Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1995 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213813 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика / М.В. Коваль // Український історичний журнал. — 1995. — № 3. — С. 3–22. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860295322419331072 |
|---|---|
| author | Коваль, М.В. |
| author_facet | Коваль, М.В. |
| citation_txt | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика / М.В. Коваль // Український історичний журнал. — 1995. — № 3. — С. 3–22. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T17:57:49Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
До 50-річчя Перемоги
над нацистською Німеччиною
М. В. Коваль (Київ)
Друга світова
і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
Роздуми історика
Реалії сьогодення, продиктовані новими історичними обставинами, в
яких нині перебуває українське суспільство, покликали до життя одну з
найнагальніших потреб— виробити основоположні засади розвитку Ук
раїни на перспективу. Завдання надзвичайно складне, і реалізувати
його неможливо без грунтовного переосмислення всього історичного
шляху українського народу. А в цьому відношенні справа ускладнюється
тим, що заідеологізована історіографія не мала, по суті, найголовнішо
го— повноцінної наукової концепції, особливо стосовно центральних
віх цього шляху.
Втім, у цьому, як здавалося «мудрим керманичам», і не було нія
кої потреби, оскільки наукове бачення історичного досвіду українсь
кого народу надійно заміняли ідеологічні догми. На будь-яку спробу
нестандартного аналітичного розгляду історичних подій, явищ, осіб на
завжди було накладено найсуворішу заборону. Повною мірою все це
стосувалося історії війни проти найзапеклішого ворога всього людст
ва — нацистського «третього рейху». Повна й чесна правда про війну,
особливо її позалаштунковий бік, аж ніяк не влаштовувала правлячі
кола країни, бо багато в чому піддавала б сумніву офіційні версії й
тлумачення, які створювалися і всіляко підтримувалися з метою мораль
но-політичної реабілітації, навіть уславлення тих, хто виявився не на
рівні у найекстремальнішій ситуації на фатальному зламі історичної
долі Вітчизни. У глянцево-лакованій офіційній версії найбільшої з усіх
війн людства не знаходилося гідного місця для належного показу ні
безмірної народної трагедії, ні вирішальної ролі народу у врятуванні
своєї Батьківщини.
В результаті складних і не завжди однозначних процесів демокра
тизації суспільства стали можливими, хоча й вельми утрудненими,
аналітично-критичний розбір такої неординарної історичної епохи, як
друга світова та Велика Вітчизняна війни, й правдиве висвітлення їх
ніх результатів і, як наслідок, створення повноцінної наукової концеп
ції з метою переосмислення та поглибленого вивчення історичного шля
ху українського народу в цілому і епохи минулої світової війни,
зокрема.
Війна з Німеччиною залишила глибокий слід в історичній долі
українського народу. Нищівний вогняний вал двічі прокочувався по
території України та інших республік Радянського Союзу. Не було
майже жодної сім’ї, яка б не зазнала лиха, не відчула болі втрат. Нас
лідки війни на десятки років наперед визначили складні й суперечливі
економічні процеси, відчутно вплинули на психологію післявоєнних по
колінь, стали однією із суттєвих складових суспільного життя. І справа
153.V 0130 - 5247. Укр. іст. журн. 1995, М З З'
М. В. Коваль
не тільки в особливій ролі СРСР у розгромі «третього рейху», навіть
не в тому, що війна не розв’язала складних проблем, які перейшли з
довоєнної епохи в повоєнну, а й у тому, що вона зав’язала нові заплу
тані вузли у відносинах між країнами і народами, підготувала мінні
поля майже 50-річпої «холодної війни», одним з фронтів якої була
Україна.
В обстановці гострої конфронтації між двома блоками держав іс
торіографія другої світової війни стала знаряддям всемірно розпалю
ваного з обох боків так званого ідеологічного протиборства антаго
ністичних суспільних систем. Праці зарубіжних істориків, незалежно
від наукових шкіл і напрямів, до яких вони належали, оголошувалися
радянською історіографією «буржуазними фальсифікаціями», спрямова
ними на приниження вирішального вкладу СРСР у розгром фашистсь
кого блоку. І вирок був категоричним: «Це звичайна антирадянська
пропаганда, відвертий наклеп на героїчне минуле Радянської держа
ви, радянський народ і його Збройні Сили» 1. Така оцінка історіогра
фами СРСР праць зарубіжних колег цілковито відкидала альтернативні
погляди, ставила нездоланні перешкоди на шляхах надходження но
вої інформації.
■Отже, виключивши зарубіжну історичну літературу про другу сві
тову війну з ужитку радянського читача як шкідливу і неприйнятну,
ідеологи КПРС створили штучно ідеологізовану, чітко підпорядковану
марксистсько-ленінській доктрині в її сталінському (а згодом — хру-
щовському й брежнєвському) варіанті офіціозну версію історії другої
світової та Великої Вітчизняної воєн.
Перекручення правди про події війни почалося одразу після по
чатку німецької агресії. Вже в промові 3 липня 1941 р. Сталін твер
див, що добірні дивізії Гітлера майже розгромлено 1а. На жаль, усе
було навпаки.
Практично відтоді воєнно-політична кон’юнктурщина, замовчуван
ая, напівправда, міфологізація драматичних сторінок війни стали фун
даментом і змістом квазіісторії одного з найтрагічніших і водночас
‘нк&епічніших періодів минулого.
Проте поступово гірка й жорстока правда починає витісняти фальш
і підтасовки, очищати авгієві стайні вітчизняної історіографії. І сьогод
ні, через 50 років після завершення другої світової війни, назріли умо-
-ви для торжества «моменту істини». Цього потребують і сучасники ве
ликої епохи, і люди нових поколінь. Дебати з приводу нез’ясованих
питань історії війни стали свого роду постійним і невід’ємним фактором
розбурханого політичними пристрастями процесу державотворення.
Роз’ятрюванню старих ран сприяють штучні порожнечі у висвіт
ленні вітчизняної історії, в тому числі періоду минулої війни. Принагід
но скажемо, що в західних країнах — учасницях антигітлерівської коа
ліції науково-дослідницьку роботу з історії другої світової війни і учас
ті в ній цих країн було в основному завершено ще у 50-і роки, а отже,
вгамовано громадський інтерес до найживотрепетніших питань. Наскіль
ки плідно попрацювали в умовах демократичних країн зарубіжні істо
рики, позбавлені ідеологічної зашореності, можна судити бодай з тако
го короткого переліку. До 60-х років у США було видано 128-томну
істбрію бойових дій армії, військово-повітряних і військово-морських
сил. В Англії в аналогічний період опубліковано ЗО томів цивільної
іст'дрії країни часів другої світової війни та 92 томи «синіх книг» про
окремі операції британської армії. Західнонімецькі історики підготува
ли й видали багатотомні серії «Вермахт у боях», «Німецькі дивізії у
другій світовій війні». Багато монографій, історичних нарисів, але вже
присвячених окремим питанням, побачили світ і в наступні роки. Про
тягом останніх 20 років у західних країнах про другу світову війну
згадують переважно під час відзначення «круглих дат» або в разі поя
ви якихось сенсаційних знахідок.
4 /55N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення'
Сьогодні чесні історики намагаються (хоч поки що не завжди ус
пішно) поглянути на новітню історію допитливим поглядом звільнених
від ідеологічних шор дослідників-аналітиків. Тим більше, що в останні
роки відкритішою й доступнішою стає раніше прихована інформація
про воєнно-політичні події 30-х років, висвітлення яких здатне доко
рінно змінити погляд на ці події та й на саму війну.
Різним може бути підхід до розгляду проблем минулої війни —
науковим чи публіцистичним, емоційно-художнім чи особисто-спогля
дальним тощо. Скористаємося історико-соціологічним ПІДХОДОМ, ЯКіГЇі,
на наш погляд, дасть можливість якомога опукліше показати, що прак
тика замовчування, напівправда, фальсифікації подій і фактів зробили
чималий вплив на суспільні деформації повоєнного періоду. Не все
виявилося таким благополучним, як це подавала офіційна пропаганда*
Породжена війною довготривала надзвичайна ситуація до глибин
сколихнула суспільство, оголила його політичний, соціальний, еконо
мічний нерви. Життя все більше входило у суперечність з декларова
ними цінностями. Радянський народ дедалі більше прозрівав. Його
мислячу частину вже не могли стримувати жорстокі репресії і гулаги.
А тим Часом правляча верхівка всіляко прагнула до того, аби в
очах громадськості комуністична партія і радянська влада за будь-
яких обставин залишалися непогрішними і всесильними. І тут чітко
проглядається ще один аспект цих цілеспрямованих історіографічних
деформацій — рятування ідеї і принципу абсолютної авторитарної влй-
ди. Адже зіткнення СРСР і Німеччини спричинило найвідчутнішу криду
системи одноосібного, однопартійного і, отже, тоталітарного управління
величезною країною, зведеного, зрештою, до безмежної концентрації
влади в руках однієї людини, до того ж, людини далеко не досконалої^
схильної до зловживань та злочинів.
Постає питання, як така хибна система єдиновладдя зуміла вийти
з війни переможницею і навіть несприятливий розвиток подій оберну
ти на свою користь? Відповідь однозначна: лише завдяки самовідданос
ті мільйонів патріотів Вітчизни. В трагічній ситуації початкового етапу
фашистської агресії, коли народ у своїй основній масі почав розуміхв,
що щось не те коїться в цій війні, він інстинктивно підставив плече П}Д
несучу конструкцію, що захиталася. Викликане несприятливою трагіч
ною ситуацією громадське подвижництво стало масовим. Мільйони лю
дей піднялися на захист рідної землі, на якийсь час забувши незаслу-
жені кривди від сталінщини. Рятуючи Батьківщину від загибелі, патріо
ти тим самим, незалежно від власного бажання, врятували й тоталі
тарну систему, відтягнувши її крах на піввіку.
Протягом повоєнних десятиліть радянські історики, виконуючи за
мовлення так званих директивних органів, зробили все можливе, щрб
завуалювати кричущі вади й прорахунки системи єдиновладдя, прихо
вати втрати, яких зазнало суспільство внаслідок не тільки фашистської
агресії, а й тотальних методів ведення війни. Адже вожді партії і наро
ду мінялися, а принцип єдинодержавної диктатури в країні залишався.
Утвердженню цієї системи влади мала служити й історіографія. Цо
суті, весь її доробок був підпорядкований обгрунтуванню доцільності
авторитарного «партійного керівництва» країною та його прославляннях
Ця особливість радянської історичної науки, як і пропаганди, буЗїа
помічена ще О. П. Довженком, який писав у «Щоденнику», що нікому
«правда про народ і його лихо... не потрібна і ніщо не потрібне, крім
панегірика» 2.
Одразу ж по завершенні війни під тиском владних структур від
булася мутація історіографії «під Сталіна» та його оточення, потім —
«під Хрущова», далі — «під Брежнєва». Ось чому незавидною вияви
лася й доля капітальних праць про минулу війну — 6-томної та 12-том-
ної історій. Задумані як останнє слово історіографії, вони були дис
кредитовані відвертою і цинічною кон’юнктурщиною. Особливо це сто
ІЗЗМ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, М 3 &
М. В. Коваль
суеться другої з названих праць. Багатотомне видання грунтувалося на
сталіністській методології і тому спрощено й неправдиво зображало
драматичні події напередодні війни та в її перший період. Оцінюючи
цю працю, відомі воєнні історики В. Дашичев, В. Куліш, А. Мерцалов
писали: «Величезний опус був однобічним у всіх відношеннях, цілі —
апологетичними відповідно до претензій Брежнєва, Гречка, Устинова,
Єпішева увійти в історію як видатні воєнні діячі» 3.
У 80-і роки кола, не заінтересовані в правдивому висвітленні подій
Великої Вітчизняної війни, зірвали спробу створити 10-томну її історію
силами прогресивно настроєних науковців Інституту воєнної історії Мі
ністерства оборони СРСР. Біди історіографії посилювалися тогочасною
практикою, коли регіональні дослідні установи й місцеві автори повинні
були керуватися положеннями московських видань як «директивами
центру».
Принагідно зазначимо, що було б несправедливим усю вину за не
достовірне висвітлення історії минулої війни покладати тільки на істо
риків. Безумовно, на них лежить значна частка провини, але не треба
забувати й тих, хто «водив рукою» історика,— партійно-апаратних ідео
логів, які, підкуповуючи, а то й ламаючи «через коліно» неслухняних,
закриваючи доступ до джерел правдивої інформації, добивалися свого.
На сторожі інтересів офіційної ідеології несхитно стояли Інститут
марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та його філіали у республіках, а
також незліченні кафедри марксизму-ленінізму та історії партії у вузах.
Ця потужна розгалужена система забезпечувала монополію партійної
ідеології в історіографії. Отже, зводити справу до чийогось бажан
ня чи небажання писати правду — значить просто не розуміти суті
проблеми.
Цілком очевидно, що від такої історіографії не можна було чека
ти чесної й вичерпної відповіді на багато заплутаних питань, зокрема
на такі кардинальні, як причини і витоки трагічних подій початку війни,
прорахунки та помилки стратегічного керівництва у ході бойових дій
1941 —1942 рр-, загибель армій і цілих фронтів тощо.
А підстав для занепокоєння більше ніж досить. Можна хоч би спро
бувати порівняти задля істини історично подібні ситуації. Так, скільки-
небудь допитливому дослідникові не може не впасти в око відмінність
наслідків для «східного фронту» першої та другої світових війн при
подібності багатьох інших рис. їх розділяли лише два десятиліття, і
в них брали участь представники одного покоління, а зброя — літаки,
танки, підводні човни, кулемети,— якою вони воювали, за своїми ос
новними (принаймні зовнішніми) параметрами також були подібні.
Навіть солдати російської і радянської армій мали зовнішню схожість
своїми шинельними скатками та обмотками на ногах. До того ж, війни
відбувалися на одному й тому ж театрі воєнних дій. Однак якими ра-
'зюче несхожими були хід і результати обох компаній! Якщо в першу
світову війну бойові дії на східному фронті не вийшли за межі західних
районів імперії, найбільшим містам, здобутим німецькою армією,
була Рига, а безповоротні людські втрати російської армії ста
новили 1,5 млн. чоловік, то у другій світовій війні противник захопив
близько 10 % території велетенської країни, заглибившись на тисячі
кілометрів, і досяг Волги та хребтів Кавказьких гір. А втрати Черво
ної армії були набагато більші, ніж російської у першій світовій війні.
Проте в радянській історіографії вважалося, що Російська імперія всту
пила в першу світову війну, будучи до неї не підготовленою, а російсь
ка армія воювала незадовільно. Що ж до СРСР, то радянські історики
утримувалися однозначно стверджувати, що він вступив у другу світо
ву війну непідготовленим, адже протягом двох передвоєнних десятиліть
зміцненню обороноздатності приділялося чимало уваги. На бойові дії
радянських Збройних Сил в історичній літературі також нема якихось
серйозних нарікань. Відомо, що історичні паралелі ризиковані, однак
6 І88М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
запропоноване порівняння не може не наводити на серйозні роздуми:
а чи є вірогідною теза: «Ми були готові до війни, але не в тій мірі, як
цього хотілося б»?
Але сказати правду про затемнений бік історії війни — це означало
в період сталінщини взяти під сумнів правильність багатьох дій і рішень
партії та вождя, який «замкнув на собі» всю владу в країні, похитну
ти створений пропагандою міф про нього як «геніального полководця
всіх часів і народів». Вороже сприймалася правда і в значно пізніші
часи, адже невигідною була вона системі тоталітарної диктатури, під
кріпленої однопартійною системою.
Спадкова ортодоксальність у маніпуляціях партійно-державної
верхівки історичною наукою зумовила деградацію останньої, призвела
до разючого зниження її авторитету в радянському суспільстві й ка
тастрофічного — за кордоном. Зарубіжні фахівці, не приховуючи зне
ваги до радянської історичної науки, називали її «картковим будиноч
ком, який розвалюється при найменшому дотику фактів».
Як уже зазначалося, свідома і цілеспрямована деформація історич
ної правди почалася з перших днів війни проти фашистського агресора.
Правлячій партійно-бюрократичній верхівці запровадження власної
монополії на істину було необхідне для того, щоб приховати від народу
допущені нею згубні прорахунки і помилки у підготовці до війни та
в її веденні. Тому замовчування й приписки при зображенні подій ста
ли звичною інформаційно-пропагандистською практикою.
Надходження до широких верств населення відповідним чином об
робленої інформації забезпечувало Радянське інформаційне бюро —
спеціально створений для цього орган, підпорядкований безпосередньо
ЦК ВКП(б). Його матеріали ставали основою розповсюджуваних пре
сою і радіо препарованих повідомлень, що в поєднанні з найсуворішою
цензурою мали на меті викликати схвальну реакцію людей на воєнно-
політичні заходи радянського уряду.
Так вже у воєнні роки почала нагромаджуватися відповідна дже
рельна база. Надмірна політизація супроводжувала і цей процес. При
підготовці документів суворо дозувалося «вигідне» і «невигідне», прав-
. диві відомості і сфальсифіковані. Часто укладачі фронтового зведення
чи довідки про роботу промисловості прагнули не стільки подати реаль
ну картину, скільки «вписатися» у загальноприйняту схему й виконати
офіційні вимоги. Наслідком цього, а також неодноразового просіюван
ня у післявоєнний час архівних фондів з наступним усуненням неви
гідних матеріалів, з ретельною селекцією всіх без винятку збірників
документів є те, що правдиве, реалістичне відображення подій війни
проти Німеччини залишається вкрай утрудненим. Найбільше це стосу
ється фронтової та «зафронтової», тобто партизанської, проблематики.
Тут же виникає новий джерелознавчий аспект: як і ким формува
лися ці документи. Виконавці, які складали незліченні «казенні папе
ри», були переважно орієнтовані на повсюдно діючу систему приписок.
Письменник Григорій Лобас у своєму фронтовому щоденнику писав
про те, як готувалися «бойові зведення»: «Наприклад, після бою на по
лі залишається чотири підбиті танки. Хто їх підбив — гармаші, пете-
ерівці, чи вони підірвалися на мінах,— важко сказати. Та коли подава
ли дані наверх, кожен зараховував ці танки за свої. І виходило вже не
чотири, а дванадцять. А потім цю цифру збільшували штабісти. В ре
зультаті виходило, що у німців на нашому напрямку всіх танків стіль
ки не набереться, скільки підбито в одному бою» 4. Письменник-ветеран
Борис Вітман, порівнюючи фронтові реалії з документальними дани
ми, що є в архівах, у розпачі вигукує: «Я не вірю ніяким архівним до
кументам, бо знаю, як закладалися в архіви ті дані, котрі потрібні-
Архів нашпиговано брехнею. Багатоступінчаста брехня-..»5. З огляду
на подібні коментарі думається, що навряд чи стане коли-небудь піз
наною до кінця правда про війну.
І88М0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З 7
М. В. Коваль
Враженим тим самим «грибком», що й література та її джерела,
виявився і жанр мемуаристики (за винятком хіба що лічених праць:
О. В. Горбатова, М. Г. Кузнецова, О. Є. Голованова та деяких інших)*
У 60—80-і роки не було, мабуть, жодного видавництва, де б не виходи
ли спогади учасників війни. І, як правило, всі вони рівнялися на про
відне військове видавництво «Воениздат». Продукція ж редакції «Во
єнних мемуаров» цього видавництва створювалася за певними трафа
ретами, що майже виключали чесне й повноцінне відображення баченого
і пережитого, утверджували принцип подачі лише «позитивних» прик
ладів, уникання самостійних, об’єктивних оцінок. Своєрідними гаранта
ми ортодоксальності праць цього жанру виступали найчастіше не авто
ри, а так звані літературні записувачі, тобто професіонали, які не тіль
ки володіли літературними навичками, а й знали, що «піде», а що —
ні. Жорсткому й безцеремонному «редагуванню» було піддано навіть
мемуари найвидатнішого полководця другої світової війни маршала
Г. К. Жукова — «Спогади і роздуми». Недарма він, як свідчить пись
менник В. Карпов, незадовго до своєї смерті із сумом говорив: «Книга
спогадів наполовину не моя»6. Зрештою, редакцію «Военньїх мемуа
ров» у «Воениздате» було закрито ще у так звані застійні часи.
Із засобів інформації та мемуарної літератури апробовані і нерід
ко препаровані версії тих чи інших подій, оцінки історичних осіб пе
рекочували в наукові праці- Вкладаючись в ідеологічну конструкцію
сталінізму, ретельно відселекціонований фактаж містив бажані пар
тійному керівництву версії подій та їх оцінки. Якщо в роки війни прак
тика напівправди, міфологізації ще мала право на існування, врахову
ючи специфіку ідеологічної війни, то у повоєнний час вона стала цілком
протиприродною й шкідливою. Однак, залишаючись частиною заходів,
що забезпечували функціонування існуючої системи, вона вкоренилася
на довгі десятиліття.
Насичення історіографії урізаною правдою, а також відвертою дез
інформацією відбувалося цілеспрямовано і планомірно. Цьому сприяв-
не науково-дослідницький у повному розумінні слова, а швидше цикліч
ний розвиток сталінсько-хрущовсько-брежнєвської історіографії за юві
лейними датами. Саме таким чином створено величезний масив (по
над 20 тис. монографій, книг, брошур загальним тиражем 1 млрд. прим.)
так званої «датської», тобто апологетично-парадної літератури, в якій
суто фактичний матеріал, загалом правдоподібний, хибує позитивізмом,
що не може не спотворювати реальності подій.
Однак при всіх великих вадах історіографічного здобутку радянсь
ких часів немає підстав оцінювати його однозначно негативно і твер
дити, що він, мовляв, зовсім непридатний. Безсумнівно, позитивною є
його націленість на виховання громадянських достоїнств, патріотизму,,
здатності до подвигу, вірності кращим традиціям визвольної бороть
би. На жаль, ці привабливі риси часто заглушалися партійно-пропаган
дистським напучуванням, що омертвляло реалістичне підгрунтя бага
тьох праць з історії війни-
Якщо на рівні «фронтових епізодів» історію війни подано задо
вільно, то цього не можна сказати про розкриття сутності історичного
процесу в цілому. Простежується закономірність: чим далі при висвіт
ленні тієї чи іншої події або явища історик заглиблювався в їх смисл,
чим більше виходив на рівень політики, тим обережнішими, деклара-
тивнішими, менш аргументованими і, зрештою, дедалі офіціознішими
ставали висловлені ним міркування та висновки. Це пояснювалося
тим, що розкриття питань, пов’язаних з політикою, вимагало від до
слідника неухильного дотримання жорстких норм заідеологізованої
історіографії.
Найменше витримує критику, особливо з погляду розкриття полі
тичного підгрунтя подій і явищ, основна маса праць з історії Великої
Вітчизняної війни, створених у 70-і та в першій половині 80-х років.
8 І38К 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995. № 3я
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
Далеко не в усьому задовольняють нас нині як інтерпретація вміще
ного в них фактажу, так і оцінки подій, теоретичні висновки, статистич
ний матеріал.
Підцензурній радянській історичній літературі притаманний одно
бічно позитивний підхід до висвітлення політики сталінського уряду
у передвоєнний період. Вона, мовляв, велася в інтересах «усього ми
ролюбного людства». Саме в такому аспекті розглядалися, зокрема,
дії СРСР, спрямовані на створення системи колективної безпеки, ра
дянсько-німецькі переговори та угоди, заходи щодо обмеження сфери
нацистської агресії тощо. Повністю виправдовувалася і схвально оці
нювалася політика щодо Фінляндії та країн Прибалтики.
Всупереч фактам підготовка країни до відсічі можливої агресії
подавалася в літературі як «науково обгрунтована», «глибоко осмис
лена» і «поступово реалізовувана» комплексна програма розв’язання
соціальних, економічних, ідеологічних та суто воєнних завдань. За рам
ками наукового аналізу залишилися помилки й прорахунки у прове
денні необхідної з огляду на неминучість війни воєнної конверсії еко
номіки. Увага акцентувалася лише на кінцевих результатах довоєнних
заходів (індустріалізація та колективізація сільського господарства)
для вирішення нагальних воєнно-економічних питань в екстремальних
умовах війни 1941—1945 рр. Водночас замовчувалися негативні й три
валі морально-психологічні наслідки насильницького проведення цих
заходів. Адже форсована індустріалізація і примусова колективізація
залишаються трагічними сторінками в долях людей.
В історичних дослідженнях обминалося питання про згубний вплив
жорсткої сталінської репресивної політики на моральний, матеріальний
і оборонний потенціал суспільства напередодні війни. Ще кілька років
тому громадськість мало що знала про масові репресії кінця 30-х років
у країні та в армії, коли суспільство втратило сотні тисяч кваліфіко
ваних спеціалістів, а Збройні Сили — практично всіх старших команди
рів. Зокрема, з армії було усунуто близько 45 тис. чоловік командного
складу, майже 1800 досвідчених, теоретично підготовлених генералів,
90 % членів Головної воєнної ради. Переважна більшість з них загинула
в єжовській м’ясорубці. На заміну їм масово висувалися віддані режи
мові люди, як правило, невисокої кваліфікації.
Наслідком такої деформації у практиці воєнного будівництва ста
ло зниження дисципліни та рівня бойової підготовки у військах. Ма-
лопідготовлений командний склад недооцінював сили ймовірного про
тивника, який мав досвід ведення бойових операцій. З кон’юнктурних,
пропагандистських міркувань склалася традиція показувати ворожих
солдатів та офіцерів недолугими боягузами й злочинцями. Навіть у
наказі наркома оборони Й. Сталіна від 1 травня 1942 р. говорилося:
«...Так звана хоробрість німецького офіцера — річ дуже відносна..., ні
мецький офіцер проявляє хоробрість, коли він має справу з беззброй
ними військовополоненими і з мирним цивільним населенням, але його
покидає хоробрість, коли він стає перед лицем організованої сили Чер
воної армії. Пригадайте народну приказку: «Молодець проти овець, а
проти молодця — сам вівця»7.
Лише останнім часом крізь товщу пропагандистського туману по
чала виступати більш-менш правдива картина того, що являли собою
німецькі збройні сили періоду другої світової війни. З огляду на об’єк
тивну інформацію, німецькому солдатові важко відмовити в бойовому
хисті, військовому вишколі, особистій хоробрості, а офіцерам і генера
лам— у високому професіоналізмі. До того ж, вони найчастіше мали
незрівнянно ліпші екіпіровку, харчування, побутові умови. Думається,
що краще за інших про армію противника сказав Г. К. Жуков: «Треба
оцінити гідно німецьку армію, з якою нам довелося зіткнутися з перших
днів війни. Ми ж не перед дурниками відступали по тисячі кілометрів,
а перед найсильнішою армією світу- Треба ясно сказати, що німецька
188N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, М З 5
М. В. Коваль
армія на початок війни була краще нашої армії підготовленою, нав
ченою, озброєною, психологічно більш готовою до війни... Треба також
визнати, що німецький Генеральний штаб і взагалі німецькі штаби
тоді краще працювали, ніж наш Генеральний штаб, і взагалі ні
мецькі командуючі в той період краще й глибше думали, ніж наші
командуючі» 8.
Вивчити військовий механізм супротивної сторони важливо не тіль
ки для оцінки минулих воєнних подій, а й для висновків на майбутнє.
І не слід боятися того, що правда про першокласну німецьку армію
принизить бойову славу колишніх радянських Збройних Сил. З цього
приводу мудро зауважив Костянтин Симонов: «Так, ворог був звитяж
ний — тим більша наша слава».
Не можна, звичайно, заперечувати того, що гітлерівська армія,
орієнтована злочинним урядом на тотальні та вкрай жорсткі методи
ведення бойових дій на фронті, а також на терор щодо місцевого на
селення, залишила по собі зловісну пам’ять. Але нині, коли у постра
дянському суспільстві ослабнув «фактор заляканості», виявляється, що
в людей, які пережили лихоліття окупації або «остарбайтерські галери»
у гітлерівській імперії, поряд із жахливими споминами пам’ять збе
регла й факти співчутливого ставлення до них з боку німецьких
солдатів та офіцерів, робітників і бауерів, які не піддалися расистській
пропаганді. Отже, «обличчя ворога» історикам належить розкрити
врівноваженіше.
Однією з конструктивних вад радянської історіографії було зве
дення в абсолют вимушеної відмови дослідників від розгляду ряду
«незручних» проблем, зокрема тих, що стосувалися дійсних причин і
обставин полонення величезних контингентів військовослужбовців Чер
воної армії та подальшої їхньої долі. До заборонених належали також
такі теми, як соціальна і політична база досить поширеного тоді кола
бораціонізму, дії численних місцевих антирадянських формувань на
боці противника й т. ін.
Предметом особливої пильності радянської цензури були дані про
людські втрати як Червоної армії, так і німецької. В літературі всіляко
підтримувалася думка, що людські втрати СРСР не були надмірними,
принаймні не перевищували втрат противника. Це питання набуло яск
равого політичного забарвлення: співвідношення людських втрат мало
служити вирішальним аргументом на користь офіційної версії радянсь
кої історіографії про «високий рівень» сталінського керівництва краї
ною під час війни проти фашистської Німеччини. В лютому 1946 р.
Сталін визначив радянські бойові безповоротні втрати у 7 млн. чоловік.
Незабаром член політбюро ЦК ВКП(б) М. О. Вознесенський назвав
іншу кількість загиблих— 15 млн. Згодом М. С. Хрущов «пустив по
світу» ще одну цифру — 20 млн., а Л. І. Брежнєв «уточнив» — понад
20 млн. чоловік втратив Радянський Союз з 1941 по 1945 рр.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років група дослідників з Інсти
туту воєнної історії Міністерства оборони СРСР, застосувавши нові ме
тоди підрахунків, дійшла висновку, що втрати на фронті і на окупова
ній території становили загалом 26—28 млн., причому бойові — 8,6 млн.
чоловік. Решту, тобто приблизно 20 млн. чоловік, було механічно відне
сено до втрат цивільного населення на окупованій німцями території.
Щоправда, дослідники при цьому «забули» одну «дрібничку». З 1942
по 1946 рр. на визволеній від фашистів території працювала створена
Верховною Радою СРСР Надзвичайна державна комісія з питань вста
новлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських окупантів та
їхніх поплічників. Вона аж ніяк не була зацікавлена в применшенні
нацистських злочинів і працювала дуже ретельно: обстежила 54 тис.
населених пунктів, вивчила близько 4 млн. заяв про нацистський терор
щодо мирного населення на окупованій території СРСР. Вважалося, що
від рук окупантів загинуло принаймні 10 млн. чоловік. Ці матеріали
10 / 5 5 0130—5247. Укр. Іст. журн. 1995, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
комісії лягли в основу звинувачень радянської сторони на Нюрнберзь
кому судовому процесі.
Виникає запитання: за рахунок яких нових втрат пропонується цю
і без того величезну цифру подвоїти? Хіба за повоєнні десятиріччя
знайдено нові численні масові поховання жертв нацистських злодіянь,
нові Бабині Яри? Ні, про такі факти ні дослідникам, ні комусь іншому
невідомо. Кілька могильників, виявлених останнім часом (Биківня,
Дем’янів Лаз та ін.), не є, як відомо, злодіяннями гітлерівців. Отже,
цифра 8,6 млн. чоловік бойових втрат Червоної армії цілковитого до
вір’я не могла викликати. Принагідно зауважимо, що поряд з цими
даними дисонували інші, зафіксовані безпосередньо картотекою Цент
рального архіву Міністерства оборони Російської Федерації і обнаро
дувані тоді ж керівником Головної редакційної колегії «Книги пам’яті
України» генералом армії у відставці І. О. Герасимовим. Ось вони: за
період з 1941 по 1945 рр. безповоротно втрачено 16,2 млн. рядових і
сержантів, 1,2 млн. осіб офіцерського складу, 3—4 млн. тих, хто заги
нув безвісти 9.
Тим часом дані, що з’явилися в наступні роки, не тільки не внесли
ясності у животрепетну проблему, а й загострили її- 8 травня 1993 р.
в газеті «Известия» подано абсолютні цифри безповоротних втрат діючої
армії за 12 місяців одного лише 1942 р. Підсумок — 5 888 236 тис. сол
датів та офіцерів. І це тільки за один з чотирьох років війни! Але не
забаром та сама газета опублікувала інше, не менш драматичне по
відомлення: згідно із загальним підсумком 700 «Книг пам’яті» Росій
ської Федерації, кількість загиблих у бойових діях становила
17.5 млн.10. Зверніть увагу: це лише по Росії. Наводимо ці цифри без
коментарів, бо й так цілком зрозуміло, що вони, м’яко кажучи, став
лять під сумнів наведені вище офіційні дані Міністерства оборони СРСР.
В березні 1995 р. у Москві в рамках відзначення 50-річчя Перемоги
над фашистською Німеччиною було проведено наукову конференцію
«Людські втрати у другій світовій війні». На жаль, це найболючіше з
усіх «хворобливих» питань так і не було «закрите». Міноборони Ро
сійської Федерації, яке представляв генерал-полковник Г. Ф. Кривоше-
єв, подало підсумкові таблиці, з яких випливало, що безповоротні втра
ти Збройних Сил у 1941 —1945 рр. становили 11 944,1 тис. чоловік, але
фактично, за роз’ясненням Г. Ф. Кривошеєва, їх налічувалося
8668,4 тис., бо 2775,7 тис. чоловік було виключено з числа втрат як
колишніх військовополонених, оточенців і тих, хто пропав безвісти,
тобто таких, що один раз начебто вже зараховані до числа безпово
ротних втрат. Усього за 1941 —1945 рр- було залучено до Збройних
Сил (за винятком повторно призваних) 34 476,7 тис. чоловік.
Цифрою загальних людських втрат в країні визнано 37,2 млн., а
після вирахування кількості померлих через підвищену смертність ді
тей та померлих у воєнні роки за рівнем мирного часу (1940 р.) оста
точно людські втрати від війни на конференції підтверджено цифрою
в 26,6 млк. чоловік, з них — 20 млн. чоловіків, решта— жінки.
Набагато менше досліджений український аспект проблеми людсь
ких втрат. Так, загальновідому цифру втрат населення України від фа
шистської окупації: вбито і замучено цивільного населення — 3 898 457
чрловік і військовополонених — 1 366 588 чоловік — отримано не науко
во-аналітичним, а директивним порядком, як це було прийнято у 60-ті
роки, коли створювався тритомник «Українська РСР у Великій Віт
чизняній війні», де ці цифри обнародувані. І можна припустити, що до
першої цифри включено й природне зменшення населення з 1941 по
1944 рр. Це питання потребує додаткового дослідження.
Ще гірше стоїть справа із з’ясуванням фронтових безповоротних
втрат військовослужбовців — вихідців з України. За попередніми да
ними «Книги пам’яті України», всього на фронтах війни загинуло
4.5 млн. чоловік. За достовірність цієї цифри, природно, ніхто не руча-
0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З 11
М. В. Коваль
еться. Більш точно визначено кількість воїнів української національ
ності— 1 376 500 (15 % від загального числа усіх загиблих військово
службовців). Отож, застаріла проблема людських втрат України ще
потребує спеціального дослідження. Зокрема, важливо, з’ясувати і
кількість загиблих у боях вояків УПА і тих «остарбайтерів», котрі
сконали від голоду й непосильної праці в Німеччині, і тих, хто загинув
від дій ОУН—УПА, і тих, чиє життя перервалося під час боротьби
проти «українських буржуазних націоналістів» у Західній Україні, і т. ін.
Власне кажучи, в статистику нічого нового згадана конференція
не внесла. Щоправда, дисонансом «накатаним» версіям прозвучала на
ній заява представника Інституту документалістики Головархіву Ро
сійської Федерації, який, посилаючись на найновіші методики й комп’ю
терну систему підрахунків банку статистичних даних, твердив, що без
поворотні втрати військовослужбовців Червоної армії (фронтові, сані
тарні, загиблими військовополоненими) становлять 19,5 млн. чоловік
(ще одна сенсація!). У цьому ж контексті звертає на себе увагу й те, що
до останнього часу вітчизняні наукові джерела уникали називати циф
ри бойових втрат німецької армії. Лише нещодавно такі дані — 7,4 млн.
чоловік— з’явилися в науковій пресі. А загалом фашистський блок, за
даними М. А. Гареєва, втратив близько 10 млн. чоловік. Є й інша точка
зору, а саме та, що німецька армія втратила на Східному фронті
2,5 млн. і на інших фронтах— 1,5 млн. чоловік.
Питання, пов’язані з втратами збройних сил Німеччини у другій
світовій війні, також розглядалися на згаданій конференції. Ось які
дані було запропоновано по німецьких втратах на радянсько-німецько
му фронті: безповоротні німецькі втрати — 6 549 956, союзників Німеч
чини— 1 468 145, у тому числі вбито, померло від ран і хвороб, пропа
ло безвісти — 3 024 576 (Німеччина) і 668 163 (союзники), потрапило в
полон — 3 525 380 (Німеччина) і 799 982 (союзники). Однак серед су
часних російських воєнних істориків продовжує побутувати думка, що
протягом усієї війни німецькі втрати були значно нижчими, ніж ра
дянські (на початку війни співвідношення між ними становило 1 : 3,
наприкінці— 1 :2 ).
Безсумнівним є, те, що Сталін діяв за принципом «з втратами не ра
хуватися» (згадаймо відомий його афоризм: «Коли гине одна людина —
це трагедія. Коли гине тисяча — це статистика») і того ж добивався
від командного складу армії. Недарма спостережливі письменники-
фронтовики в один голос звинувачують у надмірно високих людських
втратах саме воєначальників. «Боже мій, скільки нещастя народу при
несли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть!»,— ви
гукує Олександр Довженко у «Щоденнику», перебуваючи на Південно-
Західному фронті в 1942 р. п. йому вторить Ілля Сельвінський з Крим
ського фронту в тому ж 1942 р.: «Винні бездарні і малограмотні наші
генерали, котрі бояться Сталіна більше, аніж ворога» 12. І що цікаво:
з цими висновками радянських письменників перегукуються спостере
ження німецьких солдатів. Ось що писав ветеран вермахту 77-річний
Вернер Кіслінг: «Нас вражало водночас безжальне ставлення своїх
же до російського солдата і його неймовірна мужність» 13.
Чимало генералів, аби виглядати в очах вождя несхибними і
твердими сталінцями, бездумно виконували всі його настанови, часто
збільшуючи й без того незмірні людські жертви (звісно — «за ціною
не постоїмо!»). Відомий радянський воєначальник генерал армії
М. Г. Лященко визнавав: «Справді, у тій війні було багато смертей,
нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які
прагнули досягти успіху за будь-яку ціну» н.
Зневажливе в багатьох випадках ставлення до «живої сили», тобто
до життя солдатів та офіцерів, виявлялося навіть у тому, що нерідке
у зведеннях про втрати спочатку подавалися дані про бойову техніку,
а вже потім — про загиблих людей.
12 /55АГ 0130—5247. Укр. іст. жури. 1:995, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
З болем серця відчував цю зневагу до загиблого покоління
О. П. Довженко. «Я був учора на параді Перемоги на Красній площі.
Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий мар
шал Жуков прочитав урочисту й грізну промову Перемоги. Коли зга
дав він про тих, що впали в боях в величезних, незнаних в історії кіль
костях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що
шапки більш ніхто не зняв. Не було ні паузи, ні траурного маршу, ні
мовчання. Були сказані ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять,
якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й
зовсім не жили, про них згадали як про поняття». Так записав Олек
сандр Петрович у своєму «Щоденнику» 24 липня 1945 р.15.
Не можна обійти і проблему «безвісти загиблих». Звичайно, такі
втрати неминучі в будь-якій війні. Але коли йдеться про мільйони за
гиблих, то ніяк не можна позбутися почуття гіркоти за якесь, сказати
б, тотальне приниження людини в солдатській шинелі протягом усього
періоду цієї страхітливої війни, якесь ніби глумливе ставлення до її
життя з боку тих, котрі, вважаючи себе мудрими стратегами, маніпу
лювали долями інших так, як їм заманеться. На жаль, не можна відки
нути й відчуття того, що чимало воєначальників і командирів усіх ран
гів не виявляли справжньої турботи про життя й здоров’я своїх під
леглих, воювали, як то кажуть, «гарматним м’ясом». І, крім того, у
самій проблемі «безвісти загиблих» проглядається якась, певною мірою,
блюзнірська штучність, створена одними щодо інших. Підтвердження
цьому знаходимо хоча б у такому факті. Одразу по війні численні по
хоронні команди на всій території бойових дій, особливо у Польщі та
Німеччині, робили масові «братські могили» радянських воїнів шляхом
ліквідації індивідуальних поховань. І як часто, на жаль, під час таких
перепоховань відомі ставали назавжди невідомими, хоч були тоді ще
всі підстави піти в небуття з власним ім’ям.
Думається, що проблема «ціни перемоги» за нинішніх умов вряд
чи може бути вирішеною. Адже, так би «мовити, «баланс крові» дасть
змогу судити про рівень воєнного мистецтва та військовий хист
генералів воюючих країн. Якийсь шанс, можливо, з’явиться, якщо
будуть обнародувані й осмислені статистичні дані не тільки про
німецькі, а й про радянські втрати під час воєнних кампаній та
найбільших битв.
Але, зрештою, ясно одне: справжні втрати і України, і Радянсь
кого Союзу в цілому в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах ні
коли вже остаточно не будуть з’ясовані. Надто багато часу минуло
відтоді, і надто товстий шар політичних напластувань огортає цю проб
лему. І як тут не згадати старовинне: «Про війни мовиться брехня, та
правду знає вороння».
Об’єктивному розкриттю історичного процесу в усій його склад
ності й розмаїтті постійно перешкоджав зведений у норму суб’єкти
вістський підхід. Свій практичний прояв він дістав передусім в абсо
лютизації ролі діячів, які в той чи інший період перебували на найви
щих партійних і державних посадах, а також у відповідній кореляції
історичних подій. Це виявлялося, з одного боку, в надмірному звели
ченні діянь окремих особистостей, а з другого,— у переоцінці значу
щості самих подій, до яких вони так чи інакше були причетні. В 60-і
роки, наприклад, суб’єктивістських деформацій зазнало висвітлення в
літературі теми оборони Києва. Всіляко акцентувалося на її тривалості,
героїзмі захисників, що, безумовно, відповідає історичній правді. Од
нак бездоказове перебільшення ролі М. С. Хрущова у тих подіях мало
відверто кон’юнктурний характер. У 1964 р. йому присвоїли звання
Героя Радянського Союзу. Йшлося, безперечно, про новий сплеск зве
личення особи діяча, який за кілька років до того сам був ініціатором
розвінчання культу Сталіна- Як член Військової ради Південно-Захід
ного напряму, Хрущов був причетний до трагічних моментів оборони
.'$5 N 0130—5247. Укр. іст. ж урн. 1995, М З 13
М. В. Коваль
Києва — катастрофи Південно-Західного фронту, оточення чотирьох
армій з наступним взяттям у полон, за радянськими даними, 456 тис.,,
за німецькими,— 665 тис. чоловік. Як нещодавно стало відомо, на по
чатку серпня 1941 р. Хрущов твердо запевнив Сталіна, що не допустить
форсування Дніпра, оточення й захоплення німцями Києва. Сталін, ма
ючи такі запевнення і знаючи, що Київ захищають досить великі сили,
з цілковитою підставою вимагав обороняти столицю України до кінця.
А через два тижні німецькі війська майже безперешкодно форсували
великими силами Дніпро й оточили Київ, чим вирішили долю і столиці
України, і Південно-Західного фронту.
Хрестоматійним прикладом суб’єктивізму у висвітленні воєнних по
дій на догоду черговому «хазяїнові» партії та країни стала в подаль
шому переоцінка значення далеко не першорядної ділянки радянсько-
німецького фронту в районі Новоросійська. Водночас без усякого по
чуття міри було гіпертрофовано й досить скромну в тих подіях роль
Л. І. Брежнєва. «Велика війна на Малій землі, очолена полковником
Брежнєвим»,— таким жартом народ висловив своє ставлення до незграб
них, а нерідко й просто безглуздих підтасовок історичних фактів.
Вульгарною кон’юнктурщиною у персоналіях позначені навіть фун
даментальні історичні праці. Ось, наприклад, як розподілено головні
персоналії в третьому томі колективної праці «Українська РСР у Вели
кій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (К-, 1975). Прізвище Вер
ховного Головнокомандуючого Й. В. Сталіна згадано 5 раз, командую
чого 1-м Українським фронтом маршала Г. К- Жукова — 8. А от пріз
вище члена Військової ради цього фронту, тодішнього члена політбюро
ЦК ВКП(б), першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова, який після
свого сумнозвісного «падіння» встиг уже піти з життя, у томі взагалі
не згадується. Зате прізвище начальника політвідділу однієї з армій
Л. І. Брежнєва знаходимо на сторінках книги найчастіше— 12 разів!
Непомірне звеличування значущості тих чи інших керівних осіб —
нерідко, як відомо, сірих і обмежених постатей — тягнуло за собою
недооцінку, а то й приниження ролі народних мас у війні. Наслідком
було те, що виклад подій, по суті, не персоніфікувався. В історичних
працях люди згадувалися переважно в епізодах героїчних подій і, до
того ж, у вигляді реєстрів прізвищ, розміщених відповідно до посадо
вих, соціальних категорій тощо. Наукові праці рясно нашпиговано без
ликими іменами, а не людськими особистостями. Будь-яке з них, як
деталь механізму, можна безболісно замінити на інше, в даний кон’юн
ктурний момент більш придатне.
Подвиги фронтовиків у цих працях — стереотипні. Побоювання ав
торів відійти від пропагандистських трафаретів спричинилося до того,
що унікальним фактам не знаходилося місця, як нетиповим. Навіть
полководці й воєначальники не удостоювалися персональних характе
ристик і подавалися в наукових працях так само невиразно, як і рядові
воїни. А тим часом кожному з них були властиві свої особисті непов
торні риси, кожен з перебігом воєнних дій творчо зростав і мудрішав
як командир, нерідко знаходив свої власні, специфічні методи ведення
бойових операцій.
Захоплені однобічним висвітленням героїзму армії, радянські іс
торики уникали показувати інші, менш вигідні сторони її життєді
яльності. Обезглавлена ще в передвоєнні роки й, по суті, втрачена в
1941 р. кадрова армія відновлювалася в ході бойових дій. На коман
дирські посади було висунуто велику кількість військових кадрів воєн
ного часу, серед яких виявилося чимало від природи здібних і загар
тованих у горнилі війни людей, які виробили власний почерк військо
вого керівництва і очолили армію перемоги. Командуючий 1-м Україн
ським фронтом маршал І. С. Конєв, наприклад, відзначався тим, що
завжди прагнув по можливості уникати бойових дій у містах, чим і
рятував їх від зруйнування (Харків, Львів, Краків). Командуючий
14 15ВУ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
3-м Українським фронтом маршал Ф. І. Толбухін уміло маскував на
прям головного удару, створюючи імітацію масового наступу на іншій
ділянці фронту (визволення Мелітополя, Криму) і т. ін.
Як п’ять чи десять років тому, так і понині спірною в громадсь
кій думці залишається роль у війні проти нацистського агресора ке
рівника радянської держави, комуністичної партії та Збройних Сил
И. В. Сталіна. Від неймовірної гіперболізації у воєнні та повоєнні ро
ки («найвизначніший полководець усіх часів і народів»), через замовчу
вання протягом наступного періоду нашої історії і аж до повного запе
речення будь-якого позитиву в його діяльності, формування суцільно-
негативного образу в наші часи — такою химерною є парабола при
життєвої та посмертної долі одного з найвсевладніших диктаторів в
історії, який суттєво вплинув на її хід.
І тут треба сказати, що намагання всі поразки та прорахунки сис
теми приписати одному Сталіну зрозуміти можна. Адже, згідно із за
конами цієї системи, він перебрав на себе абсолютну владу в країні,,
особливо в Збройних Силах як їх Верховний головнокомандуючий. От
же, в очах громадськості повинен був нести абсолютну відповідальність
за все без винятку. Якщо стати на шлях пошуку збалансованої відпо
віді на це непросте питання, то тут треба звернутися до характеристики,
що її дав Сталіну Г. К. Жуков. «Професійні воєнні знання Сталіна,—
згадував маршал,— були недостатніми не тільки на початку війни, а й
до самого її кінця. Однак у більшості випадків йому не можна було
відмовити ні в розумі, ні у здоровому глузді, ні в розумінні обстанов
ки... На совісті Сталіна є такі накази й наполягання, вперті, незважаю
чи ні на які заперечення, котрі погано й шкідливо позначилися на
справі. Але більшість його наказів і розпоряджень були правильними
і справедливими» ,6-
Що ж до суб’єктивістських захоплень істориків, то вони сягали так
далеко, що історія бойових дій на фронтах війни була наче поділеною
на гласну й негласну. До першої належали операції та битви, які для
радянської сторони завершилися успішно. До другої — невдалі чи не
завершені. Останні або взагалі не розглядалися, або ж описані побіж
но і вкрай стисло (катастрофи 1941—1942 рр. на Україні, трагедія
Кримського фронту тощо).
Наслідком персоніфікаторських збочень у методології було те, що
в працях істориків не дістали навіть належного висвітлення, не кажучи
вже про глибокий аналіз, проблеми життя народу воєнних років, зокре
ма його соціального становища і побуту. Відповідальність за тягар во
єнного лихоліття покладалася виключно на противника. Про власні
прорахунки та помилкові рішення не прийнято було й згадувати (ство
рення «зони пустелі» перед відходом радянських ,військ у 1941 р., по
жежі, в Києві, руйнування Хрещатика та прилеглих до нього вулиць,
пам’яток архітектури, масові каральні заходи німців щодо населення
внаслідок партизанських дій тощо).
Однозначно суб’єктивістською є тенденція, що міцно вкоренилася
у радянській історіографії у роки «холодної війни» із Заходом,— по
давати капітуляцію «третього рейху» виключно як заслугу Радянського
Союзу. Справді, СРСР відіграв вирішальну роль у розгромі Німеччини.
Протягом перших трьох років війни на радянсько-німецькому фронті
знаходилося дві третини всієї німецької армії. Найбільших втрат вер
махт зазнав на радянсько-німецькому фронті, де вони були вищі, ніж
на північноафриканському, західноєвропейському і середземноморсько
му театрах воєнних дій. За час війни Радянські Збройні сили знищили,
взяли в полон або розгромили 607 дивізій Німеччини та її союзників.
Однак абсолютизувати вклад Радянського Союзу у Перемогу не
можна, оскільки СРСР був одним з членів антигітлерівської коаліції.
Так, він посідав у цьому альянсі провідне місце, але ж таку саму роль
відігравали в ньому США і Великобританія. Та дії останніх традиційно
133У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З 15
М. В. Коваль
розцінювались у радянській літературі як негативні. І свої зобов’я
зання не завжди виконували, й гострих ситуацій уникали і взагалі тіль
ки й мріяли, аби якось нашкодити інтересам Радянського Союзу. Став
лення ж СРСР до союзників подавалося як незмінно бездоганне.
Безсумнівним є те, що правлячі кола союзних СРСР держав ке
рувалися передусім інтересами своїх країн. Але їх дії на фронтах дру
гої бітової війни відігравали значно більшу роль, ніж про це пові
домлялося в радянській літературі.
Найпереконливішим прикладом тут може бути Нормандська де
сантна операція союзників 1944 р. У вітчизняній історіографії другої
світової війни справедливо підкреслювалося, що англо-американські
війська, діючи в порівняно сприятливих умовах, зазнавали великих
втрат, тому що просувалися надто повільно, а отже, захопили плац
дарм менший, ніж планували. Однак замовчувалося те, що це була одна
з найбільш вдалих операцій у світовій воєнній практиці. Бездоганно
спланована й організована, вона стала певною мірою взірцем велико
масштабних операцій такого роду. Не повідомлялося, звичайно, про те,
що ця операція сприяла успішному проведенню таких воєнних кампаній
на радянсько-німецькому фронті, як завершення визволення України і
Білорусії, оскільки значною мірою відволікала увагу командування ні
мецької армії, сковувала її резерви.
Зауважимо, що врівноваженість, властива сучасному поглядові віт
чизняних дослідників на Нормандську операцію, на жаль, відсутня в
зарубіжних оцінках цієї події. Прикро читати в західній пресі, нібито
поворотним пунктом у ході другої світової війни стало відкриття «дру
гого фронту» — таку оцінку дали йому вищі посадові особи США. Ска
зано так, наче не на Східному фронті перебувала переважна більшість
німецьких дивізій, наче не було ні Московської, ні Сталінградської, ні
Курської битв, які остаточно вирішили долю вермахту, наче не на схід
ному фронті було розгромлено в 4 з лишнім більше ворожих дивізій,
ніж на західних. «Необхідно пам’ятати,— писав англійський історик
А. Тейлор,— що, коли японці завдали удару по Перл-Харбору, німці
вже були зупинені під Москвою; коли англійці перемагали під Зль-
Аламейном, Сталінград знаходився в облозі, і коли англо-американці
висадилися в Сицилії, росіяни вигравали битву під Курськом...» 17.
Негласним правилом для дослідників, які розробляли тематику іс
торії другої світової війни, було приниження значення матеріальної до
помоги, яку подавали СРСР союзники. її, як правило, обов’язково
співвідносять із загальними воєнними потребами Радянського Союзу та
його виробництвом у роки війни. І в цифровому порівнянні вона, справ
ді, програє: літаків із США та Англії поставлено близько 22 тис-, тан
к ів— понад 12 тис., бойових кораблів — до 450, автомашин — 410 тис.,
вибухівки — 326 тис. т, а також майже 1 млн. т борошна» 782 млн. банок
м’ясних консервів, 730 тис. т тваринних жирів, 672 тис. т цукру тощо.
Але якщо сказати правду, то допомога союзників все ж відіграла
свою роль у тому, що Червона армія зуміла вистояти під ударами пере
важаючих сил німецької армії аж до завершення перебудови еконо
міки та відновлення воєнно-економічної бази країни. Особливо цінною
була вона у перший, найважчий період війни, зокрема, в ході контр
наступу радянських військ під Москвою, коли виробництво на вітчизня
них заводах упало до найнижчих показників, а також у повоєнні роки,
коли треба було долати розруху, і населення потерпало від нестачі
продовольства, одягу та медикаментів (план ЮНРРА).
Заради справедливості зауважимо, що за останні роки в обстанов
ці відносної гласності усунуто ряд найбільш кричущих перекручень
в історії другої світової та Великої Вітчизняної війн. Можливо, заслу
га в цьому не стільки істориків, скільки журналістів і публіцистів.
Саме завдяки їм світло правди пролилося на міцно, здавалося б, скон
струйовані агітпропівськими фахівцями напівміфічні епізоди й життє
ґі 6 І38М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, N° З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
писи, пов’язані з «Молодою гвардією» і безслідним зникненням її керів
ника, героями-панфіловцями, яких було не 28, а значно більше, вчинком
Олександра Матросова, загиблого героїчно, але зовсім не так, як це
описано в літературі, й так званим матчем смерті в Києві, якого вза
галі не було, і т. п. Очищені від міфологічних нашарувань, ці та інші
епізоди не тільки не втратили своєї переконливості, а й набули більшої
реалістичності, життєвості як свідчення іманентного, а не надуманого
героїзму народу в боротьбі з найлютішим ворогом. Нові погляди на по
дії війни знаходимо і в творах, написаних чесними письменниками-
фронтовиками В. Некрасовим, В. Астаф’євим, О. Карпюком, В. Вико
вим, П. Супруненком та ін-
Нині, коли «табу» на вільне слово нібито знято, коли більш дос
тупними для дослідника стали архіви, зарубіжна література і коли,
здавалося б, можна, нарешті, в спокійній обстановці з’ясовувати за
плутані питання, розставляючи крапки над «і», історики, які хочуть
мати чисте сумління, продовжують відчувати моральний дискомфорт.
Причина цього — заполітизованість суспільного життя, невміння та й
небажання різних громадських сил, що втягнулися у протистояння і
«зліва», і «справа», сприймати історію як науку, прагнення нав’язати
дослідникам осучаснене, політизоване бачення історичного процесу,
своє розуміння історичної правди.
Цьому нетерпимому явищу — засиллю політики у науці в умовах
розбурханого партійними пристрастями суспільства — приділив окрему
увагу навіть Президент України Л. Д. Кучма. Він з прикристю
зазначив, що націонал-патріоти вчиняють з огляду на 50-річний ювілей
лобову атаку на історичну пам’ять не одного покоління і що це призво
дить до зворотного ефекту, бо «національна ідея практично дискреди
тована». Л. Д. Кучма підкреслив, що ці кола «намагаються одним
махом накинути на суспільство своє бачення, свою концепцію розвитку
подій та свої оцінки щодо Великої Вітчизняної війни, не рахуючись при
цьому ні з чим» 18.
На жаль, Л. Д. Кучма не направив свою характеристику на точні
сінько такі самі дії опонентів націонал-патріотів — представників край
ньо лівих сил, які, ідеалізуючи минуле, святкування 50-річчя Перемоги
пов’язують з негайним відтворенням Радянського Союзу, механічного по
вернення назад, у минувшину. Так уже, мабуть, влаштовано людську
пам’ять, що зберігає вона лише хвилини успіхів та перемог, а роки,
сповнені страху й поневірянь, якось стираються.
Письменник-фронтовик Василь Биков писав: «Люди, які справді
здійснили свій історичний подвиг, повергли найлютішого ворога людст
ва — німецький фашизм, нерідко охоче й легко, майже добровільно від
дають себе в жертву віджилій тоталітарній ідеології. Від усіх численних
переживань минулої війни залишаються тільки солодкі звуки фанфар
фінального параду та втішаючий передзвін медалей на власних грудях.
Пам’ять уперто прагне звільнитися від тягаря бідувань та нещасть,
пережитих мільйонами, пцші ніж вони здобули цю перемогу» 1у.
Історія, твердять ортодоксальні представники марксистського сві
тогляду, не терпить ретроспективного погляду, «умовного способу», тоб
то будь-якого аналізу. Саме на таке поверхове висвітлення історичного
процесу й розраховують їхні політизовані опоненти. І ті, і другі вдають
ся до відомого методу обструкції, пересмикування фактів і тлумачень,
навішування ярликів. І ті, й другі свідомо прагнуть своєю нетерпимістю
та агресивністю збити чесних дослідників з правильного курсу, втягну
ти істориків у політичні ігри.
Щоб виправити становище, необхідно рішуче відмовитися від за
ідеологізованості й заполітизованості історичних знань. Лише за цих
умов можуть бути подолані кон’юнктурщина і славослів’я, апологія і
тенденційність, тобто вади, що зумовили розчарування громадськості
в офіційній історіографії, знеціненняІї^авторцтету- , ч...
І58ІЇ 0130-5247. Укр. іст. жцрн. 1995, М З г 2-5-847 ' ~ л " * І17
М. В. Коваль
Під потужним тиском інформаційної лавини розвалюються безза
стережні й непохитні, як здавалося донедавна, історіографічні постула
ти, що десятками років вважалися єдино правильними і не підлягали
ніякому критичному переглядові.
Міцно змонтовані в цільну конструкцію історіографічних обгрунту
вань загального «історичного процесу», центральні події його подавали
ся так, щоб у необізнаної людини не залишалося жодних сумнівів у
їх невідворотності та безальтернативності. Теоретичний бік історії дру
гої світової війни взагалі майже не розроблявся. Цьому заважало і
сьогодні ще заважає засилля ідеологічних стереотипів. Сучасні теоре
тичні узагальнення не встигають за зливою інформативно-емпіричних
даних. Проте можна впевнено твердити, що багато псевдонаукових по
стулатів радянської марксистсько-ленінської історіографії вже «не
працюють». До речі, сам Сталін не дуже-то й тішив себе тим, що народ
воює за нього та його ідеали. Посол США в СРСР у роки другої сві
тової війни Аверелл Гарріман згадував, як у вересні 1941 р. Сталін
йому сказав: «У нас немає ніяких ілюзій, ніби-то вони (руські люди)
б’ються за нас. Вони б'ються за Матір-Росію»20.
В усякому разі не уявляються, зокрема, такими вже незаперечними
«закономірності перемоги», викладені у п’ятитомному виданні Інституту
марксизму-ленінізму при ЦК КПРС «Історія Комуністичної партії Ра
дянського Союзу»,— соціалістичний спосіб виробництва, суспільний
лад, соціалістична ідеологія, морально-політична єдність суспільства,
організаторська та керівна роль комуністичної партії.
Звичайно, несерйозним було б заперечувати мобілізаційні можли
вості в екстремальний воєнний час системи централізованого управління
суспільством і господарством з її розподільчою функцією або сумні
ватися в моральній згуртованості переважної більшості народу перед
лицем смертельної ворожої небезпеки. Але твердити про якісь переваги
тут підстав немає. Адже кожна з воюючих країн, незалежно від її сус
пільного ладу, на час війни вдавалася до мілітаризації економіки, вжи
вала заходів до згуртування суспільства. Перевагу мали найжорстокі-
ші, найрадикальніші з них. Немає вагомих підстав перебільшувати і
роль комуністичної партії як абсолютного лідера суспільства. Не до
пустивши до участі в суспільних справах інші політичні сили, вона
просто змушена була повністю перебрати цю функцію на себе.
Навряд чи може задовольнити й ідеологізоване пояснення причин
початку другої світової війни. Обстановка гласності, з одного боку, і
залучення до наукового обігу нових джерел,— з другого, дають можли
вість по-новому висвітлити історію зародження світової бойні та визрі
вання нацистської агресії проти СРСР, особливо зловісну роль у цьому
ватажків тоталітарних сил — Адольфа Гітлера та Иосифа Сталіна. До
кінця зрозумілим і незаперечним тут є одне: війна велася не між ни
ми, а між коричневою чумою й рештою світу.
Що ж до «вождя» Сталіна і «фюрера» Гітлера, то шукати їхню
взаємну спорідненість, якщо й справді така існувала, слід аж ніяк не
в ідеологічній сфері, а, швидше, у методах досягнення їхніх цілей. Не
дарма ж Гітлеру приписують такі слова: «Коли я завоюю Росію, то
правителем під німецьким контролем поставлю звичайно Сталіна, бо
ніхто краще за нього не вміє поводитися з російським народом». Хтозна,
який відсоток у цих словах жарту, а який — здорового глузду.
Поборники концепції змови сил міжнародної імперіалістичної реак
ції як єдиної причини виникнення другої світової війни цілковито за
перечують авантюристський і небезпечний характер зовнішньополітич
ного курсу сталінського уряду. Вони з наївною риторичністю запи
тують: невже могла одна особа — Сталін чи Гітлер — інспірувати вій
ну? Але ж ті самі автори зовсім інакше оцінюють роль особи, «вождів»
в історії, коли, наприклад, звинувачують особисто Михайла Горбачова
у розвалі Радянського Союзу і блоку країн Варшавського договору.
18 /55.V 0130—5247. Укр. іст. журн. 1905, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
На догоду офіційній ідеології, яка приписала науковцям одно
значно вважати Велику Вітчизняну «народною війною на захист соціа
лізму», радянська історіографія відкинула як несуттєві геополітичний,.
кліматичний, демографічний і національно-релігійний фактори війни.
В ній не розкривалися також справжня роль лідерів і тоталітарно-ек
спансіоністської ідеології у перебігу воєнно-політичних подій, замов
чувалися й національно-патріотичні почуття народів тощо.
Переосмислюючи епоху другої світової війни й визнаючи, що на
Сталіні та його оточенні так само, як на Гітлері й злочинному урядові
«фюрера», лежить головна відповідальність за її розв’язання і що не
один лише німецький фашизм рвався до світового панування, все ж
не можна ставити на одну дошку сталінське керівництво з його анти
народним курсом і власне народ, що був далекий від експансіоністських
замірів Сталіна і, зрештою, став жертвою його політики. Мусимо кон
статувати, що народні маси сприйняли німецьку агресію як загрозу
самому своєму існуванню. Друга світова війна одразу ж після вторг
нення Німеччини на територію Радянського Союзу стала для народу
визвольною, справедливою, вітчизняною.
Останнім часом зчинено полеміку навколо змісту поняття «Велика
Вітчизняна війна». Певна частина істориків, як вітчизняних, так і' за
рубіжних, вважаючи це поняття не досить обгрунтованим у науковому
відношенні, сприймають його скоріше як пропагандистське гасло. І тут
треба нагадати, що поняття «Вітчизняна війна» вперше прозвучало у
виступі И. Сталіна по радіо 3 липня 1941 р. А в його наказі від 7 лис
топада 1944 р. цю війну було названо «Велика Вітчизняна». Як і Віт
чизняна війна 1812 р., вона мала патріотичний характер, оскільки ве
лася за врятування Вітчизни. Але не все суспільство дотримується (й
дотримувалося в роки відсічі фашизму) єдиної думки щодо характеру
війни 1941—1945 рр. Дехто вважав і вважає її загарбницькою, «не
українською».
На нашу думку, суперечка навколо назви війни певною мірою
надумана. Справді, у війні зіткнулися два тоталітарних режими. При
чому для українського, російського та інших народів СРСР нацистська
загроза була смертельно небезпечною, оскільки фашизм вів війну на
тотальне знищення. Отже, боротьба проти «третього рейху» була вій
ною за врятування від знищення і Вітчизни, і самих народів.
Правильним було б застосування паралельних назв без будь-
якого ідеологічного навантаження. Так, кілька загальновживаних назв,
крім офіційної — «Вітчизняна війна», має війна Росії проти навали
військ Бонапарта в 1812—1813 рр. Війна 1914—1918 рр. також спочат
ку називалася^ «вітчизняною», потім — російсько-німецькою, далі — ім
періалістичною й, нарешті,— першою світовою. Чому ж війна СРСР*
проти фашистського агресора повинна мати лише одну офіційно за
тверджену назву — Велика Вітчизняна війна? Адже далеко не всі вва
жали СРСР своєю Вітчизною. Для цих людей війна не була вітчиз
няною. Вираз: «війна між Радянським Союзом і Німеччиною» сприйма
ється нормально, то чому ж таку негативну реакцію викликає форму
лювання «радянсько-німецька війна»? Ніякої крамоли у такій назві
немає. Та й взагалі хіба вже, зрештою, так важливо в науковому відно
шенні, як називатиметься війна 1941 —1945 рр.? Головне, як нам зда
ється, у тому, щоб зберегти пам’ять про цю війну, як війну за вряту
вання Вітчизни.
В умовах війни радянський уряд проводив політику, що своєю сут
тю далеко не в усьому відповідала народним ідеалам, а швидше була
спрямована на зміцнення та експансію сталінського режиму. Тому, роз
межовуючи такі категорії, як «сталінщина» і «народ», не можна не
бачити подвійного характеру війни, що її вів Радянський Союз,— з од
ного боку, народної, справедливої, визвольної, а з другого,— експансіо
ністської, оскільки саме такими ставали її цілі на кінцевому етапі,
1§-/55ДГ0П0-5247. Укр. іст. журн. 1995, М 3 2
Лі В. Коваль
вийшовши за межі завдань, пов’язаних лише з розгромом агресора.
Але те, що сталося в країнах Центральної та Південно-Східної
Європи вже після вигнання фашистських поневолювачів, аж ніяк не на
совісті радянського воїна-визволителя. Отже, було б неправильним за
перечувати народні джерела війни СРСР проти Німеччини, хоча до
цільною є й поправка на утвердження і на експорт по її завершенні
сталінського тоталітаризму.
Ідеологізована історіографія, що служить будь-яким партійним ін
тересам, себе остаточно вичерпала. Не витримали перевірки часом її
ідеологічні підвалини. Теорія класової боротьби, гегемонізму робітни
чого класу, його союзу з селянством, провідної ролі у суспільстві дер
жавної комуністичної партії тощо навряд чи сумісні з ідеологічними
цінностями нового, демократичного суспільства, яке формується в су
часній Українській державі, де вже реально і законно існують приватна
власність та багатопартійність.
В процесі очищення історичної науки від ідеологічних наростів не
обхідно зберегти головні її здобутки — війна українського та інших
народів проти нацистських завойовників була справедливою, визволь
ною; вирішальну роль у ній відіграв народ, для якого війна була траге
дією катастрофічних масштабів.
Водночас непокоять уперті намагання нав’язати українським дос
лідникам та громадськості концепції та бачення проблем війни інозем
них учених. Позбавляти останніх права на своє бачення історичного
процесу, на оцінку тих чи інших явищ ніхто не має ні права, ні мож
ливостей. Але неприпустимо, щоб вітчизняні державні установи (міні
стерства, відомства чи служби) брали на озброєння як орієнтири у
своїй роботі концепції, теорії, розроблені за рубежем, які не поділяють
провідні вітчизняні історики та наукові інституції.
Тривалим і важким був шлях, пройдений українським народом
разом з іншими народами СРСР, їхніми Збройними Силами до перемоги
над Німеччиною та її союзниками. Крізь полум’я нескінченних боїв і
битв, страждання й смерть, гіркоту поразок та радість перемог, зна
ходячи в собі душевні сили, щоб гоїти тяжкі травми, завдані війною,
йшов він до вистражданого і довгожданого дня Перемоги.
Народні епопеї таких глобальних масштабів та наслідків, як друга
світова війна, мають важливу особливість — вони дають нагоду сус
пільству переосмислювати минуле, усвідомлювати себе у світовому прос
торі, визначити історичний сенс свого існування, побачити нові коор
динати, контури перспектив і горизонтів.
Шлях болісної переорієнтації пройшли народи країн, що зазнали
поразки в другій світовій війні. Нові керівники Німеччини і Японії на
руїнах своїх країн зуміли побачити нові історичні перспективи. Якщо
Гітлер, бажаючи щастя своєму народові, хотів побудувати це щастя
на кістках і крові інших народів і в силу особливостей історичної ситуа
ції, а також через обмеженість імперського мислення та зіпсованість
свого характеру не бачив альтернативи війні за загарбання територій,
геноциду народів сусідніх країн, то політики «післявоєнної хвилі» роз
пізнали майбутнє не у військовому, а в технологічному реванші. Без
збройної експансії, захоплення чужих територій у післявоєнних Німеч
чині, Італії, Японії були вирішені, причому у найвигіднішому варіанті,
ті проблеми, котрі так несамовито, відчайдушно «залізом і кров’ю»
намагалися вирішити їхні попередники.
На жаль, зовсім по-іншому склалася доля країни, що винесла на
собі основний тягар Перемоги. Тут революціонери-догматики початку
століття продовжували міцно тримати кермо влади. Вони не хотіли
помічати, наскільки війна й пов’язані з нею катаклізми змінили сус
пільство, що народ в основній своїй масі жадав радикальних змін у
соціальній, а особливо в політичній сферах у напрямі демократизації
суспільства, деколективізації. Передусім це торкнулося тієї частини
20 ІЗЗИ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, № З
Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення
території, що безпосередньо опинилася в орбіті бойових дій і під фа-
нистською окупацією. Це ж уперше у чвертьвіковій історії радянської
сраїни сталося так, що велика й густонаселена частина її території, ви-
іавши де-факто зі складу СРСР, на тривалий час опинилася під конт-
)олем антагоністичної соціальної системи та непримиренно ворожої
деології.
На таке безпрецедентне явище тоталітарна система не могла не
зеагувати. Як саме — стало з’ясовуватися з початком процесу віднсзв-
іення на місцях органів командно-адміністративної системи з її рцз-
’алуженим апаратом тиску й примусу. Те, чого так боялося населення
жупованих районів і чим лякала його нацистська пропаганда, якраз і
юверталося. Причому репресіям та утискам було піддано не тільки
зідкритих колаборантів та їхні сім’ї, а й широкі верстви жителів міст
сіл, громадянські права яких, декларовані конституцією, всіляко по
рушувалися і при прийомі на роботу, і при вступі у вузи, і в служ
бовому просуванні. Спостерігаючи чергові вивихи тоталітарної систе
ми, Олександра Довженко з душевним болем записав у «Щоденнику»,
до визволителі поводяться з визволеними «брутально, недобре, а
часом і жорстоко, як з у чомусь винними, ворожими, підозрілими» 21.
Схоже на те, що з безцінного досвіду народної війни проти фа-
дизму правляча верхівка зробила, по суті, один висновок: народ наш
терплячий, двожильний, і коли на нього добре натиснути, то він буде
здатний до чергових бойових та трудових звершень... І внаслідок цьо'го
чезримий, але реальний розкол суспільства в післявоєнні роки продов
жував поглиблюватися. Офіційна пропаганда невтомно проштовхувала
тезу про монополітну єдність радянського суспільства, небувалу його
згуртованість навколо комуністичної партії, а тим часом партійна вер
хівка дедалі відривалася від партійних мас, уперто протиставлячи пар
тію народові. Декларовані ж цінності аж ніяк не узгоджувалися з
реаліями життя.
Саме нездатність керівних кіл радянського суспільства скорегувати
його рух у правильному напрямі породила головну суперечність по
воєнної епохи вітчизняної історії та в долі воєнного покоління — проти
стояння у різноманітних, найчастіше евентуальних, формах непрогляд
них хащів тоталітаризму і слабких паростків демократії, консерватиз
му і прогресу, кривди і правди, пам’яті й антипам’ятї. І якщо спробувати
осмислити події у повоєнному суспільстві, яке продовжувало залиша
тися у силовому полі воєнної епохи, вишикувати дві паралелі, то на
одній буде урочисте повернення додому воїнів-переможців, на другій —
поїзди зі «шлаком війни» — репатрійованими «остарбайтер», радянсь
кими військовополоненими, котрих звозили з нацистських концтаборів
до ГУЛАГу; з одного боку— роздмухування культу Сталіна, з друго
го,— новий виток репресій, морального терору; боротьба за мир і ви
робництво ядерної зброї; відбудова міст і занепад сіл; відносне благо
получчя основної маси ветеранів війни, які стали рушійною силою
повоєнного суспільства, і нещасливі долі тих, хто не знайшов з владою
«спільної мови» або пішов проти її крайнощів. І тут побачимо, що
«сяйво» життєписів Героїв Радянського Союзу, кавалерів орденів Слави
також контрастує з «мороком» біографій розтоптаних і знеславлених
полководців і воєначальників (Г. К- Жукова і Д. Г. Павлова, М. Г. К?з-
нецова і П. Т. Понедєліна та інших); велетні-меморіали й пам’ятники —
народній з паралелей, а на другій — сотні тисяч непохованих загиблих
воїнів, т. зв. кісткові ями, безіменні, невпорядковані могилки, сплюнд
ровані вже в наші дні бузувірською рукою пам’ятники та могильні
плити жертв і героїв війни-
Хотілося б наголосити, що дорогі наші ветерани війни, безумовно,
заслуговують на велику шану й гідне відзначення їх ратних заслуг. Та,
очевидно, не буде перебільшенням вважати, і це не повинно стати для
когось кривдним, що основний вклад у розгром фашистської Німеччини
0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, М З 21
М. В. Коваль
належить більшості, — тобто тим, кого вже немає з нами, десяткам
мільйонів тих, хто загинув на фронті або помер від поранень та хво
роб у післявоєнні роки, і кому вже не дістануться нові ювілейні на
городи й почесті. Давайте ж хоч гідно пом’янемо їхню світлу пам’ять,
віддамо належне всім, хто здобував Перемогу і кого вже немає з нами,
щоб, не дай Бог, не сталося так: «Кому пам’ять, кому слава, кому тем
ная вода — ні прикмети, ні сліда».
Справа честі істориків гідно й чесно відтворити епоху війни в усій
її величі і трагізмі. І треба бути у цьому особливо обережними. Адже
висвітлення воєнної, так само, як і повоєнної доби, лише в густих чор
них або суціль рожевих фарбах, як це нерідко робиться нині, не буде
правдивим і образить людей воєнного покоління. Необхідно висвітлю
вати цю неймовірно складну епоху такою, якою вона була насправді:
як найбільшу народну трагедію і найвеличніший подвиг в ім’я май
бутнього.
Чим більше часу віддаляє нас від пам’ятного травня 1945 р., тим
більше запитань виникає щодо історії минулої війни. Але при всьому
химерному переплетінні світла і тіней воєнної й повоєнної епох без
сумнівним залишається одне: безсмертя подвигу народу-переможця.
В історичній перспективі незліченні його бідування і жертви не минули
даремно, було здійснене найголовніше: Батьківщину врятовано від по
неволення найлютішим, найнебезпечнішим ворогом за всю її історію.
Значення Перемоги 1945 року є неперехідним для українського
.народу і справляє морально-політичний вплив не тільки на сьогодніш
ній стан суспільства, оскільки деякі так і не розв’язані проблеми пе
рейшли з воєнної епохи у сучасну і є, по суті, додатковим збудником
політичної нестабільності. Безсумнівно те, що назрілим є історіософ
ське осмислення другої світової та Великої Вітчизняної війн як фено
мена, рубіжної події в історії світу й України XX ст. Але такого роду
осмислення матиме сенс лише за однієї умови: якщо з цього, врешті-
решт, буде зроблено все ще актуальні для нас висновки. Адже ж, як
застерігає відомий афоризм: «Історія не вчителька, а наглядачка... Во-
ета нічого не навчає, а лише карає за незнання уроків».
1 Правда и ложь о второй мировой войне.— М., 1983.— С. 7.
,а Советская Украйна в годи Великой Отечественной войнн 1941 —1945 гг. / /
Документи и материальї в 3-х томах. Изд. 2-е, дополненное.— Т. 1.— К., 1985.—
С 25.
2 Д о в ж е н к о О л е к с а н д р . Україна в огні: Кіноповість. Щоденник.— К.,
1990.— С. 226.
3 Известия.— 1990.— 20 листоп.
4 Советская культура.— 1990.— 5 трав.
6 Комсомольская правда.— 1991.— 5 січ.
6 Сельская жизнь.— 1991.— 26 черв.
7 С т а л і н Й. Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу.— К., 1950.—
С. 50—51
8 Советская культура.— 1988.— 23 серп.
9 Український історичний журнал.— 1990.— № 10.— С. 5.
10 Известия.— 1994.— 21 черв.
11 Д о в ж е н к о О л е к с а н д р . Україна в огні.— С. 190—191-
12 Літературна газета.— Досьє.— 1990.— Черв.— С. 6.
13 Труд.— 1991.— 15 черв.
14 Сторінки історії України. XX століття.— К., 1992.— С. 146.
15 Д о в ж е н к о О л е к с а н д р . Україна в огні.— С. 275—276.
16 Ж у к о в Г. К. Из неопубликованньїх воспоминаний.— Коммунист.— 1988.—
Л 14 — С. 91.
17 Т а у і о г А. ТЬе зесопсі ДУогІсі №аг.— Ьопсіоп. Натіїіоп, 1975.— Р. 10.
18 Ветеран України.— 1995 — № 3—4.
19 Московские новости.— 1994.— № 30.
20 Родина.— 1991.— № 6—7.— С. 49.
21 Литературная газета.— 1989.— 15 февр.
22 І55ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1995, № З
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213813 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T17:57:49Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Коваль, М.В. 2026-02-18T15:37:04Z 1995 Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика / М.В. Коваль // Український історичний журнал. — 1995. — № 3. — С. 3–22. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213813 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика Вторая мировая и Великая Отечественная войны и современность. Размышления историка Article |
| spellingShingle | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика Коваль, М.В. Статті |
| title | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика |
| title_alt | Вторая мировая и Великая Отечественная войны и современность. Размышления историка |
| title_full | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика |
| title_fullStr | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика |
| title_full_unstemmed | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика |
| title_short | Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення. Роздуми історика |
| title_sort | друга світова і велика вітчизняна війни та сьогодення. роздуми історика |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213813 |
| work_keys_str_mv | AT kovalʹmv drugasvítovaívelikavítčiznânavíinitasʹogodennârozdumiístorika AT kovalʹmv vtoraâmirovaâivelikaâotečestvennaâvoinyisovremennostʹrazmyšleniâistorika |