Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.)
XX століття ознаменувалося багатьма принциповими геополітичними змінами в Центральній та Східній Європі, початок яким поклала перша світова війна, що, безперечно, була і залишається його найважливішою подією. Як прояв духовної та моральної кризи тогочасної цивілізації, вона відкрила нову епоху в іст...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1997 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1997
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213740 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) / С.В. Віднянський // Український історичний журнал. — 1997. — № 1. — С. 43-61. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860271808546078720 |
|---|---|
| author | Віднянський, С.В. |
| author_facet | Віднянський, С.В. |
| citation_txt | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) / С.В. Віднянський // Український історичний журнал. — 1997. — № 1. — С. 43-61. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | XX століття ознаменувалося багатьма принциповими геополітичними змінами в Центральній та Східній Європі, початок яким поклала перша світова війна, що, безперечно, була і залишається його найважливішою подією. Як прояв духовної та моральної кризи тогочасної цивілізації, вона відкрила нову епоху в історії людства — новітню історію.
|
| first_indexed | 2026-03-21T11:44:05Z |
| format | Article |
| fulltext |
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
2 0 б Р о з е н ф е л ь д И. Б. Присоединение Малороссии к России (1654—1793): Исто-
рико-юридический очерк . — Пг„ 1915. — С . 13Z
21 РДАДА, ф. 248, оп. 29, спр. 1806, арк. 7—19.
22 Цит . за: С о л о в ь e в С . М . История России с древнейших времен . — СПб . , б . г . —
Кн . 4. — Т . 19. — С . 1207.
23 Сборник Русского исторического общества . — М , 1858. — Т . 58. — С . 23—25 (дал! —
Сб. РИО).
2 4 Там же . — С . 2 5 ,
25. ЦДАДА, ф. 248, оп. 29, спр. 1780, арк. 452; Экстракт из указов, инструкций и учреж-
дений , с разделением по материям на девятнадцать частей : Собр . в Правительствующем Се-
нате по малороссийской экспедиции 1786 г : Материалы для истории экономического ,
юридического и общественного быта старой Малороссии . — Чернигов , 1902. — Вып . 2 . —
С. 134.,
26 Сб . РИО . — Т . 67. — С . 91.
2 6 а Р о з е н ф е л ь д И . Б . Указ. соч. — С. 154.
Див . : Г у р ж и й А . И . Эволюция феодальных отношений на Левобережной Ук -
раине в первой половине XVIII в . — К , 1986.
27 П у т р о О . И . Левобережная Украина в составе Российского государства во вто -
рой половине XVIII века . — К„ 1988. — С . 84.
28 Наставление , данное графу П . А . Румянцеву» // Сборник РИО . — Т . 7 . — С . 391.
29 Прошение малороссийского шляхетства // Киевская Старина . — № 6. — С . 317—344.
30 Экстренные расходы из сумм Малороссийской коллегии / / Киевская Старина . —
1882. — № 5. — С . 315.
31 ВР ЦНБ HAH України , ф . 2, спр . 234047, арк . 108; ф . 8, спр . 665, арк . 32.
32 ЦЦІА УкраТни, ф. 54, оп. 3, спр. 11186, арк. 2.
33 M и л л e р Д . Превращение казацкой старшины в дворянство / / Киевская Стари -
на . — 1897. — № 1. — С . 28.
34 ЧОИДР. — 1861. — Кн. 1. — Смесь. — С. 150—151.
35 ЦДІА УкраТни , ф. 763, оп . 1, спр . 303, арк . 1 та ш .
3 6 К а т е р и н а II. Сочинения императрицы Екатерины П . — СПб . , 1850. — С . 189—
190, 192.
3 7 Б а р в и н с к и й Б . Крестьяне в Левобережной Украине в XVII—XVIII вв . —
Харьков , 1909. — С . 228.
38 ЦЦІА УкраТни , ф. 54, оп. 3, спр. 100000, арк. 1—22.
3 9 Б а р в и н с к и й В. Указ. соч. — С. 227.
40 ЦД1А УкраТни , ф. 54, оп . 3, спр . 3737.
41 Там же , спр . 12547, арк . 2—7 за
4 2 Г о л о б у ц ь к и й В . О . Запорізька Січ в останні часи свого існування . — К . ,
1961. — С. 107.
4 3 Т е л и ч е н к о И . В. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху ека-
терининской комиссии / / Передрук з журн . К . С . — К , 1891. — С . 175.
44 ЦДІА УкраТни, ф. 54, оп . 3, спр. 13979; спр. 8621, арк. 8.
4 5 Автори свідомо залишили поз» своею увагою 1648—1654 рр , оскільки в цей час
відносини Війська Запорозького з москосським монархом не були систематичними не регулю
Україна i слов'янський світ
С.В.ВІДНЯНСЬКИЙ (Київ)
Українське питання в зовнішньополітичних
концепціях Чехословаччини (1918—1989 рр.)
XX століття ознаменувалося багатьма принциповими геополітичними
змінами в Центральній та Східній Європі, початок яким поклала перша
світова війна, що, безперечно, була і залишається його найважливішою
подією. Як прояв духовної та моральної кризи тогочасної цивілізації, вона
відкрила нову епоху в історії людства — новітню історію.
Розпад імперій, відступ імперського мислення, а також поява на їх
руїнах самостійних держав не тільки суттєво змінили геополітичну мапу
Європи, а й вселили надії на утвердження нового устрою післявоєнної
Європи на засадах національної рівноправності і мирного співжиття та
співробітництва народів, демократизації та гуманізації континенту.
З поразкою і значним ослабленням Німеччини, розпадом Австро-Угор-
щини, ізоляцією на міжнародній арені радянської Росії, в якій поряд з грома-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 43
С. В. Віднянський
дянською війною дедалі більш радикальними ставали національно-визвольні
рухи пригноблених народів імперії, новим значним чинником міжнародних
відносин виступили малі держави Центральної та Південно-Східної Європи,
підтримані країнами переможної Антанти, насамперед Францією. Від їх
взаємодії і зовнішньополітичних орієнтацій багато в чому залежали ре-
алізація й життєздатність принципів нового післявоєнного устрою Європи.
Серед таких держав особливе місце належало Чехословаччині, заснов-
ники якої при підтримці Антанти найкраще скористалися наслідками
війни. їм вдалося не тільки зберегти територію історичної Чехії з мішаним
чеським і німецьким населенням, а й приєднати до новоутвореної держави
на сході райони Угорщини з словацьким та українським населенням, а та-
кож значну частину власне угорських земель з угорським населенням і до-
битися в цілому сприятливого для неї вирішення тешинського питання на
північних кордонах.
Принципова основа утворення нової держави, таким чином, була су-
перечливою: чеські землі об'єднувала з новою державою історична та
етнічна спадкоємність, німецькі — історична, але не етнічна, словацькі —
етнічна, але не історична близькість, а угорські території (зокрема, Закарпат-
ська Україна) не були зв'язані з Чехословацькою державою ні історичними, ні
етнічними узами1.
В такій ситуації перед Чехословацькою республікою з часу її утворен-
ня в жовтні 1918 р. постали поряд з внутріполітичними проблемами сер-
йозні проблеми в її зовнішній політиці Тому разом з ідеєю єдиної
чехословацької нації засновники Чехословацької держави намагалися закла-
сти в основу П існування ще дві ідейні настанови: перша — демократія,
друга — принцип непорушності кордонів у Європі на основі Версальського
мирного договору 1919 р. Із останньої, зокрема, випливали не тільки
зовнішньополітична активність молодої Чехословацької держави, а й ставлен-
ня П до державницьких змагань інших, насамперед сусідніх, народів, до
внутріполітичних подій і зовнішньополітичних акцій різних країн.
Не випадково один із засновників Чехословацької республіки, її міністр
закордонних справ Е. Бенеш одразу після проголошення незалежності країни
в меморандумі урядам країн Антанти від 3 листопада 1918 р. наголошував на
особливому геополітичному положенні нової держави в Центральній Європі,
з території якої можна «здійснювати безпосередній вплив на Австрію, Угор-
щину, Італію і Польщу, а тим самим на Росію і Україну», і підкреслював зна-
чення його країни в справі блокування більшовицької загрози зі Сходу2.
Принагідно слід зазначити, що основи зовнішньополітичної концепції
майбутньої Чехословацької держави закладалися задовго до її утворення і ево-
люціонували від ідей слов'янської єдності і романтичного русофільства (Кол-
лар, Юнгман, Шафарик) та їх ідейної трансформації до політичної доктрини
ліберального австрославізму (Гавлічек-Боровський,Палацький,Масарик).
Однак наріжним каменем усіх цих концепцій та доктрин було переко-
нання в тому, що майбутнє малих народів, які проживали в Центральній
Європі між Німеччиною і Росією, особливо тих, що не мають виходу до
моря, залежить насамперед від їх сусідів і союзників. На цьому
ґрунтувалися численні ідеї та доктрини федералізації Центральної Європи,
починаючи з моделі розв'язання національного питання в рамках
Австрійської імперії шляхом П перебудови об'єднаними зусиллями слов'ян-
ської опозиції в буржуазно-конституційному і федеративному напрямах, за-
пропонованої Ф. Палацьким у 1848 р., і завершуючи планами створення
Сполучених штатів Європи, або Демократичної унії (федерації) Середньої
Європи, висунутими Т. Масариком у 1918 р.
Яке ж місце в цих планах відводилося Україні? Головним творцем
зовнішньополітичної концепції Чехословацької держави по праву вважається
провідник чехословацького національно-визвольного руху в роки першої
світової війни, її перший президент Томаш Гарриг Масарик, який спільно зі
своїм послідовником і помічником, першим міністром закордонних справ і
«батьком» чехословацької дипломатії Едуардом Бенешем досить ре-
44 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
алістично оцінювали перебіг подій в Європі на початку XX ст. й вміло ви-
користовували їх в інтересах створення та розбудови своєї республіки3. Про
це свідчать, зокрема, опубліковані нещодавно в Празі документи — не-
офіційне листування Масарика і Бенеша під час Паризької мирної конфе-
ренції (жовтень 1918 — грудень 1919). В пошуках моделей найбільш сприятливого
для Чехословаччини устрою післявоєнної Європи і загальної зовнішньо-
політичної орієнтації їм вдавалося в цілому успішно балансувати між при-
хильниками однозначно західної (Мілан Годжа) та східної (Карел Крамарж)
орієнтацій, використовувати протиріччя між іншими державами, відкидати
безальтернативні рішення зовнішньополітичних проблем. Підтвердженням
цього є їх ставлення до Росії і України зокрема.
Що стосується Росії в цілому, то ще в планах діячів чехословацького
національно-визвольного руху в роки першої світової війни вона посідала
чільне місце. Саме їй відводилася особлива роль у вирішенні долі малих
слов'янських народів, зокрема забезпеченні умов для національно-держав-
ного розвитку слов'ян, у тому числі чехів і словаків. На цьому неоднора-
зово наголошував Т. Масарик, зокрема у відомому політичному трактаті
«Нова Європа» (1917 р.). «Не тільки Україна, але й Польща та інші малі
народи на Сході потребують опори на сильну Росію, бо інакше вони під
дахом господарської і політичної самостійності будуть під орудою Німеч-
чини. Справою великого значення є, як і якою мірою народи на Сході змо-
жуть порозумітися між собою..», — писав він, підкреслюючи також
необхідність політичної реорганізації Росії, перебудови всієї Східної Європи
на засадах демократії і з урахуванням національних та історичних особли-
востей новоутворених держав4.
Інтерес до Росії не зменшився і після утворення ЧСР, хоча в чехосло-
вацьких політичних колах були як прибічники інтервенції проти більшовиків,
що активно підтримували антирадянську діяльність різних сил і західних дер-
жав, так і прихильники політики невтручання у внутрішні справи радянської
Росії — офіційної державної політики Чехословаччини протягом усього
міжвоєнного часу.
Разом з тим у чехословацькому суспільстві, де ще сильними були тра-
диційні русофільські настрої, існувала і з часом зростала зацікавленість у
налагодженні з Росією торговельних та економічних зв'язків. Державні й
політичні діячі Чехословацької республіки вважали, що активна участь мо-
лодої держави у господарському відродженні Росії відповідає національним
інтересам першої, а проникнення та діяльність чехословацького і міжнарод-
ного капіталу в радянській Росії сприятиме поступовій еволюції більшовиків
вправо, її «реконструкції» й «європеїзації». Тому Т. Масарик неодноразово за-
кликав європейські країни та США всіляко підтримувати й допомагати
Росії5, а сама Чехословаччина у 1921 р. розробила і почала втілювати в
життя спеціальну державну програму допомоги потерпілим у Росії
внаслідок голоду та біженцям6.
В той же час однією з важливих складових зовнішньополітичного кур-
су ЧСР була політика щодо власне України. Вона зазнавала змін під впли-
вом різних обставин і значною мірою була зумовлена ставленням
керівників і політичних діячів Чехословацької республіки до українського
питання, української державності й українців взагалі. Водночас вона багато
в чому залежала і від ставлення до України країн Антанти, учасників Па-
ризької мирної конференції, і від розвитку подій у Росії та на українських
землях, ситуації на російсько-українському фронті, і від політики Австрії,
Угорщини, Польщі і Німеччини, і, нарешті, від того, яка течія в політичних
колах ЧСР брала гору — проросійська, імперська (К. Крамарж і його ото-
чення) чи та, що симпатизувала національно-культурним прагненням й
ідеям державності українців (Т Масарик, Е. Бенеш та ін.) — т. з. «група
Граду», яка стала в 20-х роках домінуючою.
Проголосивши «прихильний нейтралітет» щодо подій у Росії, у тому
числі й на Україні, чехословацькі правлячі кола уважно стежили за їх роз-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 45
С. В. Віднянський
витком, прагнучи максимально використати їх у своїх політичних й еко-
номічних інтересах. До того ж активізації української орієнтації в зов-
нішньополітичній діяльності Чехословаччини сприяв ряд обставин і факторів.
Насамперед, важливим морально-політичним чинником розвитку чехо-
словацько-українських відносин було те, що Україна в роки першої світової
війни відіграла, можливо, найбільш значну роль в історії чехословацького
національно-визвольного руху. Адже саме в Києві з 1916 р. діяло правління
«Союзу чехословацьких товариств у Росії», тут проходили з'їзди його деле-
гатів, перебувало головне відділення (філія) Чехословацької Національної
Ради — вищого представницького органу нації, першооснови майбутнього
чехословацького уряду, а також штаб чехословацького війська і його за-
пасні батальйони.
І, нарешті, саме на Україні, в Києві, протягом більш ніж чотирьох
місяців перебував майбутній перший президент Чехословацької республіки
Т. Масарик. Тут він розгорнув активну діяльність по формуванню 40-ти-
сячного чехословацького корпусу, що згодом став основним осередком че-
хословацької державності. В Києві він став визнаним лідером
чехословацького національно-визвольного руху.
Т. Масарик не тільки був свідком революційних подій в Україні і ста-
новлення Української Народної Республіки, а й підтримував національно-
визвольні змагання українського народу, активно співробітничав, зокрема, з
М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою, О. Шульгіним та іншими
діячами Центральної Ради і цим самим сприяв становленню підвалин че-
хословацько-українських взаємин на новому етапі історичного розвитку
двох слов'янських народів. У численних виступах перед чехословацькими
військовослужбовцями, українською громадськістю і представниками інших
народів, на сторінках київських газет майбутній президент Чехословацької
республіки часто висловлював своє ставлення до УНР, українських урядів,
їх універсалів тощо.
12 грудня 1917 р., наприклад, Масарик разом з діячами Центральної Ра-
ди організував і провів у київському цирку мітинг поневолених народів.
Він виступив на ньому з великою промовою, у якій вперше висловився за
право українців поряд з іншими середньоєвропейськими народами на дер-
жавну незалежність і національну соборність7. Це справило певний вплив
на активізацію дій Центральної Ради в боротьбі за державну самостійність.
Українську Народну Республіку визнала Чехословацька Національна Рада,
а також за наказом останньої — чехословацьке військо, розташоване на те-
риторії України.
Щоправда, прихильне ставлення Т. Масарика до Центральної Ради
(згодом він негативно оцінював гетьманщину, але визнав, вже будучи пре-
зидентом ЧСР, Директорію) змінилося на негативне після оголошення
її IV Універсалу і особливо після підписання Україною мирного договору у
Брест-Литовську. З точки зору мети, завдань і зовнішньополітичних інтересів
чехословацького національно-визвольного руху це було цілком закономірним
кроком, адже Україна уклала мирний договір і звернулася за допомогою
до тих, кого чехи й словаки вважали своїм головним ворогом і від поразки
яких залежав успіх їх боротьби за незалежність. Крім того, цілковита са-
мостійність України суперечила переконанням Т. Масарика щодо вирішен-
ня українського питання, а також його поглядам на післявоєнний устрій
нової Європи.
Слід зазначити, що Т. Масарик був добре обізнаний з українськими
справами, насамперед завдяки спільній політичній діяльності з представни-
ками Галичини у Віденському парламенті в 1907 — 1911 рр., дружнім сто-
сункам з І. Франком та іншими визначними діячами українського народу
і ґрунтовному вивченню слов'янських проблем, історії Росії і Польщі зок-
рема. Він визнавав суттєві відмінності між «малоросами» і «великоросами»
та національну й етнографічну єдність «малоросів» і «русинів», розділених
політичними кордонами, відносив українців до найбільш поневолених на-
родів, симпатизував їх національно-визвольним змаганням і з розумінням
46 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
ставився до національно-культурних і політичних, самостійницьких вимог
українського народу.
Масарик завжди підкреслював, що українське питання — не тільки
мовне, а й політичне і культурне. Він трактував його, як правило, в кон-
тексті загальнослов'янського, беручи до уваги передусім його реальний
зміст, життєві сили і слабкості українського руху порівняно з іншими слов'ян-
ськими народами і вважаючи, що тільки життєздатність і реальні сили кож-
ної нації визначають П сутність8.
Тому Масарик не міг уявити Україну як цілком самостійну державу.
Політичне вирішення українського питання (самоврядування, автономія,
федерація), на його думку, повинно бути зв'язане з Росією, яка має якнай-
швидше стати демократичною. Цю федерацію він вважав запорукою від
пангерманізму, бо державна самостійність України нібито призведе до но-
вого розколу у лоні слов'янщини, а також до ослаблення великодержавної
сили Росії як головної противаги пангерманській небезпеці для слов'янсь-
ких народів. Самостійна Україна нібито потрапить під вплив Німеччини,
перетвориться на її колонію.
Ось чому Масарик після проголошення IV Універсалу Центральної Ра-
ди відверто заявив: «Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом про-
голосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли
прийняти з чеського й слов'янського становища™ Ми визнали Україну як
частину Росії і вважали, що Україна буде ще воювати. Але в IV Універсалі
сказано, що війни не буде, що буде мир, зокрема з Австро-Угорщиною... Я
сам особисто, оскільки мав повноваження це говорити, не згоден визнати
самостійну Україну поза рамками Росії як правно-політичну формацію. Це
суперечить моїй думці. Розбивати Росію є, на мій погляд, працювати для
Пруссії»9.
Будучи переконаним у тому, що Україна має стати автономною держа-
вою в складі Російської федерації, Т. Масарик водночас відкидав ідею
нав'язаної кимось федерації. «Передумовою справжньої федерації, — писав
він у праці «Нова Європа», — є свобода народів, що федеруються, і вільні на-
роди самі вирішать, чи вони бажають федеруватися і з ким»10. Розмірковуючи
про післявоєнну реконструкцію Східної Європи і необхідність утворення
нових держав, Масарик знову повертається до питання про майбутнє ук-
раїнського народу: «„Угорські малороси (закарпатські українці. — С. В.) ба-
жають стати автономною частиною Чехословацької держави... Малороси у
Галичині, Буковині вирішать своє майбутнє і, зокрема, своє ставлення до
Польщі і України™ Росія об'єднається у федерацію народів™ Україна буде
автономною частиною Росії — спроба бути самостійними показала ук-
раїнцям, що їхнє відокремлення від Росії призведе до їх підкорення
німцям...»".
Таким чином, Т. Масарик, як і офіційні політичні кола Чехословаччи-
ни, незважаючи на симпатії до українців, не підтримував т. з. український
сепаратизм, коли йшлося про Наддніпрянську Україну. Аналогічну позицію
вони займали і щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини:
ЧСР не визнала уряд Західноукраїнської Народної Республіки. В той же
час Чехословаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину,
вважаючи, що остання має право на об'єднання з іншими українськими зем-
лями і також стати складовою частиною російської демократичної федерації.
Чехословацькі політичні і особливо господарські кола були зацікавлені в пе-
ресуненні кордонів Росії до Карпат і утворенні спільного чехословацько-
російського кордону12.
Обережність і зваженість чехословацької зовнішньої політики щодо ук-
раїнського питання після першої світової війни зумовлювалися насамперед
позицією щодо «єдиної і неподільної Росії» держав Антанти. Адже, як за-
значав керівник чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції
Е. Бенеш, «ніхто з союзників незалежної української держави не хотів... в
крайньому випадку створення російської федерації, в котрій Україна мала
б своє автономне місце»13. Але попри офіційні заяви дедалі вагомішим ста-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 47
С. В. Віднянський.
вав такий важливий чинник чехословацько-українського зближення, як
господарський.
Сусідство Чехословаччини й України, політичні інтереси й економічні
потреби обох народів були об'єктивною передумовою розвитку взаємних
господарських зв'язків. Як зазначав у 1919 р. професор С. Дністрянський —
активний прихильник чесько-українського зближення, «переважно хлібороб-
ська Україна і переважно промислова Чехословаччина взаємно можуть допов-
нювати одна одну й ніби природньо до того призначені»14.
Ще рішучіше висловлювався у 1922 р. часопис «Нова Україна», що ви-
ходив у Празі. «Потреби українського господарства такі великі, — зазнача-
лося в передовій статті «Україна й Чехословаччина», опублікованій у
ньому, — що без міжнародного обміну, а в ближчі часи просто допомоги
Україна обійтись не може. Характер чеської індустрії такий, що Україна
може бути задоволена. Потрібний для України капітал повинен прийти з
Чехословаччини. Інакше весь чехословацький капітал мусить знайти поле
праці на Україні»15.
Про особливу зацікавленість ЧСР в розвитку торговельних та господар-
ських зв'язків з Україною і Росією відверто говорив на початку 1919 р.
прем'єр-міністр чехословацького уряду К. Крамарж: «Для нас є життєвою
потребою, щоб ми з нашими виробами дісталися безпосередньо до Росії...
для нас східна орієнтація нашої торгівлі має величезне значення»16.
Тому чехословацькі правлячі кола прагнули встановити тісні політичні
й економічні стосунки з українськими урядами як на сході, так і на заході
республіки. Підтвердженням цього є, наприклад, обмін дипломатичними
місіями між урядами ЧСР і ЗУНР (кінець 1918 р.) та ЧСР і УНР (Дирек-
торією) на початку 1919 р., котрі, хоч і мали неофіційний характер, сприяли
розвитку українсько-чехословацького співробітництва, насамперед господар-
ського17.
Значний внесок у зміцнення контактів між двома країнами зробили
чехословацькі колоністи в Україні (загалом їх налічувалося близько 15 тис.
чол., у тому числі власники великих підприємств й інженерно-технічні
працівники, сільськогосподарські робітники), яких уряд ЧСР розглядав як
«піонерів чехословацького народногосподарського і культурного життя» і
посередників у господарських взаєминах і надавав їм всіляку підтримку18.
Звичайно, розвиток економічних зв'язків між Чехословаччиною і Ук-
раїною в цей період ускладнювався невизначеністю військово-політичної
ситуації та нестабільністю' на українських землях. Однак вія мав місце, при-
чому в двох незалежних один від одного напрямках — з Наддніпрянською
Україною і Східною Галичиною.
У Наддніпрянській Україні, наприклад, ще під час німецько-
австрійської окупації (1918 р.) чеськими торговельними спілками було ор-
ганізоване Товариство з імпорту сільськогосподарської продукції, в Одесі —
Чехо-Словацька торговельна палата, а в Києві — Комітет громадян Чехосло-
вацької республіки, що отримав повноваження празького уряду займатися
консульськими справами (відправкою на батьківщину чехів і словаків —
колишніх військовополонених австро-угорської армії), але поряд з цим
здійснював інші політичні й господарські функції19. Жвавими були українсько-
чехословацькі господарські зв'язки за часів Директорії В березні 1919 р. вона
уклала торговельну угоду з ЧСР, розробила програму піднесення сільськогос-
подарського виробництва за умов широкого використання в Україні
сільськогосподарської техніки з Чехословаччини тощо . Однак усі ці угоди,
програми й плани не були втілені в життя внаслідок нетривалого
існування УНР.
У стосунках Чехословаччини із Західноукраїнською Народною Ре-
спублікою, які з урахуванням чехословацько-польських протиріч та супер-
ництва займали важливе місце в зовнішньополітичній концепції ЧСР (в
лавах армії ЗУНР, наприклад, за згодою уряду ЧСР було чимало чехосло-
вацьких офіцерів, а в травні 1919 р., відступаючи під тиском поляків за Кар-
пати, тисячі воїнів Української Галицької армії обрали місцем свого
притулку саме Чехословаччину, де були інтерновані у військових таборах
48 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
і опікалися чехословацьким урядом), також виразнішими ставали еко-
номічні аспекти співробітництва. Адже розвинута чеська промисловість по-
требувала сировини, зокрема нафти, значна частина якої ввозилась із
Галичини. Поблизу Дрогобича і Борислава знаходилися нафтові свердлови-
ни, що були власністю великих нафтопереробних заводів у Пардубіцях,
Братіславі, Шумнерці і Богуміні. До того ж через Східну Галичину прохо-
дили зручні шляхи до центральної України і Росії, що мали військово-стра-
тегічне й економічне значення. Тому вже в квітні 1919 р. уряди ЧСР і ЗУНР
уклали торговельну угоду, за якою Чехословаччина в обмін на промислові
товари і зброю отримувала 9 тис. цистерн бориславської нафти21.
Але якщо чехословацькі політичні кола не мали конкретних планів
щодо долі Східної Галичини, хоча співпраця з ЗУНР та її об'єднання з ре-
штою українських земель у складі федеративної Росії і створення спільного
чехословацько-російського кордону були бажаними для них, то цього не
можна сказати про протилежну сторону.
В певних політичних колах західноукраїнського суспільства, насампе-
ред русофільської орієнтації, ще з кінця 1918 р. обговорювалося питання про
можливість приєднання Прикарпаття і так званої Лемківщини на правах
автономії до Чехословаччини22. Питання про відновлення ЗУНР та встанов-
лення федерації між Східною Галичиною і Чехословацькою республікою
порушували також наприкінці 1919 р. представники української еміграції в
ЧСР перед урядом цієї країни, а восени 1920 р. — Українська національна
рада в СІЛА перед керівниками Антанти. Все це, з одного боку, ускладню-
вало чехословацько-польські відносини, а з іншого, — використовувалося
чехословацькою дипломатією в складних переговорах з Польщею стосовно
спільного кордону і можливого транзиту по П території чехословацьких то-
варів на східні ринки. Не випадково вже в грудні 1919 р. президент ЧСР
Масарик повідомив польському послу в Празі Малчевському, що Чехосло-
ваччина не зацікавлена у встановленні спільного кордону з Росією і задо-
вольняється спільним кордоном з Румунією, що виник з приєднанням до
ЧСР Закарпаття і мав вирішальне значення для реалізації чехословацьких
планів створення «Малої Антанти»23.
Виходячи з основної мети своєї зовнішньої політики — закріплення
співвідношення сил, яке склалося у Центральній і Південно-Східній Європі
після першої світової війни, правлячі кола Чехословаччини в цілому пози-
тивно оцінили завершення радянсько-польської війни і підписання Ризько-
го миру 1921 р. як шлях розв'язання однієї з найскладніших проблем
післявоєнного устрою Східної Європи. А незабаром вони змушені були нор-
малізувати відносини з Польщею: в жовтні 1921 р. був підписаний чехосло-
вацько-польський договір про нейтралітет і ліквідацію післявоєнних взаємних
претензій, а також секретний додатковий протокол, що стосувався насамперед
долі західноукраїнських земель. "Чехословацький уряд, по суті, погоджував-
ся на захоплення Західної України Польщею і підтверджував її східні кор-
дони, встановлені за Ризьким договором. Він обіцяв політичну підтримку
на міжнародній арені претензій Польщі на Східну Галичину і відмовлявся
від співробітництва з діячами колишньої ЗУНР на чолі з Петрушевичем24.
Цим політичним актом було підведено риску під зносинами Чехословаччи-
ни з самостійними українськими державними утвореннями — урядами
УНР і ЗУНР.
Відтоді уряд Чехословацької республіки, залишаючись і надалі прин-
циповим противником Радянської держави і займаючи вичікувальну по-
зицію щодо неї, під тиском міжнародних обставин (Генуезька конференція,
початок ліквідації зовнішньополітичної ізоляції радянської Росії тощо) і
фінансово-промислових кіл та громадськості власної країни змушений по-
ступово змінювати східну політику, зокрема, сприяти економічному й дип-
ломатичному зближенню між обома державами.
Щодо радянської України, то її визнання де-факто Чехословаччиною
відбулося в травні 1921 р., коли до Праги прибув голова торговельної місії
УСРР М. Левицький, а до Харкова — чехословацький представник В. Бенеш.
Після тривалих переговорів 6 червня 1922 р. в Празі підписаний тимчасовий
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 49
4. 7-53
С. В. Віднянський
торговельний договір між УСРР і ЧСР, що відкрив широкі можливості для
взаємовигідного українсько-чехословацького економічного співробітництва.
Цей договір був не лише торговельним: за наполяганням української
сторони він мав політичні статті. В його преамбулі вказувалося на не-
обхідність дотримання нейтралітету в разі конфлікту однієї із сторін з
третьою державою. У статті 1 говорилося про відкриття в обох країнах пред-
ставництв, що «є самостійним представництвом відповідної Держави у другій
ДержавЬ. Разом з тим уряди брали на себе зобов'язання припинити офіційні
зносини з різними установами, представництвами, організаціями та особа-
ми, «які мають на меті боротьбу проти уряду другої Держави». Договір
включав статті про визнання Чехословаччиною за урядом УСРР принципу
монополії зовнішньої торгівлі, про репатріацію громадян обох сторін, а та-
кож ряд інших торговельних і правових статей .
«Правда, — зазначалося у звіті Народного комісаріату у закордонних
справах УСРР (жовтень 1922 р.), — цей договір як тимчасовий залишає
відкритим питання про визнання де-юре радянської влади, але водночас він
надає представництвам договірних сторін всі права і переваги дипломатич-
ного корпусу і розглядає їх як єдині представництва даної держави в іншій
. країні. Таким чином, цим договором закріплюється фактичне визнання ра-
дянської влади, від якого перехід до юридичного визнання буде лише про-
стою формальністю. Не менше значення договору полягає в тих
економічних вигодах, які він повинен дати обом країнам. Будучи насампе-
ред торговельним договором, він розширяє сферу міжнародних економічних
зв'язків нашої республіки, втягуючи в коло торгівлі з нами таку промислову
країну, як Чехо-Словаччина. А остання завдяки цьому договору дістає мож-
ливість полегшити тяжке становище своєї індустрії, яка задихається без
ринків збуту. Тому договір цей і зустрів повне схвалення в чехословацько-
му суспільстві і, зокрема, в його промислових і торговельних колах»26.
Про зміни в чехословацькій політиці щодо українського питання
йшлося і у доповідній записці голови дипломатичної місії УНР в Празі
М. Славинського уряду УНР від 15 січня 1921 р.: «В цей час під впливом
все щораз ясніше виступаючої неможливості повороту до старого на землях
бувшої Росії.- в найвищих офіційних і громадських чеських політичних ко-
лах назріває час переходу цих кіл від дотеперішньої вижидаючої нейтраль-
ності і навіть байдужості до активної політики в українській справі» .
Дійсно, у 1921—1922 рр. українське питання займало одне з централь-
них місць у зовнішньополітичній діяльності уряду Чехословацької ре-
спубліки. Поряд із становленням економічних зв'язків з радянською Україною,
розвитком взаємовигідних контактів між зовнішньоторговельними ор-
ганізаціями, експортними фірмами і підприємствами двох республік це ак-
тивна участь Чехословаччини в наданні допомоги потерпілим в Україні
внаслідок голоду 1921—1922 рр. та вирішенні проблеми українських
емігрантів у ЧСР. Зокрема, в ході акції допомоги голодуючим у радянській
Росії головним чином на Україну у 1922 р. було відправлено з ЧСР шість
транспортів з харчами, одягом і ліками. За рахунок поставок з Чехословаччи-
ни в Україні регулярну допомогу отримали понад 17 тис. чол. Вона була до-
сить значною і з вдячністю зустрінута населенням регіонів,що постраждали28.
Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських
відносин, торговельно-економічних зв'язків та зближення, закладені в перші
роки після війни, в наступний період виразно звузилися, а після утворення
СРСР поняття «Україна» взагалі зникло в зовнішньополітичних концепціях
і доктринах ЧСР. І все ж у 20 — 30-ті роки для Чехословаччини, її прези-
дента і уряду українське питання продовжувало залишатися актуальним,
але вже не в зовнішній, а у внутрішній політиці. В цей період на перший
план вийшла проблема ставлення до українців, що опинилися в Чехосло-
вацькій республіці внаслідок драматичних подій першої світової війни.
Мається на увазі політика чехословацького уряду щодо понад 400 тис. ру-
синів-українців Закарпаття, яке під назвою «Підкарпатська Русь» було
приєднано за рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а
також щодо більш як 20 тис. емігрантів з інших українських земель, зму-
50 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
шених залишити батьківщину внаслідок поразки самостійницьких
національно-визвольних змагань на Україні у 1917—1921 рр. і втекти до Че-
хословаччини.
Як зазначалося вище, добра обізнаність першого президента Чехосло-
вацької республіки Т. Масарика з українськими справами, особисті дружні
й ділові стосунки з визначними діячами українського народу та прихильне
ставлення до національно-визвольних змагань українців були важливим
морально-політичним чинником, що впливав на формування політики ЧСР
щодо України, визначення місця українського питання в зовнішньополітичній
концепції молодої країни у міжвоєнний період. Яскравим проявом прихиль-
ного ставлення Масарика до українського народу, турботи про його
національно-культурне відродження стало проведення в 1921 р. в ЧСР з
ініціативи і за активної безпосередньої участі її президента т. з. «російської
акції» — надання всебічної допомоги тисячам емігрантів і біженців з Росії,
в тому числі з українських земель. Політика чехословацького уряду щодо
них, основна мета, шляхи й форми вирішення емігрантського питання і
наслідки здійснення в 20—30-х роках «російської акції» надали Чехословач-
чині в очах Європи великого авторитету дійсно демократичної держави і
послужили поштовхом для урядів інших країн переглянути погляди на
емігрантів.
Як відомо, в урядових колах більшості країн Європи, де опинилися де-
сятки, сотні тисяч біженців з Росії, існували два основних підходи до
розв'язання проблеми: репатріація біженців на батьківщину, що не влашто-
вувало більшість останніх, і прийняття громадянства країни, що надала їм
притулок, або денаціоналізація емігрантів. Уряд Чехословаччини зайняв
принципово іншу позицію щодо проблеми біженців з Росії (їх кількість не
була сталою — в середині 20-х років становила близько 50 тис чол., згодом
значно скоротилася ). Зокрема, він сприйняв російську еміграцію як важ-
ливий політичний і культурний фактор розширення зв'язків з Росією та
Україною, враховуючи традиційні русофільські настрої значної частини
чеського суспільства, а також конкретні господарські інтереси країни.
Але основною відмінністю становища емігрантів із Росії в ЧСР від їх
становища в інших країнах було те, що чехословацький уряд проводив
цілеспрямоване регулювання їх напливу з тим, щоб у країні зосереджува-
лися кращі культурні сили, які б підготували нову інтелігенцію для май-
бутньої демократичної Росії. Не випадково Чехословаччина підтримувала
насамперед демократичні течії в середовищі еміграції з урахуванням її ба-
гатонаціонального складу. Зокрема, на відміну від урядів інших
європейських країн, де перебували біженці з Росії, уряд ЧСР при наданні
допомоги розділяв (принаймні до 1924 р.) російську та українську еміграції
як самостійні Згодом основними напрямами політики чехословацького уряду
щодо емігрантів з Росії та України були питання розвитку національної нау-
ки, шкільної освіти і культури. Як підкреслював у 1923 р. Т. Масарик, Чехо-
словаччина вважає своїм обов'язком зібрати, зберегти й підтримати
залишки культурних сил в емігрантському середовищі і підготувати нову
демократичну інтелігенцію до майбутньої творчої праці на батьківщині30.
Цей політичний курс, названий влітку 1921 р. «російською допомоговою
акцією», поклав початок вирішенню емігрантського питання в Чехословач-
чині на найвищому державному рівні. На проведення цієї акції з 1921 по
1937 р. урядом ЧСР, зокрема міністерствами закордонних справ, шкільництва
і народної освіти та сільського господарства, було виділено значні кошти31.
«Російська допомогова акція» передбачала не тільки надання значної гу-
манітарної і матеріальної допомоги емігрантам, а й проведення системи за-
ходів для залучення їх до розвитку науки, культури, техніки, народного
господарства. При цьому використовувалися фінансова, юридична, медична
допомога, матеріальна підтримка студентів, заснування кооперативів, май-
стерень, їдалень, відкриття шкіл, вузів, бібліотек, архівів, видавництв, нау-
кових установ і громадських організацій, захист інтересів емігрантів у
міжнародних організаціях тощо.
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 51
4* 7-53
С. В. Віднянський
Завдяки такій політиці урядових і громадських кіл Чехословаччини і
за ініціативою визначних представників української еміграції в 20 — 30-ті
роки в республіці були створені й успішно діяли десятки українських на-
укових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв (Ук-
раїнський вільний університет, Українська господарська академія, Український
високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська студія пла-
стичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України, Український гро-
мадський видавничий фонд тощо), в яких об'єдналися кращі сили української
інтелігенції, що збагатили українську і світову науку й культуру32. В
міжвоєнні роки Прага поряд з Харковом, Києвом і Львовом стала одним із
центрів українського культурного, наукового і навіть громадсько-політичного
життя й до 1945 р. залишалася найактивнішим осередком української еміграції
в Європі.
Однак з кінця 20-х років політика чехословацького уряду щодо ук-
раїнської еміграції почала зазнззати істотних змін. Це позначилося, зокре-
ма, й на діяльності українських наукових і культурно-освітніх установ і
організацій, які втратили підтримку, а деякі з них були ліквідовані. Однією
з причин такого становища була економічна криза початку 30-х років, яка
викликала значне скорочення надходжень до бюджету ЧСР. Проте існували
й інші причини, переважно політичного і міжнародного характеру, які впли-
нули на ставлення правлячих кіл країни до українського питання.
По-перше, слід вказати на загострення внутріполітичної боротьби в
ЧСР у другій половині 20-х — на початку 30-х років, відповідне перегру-
пування політичних сил у чехословацькому парламенті й уряді, зокрема,
зростання впливу чеських національних соціалістів, які традиційно
підтримували проросійський напрям у зовнішній політиці. Вороже сприй-
мали підтримку «врангелівців» і особливо «петлюрівців» ліві сили, насам-
перед чехословацькі комуністи. До того ж, з часом надії на демократичні
перетворення в Росії почали танути, а з ними — і політичні надії, пов'язані
з післяжовтневою еміграцією. Серед певних громадських і політичних кіл
ЧСР поширювалася думка про те, що «російська допомогова акція» дорого
коштує для державної казни, що нібито акція вже виконала свою гуманну
місію і настав час її припинити.
По-друге, загострення міжнародного становища, наступ фашизму, а та-
кож встановлення дипломатичних відносин між ЧСР і СРСР у 1934 р. і
підписання у 1935 р. Договору про взаємну допомогу між цими країнами
вплинули на ставлення чехословацьких правлячих кіл до української
еміграції. Проти її підтримки урядом ЧСР виступав і польський уряд.
По-третє, однією з причин зміни прихильної політики уряду ЧСР щодо
української еміграції був несприятливий для нього розвиток культурно-
політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті), посилення в них
з кінця 20-х років при найактивнішій участі українських емігрантів са-
мостійницької української орієнтації, що розцінювалася Прагою як загроза
територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Проблема Підкарпатської Русі — Карпатської України протягом усього
міжвоєнного періоду становила один з найважливіших напрямів політики
Чехословаччини з українського питання. її керівники розглядали цю про-
блему як внутріполітичне питання, будучи переконаними (точніше, переко-
нуючи себе, закарпатців і міжнародне співтовариство) в тому, що «доля
Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно... Чехо-
словаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши во-
лодарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться..., буде захищати
цю землю™ до останньої краплини крові.„ Доля Підкарпатської Русі на
століття вже зв'язана з долею Чехословаччини™ рішуче, при всіх обстави-
нах завжди залишиться зв'язаною з Чехословацькою республікою»33.
В той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного насе-
лення Закарпаття — русинів-українців — до українського народу, їх праг-
нення об'єднатися з кровними братами по той бік Карпат і зростаючу з
початку XX ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, вони
були свідомі того, що, як визнавав Т. Масарик, прилучення Підкарпатської
52 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до
України і українського народу взагалі та активізує українську орієнтацію
в її зовнішньополітичній діяльності34.
Як відомо, рішення про включення Закарпаття до складу новоутворе-
ної Чехословацької республіки було прийнято на Паризькій мирній конфе-
ренції і оформлене Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 р., за
яким Чехословаччина зобов'язувалася «встановити територію русинів на
південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і
дружніми державами як автономну одиницю в рамках Чехословацької дер-
жави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збе-
реженні єдності Чехословацької держави»35.
Приєднання Закарпаття до ЧСР сталося внаслідок збігу ряду обставин,
насамперед міжнародних, і не в останню чергу завдяки активній диплома-
тичній діяльності засновників і керівників Чехословацької держави Т. Ма-
сарика та Е. Бенеша. Разом з тим, виходячи з об'єктивного аналізу
міжнародного становища 1918—1919 рр. і позиції великих держав щодо
післявоєнного упорядкування Європи, складної внутріполітичної ситуації в
Закарпатті та військово-політичних обставин на інших українських землях,
коли з відомих причин возз'єднання Закарпаття з Україною було практич-
но неможливим, слід визнати, що об'єднання закарпатських русинів-ук-
раїнців із сусідніми слов'янськими народами — чехами і словаками — у
складі молодої, однієї з найдемократичніших на той час в Європі Чехосло-
вацької республіки було чи не єдино можливим, оптимальним і до того ж
далеко не найгіршим кроком. Доля закарпатців на цей раз була значно
«прихильнішою», ніж, наприклад, населення Буковини та Східної Галичини
й Волині, загарбаних, відповідно, Румунією та Польщею.
Всебічно оцінюючи все позитивне й негативне у розвитку Підкарпатської
Русі за часів її входження до складу ЧСР (1919 — 1939 рр.), слід також виз-
нати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехо-
словацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду
суб'єктивних й об'єктивних причин її здійснення відбувалося тільки з жов-
тня 1938 р. по 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї
мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна
заперечити загалом позитивні тенденції соціально-економічного і культур-
но-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки.
Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що
міжвоєнний період в історії цього самобутнього, зі складною історичною
долею краю є одним з важливих і в цілому позитивним порівняно з ми-
нулими і що' саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці
пройшли переломний етап соціально-економічного, національно-культурно-
го й етнополітичного розвитку, заявили світові про своє існування, створи-
ли, нарешті, свою українську державу — Карпатську Україну36.
Як би ми сьогодні не оцінювали політику Чехословаччини щодо
Підкарпатської Русі в міжвоєнні роки, навряд чи можна заперечувати її ак-
тивний характер, обізнаність чехословацьких правлячих кіл і урядовців з
численними проблемами цього українського краю і зацікавленість в їх
розв'язанні в інтересах його корінного населення і, звичайно, Чехословаць-
кої республіки в цілому. Зокрема, основними проблемами приєднаного до
ЧСР краю її керівники цілком слушно вважали господарську і культурну.
«Врешті, — зазначав президент Чехословаччини Т. Масарик, — маємо дер-
жавно-правову проблему Підкарпатської Русі і проблему впорядкування
цієї автономної країни, яку приєднала до нас мирова конференція на основі
бажань, висловлених представниками народу в Америці і дома. І в цьому
випадку визначення кордонів було від самого початку окремою пробле-
мою.» З визволенням дісталися нам нові слов'янські завдання в краю..., пра-
вильне розв 'язання питань Підкарпатської Русі... є політична,
адміністративна і культурна проблема»37.
Якщо характеризувати соціально-економічний розвиток Закарпаття у
складі ЧСР, то, як зазначають дослідники, «разючим контрастом до Польщі
та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 53
С. В. Віднянський
вкладав більше коштів, ніж вилучав». З 1919 до 1933 р., наприклад, де-
ржавні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд.
крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в краї
у 20—30-ті роки38.
Але, мабуть, найбільш вагомим результатом перебування Закарпаття у
складі ЧСР став саме культурно-політичний розвиток краю, відмінною ри-
сою якого були динамічні процеси політизації закарпатського суспільства,
національно-культурного відродження і формування національної са-
мосвідомості закарпатських українців. Ці багатогранні процеси відбувалися
у складних умовах, набували специфічних форм прояву і привели, зреш-
тою, до небажаних для правлячих кіл ЧСР, але закономірних результатів.
В умовах утвердження чеського панування (нехай і ліберального за харак-
тером) і всупереч намірам і політиці уряду республіки, але завдяки загаль-
ним демократичним принципам побудови Чехословацької держави в
Закарпатті створювалася культурно-політична ситуація, що сприяла актив-
ному національному пробудженню закарпатських русинів-українців,
усвідомленню ними національної належності до великого українського на-
роду та прагненню об'єднатися з ним.
Насамперед завдяки трьом важливим факторам — більшій політичній
свободі (ліберальна політика чехословацького уряду в галузі освіти, розвит-
ку демократичної культури, дозвіл на діяльність політичних партій і
національно-культурних рухів різної орієнтації тощо), значним державним
інвестиціям на розвиток краю, у тому числі культури, а також активній
організаційній, громадсько-політичній і культурно-освітній діяльності в За-
карпатті українських емігрантів, яких у 20-ті роки підтримувала Прага,
значна частина корінного населення Закарпаття пройшла шлях само-
усвідомлення від самоназви «угорські рутени (русини)» до «карпатських (за-
карпатських) українців», від прийняття резолюції Всенародного конгресу
угорських русинів у Хусті в 1919 р. про об'єднання краю з Україною і про-
хання, «щоб нова держава при виконанні цієї злуки узгляднила окремішнє
положення угорських русинів», до розбудови автономної Карпато-ук-
раїнської держави в складі федеративної ЧСР у 1938—1939 рр. і проголо-
шення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України як «найменшої
вітки українських земель».
Отже, в міжвоєнні роки Україна та українське питання займали важ-
ливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі
тактичні зигзаги, збочення й вимушену міжнародними обставинами ево-
люцію, була в цілому досить реалістичною та конструктивною.
Активізація агресивних дій держав фашистського блоку в середині
30-х років стосувалася насамперед інтересів Чехословаччини, до якої дедалі
відвертіше висували вимоги німці, угорці і поляки. З 1938 р. питання про
долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь
як її складові частини знаходилося в центрі уваги європейських дипломатів
і світової громадськості. Закарпаття в силу свого геополітичного положення
було зв'язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Ан-
танта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.).
Саме тому чехословацький уряд напередодні національної трагедії робив
усе можливе, щоб утримати цей край у складі республіки і дати відсіч
ревізіоністським зазіханням на нього не тільки з боку Угорщини, яка вва-
жала його «історично угорським», а й претензіям на його частину з боку
Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання
східних територій, де частково проживали румуни)39.
В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття постало і
через події, які відбувалися в краї, куди наприкінці 30-х років перемістився
центр західноукраїнського національного життя. Рішуча вимога закарпат-
ських політичних лідерів надати автономію краю, зближення на цій плат-
формі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також
міжнародні обставини змусили празький уряд, нарешті, зайнятися цією
проблемою. Та останнє слово в Я розв'язанні належало Німеччині, якій у
54 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
Мюнхені видали карт-бланш на дії не тільки щодо Чехословаччини, а й у
всій центрально-східній Європі.
Мюнхенська змова ЗО вересня 1938 р. -~ це не тільки ганебний крок
проти суверенної ЧСР, одного із засновників Ліги Націй, якої позбавили
ЗО % території, 33 % населення і майже 40 % промислового потенціалу, а
й повна капітуляція демократії перед фашизмом. Розпочавши розчленуван-
ня Чехословаччини з перспективою її повного підкорення, Німеччина спо-
чатку приховувала свої справжні наміри, відхиливши, зокрема, вимогу
Угорщини про негайне повернення Закарпаття у лоно «угорської корони»
і зобов'язавши уряд ЧСР протягом трьох місяців надати цьому краю авто-
номію згідно з Сен-Жерменським договором.
Це фарисейське рішення значно активізувало автономістські політичні
сили в Закарпатті, особливо українофільської орієнтації, а також у Словач-
чині, що привело до змін в Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію
одержала Словаччина, 11 жовтня — Підкарпатська Русь, і країна перетво-
рилася на федеративну державу. В Закарпатті, розраховуючи на підтримку
Німеччини, яка пропагувала ідеї про створення «української держави в
Карпатах» як «центру українського національного руху», автономний уряд
А. Волошина почав створювати українські військові формування — «Кар-
патську Січ», провідну роль в яких відігравали численні добровольці з
УГА. За активною участю емігрантів з Галичини була утворена і най-
сильніша в краї політична партія — Українське національне об'єднання
(УНО), яка незабаром стала єдиною політичною силою, що обрала курс на
утворення Карпато-Української держави.
Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності. Зрештою,
13—14 березня 1939 р. мали місце сутички між карпатськими січовиками і
чеськими військами в Хусті, після яких стало неможливим військове
співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України са-
ме в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького — в
Чехію40. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і за-
гарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими
військами показало справжню суть німецької політики, зокрема щодо ук-
раїнського питання.
Але питання про долю Закарпаття, як й інших українських земель, не
зникає з порядку денного і в період другої світової війни. Зокрема, воно
стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького
президента в еміграції Е. Бенеша в його центрально- і східноєвропейській
політиці і особливо в прагненні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і
СРСР.
Чехословацько-радянські відносини періоду другої світової війни —
важлива складова частина всього комплексу міжнародних відносин в
Європі. Вбачаючи в Чехословаччині першого і практично єдиного союзника
напередодні війни, Радянський Союз рішуче засудив не тільки мюнхенську
змову, але й був єдиною країною, яка в спеціальній заяві уряду оцінила
окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та гортіївцями —
Карпатської України як агресивний і несправедливий акт щодо Чехосло-
вацької держави.
Щоправда, СРСР у той же час шукав шляхи зближення з Німеччиною,
посилення свого впливу на півдні Карпат і відповідно до пакту
Ріббентропа — Молотова 17 вересня 1939 р. вводить свої війська в Східну
Галичину, зробивши цим самим вирішальний прорив у справі возз'єднання
українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно оцінений світовим
співтовариством.
Серед небагатьох державних діячів Європи, що підтримали цю
історичну подію, час, обставини і форми здійснення якої не викликали сим-
патії і кидали небажану тінь на здійснення багатовікових національних
прагнень українського народу, був президент Чехословаччини Е. Бенеш,
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 55
С. В. Віднянський
який 22 вересня 1939 р. у Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобри-
танії І. Майським. Останній занотував у щоденнику, що співрозмовник
схвалює дії Червоної армії, і зазначив: «Він просить лише про одне ~ зро-
бити так, щоб СРСР мав спільний кордон з Словаччиною. Це дуже важли-
во»41. В ході зустрічі вперше було порушено питання про післявоєнну долю
Підкарпатської Русі — Карпатської України, причому Е. Бенеш допускав
тільки два варіанти вирішення цієї проблеми: край залишається складовою
частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехо-
словаччини і претендуватиме на нього, він може відійти до Радянського
Союзу, але не до Угорщини чи Польщі42.
В цих міркуваннях чехословацького президента деякі дослідники вба-
чають усвідомлення ким неминучості перебудови східної частини
європейського континенту, безперспективність дальшого нехтування
національно-державницьких прагнень народів, а також те, що у ліквідації
чужоземного панування в Східній Галичині та Волині він побачив лише
початок процесу возз'єднання українських земель. «Підняття найвищою
особою легітимної держави, до складу якої входила «Підкарпатська Русь»,
питання про зміну її національного статусу, — підкреслює, наприклад,
Р. Г. Симоненко, — свідчило й про розуміння зростаючого місця ук-
раїнської проблеми у міжнародних відносинах»43.
На наш погляд, цей висновок потребує певних уточнень. Дійсно, буду-
чи свідком і жертвою мюнхенської політики і переслідуваний так званим
мюнхенським комплексом, що включав втрату довір'я до Заходу, панічний
страх перед Німеччиною і переконаність у малозначимості малих народів
і держав у світовій політиці, Е. Бенеш змушений переорієнтувати свою
зовнішньополітичну концепцію на Схід і «у відчаї кидається до радянської
дипломатії, справедливо вважаючи, що «дружба» Німеччини і СРСР — яви-
ще тимчасове, і вони скоро чи пізно воюватимуть між собою, а після війни
роль СРСР у Європі буде зовсім іншою»44.
Не можна не віддати належне реалістичності й далекоглядності чехо-
словацького екс-президента, який в січні 1939 р., перебуваючи в еміграції у
Лондоні, накреслює таку модель післявоєнної Європи: «В Центральній
Європі вагому роль буде виконувати Росія™ Гітлер допоможе нам стати
сусідом Росії. Після всіх катастроф нашим завданням є, щоб в Ужгороді
була нарешті Росія, а Пряшів був би найближче до Росії... Кордони з
Росією повинні бути якнайдовшими»45.
І все ж ці та подібні висловлювання Е. Бенеша ґрунтувалися насампе-
ред на тактичних міркуваннях з метою заручитися підтримкою Радянсько-
го Союзу в питанні ліквідації наслідків мюнхенської змови і відновлення
Чехословаччини в кордонах 1937 р. Аналіз взаємовідносин між ЧСР і СРСР
періоду другої світової війни свідчить про те, що ні уряд Чехословаччини,
який перебував в еміграції, ні радянський уряд не мали чіткого уявлення
про долю Закарпаття: їх позиції мінялися залежно від розвитку подій на
фронтах другої світової війни.
СРСР першим визнав чехословацький уряд в еміграції і в роки війни
уклав з ним ряд важливих угод і договорів, а саме: 18 червня 1942 р. про
об'єднання сил у боротьбі проти нацизму і формування на території СРСР
чехословацьких військових частин, до яких мали змогу вступати уродженці
Закарпаття, що в 1939 — 1941 рр. втекли до Радянського Союзу і опинилися
в лабетах НКВС і концтаборах; Договір про дружбу, взаємодопомогу і
післявоєнне співробітництво від 12 грудня 1943 р., згідно з яким СРСР зо-
бов'язувався не втручатися у внутрішні справи Чехословаччини після війни;
договір від 8 травня 1944 р. про поступову передачу визволеної Радянською
армією території чехословацькій адміністрації. Важливою особливістю всіх
цих документів воєнного часу було те, що в них зафіксовано визнання, зок-
рема СРСР, довоєнних кордонів Чехословаччини, включаючи її східну час-
тину — Підкарпатську Русь — Карпатську Україну46.
56 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
Однак з вступом Радянської армії в жовтні 1944 р. на територію Закар-
паття — де-юре частину Чехословаччини — СРСР почав порушувати по-
передні радянсько-чехословацькі домовленості й угоди, дедалі активніше
втручатися у внутріполітичне життя визволеного краю, очоливши, зокрема,
дійсно народний за своїм характером рух за входження Закарпаття до
складу України, названий, щоправда, не зовсім вдало рухом за
«возз'єднання» краю з радянською Україною47.
Подібний розвиток подій у визволеному Закарпатті не міг не позначи-
тися на характері радянсько-чехословацьких відносин. На цілком зрозуміле
занепокоєння і неодноразові дорікання чехословацького уряду, особисто
Е. Бенеша радянській стороні, що вона порушує двосторонні угоди й має
намір односгоронньо вирішити питання про Закарпатську Україну, з Мос-
кви лунало у відповідь: «Народний рух на Закарпатській Україні не є ви-
падковим явищем, він має свої національні та історичні корені, в зв'язку з
чим радянський уряд не може і не хоче його ігнорувати», «...не може забо-
ронити закарпатським українцям висловити свою волю»48.
І хоча в цих твердженнях є велика доля істини (нагадаймо, що під
Маніфестом про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз'єднання
його з радянською Україною, який було прийнято І з'їздом Народних
комітетів краю в Мукачевому 26 листопада 1944 р., незабаром підписалося
близько 250 тис. закарпатців), але за ними не можна не відчути політику
могутньої держави-переможця, суть якої полягала в розширенні власної те-
риторії за рахунок стратегічно важливих регіонів, переміщенні довоєнних
кордонів СРСР за Карпати з виходом до Дунайської низовини з перспекти-
вою встановлення безпосереднього контролю над Центральною Європою.
Об'єктивний збіг саме цих обставин — зацікавленості СРСР мати стра-
тегічно важливу територію і віковічної мрії закарпатців возз'єднатися зі
своїми єдинокровними братами на сході та прагнення українського народу
об'єднатися в єдиній державі — привів до закономірної, історично зумовле-
ної, прогресивної і політично виправданої події в українській історії.
Під тиском реальних обставин кінця другої світової війни і згідно з Ко-
шицькою урядовою програмою від 5 квітня 1945 р., в якій підкреслювалося,
що питання про Закарпатську Україну має бути вирішено якнайсправед-
ливіше, з врахуванням волевиявлення її населення, шляхом переговорів
між СРСР і Чехословаччиною, 29 червня 1945 р. у Москві був підписаний
чехословацько-радянський договір про Закарпатську Україну. В його
першій статті констатувалося: «Закарпатська Україна (що носить згідно че-
хословацької Конституції назву Підкарпатська Русь), яка на підставі дого-
вору від 10 вересня 1919 р., укладеного в Сен-Жермені, увійшла як
автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз'єднується у
згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на
підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін з своєю спо-
конвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української
Радянської Соціалістичної Республіки»49.
Так була розв'язана проблема Закарпатської України, що займала
принципово важливе місце у чехословацько-радянських відносинах періоду
другої світової війни. Цим історичним актом було завершено возз'єднання
всіх українських земель у складі єдиної держави. Враховуючи весь драма-
тизм військово-дипломатичних колізій часів другої світової війни і той
факт, що процес возз'єднання Закарпаття з Україною був багато в чому
штучно прискорений, викривлений і деформований насамперед зовнішніми
факторами, слід віддати належне виваженій, реалістичній та конструк-
тивній позиції чехословацького уряду щодо вирішення цього доленосного
для українського народу питання.
Про ставлення керівників нової Чехословаччини, яка відроджувалася
наприкінці війни, до України свідчить і такий яскравий, на наш погляд,
факт. Вже на початку 1944 р. чехословацький уряд висловив бажання вста-
новити дипломатичні відносини з радянською Україною, яка згідно із за-
твердженим X сесією Верховної Ради СРСР 1 лютого 1944 р. Законом
отримала поряд з іншими союзними республіками право створити власний
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 57
С. В. Віднянський
наркомат закордонних справ для укладення угод та встановлення дипло-
матичних і консульських відносин з іноземними країнами50.
До речі, першим поздоровив О. Корнійчука зі вступом на посаду нар-
кома закордонних справ УРСР посол Чехословаччини у Москві 3. Фірлінгер.
11 лютого 1944 р. «Радянська Україна» надрукувала тексти телеграм, якими
обмінялися чехословацький посол і перший нарком закордонних справ
УРСР. «Високоповажний Олександр Євдокимович, — писав Фірлінгер. —
Разом з сердечним привітанням шлю побажання нового успіху на посту,
ввіреному Вам Верховною Радою УРСР. Впевнений, що Ваше призначення
на цей важливий і відповідальний пост буде могутнім заохоченням
дружніх відносин, що все поглиблюються між нашими країнами, і старої
дружби між чехами, словаками і українцями, дружби, яку вже давно роз-
вивали наші кращі патріоти Коллар, Шафарик, Гавлічек, Ваш великий
Шевченко і Іван Франка Переконаний, що Ваша діяльність буде на користь
співробітництву України і Чехословаччини™»51.
Надії на встановлення тісних зв'язків між Чехословаччиною і Україною
не зникли й після приходу в Наркомзаксправ УРСР в липні 1944 р. Д. Ма-
нуїльського. Влітку 1945 р., наприклад, президент ЧСР Е. Бенеш вважав, що
Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку52. Проте по-
при сподівання обох сторін, дипломатичні стосунки між Чехословаччиною
і Україною не були тоді встановлені. Після підписання радянсько-чехосло-
вацького договору від 29 червня 1945 р. про передачу Закарпатської Ук-
раїни «її споконвічній матері — Україні» про встановлення дипломатичних
стосунків між УРСР та Чехословаччиною одразу забули. Принагідно зазна-
чимо, що підписання цього договору відбулося без будь-якої участі ук-
раїнських дипломатів і представників Закарпатської України, хоча
формально його текст написано українською, російською і словацькою мо-
вами (але не чеською)53.
Визволення Чехословаччини Радянською армією, переможне завершен-
ня національно-визвольної боротьби чеського і словацького народів приве-
ли до нового співвідношення політичних сил та становлення
народно-демократичного ладу в країні, який після лютневих подій 1948 р.
був замінений на тоталітарну модель соціалізму «радянського зразка». її
складовою була нова зовнішньополітична орієнтація ЧСР на союз, дружбу
і співробітництво з СРСР «на вічні часи і ніяк інакше», а офіційною докт-
риною в практиці міжнародних відносин і національному питанні стала те-
орія «пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму». Вона не
залишала можливостей для розвитку рівноправних і взаємовигідних
відносин у рамках так званого соціалістичного табору чи співдружності, а
тим більше проведення окремої політики щодо радянських союзних ре-
спублік, особливо України, на будь-які прояви «сепаратизму» чи «са-
мостійництва» якої Москва реагувала дуже гостро і жорстко. Показовим є
той факт, що після визволення Чехословаччини Радянською армією всі ук-
раїнські установи, культурно-освітні й наукові заклади і організації, ство-
рені там в міжвоєнні роки емігрантами, були ліквідовані як
«антирадянські» або «буржуазно-націоналістичні», а емігранти, які не
встигли або не захотіли втекти на Захід, були депортовані до СРСР, де їх
судили або без суду вивезли до Сибіру54.
Політика комуністичної влади Чехословаччини щодо русинів-українців
Східної Словаччини, зокрема Пряшівщини, де збереглося близько 250 ук-
раїнських сіл і містечок і мешкало, за офіційною статистикою, в 50 — 60-х
роках близько 60 тис українців (до війни їх було понад 100 тис), в перші
повоєнні роки сприяла економічному, культурному й національному
піднесенню українського населення республіки. Створена 1 березня 1945 р.
в Пряшеві на з'їзді делегатів від українських населених пунктів та районів
«Українська національна рада Пряшівщини» (УНРП) прагнула навіть на
першому етапі вирішити українське питання в Чехословаччині шляхом
58 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціх Чехословаччини
возз'єднання україномовних північно-східних районів Словаччини із Закар-
патською Україною в складі УРСР. В той же час неодноразові спроби за-
конодавчо оформити існування та діяльність УНРП й інших організацій
русинсько-українського населення Чехословаччини, як і боротьба УНРП за
культурно-національну автономію українців у Словаччині, не мали
успіху .
Негативний вплив на національну свідомість русинів-українців ЧСР у
післявоєнний період справили і об'єктивний процес урбанізації, масове пе-
реселення їх у 50 — 60-ті роки з переважно однонаціональних населених
пунктів до полінаціональних, зокрема до Західної Чехії та Моравії. Не при-
несли бажаних успіхів і штучна «українізація», і спроби розв'язання
національних проблем адміністративно-бюрократичними методами тощо.
Зокрема, за постановою політбюро ЦК Компартії Словаччини з 1953/54 на-
вчального року у всіх українських школах республіки єдиною мовою на-
вчання вводилася літературна українська мова замість місцевих діалектів
та російської мови. Проте такою мовою не володіло не тільки населення, а
й вчителі. В результаті населення бойкотувало ці національні школи. Вже
у 50-х роках, наприклад, 62 українські школи у Східній Словаччині пере-
творили на словацькі. У 60-ті роки словакізація українських національних
шкіл посилилася, як і процес асиміляції українців у республіці56.
Боротьба проти «бандерівщини», політичні процеси 50 — 60-х років
над «націоналістами», у тому числі українськими, груба й протиправна
ліквідація греко-католицької церкви і насадження державою православ'я,
вторгнення військ Варшавського Договору у 1968 р., дальші «нормалізація»
та застій у суспільно-політичному й соціально-економічному розвитку
країни також зумовили ізоляцію русинсько-українського населення Східної
Словаччини від України та її народу. Водночас «ідеологічна витриманість»
громадських організацій УРСР знайшла вияв у згортанні зв'язків з одно-
племінниками у Чехословаччині, а турбота про їх національно-культурний
розвиток розглядалася щонайменше як небажана.
Радикального поліпшення ситуації в цій справі не принесла і рево-
люція 1989 р. в Чехословаччині Складні внутріполітичні процеси, що прохо-
дили в країні після «оксамитової революції», загострення чесько-словацьких
суперечностей, прояви словацького націоналізму перешкоджали зростанню
національної самосвідомості українців ЧСФР. Не сприяло її розвитку і «роз-
лучення» Чехії та Словаччини. Більше того, на хвилі національно-культур-
ного й політичного піднесення, викликаного революційними подіями
останніх років, відбулося розмежування серед русинсько-українського насе-
лення Словаччини на «русинів» і «українців». Повернення частини ук-
раїнського населення до старої самоназви зумовлено рядом історичних,
етнополітичних і національно-культурних факторів, але, мабуть, не остан-
ню роль в ньому відіграло прагнення зберегти свою національну
ідентичність в умовах розбудови Словацької держави.
Важливу роль у зміцненні національної самосвідомості і розбудові
національно-культурного життя українців Словаччини відіграють створе-
ний у 1990 р. «Союз русинів-українців», інші культурні й наукові ор-
ганізації проукраїнської .орієнтації. В Чеській республіці, де проживає
майже 10 тис. українців, у 1990 р. було засновано «Об'єднання українців в
Чехії», яке стало першою після війни офіційно зареєстрованою громадською
інституцією даної національної групи в цій країні. Активну і різнопланову
діяльність по «розвитку ідентичності українства в державі і чесько-ук-
раїнських контактів»57 проводить і створена у 1994 р. нова громадська ор-
ганізація — «Українська ініціатива в Чеській республіці».
Пожвавленню діяльності українських громадських організацій в Сло-
ваччині та Чехії сприяло виникнення незалежної Української держави. Во-
но сприяло також підвищенню уваги до українського питання з боку
урядів цих країн та позитивним змінам у ставленні до українців з боку їх
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 , 59
С. В. Віднянський
майоритного населення. Чехія і Словаччина об'єктивно зацікавлені в ста-
більному розвитку незалежної демократичної України і в співробітництві з нею.
Адже для них Україна залишається стратегічним транзитним шляхом до
ринків країн СНД. І хоча концепції розвитку відносин з Україною Чехії і
Словаччини дещо відрізняються, все ж визначальними в цьому процесі є
сьогодні такі чинники: динамічний розвиток двосторонніх міждержавних
стосунків, особливо економічних, пошук можливостей регіонального
інтеграційного зближення, інтенсифікація співробітництва в загаль-
ноєвропейських структурах. З більшості проблем сучасної європейської
політики концептуальні парадигми України, Чехії, Словаччини гармонують
(про що свідчать і двосторонні договори про дружні відносини і
співробітництво) та реально сприяють розбудові нової демократичної
інтегрованої Європи.
1 И ш т в а н Б и б о . Нищета духа малих восточноевропейских государств // Вен-
герский меридиан (Будапешт ) . — 1991. — № 2. — С . 52 — 53.
2 Внешняя политика Чехословакии . 1918 — 1939^ Сборник статей . , — М . , 1959. — С . 58.
3 O r t A l e x a n d r . T. G. Masaryk a střední' Evropa // Prvni' světová' válka, moderní
demokracie a T. G. Masaryk. — Praha, 1995. — S. 152.
4 M a s a r y k T. Nova Evropa (Stanovisko Slovanské). — Praha, 1920. — S. 207, 213 — 214.
5 М а с а р и к Т . Г . Світова революція за війни й у війні 1914 — 1918: Спомини . —
Львів , 1930. — Ч . 1. — С . 199.
6 С л а д е к 3. Русская змиграция в Чехословакии : развитие «русекой акции» //
Славяноведение . — 1993. — № 4. — С . 31 — 32.
7 K u d e l a J o s e f . Profesor Masaryk a československé vojsko na Rusi. — Praha,
1923. — S. 140.
8 В і д н я н с ь к и й С . В . Т . Мас арик про Укр а ї н у і у к р а ї н ц і в / / Міжнар одн і
зв 'язки України : наукові пошуки і знахідки . — К . , 1993. — Вип . 4 . — С . 132 — 147.
9 M a s a r y k T. G. Slovanské problémy. — Praha, 1928. — S. 91 — 92.
10 M a s a r y k T. Nova Evropa. — S. 88.
111 Ibid. — S. 219 — 220.
12 S l á d e k Z d e n e k , V a l e n t a J a r o s l a v . Sprawy ukrainskie w
czeckoslowackiej politice vschodniej w latách 1918 — 1922 // Z dziejow stosunkow polsko-
radnieckich. Stud. i mater. — 1968. — N. 3. — S. 147 — 148.
13 Б є н є ш З д в а р д . Речь о Подкарпаторусской проблеме . — Ужгород , 1934. — С . 23.
14 ЦДАВО України , ф . 3696, оп . 2, спр . 576, арк . 6.
15 Нова Україна (Прага) . — 1992. — Ч . 13 —. 15. — С . 6.
16 Цит . з а : С и м о н е н к о Р . Г . Імперіалістична політика Антанти і США щодо
України в 1919 році . — К . , 1962. — С . 371.
17 N e с a s J . U p r i m n é s l o v o o s t y c í c h c es k o - u k r a j iň sk y c h . — K y j i v ; P r a h a , 1 9 1 9 . —
S . 2 7 — 2 8 .
1 8 В і д н я н с ь к и й С . В . Політика чехословацького уряду щодо української
еміграці ї в міжвоєнний період / / Міжнародні зв 'язки України : наукові пошуки і знахідки . —
К . , 1993. — Вип . 3. — С . 39.
19 S l á d e k Z d e n e k , V a l e n t a J a r o s l a v . Sprawy ukrainskie- — S. 145 — 146.
20 Ibid.
21 П e т e p c И . А . Чехословацко-советские отношения 0918 — 1934). — K, 1965. — C. 56.
22 S l á d e k Z d e n e k , V a l e n t a J a r o s l a v . Sprawy ukrainskie... — S. 152.
23 Ibid. — S. 153.
24 П є т є р с И . А . Указ . соч . — C . 125 .
25 Українська РСР на міжнародній арені : Збірник документів (1917 — 1923 рр . ) . — К . ,
1966. — С . 506 — 510.
26 Політика і час . — 1992. — № 3. — С . 50 — 51.
27 ЦДАВО України , ф . 3696, оп . 2, спр . 271, арк . 11.
28 П є т є р с И . А . Указ . хоч . — С 1 16 .
29 С л а д e к 3 . Русская и украинская змиграция в Чехословакии / / Советское сла -
вяноведение . — 1991. — № 6. — С . 26.
M a s r r y k T. G. Cesta demokracie. Soubor projevu za republiky. Sv. druhy. 1921 —
1923. — Praha, 1934. — S. 56 — 57.
31 C л а д є к 3. Русская змиграция в Чехословакии : развитие «русской акции» // Сла -
вяноведение . — 1993. — № 4. — С . 36 — 37.
32 В і д н я н с ь к и й С . В . Культурно-освітня і наукова діяльність української
еміграції в Чехо-Словаччині : Український вільний університет (1921 — 1945 рр . ) . — К . , 1994.
3 3 Б е н е ш З д в а р д . Указ . соч . — С . 26 — 27.
3 4 М а с а р и к Т . Г . Світова революція за війни й у війні 1914 — 1918: Спомини . —
Львів 1930. — Ч . 2. — С . 444.
С т є р ч о П . Карпато -українська держава . — Торонто , 1965. — С . 21.
м Х у д а н и ч В . І . Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати . —
Ужгород , 1993. — С . 538 — 545; В і д н я н с ь к и й С . Закарпаття у складі Чехо-Словаць-
60 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
кої республіки : переломний етап у національно -культурному й етнополітичному розвитку ру-
синів-українців / / Культура українських Карпат . — Ужгород , 1994. — С . 130—140.
3 7 М а с а р и к Т . Г . Світова революція . . . — Ч . 2. — С . 424, 453.
3 8 С у б т е л ь н и й О . Україна . Історія . — К„ 1991.
39 Нариси історі ї Закарпаття . — Ужгород , 1995. — Т . 2 . — С . 264—270.
40 В е г е ш М . Поді ї 13 — 14 березня 1939 р . в Карпатськ ій Укра їн і / / Молодь —
Україні . — Ужгород , 1995. — Т . 5 — 6. — С . 186 — 190.
4 1 С и м о н е н х о Р . Міжнародне утвердження України // Політика і час . — 1996. —
N9 1. — С . 69.
42 Г р а н ч а к І . М . , П о п І . І . Закарпаття в чехословацько -радянських відносинах
періоду другої світової війни // Карпатика . Актуальні питання історії , історіографії і культури
країн Центральної і Південно -Східної Європи . — Ужгород , 1993. — Вип . 2 . — С . 227.
43 Політика 1 час . — 1996. — № 1. — С . 70.
44 Г р а н ч а к І . М . , П о п І . І . Вказ . праця . — С . 2 26 .
45 К а р 1 a n K. Pravda o Českos lovensku. 1945 — 1948. — Praha , 1990. — S. 23.
46 П о п И . И . Чехословакия —Советский Союз . 1941 — 1947 гг . — М , 1990 .
47 Політика і час . — 1993 . — № 12 . — С . 52 — 53.
48 F і е г 1 і п g e r Z. Ve službách CSR. Pamě t i z druhého zahraničního odboje . — Praha,
1948 . — D. 2. — S. 452 .
49 Шляхом Жовтня . Зб ірник документ ів . — Ужгород , 1965 . — Т . VI . — С . 284 .
50 Радянська Україна . — 1994 . — 2 лют .
51 Радянська Україна . — 1944. — 11 лют .
52 A s р а t u г і а » V e r n o n V. The Union Republ ics in Sovie t Duplomacy: A Study
of Sovie t Federa l i sm in the Service of Sovie t Fore jgn Pol icy . — Geneve; Par is , 1960. — P. 196.
53 Сборник Действующих договоров , со глашений и конвенций , з аключенных СССР с
иностранньїми государствами . — М , 1955 . — Т . XI . — С . 31 — 32.
М у ш и н к а М . Укра їнці Чехо -Словаччини / / Укра їнська д і аспора . — 1993 . —
№ 3 . — С . 4 3 .
55 Г а й д о ш М „ К о н є ч н и С . До пи т а н н я п р о п ол і т и к о -п р а в о в е с т а н о вище
русинів-українців у Словаччині (1944—1948 рр . ) / / Міжнародні зв 'язки України : наукові пошу -
ки і знах ідки . — К . , 1995. — Вип . 5 . — С . 97—106.
56 Нове життя (Пряшів ) . — 1990 . — 7 верес .
57 Пороги (Прага ) . — 19 9 4 . — № Z — С . 3 .
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 61
3
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213740 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T11:44:05Z |
| publishDate | 1997 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Віднянський, С.В. 2026-02-18T13:47:35Z 1997 Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) / С.В. Віднянський // Український історичний журнал. — 1997. — № 1. — С. 43-61. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213740 XX століття ознаменувалося багатьма принциповими геополітичними змінами в Центральній та Східній Європі, початок яким поклала перша світова війна, що, безперечно, була і залишається його найважливішою подією. Як прояв духовної та моральної кризи тогочасної цивілізації, вона відкрила нову епоху в історії людства — новітню історію. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) Article published earlier |
| spellingShingle | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) Віднянський, С.В. Статті |
| title | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) |
| title_full | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) |
| title_fullStr | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) |
| title_full_unstemmed | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) |
| title_short | Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини (1918-1989 рр.) |
| title_sort | українське питання в зовнішньополітичних концепціях чехословаччини (1918-1989 рр.) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213740 |
| work_keys_str_mv | AT vídnânsʹkiisv ukraínsʹkepitannâvzovníšnʹopolítičnihkoncepcíâhčehoslovaččini19181989rr |