Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи
Становлення незалежної Української козацької держави Війська Запорозького у середині XVII ст. відбувалося в надзвичайно складних геополітичних умовах. Уперте небажання Речі Посполитої та Кримського ханства визнати суверенітет нового державного утворення робили вкрай проблематичними перспективи реалі...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1997 |
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1997
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213741 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи / В.М. Горобець, О.К. Струкевич // Український історичний журнал. — 1997. — № 1. — С. 22-43. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860299097196462080 |
|---|---|
| author | Горобець, В.М. Струкевич, О.К. |
| author_facet | Горобець, В.М. Струкевич, О.К. |
| citation_txt | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи / В.М. Горобець, О.К. Струкевич // Український історичний журнал. — 1997. — № 1. — С. 22-43. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Становлення незалежної Української козацької держави Війська Запорозького у середині XVII ст. відбувалося в надзвичайно складних геополітичних умовах. Уперте небажання Речі Посполитої та Кримського ханства визнати суверенітет нового державного утворення робили вкрай проблематичними перспективи реалізації планів гетьмана Богдана Хмельницького. Ця обставина спонукала українське керівництво до енергійних пошуків виходу з кризи на дипломатичній ниві — за допомогою третьої сторони: країни-протектора або групи країн-протекторів.
|
| first_indexed | 2026-03-21T18:57:49Z |
| format | Article |
| fulltext |
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
В. М. ГОРОБЕЦЬ (Київ), О. К. СТРУКЕВИЧ (Вінниця)
Українсько-російські політичні
відносини другої половини XVII—XVIII ст.:
тенденції, характер, етапи
Становлення незалежної Української козацької держави Війська Запорозь-
кого у середині XVII ст. відбувалося в надзвичайно складних гео-
політичних умовах. Уперте небажання Речі Посполитої та Кримського
ханства визнати суверенітет нового державного утворення робили вкрай
проблематичними перспективи реалізації планів гетьмана Богдана Хмель-
ницького. Ця обставина спонукала українське керівництво до енергійних
пошуків виходу з кризи на дипломатичній ниві — за допомогою третьої
сторони: країни-протектора або групи країн-протекторів.
Перші кроки в цьому напрямі гетьманський уряд зробив уже в другій
половині 1648 р. — 14 жовтня Хмельницький надіслав листа турецькому
султану, в якому порушував, клопотання про прийняття козаків під його
протекторат. Однак, незважаючи на висловлену султаном прелімінарну зго-
ду взяти Військо Запорозьке під свою опіку та формальну видачу гетьману
«диплома на князівство Руське», туркофільська політика в Україні, як
відзначав В. Липинський, об'єктивно була приречена на невдачу насампе-
ред внаслідок одвічного релігійного антагонізму християнського та мусуль-
манського світів, а також ненадійності турецьких васалів — кримських
татар, які в найбільш критичні моменти зраджували козаків.
В українському суспільстві вже із середини 1648 р. також відчутно ви-
являлася й москвофільська ідея, що, за спостереженнями М. Грушевського,
мала найбільше прихильників у середовищі київського духовенства та
еліти. У зв'язку з цим гетьманський уряд наприкінці року, вдавшись до по-
середництва патріарха Паїсія, прагне заручитися підтримкою та протекцією
одновірного царя. Попри негативні наслідки акції, московська карта з цього
часу стає не лише домінуючою в зовнішньополітичній діяльності Хмель-
ницького, спрямованій на нейтралізацію Польщі, а й значною мірою де-
термінує напрями еволюції української державності протягом другої
половини XVII—XVIII ст.
Проблема українсько-московських відносин доби національно-визволь-
ної війни привертала до себе пильну увагу багатьох як вітчизняних, так і
зарубіжних дослідників, науковий доробок яких досить вагомий. Разом з
тим вона стала чи не найбільш політизованим сюжетом української історії
нового часу, що зумовило не лише значні розбіжності в концепціях окре-
мих істориків, шкіл і напрямів в історіографії, а й привнесло чимало
суб'єктивізму, догматизму та ідеологічної упередженості в її висвітлення.
Так, вітчизняні дослідники, які працювали в радянський час (В. Голобуць-
кий, О. Касименко, О. Козаченко, Л. Олійник, Ф. Шевченко та ін.), у
більшості своїй були змушені доводити, що Хмельницький вже з 1648 р. ос-
таточно став на шлях приєднання до Москви. Натомість зарубіжні історики
та науковці діаспори, навпаки, прагнули зобразити картину непримиримих
перманентних непорозумінь і конфліктів, що раз у раз виникали в стосун-
ках Війська Запорозького з московським царем, починаючи вже з 1648 р.
Зрозуміло, що як перший, так і другий підхід не сприяють з'ясуванню на-
укової істини, пошук якої необхідно проводити, відмовившись від будь-якої
упередженості та екстраполяції сучасних політичних доктрин на ґрунт се-
редини XVII ст.
Українсько-московські відносини 1648—1654 рр. пройшли динамічний,
неоднорідний і почасти неоднозначний шлях розвитку, позначений неодно-
разовими переходами від зближення до відчуження та навпаки. Хмель-
ницький, прагнучи залучити московського царя до антипольського союзу,
вдавався до різних тактичних прийомів, щедрих обіцянок, дипломатичного
тиску і навіть, можливо, не зовсім етичних демаршів. Так, гетьман напо-
легливо викривав перед московськими політиками «лядське лукавство»,
22 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
туювання у ратифікаційному акті положення, згідно з яким передбачалося
збирання коштів в Україні здійснювати хоч і за допомогою місцевих уряд-
ників, але від імені царя і «..отдавати в государеву казну тем людям, кого
государь пришлет; и тем людям над зборщики смотреть...»3 Іншими, не
менш важливими обмеженнями українського суверенітету (на цей раз у
сфері зовнішньої політики) були заборона вільних дипломатичних зносин з
Польщею і Туреччиною та зобов'язання повідомляти протектора про харак-
тер відносин з іншими державами.
Доповнення, зроблені царським урядом, посилювали залежність Війська
Запорозького від Москви, проте в цілому характер двосторонніх взаємин —
стосунків васалітету, за яких українська сторона забезпечувала консервацію
існуючого суспільно-політичного ладу, територіально-адміністративного
поділу, системи соціально-економічних відносин, судочинства, незалежність
збройних сил тощо, — було збережено. Таким чином, Україна зберігала
політичну автономію, тобто і після 1654 р. продовжувала існувати як окре-
ме державне утворення. її зв'язок з Російською державою мав конфедера-
тивний характер.
Укладення союзницької угоди з Москвою створювало сприятливі умови
для розв'язання військово-стратегічних завдань, що стояли перед ук-
раїнським керівництвом. Крім того, як наголошував В. Липинський, акт на-
бував надзвичайно важливого політичного значення в контексті
емансипації українського суспільства з-під зверхності польського короля.
Тому цілком поділяємо думку І. Крип'якевича, що «союз з Московщиною
вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики»4, і вважаємо,
що в конкретно-історичних умовах середини XVII ст. Переяславсько-мос-
ковський договір був, безперечно, значним успіхом козацької дипломатії.
Уклавши договір з Москвою, Хмельницький зосереджує зусилля на
продовженні реалізації програми державного будівництва. Обмеження ук-
раїнського суверенітету, запроваджені урядом Олексія Михайловича, не за-
довольняли державотворчих прагнень гетьмана, а тому ратифікаційні акти
царя не було оприлюднено в Україні, і Богдан «як при всіх давніших
політичних комбінаціях, так і тепер.- не рахувався з накиненими зо-
бов'язаннями, а йшов своїм власним шляхом до скріплення своєї влади і
держави™»5.
Непорозуміння сторін, що раз по раз виникали при визначенні
пріоритетів військово-стратегічного планування, відносно підпорядкування
визволених білоруських земель тощо, розхитували ще нетривку конст-
рукцію українсько-московського союзу. Досить серйозним випробуванням
для неї стало підписання московською стороною сепаратного Віленського
перемир'я (вересень 1656 р.), яке перекреслювало гетьманські плани щодо
реалізації програми об'єднання українських земель в єдиній національній
державі. Повідомлення про результати московсько-польських переговорів
викликали обурення в Чигирині. В першій половині жовтня в столиці
відбулися старшинські наради з приводу оцінки ситуації та пошуку виходу
з кризи, до якої спричинили дії Москви. В нових умовах українське
керівництво коригує свій зовнішньополітичний курс, покладаючи в його ос-
нову принцип надання пріоритетів військово-політичним союзам з Швецією
та Трансільванією.
Визнаючи негативні наслідки Віленського акту для розвитку ук-
раїнсько-московських відносин, разом з тим, на нашу думку, не варто
гіперболізувати глибину розриву сторін, оскільки українське керівництво
було свідоме того, що без перемоги над Польщею та забезпечення гарантій
татарського нейтралітету ліквідація Переяславсько-московської системи бу-
ла б не лише передчасною та помилковою, а й мала б для України най-
трагічніші наслідки. Тим більше, що шведсько-трансільванська карта не
забезпечувала, внаслідок нещирості партнерів, реалізацію далекосяжних
політичних планів Богдана. Тому, проводячи самостійну зовнішню та
внутрішню політику, що суперечило договірним принципам 1654 р., Хмель-
ницький водночас намагається не загострювати без нагальної потреби сто-
сунки з північно-східним сусідом. Так, знімаючи облогу Львова восени
24 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
В. М. Горобець, О. К. Струкевач
1656 р., щоб «...не допустить в крепости московских гарнизонов...», гетьман,
разом з тим, наполегливо рекомендує шведському королеві не турбувати
московську верхівку «...без причины, ибо не получаем от них большую по-
мощь, имея много врагов... почему союз з ними оказался весьма полезным»6.
Під час переговорів з шведськими дипломатами та у зносинах з Москвою
Богдан наполегливо й послідовно проводить курс на замирення воюючих
сторін, що відкривало б перспективи успішного завершення війни з Поль-
щею. Шведський посол Лільекрон, головними завданнями якого в Україні
були пошук шляхів українсько-шведського зближення та розрив ук-
раїнсько-московської угоди, проаналізувавши ситуацію та з'ясувавши на-
строї політичного керівництва Війська Запорозького, у середині 1657 р.
дійшов висновку, що останнє є переконаним прибічником збереження союз-
ницьких стосунків з Москвою і «...нет никаких средств склонить их к дру-
гим намерениям»7.
Смерть Богдана Хмельницького (27 липня 1657 р.) стала рубіжною
віхою в історії Української держави і справила значний вплив на розвиток
українсько-московських відносин. Принципові засади останніх, що де-факто
утвердилися на середину 1657 р., не влаштовували ні українську, ні
російську сторони. Уряд Олексія Михайловича, виходячи з традиційної для
менталітету московських правителів доктрини «збирання руських земель»,
вбачав у Переяславсько-московському договорі, як відзначав В. О. Ключев-
ський, стартові можливості для залучення під царський скіпетр раніше
«втрачених» Чернігівського та Київського князівств і тому договірні норми
1654 р. розглядав як тимчасові, плекаючи надію досягти в майбутньому їх
перегляду на свою користь. Політичні реалії кінця 50-х рр. надали такий
шанс московській стороні. Смерть Богдана спричинила ослаблення гетьман-
ської влади і допомогла, таким чином, московському керівництву трансфор-
мувати характер стосунків з Військом Запорозьким.
Протягом другої половини 1657 р. в Україну прибувають з Москви чис-
ленні посольства та кур'єри, які в ході переговорів з новим українським
урядом порушують такі питання, як: надходження українських прибутків
до царської скарбниці, виплата грошового утримання козацькому війську,
розміщення московських ратних людей на чолі з воєводами у «знатних»
українських містах та надання їм права втручатися в українське судочин-
ство, передача білоруського міста Старий Бихів під зверхність Москви тощо.
Незважаючи на рекомендацію П. Тетері не надсилати в Україну московсь-
ких військ, оскільки така акція розцінюватиметься як засіб тиску («...учнут
мыслить то, что их царского величества ближние боярин с товарищи люди
великие, идут с войском на то, что чтоб войско запорожское чем потес-
нить...»)8, уряд Олексія Михайловича ухвалює рішення відправити до І. Ви-
говського представницьку делегацію на чолі з боярином О. М. Трубецьким.
На нього покладалося завдання скоригувати умови спілки в напрямі обме-
ження козацького суверенітету, і для цього напередодні на Лівобережжя
було введено значний контингент ратних людей під командою Г. Г. Ромо-
дановського та В. Б. Шереметьева.
Новий український правитель Іван Виговський, будучи тривалий час
другою особою в керівництві Війська Запорозького, добре розумівся у тон-
кощах зовнішньої політики Богдана, цілком ймовірно, підтримував її та
брав активну участь у реалізації. Тому на перших порах його гетьманства
в дипломатичній діяльності українського уряду спостерігається наступність.
Залишається незмінним політичний курс у відносинах з Москвою. Абсолютно
безпідставним, на нашу думку, є твердження про первісну пропольську
орієнтацію Виговського та його наміри розірвати українсько-московський союз.
Більше того, колишнього генерального писаря пов'язувала з московським
урядом давня дружба (побудована, можливо, не на зовсім моральній ос-
нові). Тому, отримуючи гетьманську булаву, Виговський розраховує на
підтримку Москви, активно демонструючи із свого боку вірність союзниць-
ким обов'язкам. Це, однак, не заважало гетьману протистояти московським
діям, спрямованим на обмеження козацького суверенітету, досягнення те-
риторіальних поступок. Незграбні спроби московських представників
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 25
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
здійснити тиск на українське керівництво не лише не мають успіху, а й
дають змогу Виговському на Корсунській раді (жовтень 1657 р.) зміцнити
свої владні позиції та одночасно зберегти недоторканість принципових за-
сад українсько-московської спілки.
Однак саме з цього часу, з кінця 1657 р., на розвиток українсько-мос-
ковських відносин дедалі більший вплив починають справляти внутрішні
фактори суспільно-політичного життя в Україні. Гетьман Виговський та
політичні сили, які його підтримували, виявилися неспроможними розв'яза-
ти гострі проблеми, що постали перед суспільством. В умовах наростання
загрози громадянської війни гетьман, слідом за його опонентами, вдається
до пошуку виходу з кризи не в Україні, а за її межами. Недалекоглядність
такої політики зримо виявилася вже в другій половині січня 1658 р., коли
московська сторона за надання допомоги висунула такі вимоги: ввести за-
логи на чолі з воєводами до Чернігова, Ніжина, Переяслава та інших «знат-
ных городы, где пристойно»; передати білоруські міста Старий Бихів та
Чаус під царський скіпетр; вивести козацькі залоги з території Білорусії та
заборонити їм надалі вступати на білоруські землі тощо. На цей раз по-
зиція Виговського була уразливішою, і тому він дав принципову згоду на
вимоги Москви.
Нерозважлива соціальна політика українського керівництва, прорахун-
ки у зовнішньополітичній діяльності і як результат — втрата довіри в ук-
раїнському суспільстві, його глибокий розкол дали змогу Москві
балансувати між конфліктуючими сторонами, отримуючи в такий спосіб
можливість втручатися у внутрішні справи Війська Запорозького, просува-
тися по шляху обмеження його суверенності. Закономірним наслідком
серйозних прорахунків уряду Виговського та провокаційних дій московсь-
кої сторони стало подальше загострення відносин двох держав, яке восени
1658 р. переросло у відкритий збройний конфлікт. Щоб нейтралізувати Мо-
скву, гетьман укладає угоду з Польщею. Однак польська орієнтація ук-
раїнського керівництва була об'єктивно приречена на невдачу. Оприлюднення
в Україні умов Гадяцької угоди, ратифікованої у першій половині 1659 р.
польським сеймом, викликало не лише відхід від Виговського лівобережних
полків (що було значною мірою зумовлено вже наслідками воєнної кам-
панії середини 1658 р., жорстокістю союзних гетьману татарських орд), а й
втрату гетьманом підтримки з боку правобережної старшини, яка до цього
часу була його основною опорою. Саме в її середовищі визрів задум
«двірського» перевороту, в результаті якого гетьманська булава перейшла
до Юрія Хмельницького.
Вибори на гетьманство молодого Хмельниченка створювали сприятливі
передумови для національного замирення в Україні та нормалізації
відносин з Москвою. Юрій ще за життя батька був проголошений спад-
коємцем на регіментарство, навколо його особи витав ореол слави великого
Богдана, крім того, він не скомпрометував себе участю в братовбивчому гро-
мадянському конфлікті Політичні сили, що підтримували Юрія, прагнули
пройти між Сціллою та Харібдою польсько-московських претензій на ук-
раїнський спадок, «обманюючи і лякаючи в. кор. м. царем, а царя в. кор. м.»9.
Усвідомлюючи небезпеку продовження війни з Москвою, уряд Юрія Хмель-
ницького намагався поновити союзницькі відносини з царем на основі ко-
зацького проекту від 17 лютого 1654 р. З урахуванням набутого за останні
п'ять років досвіду міждержавних відносин з Москвою до так званих
Жердівських статей було внесено доповнення й уточнення з метою
закріплення суверенітету Війська Запорозького в зовнішньополітичній сфері
та гарантування невтручання Москви в його внутрішні справи.
Діаметрально протилежні наміри щодо відновлення спілки мав царсь-
кий уряд. Як і два роки тому, Москва прагнула при гетьманській елекції
закріпити залежність Війська Запорозького від корони Романових. В умовах
військової присутності Москви в Україні, зростання москвофільських на-
строїв на Лівобережжі та ослаблення позицій українських політиків-са-
мостійників внаслідок поразки І. Виговського кн. О. М Трубецькому вдалося
не лише відхилити Жердівський проект, а й нав'язати Юрію сфаль-
26 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
сифікований варіант так званих «Прежних статей 1654 года» та 18 нових
статей, що істотно деформували первісний характер українсько-московської
угоди. Зокрема, фальсифікат договірних статей 1654 р. конституював поло-
ження, при якому новообрані українські правителі зобов'язувалися їздити в
Москву за підтвердженням законності своєї елекції; Київська митрополія
підпорядковувалася Московському патріархату; заборонялися будь-які
зовнішньополітичні зносини Війська Запорозького без відповідного царського
наказу. Нові статті забороняли гетьману виступати в похід без дозволу з Мо-
скви, натомість зобов'язували його бути готовим нести військову службу
згідно з монаршим наказом; московські залоги на чолі з воєводами вводи-
лися до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані, одночасно ко-
зацькі гарнізони виводилися з білоруських міст; Старий Бихів, населення
якого визнало зверхність Війська Запорозького, передавався в управління
царської адміністрації; заборонялося без дозволу царя проводити перевибо-
ри гетьмана, а останньому — без ради, одноосібно призначати й звільняти
з урядів полковників, карати без суду смертю старшину тощо.
Отже, навіть побіжний аналіз договірних норм 1659 р. переконливо
свідчить про їх невідповідність правовим актам 1654 р. та різкий дисонанс
з політичними прагненнями українського керівництва, зафіксованими в
Жердівському проекті Переяславські статті 1659 р. підмшювали політичну ав-
тономію Української держави адміністративною в складі Росії, а відтак —
конфедеративний зв'язок держав трансформувався у федеративний.
Переяславський договір-П перекреслив незалежність Української дер-
жави, що викликало глибоке розчарування та невдоволення серед козаків
і старшини, особливо правобережного регіону. Намагання Хмельницького
скасувати невигідні Війську Запорозькому умови, нав'язані Трубецьким
(місія А. Одинця та П. Дорошенка наприкінці 1659 р. до Москви), успіху не
мали. Така жорстка позиція уряду Олексія Михайловича, природно, не
сприяла зменшенню напруги в українсько-московських стосунках. Самійло
Величко, аналізуючи причини укладення восени 1660 р. Юрієм Хмельниць-
ким нового договору з Польщею (Слободищенський трактат), зокрема, вка-
зував: «Из давнейшей причины перемененія в некіих клавзулях пактов
отеческих Переяславскими, а особливе взглядом нового придатку в тех пак-
тах™ о що всегда от старшини и полковников был поносимый и стужае-
мый»10. Разом з тим нова угода з поляками також не забезпечувала
гарантій української незалежності, швидше навпаки — йшла значно далі
по шляху її ліквідації навіть у порівнянні з українсько-московським дого-
вором 1659 р. Дана акція уряду Юрія Хмельницького стає фатальною не
лише для її творців, а й спричиняється до вкрай негативної для долі Ук-
раїни тенденції — її територіального поділу, що закріплюється в середині
1663 р. на Ніжинській раді обранням на посаду гетьмана Лівобережжя
ставленика Москви Івана Брюховецького. Отже, московський уряд, будучи
не в змозі втримати під своїм протекторатом цілу Україну, робить ставку
на москвофільські елементи її лівобережного регіону і тим самим сприяє
територіальному розчленуванню країни.
Карт-бланш, наданий Брюховецьким Москві напередодні гетьманських
виборів, спонукає уряд Олексія Михайловича до широкомасштабних
інкорпораційних заходів в Україні У своєчасності подібної метаморфози уря-
дового курсу в українських справах переконували Москву також певні
політичні сили Лівобережжя, що юроже ставилися до спроб Брюховецького
зміцнити гетьманську владу. Зокрема, навесні 1664 р. щирий приятель Москви
єпископ Мефодій подав цареві доповідну записку, в якій обґрунтовував не-
обхідність проведення кардинальної реформи державного устрою України,
спрямованої на обмеження влади гетьмана та посилення владного впливу
московської адміністрації в Гетьманщині. Подібного роду пропозиції вис-
ловлювалися також окремими представниками козацької старшини,
міщанами.
У вересні 1665 р. Брюховецький першим з українських правителів
здійснює поїздку до Москви, прагнучи засвідчити свою лояльність трону та
сподіваючись у такий спосіб собі «власти прибавливать». Проте зовсім інші
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 27
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
наміри щодо цього мав уряд Олексія Михайловича. Вже 20 вересня царські
урядовці зажадали від гетьмана, щоб податки з України надходили до цар-
ської скарбниці. Під тиском московської сторони Брюховецький 11 жовтня
погоджується з цією вимогою. Однак до підсумкових документів перего-
ворів царський уряд вносить доповнення, що принципово змінює зміст по-
передніх домовленостей, — організація зборів, прийняття коштів і збіжжя,
а також контроль за діяльністю збирачів покладалися не на гетьманську
адміністрацію, як того бажав Брюховецький, а на царських воєвод, кількість
яких в Україні збільшувалася більш як у два рази. Крім того, некозацьке на-
селення міст і сіл підпорядковувалося безпосередньо цареві та його представ-
никам в Україні — воєводам.
При аналізі Московських статей 1665 р. на особливу увагу заслуговує
положення про призначення московської духовної особи на первосвятитель-
ство в Київську митрополію. Ініціатором цієї пропозиції, безперечно, був
гетьман, котрий у такий спосіб прагнув принизити роль українського ду-
ховенства в суспільно-політичному житті України, оскільки церковні
ієрархи знаходилися в опозиції щодо його планів посилення гетьманської
влади. Реалізація на практиці цього нововведення означала б значно
більше, ніж формальне підпорядкування українського духовенства москов-
ському патріархові (на чому наполягала Москва), — вона знаменувала б
якісно новий етап інкорпорації Української держави. Зазначена історична
колізія яскраво ілюструє політичну свідомість державних діячів Руїни, ко-
ли становий егоїзм, політична недалекоглядність, превалювання особистих
інтересів над державними призводили до руйнації української державності
та підпорядкування українських земель іноземним правителям.
Підписання Московського договору викликало не лише обурення ши-
рокого загалу української громадськості, а й спротив її москвофільської ча-
стини, зокрема єпископа Мефодія та вищого київського духовенства.
Ескалація напруги в стосунках з Москвою ще більш зростає із середини
1666 р., коли в Україну прибувають царські воєводи для перепису населен-
ня та його оподаткування на користь московського монарха. Численні зло-
вживання воєвод спричиняють неодноразові непорозуміння і конфлікти з
місцевим населенням, які на Переяславщині переростають в антигетьман-
ське та антимосковське повстання.
У таких умовах підписання Москвою 13 січня 1667 р., за висловом
С. Величка, «на всем козакам не полезном Андрусовском торгу» перемир'я
з Польщею, що закріплювало поділ України на дві частини і, отже, ство-
рювало непереборні труднощі на шляху політичної консолідації українських
земель у межах національної держави, стало могутнім каталізатором зро-
стання антимосковських настроїв на Лівобережжі, козацька старшина якого
на початку 1668 р. розриває угоду з Москвою та ухвалює рішення
об'єднатися з Правобережжям.
Уже навесні того року владу царя над лівобережним регіоном фактич-
но повністю було ліквідовано, а московська присутність в Україні ло-
калізована територіями, що їх займали залоги ратних людей, які вистояли
проти козацького наступу (в Переяславі, Чернігові та Ніжині).
На початку липня гетьман об'єднаної України Петро Дорошенко повер-
тається на Правобережжя, щоб відбити наступ польського війська. Скори-
ставшись з цього, на Лівобережжя вторглися московські війська під командою
Г. Г. Ромодановського, які, не зустрівши серйозного опору, стрімко просували-
ся в глибину українських земель.
За таких умов на Лівобережжі активізує свою діяльність партія політич-
них діячів поміркованого толку, економічно пов'язаних з північно-східним
регіоном, що виступала за мирне співжиття з могутнім сусідом як передумо-
ву утихомирення краю. Речником цього політичного угруповання виступає
єпископ Лазар Баранович, який у цей час активно листується з Москвою
та Многогрішним, шукаючи прийнятних умов замирення.
Присягаючи Москві, Многогрішний прагнув насамперед уникнути
воєнної поразки від Ромодановського, мало дбаючи при цьому про умови
замирення. Так, посланці наказного гетьмана заявили в Москві, що «...к
28 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
царскому величеству будут казацкие послы, чтоб позволил царское вели-
чество быть у них гетману Рускому и войска с ним, сколько изволит... а те
царского величества войска учнут кормить казаки...»11. Особисто Многогрішний
також поспішив засвідчити свою лояльність сюзерену, повідомляючи в Моск-
ву, що бажає «тайно от своего писаря писать государю о надобных делах»12.
Зовсім інші міркування щодо поновлення українсько-московського со-
юзу були в Л. Барановича і старшини, які переконували наказного гетьма-
на в тому, що цар «пожалує» козаків усякими «вольностями». Дорошенко,
довідавшись про план Многогрішного, звернувся до нього із закликом
відмовитися від цього необачного кроку, а переконавшись в його фатальній
неминучості, радив приймати московську протекцію «....на тех статьях, что
учинил гетьман Богдан Хмельницкий и чтобы их всех городов ратные лю-
ди были выведены»13. Агітація Барановича й Дорошенка, а також та обста-
вина, що 9 жовтня на Лівобережжя переправився Г. Дорошенко разом з
татарським загоном, на перших порах справили значний вплив на ево-
люцію поглядів Многогрішного. Зокрема, якщо раніше наказний гетьман
погоджувався на утримання московського війська в Україні за рахунок
місцевого населення, надходження українських податків до царської скар-
бниці тощо, то тепер він висував перед Москвою такі прелімінарні умови:
збереження козацьких прав, конституйованих при Богдані Хмельницькому;
виведення ратних людей з України; амністія всім учасникам антимосковсь-
ких виступів. А якщо «его величезство нашою службою возгнушается, —
зазначив Многогрішний у листі до Олексія Михайловича, — то мы при
вольностях наших умирать готовы и имеем ордн, подущающія нас на про-
литие христанской крови»14.
Остаточне узгодження умов поновлення українсько-московського союзу
відбулося на початку березня 1669 р. в Глухові під час гетьманських ви-
борів. Незважаючи на наполегливі спроби старшини повернути відносини
двох держав до умов угоди 1654 р., зокрема в питанні військової присут-
ності Москви в Україні, наявність на раді відмобілізованого російського
війська відіграла вирішальну роль — Ромодановському, котрий очолював
царську делегацію, вдалося примусити гетьмана та старшину погодитися
на перебування воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Крім того,
Глухівськими статтями заборонялися зовнішньополітичні зносини гетьман-
ського уряду; передбачалося втручання окремих російських представників
у внутрішні справи України, зокрема, не дозволялося позбавляти гетьмана
булави через «какую проступку», крім «зради», без проведення ор-
ганізованого Москвою спеціального розслідування. Отже, уклавши
Глухівський договір, царський уряд відмовлявся від визнання правомірності
інкорпораційних за своїм змістом Московських статей, реанімувавши, по
суті, договірні принципи, сформульовані в 1659 р.,тобто Україні повертали-
ся права адміністративної автономії Війська Запорозького (щоправда, тери-
торія, підвладна гетьману, згідно з нормами Андрусівського перемир'я,
обмежувалася лише лівобережним регіоном).
Глухівські статті відіграли помітну роль в історії українсько-московсь-
ких відносин 70—80-х рр. XVII ст. Вони стали правовим базисом
політичного компромісу державних діячів Гетьманщини, здеморалізованих
Руїною, та московського уряду. Поряд із статтями 1659 р., Глухівський
варіант був основою при укладенні договорів 1672, 1674 та 1687 рр. Разом з
тим варто відзначити, що при елекції як Івана Самойловича, так й Івана
Мазепи яскраво виявилася тенденція поступового, але неухильного обме-
ження української автономії. Так, до редакції 1687 р. було включено лише
ті положення угоди 1669 р., що повною мірою влаштовували династію Ро-
манових, а всі новозаведені умови мали на меті звуження державних ком-
петенцій Гетьманату.
Симптоматичною в плані трансформації поглядів московських
політиків на українське питання стала поява в тексті Коломацького дого-
вору пункту 19, в якому, зокрема, зазначалося: «...народ малороссийский
всякими меры и способи с великороссийским соединять...», щоб були під
однією царською державою «...обще, яко единой христианской верн и никто
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 29
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст..
6 голосов таких не испущал, что Малороссийский край — гетманского ре-
гименту, а отзывались бы единогласно: «Их царского пресветлого величест-
ва самодержавной державы гетман и старшина и народ малороссийский
обще с великороссийским народом...»15. Наведене положення заперечувало
державний характер гетьманської влади, а тим самим і українську дер-
жавність взагалі.
Крім невпинного формально-правового обмеження політичної автономії
Гетьманщини, протягом 70—80-х рр. відбувається подальше її практичне
інтегрування до Росії, що нерідко й суперечило змісту чинних.правових до-
мовленостей. Так, усунення від влади Д. Многогрішного та І. Самойловича
з наступним проведенням розслідування та суду в Москві суперечило пун-
кту 20 Глухівського та 6 Переяславського договорів. Крім того, у зазначе-
ний період московський уряд започаткував практику втручання в кадрову
політику Гетьманату. Важливу роль у здійсненні контролю за ситуацією в
Україні, нагляді за діяльністю козацької адміністрації, насамперед — геть-
мана, відігравав заснований у 1663 р. Малоросійський приказ, компетенція,
обсяг роботи та штат якого з часом невпинно зростали.
Якісні зміни в соціально-економічному та політичному устрої
Російської монархії, становлення нової державної доктрини її керівництва,
що швидкими темпами відбувалися наприкінці XVII ст., з фатальною не-
минучістю наближали початок істотних трансформацій стосунків з Ук-
раїною. Імперські амбіції, що дедалі частіше визначають політичний курс
уряду Петра І, починають справляти визначальний вплив і на українські
справи. Так, активне використання царем козацького війська при вирішенні
чужих для України завдань з початком Північної війни набуває трагічних
для її населення масштабів. Безперервні походи виснажують продуктивні
сили Гетьманщини, призводять до подальшого зубожіння народу, породжу-
ють загострення соціальних відносин у краї, масові втечі селян і збіднілих
козаків з Лівобережжя. Із середини 1706 р. інтенсивно поширюються чутки
(підтверджені особисто царем на військовій нараді в Жовкві наприкінці
квітня 1707 р.) про наміри царського уряду реформувати державний устрій
України з метою ефективнішого використання її ресурсів для потреб війни.
Крім того, занепокоєння в українського керівництва викликала гео-
політична ситуація в регіоні у зв'язку з російсько-шведською війною,
оскільки будь-який її результат міг мати для долі української державності
найтрагічніші наслідки. Ці обставини врешті-решт спонукають старшину та
гетьмана до рішучих кроків, спрямованих на розрив фатального ланцюга.
Однак політичний вибір українського керівництва, реалізований восени
1708 р., не лише не сприяв унезалеженню Війська Запорозького, а й призвів
до якісно нового витка на шляху обмеження його автономії. Протягом
кінця 1708 — першої половини 1709 р. уряд Петра І активно поширює за-
яви щодо збереження козацьких прав і вольностей, ліквідує оренди та деякі
інші вкрай непопулярні в Україні статті оподаткування, зобов'язує
російських офіцерів поводитися з козацькою старшиною «сколко возможно,
ласково» тощо. Проте здобута під Полтавою перемога дає змогу Москві,
відкинувши щойно декларовану турботу про козацькі права, рішуче пере-
вести стосунки з Гетьманатом у зовсім іншу тональність. Так, уже в другій
половині липня 1709 р. Петро І запроваджує в Україні інститут царських
резидентів, прерогативою яких був широкий спектр функцій політичного
нагляду, контролю (явного і таємного) за адміністративною, господарською
та фінансовою діяльністю гетьмана та старшини. В 1708 р. в Україну вво-
дяться російські полки, десять з яких і після завершення воєнної кампанії
залишаються на її території як гарант лояльності українських політиків, а
їх утримання покладається на плечі місцевого населення. Постмазепинська
доба характеризується також активним втручанням російської адміністрації
в кадрову політику Гетьманату. Таємною інструкцією резидент Протасьєв
зобов'язувався «усматривать в разговорах и во всяких обхождениях, кто из
Старшини и из Казаков к стороне Великого Государя доброжелательны, и
какого уряду достойны»16, а царський указ від 1715 р. конституював такий
порядок заміщення старшинських вакансій, який допомагав резиденту ут-
30 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
В. М. Горобець, О. К. Струкееич
римувати дані процеси під своїм контролем. Крім того, у зазначений час
дедалі більшого поширення набуває практика призначення на уряди в Ук-
раїну довірених осіб царя безпосередніми указами з кабінету Петра І чи
Сенату, причому нерідко гетьмана ставили до відома вже після публікації
відповідного приказу. В 1719 р. вперше на полковництво в Україну було
призначено росіянина — сина царського вельможі П. Толстого.
Поширення на Лівобережжя дії царських указів 1714—1718 рр. про «за-
повідні товари», що забороняли вивіз певних товарів на західні ринки збуту,
сприяли, за спостереженням М. Тищенка, примусовій інтеграції господарсько-
го комплексу Гетьманщини до російського ринку.
На початку 20-х рр. XVIII ст. уряд Петра І здійснив спробу реор-
ганізувати роботу Генеральної військової канцелярії та Генерального
військового суду (укази 17 листопада 1720 р. та 14 листопада 1721 р.), започат-
кувавши таким чином ще один важливий напрям інтеграції — уніфікацію
державних порядків Гетьманщини до російського зразка.
В цілому політичний курс російського керівництва щодо України в
першому двадцятиріччі XVIII ст. можна класифікувати як перехідний, за
якого продовжували існувати старі «московські» підходи, але дедалі
більшого поширення набували нові — «імперські».
Остаточне утвердження імперських засад в українській політиці Петер-
бурга знаменувало собою запровадження в Україні в 1722 р. Малоросійської
колегії — російської владної структури, штат якої складався виключно з
російських чиновників, а діяльність ґрунтувалася на законах і норматив-
них актах Російської імперії. її заснування не було самоціллю російської
політики. У Петербурзі розглядали дану акцію лише як необхідну перед-
умову ліквідації автономії Гетьманщини, асиміляції та наступного погли-
нання українських земель загальноімперським організмом. На середину
1723 р. Малоросійська колегія, яка із самого початку конституювалася як
вища контролююча структура в Україні, перетворюється у верховну владну
інстанцію, що успадкувала гетьманські прерогативи. Утвердження російської
установи при владі супроводжується перетворенням Генеральної військової
канцелярії в дорадчий орган при Колегії та ліквідацією де-факто інститутів
не лише гетьманства, а й генеральної старшини16а.
Інкорпораційні за змістом реформи 1722—1725 рр. торкнулися всіх сфер
державного життя Гетьманщини. Зокрема, в роки функціонування Колегії
відбулося фінансове підпорядкування України імперській скарбниці. Аналіз
витратної частини бюджету Малоросійської колегії переконливо засвідчує
фіскальний характер реформи. Так, із загальної суми видатків за 1725 р. —
260 тис. 362 крб. — на потреби краю було використано лише 972 крб., а
решту коштів відправлено до Петербурга.
Російська адміністрація розгорнула також активну реформаторську
діяльність у сфері судочинства, переслідуючи при цьому чітко виражені
інтеграційні цілі. До правового життя Гетьманщини в зазначений час ак-
тивно почали впроваджуватися російські юридичні норми та порядки. Важ-
ливою віхою в історії українського судочинства стало поширення на суди
Гетьманщини дії імператорського указу від 5 листопада 1723 р. «О суде по
новоучиненной форме»17. Надання чинності в Україні закону, який регла-
ментував організацію судового процесу, стало початком практичної
інкорпорації українського судочинства до загальноімперської судової
системи.
Важливі структурні зміни відбулися в 20-гі рр. ХVШ ст. і в системі
місцевого самоврядування. Вже в липні 1722 р. Сенат, розробляючи комплекс
превентивних заходів щодо можливих виступів автономістів у непевних умо-
вах міжгетьманства та проголошення акту про заснування Малоросійської ко-
легії, ухвалив рішення про запровадження в деяких полкових містах України
(Полтаві, Ніжині, Чернігові та Переяславі) комендантської форми правління.
Прерогативи комендантів визначалися сенатською інструкцією від 16 липня
1722 р.!8 і передбачали організацію політичного нагляду; налагодження конт-
ролю за адміністративною та судовою діяльністю української адміністрації;
охорону кордонів, збирання розвідувальних даних; функції контррозвідки.
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 31
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
Комендантам підпорядковувалася козацька адміністрація ввіреного полку.
Для реалізації влади нової державної структури російський уряд виділив
своїм представникам певні військові контингенти.
Комендантське правління було, по суті, паралельною владною структу-
рою, впровадження якої російський уряд розглядав як тимчасовий захід,
розраховуючи в майбутньому перемістити російських офіцерів на полкові
уряди. Імператорський указ від 23 лютого 1723 р.19 юридично закріпив таку
можливість, а її випробування відбулося протягом 1723—1724 ррп коли на
полковництво в Стародубський і Чернігівський полки було призначено ко-
лишніх комендантів І. Пашкова та М. Богданова.
В розглядуваний час спостерігалися кардинальні зрушення і у сфері
кадрової політики Гетьманщини. Так, якщо до 1722 р. траплялися лише
епізодичні випадки втручання царської адміністрації в цю сферу, то в роки
правління Малоросійської колегії відбулося фактичне її підпорядкування
російським державним структурам. Лише протягом другої половини грудня
1723 — березня 1724 р. царський емісар О. Рум'янцев здійснив 20 призна-
чень на старшинські уряди, в тому числі 12 — «на место» старшин,
запідозрених в автономічних настроях20.
Отже, в ході реформи 1722—1725 рр. українсько-російські відносини на-
були якісно нового змісту — інкорпораційні тенденції в політиці російської
монархії, що спорадично виникали в другій половині XVII ст. та зримо ви-
явилися на початку XVIII ст., у зазначений час стали домінантою
політичної діяльності щодо України, започаткували процес реального по-
глинання української державності імперськими структурами.
Контрреформи 1726—1727 рр., зумовлені рядом факторів як
об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, скасували чинність деяких
найбільш радикальних інкорпораційних заходів уряду Петра. Зокрема, бу-
ло припинено діяльність Малоросійської колегії; відновлено гетьманську
форму правління, ліквідовано новозаведені статті оподаткування тощо. Ра-
зом з тим найістотніші інтеграційні надбання 1722—1725 рр. було збереже-
но, в тому числі: контроль за діяльністю державних органів Гетьманщини,
їх підзвітність у сфері фінансів та судочинства, залучення частини ук-
раїнських коштів до загальноімперської скарбниці тощо. Гетьманські вибо-
ри 1 жовтня 1727 р. також пройшли за сценарієм, розробленим у
Петербурзі20а. Все це дає підстави заперечувати традиційну точку зору,
згідно з якою «з 1727 року Малоросія почала жити за своїми давніми пра-
вилами»206. Аналіз розвитку українсько-російських відносин 1727—1764 рр.
переконує в тому, що, незважаючи на певні зовнішні прояви прихильності
офіційного Петербурга до України, викликані різноманітними чинниками
як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, генеральна лінія щодо Геть-
манщини — обмеження її автономних прав та інкорпорація до складу
імперії — була незмінною. Зазнавали певних змін, зважаючи на часті
двірські перевороти, лише тактичні напрями, пріоритети при визначенні
точки прикладення зусиль, а також зовнішні прояви, атрибутика
інтеграційного процесу, що, однак, не зачіпало його змісту в цілому. Так,
реставрувавши гетьманську форму правління, уряд Петра II де-факто
відмовив українській громадськості в праві вільної елекції, передбачивши
навіть можливість закриття ради у випадку виходу подій з-під контролю
царських представників21. Крім того, влада нового гетьмана істотно обмежу-
валася навіть у порівнянні з попередником — І. Скоропадським. Відтепер
у військових справах гетьман підпорядковувався російському представнику,
з його прерогатив вилучалися фінансові функції, водночас повноваження
царського міністра в Україні значно розширювалися. До того ж, з 1733 р. в
Петербурзі схиляються до думки про доцільність повторної ліквідації геть-
манської форми правління та реалізації курсу Петра І в українських спра-
вах у повному обсязі. Нова імператриця була переконана, що «...перемена
в правлении малороссийском (проведена Петром І. — Авт.) от народа с ве-
ликою благодарностию принята, только старшине, грабительства и других
злых намерений ради, то было противно»22. Тому, коли до столиці імперії
надійшло повідомлення про хворобу Д. Апостола, там було вирішено по
32 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
смерті останнього Гетьманат ліквідувати, однак «чтобы ныне в начало сего
объявления народ не имел в том сомнения и не чинил противних тол ко-
ваний», в указах и в прочих письмах не показывать, что намерение имеется
гетмана не выбирать» . У 1734 р., після смерті Д. Апостола, Анна Іоанівна
видала маніфест, в якому запевнялося, що гетьманські вибори невдовзі
відбудуться. В той же час князю А. Шаховському, поставленому на чолі
Правління гетьманського уряду, надається таємна інструкція, в якій прозо-
ро сформульовано його завдання в Україні: сприяти тому, щоб український
народ «приобыкал к великороссийскому Управленню»24.
Зберігається також втручання Петербурга в українське судочинство в
результаті реорганізації Генерального суду та кооптації до нього трьох
російських чиновників. Продовжується курс на уніфікацію судової системи
Гетьманщини до імперського зразка. Так, на початку 1733 р. в українських
судових інстанціях повторно впроваджується дія царського указу «О суде
по новоучиненной форме», відмінена в роки реставрації Гетьманату. Крім
того, існувало спеціальне розпорядження Сенату — російським чинам Ге-
нерального суду при розгляді справ більше зважати на «государевы зако-
ны», а не на місцеві правові норми.
Російський уряд прагне зберегти інкорпораційні надбання й у
фінансовій сфері. Так, навіть за реставрації гетьманства, коли скасовували-
ся фінансові нововведення Малоросійської колегії, російські представники
тривалий час наполягали на залученні податних коштів з України до
імперської скарбниці, проти чого рішуче виступала козацька старшина.
Так, у 1728 р. в Глухів надійшло розпорядження «..индукту и с цыган от-
купние денги брать в казну». Своє рішення російський уряд мотивував тим,
що «сей сбор... не с одних малороссийских, но и с великороссийских и при-
езжающих из заграницы иноземных купцов и от того народу малороссий-
скому отягощения быть не может...»25.
Взагалі варто відзначити, що фіскальні заходи в українській політиці
уряду Анни Іоанівни посідали пріоритетне місце, що зумовлювалося насам-
перед воєнно-стратегічними потребами турецької війни 1737—1738 рр. Так,
вимагаючи відправлення на фронт з України коней та волів, російська
адміністрація водночас виявляє турботу «о хлебном сеянии» в Гетьманщині,
не приховуючи свого наміру використати український хліб для харчування
армії. В інструкції князю Баратинському, який змінив Шаховського на по-
сту голови Правління гетьманського уряду, серед іншого вказувалося й та-
ке: «Имеете вы крайнєє старанне прилагать, чтоб год от году через
прилежные ваши труды, в сборах таких, которые можно умножить без отя-
гощения народного, учинено было пополнение»26.
Наступні надзвичайно важливі кроки по шляху фінансової інтеграції
Гетьманщини було зроблено в роки правління Єлизавети Петрівни. Почи-
наючи з 1747 р. російський уряд виявляв пильну увагу до проблеми митних
бар'єрів між Україною та Росією. Численні укази підготували ґрунт для
митного об'єднання двох країн. Так, іменний указ імператриці 1754 р. ска-
сував індукту й евекту та ліквідував митниці на українсько-російському
кордоні. Знищення митних бар'єрів в економічному відношенні сприяло
господарському зближенню лівобережного регіону з Росією та приносило
царській казні значні прибутки внаслідок залучення до неї митних зборів,
що почали надходити з польського та кримського кордонів. До того ж цей
захід мав надзвичайно важливі наслідки в політичному аспекті. Крім влас-
не інтеграційних дивідентів, здобутих Петербургом, він призвів до повної
матеріальної залежності українського керівництва від .центральної влади,
оскільки було знищене джерело наповнення Військового скарбу. На утри-
мання гетьманського уряду натомість передбачалися бюджетні асигнування
з імперської казни, а видатки, природно, контролювалися нею.
Протягом зазначеного часу російський уряд продовжує зберігати за со-
бою право контролю за кадровою політикою Гетьманщини та активно втру-
чається в неї. Так, у статтях, наданих Данилу Апостолу, закріплювалося
положення, згідно з яким призначення на уряди генеральної старшини пе-
ребувало в компетенції імперського керівництва. Гетьману надавалося пра-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 33
3. 7-53
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
во лише представляти в Петербург кандидатів, які вступали в свої обов'яз-
ки після схвалення в столиці. Призначення на полкові уряди, хоч і дозво-
лялося гетьману, відбувалося під пильним наглядом царського резидента.
З 1734 р. вирішальне слово при затвердженні кандидатур, представлених
полковою старшиною, належало російському голові Правління гетьмансь-
кого уряду. Крім того, у 30—40-ві рр. знову набуває значного поширення
практика призначення на полкові уряди російських офіцерів безпосередньо
указами з Петербурга. Ситуація зазнає певних змін у перші роки гетьман-
ства К. Розумовського, котрий, як зазначав І. Розенфельд, «не стільки з
усвідомлення всього значення гетьманського звання, скільки з набутих ним
звичок широкого вельможного барства»26а прагне піднести авторитет геть-
манської влади й активно протестує проти втручання петербурзьких уря-
довців до його справ. Проте вже в 1754 р. видається розпорядження, а
наступного року — монарший указ, що зобов'язували гетьмана представля-
ти в столицю на затвердження кандидатів не лише на генеральні, а й на
полкові посади. Одночасно продовжується практика безпосереднього при-
значення на уряди в Україну указами з Петербурга.
Політична інтеграція в 30—50-ті рр. відбувається на тлі подальшого
наближення соціально-економічної системи Гетьманщини до загаль-
ноімперської. Так, за спостереженнями О. Гуржія, на середину XVIII ст. на
Лівобережній Україні склалися передумови для утвердження та юридично-
го оформлення кріпосного права . Принципові зміни, що сталися в еко-
номічному житті регіону, зокрема зменшення питомої ваги дрібнотоварних
козацьких господарств, витіснення спадковою формою земельної феодальної
власності тимчасового рангового володіння, позбавляли економічного
підґрунтя політичну структуру української державності, що склалася в се-
редині XVII ст. і визначальними принципами якої були децентралізація
державного управління та виборність посадових осіб усіх рівнів.
Отже, на середину XVIII ст. визріли певні соціально-економічні та
політичні передумови, які давали можливість російському керівництву при-
ступити до ліквідації автономії України та включення її території до скла-
ду Російської імперії.
1764—1786 рр. вважаються останнім періодом, коли Лівобережна Ук-
раїна існувала як самобутнє політичне тіло, і справедливо пов'язуються з
іменем Катерини II. Хоча імператриця була лише послідовницею політики
своїх попередників на російському престолі, її заходи щодо Гетьманату
можна розглядати як новий виток у політичних стосунках між Росією та
Україною. Якщо Петро І та його короновані наступники проводили
імперську політику через свої органи загальної краєвої адміністрації при
збереженні українських автономних форм державного правління, то Кате-
рина II ліквідувала автономні форми правління, запровадивши другу Ма-
лоросійську колегію (далі — 2 МК) — відгалуження імперського
державно-адміністративного апарату. Таким чином вона забезпечила собі
можливість безпосередньо контролювати всі соціально-економічні та
політичні процеси в краї та оперативно на них впливати27.
Із середини XVII ст. до 1764 р. дедалі зростаючий імперський тиск
здійснювався по двох паралельних напрямах: через обмеження політичної
автономії та асиміляцію. Перший вичерпав себе вже у 1764 р., коли ук-
раїнський гетьман був позбавлений влади. Причому маніфест від 10 листо-
пада не містив застережень щодо тимчасовості такого становища.
Україна перестала бути автономною державою, втратила своє
політичне значення, але ще не перетворилася у звичайну російську гу-
бернію. Тому на порядок денний офіційний Петербург поставив по можли-
вості максимальну перебудову суспільно-політичного ладу України
відповідно до загальних імперських норм. Однак посилюючи свій тиск на
Україну, російські власті разом з тим змушені були рахуватися з наявними
відмінностями. Так, продовжували своє функціонування деякі старі ук-
раїнські державні інституції — полкові канцелярії, сотенні правління,
зберігався весь штат військових і цивільних чиновників, діяв оновлений ре-
формою 1763 р. український суд.
34 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
Скасувати всі ці залишки минулого було порівняно легко, набагато
складнішим завданням уявлялася зміна соціальних відносин, що складали-
ся століттями, мали свою історію і традицію. Тому акту остаточної
інкорпорації мав передувати досить тривалий період асиміляції України.
Аналізуючи записки «О непорядках, которые происходят ныне от зло-
употреблений прав и обыкновений, грамотами подтвержденных», «Секрет-
нейшее наставление князю А. А. Вяземскому», «Наставление, данное графу
П. А. Румянцеву при назначений его Малороссийским генерал-губернато-
ром», ми дійшли висновку, що українську політику катерининського уряду
визначали такі фактори:
— російська історична літописна традиція, за якою український народ
та його території розглядалися як російські, що були відокремлені в мину-
лому лише через слабкість великих київських князів;
— прагнення ліквідувати особливий статус України з її політичними
особливостями, власними юрисдикцією та судочинством, які надихали ук-
раїнців на пошук шляхів зміцнення своєї автономії;
— наміри зміцнити фінансове становище імперії за рахунок включення
Лівобережжя в систему імперського фіску;
— усвідомлення того, що тогочасне українське суспільство потребувало
сильної влади, яка б гарантувала козацькій старшині права на здобуті зем-
лю та селян, а з другого боку, забезпечувала б іншим верствам безпеку від
зловживань козацьких верхів;
— імперська ідеологічна концепція «третього Риму»;
— спрямування зовнішньополітичної активності Росії після утверджен-
ня на Балтиці в напрямі Чорного моря та центру Європи і у зв'язку з цим
потреба перетворити Лівобережжя в економічно-стратегічну базу;
— побоювання можливого вибуху незадоволення українського народу,
який мав «внутреннюю против великороссийских ненависть», що призвело
б до посилення сепаратизму.
Крім вказаних традиційних чинників на українську політику середини
та другої половини XVIII ст. почав впливати і фактор «освіченого абсо-
лютизму», хронологічні рамки розквіту якого припадають саме на 50—
60-ті рр. XVIII ст. Як правило, історики звертають увагу на
централізаторські політичні теорії, які Катерина II запозичила у французь-
ких просвітителів і перенесла на російський ґрунт. За допомогою цих те-
орій російська імператриця усвідомила мету внутрішньополітичного руху
імперії, в тому числі і в міжнаціональному аспекті.
Разом з тим поза увагою істориків залишався той факт, що ті ж
просвітителі озброїли самодержицю і політологічними знаннями приклад-
ного характеру. Даючи ряд рекомендацій, здобутих на основі аналізу
історичного досвіду людства, вони навчали, як після реалізації права на
«справедливе завоювання» утримати здобуте, ототожнюючи «загальний на-
родний дух» з духом народа-переможця.
Розглядаючи зміст української політики катерининського уряду, не
можна обминути питання про її корені. їх слід шукати, по-перше, в
єлизаветинській епосі. Нас не повинен бентежити факт відродження геть-
манства у 1750 р., оскільки це був зовсім не благочинний щодо України акт
керованої особистими симпатіями Єлизавети Петрівни. Його причини ми
вбачаємо в: а) ще достатньо сильних позиціях старшин; б) невизначеному
для Росії зовнішньополітичному становищі на Півдні; в) загрозі війни з
Прусією; г) наростанні незадоволення українців своїм економічним стано-
вищем; д) потребі відновити економіко-стратегічний потенціал України,
значно ослаблений в ході війни з Портою, з метою використання його у
майбутніх війнах.
Не варто також проблему відродження гетьманства пов'язувати з
іменами Єлизавети та братів Розумовських, хоча б тому, що у 1747 р. при-
хильністю імператриці вже користувався І. І. Шувалов. Поки що в тіні за-
лишається фігура О. П. Бестужева — «останнього пташеняти гнізда
Петрового», який звільнив Єлизавету від тягаря державних турбот, особли-
во зовнішньополітичних, очолюючи колегію закордонних справ (у її віданні
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 35
З* 7 - 5 3
Українсько-російські політичні відносини. XVII—XVIII ст.
тоді перебувала й Україна), а у своїй політиці, за власним висловом, керу-
вався «вигодами Росії».
Коли Катерина II прийшла до влади, вона поставила перед собою за-
вдання здійснити «обрусіння» України, Ліфляндії та Фінляндії. Конкретні
заходи в цьому процесі щодо України не передбачалися, крім ключового —
знищення гетьманства. Зате були сформульовані принципи перетворень:
тривалість у часі і непомітність для населення. Ставка робилася не лише
на грубу силу, а й на лавірування, тобто застосовувалася політика «вовчих
зубів та лисячого хвоста» .
З огляду на перші політичні акти Катерини II щодо України — зо-
бов'язання гетьмана рапортувати до Сенату з приводу виконання його
указів, спроба провести в обхід Розумовського нову ревізію за участю
російських офіцерів — можна припустити, що імператриця вирішила про-
довжувати лінію О. П. Бестужева на поступове обмеження політичної ав-
тономії України. Така позиція була цілком зрозумілою, оскільки Катерина
мусила бути вдячною Розумовському за підтримку її як великої княгині в
період напружених взаємин з Єлизаветою та за його роль у перевороті
9 червня 1762 р. Потрібен був дуже вагомий привід, щоб ліквідувати геть-
манство за життя Розумовського. Цим приводом стало «Прошение малорос-
сийского шляхетства» (1764 р.)29, в якому було викладено програму
значного розширення політичної автономії України. Серед пунктів «Проше-
ния» зустрічаються, зокрема, такі вимоги: надати українському народові
право вільного обрання гетьмана, запровадити вищу судову установу —
трибунал, дозволити скликати двічі на рік сейм, або генеральну раду,
звільнити Україну від безплатного утримання російських полків, щоб з цих
коштів фінансувати 30-тисячне козацьке військо, повернути Україні
відібрані в неї території. Такі вимоги становили загрозу для абсолютистсь-
ких устремлінь Російської корони. Тому перш ніж усунути Розумовського,
Катерині II довелося вдатися до серйозних воєнних приготувань.
Позбавивши гетьмана булави, молода самодержиця водночас побоялася
виступити проти провідних українських старшин, які продемонстрували в
«Прошений» високий рівень політичної свідомості. При ліквідації посади
гетьмана та Генеральної Військової канцелярії (далі — ГВК) Катерина II
намагалася створити віддушину для верхніх ешелонів старшини, щоб
прив'язати її таким чином до колісниці політики Російської імперії. Резуль-
татом роздумів імператриці з цього приводу стало створення на місці геть-
манської центральної адміністративної системи 2 МК з її департаментами
та паралельне призначення на Україну генерал-губернатора, який повинен
був виконувати і функції президента колегії.
«Малоросійським шефом» призначався Рум'янцев, який \в адмі-
ністративному відношенні мав повну незалежність від Малоросійської колегій
Разом з тим Катерина II могла іноді звернутися безпосередньо до 2 МК, як це
сталося, наприклад, 18 лютого 1780 р., коли вона розпорядилася виділити з
малоросійського скарбу 203 640 крб. «на строения потребные по флоту На-
шему черноморскому» . Імператриця робила це, очевидно, для того, щоб
склалося враження про колегіальність в управлінні Україною, і прагнула
таким чином заручитися підтримкою старшини — її єдиного потенційного
політичного опонента.
Намагаючись не допустити розвалу механізмів управління після скасу-
вання гетьманства, російські власті збиралися не стільки руйнувати його
адміністративну систему, скільки підпорядкувати П. Першим актом цього
процесу стало поглинання колегією ГВК. Адже після гетьмана вона була
найвищим органом виконавчої влади, центром уже налагодженого ме-
ханізму адміністративного управління з усією його інфраструктурою аж до
приватних знайомств. Завдяки підпорядкуванню ГВК у процесі свого ста-
новлення Малоросійська колегія не зазнала ніяких серйозних організаційних
труднощів. Усе відбулося настільки непомітно для українського суспільства,
що сучасник — автор «Історії русів» (за характеристикою Ол. Лазаревського,
«не оптиміст») — змушений був визнати, що рум'янцевська колегія «вошла
в правление, яко роса на пажить и яко иней на руно».
36 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
Налагодивши своє функціонування, друга Колегія досить легко
підпорядкувала Генеральний військовий суд, ставши з 1 листопада 1765 р.
апеляційною установою над ним. У 1767 р. Генеральний суд було реор-
ганізовано у департамент Малоросійської колегії. Скасовувався старий по-
рядок його комплектування через вибори у полках. Нових постійних членів
суду почав призначати Рум'янцев.
До складу вищого ешелону гетьманської державно-адміністративної си-
стеми входили також Генеральна лічильна комісія, Канцелярія мало-
російського скарбу і Канцелярія генеральної артилерії. Всі вони до осені
1767 р. перетворилися у департаменти другої Малоросійської колегії, пере-
бували під наглядом її прокурора і щомісяця зобов'язувалися подавати
йому відомості про всі справи, які ними вирішувалися3'. Тому ні Генераль-
ний суд, ні інші старі органи верховної державної влади в системі Гетьма-
нату з цього часу вже не представляють Українську державу.
В період існування другої Малоросійської колегії місцеві органи влади
України хоча і не зазнали змін відповідно до аналогічних російських
зразків, але на їх діяльність впливали принципи централізму та уніфікації.
Це було необхідно для ефективного нагляду за роботою місцевого
адміністративного і судового механізмів. У другій половині 60-х рр. запро-
ваджувалася єдина форма діловодства, вводився новий порядок подачі
щомісячних відомостей про справи, встановлювався контроль за штатами,
повноваженнями, режимом роботи, оперативністю, дотриманням фінансової
дисципліни, політичною лояльністю службовців тощо.
Тому з кінця 60-х рр. XVIII ст. також немає підстав кваліфікувати
місцеві органи влади як залишки української козацької державності. Завдя-
ки тому, що полкові та сотенні адміністрації в ході Визвольної війни фор-
мувалися як представники верховної влади на місцях, їх можна було
розглядати репрезентантами Української держави лише в тандемі з гетьма-
ном або Генеральною військовою канцелярією. З указаного ж часу вони
діяли вже в поєднанні з Малоросійською колегією. З іншого боку, з оста-
точною ліквідацією в 1766 р. інституту виборності на сотенному рівні ці ор-
гани були позбавлені державнотворчих імпульсів від українського народу.
Щоб проводити в Україні активну асиміляційну політику, Рум'янцев
налагодив ефективний поштовий зв'язок. Для успішного управління та ре-
алізації секретної настанови Катерини II не менш необхідною була на-
явність всеохоплюючої та об'єктивної інформації. Цій меті служило
проведення Генерального опису. До того ж, опис закріпив ті соціальні
відносини, які на той час склалися в українському суспільстві.
За задумом російських урядових кіл, одним з напрямів асиміляційної
політики в Україні мав стати розподіл властей. До того, як були створені
намісництва, друга Малоросійська колегія вилучила з компетенції полко-
вих канцелярій проведення виборів чиновників у підкоморські і земські су-
ди, розділила повноваження між останніми та сотенними правліннями. Із
запровадженням інституту «предводителів шляхетства» колегія робила
спроби розподілу військової та адміністративної влади на полковому рівні.
Однак цей намір так і не був реалізований у чітких адміністративно-
політичних нововведеннях. 16 жовтня 1778 р. Генеральний суд було позбав-
лено військової судової влади, яку перебрала на себе новостворена
Військова судова комісія32. Протягом часу свого функціонування 2 МК ви-
дала цілу низку указів про розподіл повноважень між конкретними
суб'єктами місцевої адміністративної та судової влади.
Отже, реалізація в Україні поглядів Монтеск'є про розподіл властей за
ознакою владних повноважень на законодавчу, виконавчу і судову не вда-
лася. Справа була зведена до банального розмежування компетенції. Такий
результат був закономірним, адже розподіл властей є одним з механізмів
обмеження абсолютизму.
На середину 60-х рр. XVIII ст. українське чиновництво і юридично, і
економічно було набагато незалежнішим від імперських властей, ніж
російські «приказні люди». Набране з шляхетства, старшини, козацтва та
духовенства, воно зберігало за собою право звільнення від служби. Через
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 37
Українсько-російські політичні відносини. XVII—XVIII ст.
слабкість гетьманської влади у середині 60-х рр. панувало безладдя у при-
своєнні чинів, наданні посад і рангових маєтків. Прибувши до Глухова,
Рум'янцев розгорнув роботу по налагодженню чіткого контролю в цій
справі. У 1766 р. він запровадив нову урядову посаду наглядача над
вільними і ранговими маєтками, а провідним канцеляристам Мало-
російської колегії та інших вищих установ Лівобережжя призначив річну
платню. Встановивши суворий контроль, малоросійський шеф одночасно
вважав своїм службовим обов'язком справедливо задовольняти українських
старшин, канцелярських службовців у їх домаганнях винагород за віддану
та ретельну службу, щоб у такий спосіб «прив'язати їх до Росії і викликати
патріотизм до спільної вітчизни»33.
Таким чином, втрата Україною державності відбулася протягом 1764—
1767 рр. в ході відставки гетьмана, ліквідації-поглинанні Генеральної
військової канцелярії другою Малоросійською колегією, перетворення інших
вищих державних установ Гетьманату в її департаменти, підпорядкування ко-
легією місцевих органів влади, підкорення українського чиновництва загаль-
ноімперським нормам державної служби.
Протягом досліджуваного періоду українські старшини всіма силами
прагнули здобути дворянське звання. До цього їх спонукало бажання
закріпити за собою придбані правовими і неправовими шляхами землі та
селян, які мешкали на них. Доки Україна зберігала свою автономію,
російський уряд не бажав сприяти соціальному утвердженню козацької
старшини. Переломним у цьому відношенні став 1767 р., коли старшини от-
римали право обирати предводителів, депутатів у комісію для складання
нового Уложення, брати участь в її роботі на тих же підставах, що і
російські дворяни. З цього року українські старшини могли посилати своїх
дітей до кадетського корпусу і товариства шляхетних дівчат34.
Причини перелому, очевидно, слід шукати у подіях навколо відставки
гетьмана та підпорядкування вищих і місцевих органів державної влади
Гетьманщини Малоросійській колегії. Незважаючи на наявність в Україні
старшинської групи з державноавтономістськими прагненнями, в 1764 р. пе-
ремогли помірковані, схильні обміняти автономію на дворянство. Авто-
номісти ж протягом 1764—1767 рр. втратили опору, якою була для них
гетьманська державна адміністрація. З цього часу намагання старшини
нобілітуватися в якості дворянства розглядалося російською короною як
засіб нейтралізації та вилучення козацької верхівки з українського грома-
дянського суспільства.
Російський уряд став на шлях відмежування старшини від рядових ко-
заків. Так, було ліквідовано виборність старшин на сотенному рівні. Сена-
том досить часто задовольнялися рапорти Рум'янцева про надання окремим
старшинам табельних чинів, земельних пожалувань35, їх двори нарешті бу-
ли звільнені від постоїв військ. Петербург доброзичливо поставився до про-
довження розпочатої Розумовським судової реформи, оскільки вона також
сприяла соціальній диференціації в Україні.
Починаючи з листопада 1766 р., коли старшинам було дозволено купу-
вати вотчинні села, російський уряд аж до 3 травня 1783 р. проводив лінію
на утвердження старшин у якості кріпосників.
Процес же нобілітації старшини завершився в ході інкорпорації Ук-
раїни до Росії (1782—1786 рр.) рядом указів про надання українському шля-
хетству прав російського дворянства і увінчався поширенням на нього
жалуваної грамоти 1785 р.
Останнє політичне пожвавлення опозиційного характеру в Україні спо-
стерігалося в 1767 р. під час виборів депутатів до комісії по складанню но-
вого Уложення. Однак імператрицю не дуже непокоїли тоді прояви
опозиційності, які не могли вже спиратися на державні інституції. В листі
до Рум'янцева вона відзначала, що не дуже стурбована наказами, які
містили «умоначертания прежних времен, кои несомненно исчезнут, поне-
же ни вьі, ни Я, не дадим им никакого уважения тут (в комісії. — Лет.)».
Врахуємо і той факт, що Катерина II практикувала організацію з місць чо-
лобитних необхідного змісту — «потрібних» чолобитних36. Очевидно, що
38 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
російській самодержиці необхідні були в даній ситуації зразкові, як на її
погляд, накази з України, щоб легітимізувати проведення наміченої
політики.
До сфери політичних відносин України і Росії належать також стосун-
ки між розквартированими на Лівобережжі російськими військами та ук-
раїнським населенням. У період функціонування другої Малоросійської
колегії вони не особливо змінилися порівняно з роками, які описав Б. Бар-
винський. До сутичок, що траплялися у 1759—1760 рр. в деяких місцевостях
Лубенського та Миргородського полків з гусарами розквартированого там
Македонського полку37, щоправда, не доходило, проте 2 МК у 1776 р. дове-
лося опублікувати указ "О имении обивателям с квартирующими в них во-
еннослужащими дружелюбия и ласкового обхождения"38 .
Численні непорозуміння між місцевими жителями і військовими вини-
кали внаслідок свавілля і здирств з боку останніх. Як рапортувала Лубен-
ська полкова канцелярія, «хоча полку обивателі з військовослужбовцями
дружелюбну згоду, як зі своїми співжителями, мають, але всілякі сварки і
бійки від них постояльців чиняться»39.
Не менше незадоволення в українців викликали «консистентські дачі»
на утримання розквартированих в Україні російських військ, що супровод-
жувалося багатьма зловживаннями. Щоб пом'якшити напружені взаємини,
Рум'янцев 9 вересня 1765 р. запровадив замість «консистентів» «рубльовий
оклад» з кожної хати. Одночасно було призначено комісарів, які повинні
були здійснювати збирання окладу та супроводжувати війська з метою за-
хисту населення.
Особливо потерпав український народ під час воєн, які вела Росія на
Півдні та Заході. З часу першої російсько-турецької війни царські власті
намагалися компенсувати збитки, завдані пересуванням та квартируванням
військ. Як свідчать документи, 2 МК відшкодовувала матеріальні витрати
населення, але не оплачувала затрат робочої сили.
В часи царювання Катерини II рядове козацтво втратило свою
історичну роль політично вагомої верстви, на яку й спиралася Українська дер-
жава. Сталося це насамперед внаслідок ослаблення його економічного стано-
вища через наступ старшин (насильницьке скуповування, відбирання ґрунтів)
та російського уряду (зростаючі повинності не військового характеру, «рубльо-
вий» збір).
Нейтралізація козацтва як суб'єкта української політики завершилася
з початком першої російсько-турецької війни. 20 грудня 1768 р. указом
імператриці лівобережне козацтво переводилося на російські воєнні стату-
ти40. Хоча в цьому документі стверджувалося, шо у цивільних взаєминах
козаки мають керуватися Литовським статутом, але коли вони виявляли у
громадському житті хоча б найменшу ініціативу самоврядного характеру,
вона відразу ж придушувалася нормами російського військового права '.
Таким чином, і козацьке військо з кінця 60-х рр. XVIII ст. не можна роз-
глядати як представника української державності.
З того часу, як російський уряд у своїй асиміляційній політиці вирішив
спертися також на старшину, він перестав розігрувати карту соціального
незадоволення низів. Разом з тим, намагаючись не допускати небезпечної
соціальної напруженості, імперські власті прагнули продемонструвати, що
вони захищають від утисків «дрібних тиранів» інші стани. Так, комісія «ко-
зачих образ» стежила, щоб старшини не обтяжували козаків повинностями,
не використовували їх на приватних роботах, не вимагали хабарів, караю-
чи за подібні зловживання штрафами, позбавленням урядів, зобов'язуючи
винних відшкодувати збитки. У 1767 р. при земських і громадських судах
запроваджувалася посада адвоката з метою захисту козаків від судових
зволікань та образ.
Російським властям не вдавалося реалізувати в повній мірі укази про
заборону насильницького загарбання старшинами землі у козаків та селян.
Лише 2 МК протягом 1765—1781 рр. опублікувала 7 таких указів. Причина
невдач полягала, зокрема, в тому, що і Рум'янцев, і члени колегії, нагро-
маджуючи земельні багатства, за висловом Ол. Лазаревського, «іноді дозво-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 39
Українсько-російські політичні відносини XVII—XVIII ст.
ляли собі дії, несумісні з їх суспільним становищем». А в цілому в Україні
відбувався історичний процес формування нового класу, і його не могла
спинити нічия воля.
Після ліквідації державної автономії Гетьманщини в межах України
залишався ще один, останній, конкретно-історичний та конкретно-тери-
торіальний вияв ідеї української державності нового часу — Запорозька
Січ. Згідно із своєю асиміляційною політикою російський уряд спрямовував
свої зусилля на обмеження політичної автономії Січі, нарощуючи навколо
неї свій військовий потенціал, ізолюючи її від колишньої Гетьманщини та
контролюючи її зносини із сусідами.
В період існування Нової Січі російський уряд домагався остаточного
знищення в Запорожжі демократичних традицій, особливо військової ради
та інституту виборності старшин42, щоб таким чином віддалити козацьке
керівництво від решти запорожців і максимально наблизити його до себе.
І хоча демократичні засади Запорожжя занепадали на очах у петербурзь-
кого двору, причин для заспокоєння в нього не було. В останні десятиріччя
розпочався новий процес» який сприяв зміцненню автономії Січі, — актив-
на колонізація незайманих просторів, розвиток власного господарства. «За-
водя собственноє хлебопашество, розторгали они тем самое основание
зависимости их от престола Нашего и помишляли, конечно, составить из
себя посреди отечества область совершенно независимую под собственннм
своим неистовым управлением...», — вважала Катерина II.
Прагнучи ліквідувати Січ, царський уряд разом з тим не доводив справу
до відкритого загострення відносин. Тому обмеження автономії здійснювалося
поступово. Черговий крок у посиленні політичного тиску на Запорожжя був
зроблений у 1764 р. Після скасування посади гетьмана справи Січі були пере-
дані з відання Колегії закордонних справ до 2 МК, політичні зносини якої із
Запорожжям, за формулюванням Коша, незабаром дійшли до того, «что тое
Малороссийское правительство ордерует и предлагает в Войске нибы под-
чиненную себе команду»43. Наступним етапом у боротьбі із запорожцями
стало спорудження так званої Нової Дніпровської лінії, що розпочалося
влітку 1770 р.
Щоб забезпечити лояльність з боку заможного козацтва та старшин,
2МК практикувала надання їм малоросійських чинів, адміністративних
посад44.
Як бачимо, в процесі боротьби проти Запорозької Січі Катерина II ма-
ла змогу пересвідчитися у дієвості, ефективності та безпечності обраних
нею принципів та засобів асиміляції України і пройнятися впевненістю що-
до успішного проведення в найближчому майбутньому акту остаточної її
інкорпорації.
Лівобережна Україна була готовою до інкорпорації внаслідок зруйну-
вання протягом досліджуваного періоду українського громадянського
суспільства. Після ліквідації української держави лише воно могло проти-
стояти (на рівні захисту індивідуального, приватного, сімейного, що-
найбільше групового інтересу) інкорпораційному тискові Російської
абсолютистської держави. Такого успіху петербурзькі власті зуміли досягти
завдяки: а) вилученню з громадянського суспільства провідних у соціально-
політичному відношенні старшинських верств, б) посиленню економічного
тиску на козацтво та поспольство, в результаті якого на Лівобережжі змен-
шувалася кількість економічно незалежних господарів, зростала люмпенізація
населення, в) придушенню навіть найслабших потягів до самоорганізації, са-
моврядування, г) обмеженню сфери застосування українського права та пара-
лельному підпорядкуванню всіх сфер суспільного життя російській
юрисдикції (яка через споконвічне абсолютне домінування в російському се-
редньовічному суспільстві держави над проявами громадянського суспільства
не залишала місця для захисту прав особистості).
Влітку 1779 р. розпочалася підготовча робота для реалізації акту
інкорпорації, а в січні 1782 р. Лівобережна Україна була включена до скла-
ду Російської імперії як Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське
намісництва, суспільно-політичне життя яких організовувалося відповідно
40 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Б. М. Горобець, О. К. Струкевич
до положень губернської реформи 1775 р. До 1786 р. в ході ряду соціальних,
адміністративних, судово-адміністративних, фінансових, секуляризаційних,
військово-політичних перетворень Лівобережна Україна була остаточно
інкорпорована імперією. Термін «анексія», на нашу думку, в даному випад-
ку неприйнятний. За сучасними політологічними уявленнями, цей акт
включає в себе компонент насильства, а в цій ситуації реорганізація
суспільно-політичного життя відбувалася за активною участю українських
соціальних верхів.
* * *
Отже, українсько-російські відносини другої половини XVII—XVIII ст.
пройшли динамічний, неоднорідний і на певних часових відрізках неодно-
значний шлях розвитку. В залежності від геополітичної ситуації, суспільно-
політичної кон'юнктури, ментальності й державних здібностей російських
можновладців та їх українських опонентів характер стосунків двох країн
зазнавав принципових змін. Тому, незважаючи на певну умовність будь-
якої типологізації, яка звужує й спрощує багатоплановість історичних ре-
алій, вважаємо за доцільне виділити такі етапи в історії розвитку
українсько-російських відносин**:
І — 1654—1658 рр.; II — 1659 — кінець XVII ст.; III — кінець
XVII ст. — 1722 р.; IV — 1722—1764 рр.; V — 1764—1786 рр.
Перший етап, окреслений часом укладення Переяславсько-московсько-
го договору та збереження його правової чинності, характеризувався де-юре
васальною залежністю Війська Запорозького від царя, яка де-факто набра-
ла форм номінального васалітету. Певними віхами в історії українсько-мо-
сковських стосунків на зазначеному етапі стали укладення в 1656 р.
московською стороною сепаратного Віденського перемир'я, що спонукало
українське керівництво до перегляду концепції зовнішньополітичної
орієнтації на Москву, та смерть Богдана Хмельницького, після чого царсь-
кий уряд виявив активність у справі трансформації умов союзу, що призве-
ло до його розриву та розв 'язання українсько-російської війни
1658—1659рр.
Другий етап розпочався з нав'язання Москвою нерівноправних Переяс-
лавських статей 1659 р., після чого Українська держава втратила політичну
автономію і увійшла до складу Росії на правах адміністративної автономії.
Даний етап був надзвичайно динамічним і наповненим (особливо на пер-
ших порах). В умовах громадянської війни до влади в Україні приходять
різні політичні угруповання, погляди яких на характер відносин з Москвою
часом були полярно протилежними. Українська політика царського уряду
тривалий час залишалася досить аморфною та концептуально невизначе-
ною. Зазначені обставини детермінують часті зміни характеру
міждержавних стосунків, амплітуда яких коливалася від визнання гетьман-
ським урядом інкорпораційних актів 1665 р. до повного розриву з Москвою.
Обопільно прийнятною базою компромісу стали положення Глухівського
договору 1669 р., що конституювали адміністративну автономію Гетьманщи-
ни, щоправда, в межах Лівобережного регіону та з певними поступками на
користь сюзерена (у порівнянні із статтями 1659 р.).
Третій етап був пов'язаний з утвердженням імперської доктрини в
російському керівництві та активною реформаторською діяльністю Петра І.
Даний етап був перехідним, коли зберігалися деякі старі «московські»
підходи в українських справах та одночасно дедалі більшого поширення
набували нові — «імперські». Він хронологічно розпадається на кілька
періодів: 1) кінець XVII ст. — перша половина 1708 р. (виникнення та на-
громадження інкорпораційних тенденцій, поява в царському оточенні
планів реформування державного устрою Гетьманщини); 2) кінець 1708 —
перша половина 1709 р. (відмова уряду Петра І в умовах шведської
військової присутності в Україні від реформаторських задумів і декларуван-
ня ним намірів зберегти козацькі «давнини»); 3) друга половина 1709—
1712 р. (активне втручання у внутрішні справи Гетьманату, підготовка
інкорпораційних реформ).
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 41
Українсько-російські політичні відносини. XVII—XVIII ст.
Четвертий («імперський») етап розпочався кардинальною реформою
державного устрою Гетьманщини 1722—1725 рр., в ході якої було
ліквідовано гетьманську форму правління, перенесено на український дер-
жавний ґрунт російську владну структуру та переорієнтовано на неї
національні інститути влади, залучено українські фінанси на потреби
Російської імперії, здійснено певну уніфікацію українського судочинства та
діловодства відповідно до загальноімперських норм тощо. Започатковані ре-
формою напрями інкорпораційної діяльності залишалися незмінними про-
тягом наступного часу українсько-російських політичних зносин аж до
моменту остаточної ліквідації української автономії. Разом з тим, зважаючи
на політичну нестабільність в імперії другої чверті XVIII ст., часті двірські
перевороти і, як наслідок, істотні метаморфози політичного курсу офіційного
Петербурга, характер російської політики щодо України зазнавав певних змін,
що проявилося насамперед в актах реставрації гетьманства, здійснених уряда-
ми Петра П та Єлизавети Петрівни відповідно в 1727 та 1750 рр. Однак по-
ступки, зроблені українській автономії, мали тактичний і, отже, тимчасовий
характер, а тому не справили істотного впливу на процес поглинання Геть-
манщини. Зокрема, друга реставрація відбувалася на тлі подальшого зближен-
ня господарських систем Лівобережної України та Росії.
П'ЯТИЙ етап став часом реалізації стратегічної мети Російської корони
щодо української булави. Протягом 1764—1767 рр. українське суспільство
втратило свою державність. Єдиною силою, яка ще могла протистояти
інкорпораційному тиску Російської імперії на рівні захисту індивідуального,
приватного, сімейного, щонайбільше групового інтересу, було громадянське
суспільство, точніше, його перші прояви. Тому головним змістом імперської
асиміляційної політики протягом 1767—1782 рр. стала їх ліквідація. Само-
бутнє українське політичне тіло, що існувало в межах Лівобережжя, втра-
тивши протягом цього етапу свої опори: державу та громадянське
суспільство, — загинуло і протягом 1782—1786 рр. було інкорпороване
імперією як звичайні російські губернії.
1 С м о л і й В, С т е п а н к о в В. В пошуках нової концепції історії Визволь-
ної війни. — К., 1992. — С. 20.
2 Г р у ш е в с ь к и й М. С. Історія України-Руси. — К, 1931. — Т. 9. — Ч. 2. —
С. 760.
* Тому ми поділяємо думку тих дослідників, які називають спілку 1654 р. «Переяслав-
сько-московським договором». — Див.- С м о л і й В, С т е п а н к о в В. Правобережна
Україна у другій половині XVII—XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993. — С. 19.
3 Актьі Южной и Западной России . — СПб, 1872. — Т. 10. — С. 449 (далі — Актьі
ЮЗР).
4 К р и п ' я к е в и ч І. П. Історія України. — Львів, 1990. — С, 179.
5 Там же .
6 Архив Юго-Западной России. — К„ 1908. — Т. 6. — Ч. 3. — С. 89 (далі — Архив
ЮЗР).
7 Там же .
8 Актьі ЮЗР. — Т. Ц. — Прибав. № 2. — С. 463.
9 Памятники, изданньїе Киевской комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. —
Т. 3. — С. 387.
10 Летопись собьітий в Юго-Западной России в XVII веке: Составил Самоил Величко, быв-
ший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720: В 4 ч. — К, 1851. — Т. 2. — С. 14.
11Акты ЮЗР. — Т. 7. — № 34. — С. 97.
12 Там же. — № 52. — С. 156.
13 Там же. — № 51. — С. 153.
14 Там же. — № 30. — С. 64.
15 Источники малороссийской истории, собранньїе Д. Н. Бантышем-Каменским и издан-
ньїе О. Бодянским. — М., 1858. — Ч. 1. — С. 317.
16 Там же. — М., 1859. — Ч. 2. — С. 230—231.
16а Див.: Г о р о б е ц ь В. М. Малоросійська колегія та реформа державного устрою
України: 1722—1727 рр.: Автореф. дис. ... канд. 1ст. наук. — К, 1993. — С. 9—11.
17 Відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН України ім. В. Вернадського,
ф. 1, № 54482, арк. 344; ф. 8, № 236, арк. 13 (далі — ВР ЦНБ НАН України).
18 Російський державний архів давніх актів , ф. 248, оп. 29, спр. 1759, арк. 206—213
(далі — РДАДА).
14 Полное собрание законов Российской империи. — СПб., 1830. — Т. 7. — № 4173. —
С. 16 (далі — ПСЗ).
20 РДАДА , ф. 9, оп. 4, спр. 92, арк. 475-475 зв .
Див.: Г о р о б е ц ь В. М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Ук-
раїні в першій третині XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 1993. — № 2/3. — С. 70—75.
42 ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
2 0 б Р о з е н ф е л ь д И. Б. Присоединение Малороссии к России (1654—1793): Исто-
рико-юридический очерк . — Пг„ 1915. — С . 13Z
21 РДАДА, ф. 248, оп. 29, спр. 1806, арк. 7—19.
22 Цит . за: С о л о в ь e в С . М . История России с древнейших времен . — СПб . , б . г . —
Кн . 4. — Т . 19. — С . 1207.
23 Сборник Русского исторического общества . — М , 1858. — Т . 58. — С . 23—25 (дал! —
Сб. РИО).
2 4 Там же . — С . 2 5 ,
25. ЦДАДА, ф. 248, оп. 29, спр. 1780, арк. 452; Экстракт из указов, инструкций и учреж-
дений , с разделением по материям на девятнадцать частей : Собр . в Правительствующем Се-
нате по малороссийской экспедиции 1786 г : Материалы для истории экономического ,
юридического и общественного быта старой Малороссии . — Чернигов , 1902. — Вып . 2 . —
С. 134.,
26 Сб . РИО . — Т . 67. — С . 91.
2 6 а Р о з е н ф е л ь д И . Б . Указ. соч. — С. 154.
Див . : Г у р ж и й А . И . Эволюция феодальных отношений на Левобережной Ук -
раине в первой половине XVIII в . — К , 1986.
27 П у т р о О . И . Левобережная Украина в составе Российского государства во вто -
рой половине XVIII века . — К„ 1988. — С . 84.
28 Наставление , данное графу П . А . Румянцеву» // Сборник РИО . — Т . 7 . — С . 391.
29 Прошение малороссийского шляхетства // Киевская Старина . — № 6. — С . 317—344.
30 Экстренные расходы из сумм Малороссийской коллегии / / Киевская Старина . —
1882. — № 5. — С . 315.
31 ВР ЦНБ HAH України , ф . 2, спр . 234047, арк . 108; ф . 8, спр . 665, арк . 32.
32 ЦЦІА УкраТни, ф. 54, оп. 3, спр. 11186, арк. 2.
33 M и л л e р Д . Превращение казацкой старшины в дворянство / / Киевская Стари -
на . — 1897. — № 1. — С . 28.
34 ЧОИДР. — 1861. — Кн. 1. — Смесь. — С. 150—151.
35 ЦДІА УкраТни , ф. 763, оп . 1, спр . 303, арк . 1 та ш .
3 6 К а т е р и н а II. Сочинения императрицы Екатерины П . — СПб . , 1850. — С . 189—
190, 192.
3 7 Б а р в и н с к и й Б . Крестьяне в Левобережной Украине в XVII—XVIII вв . —
Харьков , 1909. — С . 228.
38 ЦЦІА УкраТни , ф. 54, оп. 3, спр. 100000, арк. 1—22.
3 9 Б а р в и н с к и й В. Указ. соч. — С. 227.
40 ЦД1А УкраТни , ф. 54, оп . 3, спр . 3737.
41 Там же , спр . 12547, арк . 2—7 за
4 2 Г о л о б у ц ь к и й В . О . Запорізька Січ в останні часи свого існування . — К . ,
1961. — С. 107.
4 3 Т е л и ч е н к о И . В. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху ека-
терининской комиссии / / Передрук з журн . К . С . — К , 1891. — С . 175.
44 ЦДІА УкраТни, ф. 54, оп . 3, спр. 13979; спр. 8621, арк. 8.
4 5 Автори свідомо залишили поз» своею увагою 1648—1654 рр , оскільки в цей час
відносини Війська Запорозького з москосським монархом не були систематичними не регулю
Україна i слов'янський світ
С.В.ВІДНЯНСЬКИЙ (Київ)
Українське питання в зовнішньополітичних
концепціях Чехословаччини (1918—1989 рр.)
XX століття ознаменувалося багатьма принциповими геополітичними
змінами в Центральній та Східній Європі, початок яким поклала перша
світова війна, що, безперечно, була і залишається його найважливішою
подією. Як прояв духовної та моральної кризи тогочасної цивілізації, вона
відкрила нову епоху в історії людства — новітню історію.
Розпад імперій, відступ імперського мислення, а також поява на їх
руїнах самостійних держав не тільки суттєво змінили геополітичну мапу
Європи, а й вселили надії на утвердження нового устрою післявоєнної
Європи на засадах національної рівноправності і мирного співжиття та
співробітництва народів, демократизації та гуманізації континенту.
З поразкою і значним ослабленням Німеччини, розпадом Австро-Угор-
щини, ізоляцією на міжнародній арені радянської Росії, в якій поряд з грома-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 43
Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини
2 0 б Р о з е н ф е л ь д И. Б. Присоединение Малороссии к России (1654—1793): Исто-
рико-юридический очерк . — Пг„ 1915. — С . 13Z
21 РДАДА, ф. 248, оп. 29, спр. 1806, арк. 7—19.
22 Цит . за: С о л о в ь e в С . М . История России с древнейших времен . — СПб . , б . г . —
Кн . 4. — Т . 19. — С . 1207.
23 Сборник Русского исторического общества . — М , 1858. — Т . 58. — С . 23—25 (дал! —
Сб. РИО).
2 4 Там же . — С . 2 5 ,
25. ЦДАДА, ф. 248, оп. 29, спр. 1780, арк. 452; Экстракт из указов, инструкций и учреж-
дений , с разделением по материям на девятнадцать частей : Собр . в Правительствующем Се-
нате по малороссийской экспедиции 1786 г : Материалы для истории экономического ,
юридического и общественного быта старой Малороссии . — Чернигов , 1902. — Вып . 2 . —
С. 134.,
26 Сб . РИО . — Т . 67. — С . 91.
2 6 а Р о з е н ф е л ь д И . Б . Указ. соч. — С. 154.
Див . : Г у р ж и й А . И . Эволюция феодальных отношений на Левобережной Ук -
раине в первой половине XVIII в . — К , 1986.
27 П у т р о О . И . Левобережная Украина в составе Российского государства во вто -
рой половине XVIII века . — К„ 1988. — С . 84.
28 Наставление , данное графу П . А . Румянцеву» // Сборник РИО . — Т . 7 . — С . 391.
29 Прошение малороссийского шляхетства // Киевская Старина . — № 6. — С . 317—344.
30 Экстренные расходы из сумм Малороссийской коллегии / / Киевская Старина . —
1882. — № 5. — С . 315.
31 ВР ЦНБ HAH України , ф . 2, спр . 234047, арк . 108; ф . 8, спр . 665, арк . 32.
32 ЦЦІА УкраТни, ф. 54, оп. 3, спр. 11186, арк. 2.
33 M и л л e р Д . Превращение казацкой старшины в дворянство / / Киевская Стари -
на . — 1897. — № 1. — С . 28.
34 ЧОИДР. — 1861. — Кн. 1. — Смесь. — С. 150—151.
35 ЦДІА УкраТни , ф. 763, оп . 1, спр . 303, арк . 1 та ш .
3 6 К а т е р и н а II. Сочинения императрицы Екатерины П . — СПб . , 1850. — С . 189—
190, 192.
3 7 Б а р в и н с к и й Б . Крестьяне в Левобережной Украине в XVII—XVIII вв . —
Харьков , 1909. — С . 228.
38 ЦЦІА УкраТни , ф. 54, оп. 3, спр. 100000, арк. 1—22.
3 9 Б а р в и н с к и й В. Указ. соч. — С. 227.
40 ЦД1А УкраТни , ф. 54, оп . 3, спр . 3737.
41 Там же , спр . 12547, арк . 2—7 за
4 2 Г о л о б у ц ь к и й В . О . Запорізька Січ в останні часи свого існування . — К . ,
1961. — С. 107.
4 3 Т е л и ч е н к о И . В. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху ека-
терининской комиссии / / Передрук з журн . К . С . — К , 1891. — С . 175.
44 ЦДІА УкраТни, ф. 54, оп . 3, спр. 13979; спр. 8621, арк. 8.
4 5 Автори свідомо залишили поз» своею увагою 1648—1654 рр , оскільки в цей час
відносини Війська Запорозького з москосським монархом не були систематичними не регулю
Україна i слов'янський світ
С.В.ВІДНЯНСЬКИЙ (Київ)
Українське питання в зовнішньополітичних
концепціях Чехословаччини (1918—1989 рр.)
XX століття ознаменувалося багатьма принциповими геополітичними
змінами в Центральній та Східній Європі, початок яким поклала перша
світова війна, що, безперечно, була і залишається його найважливішою
подією. Як прояв духовної та моральної кризи тогочасної цивілізації, вона
відкрила нову епоху в історії людства — новітню історію.
Розпад імперій, відступ імперського мислення, а також поява на їх
руїнах самостійних держав не тільки суттєво змінили геополітичну мапу
Європи, а й вселили надії на утвердження нового устрою післявоєнної
Європи на засадах національної рівноправності і мирного співжиття та
співробітництва народів, демократизації та гуманізації континенту.
З поразкою і значним ослабленням Німеччини, розпадом Австро-Угор-
щини, ізоляцією на міжнародній арені радянської Росії, в якій поряд з грома-
ISSN 0130-5247. Укр. іст.журн., 1997,№ 1 43
2
3
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213741 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T18:57:49Z |
| publishDate | 1997 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горобець, В.М. Струкевич, О.К. 2026-02-18T13:47:41Z 1997 Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи / В.М. Горобець, О.К. Струкевич // Український історичний журнал. — 1997. — № 1. — С. 22-43. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213741 Становлення незалежної Української козацької держави Війська Запорозького у середині XVII ст. відбувалося в надзвичайно складних геополітичних умовах. Уперте небажання Речі Посполитої та Кримського ханства визнати суверенітет нового державного утворення робили вкрай проблематичними перспективи реалізації планів гетьмана Богдана Хмельницького. Ця обставина спонукала українське керівництво до енергійних пошуків виходу з кризи на дипломатичній ниві — за допомогою третьої сторони: країни-протектора або групи країн-протекторів. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи Article published earlier |
| spellingShingle | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи Горобець, В.М. Струкевич, О.К. Статті |
| title | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи |
| title_full | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи |
| title_fullStr | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи |
| title_full_unstemmed | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи |
| title_short | Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи |
| title_sort | українсько-російські політичні відносини другої половини хvіі-хvііі ст.: тенденції, характер, етапи |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213741 |
| work_keys_str_mv | AT gorobecʹvm ukraínsʹkorosíisʹkípolítičnívídnosinidrugoípolovinihvííhvííísttendencííharakteretapi AT strukevičok ukraínsʹkorosíisʹkípolítičnívídnosinidrugoípolovinihvííhvííísttendencííharakteretapi |