Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.)
Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалізації розроблених ще до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади....
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1997 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1997
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213680 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) / П.В. Рекотов // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 90-101. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860273423557591040 |
|---|---|
| author | Рекотов, П.В. |
| author_facet | Рекотов, П.В. |
| citation_txt | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) / П.В. Рекотов // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 90-101. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалізації розроблених ще до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади.
|
| first_indexed | 2026-03-21T12:09:45Z |
| format | Article |
| fulltext |
П. В. Рекотов
П. В. РЕКОТОВ (Запоріжжя)
Органи управління на окупованій
території України (1941 —1944 рр.)
Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалі-
зації розроблених ще до початку агресії планів, згідно з якими передба-
чалося впровадження тут нового територіального поділу, адмініст-
ративного устрою і організації влади.
Зокрема, окуповані області були поділені на дві частини: зону
цивільного і зону військового управління. Перша у політико-адмініст-
ративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у
справах окупованих східних областей, яке офіційно почало діяти 17
липня 1941 р. Друга, за винятком питань економічного грабунку, піддя-
гала Головному командуванню сухопутних військ вермахту (ОКХ).
Українські землі, де здійснювалося цивільне управління, були
"поділені" між польським генерал-губернаторством, Румунією та рейхско-
місаріатом України*. Крим перебував під спільним управлінням цивіль-
ної адміністрації рейхскомісаріату Україна (формально) і військової ад-
міністрації (фактично). Територія Чернігівської, Сумської, Харківської,
Сталінської (тепер — Донецька) і Ворошиловградської (тепер — Лу-
ганська) областей знаходилась в зоні військового управління.
Її структура була принципово встановлена "Особливими вказівками
по забезпеченню, частина С" від 3 квітня 1941 р.1. Відповідно до них ця
зона поділялася на район армій, який складався з району бойових дій і
оперативного тилового району армій, та тиловий район груп армій.
Цього ж питання стосувався наказ начальника штабу Верховного голов-
нокомандування збройних сил Німеччини (ОКВ) Вільгельма Кейтеля від
22 червня 1941 р. "Про управління в зайнятих областях СРСР", в якому,
зокрема, визначалася міра компетентності відповідних органів: "Війсь-
кове командування має право в цих областях використовувати повну
владу і уповноважене передавати це право командуванню окремих війсь-
кових груп і армій..." 2.
В зоні бойових дій не створювались особливі управлінські органи.
Оперативні тилові райони армій поділялися на території, які управ-
лялися польовими комендатурами (об'єднували кілька районів) і
території, де діяли місцеві (районні) комендатури. Тилові райони груп
армій поділялися на території, якими управляли дивізії охорони тилів і
обласні чи головні польові комендатури, а далі — польові та місцеві ко-
мендатури, їх коменданти призначались армійським командуванням. В
районах груп армій виконавча влада (щодо місцевого населення) зна-
ходилася в руках їх командуючих, в районах армій — головнокоманду-
вання армій, в районах бойових дій — штабів армійських корпусів,
дивізій, в оперативних тилових районах армій— їх командирів.
Органи військового управління були або самостійними відділами
(наприклад при польових комендатурах), або групами управління в рам-
ках відділів оберквартирмейстера армії 2*. Відділ чи група позначалися
номером VII. Основну "роботу" по управлінню в зоні військової адмі-
ністрації виконували місцеві комендатури, оскільки саме вони найбіль-
ше "працювали" з органами місцевого управління (території, підпоряд-
ковані райуправам і місцевим комендатурам, у більшості випадків збі-
галися) 3.Окремих відділів управліннямісцеві комендатури немали.
Органи військової адміністрації повинні були виконувати два за-
вдання: командне і управлінське. До першого відносилось "забезпечення
спокою" в окупованих районах і охорона тилів.Додругого— створен-
90 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№3
Органи управління на окупованій території України
ня, керівництво і контроль місцевих органів управління, "мобілізація
резервів" для ведення війни4.
Організація, наприклад, місцевої комендатури повністю відповідала
цим завданням. В її штат входили: комендант, його помічник, перекла-
дачі, писарі, 10—15 зв'язкових мотоциклістів, охорона комендатури (до
30 чоловік). Першим помічником коменданта був службовець державної
таємної поліції (гестапо). Відділи, як структурні одиниці, відповідали на-
прямкам діяльності цього органу: військовий, поліції та каральних орга-
нів, сільськогосподарський (включав посади агронома і зоотехніка),
транспортний, реєстрації та прописки населення, у справах військовопо-
лонених. Крім того, комендант користувався послугами сітки інформа-
торів 5. Отже, глибокими організаційними перетвореннями і налагоджен-
ням всеохоплюючої системи експлуатації в зазначеній зоні ці органи
практично не займалися.
Це підтверджують і "Основні положення про військову адміністра-
цію на підпорядкованій території армійського тилового району", де ска-
зано: "Перед військовою адміністрацією стоїть завдання підготувати
здійснення політичних планів імперського уряду на захопленій території.
Всі заходи, здійснені в цій області, в першу чергу повинні бути направ-
лені на те, щоб були забезпечені потреби німецьких і румунських військ.
Детальна організація органів місцевого управління залишається завдан-
нямдля цивільної адміністрації, яка пізніше змінить військову" 6.
Вертикальна структура системи органів військового управління була
явно перевантаженою. Наприклад, якщо треба було провести "в життя"
наказ ОКХ, то він проходив через 6 німецьких інстанцій і 2—3 інстанції
органів місцевого управління. Що стосується горизонтальної структури:
район бойових дій — оперативний тиловий район армій — тиловий район
групи армій — зона цивільного управління, то тут не можна не помітити
перебільшення. Ця організація була розрахована на більш глибоке просу-
вання вглиб території СРСР.Та перебіг подій вніс свої корективи.
Вже 17 липня 1941 р. Гітлер підписує наказ про введення цивільного
управління на окупованих східних територіях 1. Відповідне міністерство
очолив Альфред Розенберг, який до цього, з 20 квітня 1941 р., був упов-
новаженим фюрера у східноєвропейському регіоні. Вихідець з прибал-
тійських німців, він досить вільно володів російською мовою. Член
НСДАП з 1919 р., генерал СС і СА (охоронні і штурмові загони
нацистської партії), був одним з ідеологів расової теорії, яку взяв на
озброєнняфашизм.
Необхідність введення нової системи управління, адміністративно-
територіального поділу на окупованій території і, фактично, напрямки
діяльності окупаційної адміністрації були обгрунтовані і визначені Гітле-
ром на нараді, що відбулася в ставці Верховного головнокомандуючого
16 липня 1941 р.: "Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію
цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим щоб зуміти: по-
перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуату-
вати її" 8. Апарати "східного" міністерства і підлеглого йому рейхскомі-
саріату Україна відповідали цимпоставленимцілям.
До складу міністерства окупованих східних областей входив департа-
мент у справах України і Прибалтики, який поділявся на ряд управлінь
(головних відділів). Найбільш важливими з них були чотири. Політичне,
очолюване Г. Лейббрандтом (у березні 1944 р. реорганізоване у Го-
ловний політичний штаб). На нього було покладено завдання розробки і
постановки політичних принципів і директив по управлінню окупо-
ваними областями. Адміністративне, очолюване Л. Рунге. Займалося
питаннями організації управління окупованими областями в усіх сферах
діяльності. Господарське (економічне), керівник — Г. Шлоттерер.
Координувало організацію виробництва й використання промислової і
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 91
П. В. Рекотов
сільськогосподарської продукції в окупованих областях. Технічне, очо-
люване Ф. Шютце, структурно включало групи, які відали загальними
питаннями, водним господарством, будівництвом (промисловим, шля-
хів) та ін. Крім названих, відомими є також управління кадрів, культури,
преси та пропаганди 9.
Хоча управління окупованою територією доручалося згадуваному мі-
ністерству, поліцейська влада зосереджувалася в руках рейхсфюрера СС і
начальника поліції Німеччини Генріха Гіммлера, з яким міністерство
знаходилось у тісному контакті і фактично співуправляло з ним10.
20 серпня 1941 р. Гітлер затвердив декрет, згідно з яким було утво-
рено рейхскомісаріат Україна11. Очолив його Еріх Кох, який свого часу
зарекомендував себе активним провідником ідей націонал-соціалізму,
займаючи важливі як у внутрішньополітичному, так і в зовнішньопо-
літичному житті пости гауляйтера (керівник нацистської організації в
гау, що відповідало області) з 1928 р. і оберпрезидента Східної Прусії з
1933 р. Тут він отримав багатий досвід у національній боротьбі та бо-
ротьбі з комуністичним рухом. Користуючись повною довірою Гітлера,
мав можливість при вирішенні питань окупаційної політики в рейхско-
місаріаті зноситись з ним безпосередньо, минаючи заступника і постій-
ного представника міністра на окупованій території А. Мейєра та самого
міністраА.Розенберга3*.
Рейхскомісаріат фактично почав діяти з 1 серпня 1941 р. Коли
фронт і зона бойових дій достатньо віддалялися, частину зони тилу груп
армій передавали цивільній адміністрації. Саме тому рейхскомісаріат,
який на час свого створення у серпні 1941 р. мав лише 71 тис. кв. км,
вже 20 жовтня того ж року мав 176 тис. кв. км, а 16 листопада — 235
тис. кв. км. Найбільшу ж площу він охоплював за даними на 1 січня
1943 р. і становив 339 275 кв. км12 (проти 533,3 тис. км — площі
України напередодні війни).
Займаючи основну частину українських земель, рейхскомісаріат
складався з шести генералбецирків (генеральних округів): Волинь
(центр — Рівне, площа 80508 кв. км, кількість жителів — 4212 тис. чо-
ловік); Житомир (64800 кв. км, 2917 тис. чол.); Київ (71790 кв. км, 4456
тис. чол.); Миколаїв (46880 кв. км, 1920 тис. чол.); Таврія (центр — Ме-
літополь, 22900 кв. км, 662 тис. чол.); Дніпропетровськ (52398 кв. км,
2373 тис. чол.)13. Вони управлялися генералкомісарами, які стояли на
чолі генералкомісаріатів і, як правило, мали досить високі чини в СС,
СА, належали до вищого партійного чиновництва чи займали раніше
високі пости в адміністративному апараті Німеччини: Шуленберг (Київ) —
урядовий президент, Фрауенфельд (Таврія) — гауляйтер, генеральний кон-
сул, Клемм (Житомир) — урядовий президент, ІПене (Волинь) — обергру-
пенфюрерСА4*,Огатерман (Миколаїв) — обергрупенфюрерСС іСА 14.
Генералбецирки поділялися на 114 крайзгебітів (округів), які вклю-
чали в себе 434 райони (у довоєнних кордонах). Виділялися 5 крайзгебі-
тів "міського типу" (управлялися штадткомісаріатами), які очолювали
генералкомісари; Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг,
Кам'янське. Іншими містами керували штадткомісари, невеликими (їх
було 25) — ортскомісари,на чолі відповідних комісаріатів15.
Персонал цих органів був німецьким, окрім нижчих технічних
посад. Рейхскомісар і генералкомісари призначалися Гітлером, гебітско-
місари,штадт- і ортскомісари— рейхсміністромРозенбергом.
Таким чином, на окупованій українській території в зоні цивільного
управління, як і в військовій адміністративній зоні, було введено новий
територіальний і адміністративний поділ. Генералбецирки звичайно
включали кілька областей, крайзгебіти — кілька районів (що не відпові-
дало колишнім областям).ДорейхскомісаріатуУкраїна увійшли південні
92 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Органи управління на окупованій території України
райони Брестської, Пінської та Поліської областей БРСР, що порушило
територіальну цілісність республік.
Структура центрального управлінського апарату рейхскомісаріату
була такою. Рейхскомісару підлягали: його заступник, референт,
ад'ютант, начальник інформаційної служби, приватканцелярія. В апараті
були прикомандировані: вищий СС і поліцайфюрер, моторизована рота,
зв'язковий офіцер військового командування, уповноважені з іноземних
справ, пошти та залізниць. Організація адміністративного апарату рейхс-
комісара в основному повторювала структуру міністерства Розенберга і
складалася з 4-х головних управлінь: центрального, політичного, госпо-
дарського та технічного- Сукупність їх структурних одиниць — відділів
та підвідділів — дає уявлення про широту сфери і величину кола питань,
які піддавались управлінню і вирішеннюокупантами.
Центральне управління складалося з 9 відділів (особового складу,
господарчого, бухгалтерії, заготівель і постачання, архівного, обліку,
житлового, харчування, головного бюро) і займалось організацією управ-
ління в рейхскомісаріаті. Політичне управління включало 14 відділів: за-
гальний, поселенської, культурної політики, господарчої та робочої і со-
ціальної політики, юнацтва, жіночий, загальної пропаганди, праці,
медичний, ветеринарний, юридичний, фінансовий, науки та мистецтва,
загального керівництва. Це управління займалося впровадженням
політичних принципів і директив по адмініструванню. Господарське і
технічне управління вирішували питання забезпечення, організації
виробництва і використання промислової і сільськогосподарської про-
дукції в рейхскомісаріаті і мали неменшрозгалужену організацію 16.
Переважна більшість відділів головних управлінь включала численні
підвідділи. Наприклад, продовольства і сільського господарства (підвід-
діли: земельно-правової і земельної політики, державних помість,
товариств, ринковий, сільськогосподарських поселень); науки і мистецт-
ва (підвідділи: шкільний, вищої школи, книжковий, сценічного, обра-
зотворчого мистецтва); загальної пропаганди (підвідділи: пропаганди,
радіо, преси, кіно, іноземних зв'язків, господарського вербування,
виставочний, обслуговування військ) та ін.17
Структура третьої і четвертої нижчестоячих ланок основного німець-
кого апарату управління — генералкомісаріату і гебітскомісаріату —
передбачала однойменні управління і відділи, за винятком деяких
відхилень. Вона була подальшою спрощеною формою міністерства Розен-
берга. Різниця полягала в тому, що деякі підвідділи об'єднувались, а
інші, навпаки, розділялися, що не було істотним відносно виконуваних
нимифункцій.
Щодо якісного складу німецьких окупаційних органів показовим є
свідчення начальника поліції безпеки і СД генералбецирку Київ, який у
доповіді Головному управлінню імперської безпеки (РСХА) в Берліні
писав: "...Відповідальні посади в німецьких установах зайняті пра-
цівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому від-
ношенні не тотожні українцям, з якими їм доводиться мати справу" 18.
Хоча далеко не для всіх випадків таке становище було характерним.
Як видно, типова структура німецького адміністративного апарату
рейхскомісаріату Україна відрізнялася чималою громіздкістю. Зовні в ній
можна угледіти значну широту охоплення найрізноманітніших галузей
державної діяльності. Особливо це помітно у порівнянні з управ-
лінськими органами зони військової адміністрації. Однак врахування
тільки зовнішнього боку структури означало б перекручення дійсності.
Практична діяльність цих органів, спрямована на поневолення населен-
ня окупованих територій, показала, наскільки невипадковою і зловісною
була наявність у їх структурі єврейського підвідділу, розподіл відділів
юнацького тажіночого на підвідділи німецький,фольксдойче та нені-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№3 93
П. В. Рекотов
мецький, наявність підвідділів поселенської політики, сільськогоспо-
дарських поселень, монополій, господарського вербування, трудової
повинності, примусової праці. Всі інші структурні підрозділи, як би
вони зовні не виглядали, кінець кінцем, мали на меті організацію прове-
дення матеріального і морального пригнічення населення на території
рейхскомісаріату Україна, встановлення "порядку", який відповідав би
поставленим агресоромцілям.
Окрім німецького окупаційного апарату, на захопленій території
України були створені органи місцевого управління (самоуправління). їх
організація у військовій зоні спиралася насамперед на колишній адмініс-
тративний поділ, обмежуючись селом, общиною (сільською і міською) і
районом. Подальший адміністративний поділ не відповідав доокупацій-
ному: з одного боку, з політичних міркувань, з іншого — внаслідок не-
збігу територій німецьких військових органів з територіями колишніх
областей (польові комендатури контролювали по кілька колишніх райо-
нів, які після передачі управління цивільній адміністрації рейхскомісарі-
ату становили основу крайзгебітів).
Отож кордони колишніх районів і общин були збережені, оскільки
це влаштовувало окупантів з адміністративної і господарської точки
зору, а також тому, що населення звикло до них. Як виняток, з'являлися
відхилення, наприклад, там, де ситуація, пов'язана з рухом Опору, вима-
гала втручання кількох місцевих комендатур. Тоді для забезпечення
єдності керівництва боротьбою проти партизанів і підпільників і адмініс-
тративного з одного утворювали два райони, а їх кордони проходили по
кордонахмісцевих комендатур.
В журналі бойових дій № 1 стосовно становища з місцевою адмініс-
трацією на території фронтового оперативного тилу групи армій "Пів-
день" записано: "Для того, щоб не завдати шкоди майбутній політиці,
всі об'єднання, які виходять за рамки одного району, було заборонено.
Забороняється призначати окружних керівників; міліція і інші допоміжні
організації повинні обмежуватись рамками району" 19. Таке становище
було збережено і в рейхскомісаріаті Україна.
Сільські, общинні, районні і міські управи (управління) організову-
вались одразу по всій зоні військової адміністрації до самої лінії фронту.
На чолі районів стояли начальники райуправ, общинами управляли бур-
гомістри. Оскільки в сільську общину входило кілька сіл, то під
общиною мається на увазі об'єднання сіл (територія колишньої сіль-
ради), в кожному з яких "працювали" старости. У рейхскомісаріаті ця
система була збережена.
В руках начальника райуправи (районного управляючого) зна-
ходилося загальне керівництво районом. Він ніс політичну відповідаль-
ність за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і управління,
повинен був забезпечувати "спокій і безпеку" на підпорядкованій
території, боротися з проявами саботажу, диверсіями, непокорою окупа-
ційній владі, організовувати "вилучення" продукції для рейху та задово-
льняти потреби армійських підрозділів.
Керівник району призначався і звільнявся з посади за пропозицією
польової комендатури, командуючого оперативного тилового району
армії чи групи армій20, а у рейхскомісаріаті — коменданта місцевої ко-
мендатури чи гебітскомісара. Цю посаду займали здебільшого люди, які
вже зарекомендували себе "політично надійними" і активними
прибічниками окупантів. Спочатку, коли становище на фронтах було
сприятливим і не так активно проявляв себе рух Опору, особливих проб-
лем з формуванням районних управ не спостерігалося. їх склад був
досить різношерстим, хоча при комплектуванні виконавчого апарату
(відділів і управлінь) гітлерівці намагалися добирати працівників з
колишніх службовців чи осіб, які були знайомі з роботоюцих органів.
94 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Органи управління на окупованій території України
Структура міськ- і райуправ передбачала такі основні відділи: загаль-
ного управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів, охорони
здоров'я, ветеринарний, фінансовий, будуправління, промисловий, пос-
тачання і забезпечення робочою силою. З часом з'явився ще один від-
діл — пропаганди21. їх керівники звичайно призначалися начальником
райуправи за згодою польової чи місцевої комендатури. На початку оку-
пації, коли німецьке військове управління не уявляло собі потреб в
кількості "місцевих кадрів", керівники районів (і бургомістри) часто
"проштовхували" на більш вигідні посади своїх людей та родичів, з
чим довелося боротися комендатурам та, пізніше, гебітскомісарам рей-
хскомісаріату.
Другою за значенням особою органів місцевого управління був бур-
гомістр. Для своєї території його завдання відповідали завданням на-
чальника райуправи для району. Таким же був і порядок призначення та
звільнення з посади. Як і керівники районів, бургомістри підлягали
перевірці на політичну благонадійність польовою жандармерією, гестапо
чи безпосередньо комендатурою і в подальшому знаходилися під нагля-
дом цих та інших німецьких органів. Таким був порядок як у зоні війсь-
кової адміністрації, так і в рейхскомісаріаті Україна. В розрахунок брало-
ся, чим займалися кандидати в бургомістри до цього. Наприклад, в на-
казі по 112 піхотній дивізії від 27.08.1941 р. вказувалося: "Голів колгоспів
і радгоспів, враховуючи завдання в сільському господарстві, по
можливості бургомістрами не призначати" 22. Перших же бургомістрів
призначали війська після захоплення населених пунктів. Вони керу-
валися здебільшого зовнішніми проявами кандидатів і не мали досить
часу для їх перевірки. Військове ж управління, яке йшло за армією, а
тим більше німецька цивільна адміністрація рейхскомісаріату, часто за-
мінювали потім людей, призначених спочатку. Та без призначення бурго-
містрів одразу ж після вступу військ не можна було обійтися, оскільки на
них відразу лягали обов'язки задоволення потреб підрозділів вермахту.
При заміщенні посади вони давали письмове зобов'язання викону-
вати всі розпорядження німецьких властей і відстоювати їх інтереси. В
чому ж вони полягали? Уявлення про це дає звернення начальника опе-
ративного тилу групи армій "Південь" до бургомістрів: "...Організуйте
охорону продуктів полеводства від псування і крадіжок, турбуйтеся про
здачу зерна, молока, масла, яєць, овочів, фруктів, птахів, тварин і т. п....
Здійснюйте підтримку керівників сільськогосподарських підприємств у
справі забезпечення робочою силою і кіньми для збирання врожаю і для
осінніх польових робіт" 23.
У великих містах, які не були районними центрами, апарат бурго-
містра складався з тихже відділів,щой апарат райуправи.
Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа, на
чолі якої стояв староста. Останнього, як правило, призначав бургомістр,
який і відповідав за його благонадійність. Практична робота сільуправ
іноді зводилася до бухгалтерської роботи, але в більшості випадків, і це
характерно для України, внаслідок труднощів зі зв'язком, протяжності
території і, головне, активного опору населення окупаційній політиці
робота в селах часто виходила далеко за рамки обсягу,щопередбачався.
Справи управління вимагали докладання таких зусиль, що в багатьох
районах окупантам довелося виплачувати старостам платню. Спочатку ж
вони працювали на громадських засадах.
Староста зі своїм помічником і бухгалтером та підпорядкованими
управі поліцейськими повинні були проводити "в життя" розпоряджен-
ня німецьких адміністративних органів та бургомістра і начальника рай-
управи (наприклад, реєструвати прибулих, вести облік місцевого насе-
лення, збирати податки, забезпечувати військові поставки,надавати
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 95
П. В. Рекотов
робочу силу, гужовий транспорт, квартири та ін.). Крім того, вони допо-
магали німецьким каральним органам у проведенні розшуку червоноар-
мійців, командирів, політпрацівників, парашутистів, партизан та ін.,
виявленні осіб, що дають їм притулок. Сільська управа забезпечувала
вилучення у населення зброї, боєприпасів, радіо- і фотоапаратів, розшук
продовольчих військових складів, організацію дотримання світломаску-
вання, прибирання вулиць, поховання трупів, проведення сільськогос-
подарських робіт, залучення населення на будівельні та шляхові роботи,
проведення антиєврейських обмежень і репресій та ін.24
Органи місцевого управління діяли в умовах повної підконтрольнос-
ті і залежності від німецьких адміністративних і поліцейських окупа-
ційних органів. Це виявлялося як у порядку заміщення посад, так і в
тому, чим керувалися місцеві органи в своїй діяльності. Адже на багатьох
наказах і розпорядженнях місцевих властей зазначалося: "Підстава:
наказ німецького командування".
Характерним був і порядок проходження і виконання наказів. В зоні
військової адміністрації у справах, що мали військове значення, вказівки
польової комендатури адресувалися безпосередньо місцевій комендатурі,
а райуправа в міру необхідності і можливості ставилася до відома. У
таких випадках місцева комендатура відповідала і звітувала про виконан-
ня. У важливих справах невійськового значення все було навпаки, причому
місцева комендатура мала право контролю над райуправами (наприклад,
могла вимагати надання копій всієї вхідної і вихідної документації).
В рейхскомісаріаті ж райуправа отримувала вказівки і була підконт-
рольна як військовим органам (комендатурам), так і органам цивільної
адміністрації (гебітскомісаріатам).
19 серпня 1941 р. кондукетор (керівник держави) Румунії маршал
Іон Антонеску при попередньому погодженні з Гітлером видав декрет
про введення румунської адміністрації на території між Дністром і
Бугом, офіційно названої в ньому "Трансністрією". Своїм повноважним
представником кондукетор призначив професора Г.Алексяну 25.
Через кілька днів, 27 серпня, німецька військова місія в Румунії
вручила румунському генштабу інструкцію про функції окупаційних
військ. Згідно з нею румунська армія зобов'язана була забезпечити охо-
рону військових і промислових об'єктів, шосейних та залізничних шля-
хів, мостів, аеродромів, портів, телефонного та телеграфного зв'язку і,
головне, "запобігати повстанням, страйкам, саботажу, шпіонажу..."
Антонеску було запропоновано виділити для цього 9 військових
з'єднань. "Для зв'язку, розвідки і використання на випадок повстання"
рекомендувалося надати їм три ескадрильї26. Отже, іншими словами, на
румунську армію покладалися каральні функції, в першу чергу — бо-
ротьба з партизанськимрухом.
На початку вересня 1941 р. в Бухаресті було опубліковано декрет,
який визначав статус і устрій Бессарабії та Буковини. "Уповноважені"
генерала Антонеску по управлінню ними відповідно генерали К. Войку-
леску і К. Колотеску стали називатися губернаторами. Адміністративний
апарат губернаторств розподілявся по управліннях, які називались
директоратами (дирекціями). Органами управління були новостворені
повітові префектури, волосні претури та сільські і міські примари 21.
На відміну від Бессарабії і Буковини, "Трансністрія" формально до
складу Румунії не входила. У відповідності з "Угодою про забезпечення
безпеки адміністрації і економічної експлуатації території між Дністром і
Бугом (Трансністрія) та Бугом і Дніпром (область Буг-Дніпро)", яка була
підписана ЗО серпня 1941 р. у Бендерах між представниками німецького
і румунського командування, фашистська Румунія отримала лише ні-
мецький мандат на здійснення тимчасової "адміністрації і економічної
експлуатації" території міжДністром і Бугом.
96 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Органи управління на окупованій території України
Загальна структура управління "Трансністрією" була також змінена.
Губернаторство поділялося на 13 округів (повітів), якими керували пре-
фекти. Вони, в свою чергу, складалися з 65 районів (волостей), очолю-
ваних преторами. Міські і сільські управи (примарії) на чолі з
примарями були нижчоюланкоюуправління.
Зв'язок румунського керівництва з губернаторами, а також управлін-
ня окупаційною адміністрацією, координацію її діяльності здійснював
створений при кабінеті міністрів так званий "військово-цивільний" кабі-
нет для адміністрації Бессарабії, Буковини і "Трансністрії" (КББТ), очо-
люваний генеральним секретарем румунського уряду.
Те, що губернаторства Бессарабія і Буковина (офіційно оголошені
"румунськими провінціями") і окупована "Трансністрія" були підпоряд-
ковані єдиному органу — КББТ, свідчить про те, що правителі Румунії
не виділяли різницю між губернаторствами. На їх території ввели зако-
нодавство "Старого королівства", пости в центральних апаратах, а також
всі посади префектів і преторів довірили його уродженцям. Адмініст-
ративний устрій був змінений і став практично однаковим у трьох но-
востворених губернаторствах.
Щодо чотирьох західних областейУкраїни, то вони з і серпня
1941 р. увійшли до генерал-губернаторства, очолюваного Гансом Фран-
ком, як його п'ятий дистрикт. Журнал "Дас генералгувернемант" № 12
за 1941 р. повідомляв: "...Галичина стала частиною генерал-губернатор-
ства... Генералгубернатор по волі фюрера відновив суверенітет германсь-
кого рейху вГаличині" 28.
Дистрикт в адміністративно-територіальному відношенні ділився на
окружні староства (крайзгауптманшафти), округи (бецирки) та сільські
общини (ландгемайнди). Всього на території дистрикту було утворено 17
крайзгауптманшафтів та так званих "виділених міст" (крайзфрайштад-
тів), які прирівнювалися до них за значенням. Крайзгауптманшафти
мали від двох до п'яти округів 29.
Війтами, бургомістрами сільських і міських общин та старостами сіл
були звичайно українці. У ці органи місцевого управління та на нижчі
посади німецьких адміністративних органів (як і в рейхскомісаріаті
Україна), також приймались українці. В цьому була істотна відмінність
від становища на українських землях у складі Румунії. Там місцеві
органи наполегливо румунізувались.
Очолював дистрикт губернатор (спочатку КарлЛяш, а з березня
1942 р. — бригаденфюрер СС5* Отто Вехтер). У своєму підпорядкуванні
він мав "СС і поліцайфюрера" та "шефа управління губернаторства",
якому підлягали адміністративні органи. Галузева спрямованість їх діяль-
ності булафактично такоюж, як і в рейхскомісаріаті.
У розпорядженні генерал-губернатора Г. Франка від 1 серпня 1941 р.
про організацію адміністрації в дискрикті Галичина сказано: "Діючі до
цього часу закони і права втрачають свою силу, оскільки вони супере-
чать адміністрації німецького уряду" 5о. Слідом тут було введено німець-
ке кримінальне право та каральні приписи, застосовувані до місцевого
населення31. Вони регламентували застосування права помилування,
"німецького привіту", "вживання" німецьких державних гербів, впро-
ваджували нову "побудову виміру справедливості в Галицькій області",
встановлювали покарання злочинів, проступків і переступів" (правопо-
рушень) та заходи "забезпеки і поправи" (попередження і виправлення)
тощо.
Таким чином, в цілому діяльність німецьких і румунських адмініст-
ративних органів в розглядуваних окупаційних зонах була спрямована на
здійснення жорстокого колоніального управління. Відмінність полягала
у тому,щоадміністрація військової зони повинна була забезпечити у
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
7.7-207
97
П. В. Рекотов
першу чергу "замирення" окупованих районів, підготувати основу для
діяльності цивільної адміністрації і, головне, організувати постачання
фронтових підрозділів вермахту всім необхідним за рахунок місцевих
ресурсів. На території ж рейхскомісаріату Україна робота адміністрації
зосереджувалася на всеохоплюючому довгочасному і "ґрунтовному"
використанні в інтересах Німеччини захоплених областей України. При
цьому ці заклади мали набагато складнішу структуру, порівняно з війсь-
ковою адміністративною зоною, що відповідало поставленим завданням.
Органи місцевого управління мали практично однакову організацію як
тут, так і в рейхскомісаріаті, перебували в цілковій залежності від ні-
мецької адміністрації і відігравали активну роль у проведенні окупацій-
ної політики. Те ж саме можна сказати про їх роль і в інших районах
України у складі польського генерал-губернаторства та Румунії (фор-
мально і фактично).
Для дистрикту Галичина, як і для рейхскомісаріату Україна, го-
ловним завданням органів цивільного управління було здійснення оку-
паційної політики, виходячи з "інтересів Німеччини", про що йшла
мова ще в оперативних директивах для цивільного управління
("Коричнева папка"): "Цей вищий принцип повинен стояти на першому
місці у всіх заходах і рішеннях"32.
Саме від цього відштовхувалися німецькі і румунські окупанти, здій-
снюючи фактичну анексію частин території України, утворивши рейхс-
комісаріат Україна, дистрикт Галичина у складі польського генерал-гу-
бернаторства, губернаторства Бессарабія і Буковина у складі Румунії,
передаючи адміністрування "Трансністрією" Румунії (не відкидаючи при
цьому можливість приєднання її до рейху) та забезпечуючи здійснення
окупаційного режиму власною цивільною адміністрацією поряд з війсь-
ковими та каральними органами.
"Забезпечення спокою" ("упокорення") і "мобілізація резервів" в
зоні військової адміністрації, а також "панування", "управління" і
"експлуатація" в цивільній адміністративній зоні означали грабіж і терор
місцевого населення, що було можливе лише за допомогою каральних
органів (гестапо, служби безпеки (СД), таємної польової поліції (ГФП),
німецької польової та румунської жандармерії, сигуранци 6*), полі-
цейських формувань (охоронної (шутцполіцай) та поліції порядку
(орднунгсполіцай), служби порядку, української допоміжної та румунсь-
кої поліції), військСС,підрозділів вермахту і держав-союзниць тощо 33.
Введена система "окупаційного законодавства і судочинства"
спиралась на суди, які були придатками каральних органів. На захоплені
райони поширювалось німецьке кримінальне право. У зоні військового
управління, наприклад, переслідування за кримінальні злочини неполі-
тичного характеру мало проводитись місцевими комендатурами. Але
фактично цим займалися поліція безпеки і СД, де, як зазначив один із
слідчих, допити зводились до биття і застосування тортур до всіх без
винятку арештованих для отримання зізнання, незалежно від того, винні
вони чи ні34.
Нескладні цивільні справи мали розглядатися у так званих "мирових
судах", де "попереднє слідство" проводилося службою порядку, вона ж
виконувала і роль звинувачувача, а вироки виносились на основі
"природного відчуття справедливості і моральності"35. Таке здійснення
"правосуддя" практично не відрізнялося від позасудових розправ, дозво-
лених за розпорядженнямВ.Кейтеля36.
Органи управління поряд зі спеціальними і каральними підрозді-
лами були провідниками терористичної і грабіжницької політики. В оку-
пованих районах вводилася комендантська година, обмежувалося пере-
сування населення,можливість вільно змінитимісце проживання.Оку-
98 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№3
Органи управління на окупованій території України
паційна адміністрація здійснювала насильницьке переселення місцевих
жителів з метою створення поселень німецьких колоністів. У багатьох
населених пунктах для осіб ненімецької національності заборонялося
обслуговування в магазинах, кафе, ресторанах, перукарнях, користуван-
ня залізничним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою. Не-
дотримання цих обмежень та заборон суворо каралося. Наприклад, наказ
райкомендатури у Рівному оголошував: "Хто при перевірці після 8 годин ве-
чора у своєму будинку не буде зустрінутий, того будинок буде спалено" 37.
Дістало вжитку заохочення всілякими винагородами доносів.
Використовуючи їх та спираючись на місцеві органи влади і поліцію, ні-
мецька й румунська адміністрація, залучаючи каральні органи, послі-
довно здійснювала винищення партійного і радянського активу, пере-
довиків виробництва, представників інтелігенції. Для цього, а також
для боротьби з рухом Опору, широко застосовувалась система за-
ложництва. Проведення каральних експедицій проти партизан не
обходилось без участі окупаційних органів влади, оскільки було одним
з їх завдань (збирання інформації про непокірних, надання власних
поліцейських формувань, транспорту, організація охорони і проведення
страт). Застосування тактики "спаленої землі" для боротьби з
партизанами та при відступі гітлерівців супроводжувалося масовим
винищенням мирного населення, планомірним руйнуванням населених
пунктів, що також не обминало окупаційну адміністрацію. Відкритий
геноцид доповнювала продовольча політика, спрямована на організацію
штучного голодомору. Страти заложників, знищення мирних жителів
проводилися з безмежною жорстокістю, що мало на меті залякати на-
селення, створити відчуття приреченості, добитися покори будь-якою
ціною. Так, за свідченням ортскоменданта Валлізера під час проведен-
ня каральної експедиції по ліквідації партизан у с. Расках, "одразу
було поставлено питання таким чином, що немає необхідності про-
водити яку-небудь перевірку, а треба знищити цілком і повністю все
село"38.
Окупаційна влада докладала чимало зусиль для введення трудової
повинності на загарбаній території, забезпечуючи роботу бірж праці, що
була далека від організації вільного найму, а зводилася до здійснення
примусової реєстрації і використання робочої сили шляхом застосування
штрафів, ув'язнень, конфіскацій майна, тілесних покарань та фізичного
знищення громадян з причини оголошення їх "саботажниками". Виве-
зення сотень тисяч людей до рейху7* відбувалось у тісній взаємодії упов-
новажених "Імперського бюро по використанню робочої сили", очолю-
ваного обергрупенфюрером СС Фріцем Заукелем, з відділами та біржами
праці при застосуванні методів полювання на людей.
Колоніальна експлуатація економіки України шляхом проведення
хижацької фінансової, податкової політики, сприяння військово-еконо-
мічним органам, товариствам і компаніям "Східного штабу економічно-
го керівництва" — це ще одна сфера діяльності окупаційних органів
управління. За їх підтримкою діяли підрозділи "оперативного штабу Розен-
берга", "батальйон Ріббентропа", "трофейні комісії" румун, які за-
ймалися розкраданням і нищенням надбань української та світової
культури, що поряд з руйнуванням системи освіти та інтенсивною ідео-
логічною обробкою доповнювало морально-політичне і духовне пригні-
чення населення39.
Суворе ставлення до українців було вимогою численних наказів,
директив та інструкцій, в одній з яких говорилося: "Поширене серед
німців прагнення прищеплювати населенню іншої країни свої звичаї,
форми і звички з метою підвищення його загального життєвого рівня...
необхідно тут категорично заборонити" 40.Та коли б справа обмежувала-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
7*7-207
99
Л. В. Рекотов
ся тільки цим. В дійсності ж самі окупанти засвідчили: "На Україні уп-
равління здійснюється лишеметодом терору" 41.
В цілому ж фашистський окупаційний режим, встановлений в
Україні, був злочинною військово-поліцейською та адміністративно-гос-
подарською системою органів і заходів, спрямованих на колонізацію і
анексування окупованих областей, ліквідацію в них національної дер-
жавності, масову депортацію, терор та геноцид місцевого населення,
економічне пограбування і знищення національної культури.
* До генерал-губернаторства, була включена територія Дрогобицької,
Львівської, Оганіславської (нині Івано-Франківська) і Тернопільської
(без північних районів) областей, об'єднана в дистрикт Галичина з цент-
ромум.Лемберзі (Львів).
До Румунії відійшли: Ізмаїльська область (у складі губернаторства
Бессарабія); Чернівецький, Хотинський, Сторожинецький повіти Черні-
вецької області (у складі губернаторства Буковина, центр — Чернівці);
Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської
області (у складі губернаторства "Трансністрія", центр — з 19 серпня по
17жовтня 1941 р. —Тирасполь, а потім—Одеса).
Рейхскомісаріат Україна з центром у Рівному об'єднував територію
Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Житомирської, пів-
нічних районів Тернопільської та Вінницької областей з м. Вінницею,
Київської, Полтавської, Миколаївської (без західних районів), Кіровог-
радської,Херсонської, Запорізької і Дніпропетровської областей.
1 Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських за-
гарбників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни.
— К., 1986. — С. 20, 21.
2 Центральний державний архів вищих органів державної влади і органів державного
управління України (далі— ЦДАВО України), ф. 4620, оп. З, спр. 264, арк. 19.
2* Терміни "група" і "відділ" в службовому спілкуванні не завжди чітко розмежову-
валися.
3 ЦДАВО України, ф. КМФ 8, оп. 1, спр. 12, арк. 97.
4 Там же, спр. 143, арк. 172, 175.
5 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГО
України), ф. 1, оп. 23, спр. 533, арк. 47.
6 ЦДАВО України, ф. КМФ 8, оп. 2, спр. 412, арк. 52.
7 Історія застерігає... — С. 26—29.
8 Преступные цели— преступные средства. Документи об оккупационной политике
фашистской Германии на территории СССР (1941—1944 п.). —М., 1968. — С. 20.
9 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 33, арк. 1—2.
10 Преступньїе цели— преступньїе средства... — С. 59—60.
11 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941—1945 гг.:
В 3-х томах. — К., 1975. — Т. 1. — С. 331.
3* Через це проявилися досить складні стосунки з останнім, як з причин особистого
характеру (Кох заявляв, що "Розенберг — емігрант і не може представляти політику рейху
як справжній німець"), так і з причин розбіжностей у поглядах на методи здійснення оку-
паційної політики (Кох був прибічником гранично жорстких методів), хоча принципових
протиріч з ключових питань колонізаторської стратегії у них не було (ЦДАВО України,
КМФ 8, оп. 1, спр. 11, арк. 4, 11).
12 К о с и к В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Париж. Нью-Йорк.
Львів. 1993. — С. 175.
13 Газ. "Волинь". 25 лютого 1943 року; ЦДАВО України, КМФ 8, оп. 1, спр. 182, арк. 39.
4* Відповідало званню генерал-лейтенанта вермахту.
14 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 533, арк. 5; ЦДАВО України, КМФ 8, оп. 1, спр.
38, арк. 120.
15 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 239, арк. 2.
16 ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 142, арк. 27—32.
17 ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 239, арк. 13—14.
18 Цит.: К о в а л ь М. В. Україна: 1939—1945. Маловідомі і непрочитані сторінки іс-
торії. — К., 1995. — С. 91.
19 ЦДАВО України, ф. КМФ 8, оп. 2, спр. 150, арк. 166.
20 Там же, спр. 412, арк. 52.
100 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3
Розвиток вищої освіти в західному регіоні України
21 Державний архів Запорізької області, ф. 1433, оп. 1, спр. 268, арк. 4—5; ЦДАВО
України, КМФ 8, оп. 2, спр. 332, арк. 17; ЦЦАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 5, арк. 14—15.
22 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 22, спр. 33, арк. 6.
23 ЦЦАВО України, КМФ 8, оп. 2, спр. 147, арк. 77.
24 Там же, ф. 4620, оп. З, спр. 285, арк. 2—3, 61; спр. 262, арк. 12; ЦЦАГО України,
ф. 1, оп. 23, спр. 528, арк. 6; ф. 166, оп. 2, спр. 24, арк. 2.
25 Одесса в Великой Отечественной войне Советского Союза. Сборник документов и
материалов в 3-х т. — Одесса, 1950. — Т. II. — С. 5.
26 Л е в и т И . Э. Участис фашистской Румынии в агрессии против СССР. Истоки,
плани, рсализация революции (1.ЕХ. 1939—19.ХІ. 1942).— Кишинев, 1981. — С. 171—172.
27 К о м а р н и ц ь к и й С І . Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни
1941—1945. — К., 1079. — С. 30.
28 ЦЦАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 239, арк. 22.
29 Там же, спр. 312, арк. 23.
5* Відповідало званню бригадного генерала вермахту.
30 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і мате-
ріалів. — К., 1963. — С. 26.
31 Див.: Німецькі карні приписи, що діють у Генерал-Губернаторстві (вибір). — Кра-
ків, Львів, 1943.
32 ЦЦАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 142, арк. 38.
6* Румунська контррозвідка.
33 Див.: М е д в е д о к П. В. Щодо структури нацистських каральних органів на оку-
пованій території України // Україна у другій світовій війні: уроки історії та сучасність.
Матеріали міжнародної наукової конференції (27—28 жовтня 1994 р.). — К., 1995. —
С. 120—123.
34 Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941—1944. Кн. 1. —
К., 1985. — С. 120.
35 ЦЦАВО України, КМФ 8, оп. 2, спр. 332, арк. 60.
36 Історія застерігає... — С. 21—25.
37 ЦЦАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 7, арк. 7.
38 Київський процес: Документи та матеріали. — К., 1995. — С. 37.
7* За даними різних джерел, кількість вивезеного українського населення становить
від 2,2 до 2,5 млн. чоловік.
39 Див.: К о в а л ь М. В .У битві з фашизмом. — К., 1964. — С. 17—52.
40 Цит.: К о в а л ь М. В. Україна: 1939—1945... — С. 93.
41 Цит.: Народная война в тылу фашистских оккупантов... — С. 151.
С. В. ГЕРЕГОВА (Чернівці), Т. В. МАРУСИК (Чернівці)
Розвиток вищої освіти в західному
регіоні України (друга половина 40-х—
перша половина 50-х рр. XX ст.)
Сьогодні, коли в Україні освіта, і зокрема, вища, перебуває у кризовому
стані, особливої актуальності набуває дослідження освітянських проце-
сів, що відбувалися в різних регіонах нашої країни протягом її багатові-
кової історії.
На рубежі 30—40-х рр. нашого століття, коли Західна Україна, Пів-
нічна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бес-
сарабії були включені до складу Радянського Союзу, різко посилилося
політичне розмежування серед місцевої інтелігенції, особливо серед на-
укових та науково-педагогічних кадрів. Частина з них емігрувала до
Польщі та Румунії, переважна більшість зайняла очікувальну позицію, а
певні верстви української інтелігенції підтримали радянську владу і
пов'язані з нею зміни, швидко включилися в процеси "радянізації" но-
воутворених західних областейУкраїни.
Безумовно, українській еліті було відомо про трагічні збочення, де-
формації й відхилення у соціалістичному будівництві в радянській
Україні, зокрема, про необгрунтовані й жорстокі репресії, голод 1932—
1933 рр., проте справжніх причин того, що відбувалося, вона не знала.
Більше того, як зазначав у своємущоденнику ректорСтаніславської
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн, 1997,№ 3 101
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213680 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:09:45Z |
| publishDate | 1997 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Рекотов, П.В. 2026-02-18T12:59:29Z 1997 Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) / П.В. Рекотов // Український історичний журнал. — 1997. — № 3. — С. 90-101. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213680 Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалізації розроблених ще до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) Article published earlier |
| spellingShingle | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) Рекотов, П.В. Повідомлення |
| title | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) |
| title_full | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) |
| title_fullStr | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) |
| title_full_unstemmed | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) |
| title_short | Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) |
| title_sort | органи управління на окупованій території україни (1941-1944 рр.) |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213680 |
| work_keys_str_mv | AT rekotovpv organiupravlínnânaokupovaníiteritorííukraíni19411944rr |