
25 Там же, спр. 534, арк. 3.
26 П и р о г Р. Я. Назв, праця.— С. 140.
27 Там же.
34 І55іV 0130-5247 . Укр. іст. журн., 1992, № 5
Сталінізм і Україна
пошуку учасників «антирадянської української націоналістичної орга
нізації».
У зв'язку з цим були заарештовані і засуджені до розстрілу на
чальник адмінгоспуправління Наркомосу УРСР Д. І. Новицький, зав.
сектором культури Раднаркому УРСР І. Б. Дубовицький, зав. сіль
ськогосподарським та заготівельним відділами Раднаркому УРСР
М. Я. Іошпе, секретар спецкомісії Раднаркому УРСР І. Т. Василенко,
начальник адмінгоспуправління Управління справами Раднаркому
УРСР М. М. Попович, секретар Чернігівського обкому КП(б)У П. П.
Маркітан, керуючий українською конторою Держбанку, а напередодні
арешту начальник Свердловського облфінуправління О. М. Певзнер,
нарком лісної промисловості УРСР В. Д. Кузьменко, сестра дружини
П. П. Любченка, студентка Київського університету Г. М. Крупеник,
слухач курсів парторгів при ЦК ВКП(б) К. Я. Талалай, секретар
української економічної наради та виконуючий обов’язки керуючого
справами Раднаркому УРСР А. А. Кричевцов, начальник Українського
управління лісоохорони та лісонасадження при Головному управлінні
Раднаркому УРСР А. П. Ліждвой, помічник Голови Раднаркому
УРСР М. Ф. Львов та ін. ЗО червня 1937 р. був також заарештований
директор Київського ветеринарного інституту А. П. Любченко. 17 ве
ресня 1937 р. під час допиту, напевно, з метою самооборони він почав
чинити опір співробітникам НКВС і був вбитий.
Характерно, що були заарештовані і декілька співробітників
НКВС, зокрема, прикріплений до П. П. Любченка (як до Голови
Раднаркому УРСР) опсркоміеар НКВС К. А. Громов-Спасибі. Йому
інкримінувалось те, що його нібито втягнула у «контрреволюційну
організацію» М. М. Крупеник — дружина П. П. Любченка. Заарешто
ваний 2 вересня 1937 р. К. А. Громов-Спасибі під тиском своїх колег,
слідчих М. Ю. Шора і Самаріна спочатку визнав свою провину, а зго
дом, у грудні 1937 р., подав заяву на ім’я М. І. Єжова, в якій катего
рично відкидав обвинувачення в участі в «антирадянській організа
ції», а також в тому, що його вербувала М. М. Крупеник. Відверто
він розповів і про застосування до нього фізичних методів впливу.
21 січня 1938 р. на підставі постанови 8-го відділу ГУДБ НКВС СРСР
К. А. Громов-Спасибі був звільнений через «недоведеність складу зло
чину».
ЗО серпня 1937 р. був заарештований співробітник 1-го відділу
НКВС УРСР, охоронець П. П. Любченка Д. В. Коновалов. Особли
вою нарадою НКВС СРСР його засудили — як «соціально небезпечно
го елемента» — до трьох років позбавлення волі. Зіткнувшись з бру
тальними методами роботи своїх колег і знаючи про свою повну неви
нуватість, Д. В. Коновалов почав активно апелювати до керівних ін
станцій з метою зняти з нього несправедливі обвинувачення. Зокрема,
25 червня 1939 р. він написав велику заяву на ім’я Л. П. Берії. Про
цитуємо уривки з цього документу: «...Після арешту протягом 1 м. 13
днів все примушували ‘подати «заяву» на ім’я наркома НКВС УРСР
Леплевського, прохати його зберегти мені життя як зраднику і давати
«свідчення» про те, що Любченко є керівником української націоналі
стичної організації... 26 вересня слідчий Сараєв і з ним працівники
4-го відділу Перцов, Борисов, Артем’єв, Чичикало, Казаченко та ін.
двох прізвищ не пам’ятаю, б’ючи мене до нестями й відливаючи водою,
вимагали надання свідчень про мою контрреволюційну діяльність...
Через 1 м 10 днів таких страждань мене викликали для очної ставки
з сестрою дружини Любченка, Ганною Крупеник.
«Очну ставку» було здійснено. Уявіть собі цю сцену: 22-літня
дівчина, студентка, залякана, в істеричному стані, біля неї 5 чол. слід
чих, котрі заспокоюють її для того, щоб можна було провести цю
«очну ставку».
Примушена слідчим, Крупеник дала на очній ставці свідчення,
0130-5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5 З* 35
Ю. /. Шаповал
що вона напередодні мого арешту розповіла мені, що Любченко є ке
рівником контрреволюційної націоналістичної організації... Коли я
почав ставити їй питання з приводу цього, вона відповіла: «Ви пра
цівник НКВС і про все це повинні були знати».
Після цього мене вивели і примусили підписати протокол Г. Кру-
пеник... Через два дні ввечері мене знов викликали на допит, протри
мали 8 годин стоячи, в 5 годин ранку слідчий Сараєв написав довіль
ний протокол допиту... Я відмовився підписати сфабрикований Сарає-
вим протокол, тоді останній почав мене бити, і коли я почав захища
тись, в кімнату вбігли співробітники Перцов, Грозний, Борисов і Ар-
тем’єв, зваливши мене на підлогу, почали бити, і, підтягнувши до сто
лу, змусили підписати протокол». Ось такою була «кухня» фабрикації
«справи боротьбистів» і закономірно, що ще у 50-ті рр. особи, котрі
проходили по ній, були реабілітовані. Серед них і А. А. Хвиля.
Восени 1937 р. на Україні знову з’явився Л. М. Кагапович. Він
прибув з метою ліквідації «шкідництва» у Донбас. У вересні у своєму
виступі на Вседонецькому зльоті стаханівців він підкреслив, що «гово
рячи про шкідництво, можемо твердо сказати: прорахувалися вороги,
прорахувалися розвідники, помилилися, зазнали поразки шпигуни та
розвідники, зазнали поразки їх хазяєва — німецько-японські та інші
фашисти»28. Разом з тим Л. М. Каганович дорікав учасникам зльо
ту: «...Політична пильність у вас не набуває того конкретного повсяк
денного практичного характеру, якого ця пильність повинна набути,
інакше вона перетвориться на фразу»29. Каганович власним прикла
дом продемонстрував зразок «практичної» пильності: невдовзі після
цього виступу органи НКВС заарештували близько 140 керівних пра
цівників Донецького басейну — директорів заводів, шахт, головних ін
женерів та партійних керівників. Списки приречених він затвердив
напередодні арешту власноручно30. В цілому, за твердженням сучас
них дослідників, підписи Л. М. Кагановича виявлено на списках, у
яких було 36 тис. чоловік, засуджених до розстрілу31.
На вересневому (1937 р.) Пленумі ЦК КП(б)У у своєму виступі
Е. К. Прамнек заявив, що Л. М. Каганович у боротьбі з «шкідниками»
в Донбасі здійснив «гігантську роботу» 32. На цьому Пленумі, як і на
інших, що відбулися протягом 1937 р., тривало виключення із керівних
органів викритих «ворогів народу». Ось як характеризував ситуацію з
кадрами на Україні М. С. Хрущов, котрий змінив на посаді першого
секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора: «По Україні наче Мамай прой
шов. Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів обл
виконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було» 33.
Пошук ворогів триває
Трагічними стали результати репресивної політики для кадрового кор
пусу Компартії України, кількісний склад якої з 1933 р. по 1938 р.
зменшився на 266281 чоловіка — майже наполовину. У 1933—1936 рр.
відбувалася чистка та обмін партійних документів. Прийом у партію
було припинено. Зменшення чисельності партійного складу, якщо на
віть зважити на те, що певна частина комуністів виїхала за межі
республіки або вибула з інших причин, припадає насамперед на долю
виключених. Відомо й те, що більшість виключених постраждала у
роки масових репресій. Звернімося до деяких даних, що дають уявлен-
28 Донецький обласний державний архів, ф. 326, оп. 1, спр. 997, арк. 76.
29 Там же, арк. 77.
30 Див.: М е д в е д є в Р., Х м е л и н с ь к и й П. Останній із сталінського оточення.
Лазар Каганович на тлі епохи // Вітчизна.— 1990.— № б.— С. 144.
3! Там же.— С. 145.
32 ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 539, арк. 41.
33 Мемуари Н икитьі Сергеевича Хрущева // Вопросьі истории.— 1990.— № 5.—
С. 47.
36 ІЗЗИ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5
Сталінізм і Україна
ня про масштаби виключень. З січня 1934 р. по квітень 1937 р. в
КП(б)У із членів партії було виключено 92366 чол., з квітня 1937 по
травень 1938 р.— 16511 чол., з липня 1938 р. по квітень 1940 р.—
12385 чол. І хоча після лютнево-березневого (1937 р*) та січневого
(1938 р.) Пленумів ЦК ВКП(б), коли дедалі яснішими ставали
масштаби репресивних заходів, певну частину виключених було понов
лено в партії (приміром, з квітня 1937 р. по травень 1938 р. в КП(б)У
поновили 4627 чол.), цей процес не можна порівняти із обсягом попе
редніх виключень. До того ж основна провина за перегини, що їх було
припущено у ході «чисток», покладалася на тих партійних працівни
ків, які активно цим «чисткам» сприяли. Тепер їх оголосили «ворога
ми народу».
На XIV з’їзді КП(б)У М. С. Хрущова було обрано першим секре
тарем ЦК КП(б)У, хоча ці обов’язки він виконував з січня 1938 р.„
приїхавши на Україну за сталінською вказівкою. М. С. Хрущов, як він
сам пояснював Сталіну, не прагнув повертатись у республіку (а саме
тут у 20-ті рр. починалась його політична кар’єра) з кількох причин.
Насамперед, вважав себе менш кваліфікованим працівником, ніж
С. В. Косіор. Крім того, мав великі сумніви щодо власного хисту ком
петентно орієнтуватися в національній політиці, знаходити спільну
мову з українською інтелігенцією. Відповідь Сталіна на ці аргумен
ти була короткою, він сказав, як згадував сам М. С. Хрущов, «що я
повинен працювати на Україні»34. Така категоричність не була випад
ковою, адже на Україні потрібен був керівник, котрий би не тільки
змінив С. В. Косіора, а й без коливань продовжував би здійснювати
визначену «батьком народів» політичну лінію. Керівником саме такого
типу був у той час М. С. Хрущов. Він заслужив сталінську довіру,
працюючи у Москві.
27 січня 1938 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У. На порядку ден
ному серед інших стояло організаційне питання, йшлося про заміну
С. В. Косіора на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У. Косіор ска
зав про те, що на цю посаду рекомендовано М. С. Хрущова, а на по
саду другого секретаря — М. О. Бурмистенка, який до цього працював
заступником завідуючого оргвідділом ЦК ВКП(б). «Я хочу, — про
довжував С. В. Косіор,— сказати декілька слів у зв’язку з тими змі
нами, що нині відбуваються. Я гадаю, що завжди так було, що заходи,
що їх приймає ЦК ВКП(б) та зміни, що вносяться, ми знаємо з досві
ду, завжди приводили до кращого і завжди забезпечували ще більше
поліпшення роботи, виправлення тих помилок, що були в організації,
і дають кращі результати у роботі. Я гадаю, що безумовно так буде на
Україні»35.
А далі С. В. Косіор говорить про помилки у власній роботі, у то
му числі у зв’язку з викриттям і арештами «ворогів народу» з числа
членів ЦК КП(б)У. «Але,— продовжує він,— я повинен сказати, що
будь-які помилки можна виправити... Лінія у нас була, і проводили ми
лінію ЦК ВКП(б). Завдяки цій лінії ми рухалися уперед дуже знач
но, тому що завжди над нами було око ЦК ВКП(б) і зокрема тов.
Сталіна, котрий завжди Україні приділяв багато уваги і часу, завжди
готовий був допомогти порадою, вказівкою, навіть тоді, коли ми самі
не звертались. Я гадаю, що нове керівництво, що його Центральному
Комітету слід буде затвердити, секретарі Центрального Комітету не
тільки забезпечать цілком і повністю проведення у життя всієї полі
тики нашої партії та керівництва усім складним господарством та
політичним життям України, але набагато швидше просунуть вперед
ту справу Леніна-Сталіна, що близька всім нам»36. М. С. Хрущова
було обрано виконуючим обов’язки першого, а М. О. Бурмистенка —
34 Там же.— С. 46.
35 ЦДАГОУ, ф. 1, оті. 1, спр. 568, арк. 2—3.
36 Там же, арк. 2—3.
^8$N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 5 37
В. Ф. Солдатенко
другого секретаря ЦК КП(б)У37. Після виборів, коли на Пленумі по
чав головувати М. С. Хрущов, розглядалися питання про підготовку
до сівби, а також про вибори до Верховної Ради УРСР.
Факти свідчать, що саме на той період, коли С. В. Косіор очолю
вав ЦК КП(б)У, припадає найбільша кількість всіляких «процесів» і
«справ». Саме в цей період пильність почала поступово перетворюва
тися у загальну підозрілість, нагнітання напруженості, постійні пошу
ки «ворогів народу». Не випадково і на згаданому січневому (1938 р.)
Пленумі ЦК КГІ (б) У, де С. В. Косіор складав свої обов’язки, чет
вертим у порядку денному стояло питання про виключення із керівних
органів чергової групи «ворогів народу», серед яких були М. К. Блу-
ашвілі, М. 1. Бондаренко (який змінив П. П. Любченка на посаді Го
лови Раднаркому УРСР), А. С. Волков, М. Ф. Гікало, В. П. Затон-
ський, К. Ф. Квятек, С. О. Кудрявцев, Н. В. Марголін, М. І. Нікітчен-
ко, О. В. Пілацька, 3. й . Зідерський, П. Л. Геращенко, І. А. Констан-
тинов, Й. П. Манаєнков, Е. Л. Нідер. Негативні явища у житті парт-
оргаиізацій набули значних масштабів. У Києві, наприклад, компроме
туючі матеріали були подані на половину складу міської парторгані-
зації, а із 130 комуністів республіканської Академії наук 111 були
«відзначені» такими матеріалами33. У Ленінському районі міста Києва
створювались спеціальні комісії для збирання компрометуючих мате
ріалів. Внаслідок роботи цих комісій було виключено з партії 18,5%
складу районної парторганізації. У Петровському районі Києва «ком-
промат» було заведено на 63% складу парторганізації39.
Відкликаний до Москви, С. В. Косіор був призначений заступни
ком Голови Раднаркому СРСР. Як згадував М. С. Хрущов, проводжа
ли С. В. Косіора «досить сухо. Не так, звичайно, слід було проводжа
ти з України Косіора, який пропрацював стільки років в її партійній
організації...» 40 У лютому 1938 р. до Києва зі спеціальною місією при-
буз М. І. Єжов, і новому керівництву стало зрозуміло: Сталін все ще
вимагає продовжувати пошук «ворогів народу».
(Далі буде)
Одержано 03.02.91.
В данном разделе завершается повествование о «деле боротьбистов» 1937 г. Автор
касается собьітий 1938 г., когда в Украйну по сталинской рекомендацин прибил
Н. С. Хрущев, которьій возглавил ЦК КП(б)У.
37 Там же, арк. 6.
38 Там же, спр. 548, арк. 80.
39 Там же.
40 Мемуарьі Ннкити Ссргеевича Хрущева.— С. 50.
Новий погляд на проблему
В. Ф. Солдатенко (Київ)
Становлення української державності
і проблема збройних сил
(березень 1917 р. — квітень 1918 р.)
Розглядається питання про взаємозв’язок процесу боротьби Центральної Ради за
українську державність у формі широкої національно-територіальної автономії і ство
рення власних збройних сил, зокрема початковий етап українізації в російській армії.
/5 5 # 0130—5247. Укр. іст. журн., 1992, № 538
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213401 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-16T16:37:55Z |
| publishDate | 1992 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шаповал, Ю.І. 2026-02-17T13:53:26Z 1992 Сталінізм і Україна / Ю.І. Шаповал // Український історичний журнал. — 1992. — № 5. — С. 28–38. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213401 У даному розділі завершується розповідь про «справу боротьбистів» 1937 р. Автор торкається подій 1938 р., коли на Україну за сталінською рекомендацією прибув М. С. Хрущов, котрий очолив ЦК КП(б)У. В данном разделе завершается повествование о «деле боротьбистов» 1937 г. Автор касается событий 1938 г., когда в Украину по сталинской рекомендации прибыл Н. С. Хрущев, который возглавил ЦК КП(б)У. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Сталінізм і Україна Сталинизм и Украина Article published earlier |
| spellingShingle | Сталінізм і Україна Шаповал, Ю.І. Статті |
| title | Сталінізм і Україна |
| title_alt | Сталинизм и Украина |
| title_full | Сталінізм і Україна |
| title_fullStr | Сталінізм і Україна |
| title_full_unstemmed | Сталінізм і Україна |
| title_short | Сталінізм і Україна |
| title_sort | сталінізм і україна |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213401 |
| work_keys_str_mv | AT šapovalûí stalínízmíukraína AT šapovalûí stalinizmiukraina |