Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1995 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213799 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля / О.П. Юpeнко // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 67–79. — Бібліогр.: 103 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860285575190282240 |
|---|---|
| author | Юpeнко, О.П. |
| author_facet | Юpeнко, О.П. |
| citation_txt | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля / О.П. Юpeнко // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 67–79. — Бібліогр.: 103 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-18T14:42:00Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІЯ В ОСОБАХ
О. П. Юренко (Київ)
Василь Шахрай:
сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля
Василь Шахрай — складна постать із маловідомою біографією. Ці об
ставини певною мірою спричинилися до суперечливих оцінок його ді
яльності та ролі в історії. Відомі закордонні українознавці справедливо
вважали В. Шахрая засновником і найяскравішим представником укра
їнського націонал-комунізму, апостолом українського комуністичного
самостійництва і.
З іншого боку — для вітчизняних науковців визначальними були
ідеологічні і політичні канони. Тому дотепер у самій Україні про
В. Шахрая за винятком двох газетних біографічних розвідок2 не опуб
ліковано жодного дослідження або статті в енциклопедії чи довіднико
ві. Через згадані мотиви свідомо спотворювалися навіть відомі об’єк
тивні дані про нього, а ім’я Шахрая постійно було об’єктом різного
роду інсинуацій. Політична упередженість щодо нього не була знята
навіть за часів горбачовської перебудови. Навпаки, вона стимулювалася
впродовж усього цього періоду, а імпульси, що підсилювали її, були
надто потужними. Так, ЗО березня 1988 р. Політбюро ЦК Компартії
України під головуванням В. Щербицького прийняло постанову «Про
70-річчя І з’їзду Комуністичної партії України». У ній перед історико-
партійною наукою ставилося завдання «звернути особливу увагу на
боротьбу комуністів України за єдність партії, проти різного роду опор
туністів, націонал-ухильників»3. І даючи урок у виконанні цього зав
дання та дотримуючись принципу наступності у політиці, не підвладного
ніяким перебудовам, Політбюро ЦК КПУ на цьому ж засіданні ухва
лило ще одну постанову — «Про статтю Ю. Гамрецького «Як люблять
свою матір...», опубліковану в газеті «Радянська Україна» 27 лютого
1988 року». У цьому документі стаття відомого українського історика,
написана до 100-річчя В. Шахрая, була «спробою безсуперечної політич
ної реабілітації діяча, який відкрито займав антиленінські позиції з
національного питання, виступав проти рішень І з’їзду Компартії Укра
їни». А звідси випливало і рішення: визнати статтю «політично помил
ковою», шкідливою, «вжити необхідних заходів для попередження по
яви подібних публікацій»4.
Але час стверджує, що наука не може бути підвладною політичним
заборонам. Вважаючи, що особа В. Шахрая, незалежно від людської
волі, давно належить історії і має посісти у ній належне місце, автор
цього матеріалу зробив власну спробу дослідити його життєвий та по
літичний шлях, ідейно-теоретичні погляди, історичну спадщину і в стис
лій формі ознайомити з ними читачів.
Василь Шахрай народився 11 лютого 1888 року в с. Харківці Піі-
рятинського повіту Полтавської губернії у козацькій родині Матвія Са-
вовича та Марії Петрівни Ш ахраїв5. За спогадами публіциста С. До-
мазара, який особисто був знайомий з цим родом, батько «мав понад
сто десятин землі і п’ятеро синів»6. Тому зміг і найстаршого Василя,
та й інших своїх дітей «вивести в люди» — дати їм освіту.
Старий Шахрай зовсім не був схожий на зажерливого сільського
глитая, а його сім’я жила не хлібом єдиним. Тож Василь з малих років
І5 5 и 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 5* 67
Історія в особах
перейняв батькову любов до Шевченка і ще учнем Пирятинського
міського училища вивчив напам’ять «Кобзаря».
Навчаючись у Феодосійській учительській семінарії, 18-річний
юнак прилучився до забороненої політичної діяльності, активно допо
магаючи місцевій організації російської партії соціалістів-революціо-
нерів7. Ця ж робота і звела його з майбутньою дружиною — Оксаною
Іванівною, котра у 1907 р. працювала в феодосійському есерівському
підпіллі8. Протягом усього свого 93-літнього життя вона не тільки бе
регла пам’ять про чоловіка, а й залишаючись його однодумцем, як
тільки могла, боронила його погляди.
Ще на останньому курсі семінарії Василь простудіював книги
«Вступ до вивчення соціології» М. Кареєва та «До питання про розви
ток моністичного погляду на історію» Г. Плеханова. Саме праці остан
нього мали велике значення для формування полемічного хисту героя
цього нарису9. Крім того, оволодівши німецькою, французькою та анг
лійською мовами, він читав зарубіжну літературу в оригіналі.
Восени 1912 р. бажання здобути вищу освіту привело В. Шахрая
до Петербурзького інституту вищих комерційних знань10. На цей час
досить чітко визначилися його світоглядні та політичні позиції. У 1913 р.
він став членом РСДРП і відразу примкнув до більшовиків.
При цьому слід зазначити, що у мемуарній і науковій літературі
існувала певна традиція, яка приписувала В. Шахраєві належність до
Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), а у
1917 р. перехід до більшовиків.
Поза сумнівом, це твердження навіювалося рішучим українським
самостійництвом Шахрая і йшло в одних випадках від недостатньої
поінформованості и, а в інших — було свідомим спотворенням дійснос
ті на догоду політичній кон’юнктурі12.
Влітку 1916 р. студента Шахрая мобілізували до російської армії.
На початку 1917 р. після закінчення прискореного курсу Віленського
військового училища, що дислокувалося у Полтаві, він отримав чин
прапорщика і був залишений викладачем училища. З перших же днів
після повалення самодержавства В. Шахрай виявив себе активним ре
волюційним діячем у цій інституції, домагаючись її демократизації13.
А незабаром набув слави чи не найпопулярнішого у місті та губернії
радянського діяча — соціал-демократа 14.
Те, що йому довелося працювати на Полтавщині, серед недостатньо
організованої, але могутньої національної стихії, сприяло формуванню
у нього особливої, як для більшовика, позиції, змушувало пильніше при
дивитися до українського національного руху. До речі, серед полтав
ських більшовиків Шахрай був єдиним, хто виступав українською мо
вою 15. Проте у перші місяці після повалення самодержавства він ще
не розумів національного характеру революції в Україні, був далеким
від самостійництва. Згодом сам Шахрай вказував на причини цього:
«Ми були об’єктивно не українською партією, хоть ми жили, працю
вали на Вкраїні і деякі з нас навіть за метриками репані українці, а
російською партією... Діло навіть не в тому, що ми не захоплювалися
гаслами автономії, федерації, самостійності, а відстоювали «єдність».
А діло в тому, що ми цілком сторонились національно-визвольно
го руху»1в.
Але саморозвиток української революції, організовані вияви укра
їнського національного життя поступово підсилювали національну сві
домість Василя Шахрая і закладали підвалини її нового рівня — націо
нально-державницької ідеології, що виростала над просто національ
ними почуваннями, від яких він, за власними словами, ніколи не був
вільним17. Віхами у цьому процесі були універсали Української Цент
ральної Ради. Шахрай звертав увагу на те, що вони лежали якраз по
фарватеру українського національно-визвольного руху18. Він був одним
із тих, хто підтримав у червні 1917 р. перший Універсал, яким прого
68 ІЗЗІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, Л» 1
Історія в особах
лошувалася автономія України, вважав його документом «величезної
історичної ваги» 19. А спільно із своїм найближчим товаришем та од
ним із провідників Полтавської організації РСДРП Сергієм Мазлахом
домігся повної підтримки Універсалу організацією20. Від цього часу
бере початок їхній «національний ухил» — шлях до українського само-
стійництва.
Після одержання інформації про жовтневий збройний переворот
у Петрограді полтавські більшовики декларували свою лояльність до
Центральної Ради і заявили про її підтримку21. У цьому простежується
безпосередній вплив В. Шахрая та С. Мазлаха, про що стверджують
матеріали газети «Молот» 22, засновниками, редакторами і провідними
авторами якої вони були.
Підтримуючи проголошення Української Народної Республіки 3-м
Універсалом Центральної Ради, Шахрай заявляв: «Універсал є акт над
звичайної ваги, але розглядати цей акт не можна ізольовано. Події, що
відбуваються у Петрограді і в Росії, треба кваліфікувати як другу ре
волюцію. Щойно проголошений акт є продовженням тієї ж боротьби,
тих же принципів. Оголошення Української республіки є акт не роз
паду Росії, а вільного союзу народів» 23.
При цьому очевидно, що В. Шахрай якось намагався поєднати па
радигми російських політичних ідеологій та руху — більшовизму і укра
їнського національного відродження, не збагнувши, що це речі
не сумісні.
Взагалі амбівалентністю, що була прикметною віхою тієї епохи,
відзначалася політична свідомість Василя Шахрая. Але хоч вона і була
детермінована марксизмом, у ній все ж пробивався і сильний струмінь
демократизму. Враховуючи жорстокість і невблаганність, якими відзна
чався його час, потрібно сказати, що суб’єктивно Шахрай намагався
пом’якшувати насильство, екстремістські методи боротьби, виявляв
схильність до діалогу у критичних ситуаціях і віддавав перевагу полі
тичному, а не збройному їх розв’язанню. Так, наприкінці жовтня 1917 р.
завдяки його зусиллям було відвернено кровопролиття у Полтаві, коли
Рада робітничих та солдатських депутатів блокувала вірне Тимчасово
му уряду військо24. Як член губернської Ради революції він намагався
мирно налагодити із С. Петлюрою питання просування козачих ешело
нів із фронту на Дон і Кубань, що дещо пізніше стало формальним
приводом війни більшовицького Раднаркому із Україною 25.
Суперечливість його політичних поглядів виявлялася і у ставленні
до питання про владу в Україні наприкінці 1917 р'. Вігі висував ідею
реформування всеукраїнським з’їздом Рад Центральної Ради в Україн
ську Центральну Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів 26
у той час, як дехто із більшовицьких лідерів прагнув здійснити військо
вий переворот 27. До речі, В. Шахрай не був членом Центральної Ради,
як це іноді зазначалося у науковій літературі28.
Свої погляди Шахрай відстоював на так званому обласному (кра
йовому (з’їзді РСДРП (б) (першій всеукраїнській нараді більшовиків)
у Києві 16—18 грудня 1917 р. По суті тут відбулося його перше від
крите зіткнення у національному питанні із більшістю інших провідни
ків більшовизму в Україні. Останні, особливо Є. Бош, Г. Пятаков, до
тримувалися теорії Р. Люксембург про реакційність та шкідливість на
ціональних рухів в епоху імперіалізму, яку вони застосовували до
України. Це люксембургіанство, національний нігілізм були лише за
маскованими інтернаціоналістськими гаслами, антиукраїнською теорією
і політикою, войовничим російським великодержавним шовінізмом.
І хоча відомі були статті Леніна в «Правді» проти імперіалізму Тимча
сового уряду щодо України, проте ні він особисто, ні керований ним
ЦК партії не намагалися протидіяти такій лінії «українських» більшо
виків. Своїми вказівками, а іноді і їх відсутністю, вони повністю роз
в’язували руки останнім, всупереч власним деклараціям про підтримку
I88N 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1995, № 1 69
Історія в особах
права українського народу на самовизначення. На згаданій нараді при
обговоренні доповіді Є. Бош про оргнізацію влади в Україні Шахрай
висловив думку, що національно-визвольний рух не втратив революцій
ності. «Національна боротьба — це факт, який заперечувати не можна.
Нам на ділі треба показати, що ми прихильники самовизначення на
цій» —, висунув він антитезу люксембургіанським твердженням Бош 29.
А у своїй доповіді «Крайовий орган та робота в краї», маючи на увазі
проголошення УНР, заявив: «Раз українська нація самовизначилася у
форму федеративної (з Росією — авт.) республіки, то ми її, зрозуміло,
повинні визнати». І відповідно до цього, а не з метою пропаганди, як
чимало учасників наради, обстоював необхідність об’єднати більшовиць
кі організації у всеукраїнському масштабі, назвавши цю організацію
«РСДРП більшовиків України» і створивши її керівний центр 30. Слід
зазначити, що це далеко не була ще ідея створення окремої від
РСДРП (б) партії чи навіть перебудови останньої на принципах феде
ралізму. У той же час Шахраєві опоненти зустріли його виступи проти
«зверхінтернаціональної точки зору», як шовіністичні і націоналістич
ні 81. Один із них — В. Ауссем започаткував і відповідну історичну тра
дицію 32, яка існувала до останніх років 3#.
Відразу ж після крайового з’їзду більшовиків В. Шахраєві як деле
гатові довелося брати участь у роботі І Всеукраїнського з’їзду Рад у
Києві. У найкритичніший для його більшовицької меншості момент,
коли стало відомо про ультиматум Раднаркому Центральній Раді,
Шахрай був єдиним, хто відважився звернутися до з’їзду від імені
фракції більшовиків. «Цей ультиматум, на нашу думку, є непорозумін
ням, яке мусило зліквідувати без пролиття крові»,— наголошував він 34.
Та ця промова засвідчила його особисту позицію, а не позицію його
партії.
Підкоряючись більшовицькій доктрині, яку він, хоч не беззастереж
но, а все ж поділяв, та партійній дисципліні, Шахрай, залишивши з’їзд
у Києві, переїхав до Харкова. Там, як відомо, більшовицька фракція та
заангажовані нею групки представників деяких інших партій оголосили
себе першим всеукраїнським з’їздом Рад, а київський з’їзд та Цент
ральну Раду — неправомочними. Тут же Шахрая було обрано членом
Центрального виконавчого комітету Рад України 35 та його уряду —
Народного Секретаріату, в якому доручено секретарство військо
вих справ 36.
При цьому не можна погодитися із Є. Бош та деким із її сучас
ників, ніби В. Шахрай в принципі був проти організації радянсько-біль
шовицької влади в Україні та відповідної державності, мотивуючи це
тим, що «ми зараз на Україні в меншості» 37. Дещо пізніше він сам,
правда, визнавав, що українські маси були або проти ЦВК і Народ
ного Секретаріату, або байдужі до них38, але гадав, що ці .маси готові
підтримати Ради депутатів при умові, коли останні будуть обстоювати
Українську Республіку 39. Звідси і його висновок: «Народний Секрета
ріат народився і жив в надзвичайно тяжких умовинах. Багато було по
милок, багато можна закинути йому, але все ж він відіграв і деяку
позитивну ролю» 40. Цю позитивну роль він бачив, розглядаючи діяль
ність останнього, перш за все, у контексті українського державо
творення 41.
У той же час В. Шахрай досить критично ставився до вищих інсти
туцій радянської республіки в Україні і, до речі, не був поодиноким 42.
Це великою мірою вже само собою зводить нанівець тенденцію до мі-
фологізації їхньої діяльності, старанно вибудовану вітчизняною істо
ріографією, аж до останніх років 43.
Навіть за непохитною, на перший погляд, позицією В. Шахрая на
мирних переговорах у Бресті на початку 1918 р. помітні були його ко
ливання. Разом із головою ЦВК Рад України Ю. Медведєвим він навіть
намагався спочатку порозумітися з делегацією Центральної Ради. А за-
70 /55/7 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
Історія в особах
свідчуючи войовниче ставлення до останньої, схилявся до того, щоб
поїхати для переговорів із нею до Києва 44. Та все ж таки не зміг вийти
із більшовицького політичного фарватеру, підписавши вироблений
Л. Троцьким «Декрет про припинення війни» 45. Але вже через рік він
оцінював дипломатичні кроки Центральної Ради із розумінням, визна
вав їх логічність46. Щодо проголошення під час переговорів у Бресті
4-м Універсалом повної державної самостійності України він висловив
ся так: «Який міг бути інший вихід не тільки перед Центральною Ра
дою, а й перед Україною, хто б не стояв на місці Ц. Ради? Вихід міг
бути лише один — оголошення самостійності» 47.
Після Бреста Шахрай деякий час ще залишався формально вій
ськовим міністром більшовицького уряду України. Але не хотів вда
ватися до політичного крутійства, фікції, як решта його колег з кому
ністичного проводу України, задля збереження своєї влади над нею.
Вважаючи, що «найкраща політика — політика принципова», він єди
ний у цьому уряді настоював на повному визнанні Брестського мирного
договору. А на початку березня 1918 р. подав у відставку і залишив
свою посаду48, не бажаючи бути українською декорацією петроград
ського головкома В. Антонова-Овсієнка, у руках якого перебувало фак
тичне керівництво радянськими військами в Україні. Невдовзі після
2-го Всеукраїнського з’їзду Рад (березень 1918 р.). Шахрай знову був
обраний до складу Народного Секретаріату. В. Затонський згадував:
«Тов. Шахрай дуже опирався, не хотів брати теки народного секретаря
земельних справ, бо він, мовляв, нічого не розуміє в земельних
спрацах» 49.
В умовах поразки першої радянської влади в Україні відбулася по
дія, з якою традиційно пов’язували перший уже цілком зрілий вияв
Шахраєвого самостійництва,— Таганрозька партійна нарада 19—20
квітня 1918 р. Безпосередній учасник цієї події Г. Лапчинський зазна
чав: «На Таганрозькій нараді з питання про конструювання комуністич
ної партії з тт. Шахраєм, Скрипником та ін. ми голосували за ство
рення Української комуністичної партії як рівноправної секції Інтер
націоналу проти пропозиції більшості, що обстоювала фактичне підпо
рядкування РКП і пропонувала назвати партію «Комуністичною пар
тією України»50. У тому чи іншому контексті вслід за Лапчинським
про це писали закордонні та вітчизняні вчені51. В. Шахрай дійсно іні
ціював таку позицію, хоч, як дослідив автор цієї статті, безпосередньої
участі у голосуванні на нараді не брав.
Напередодні, коли за більшовицькою владою практично уже не за
лишилося території України, у комуністичній фракції ЦВК обговорю
валося питання про доцільність існування радянського уряду України.
І більшість була «за», вважаючи, що він має підняти повстання проти
Центральної Ради. Шахрай, за його словами, «стояв на тому, що перед
партією стоять інші завдання. Об’єктивні умови такі, що з цієї ухвали
залишити Совітський Уряд України — нічого, крім гри в уряд, не вийде.
Для партії значно більш варто прикласти сили на перемогу того роз
броду, який помічався увесь час на Вкраїні між партійними організа
ціями, який вносив так багато гіркого і в без того гіркий стан речей на
Вкраїні, на утворення партії, яка мала б свій визнаний центр і могла
би орієнтуватися в складному стані боротьби на Вкраїні» (підкреслення
наше — авт.)— тобто самостійної, української за характером партії.
«На фракційному засіданні... мені було заборонено виступати на .пле
нумі ЦВК із своєю точкою погляду, і я вийшов із фракції» 52,— поясню
вав він свою відсутність на Таганрозькій нараді.
Після цього, фактично дистанціювавшись від владних структур не
існуючої радянської держави в Україні, В. Шахрай «емігрував» до
Саратова. Знайти там притулок і роботу йому допоміг С. Мазлах, що
евакуювався туди раніше з Полтави. Шахрай став працівником очо
люваного Мазлахом Саратовського підвідділу Українського відділу
15514 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 71
Історія в осооах
Наркомату РРФСР у справах Національностей 53. Але головний зміст
його тогочасної діяльності визначала не служба у цій інституції. Біль
шовик Шахрай зробив невтішний для себе і для партії висновок: «До
свід революції на Вкраїні, на наш погляд, доказує, що ми понесли по
разку не тільки тому, що прийшли німці... Навпаки, ми боїмося, що не
будь сії «окупації і лише окупації», нас, як партію, все одно вигнали би
з України, і не скоро би ми тоді встали». Це породило у нього питання:
«Що нас побило, чи «щось сильніше за нас», чи те, що було «в нас для
нас»? Розуміється, було те й друге. Але чи можна вважати те, що було
«в нас для нас» лише маленькою хибою механізму»? 64. Пояснення
Шахрай вирішив шукати з допомогою об’єктивного аналізу революцій
ного процесу в Україні, виявленні його глибинних причин та чинників.
При цьому Шахрай намагався не втрачати зв’язку із політичною
практикою, бо, власне, їй були підпорядковані його теоретичні студії.
Зокрема, він готувався виступити із співдоповіддю про українське на
ціональне питання на І з’їзді Компартії України (початок липня
1918 р.). Але «болюче» питання було вилучене з повістки з’їзду під
вагомим приводом— зашкодив лівоесерівський заколот55. Першим під
сумком теоретичної роботи В. Шахрая в еміграції був вихід у Саратові
за період з грудня 1918 р. по лютий 1919 р. трьох видань (одного — ук
раїнською і двох — російською мовою) його книги «Революція на Укра
їні» (150 стор.), надрукованої під псевдонімом В. Скоровстанський
(першу книгу, присвячену тій же проблематиці, написану у травні
1918 р.* не було опубліковано).
Наголосивши, що намагається дати відповідь не на національне
питання в цілому, а конкретно на українське, автор «Революції на Ук
раїні» підкреслив, що поки «одна нація панує, а інша мусить коритися,
до тих пір ще немає соціалізму навіть при соціалізації засобів вироб
ництва» **.
У книзі, розрахованій перш за все на прокомуністичного читача,
В. Шахраєві довелося підтверджувати і такі фундаментальні засади:
існування України як окремої країни та української нації, відмінних
від Росії. Але відбувалося зміцнення антиукраїнських настроїв у біль
шовицькому середовищі, зокрема у новоствореній КП(б)У. Доміную
чим там на той час став комуністичний різновид російського шовініз
му— так звана «катеринославська точка зору», яку сповідували керів
ники Катеринославської парторганізації Е. Квірінг, Я. Яковлєв (Еп-
штейн), С. Гопнер. Ідеологом цієї течії слід вважати і Є. Бош. Вона
освячувала і боронила класовим підходом та інтернаціоналізмом ідею
російської велико державності: «На противагу сепаратистським устрем
лінням поневолювачів, що намагаються створити «незалежну» держа
ву, робітник і селянин України вимагає і домагається єдиної Радянської
Росії. Боротьба за злиття з революційною Росією ставить на чергу дня
на Україні нову революцію»57.
У «Революції на Україні» Шахрай простежив розвиток українсько
го руху з XIX століття до часу написання книги. При тому, що автор
у своєму аналізі не полишає класового підходу, впадає у вічі і його ціл
ком визначена солідарність із цим рухом в багатьох моментах. Стверд
жуючи, що в основі революційного процесу в Україні лежить класова
боротьба, він одночасно підкреслює, що вона не лише відразу набула
національного забарвлення, а й глибоко детермінована українськими
національними проблемами. І першу поразку радянської влади в Укра
їні він пояснює тим, що «більшовики не брали ніякої участі в україн
ському національному рухові і стояли на централістичній точці зору
відносно державного ладу Росії» 58. Шахрай вважав, що комуністи «по
винні хоч би в процесі революції стати лицем до національного руху,
в той час, коли ми лише декларували самовизначення, не даючи ніяко
го вирішення питання, як же по-нашому повинна визначитися Украї
на»59. Тим часом «український рух говорив увесь час мовою самостій
н у 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995. № І72
Історія в особах
ності, навіть тоді, коли він відмовлявся від неї» ®°. Отож і його співпар-
тійці повинні зрозуміти те, що українська нація цілком визначено за
явила про своє бажання жити власним державно-політичним життям.
«А тому — для України є лише один вихід: дійсна, а не примарна са
мостійність... Україна мусить посісти принципово місце поряд із Росією,
Німеччиною, Францією, Швецією та ін., а не — з татаро-башкирськими
республіками нового зразка» м.
Самостійна Україна для В. Шахрая — не апріорний ідеологічний
фетиш, символ віри, а запрогнозована політична реальність. До її ро
зуміння він дійшов внаслідок аналізу історії, внутрішнього стану, су
часних йому політичних процесів і нарешті — геополітичного положен
ня своєї Батьківщини. Характерно, що її державно-політичне усамо-
стійнення автор «Революції на Україні» обгрунтовує, вдаючись до
марксистської теорії. Він упевнений у тому, що самостійність України
ніскільки не суперечить «програмі Інтернаціоналу і РСДРП(б) — РКП,
навпаки, логічно витікає із неї» і найбільшою мірою сприяє єдності ро
бітничого руху ®2.
Отже, хоч сам В. Шахрай зауважував, що важко бути об’єктив
ним, особливо в час незакінченої боротьби, йому при всіх зазначених
вище умовах вдалося зробити низку об’єктивних, історичної ваги виснов
ків, які були підтверджені історичним розвитком. «Історія жорстоко
мстить за вічне «пристосування», повторення задів. Коли люди не ба
жають стати до історії обличчям, вона б’є в спину»,63 — основна, не
підвладна часу, філософська ідея книги.
Невдоволення автором своєю працею, розуміння потреби в поглиб
ленні аналізу гострих проблем української дійсності та бажання впли
нути на їх розв’язання в умовах стрімкого розвитку подій в Україні
були визначальними мотивами написання другої і найбільш вагомої
праці В. Шахрая — книги «До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Укра
їною?)». Єдине прижиттєве видання цієї, за висловом відомого в емі
грації історика І. Листяка-Рудницького, «книги з небуденною історі
єю»64 з’явилося в лютому 1919 р. у Саратові накладом 10 тис. примір
ників ®5. Обсяг її невеликий — 102 сторінки. Через це її нерідко назива
ли брошурою. Ця праця написана Василем Шахраєм у співавторстві із
Сергієм Мазлахом. Аналіз тексту книги дає всі підстави вважати спра
ведливими твердження західних українознавців, висловлені слідом за
І. Майстренком, що головна роль у написанні книги належала Шахрає
ві. Однак не можна цілком погодитися із думкою Майстренка, що Маз-
лах «тільки підписався як один із співавторів книги, справжнім авто
ром якої був Шахрай» 66.
Ставлячи перед собою мету повного соціального і національного
визволення України, Шахрай і Мазлах дали всебічне обгрунтування
останнього. Це означало перш за все відповісти на питання: «Чи мож
лива незалежна від Росії Україна?» При цьому вони проаналізували
різні аспекти українсько-російських відносин, не зраджуючи матеріа
лістичному розумінню історії. І перш за все — економічний. В цій пло
щині містилися і контраргументи їхніх політичних опонентів проти дер
жавної самостійності України на зразок таких: «Текстильна промисло
вість України перебуває в початковому стані... Нафту може дати лише
Росія і ліс також... Продукційні сили обурюються проти відок
ремлення»...
Щодо цього автори книги зауважували, що ці зв’язки при всій їхній
міцності — зв’язки колонії і метрополії. «Буває так, що «економічні
зв’язки», «продукційні сили» викликають не політичне об’єднання, а
політичне відокремлення», 67 — підсумовують вони.
Характерно, що Шахрай ніколи не виявляв антиросійських настро
їв. Навпаки, і в майбутньому він пов’язував долю України з Росією,
але бачив їх відносини інакшими, ніж до цього часу. «Нова Росія і нова
Україна — дві рівноправних сестри, дві вільні країни, дві незалежні,
18811 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 73
Істбрія в особах
самостійні, і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною
однієї до одної — ось до чого стремимо ми...»68.
Проте, він розумів, як далекий цей ідеал від дійсності. Щодо росій
сько-українських зв’язків, які сформувалися дійсно історично, то «в
порах сих зв’язків... набралося стільки гною, що сі зв’язки згубили свою
еластичність, одубіли, не здатні прогнутись при історичних поворотах».
Справедливо відзначаючи, що РСФРР є спадкоємницею Російської ім
перії, автори «До хвилі» наголошували: «Не треба забувати, що у
спадщину Совітській Росії дісталася не тільки величезна держава, а й
багато трухлятини, гнилизни. І треба пильно слідкувати за тим, що пе
репало в руки. Історичний досвід показує, що буває така спадщина, від
якої краще зректися, щоб не зруйнувати дощенту придбаного власними
силами добра»69.
У книзі «До хвилі», втім, як і в «Революції на Україні», проступає
ще одна суттєва риса політичного обличчя Василя Шахрая — він твердо
відстоював соборність українських земель. Для нього, на відміну від
більшовицької маси, не існувало питання, чи Галичина є частиною Ук
раїни. «Найгіршим результатом для України був би її новий поділ»,
спорудження нових перепон для природного об’єднання Наддніпрян
щини і Галичини, вважав він70. І боронив Україну не лише від росій
ського, а й від польського імперіалізму71.
Зайвого оптимізму відносно здобуття незалежності Україною
В. Шахрай не виявляв. «Навпаки,— писав він,— є всі підстави гадати,
що на її долю випаде найгірша чаша»72. І все ж не зраджував своїй
упевненості. «При тому підвищенні національної свідомості і напру
женні волі до вільного, незалежного, самостійного життя, які виявив
український революційний національно-визвольний рух, не може бути
й речи про повернення України в стан чиєїсь колонії. Раніше, чи пізні
ше, чи трудним і кривавим шляхом озброєної боротьби, чи згодою, шля
хом демократичного вирішення спірних питань, а Україна буде само
стійною і незалежною не на словах тілько, а і на ділі» 73 — провідна
ідея і логічна кульмінанта «До хвилі».
Для розв’язання такого надважкого завдання автори «До хвилі»
вважали необхідним вдатися до багатьох засобів. Як революціонери-
марксисти, на чільне місце серед них вони ставили політичні. А поміж
тих — організацію самостійної Української комуністичної партії (біль
шовиків). Символічно, що під грифом цієї неіснуючої партії і була ви
дана книга. На думку авторів, ця партія мусила б стати головним зна
ряддям у побудові самостійної робітничо-селянської України74.
У той же час В. Шахрай вважав, що комуністи не лише повинні
враховувати національні особливості і чинники у своїй боротьбі, але і
перетворити їх на свою зброю. Облудність статутного «інтернаціоналіз
му» в РКП зміцнювала його в цьому переконанні. А відносно звинува
чень у шовінізмі та націоналізмі, яких за рік, що передував написанню
книги, він чув вже немало, Шахрай разом із Мазлахом зауважував:
«Ми «слов» не боїмося і за «словами» не ганяємося — се ми лишаємо
«катеринославцям». Але ми без всяких «слов» прямо і одверто заявля
ємо: не злякаємося і справжнього шовінізму, якщо іншого шляху не
буде. «Клин клином вишибай!» Наш «націоналізм» і наш «шовінізм»
цілком і повністю зазначається вашим «інтернаціоналізмом». Як ви,
так і ми»75.
Все ж В. Шахрай суб’єктивно не був ренегатом комунізму. Він за
лишався вірним йому до останніх днів. Але під час аналізу дійсності
під впливом реалій життя дуже часто відривався від «священного пи
сання і ізустнього преданія отців церкви», і наприкінці свого політич
ного і життєвого шляху впритул наближався до виходу із священного
кола комуністичного догматизму. Штовхало його до цього українське
самостійництво. Національні цінності увійшли до його свідомості так
глибоко, що він намагався вивіряти ними фундаментальні положення
74 188Л 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, Лі 1
Історія в особах
марксистської теорії: «Україна повинна бути і буде (якщо соціалістич
на революція і соціалізм не фраза і не шарлатанство) (підкреслено на
ми — авт.) єдиною і самостійною» 7в. Теж саме — щодо пролетарського
інтернаціоналізму і ленінської теорії про самовизначення націй77.
Тож закономірно, що логіка сумнівів в комуністичній теорії та не-
сприйняття комуністичної політики привели Василя Шахрая і до їх
головного провідника — Леніна. Засвідчуючи йому свою пошану, він
водночас поставив перед ним низку гострих питань. Якщо «Катериносла
вом пахне і у Москві»78, коли зневаження суверенних прав України йде
звідти — то це наслідки тієї політики, яку веде в національному питан
ні Ленін — ось резюме Шахрая. Не спромігшись повністю переступити
через політичний авторитет вождя комунізму, все ж побажав Україні
«свого Леніна»79.
Отже, В. Шахрай уже стояв на шляху критичної переоцінки лені
нізму. На початку 1919 р., майже одночасно з «До хвилі», він видав у
Саратові ще і третю книгу — перекладений ним українською мовою
збірник творів В. Леніна з національного питання, до якого написав
велику передмову. Досить-таки об’єктивна оцінка цієї праці Шахрая да
ється в одній з публікацій на сторінках журналу КПУ, попри її умис
ний негативізм. «Справа в тому, що В. Шахрай не коментує праць
В. І. Леніна, а полемізує з Леніним..., робить недоречні застереження...,
вдається до грубих вихваток. Передмова написана Шахраєм з анти-
марксистських позицій» *°.
Дехто із зарубіжних дослідників висловлював подив з приводу та
ких відвертих заяв та того, що їх удавалось навіть друкувати та роз
повсюджувати в Радянській Росії81.
Та Василь Шахрай був свідомий того, на що він замахнувся і що
його може чекати. Відчував він це по тому, як затискала цензура його
першу книгу82, як після публічних виступів з українського питання у
Саратові більшовицька публіка погрожувала йому ЧК. А під час роз
мови про українські справи з наркомом національностей РСФРР й . Ста
ліним «він теж нас налякав чрезвичайкою, але побачивши, що «зляка
лися», поспішив додати: «НІ, ні, я шучу!» «Каємося», нам таки страшно
тієї шутки і ми заявили, що се такий аргумент, що нам доводиться ли
ше погодитися...»83,— сумно іронізував Шахрай, чи не першим з-поміж
українських діячів нахопившись на зловісні Сталінові «шутки».
У зверненні Шахрая та Мазлаха до Леніна вражає їхня прозорли
вість щодо своєї долі. «З нами можна коротко розквитаться: бий його, я
його знаю!» І від нас мокрого місця не залишиться». Та це передба
чення вони поширювали і на долю всієї української національно-свідо
мої інтелігенції, взявши до уваги антиукраїнські випади керівників
КП (б)У84.
Передбачення В. Шахрая швидко збулися. Не минуло і місяця піс
ля виходу у світ «До хвилі», як орган ЦК КП(б)У — газета «Комуніст»
під рубрикою «чорна дошка» повідомила: «Постановою Центрального
Комітету КПУ від 9 березня 1919 р. громадяни Шахрай та Мазлах ви
ключаються з партії за дії, спрямовані проти партії»85. Цим же вердик
том їм заборонялася робота у будь-яких державних установах. Відомо
також, що ЦК КП(б)У ухвалив вислати авторів «До хвилі» з України,
а їх книгу — вилучити8в.
Американський історик Д. Мейс наголошував, що єдиним методом
діяльності авторів «До хвилі» було переконування, дискусія: «Мазлах
і Шахрай не створили організованої опозиції, яка могла б перемогти
партію. Вони визначено сподівалися просто переконати керівних біль
шовиків, що тогочасна політика була помилковою»87. Але сам Шахрай
зазначав, що у політиці рахуються не із словами, а з фактами №. А ін
формація із конфеденційного листа С. Мазлаха теж іде в розріз із дум
кою Мейса. У березні 1919 р. Мазлах писав про цілком певний свій і
Шахрая намір безпосередньо перейти до «організації сильної та потуж
.І55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 75
Історія в особах
ної Української комуністичної партії». Із цитованого документа зрозу
міло, що вказане рішення ініціювалося Шахраєм, без якого Мазлах не
робив ніяких кроків у цьому напрямі ".
Об’єктивні обставини і перш за все відкрите цькування більшови
цьким керівництвом, певна річ, не давали змоги В. Шахраєві відкрито
реалізувати виношені політичні плани. Але він та Мазлах не відкидали
варіанта праці у підпіллі90. Морально Василь Шахрай був готовий до
цього заздалегідь. Слушно писав В. Левинський про останній період
Шахраєвого життя у єдиному опублікованому по ньому некролозі: «Вій
не падав, не корився, не каявся»91.
По-іншому повів себе С. Мазлах. Він подав апеляцію до ЦК
РКП(б) і вже через два місяці після виключення був поновлений у
партії92. А скоро посів не лише відповідальні посади у радянському
апараті на Полтавщині, але й виявив себе войовничим більшовицьким
ортодоксом. Він використав свій хист і досвід публіциста для розгром
них виступів у пресі проти боротьбистів, меншовиків і навіть для ви
правдання наступу Москви на декоративний суверинітет УСРР93.
А Василь Шахрай, не підкорившись ухвалі ЦК КП(б)У, залишився
на Україні, практично перейшовши на нелегальне становище. З весни
1919 р. він учителював по селах Полтавщини, маючи, проте, неофіційний
зв’язок з Полтавою, де йому немало хто із недавніх колег співчував.
Але характерно, що р і н , практично, не міг навіть жити разом із своєю
родиною у селі. Коли наприкінці липня 1919 р. на Полтавщину насу
валася денікінська окупація, знайомі запропонували Шахраєві знову
евакуюватися до Росії. Та він відмовився. «Денікіна треба підірвати
знизу, щоб сам український народ — робітники і селяни вигнали йо
го»,— ділився Шахрай думками. За домовленістю з полтавськими біль
шовиками він залишився у підпіллі. Але беручи до уваги, що по укра
їнських містах він багатьом знайомий, погодився перебратися для неле
гальної роботи на Кубань, сподіваючись налагодити гам випуск під
пільної української газети 94.
Поза сумнівом, що зголосившись проводити антиденікінську роботу
в Кубанщині, В. Шахрай враховував, що там існувало потужне укра
їнське етно-культурне середовище, а також те, що розвиток цього се
редовища стимулювала українська революція. І зрозуміло, що він, на
той час уже переконаний український державник, думав не так про
налагодження культурницьких зв’язків великої України і Чорномор’я,
як про об’єднання у недалекому майбутньому українських етнічних зе
мель у соборну державу.
Потрапивши до Катеринодара — одного із головних осідків Доб
ровольчої армії, Шахрай ризикував не лише як комуніст, але і як ре
презентант своєї нації. Адже антиукраїнство, як і антибільшовизм, було
офіційною ідеологією білогвардійщини. За рік перед тим денікінці роз
громили у Катеринодарі посольство гетьманату П. Скоропадського, а
посла-полковника Боржинського забили «за измену России»95.
Така ж доля чекала і Василя Шахрая. Він був схоплений і замор
дований денікінцями. А потім його труп з табличкою «більшовик» дов
го гойдався на шибениці посеред Катеринодара 96. Правда, існує версія,
що Шахрая знищили самі більшовики ще у 1918 р .97. Незважаючи на
помилковість щодо року смерті, під питанням залишається пряма при
четність колишніх співпартійців до загибелі героя цього нарису. Одер
жаний влітку 1920 р. його дружиною лист — єдина звістка з Кубані від
нього, датований листопадом 1919 р., свідчив, що ніяких явок за вказа
ними йому адресами Шахрай не знайшов98. Зрозуміло, що ця обстави
на вже сама собою робила його заложником білогвардійців, у той же
час не лишаючи ніяких доказів на підтвердження цього припущення.
Та як би там не було, навіть своєю смертю В. Шахрай ствердив
вірність пропагованим ним ідеям та подав нащадкам вражаючий і не
заперечний приклад патріотизму. Але ставити крапку у політичній 5іо-
76 І58И 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
Історія в особах
графії Василя Шахрая на цьому не можна. Бо, як влучно висловиьсл
проф. В. Чапленко, «власне він «засвітився» яскравістю своїх діл піз
ніше, можна навіть сказати, посмертно» Прикметною у цьому плані
є заява Шахрая і Мазлаха про те, що вони започатковують «рід кому-
ністів-«націоналістів», комуністів-«шовіністів», комуністів-«патріотів» 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16°.
Вона цілком відповідає їхній історичній ролі предтеч націонал-комуніз-
му, як ідеології та політичної течії не лише в Україні, а й у всьому
світі, виключаючи хіба що російський націонал-комунізм, власне біль
шовизм, що був формою великодержавного шовінізму цієї нації. Але
це окрема тема, що виходить за рамки цієї статті.
На закінчення варто зауважити, що із відстані багатьох десятиліть,
вдивляючись у ідейно-теоретичний доробок В. Шахрая, не варто об
межувати його виключно рамками націонал-комунізму. Значення його
творів, зокрема «До хвилі», не можна зводити і лише до історичних
документів, навіть якщо розглядати їх як «високоцінне свідчення двох
проникливих і проречистих сучасників-самовидців» 101. Шахраєву спад
щину слід оцінювати у контексті поступу українства, як широкого і
довготривалого суспільно-політичного руху, розвитку української полі
тичної думки. І в цьому плані закордонні українознавці позначили своє
рідну умовну вісь: науково-публіцистичні твори М. Драгоманова — «До
хвилі» В. Шахрая та С. Мазлаха — «Інтернаціоналізм чи русифі
кація?» І. Дзюби 102. Тому зовсім не випадковим було повторне видання
праці В. Шахрая та С. Мазлаха за кордоном. При найактивнішій участі
1. Майстренка видавництво «Пролог» у 1967 р. уперше після 1919 р.
випустило «До хвилі» окремою книгою. Це видання надало нового жит
тєвого імпульсу твору Шахрая і Мазлаха, текст якого вважався прак
тично втраченим для читачів. А в 1970 р., у видавництві «Мічіган-пресс»
(США) з’явилося третє, на цей раз англомовне, видання «До хвилі».
Книгу переклав англійською мовою і підготував до друку професор.
Гамільтонського університету в Канаді П. Потічний, а грунтовну перед
мову написав професор М. Лютер 103.
Тепер слово за вітчизняними послідовниками.
1 Ч а п л е н к о В. З позиції «свого Леніна» // Вільна Україна.— Нью-Йорк,
1968. — № 57.— С. 46; Л и с я к-Р у д н и ц ь к и й. І. Український комуністичний мані
фест / / Сучасність.— 1971.— № 9 . — С. 105; Г у н ч а к Т. Українська політична думка
1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм/ / Сучасність.— 1986.— № 1.—
С. 69; П р о к о п М. Про український націонал-комунізм / 3 приводу праці Джеймза
Е. Мейса / / Сучасність.— 1986.— № 3.— С. 69.
2 Р о м а н е н к о Н. Незламний більшовик / / Зоря Полтавщини.— 1967.—
31 жовтн.; Г а м р е ц ь к и й Ю. Як люблять рідну матір... / Радянська Україна.—
1988.—27 лютого.
3 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО
України), ф. 1; оп. 11, спр. 1846, арк. 10.
4 Т а м ж е .— арк. 11.
5 Т а м ж е .— ф. 39, оп. 4, спр. 231, арк. 18.
6 Д ом а з ар С. Реставратори голубих мрій / / Визвольний шлях (Лондон).—
1969. — Кн. 11.— С. 1255.
7 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 231, арк. 167— 168.
8 Центральний державний архів вищих органів держ. влади та держ. управління
України (далі — ЦДАВО України), ф. 166, оп. 12, спр. 8574, арк. 4.
9 Науковий архів Полтавського краєзнавчого музею, спр. 05—42, арк. 9.
19 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 231, арк. 177— 179.
11 Енциклопедія Українознавства.— Париж — Нью-Йорк, 1984.— Словникова ча
стина 10.— С. 1256.
12 Б о ш Е. Год борьбьг.— К., 1990.— С. 141; З р д з Д . В первьій год / / Совет-
ская Украйна.— 1957.— К. 2.— С. 128; Є в д о к и м е н к о В. ІО. Критика ідейних основ
українського буржуазного націоналізму.— К-, 1967.— С. 232.
13 Ш а х р а й О. Открьітое письмо тов. Ауссему // Летопись революции.— 1925.—
№ 4.— С. 183.
14 С м е т а н и ч. Полтава перед Октябрем / / Летопись революции.— 1924.—
№ 3.— С. 66.
15 Ш а х р а й О. Назв, праця.— С. 183.
16 М а з л а х С., Ш а х р а й В. До хвилі / Що діється на Вкраїні і з Україною?
(перше видання).— Саратов, 1919.— С. 55.
755# 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 77
Історія в особах
17 Т а м ж е.— С. 97.
18 Т а м ж е.— С. 24.
19 С к о р о в с т а н с к и й В. Революция на Украине.— Саратов, 1919.— С. 40.
20 К о з ю р а С. Л. В Полтавській Раді / / Боротьба за перемогу Радянської
влади на Україні.— К., 1957.— С. 458.
21 Державний архів Полтавської області (далі ДАПО), ф. 1057, оп. 1, спр. 6,
арк. 138.
22 Молот (Полтава).— 1917.— № 4.
23 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 231, арк. 36.
24 Т а м ж е, арк. 36.
26 ДАПО, ф. 1057, оп. 1, спр. 14, арк. 85.
26 Молот (Полтава).— 1917.— № 2.
27 Б о ш Є. Назв, праця.— С. 380.
28 Енциклопедія Українознавства.— Словникова частина 10.— С. 3796; М а й с т
р е н к о І. Про книгу «До хвилі» та її авторів / / М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о
хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною?).— Нью-Йорк, 1967.— С. 10.
29 Областной сьезд РСДРП (б-ков). (Первое всеукраинское совещание больше-
виков) / / Летопись революции.— 1926.— № 5.— С. 76.
80 Т а м ж є — С. 77—80.
31 М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 80.
32 Коммунист (Харків).—1922.— 17 декабря.
33 Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довід
ник.— К., 1987.— С. 379; К о л о м и й ч е н к о І., Х м і л ь І. Д о історії з повагою //
Радянська Україна.— 1988.— 30 березня; В а р г а т ю к П. Л* Перший Радянський
уряд України: відоме і невідоме / / Про минуле заради майбутнього.— К., 1989.—
С. 201.
34 Всеукраинский сьезд Советов // Літопис революції.— 1938.— № 1.— С. 274.
35 Т а м ж е.— С. 283.
36 Из истории Соввласти на Украине. О Первом Всеукраинском сьезде Советов
и Первом Советском Правительстве Украйни / / Летопись революции.— 1924.— № 4.—■
С. 170.
37 Б ош Є. Назв, праця.— С. 141; З р д з Д. Назв, праця.— С. 128.
38 С к о р о в с т а н с к и й В. Указ. соч.— С. 112— 113.
39 Т а м ж е.— С. 84.
40 М а з л а х С . , Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 18.
41 Т а м ж е .— С. 31.
4 2 З а т о н с ь к и й В. Уривки з спогадів про українську революцію / / Літопис
революції.— 1929.— № 4.— С. 159.
43 В а р г а т ю к П. Л. Назв, праця.— С. 203.
44 Народна Воля (Київ).—1918.—27 січня.
48 Вісти Ради (Полтава).— 1918.— 31 січн.
46 М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1 -е видання).— С. 54—58.
47 Т а м не е —■* С 29
48 Б о ш Є. Назв, праця.— С. 226, 387.
49 З а т о н с ь к и й В. З спогадів про українську революцію / / Літопис рево
люції.— 1929.— № 5 —6.— С. 131.
6 0 Л а п ч и н с к и й Г. Письмо в редакцию // Червоний Прапор (Харків).—
1920.— 11 липня.
61 М а п п і п £ С. Ш гаіпе ЇЛпсіег іЬе З оуієіз.— Иету Уогк, 1953.— Р. 29; М а й -
с т р е н к о І. Назв, праця.— С. 10; С и м о н е н к о Р. Фальсифікаторські вправи за
океанських істориків //К омуніст України.— 1961.— № 1.— С. 62,
52 Ш а х р а й В. Передмова / / Ленін Н. (В. Ільїн). Статті по національному пи
танні.— Саратов, 1919.— С. 11.
63 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 241, арк. 213.
54 М а з л а х С., Ш а х р а й В. До хвилі (1-е видання).^- С. 96.
56 Т а м ж е .— С. 19.
Б6 С к о р о в с т а н с к и й В. Указ. соч.— С. XI—XII.
57 Б о ш Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине.— М.*
1 9 1 9 .-С . 5.
68 С к о р о в с т а н с к и й В. Указ. соч.— С. 73.
69 Т а м ж е .—С. 146— 147.
60 Т а м ж е .— С. III.
61 Т а м ж е .— С. XVI.
62 Т а м ж е.— С. 144.
63 Т а м ж е.— С. X.
64 Л и с я к-Р у д н и ц ь к и й І. Назв, праця.— С. 100.
65 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 231, арк. 44.
66 Документи українського комунізму.— Нью-Йорк, 1962.— С. 13; М а й с т р е й
к о І. Назв, праця.— С. 11— 12; Л и с я к-Р у д н и ц ь к и й І. Назв, праця.— С. 101;
Ч а п л е н ко В. Назв, праця.— С. 47.
67 М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 38.
68 Т а м ж е.— С. З—4.
39 Т а м ж е — С. 84.
78 І35М 0130—5247. Укр, Іст. жури,, 1995, А§ /
Історія в особах
70 С к о р о в с т а н с к и й В . Указ. соч.— С. XIX.
71 М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1 -е видання).— С. 70.
72 С к о р о в с т а н с ь к и й В. Указ. соч.— С. XIX.
73 М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 84.
74 Т а м ж е.— С. 87.
75 Т а м ж е .—С. 93.
76 С к о р о в с т а н с к и й В . Указ. соч.— С. 149.
77 М а з л а х С., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 64.
78 Т а м ж е.— С. 32.
79 Т а м ж е.— С. 99.
80 К о с т е н к о В. Видання творів В. І. Леніна на Україні (1894— 1965).— Хар
ків.— 178 с. Склали: П. М. Шморгун, А. І. Козлова, О. О. Майборода, Ф. К. Сара
на / / Комуніст України.— 1966.— № 9.— С. 93.
81 Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й І. Назв, праця.— С. 88.
82 С к о р о в с т а н с к и й В. Указ, соч.— С. XXIII.
83 М а з л а х С . , Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 95.
84 Т а м ж е .— С. 101— 102.
85 Коммунист (Харків).— 1919.— 12 березня.
86 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 128. арк. 4.
87 М а с е У. Согпшипізш апсі іЬе БПештаз ої № ііопа1 ІлЬегаііоп. №ііопа1 Сот-
т и п із т іп Зоуіеі Ш гаіпе, 1918— 1933.— СатЬгі^е, 1983.— Р. 49.
88 М а з л а х С., Ш а х р а й В. До хвилі (1-е видання).— С. 101.
89 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 128, арк. 7.
90 Т а м ж е .
91 В. Л. Василь Шахрай, висланий московськими більшовиками з України, вби
тий московськими денікінцями на Кавказі / / Нова доба (Відень).— 1921.—22 жовтня.
92 Летопись революции.— 1925.— № 3.— С. 250.
93 Ю р е н к о О. П. Із мороку забуття. Мазлах (Робсмен) Сергій М ихайлович//
Реабілітовані історією.— Київ — Полтава, 1992.— С. 237—239.
94 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 1, спр. 241, арк. 216—217.
95 І в а н и с В. Стежками життя (Спогади). Кн. II.— Новий Ульям, 1959.—
С. 284—286.
98 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 241, арк. 237.
97 Д о м а з а р С. Назв, праця.— С. 1257.
98 ЦДАГО України, ф. 39, оп. 4, спр. 241.
99 Ч а п л е н к о В. Назв, праця.— С. 46.
100 М а з л а х В., Ш а х р а й В. Д о хвилі (1-е видання).— С. 91.
101 Л и с я к-Р у д н и ц ь к и й І. Назв, праця.— С. 101.
102 Сучасність.— <1968.— № 12.— С. 127; Ч а п л е н к о В. Назв, праця.— С. 51.
103 М а г І а к Ь 5., З Ь а к Ь г е і V. Оп іЬе Сиггепі Зііиаііоп іп ІЬе Ш гаіпе.— Мі-
сЬі^ап, 1970.
/55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 79
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213799 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-18T14:42:00Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Юpeнко, О.П. 2026-02-18T15:30:52Z 1995 Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля / О.П. Юpeнко // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 67–79. — Бібліогр.: 103 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213799 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історія в особах Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля Василий Шахрай: страницы жизни и деятельности. Мировоззрение. Судьба Article published earlier |
| spellingShingle | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля Юpeнко, О.П. Історія в особах |
| title | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля |
| title_alt | Василий Шахрай: страницы жизни и деятельности. Мировоззрение. Судьба |
| title_full | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля |
| title_fullStr | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля |
| title_full_unstemmed | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля |
| title_short | Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля |
| title_sort | василь шахрай: сторінки життя й діяльності. світогляд. доля |
| topic | Історія в особах |
| topic_facet | Історія в особах |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213799 |
| work_keys_str_mv | AT ûpenkoop vasilʹšahraistorínkižittâidíâlʹnostísvítoglâddolâ AT ûpenkoop vasiliišahraistranicyžizniideâtelʹnostimirovozzreniesudʹba |