Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1997 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1997
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213664 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького / В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 49-58. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860271042151317504 |
|---|---|
| author | Сарбей, В.Г. |
| author_facet | Сарбей, В.Г. |
| citation_txt | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького / В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 49-58. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T11:31:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
Б. Хмельницький у творчій спадщині О. І. Левицького
32 ЦДІА України у Києві, ф. 347, оп. 1, спр. 2, арк. 242; ЦДАВО України, ф. 808,
оп. 2, спр. 91, арк. 56 зв.; Д р а г о м а н о в М. П. Літературно-публіцистичні праці. —
К., 1970. — Т. 1. — С. 59; Ж и т е ц к и й И. Литературньїе воспоминания о семидесятых
годах // Вестник Европы. — 1908. —№ 10. — С. 616.
35 Зап. Укр. Наук, товариства в Києві. — К., 1913. — Кн. 11. — С. 9; Киевская
Старина. — 1900. — Октябрь. — С. 83—122; Там же. — 1906. — Июль—август. —
С. 338—376; Украинская Жизнь.— 1913. —№ 7—8. — С. 94.
34 О д и н е ц П. [Ефименко П. С] К вопросу об украинском народничестве: опыт
программных вопросов для изучения украинской национальной идеи. — Киев, 1906;
Г р у ш е в с к и й М . С. Движение политической и общественной мьісли в XIX столетии.
СПб., 1907; К о б е р с ь к и й К . Українське народництво по обох боках Збруча. — Львів;
Коломия, 1924; Я в о р е ь к и й М. Нариси з історії революційної боротьби на
Україні. — Харків, 1927. — Т. 1; та ін.
35 Див.: Укр. Жизнь. — 1913. — № 2. — С. 48; Деятели СССР и революционного
движения России: Энцикл. слов. Гранат. —М., 1989. — С. 63.
36 Див.: Красный архив. — 1927. — Т. 1. — С. 209; Російська державна бібліотека.
Відділ рукописів. Ф. 520. 3. 20, арк. 1; Російський державний архів літератури і мистецтва,
ф. 1185, оп. 1, спр. 161, арк. 23.
37 Т р о и ц к и й Н. А. Лекции по русекой истории XIX в. Краткий курс. — Сара-
тов, 1994. — С. 165.
38 В и н а р Л ю б о м и р . Михайло Грушевський — історик і будівничий нації.
Статті і матеріали. — Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. — С. 90—91.
39 РДБ ВР, ф. 383, 1. 23, арк. 7 зв.
^ 40 ЦДІА України у Києві, ф. 442, оп. 829, спр. 416, арк. 16.
41 Русское Богатство. — 1881. — Ноябрь. — С. 124—125.
(Далі буде)
В. Г. САРБЕЙ (Київ)
Богдан Хмельницький у науково-творчій
спадщині академіка О. І. Левицького
9 травня 1997 р. минає 75 років від дня смерті академіка Ореста Іва-
новича Левицького (25.ХІІЛ848—9.У.1922) — одного з корифеїв
української історіографії —історика, етнографа, правознавця, археогра-
фа і архівіста, одного з фундаторів НАНУ, який з осені 1919 р. протягом
двох років фактично виконував обов'язки президента Української Ака-
демії наук (УАН), а 27 березня 1922 р. був офіційно обраний на цю
посаду На жаль, в умовах комуністичного тоталітаризму 30—80-х рр.
факт президентства О. І. Левицького в УАН зовсім не відображений у
виданнях, які висвітлювали її історію. Та й про його науково-фахові за-
слуги розповідалося надто фрагментарно, і тому його творчий доробок —
значний за обсягом і важливий за змістом— залишився невивченим.
Спроба автора цих рядків разом з науковим співробітником
Л. Г. Москвич, яка в кінці 60-х років натрапила у відділі рукописів
Центральної наукової бібліотеки Академії наук України на великий масив
неопублікованих документів з історії УАН, якнайповніше висвітлити твор-
чу спадщину О. І. Левицького та його роль у функціонуванні Академії наук
не знайшла офіційної підтримки. Нашу доповідну записку з цього приводу,
направлену 4 травня 1970 р. тодішньому директорові Інституту історії АН
УРСР академіку АН УРСР А. Д. Скабі, було "покладено в довгий
ящик" 2. Адже вже розпочинався період так званої "маланчуківщини" —
чергової кампанії властей предержащихпроти українства.
І лише в роки "перебудови" наші доповідні були зустрінуті
прихильно, а 22 грудня 1989 р. за підписом академіка Б. Є. Патона
вийшла постанова Президії АН УРСР № 489 "Про актуальні
маловивчені питання історії заснування та перших років діяльності Ака-
демії наук УРСР". Нею було затверджено цілу систему заходів для вша-
нування пам'яті академікаО. І.Левицького як одного з перших
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 49
В. Г. Сарбей
президентів Української Академії наук та видатного вченого. Незабаром
у Києві на будинку Президії Національної Академії наук України
з'явилася меморіальна дошка на честь президента О. І. Левицького, а в
залі засіданьПрезидії належнемісце зайняв його портрет.
Творча спадщина академіка О. І. Левицького досить велика за обся-
гом. Він є автором понад 200 праць з історії України XVI—XIX ст., в
тому числі монографій "Нарис внутрішньої історії Малоросії в 2-ій
половині XVII ст.", "Нарис народного життя в Малоросії в другій
половині XVII ст.", "Риси родинного побуту в Південно-Західній Русі в
XVI—XVII ст.", "Про становище селян Південно-Західного краю в дру-
гій чверті XIX ст.", "Нариси стародавнього побуту Волині і України" та
ін. Він — перший дослідник і видавець видатної пам'ятки української
історіографії і джерелознавства — "Літопису Самовидця". Написані на
архівних документальних джерелах, частина яких втрачена назавжди,
праці О. І. Левицького заслужено привертають увагу дослідників історії
України.
Однак відомо й те, що О. І. Левицький ніколи не був суто кабі-
нетним вченим. Він завжди знаходився у вирі суспільно-політичних
подій, культурної, наукової, освітньої діяльності. Демократичні і націо-
нально -патріотичні переконання О. Левицького із студентських років і
аж до Лютневої революції 1917 р. викликали підозру і цькування з боку
певних прислужників царизму. Яскраву характеристику жорстких утисків
щодо діячів українського національно-визвольного руху, до якого нале-
жав і сам, О. Левицький залишив у мемуарній чернетці, яка збереглася
серед його рукописів: "...Український рух швидко викликав лютий опір з
боку ворогів українства. На щоденних журфиксах Юзефовича, Рігельма-
на і інших україножерів, при живій участи деяких і професорів,
російських націоналістів, вироблявся план атаки. Юзефович послав
разом в три міністерства обширні доноси і детальну програму, як саме
можна викоренити "український сепаратизм". Цар ухвалив її і звелів
покликати до столиці Юзефовича на нараду з міністрами. Відомі сумні
наслідки цієї наради: заборона українського друку, закриття Географіч-
ного товариства (якого головою був В. Б. Антонович), висилка з Києва
друзів Антоновича П. Житецького, В. Беренштама, П. Чубинського і
інших. За тим іде еміграціяМ.Драгоманова, увільнення проф.Міщенка"3.
Очевидно, з другої половини 70-х рр. XIX ст. і сам Левицький пот-
рапив "під негласний нагляд" поліції. В усякому разі, коли 1885 р. Київ
готувався до приїзду царя Олександра III, власті запропонували
О. Левицькому виїхати з міста. Як свідчать архівні документи, навіть у
90-і рр. XIX ст. вже авторитетний у наукових колах дослідник ще пере-
бував під таємним наглядом поліції. Це насторожене ставлення до вче-
ного професійних охоронців влади Російської імперії в Україні, а також
відверта ворожість до нього як до "українофіла" з боку фактично прав-
лячої у Київському університеті групи професорів — "дільців", за пере-
конанням М. Грушевського4, стали причиною того, що в той час
О. Левицький так і не зробив науково-педагогічної професорської
кар'єри,не одержав офіційного наукового ступеня чи вченого звання.
Коли ж у Києві 1907 р. було засновано "Українське наукове
товариство", цілком природно, що одним з його організаторів і ке-
рівників став О. Левицький. Проте вченому не дозволили навіть назвати
своє прізвище як одного з редакторів журналу цього товариства —
"Україна", який ідеологічні прислужники царизму, об'єднані у так
званий "Клуб русских националистов", публічно таврували як орган
"українських сепаратистів"5.
Керівник "Українського наукового товариства в Києві" М. Гру-
шевський писав про свого колегу, що для нього історично-філологічна
наука була не просто "студієюдля хліба", а наповнювала змістом усе
50 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Б. Хмельницький у творчій спадщині О. І. Левицького
його життя 6. А письменницька робота (написання фахових історичних
чи белетристичних творів), за свідченням самого О. Левицького, була
для нього радістю7. Ще одна колега О. Левицького по "Українському
науковому товариству в Києві" — Л. Старицька-Черняхівська — так ха-
рактеризувала його на сторінках "Літературно-наукового вісника":
"...Він дає нам те, чого не може дати нам ні один історик: живі тогочас-
ні характери і самий спосіб, самий колорит почуття, те, що виділяє так
різко одну епоху від другої"8.
Протягом усього свого науково-творчого життя О. Левицький нама-
гався якнайактивніше сприяти утвердженню в масах національної свідо-
мості. Його друковані праці доносили читачам правду про історію
українського народу, яскраво змальовували постаті його видатних
історичних діячів. А започаткував він свій доробок фахівця-історика уза-
гальнюючою розвідкою "Нарис внутрішньої історії Малоросії у другій
половині XVII століття". Вона побачила світ у кількох номерах київсько-
го журналу "Университетские известия" за 1874 р., а 1875 р. вийшла
окремим виданням. На перших же її сторінках автор заявляє про "епоху
Богдана Хмельницького" як "такий час, коли попередні події південно-
руської історії, а саме низка довгих і дуже впертих воєн з Польщею за
незалежність Малоросії, викликала до життя й діяльності всі наявні сили
південноруського суспільства, і притому з характером такого сильного
збудження і з такою енергією, з якими вони ніколи вже потім не прояв-
лялися,принаймні в таких розмірах"9.
Як дослідник концепції українського народоправства, яку утвердив і
розвивав в історіографії його університетський вчитель В. Б. Антонович*,
О. Левицький розглядає всі ті визвольні змагання як опір українського
народу планам польського уряду зруйнувати громадські засади суспіль-*
ного життя, що здавна панували в Україні, і встановити тут владу приві-
лейованих вищих станів: звідси ціла низка "дрібних заворушень серед
козацтва і суспільства", яка закінчилася згодом "загальним народним
повстанням при Хмельницькому та визволенням Малоросії з-під влади
Польщі" 10. В цій же студентській розвідці, що ґрунтувалася на наявній
тоді джерельно-історіографічній базі, О. Левицький категорично стверджує:
повстання Богдана Хмельницького — "найславнозвісніше повстання, яке
закінчилося визволенням України"11. Послідовний прихильник на-
родницького напряму української історіографії О. Левицький (він навіть
вбачав особливість історії України в тому, що тут "народ завжди брав най-
діяльнішу участь в долі своєї батьківщини"12) пояснював піднесення
визвольних змагань у середині XVII ст. тим, що в них тоді органічно
злилися безкомпромісна рішучість народних мас як дійсних суб'єктів
історичного процесу та енергія, політична мудрість і державницький талант
їхнього провідника. Ту ж саму "епоху Хмельницького" передусім мав на
увазі О. Левицький, коли писав у передмові до своїх "Очерков народной
жизни во второй половине XVII столетия" (1901 р.): "Історія Малоросії
більше, ніж якась інша, є історія народна. За найблискучіший та найці-
кавіший її період справедливо вважається XVII вік, коли український
народ виявив найвище напруження своїх духовних сил і, хоч на ко-
роткий час, улаштував своє життя за своїми одвічними ідеалами, коли за
образним виразомпоета:
"Братерськая наша воля,
Без холопа і без пана,
Сама собі, у жупані,
Розвернулася весела".
Усвідомлене ще із студентських років поважне ставлення до
Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького як до однієї
з вирішальних подій в історії українського народу, безперечно, спонука-
4*7-207
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 51
В. Г. Сарбей
ло О. Левицького, коли він став співробітником Київської археографіч-
ної комісії, взятися за перевидання головного наративного джерела з іс-
торії тієї війни — Літопису Самовидця. У своїй великій дослідницькій
праці "Опыт исследования о летописи Самовидца", опублікованій як
вступ до цього перевидання 1878 р., О. Левицький дуже емоційно і
образно зафіксував своє концептуальне бачення того періоду: за його
словами, це був "бурхливий, тривожний, але блискучий вік, коли всі
живі суспільні сили українського народу, покликані до рішучої боротьби
за саме його існування, досягли найвищого напруження і, нарешті,
викликали той величезний політичний і суспільний вибух, пам'ять про
який пов'язана з ім'ямБогданаХмельницького"13.
Цей період О. Левицький вважав ключем до розуміння багатьох
історичних подій в Україні попереднього і пізнішого часу. Спільна наці-
онально-визвольна мета, здійснення якої мало розв'язати й найпекучіші
соціальні проблеми, єднала тоді народні маси з їх проводирем. Саме в
цьому О. Левицький вбачав запоруку успіху у визвольній боротьбі: "Та
ось польський гніт звалюється нарешті й на козацтво. Серед нього
постає особистість, яка, не обмежуючись більше вузькими інтересами
козацького стану, звертається до народу і підносить прапор боротьби за
народну свободу. Заклик Хмельницького зустрів величезне співчуття в
народній масі і на Запорожжі, бо він відповідав найзаповітнішим праг-
ненням народу. В умінні Хмельницького вгадати народні прагнення
полягає весь сенс, а разом й успіх його справи. Збіг інтересів козацького
стану і народних створив такі сили, протистояти яким польський уряд
виявився нездатним"15.
Водночас автор не приховує й того, що в кінцевому рахунку саме
"нижній прошарок населення, тобто вся маса простого народу",
виявився соціально обділеним після завершення Визвольної війни, адже
Переяславським договором 1654 р. і Березневими того ж року статтями
фактично узаконювалися ті суспільні відносини, які в Україні існували й
при владі Речі Посполитої16. Досить скептично поставився О.
Левицький до тієї привілейованої козацько-старшинської та боярсько-
шляхетської верхівки українського суспільства, яка "й раніше мала
великий вплив на хід справ у Малоросії, керувала діями Хмельницького,
користувалася значенням на радах. Вона ж і тепер волею-неволею
мусила була взяти на себе справу громадської організації краю" 17.
Віддаючи належне цій, як сьогодні б сказали, освіченій українській
національній еліті, всебічно й достатньо об'єктивно оцінюючи її най-
більш вагомий державницький акт — Гадяцький договір, "в якому
поряд з політичними і суспільними питаннями беруться до уваги й суво-
ро гарантуються питання про освіту та інтереси науки", О. Левицький
відзначає й суто аристократичні засади цього документа, що віддзерка-
лював тодішній стан української науки і літератури, які не протестували
"проти тих соціальних порядків та тяжкого економічного становища за-
кріпаченого простого люду, проти яких було піднято повстання при
Хмельницькому" 18.
О. Левицький навіть наважився порівнювати Гадяцький договір з
Переяславським, явно симпатизуючи першому. Він прямо проголошує:
"...Гадяцькі статті за своєю широтою, за своєю глибокою та багатосто-
ронньою регламентацією всіх сторін суспільного життя (включаючи
сюди торгівлю, промисловість, освіту, науки та ін.) стоять незрівнянно
вище вузької однобічно військової конституції, яка узаконилася для Мало-
росії статтями Богдана Хмельницького і яка, з більшими чи меншими змі-
нами,повторювалася в усіх договірних сталях наступних гетьманів"19.
Це висловлювання — крамольне з точки зору жандармського відом-
ства Російської імперії, очевидно, було взято ним до уваги, оскільки
якраз у той період воно встановило негласнийнагляд за такимпідоз-
52 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Б. Хмельницький у творчій спадщині О. І. Левицького
рілим недавнім випускником історико-філологічного факультету
Київського університету. Зате під свою опіку взяв сміливого і
вдумливого молодого вченого професор В. Б. Антонович, і коли на
початку 80-х рр. він разом із своїм другом доктором медицини
В. О. Бецем заходився готувати до друку біографічну монографію про
гетьманів України, то життєпис Богдана Хмельницького для цього
видання було доручено підготувати О. Левицькому. Ця монографія під
назвою "Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и
портретах", що вийшла друком 1883 р., не втратила своєї наукової цінності
і в наш час, доказом і свідченням чого є її повне перевидання у 1990-і рр.
на сторінках часопису "Україна" і "Українського історичногожурналу".
Отже, розглянемо цю найґрунтовнішу розвідку О. Левицького з тих
його Праць, що стосуються проблем історії Визвольної війни
українського народу середини XVII ст. Автор відразу засвідчує своє
високоповажне ставлення до Богдана Хмельницького, відзначає, що су-
часники вітали гетьмана як "нового Мойсея", який визволив Україну від
польської неволі, називає його "славнозвісним гетьманом, і
визволителем Малоросії", "обдарованим" чи "талановитим" козацьким
вождем, який, чітко визначивши собі далекосяжну державобудівничу
мету — "вирвати з польської неволі весь руський народ по Люблин і
Краків, визволити всю Україну, Волинь, Поділля і Русь Галицьку та
з'єднати їх в одне незалежне князівство", не впадав у відчай навіть у
часи воєнних поразок, а знаходив у собі такий запас мужності, енергії,
розуму і сили волі, які надихали народ на продовження визвольної бо-
ротьби 20. Проте О. Левицький аж ніяк не романтизує і не ідеалізує
образ справді видатної історичної особистості, В розвідці О. Левицького
Богдан Хмельницький — трагічна постать історії України: він не
вільний від помилок і прорахунків у своїх діях і вчинках як у внутрішній
політиці, дипломатичних відносинах, так і на полі брані.
Словом, у даному випадку у безперечного прихильника докумен-
тальної обґрунтованості історичного опису, історика-професіонала образ
Богдана Хмельницького максимально наближений до фольклорної і
класичної художньо-літературної традиції (від Т. Шевченка до П. Загре-
бельного), а втім, і до історіографічної, закладеної у перших узагальню-
ючих працях з історії України Д. Бантиша-Каменського і М. Маркевича,
і особливо у спеціальних монографіях і розвідках пера найкращого в
українській історіографії історика-белетриста М. Костомарова. У розпо-
віді О. Левицького про Богдана Хмельницького відчуваються й прові-
денціалістські тенденції, так само не чужі попередній українській історіо-
графії і особливо яскраво художньо виражені в романі Л. Толстого
"Війна і мир". Зокрема, фаталістичні роздуми і дії толстовського Кутузо-
ва і БогданаХмельницького чимось схожі.
О. Левицький досить критично оцінював поведінку Хмельницького
після його гучних воєнних перемог 1648 р., коли "Україна разом була
очищена від усього, що досі гнітило і розоряло її, і корінне населення її
опинилося на повній свободі". А як же поводився Хмельницький у цей
час? "Хмельницькому, — пише О. Левицький, — залишалося тільки
прагнути до того, щоб довести до кінця так щасливо розпочату справу
визволення Малоросії та політично закріпити новий суспільний порядок
у ній. Але талановитий вождь не зразу піднісся до розуміння того висо-
кого завдання, виконання якого так несподівано випало на його долю.
Замість того щоб негайно рушити на Польщу, де у той час через раптову
смерть короля Владислава IV настав період безкоролів'я, Хмельницький
цілих три місяці провів у безплідних переговорах з поляками і дав їм
можливість зібрати проти нього нове ополчення"21.
О. Левицький вказує і на деякі інші військові і дипломатичні прора-
хункиХмельницького, як-от:невикористання зручної нагоди,щоб узяти
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 53
В. Г. Сарбей
у полон польського короля під час Збаразької битви 1649 р., та "велика
політична помилка", що її припустився Хмельницький в процесі укла-
дання Зборівського договору, за яким величезна маса простого народу
мала знову повернутися під владу своїх колишніх поміщиків ("Це була
величезна несправедливість щодо переважної більшості населення Ма-
лоросії"22). Збаразьку битву і Зборівський мир О. Левицький вважав
кульмінацією Визвольної війни — перший, блискучий її період за-
кінчився і розпочався другий— багатий на важкі випробування.
Квінтесенція розповіді О. Левицького про трагічну долю Богдана
Хмельницького міститься у таких авторських міркуваннях: "Умови Збо-
рівського договору, у зв'язку з поведінкою Хмельницького у битві під
Збаражем, ясно показують, що у той час талановитий козацький вождь
дуже ще невиразно розумів своє історичне покликання і, здається, зов-
сім не передбачав того кінцевого результату, до якого природною силою
обставин привела його порушена ним справа. Пізніше, навчений гірким
досвідом, зазнавши ряд невдач та важких розчарувань, Хмельницький
багато чому навчився і на багато що став дивитися іншими очима; але у
той момент він не був достатньо підготовлений до тієї великої ролі, яка
несподівано випала на його долю, і тому не був здатним вести справу
так, як вказували йому доля і бажання народу. Замість того щоб
скористатися до кінця плодами щасливої перемоги і, взявши у полон
короля, йти в глиб Польщі, зруйнувати в ній аристократичний порядок,
такий ворожий інтересам руського населення, і тоді вже запропонувати
полякам такі умови миру, які були б спрямовані на остаточне політичне
визволення руських областей та забезпечували б у майбутньому
можливість добрих сусідських відносин до них Речі Посполитої, —
Хмельницький укладає з поляками договір, який, можливо, і задо-
вольнив би дещо народні вимоги, якби був укладений років двадцять
тому; але тепер, коли бурхливі події останніх років так різко змінили стан
речей у суспільному житті Малоросії, коли в усьому краї не залишалося
більше жодного поміщика, ксьондза і єврея, Зборівський договір рішуче не
відповідав умовам свого часу і обставинам, які змінилися. Так само мало
відповідав він політичним і соціальним вимогам народної маси, з якими
Хмельницький і на цей раз розійшовся більше,ніж будь-коли" 23.
А далі О. Левицький з точки зору інтересів українського народу так
само негативно (прямо або дещо завуальовано) оцінює Білоцерківський
(1651 р.), Переяславський (1654 р.), Віленський (1656 р.) договори. Роз-
чарування остаточними наслідками своєї дипломатичної діяльності спіт-
кало й самого великого гетьмана. О. Левицький цитує його сумну за
змістом промову, проголошену за два місяці до смерті, коментуючи її
так само вкрай песимістично: "Стоячи однією ногою у могилі, підстар-
куватий Хмельницький із журбою бачив, що десятирічні його труди та
зусилля не привели розпочату ним справу до бажаного кінця, і майбутнє
рідної землі поставало перед його очима у смутному вигляді"24. Такий
висновок був надто зрозумілим сучасникам автора, які дійсно бачили,
що стан України під владою двох імперій аж ніяк не відповідав дер-
жавницьким ідеалам учасників Визвольної війни під проводом Богдана
Хмельницького: тодішні переможці тріумфували зовсім недовго.
Визвольна війна українського народу середини XVII ст. та особа її
керівника так чи інакше привертали увагу О. Левицького протягом усьо-
го його науково-творчого життя. Ця тема знайшла відображення у ґрун-
товних археографічних виданнях, підготовлених ученим. Передусім
йдеться про славнозвісні наративні джерела, а саме: "Літопис
Самовидця", автор якого розглядав події середини XVII ст. в Україні як
"кару Божу за гріхи всіх"25, а також про менші за обсягом історіографіч-
ні та джерелознавчі пам'ятки, а саме: "Хмельницький літопис", "Ко-
роткий літописМалоросії", "Зібрання історичнеСтефанаЛукомського",
54 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Б. Хмельницький у творчій спадщині О. І. Левицького
"Львівський літопис", "Літопис Йоахима Єрлича". Не цурався
О. Левицький і малих форм, друкуючи час від часу на журнальних сто-
рінках (здебільшого у "Киевской старине") тексти історичних докумен-
тів, віднайдених у процесі своєї пошукової роботи, або переказуючи їх.
Йдеться, зокрема, про такі публікації, як "Пасека Богдана
Хмельницкого", "Два документа из зпохи Богдана Хмельницкого",
"Историческая картина времениБогданаХмельницкого" тощо.
Доводилося вченому виступати і з історико-публіцистичними стат-
тями. Зокрема, творчу спадщину О. Левицького можна вважати взірцем
наукової полеміки на захист керівника Визвольної війни середини
XVII ст. Стаття "Богдан Хмельницкий и неблагодарная история"
з'явилася у "Киевской старине" в рік відкриття у Києві пам'ятника Бог-
дану Хмельницькому як відповідь на дві публікації з цієї нагоди, що
побачили світ у петербурзьких журналах "Исторический вестник" і
"Нива". О. Левицького глибоко обурила безпринципна позиція одного з
тодішніх столичних журналістів, який вважав себе знавцем історії Росії і
України, — П. М. Полевого. Цього "писаку" роздратував напис на мо-
нументі, в якому він угледів "нехтування знанням російської історії та
приниження Великої Росії", яка, мовляв, "абсолютно нічим не
зобов'язана Богдану Хмельницькому і тому не може споруджувати йому
пам'ятників"26. Адже "знаменитий гетьман малоросійський" був, на
його думку, "хитрою та віроломною людиною, бо улюбленими засобами
його взаємин як з польськими, так і з російськими державцями були
інтрига, підступність, обман та віроломство... він піклувався винятково
про свої особисті вигоди та всіма засобами оберігав окремішність Мало-
росії від Московської держави і в церковному, і в адміністративному, і у
військовому відношенні"21. Це обвинувачення О. Левицький, з ураху-
ванням підцензурних умов, зумів прокоментувати з належною обереж-
ністю, але водночас і досить категорично, зазначивши, що Богдан
Хмельницький, оберігаючи "окремішність Малоросії, діяв на основі
переяславських статей, тільки-но затверджених царем... а майже все те,
що з таким апломбом говорить п. Полевой про Хмельницького, насп-
равді таке ж старе, як старий вже і подвиг Хмельницького. Минуло вже
два століття з тих пір, як у польській історичній літературі, від Коховсь-
кого до Сенкевича включно, на різні лади варіюється стара пісня про
іезуїтські хитрощі і пронирство, підступність, віроломство, природжену
схильність до бунтів, заколотів та зради та інші подібні огидні риси ха-
рактеру ватажка "дикого і розгнузданого хлопства"28.
Затаврувавши всі ці інсинуації щодо Богдана Хмельницького, вису-
нуті у статті П. Полевого "Богдан Хмельницкий и благодарная Россия"
("Исторический вестник", № 9), О. Левицький, зрештою, підсумовує:
"Нема потреби спростовувати обвинувачення п. Полевого, він сам
спростував їх вдало і своєчасно", — і тут же посилається на статтю
"Грозний батько казацкий" ("Нива", № 35) того ж автора. На цей раз
той вихваляє Богдана Хмельницького як "народного вождя, який зумів
усіх переконати у необхідності схилитися під государеву високу руку",
хоча і в цій статті автор знову не втримався, щоб не обмовити гетьмана,
який нібито вивіз на Запорожжя затверджені польським королем ста-
ровинні грамоти донських (?!) козаків. Звідси остаточний присуд
О. Левицького, яким він закінчує статтю проти "вихватки" невдахи на
ниві історичної науки: "Та і як би "старовинні грамоти донських коза-
ків" опинилися у тодішньому Чигирині? З такими історичними пізнан-
няминеможна братися за оцінку великих історичних подій і осіб" 29.
А щодо історії спорудження київського пам'ятника Богданові
Хмельницькому, то О. Левицький виклав її у двох своїх статтях. Як член
Комітету у спорудженні пам'ятника він мав усі підстави довести до відо-
маширокої громадськості цю історію.Спочатку це був опублікований у
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 55
В. Г. Сарбей
"Киевской старине" цілком офіційний історичний нарис. Автор розкрив
ідеологічні засади спорудження пам'ятника "народному південнорусько-
му герою, визволителю Малоросії" 30 (вірним саме такому визначенню
О. Левицький залишався в усіх своїх публікаціях). Він розуміє, що сама
постать Богдана Хмельницького стала чимось на зразок розмінної
монети у тодішній суспільно-політичній боротьбі, в якій були представ-
лені й ревні прислужники Російської імперії, і прихильники відновлення
Речі Посполитої від "можа до можа", і так звані українофіли всіх гатун-
ків: від поміркованих до найрадикальніших. Відповідне ідеологічне на-
вантаження мало і надруковане тиражем у 50 тис. примірників звернен-
ня Комітету до громадськості із закликом про пожертви на пам'ятник
"тому, хто повернув російському народу київську святиню, хто врятував,
може бути, православ'я на берегах Дніпра і поклав наріжний камінь
нинішній державній будівлі всієї Росії"31.
З нарису О. Левицького дізнаємося про зміни, яких з різних причин
зазнали проекти пам'ятника і постаменту в процесі втілення їх у життя,
про організацію збирання коштів, пошук необхідних матеріалів і також
про поважну науково-консультативну роль "відомого археолога та знав-
ця старовинного південноросійського побуту проф. В. Б. Антоновича",
який допоміг автору пам'ятника — скульптору М. Мікешину — "до-
кладними вказівками щодо одягу і озброєння гетьмана"32. Зрештою,
офіціозність змісту цього нарису підкреслюють і його заключні рядки у
вигляді просторої цитати з відомого патріотично-імперського вірша
О. Пушкіна на взяття Варшави російськими військами під час польсько-
го визвольного повстання 1830 р. Ці поетичні, але водночас дуже заідео-
логізовані рядки відсутні в опублікованій через чверть століття у
часописі "Літературно-науковий вісник" великій за обсягом статті
О.Левицького "Історія будови пам'ятника Б.Хмельницькому уКиєві".
Тепер — 1913 року — в умовах ще більшого піднесення значною
мірою легалізованого українського національного руху — О. Левицький
(ще й тому, що на той час він єдиний залишився живим з усіх членів
колишнього Комітету) вважав своїм обов'язком якомога детальніше і
конкретніше розповісти про всі перипетії двадцятирічної історії споруд-
ження в Києві пам'ятника Богдану Хмельницькому. Про це він заявив у
передмові до свого обширного історичного нарису, де так мотивує своє
рішення взятися за перо: "Не вважаючи на те, що справа ся виникла
майже з офіційної ініціативи, увесь час велась під сприяючим урядовим
захистом і взагалі вважалась за справу патріотичну (йдеться про імперсь-
ко-великодержавний патріотизм. — В. С.), вона часом наражалась на
несподівані перешкоди, про які Комітетові незручно було й згадувати в
своєму справозданню. Через те гадаємо, що під сей час, коли українці
збираються ставити у Києві пам'ятник Шевченкові, історія будування
пам'ятника їх давньому національному героєві мусить уявляти з себе не
тільки звичайний, а може ще й навчаючій інтерес"33. Звідси в авторсь-
кій розповіді з'явилися мемуарні епізоди і характеристики, так чи інак-
ше пов'язані з історією українського національного руху другої
половини XIX ст. О. Левицький, наприклад, наголосив на тому, що із
самого початку діяльності Комітету по спорудженню пам'ятника Богда-
ну Хмельницькому його заклики про пожертвування матеріальних кош-
тів на цю справу "розворушували де-не-де й національні українські по-
чуття... Деякі жертводавці, посилаючи гроші на пам'ятник, в листах дя-
кували Комітету за працю для ушанування пам'яті славного
українського гетьмана. В підписних листах, що розсилались по школах
українських губерній, деякі школярі вписували свої п'ятаки, висловлю-
ючи своє задоволення, що жертвують на пам'ятник "батькові Богдано-
ві" 34. Ще більше, ніж у нарисі "Киевской старины", відзначалося дуже
важливе значення наукових консультацій, які одержував М. Мікешин від
професораВ.Антоновича, виробляючи у скульптурному портреті Богда-
56 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№3
Б. Хмельницький у творчій спадщині О. І. Левицького
на Хмельницького "найменші деталі козацького озброєння, одежі,
кінської збруї і т. ін."35 До того ж уже відкрито визнавалося, "що в са-
мому Комітеті більша частина членів складалась з українофілів різної
масті", зокрема, до таких належав і кафедральний протопоп Києво-Со-
фійського собору о. П. Лебединцев, з ініціативи якого Бессарабська
площа у Києві мала бути перейменована на площу Богдана
Хмельницького, до нового плану міста вписано такі назви вулиць, як
Тарасівська, Паньківська й Микільсько-Ботанічний провулок — на
честь Т.Шевченка,П.Куліша таМ.Костомарова36.
Та чи не найбільш докладно у нарисі О. Левицького охарактеризова-
но зловісну постать голови Київської Археографічної комісії
М. Юзефовича, який в історії українського національного руху уславив
себе як донощик: у 1840-і рр. — у справі Кирило-Мефодіївського
товариства (цього сюжету О. Левицький не торкається), у 1870-і рр. — у
справі Київської громади та розробки так званого Емського акту (його
негласно ще й називали "Юзефовичевим законом"), який заборонив
українське друковане слово37; у 1880-і рр. — у справі обрання в Києві
місця для встановлення пам'ятника Богдану Хмельницькому (в цьому
зв'язку О. Левицький наводить текст адресованого голові Синоду доносу
Юзефовича, де той називає П. Лебединцева "істим хохлацьким Шель-
менком", "гідним представником українського сепаратизму",
"фарисеєм", який, "можна бути певним, не заперечив би жодним сло-
вом, якби пам'ятник ставився люб'язним для українофілів зрадникам
Виговському або Мазепі"38. "..Але українофільством був помазаний
колись і сам Юзефович", — багатозначно зауважує О. Левицький і
розкриває деталі цього роду діяльності голови Київської археографічної
комісії: "Міняючи кілька разів своє політичне лице", він в ліберальний
період царювання Олександра II удавав із себе слов'янофіла-демократа,
майже українофіла, приятелював з Хомяковим, Самариним, Аксаковим,
а також з Кулішем, Білозерським, Галаганом, навіть Шевченком, публі-
кував статті в "Основі" і палко полемізував з поляками з приводу їх "за-
зіхань щодо України, вступався за честь видатних діячів української іс-
торії 39. Зважаючи на все це, О. Левицький визнав нещирими "теревені"
Юзефовича, "нібито пам'ятник Хмельницькому був шпичкою в ніс
"українофілам" і спростував його пишномовну заяву: "Мені краще, ніж
будь-кому іншому, відома історія споруджуваного пам'ятника: я перший
порушив питання про нього, як наочну відповідь, з одного боку,
польським зазіханням, а з іншого — "українофільському сепаратизму,
що тоді зароджувався", таким своїм коментарем: "В останніх словах до-
пущений анахронізм: в ту пору, як Юзефович тільки ще агітував за те,
щоб був поставлений пам'ятник Хмельницькому, він сам ще був
українофілом, і через те в його тодішніх писаннях не було й гадки про
те, либонь пам'ятник ставиться на докір українофілам" 40.
А на закінчення свого історичного нарису О. Левицький із сумом
зауважує, що після спорудження київського пам'ятника Богдану
Хмельницькому Юзефовича удостоїли найвищим цивільно-гене-
ральським чином дійсного таємного радника, архітектор Ніколаєв (автор
проекту постаменту) одержав орден, а скульптора М. Мікешина навіть
забули запросити на ці урочистості. І хоча пам'ятник фактично
залишився незакінченим, оскільки "постамент до його прироблено
абияк... фахові знавці високо оцінюють кінну статую Хмельницького
як справжній художній твір"41. Це заключні рядки публікації
О. Левицького, яка набула історико-джерелознавчої цінності, оскільки
належала перу члена (з 1874 до 1888 р.) Комітету по спорудженню
пам'ятника найвидатнішому козацькому гетьману. Отже, О. І. Ле-
вицький вніс значний вклад у популяризацію історичних діянь Богдана
Хмельницького.
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 57
В. Г. Сарбей
1 С а р б е й В. Г , М о с к в и ч Л. Г. О. І. Левицький — президент Української
академії наук: Білі плями в історії Академії наук 1918—1922 рр. // Укр. іст. журн. —
1989.—№ 5.—С. 97—102.
2 Машинопис цієї доповідної, як й інших, далі згадуваних у даній статті, зберігається
в особистому архіві автора. — В. С.
3 С а р б е й В. Г., М о с к в и ч Л. Г. Учений з роду Левицьких // Наука і суспіль-
ство. — 1990. —№ 6. — С. 28.
4 Г р у ш е в с ь к и й М. Орест Левицький // Україна. — 1924. —№ 1—2. — С. 200.
5 Центральний державний історичний архів України у Києві, ф. 274, оп. 4, спр. 601,
арк. 54.
6 Г р у ш е в с ь к и й М. Орест Левицький // Україна. — 1924. — № 1—2. — С.
199—200.
7 Інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН
України, ф. З, спр. 53302 "Лист О. І. Левицького до В. О. Яценка у Веприк 24 січня 1896 р."
8 С т а р и ц ь к а - Ч е р н я х і в с ь к а Л. Новини нашої літератури: Орест
Левицький. Волинські оповідання з життя XV та XVI вв. — К., 1914.—214 с. // Літ.-наук,
вістник. — 1914. — Кн. 6. — С. 494—499.
9 Л е в и ц к и й О. Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине
XVII века. — К., 1875. — Вьіп. 1.
* М. Грушевський, який трохи пізніше вступив до Київського університету і так само
став фахово вдосконалюватися під керівництвом В. Б. Антоновича, свідчив: "Орест Іва-
нович став одним з найпильніших слухачів нового доцента, один з найперших в хроноло-
гічнім порядку учнів, дуже зблизився з ним особисто, найближче підійшов до його на-
укових, архівних інтересів. Антонович не тільки кермував його науковими зайняттями в
Університеті, але й зробив своїм близьким товаришем по археографічній комісії, де був
тоді редактором видань, себто фактичним науковим керманичем, а Орестові Івановичу
зробив посаду секретаря-діловода" ( Г р у ш е в с ь к и й М. Орест Левицький //
Україна. — 1924. —№ 1—2. — Є. 200).
10 Там же. — С. 1.
11 Там же. — С. 35.
12 Цит. за: Л е в и ц ь к и й О. По судах Гетьманщини: Нариси народнього життя
Гетьманщини 2-ої половини XVII віку. — Харків, 1930. — С. 13.
13 Л е в и ц х и й О. Опыт исследований о Летописи Самовидца // Летопись
Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник:
Хмельницкой, "Краткого описання Малороссии" и "Собрания исторического". — К.,
1878.
14—15 Л е в и ц к и й О. Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине
XVII века. — С. 11.
16 Там же. — С. 29—30.
17 Там же. — С. 13.
18 Там же. — С. 14—15.
19 Там же. — С. 57.
20 [Л е в и ц ь к и й О.] Богдан Хмельницький (1647—1657) // Укр. іст. журн. —
1990. —№ 9. — С. 120, 123, 124, 125, 129.
21 Там же. — С. 123.
22 Там же. — С. 126.
23 Там же. — С. 125.
24 Там же. — С. 134.
25 Б а г а л і й Д. Нарис української історіографії: Джерелознавство. — К., 1925. —
Вип. 2. — С. 14.
26 Л у г о в о й Ив. [ Л е в и ц ь к и й О.] Богдан Хмельницкий и неблагодарная
история // Киевская старина. — 1888. —№ 11. — С. 396.
27 Там же. — С. 397—398.
28 Там же. — С. 398.
29 Там же. — С. 399-400.
30 Памятник Богдану Хмельницкому: Исторический очерк его сооружения //
Киевская старина. — 1888. —№ 7 . — С. 145, 147.
31 Там же. — С. 149, 147.
32 Там же. — С. 152.
33 Л е в и ц ь к и й Ор . Історія будови пам'ятника Б. Хмельницькому у Києві // Лі-
тературно-науковий вісник. — 1913. —№ 6. — С. 467.
34 Там же. — С. 474.
35 Там же. — С. 471.
36 Там же. — С. 475-482.
37 Там же. — С. 472.
38 Там же. — С. 481.
39 Там же. — С. 482, 478.
40 Там же.
41 Там же. — С. 483.
58 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213664 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T11:31:54Z |
| publishDate | 1997 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Сарбей, В.Г. 2026-02-18T12:56:56Z 1997 Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького / В.Г. Сарбей // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 49-58. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213664 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького Article published earlier |
| spellingShingle | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького Сарбей, В.Г. Статті |
| title | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького |
| title_full | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького |
| title_fullStr | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького |
| title_full_unstemmed | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького |
| title_short | Богдан Хмельницький у науково-творчій спадщині академіка О. І. Левицького |
| title_sort | богдан хмельницький у науково-творчій спадщині академіка о. і. левицького |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213664 |
| work_keys_str_mv | AT sarbeivg bogdanhmelʹnicʹkiiunaukovotvorčíispadŝiníakademíkaoílevicʹkogo |